Київська Русь

Русь X — початку XI ст.

Політичний розвиток Русі X — XI ст. визначався як її винятковою роллю в житті східних слов’ян, так і місцем у світовій історії. Писемні джерела переконливо свідчать, що Русь підтримувала широкі і різноманітні відносини з багатьма країнами світу. Основним змістом цих зв’язків були безпека країни, встановлення стабільних кордонів, економічний розвиток міст. Це, по суті, визначало зовнішньополітичну діяльність Русі, що виражалося насамперед у встановленні дипломатичних контактів, торгових договорах, частих династичних шлюбах представників правлячих домів різних країн з київською великокняжою родиною.

Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912 — 945). У свідченнях писемних джерел про життя Ігоря багато неясного і суперечливого. Згідно з статтею 879 р. “Повісті минулих літ”, він був сином Рюрика і прибув до Києва з Олегом у малолітньому віці. В. Татищев вважав найбільш вірогідною датою народження Ігоря 875 рік. У 903 р. він одружився на псковитянці Ользі, яка, за однією версією, походила з простого роду, за іншою — була онукою слов’янського князя Гостомисла. 942 р., тобто через 40 років після одруження Ігоря і Ольги, у похилих батьків народився син Святослав. М.М. Тихомиров зауважив життєву суперечливість цієї версії, з якою він був не згоден тому, що Ігоря вважали сином Рюрика[127].

Початок правління Ігоря збігся з активізацією автономістських тенденцій деяких східнослов’янських племен. Першими вийшли з покори Києву древляни. Їх приклад наслідували уличі. І з тими, і з іншими Ігорю довелося вести тривалу боротьбу. 914 р. він здійснив похід на древлян і “побѣдивъ, и возложи на ня дань болши Олгови”[128]. Трирічна боротьба з уличами закінчилася тим, що вони залишили Середнє Подніпров’я і відійшли в нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу.

Досліджуючи питання про боротьбу Києва з древлянами, історики нерідко вказують на те, що Ігорю вдалося скасувати у них внутрішню політичну організацію. Б.Д. Греков писав, що в Древлянській землі посадили воєводою Ігоря Свенельда, в руках якого зосередилася велика територія уличів і древлян[129]. Як основний аргумент наводилися відомі слова дружинників Ігоря про збагачення отроків Свенельда: “Отроци Свѣнелъжи изодѣлися суть оружьемъ и порты, а мы нази. Поиди, княже, с нами на дань, да и ты добудеши и мы”[130]. О.О. Шахматов не виключав навіть співучасті Свенельда в трагічній смерті свого сюзерена в 945 р. Навряд чи є підстави для таких тверджень. Якби це справді було так, непереливки було б Свенельду в роки правління властолюбної Ольги. Тим часом почував він себе досить упевнено.

Гадаємо, що відношення (досить зацікавлене) Свенельда до Древлянської землі визначалося його участю у зборі князівської данини, в результаті чого в його руках (і дружини) осідала певна частина того продукту, що вилучався на користь держави. Одержати ж землю на правах феодальної власності він не міг хоча б тому, що там у цей час сидів представник місцевої династії князь Мал. Пізніше, коли Древлянська земля перейшла до сина Святослава Олега, Свенельд втратив навіть право збирати данину. Досить згадати, як зреагував Олег на спробу сина Свенельда Люта пополювати у межах його феодальних володінь — Лют був убитий. Підбурюючи київського князя Ярополка виступити походом на Олега, Свенельд говорить: “Поиди на братъ свой и прими волость его”[131]. Ці слова — ще одне свідчення того, що Древлянська земля ніколи не передавалася до рук боярина Свенельда.

У роки княжіння Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відкочували до Дунаю, однак уже в 930 р. цю угоду було порушено. З короткого повідомлення літопису — “а Игорь воеваше Печенѣги” — незрозуміло, яка з сторін першою порушила умови миру. Виходячи з візантійських джерел, можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин винна насамперед візантійська дипломатія. Ось що писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі “Про управління імперією” — повчанні сину і спадкоємцю Роману II (959 — 963) про взаємовідносини росів, печенігів і ромеїв: “Знай, що пачинакіти (печеніги. — П.Т.) стали сусідніми і суміжними також росам, і частенько, коли у них нема миру одне з одним, вони грабують Росію, завдають їй значної шкоди[...] Знай, що і біля царственого цього града (Константинополя. — П.Т.) ромеїв, якщо роси не знаходяться в мирі з пачинакітами, вони з’явитися не можуть ні заради війни, ні заради торгівлі, бо коли роси з човнами приходять до річкових порогів і не можуть поминути їх інакше, аніж витягнувши свої човни з річки й переправивши, несучи на плечах, нападають тоді на них люди цього народу пачинакітів”.

Костянтин VII не обмежується викладом політичної ситуації, що склалася в результаті появи біля північних кордонів Візантії печенігів. Він радить сину, як обернути цю ситуацію на користь імперії. Для цього погрібно завжди шукати миру з печенігами. “Знай, що поки василевс ромеїв буде в мирі з пачинакітами, ні роси, ні турки не можуть нападати на державу ