Київська Русь

Глибинна закоріненість традицій

Культура Київської Русі IX — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був культурний ґрунт східних слов’ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров’я VI — VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII — VIII ст., різьба ідола Світовида VIII — IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження С.П. Русанової і Б.О. Тимощука, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному круглому п’єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні “храми ідольські” виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі — кам’яні і дерев’яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки, ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен із яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов’янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфській епосі. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI — III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов’ян. Окремі східнослов’янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з’явитись, очевидно, в скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов’янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов’ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII — у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам’ятати, що державотворчий процес східних слов’ян мав і власні глибинні традиції. В межах території України вони сягають VI — V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Звичайно, було б помилкою вбачати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді має місце, але однаково помилковим є і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов’янських культур рубежу першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід’ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в “Слові о полку Ігоревім” та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам’ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

По суті, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

Писемність і освіта

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов’яни раніше “не имеху книгъ, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римскими и грѣчьскими письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения... и тако бешу много лѣта”. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов’янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали І.І. Срезневський і С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу VI — VIII ст., доповненого слов’янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець IX ст.) і на Русі (X ст.).

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськими письмены”, а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Ряд дослідників, зокрема Л. Мюллер, не згодні з тим, що в “Житії Костянтина” йдеться про слов’янську мову, оскільки “русами” в IX ст. греки начебто називали не слов’ян, а варягів. При такій інтерпретації житійного повідомлення виникають ще більші труднощі його розуміння. Коли б названі священні книги були написані однією із германських мов (шведською або готсько-кримською), то як би Кирил, не обізнаний з ними, так швидко заговорив однією з них? Л. Мюллер пропонує читати не “руськими”, а “сурськими” письменами, тобто сірійськими. Довести це припущення, по суті, нічим.

Підтвердженням реальності “руських письмен” можуть бути договори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русі і був написаний слов’янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом “гороухща” або “гороушна”. На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини — гірчиці або гірчичного масла.

Особливий інтерес становить так звана “Софійська азбука”, виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки — перед нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до якого схиляються деякі вчені, — не може вважатися обґрунтованим. Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличний алфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і азбукою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно з С.О. Висоцьким, “Софійська азбука” відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови[656]. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ’я, яке стало “культурою” новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники” 1073 і 1076 рр., “Слово про закон і благодать”, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість минулих літ” та ін.

Названі твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний І металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: “княжа”, “Спасова”, “княжо єсть”, “Мстиславля корчага”, “Давыдова чара”, “Гюргева”, “Гаврило”, “Молодило”, “Янъка вдала прясленъ Жирцѣ” та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — “Ярополче вино”, “гороухща”; утримують побажання — “Благодатнеша плона корчага сия”; називають ім’я майстрів — “Максим”, “Людота”, “Костантин”.

Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-Східної Русі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) виявляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII — XIII і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов’язань. Це духівниці на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700), писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а й рядових міщан.

Виникає слушне запитання — чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.

Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О. Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії[657]. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть “царя нашего” Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує “Слово о полку Ігоревім”. Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — “господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением”, очевидно, пов’язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти “нарочитой чади” — найближчого оточення князя. “Учение книжное” — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей “нарочитой чади”, тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами[658].

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. “Повість минулих літ” повідомляє, що Ярослав “прийде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам”. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. “Собравши же младых девиц неколико, обучала писанию, такаж ремеслам, пению, швению и иным полезным знаниям”. У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом “Янъка въдала пряслень Жирцѣ”. Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Запис на стіні Софії Київської про смерть Ярослава Мудрого

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в “єдиного учителя” і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі “граматикия”.

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім’я: “Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ”. Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печорському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання “властелину града”, іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто “в ночи и в дне”, а й “собра писцѣ многы и перекладаша от Грекъ на словѣнское письмо. И списаша книгы многи... положи в святѣй Софьи церкви, юже созда самъ”. Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що “Володимеръ землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвѣтивъ. Сей же насѣя книжными словесы сердца вѣрных людий, а мы пожинаемъ ученье приемлюще книжное”[659].

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про “книжное строение” дуже добре розповідається в “Печерському патерику”. Так, ченець Печерського монастиря Іларіон “бѣше бо книгы хитръ писати, по вся дни и нощи книгы в кѣлии блаженного отца Феодосия”. Сам же Феодосій під спів псалмів пряв нитки, необхідні для зшивання книг, “рукама прядущы волну”. Літописець Никон “многажды же... сѣдящу и дѣлающу книгы... прядущу нити, иже на потребу таковому дѣлу”[660].

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М.Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців і палітурників над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамен, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI — XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (близько 1115 р.), переписаного поповичем Олексою і майстром Жаденом, зауважив, що “цену же евангелия сего един Бог ведае”. Книга написана у два стовпці красивим уставом на 213 листах, початкові рядки тексту писані золотом, прикрашені великими мальованими ініціалами і художніми заставками. Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кіотцями із зображенням святих, виконаними в техніці перегородчастої емалі, то приписка не видасться перебільшенням. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Царгороді, куди книгу возив княжий тіун Наслав, а завершувалась робота над ним у Києві.

Волинський князь Володимир Василькович купив для побудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець в 40 голів.

Які ж саме книги зберігались у бібліотеках Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Володимира або вийшли із книгописних майстерень? Літописи вказують на їх винятково церковний характер. Ними поучались “верные люди” і “наслаждались ученьем божественным”. Хто часто читає книги, той бесідує з Богом. Кожний, хто почитає пророчі бесіди, євангельські і апостольські проповіді, житія святих отців, той велику користь має для душі.

Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потреба в них зумовлювалась значним поширенням на Русі християнства. Одна за одною виникали нові єпископії, засновувалися монастирі, будувалися соборні і приходські храми, і навіть у найвіддаленіших землях Русі потрібні були “святі письмена”.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов’янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов’янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, “Історія іудейської війни” Іосифа Флавія, “Християнська топографія” Козьми Індікоплова, “Джерело знання” Іоанна Дамаскіна, “Повість про Акіра Премудрого” та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна “Шестоднев”, у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу. Серед перекладної літератури помітне місце на Русі посідав збірник “Бджола”, перекладений у XI — XIII ст. з грецької мови на руську. Витяги з нього зустрічаються в літописних творах. “Повість про Акіра Премудрого”, як вважають дослідники, була перекладена безпосередньо із сирійської мови на руську. Отже, Київська Русь мала зв’язки з країнами Сходу, переймала східну мудрість і філософію. На наявність безпосередніх зв’язків Русі з Сирією вказує “Печерський патерик”. У ньому повідомляється, що при князі Святоші знаходився вчений лікар “сирієць”, або “сурянин”[661].

У давньоруських школах і бібліотеках виховалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник та ін. У “Посланні, написаному Климентом, митрополитом руським Фомі пресвітеру”, Клим Смолятич висловлює велику повагу до вчених людей Києва — “их же єсть самовидец”.

Одним із найвідоміших центрів культурного життя Київської Русі був Софійський собор у Києві — митрополича резиденція. В його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037 — 1039 рр.; написано і проголошено митрополитом Іларіоном знамените “Слово про закон і благодать”, яке вражає глибиною національного самоусвідомлення і блиском ораторського хисту; розроблені основи першого збірника законів Київської Русі — “Руська Правда”; створено “Ізборник” Святослава 1073 р.; написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми і багато інших творів. “Ізборник” 1073 р., переписаний із болгарського перекладу кінця IX — початку X ст., став, по суті, першою руською енциклопедією, яка охоплювала найширше коло питань, причому не тільки богословських і церковноканонічних, а й з ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії. “Ізборник” 1073 р. переконував читачів, ідо душа і тіло є дві субстанції, котрі в поєднанні являють сутність людини. Душа — як вище начало в людині — дає життя тілу, одухотворює його.

Софія Київська. Сучасний вигляд

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.

Літописання

Це видатне явище в культурному житті не лише Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом.

Літописання на Русі виникло рано. Б.О. Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки історичної писемності до часів князя Аскольда, а саме, до 60 — 80-х років IX ст. Виділяється так званий “Літопис Оскольда”, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. Спроба М.Ю. Брайчевського реконструювати літопис IX ст. шляхом перенесення до нього повідомлень, які стосуються часів Володимира Святославича, не може вважатися науковою. Систематичне літописання за Аскольда ще не велося. Мова може йти лише про поодинокі записи.

Більше підстав говорити про літописну традицію для X ст., на чому наполягали М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков, Л.В. Черепнін. Вважається, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників. Існує думка, що створювався він у стінах Десятинної церкви, а його автором був Анастас Корсунянин. Цей літописний звід був першою спробою історичного узагальнення півторасотлітньої історії Київської Русі.

О.О. Шахматов виділив літописний твір 1039 р., створений при Софійському соборі, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. Закінчувався він великою статтею, в якій вміщена похвала будівничій і просвітницькій діяльності Ярослава Мудрого.

У 70 — 80-х роках XI ст. літописання ведеться в Десятинній церкві, а також Києво-Печерському монастирі, де 1078 р. створюється ігуменом Никоном самостійний літописний звід. Никон був не просто редактором матеріалів, зібраних до нього, а й автором основного тексту літопису з 1039 по 1078 рр. Ще один літописний звід XI ст. (1095) пов’язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. В ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів для боротьби з половцями.

На початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Дослідники одноголосно вважають “Повість” видатною історико-літературною пам’яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів, рішуче засудив міжкнязівські усобиці. Вражає широта ерудиції Нестора. Він постійно звертається не тільки до Біблії — вищого авторитету історичних знань середньовіччя, а й до численних візантійських хронік. Помітний вплив на Нестора справила візантійська хроніка X ст. Георгія Амартола.

“Повість минулих літ” доведена Нестором до 1110 р., після чого в часи Мономаха — Мстислава її двічі редагували — у 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сільвестр, у 1118 р. — Мстислав Володимирович або його прихильники. В результаті в ній з’явилася норманська концепція руської історії.

“Повість минулих літ”, що стала основою майже всіх руських літописів, найкраще збереглася в двох літописних списках — Лаврентіївському (1377) та Іпатіївському (початок XV ст.). Останній складається також із Київського (1200) і Галицько-Волинського (кінець XIII ст.) літописних зводів. Київський звід був укладений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, придворним літописцем великого київського князя Рюрика Ростиславича. Галицький — книжником Тимофієм і його продовжувачами.

Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові та інших містах Русі. В XII — XIII ст. поряд з традиційними з’являються нові форми історичних творів — сказання, сімейні і родові хроніки, військові повісті, життєписи князів. Характерною особливістю літописання епохи феодальної роздробленості є його вузькоземельна приуроченість. Горизонт удільних літописців, як правило, не сягав за межі князівств. Винятком є київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.

Вивчення хронології літописів показує, що вона базувалася переважно на “константинопольській” ері, яка час від “створення світу” до Різдва Христового визначала в 5508 р. Окремі статті датуються “олександрійською”, або “ангіохійською”, ерою, що становила 5500 років. Різними були і стилі літочислення, тобто визначення початку року. В більшості літописних зводів вживали два стилі — березневий і ультраберезневий, який був на один рік старший. Зустрічаєтся, хоч і рідко, вересневий грецький стиль літочислення, на півроку старший за березневий і на півроку молодший за ультраберезневий.

Література

Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам’яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі захисники Руської землі, “вдов и сиріт”. Найпоширенішими були билини: “Ілля Муромець і Соловей-розбійник”, “Ілля Муромець і ідолище”, “Добриня і Змій”, “Добриня Никитич і Альоша Попович” та ін.

Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам’ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона “Слово о законе и благодати”, агіографічні твори Нестора “Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба" і “Житие Феодосия Печерского”, “Поучение детям Володимира Мономаха”, “Послание митрополита-русича Клима Смолятича”, проповіді і повчання епископа туровського Кирила, “Слово о полку Игореве”, “Хождение Даниила Заточника” та ін.

Глибоке враження на читача справляє “Слово о законе и благодати” Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі “не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствоваша, но нъ Русьскѣ, яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми концы земли”[662]. Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір’ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. “Слово” закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, “великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоему городу, который украсил всякой красотой”.

Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був “Ізборник” 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, “како подобаеть человеку быти”, тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як “большая часть мира сего в нищтете есть”. При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті “многия лета”. “Ізборник” 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення.

Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме “Повчання” дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці.

Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав “святі місця” Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі “Хождения Даниила”. Цей твір є кращим не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета Даниїла полягала в тому, щоб “не ложно, но истине, яко видех, тако и написах о месте святых”. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. “Аз написах не хитро, но просто”, — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в “святих місцях” поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

Серед церковної літератури виділяється “Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба” Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у “Посланні до Фоми пресвітера” виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: “Премудрість це божество, а храмом є людство”. Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб “знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых”.

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він “много писания написав предаде”[663].

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному.

Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства “Слова” і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в “Слові” основне. Важливо, що воно з’явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз’єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в “Слові” ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У “Золотому слові” він звертається до удільних князів “встать в злат стремень”, “прилететь издалеча” і захистити Руську землю, батьківський стіл.

На початку XIII ст. було складено “Києво-Печерський патерик”, до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді “Патерика” про київське життя.

Знайомство з рукописною книгою показує, що “книжное строение” було одним із найцікавіших розділів давньоруської культури, де блискуче поєдналось мистецтво митця і художника, або “златописца”. Один писав книгу красивим парадним шрифтом, так званим “уставом”, інший — ілюстрував її кольоровими ініціалами, орнаментальними заставками, мініатюрами. Першою, з тих, що дійшли до нас, ілюстрованою книгою є “Остромирове євангеліє”, виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічниками у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Текст на пергамені виконано у два стовпці, уставом. Книга прикрашена художніми заставками, великими ініціалами, а також трьома прекрасними мініатюрами євангелістів — Іоанна, Луки і Марка. За манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням мініатюри нагадують київські перегородчасті емалі. В них відчувається рука видатного майстра (можливо, двох). Зберігаючи традиційну іконописну форму, художник посилив психологічну трактовку євангелістів. Він зобразив їх в момент якогось духовного осяяння. Художні заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софії Київської, мають спільним джерелом орнаменти візантійських і болгарських книг.

Про високу майстерність книжкового письма та ілюстрування свідчить також “Ізборник” 1073 р., створений для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. Книга відкривається цікавим розворотом, на лівій стороні якого зображений князь Святослав з сім’єю, на правій — Спас на престолі. На третьому листі знаходиться зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. Найбільший інтерес становить мініатюра з першим давньоруським груповим портретом реальних людей. На ній — Святослав Ярославич у синьому плащі — корзні, отороченому золотою лиштвою. На голові князівська шапка з хутряною опушкою. Княгиня одягнута в біле плаття з широкими рукавами. Голову її покриває хустка. Сини Святослава — Гліб, Олег, Давид, Роман, Ярослав — в червоних каптанах, підперезаних поясами.

По тексту “Ізборника” розкидані красиві заставки, ініціали, виконані золотом і фарбами. На полях знаки зодіака: Діва, Стрілець, Рак, Єдинорог тощо.

Найближчою аналогією груповому портрету сім’ї Святослава є мініатюри із “Трірського псалтиря” (1078 — 1087), написаного в кінці X ст. для трірського архієпископа Егберга. Пізніше книга перейшла у власність Гертруди — дружини великого князя Ізяслава Ярославича. На її замовлення псалтир доповнили кількома вихідними мініатюрами. На одній із них — портрет сина Ізяслава і Гертруди — Ярополка і його дружини Ірини, а також самої Гертруди, яка припала до ніг св. Петра. Високою майстерністю відзначаються мініатюри “Різдво Христове”, “Розп’яття”, “Христос на троні”, “Богоматір на троні”. На полях книги — малюнки знаків зодіака. Це Стрілець в одязі руського воїна, Діва — червонощока руська дівчина в кокошнику, Водолій з роздутими щоками та ін.

“Юр’єве євангеліє”, порівняно з “Остромировим” і “Мстиславовим”, виглядає скромно. Написане в 1120 — 1128 рр. для новгородського Юр’євого монастиря Федором “Угринцем”, прикрашають його 65 ініціалів та заставок, виконаних з неабиякою фантазією і майстерністю. Ініціали у вигляді людей, фантастичних звірів і птахів, плетива рослинного орнаменту нагадують сюжети на київських браслетах-наручах, чернігівських кам’яних рельєфах.

Чудовою пам’яткою мистецтва “книжного строения" є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII — початку XIII ст. Як вважає Б.О. Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв’язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об’ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X — XIII ст.

Роботою південноруських художників вважають дослідники мініатюри “Хлудівського псалтиря”, “Хроніки Георгія Амартола”, “Добрилового євангелія”.

Наукові знання. Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом “Шестоднева” Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — і два заливи — Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису “Повісті минулих літ” можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху “Із Варяг в Греки” він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов’язана з тим же Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К. Афанасьева і Б.О. Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В “Печерському патерику” розповідається про двох київських “лічців” — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — “рѣзанье желве”, щоправда, операція була невдалою.

Музика і театральні дійства

Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Вона супроводжувала людину від її народження до смерті. На Русі великого поширення набули обрядові танці, пісні, скомороші ігри, гуслярські розспіви. Певно, саме таким співцем був знаменитий Боян, який жив при дворі Святослава Ярославича і славив подвиги князів, а також “славутний певец” галичанин Мітус, згадуваний літописом під 1241 р. Скоморохи-затійники були професійними акторами і музикантами. Вони виступали на княжих дворах і міських площах. Про розвиток музично-театрального мистецтва на Русі можна судити за знаменитими фресками на баштах Софії Київської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Дослідники вважають, що тут представлено візантійський інструментальний ансамбль. З певністю можна стверджувати лише візантійський характер іконографії музикантів, а що стосується самих інструментів, то вони не можуть бути визнані специфічно візантійськими, які не мали поширення в давньоруському музичному побуті. Близькі за формою зображення музичних інструментів зустрічаються на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, київських пластинчатих браслетах-наручах.

У розповіді “Печерського Патерика” про спокуси Ісаакія говориться, що біси “удариша в сопѣли, в гусли и в бубны и начаша имъ играти”[664]. Великим любителем музики і театралізованих дійств був Святослав Ярославич, при дворі якого, крім уже згадуваного Бояна, напевно, утримувалась трупа музикантів і скоморохів. Про це ми довідуємось із “Жития Феодосия Печерского”. Коли печерський старець увійшов до храму, то його погляду відкрилася картина музично-театрального дійства. “И се видѣ многыя играюща прѣдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающемъ, другыя же оръганьныя гласы поющемъ, и инѣмъ замарьныя пискы гласящемъ, тако вьсѣмъ играющемъ и веселящемъся, яко же обычаи есть прѣдъ князьмь”[665].

Ще раніше подібна музично-театральна група була при дворі Святополка Окаянного. Літописець, засудивши князя за вбивство братів Бориса і Гліба, зауважує: “Лютъ бо граду тому, в немъ же князь унъ, любя вино пити съ гусльми и с младыми свѣтникы”[666].

У “Слове о богаче Лазаре” (XII ст.) говориться, що гуляння панів — “жития обнощьная” — супроводжувалися “весельем многим”, з “гусльми и свирельми”, “воплями и песнями”. Скомороші танці та ігри, які вийшли з глибокої язичницької старовини, мали надзвичайне поширення на Русі, хоч і засуджувались Руською православною церквою. В повчаннях і проповідях вони називаються “поганськими” звичаями або “сатанинськими” обрядами. Музичні інструменти типу гудків, гуслів, сопілок знаходять під час археологічних розкопок, зокрема в Новгороді, де добре зберігається дерево. В Києві виявлено кістяні кастаньєти.

Після прийняття християнства на Русі поширився хоровий спів, одно- і багатоголосий. Відомою була і нотна система, так звані крюкова і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Архітектура

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів X — XIII ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень — “сіни”, “істбу”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх знаходились “сіни”, які, згідно з описом літописної статті 983 р., являли собою галерею на стовпах, а також “тереми”. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але, думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які будували на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будували з дерева.

Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони бажали жити в палацах не гірших, ніж у візантійських імператорів, а в Києві — споруджувати храми, які б не поступалися царгородським.

У питанні походження в Києві і на Русі монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію слід починати лише з часу офіційного введення християнства і будівництва першого кам’яного храму — Десятинної церкви (989 — 996). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі найдавнішого київського дитинця монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, вносить в цю усталену думку суттєві корективи. Факти показують, що Київська Русь задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідніх країн.

В кінці X — на початку XI ст. для будівництва кам’яних споруд на Русі були необхідні умови. Йдеться про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські ремісники виявилися добрими учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними з монументальним будівництвом.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X — на початку XI ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква. Про те, що являв собою цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовокупольних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (плінфи) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився купол, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу знаходились напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносились дві башти, які разом з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця — на самій високій точці Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилась над дерев’яними кварталами і кріпосними стінами київського дитинця, його куполи добре проглядалися не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчним панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “мраморяною”. Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Володимир “помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек”. Ю.С. Асеев вважає, що вони були родом із візантійської провінції. Зразком для київського храму послужила Фаросська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі[667].

Урочисто-святковий характер небаченої доти на Русі будівлі безперечно справляв на вчорашніх язичників велике враження, сприяв утвердженню християнства.

Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що від великої кількості людей, які збіглися на хори, склепіння не витримали і обвалилися. Думається, що справжньою причиною руйнування Десятинної церкви були монголо-татарські стінобитні машини.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. Митрополит Іларіон — свідок будівництва і завершення Софії, писав: “Церкви дивна и славна всѣмъ округъниимъ странамъ, яко же ина не обращется въ всемь полунощи земнѣѣмь от въстока до запада”[668].

У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини і одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, з винятковою точністю і образністю висловив Б.Д. Греков: “Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитись і вдуматись в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису”[669].

Видатна пам’ятка світового зодчества — Софія Київська — давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожна нова книга чи стаття про неї викликає великий інтерес не тільки у спеціалістів, але й широкої громадськості. Розкопуючи давні підлоги храму, розчищаючи фрески, розшифровуючи написи на стінах, розгадуючи зміст композицій, дослідники проникають у світ незнаного, у світ невідомих зодчих і художників, творінням рук яких ми сьогодні милуємось і гордимося.

Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або полаті.

Архітектура Софії носила урочисто-святковий характер. В екстер’єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високого центрального купола, який вінчав пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі — об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.

Софія Новгородська. Сучасний вигляд

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір, відкоси віконних прорізів, вражали красою, величезним світом образів — і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) — портрет самого засновника Софії. На баштах зображено сцени полювання, приборкання диких коней, вже згадувані дійства скоморохів, музикантів, танцюристів.

Особливий інтерес викликають фрески, які розповідають про візит Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідання іподрому.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри.

В їх опорядженні широко вживалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться одноіменні собори (1045 — 1050).

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Відсутність галерей надає споруді видовжених пропорцій по лінії схід — захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів,, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними із плінфи.

Друга половина XI ст. характерна поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, у яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві — це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для XII ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078). Він являв собою хрестовокупольну, шестистовпну будівлю, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, з заходу знаходився нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори. Всередині храм був опоряджений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду — декором із плінфи і неглибокими нішами. Згідно з свідченням Печерського патерика, Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі спричинилася до того, що за цим типом почали зводити храмові будівлі і в інших містах. Так, Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові: “Вземъ мѣру божественная тоя церкви Печерской, всѣмъ подобиемъ създа церкви въ градѣ Ростовѣ”[670]. В Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Декор інтер’єра складався з мозаїк і фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось в Переяславській землі. За свідченням літопису, в стольному місті близько 1089 р. побудовано комплекс споруд єпископського двору. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковими плитками, шиферними плитами. Поряд знаходився єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своїм багатством храму. Крім мозаїк і фресок у його опорядженні широко використано мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна з в’їзними воротами і надбрамною церквою св.Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає “строенье баньное камено”, але вона і досі лишається загадкою для дослідників.

Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів XII ст. в Суздалі, Новгороді, Чернігові. Особливо велике будівництво розгорнулось у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антонієвого (1117) і Юр’ївського (1119) монастирів. За планом вони нагадували Успенський собор Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи з 30-х років XII ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будівель помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим. Шестистовпні храми поступово поступаються місцем чотиристовпним. Зникають сходові башти, а замість них сходи вбудовуються в товщу стін. Розміри хорів стають невеликими, їх влаштовують вже тільки над нартексом. Іншою стала і техніка кладки стін. Якщо раніше скрізь застосовувалась кладка з великих кам’яних валунів і тонкої плінфи, то відтепер набула поширення тільки порядова система кладки. Міняється і формат плінфи, вона стає товщою.

Оранта. Мозаїчне зображення в апсиді центрального вівтаря Софійського собору в Києві

У Південній Русі в XII ст. набули значного розвитку київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, об’єднані єдиним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми в Чернігові. Їх об’єднує спільна конструктивна схема, характер архітектурного вирішення фасадів. Будівлі розчленовані пілястрами з напівколонками, декоровані аркатурними поясами, хрестами і нішами. Інтер’єри розписані фресками.

Успенський собор Печерського монастиря. XI ст. Реконструкція

На окрему увагу заслуговує Борисоглібський храм Чернігова[671]. Він шестистовпний, одноглавий, прикрашений пілястрами з напівколонами і аркатурними поясами, розписаний фресками. Виділяють його серед інших насамперед капітелі і кутові камені порталу, виготовлені з вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднані зображення фантастичних звірів і плетиво рослинного орнаменту. За характером зображення чернігівські капітелі перегукуються з білокам’яною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.

Галицькі монументальні будівлі повністю зведені із каменю — світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до складу якого входив білокам’яний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до наших днів. Про його архітектуру певною мірою можна судити на основі церкви св.Пантелеймона (близько 1200 р.). Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонами з капітелями корінфського ордера. Над ними проходить аркатурний пояс. Цікаві так звані перспективні портали церкви, заглиблені в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний — центральний — портал оздоблений колонками з корінфськими капітелями. Білокам’яні храми будували також і в інших містах Галичини. Із літопису дізнаємось, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св.Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, розписи фарбами, позолота, у вікнах поставлені вітражі, так звані “римские стекла”.

Успенський собор у Володимирі-на-Клязьмі. XII ст. Реконструкція М.М. Вороніна

В кінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури.

У цей час з’явилися храми Трьохсвятительський (1189) у Києві, св.Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді. Можливо, що будівничим, принаймні одним із них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубицького монастиря. Захоплений опис цієї події дав літописець Мойсей: “Заложи стѣну камену подъ церковью святого Михаила у Днѣпра, иже на Видубичи. Они же мнозѣ не дерьзьнуша помыслити отъ древнихъ... Изобрѣтѣ бо подобна дѣлу художника”[672].

Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова[673]. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Всі фасади розчленовані складнопрофільованими пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги.

Придніпровський архітектурний стиль кінця XII — початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, Полоцька, інших центрів Русі. Як вважає Ю.С. Асеев, новий стильовий напрям еквівалентний західноєвропейській готиці[674].

Мистецтво

З культовою архітектурою тісно пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня різьба, майоліка. На ранньому етапі розвитку монументальні споруди Київської Русі в своєму інтер’єрі поєднували мозаїки і фрески, пізніше фрески зайняли панівне становище.

Високий рівень розвитку монументального живопису засвідчує ансамбль розписів Софії Київської. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і купол собору. Вгорі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 м — поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею. На ньому пурпуровий із золотом хітон і голубий плащ. Фон медальйона золотавий. Довколо Христа — чотири архангели в одязі візантійських імператорів. В руках вони тримають знамена — лабари і уособлюють сторожу “небесного царя”.

У міжвіконних простінках знаходяться зображення дванадцяти апостолів, а в парусах — чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки — сцена Благовіщення, виконана смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Прекрасний образ Марії — земний і реальний. В руках вона тримає веретено і пряжу. У великих очах смуток, ледь помітна посмішка на обличчі, що надає образу особливої щирості і людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богородиці-Оранти (висота 5,45 м), яка відзначається вишуканістю ліній і монументальністю, соковитістю фарб і незвичайною гармонією колориту. На Богоматері пурпуровий мафорій із золотими складками, синій хітон і червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хусточка, світла пляма якої ніби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотистий фон, прикрашений дорогоцінними каменями.

У народі Богоматір Софії Київської вважали захисницею Києва і Русі і називали ще “Нерушимою стіною”.

Під Богоматір’ю розташована багатофігурна композиція “Євхаристія” (причащання апостолів), а ще нижче — “святительський чин”, який є одним з кращих взірців давньоруського монументального живопису. Обличчя “отців церкви” індивідуально виразні, вражають глибоким психологізмом. Особливо лик Іоанна Златоуста. В нього худе аскетичне лице, високий лоб, невелика гостра борідка і великі, палаючі фанатичним вогнем очі. Колючі лінії малюнка підкреслюють релігійну ортодоксальність цього церковного діяча. З аналогічною майстерністю виконані фігури Василія Великого, Григорія Чудотворця.

П’ятницька церква у Чернігові. Кінець XII — початок XIII ст. Реконструкція П.Д. Барановського

У підпружних арках знаходяться мозаїчні зображення сорока севастійських мучеників.

Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків.

Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. Дсить добре прочитується єдиний задум. На фрескових панно — три цикли зображень: євангельські, біблейські, житійні. Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, являє собою унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім’ю на стінах середнього нефа, а також живопис башт. Особливий інтерес становлять сцени полювання; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга[675].

Святий Георгій. Мозаїчне зображення у Софії Київській. XI ст.

Важливим елементом художнього опорядження Софії е орнаменти на всіх стінах і стовпах собору, віконних арках. Вони переважно рослинного характеру і нагадують орнаменти книжкової мініатюри.

Прекрасне внутрішнє опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки за схемою композиції нагадували софійські: Богоматір, “Євхаристія”, “Святительський чин”. Собор зруйновано в 30-ті роки XX ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це — композицію “Євхаристія”, зображення Дмитрія Солунського, Стефана, Фадея. Порівняно з софійськими, мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. Кольори мозаїк яскраві, малюнок виконаний чорними, зеленими і червоними лініями.

Мозаїчна композиція "Євхаристія" із Михайлівського Золотоверхого собору. XII ст.

На думку Д.В. Айналова, підтверджену пізніше В.І. Антоновою та іншими дослідниками, у створенні мозаїк Михайлівського Золотоверхого храму взяв участь видатний київський художник кінця XI — початку XII ст. Алімпій. Тенденції, що намітились у мозаїках і фресках Михайлівського Золотоверхого храму, визначились у фресковому живопису Кирилівської церкви. Йому властиві поліхромність малюнків, освітлених тонкими “пробілами”, динамічність зображення. Особливою майстерністю відзначаються фрески на тему “Страшного суду”, серед яких виділяється композиція “Ангел звиває небо”. Грізний ангел переданий в русі. В руках у нього величезний згорток, що символізує небо. Драматизм події добре підкреслено кольоровим рішенням — рожева постать ангела виділяється на темно-синьому фоні.

“Святі воїни”, намальовані на центральних стовпах храму, наділені індивідуальними рисами. В одному із них, суворому літньому воїні з сивою бородою, на думку Ю.С. Асеева, хочеться бачити портрет владного і підступного київського князя Всеволода Ольговича[676]. Великий інтерес у плані виявлення земних реалій в церковних канонічних розписах викликають сцени із житія Кирила Олександрійського в південній апсиді. На одній із них — “Кирило вчить цесаря”, очевидно, зображений давньоруський князь, про що може свідчити, зокрема, одяг цесаря, що має аналогії в давньоруській дійсності. На іншій — “Кирило у човні” — вгадується давньоруська “ладья”.

Цікавий фресковий живопис XII ст. виявлений у 1970 р. в церкві Спаса на Берестові у Києві. Це велика жанрова сцена “Явління Христа учням на Тіверіадському озері”, яка передає відому легенду про те, як Христос допоміг Петру, Хомі, Якову, Ісааку і Нафанаїлу піймати повні сіті риби. Вона вражає легким і вільним малюнком, виконаним без попередньої прорисовки, і нагадує прозору акварель. Оригінальна манера письма, стриманість колориту і незвичайний динамізм композиції засвідчують велику майстерність її автора. Відсутність аналогій цій композиції в інших пам’ятках Києва дало підстави Г.Н. Логвину висловити припущення, що в її виконанні брали участь переяславські майстри, запрошені Володимиром Мономахом[677]. Підтвердити або спростувати цю цікаву думку могли б розписи переяславських храмів, але вони не дійшли до наших днів. Не дійшли до нас і розписи Південної Русі кінця XII — початку XIII ст. Із розкопок храмів Апостолів у Білгороді і Василія в Овручі довідуємось, що в них застосовувалися так звані золотофонні фрески, що нагадували мозаїчні золоті фони ранніх культових споруд Київської Русі.

Мозаїчна композиція "Євхаристія” із Михайлівського Золотоверхого собору. XII ст.

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили із Візантії і Болгарії, пізніше з’явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці XI — на початку XII ст. була Печерська. Тут творив відомий художник Алімпій, який пройшов школу царгородських майстрів. “Печерський патерик” відзначає, що Алімпій “иконы писати хитръ бе зело”. З цього джерела ми довідуємось, що разом з визначним майстром працювали і його учні, які виконували замовлення на ікони від багатих людей. Ряд дослідників пов’язують з київською художньою школою ікони “Ярославська Оранта” (зберігається у Третьяковській галереї), “Устюжське Благовіщення”, “Дмитрій Солунський” (знайдена у місті Дмитрові) і композицію “Свенської (або Печорської) Богоматері”. Ікона “Ярославська Оранта” за манерою виконання перегукується з мозаїками храму Михайлівського Золотоверхого монастиря і, на думку дослідників, може належати пензлю Алімпія[678]. Рештки іконописних майстерень виявлено розкопками 1938 р. на території колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, а також у Новгороді.

У Києві сформувалась іконографія святих Бориса і Гліба. Уявлення про неї дає ікона “Борис і Гліб” кінця XIII — початку XIV ст. (експонується у Київському державному музеї російського мистецтва). Із Новгорода походять ікони “Архангел" кінця XI ст., а також “Устюжське Благовіщення” XII ст., які за стилем близько стоять до фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого храму. Цікава ікона XIII ст. “Покрова” походить з Галичини (зберігається в Київському державному музеї українського мистецтва). Незвичайна іконографія галицької “Покрови”, що не має аналогій на Русі, змусила дослідників припустити, що це копія з оригінала ікони Влахернської церкви в Константинополі.

Дмитрій Солунський. Мозаїчне зображення з Михайлівського Золотоверхого собору. XII ст.

Певне відношення до києворуського іконопису, напевно, мала і знаменита ікона “Володимирська Богоматір”[679]. Її привезли на Русь разом з іконою “Пирогощі” — “в едином корабле” на початку XII ст., вона прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді. Згодом (1155) її вивіз Андрій Боголюбський до Володимира-на-Клязьмі, від чого вона і отримала свою нову назву. На іконі зображена Богоматір з дитям на руках. Висока майстерність виконання царгородської ікони, безперечно, справила значний вплив на давньоруську іконописну традицію.

Серед пам’яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповнену геральдичними зображеннями орлів і риб. Зразком для київських майстрів кінця X — початку XI ст. послужили різьблені вироби із праконеського мармуру, що добре видно на прикладі шиферного саркофага із Десятинної церкви. За характером орнаментальних мотивів він має багато спільного з мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, але виготовленого у Києві і київськими майстрами.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви, як вважають дослідники, він був виготовлений місцевим майстром для оздоблення її фасаду.

Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова. Їх орнамент складається із ромбів і кіл, що нагадує за стилем кавказьку різьбу.

Винятковий інтерес становлять чотири шиферні плити з тематичними рельєфами: дві — із Михайлівського Золотоверхого монастиря і дві — з Києво-Печерського. На михайлівських плитах зображені вершники — “святі воїни”, покровителі київських князів: Георгій Побідоносець і Федір Стратилат — на одній, святий Меркурій і Дмитрій Солунський — на іншій. Рельєфи виконані з великою майстерністю. Зображення вершників водночас декоративні і динамічні.

На плитах, знайдених у Печерському монастирі, передані популярні на Русі античні сюжети. На одній із них зображено Геракла в двоборстві з левом, на іншій — Діоніса, що їде в колісниці, запряженій двома левами.

Визначним досягненням давньоруських різьбярів по каменю є невеличкі іконки. Найчастіше зображені на них перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас, св.Миколай та ін. Популярним був сюжет “Увірування Фоми”; мініатюрна іконка з його зображенням зберігається в Національному музеї історії України. Вона із світло-зеленого каменю-стеатиту, зверху позолочена. На лицьовому боці рельєфу зображено дві фігури: Христос у фронтальній позі, який показує свої рани Фомі, і Фома, що схилився до Христа. Обличчя, руки, ноги і одяг фігур тонко пророблені, лінії м’які.

Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі прикладне мистецтво. Орнаментальними композиціями, більшість елементів яких беруть свій початок не, лише у слов’янській, а й у значно давнішій язичницькій старовині, декорувалися предмети побуту, прикраси, зброя, металевий і керамічний посуд, вироби із кості. Найпоширенішими мотивами були коло — символ сонця, хвилясті лінії, що символізували воду, фантастичні звірі і птахи, “дерево життя”, рослинний орнамент.

Незвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла, виготовлені в техніці емалі і черні. Вишуканістю рослинного орнаменту і загадковістю сюжетної композиції характеризуються срібні окуття двох рогів тура XX ст., виявлених під час розкопок Чорної Могили в Чернігові. Крилаті звірі, дракони, що сплелися в поєдинку, грифони, собаки, чоловіча і жіноча фігури з луками, на думку Б.О. Рибакова, є своєрідною ілюстрацією до чернігівської билини про Івана Годиновича, в якій розповідається про смерть Кащея Безсмертного, боротьбу життя зі смертю[680].

Шиферні плити із зображенням святих воїнів із Михайлівського Золотоверхого собору. XII ст.

Шиферні плити із Печерського монастиря із зображенням Геракла у двоборстві з левом і Діоніса у колісниці. XI — XII ст.

Кращими виробами, виготовленими в техніці черні в XII — XIII ст., є широкі пластинчасті браслети-наручі із срібла. На їхніх стулках, поділених на кілька кіотців, зображені фантастичні звірі і птахи, квіти, рослинне плетиво, сюжетні композиції, які відображали язичницьку символіку, народні гуляння, скомороші танці. В арочці-кіотці одного з київських браслетів бачимо двох птахів-собак (симарглів), птаха, гусляра в головному уборі і довгій вишитій сорочці, жінку, що танцює, і чоловіка з мечем і щитом. За сюжетом зображення на браслетах-наручах нагадують сцени башт Софії Київської.

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі XI — XII ст. з деісусним чином поряд з апостолами зображені дівочі голівки і “дерево життя”. Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва X — XIII ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію. Орнаментальні композиції із “дерева життя”, птахів-сиринів (віл-русалок), жіночих голівок у кокошниках, рогів тура особливо характерні для емалевих колтів XII — XIII ст. Як складова частина весільного убрання вони своєю орнаментикою відображали насамперед ідею родючості. Найпоширенішим декоративним елементом на срібних колтах були “дерево життя” і крилате чудисько з пташиною або собачою головою, двома лапами і крилами. В ньому не без підстав вбачається уособлення слов’янського бога Симаргла, який був покровителем людини, охороняв посіви і рослинність.

Крім орнаментів велике значення в давньоруському прикладному мистецтві надавалося кольору. Тонким поєднанням синього, жовтого, червоного, білого, зеленого і коричневого вражають київські емалі. Загальна їх гама яскрава, але не контрастна. Технікою перегородчастої емалі прикрашали коштовні золоті вироби — діадеми, барми, колти, гривни, рясни. На медальйонах барм і на кіотцях діадем зображувалися фігури Ісуса Христа, Богоматері, святих. Унікальним творінням давньоруських емальєрів XII ст. є золота діадема із села Сахнівка Черкаської області. Вона має сім кіотців. Шість із них прикрашені рослинним орнаментом, на центральному зображено сцену “Вознесіння Александра Македонського” — популярний в середньовіччі сюжет — особливо імпонував державним можновладцям.

Браслет-наруч. ХІІ ст. Срібло, чернь. Київ

В одному ряду з золотими князівськими діадемами, прикрашеними перегородчастими емалями, знаходиться хрест Єфросинії Полоцької, виготовлений 1161 р. київським майстром Лазарем Богшою.

У мистецтві чорніння, де кольорові можливості були меншими, панував прийом контрасту. На ранньому етапі переважав чорний фон і світлий рисунок, на пізньому — чорний рисунок і світлий фон.

Одним із поширених видів прикладного мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали величезні бронзові паникадила, прикрашені прорізним орнаментом, фігурками птахів (жар-птиць) і круглими розетками, дзвони, лампади із зображенням святих, хрести-енколпіони, оклади книг, іконки, змійовики. Відливки робилися в кам’яних і глиняних формах за восковими моделями. Прекрасними взірцями такого литва є дві бронзові арки XII ст. роботи давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок давньоруського міста Вщиж на Брянщині, “Чернігівська гривна”.

У XII — XIII ст. набуло особливого поширення художнє литво в так званих “імітаційних” формочках. Пріоритет тут належав київським ремісникам, які виготовляли ювелірні вироби, що нагадували дорогі князівсько-боярські прикраси, із дешевих матеріалів. Кам’яні формочки давали можливість серійного виробництва, яке задовольняло потреби ринку.

Давньоруські майстри порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Розкопки Києва і Білгорода виявили поліхромні плитки, орнаментовані рослинним плетивом жовтого, білого, зеленого кольорів. Ними викладали підлоги в окремих приміщеннях Софії Київської, опоряджували підлоги і стіни князівських палаців у Києві і Білгороді, церкви св. Апостолів у Білгороді.

Колти. XII — ХІІІ ст. Золото, емаль

В галицьких монументальних будівлях широко використовувалися рельєфні керамічні плитки із зображеннями грифонів, орлів, соколів, павичів. Вони нагадують орнаментальні мотиви візантійських тканин, срібних браслетів-наручів, фресок Софії Київської.

Склороби крім смальт виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головний центр їх виробництва — Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба до дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше рослинно-геометричний. Дерев’яні колони, виявлені розкопками Новгорода, свідчать про високу майстерність давньоруських дереворобів. Окремі елементи орнаменту сягають глибини століть, в деяких вгадуються античні традиції.

Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним і рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

Загалом культурний розвиток Київської Русі IX — XIII ст. знаходився на високому, європейському рівні. Монголо-татарська навала перервала великий і яскравий період вітчизняної історії.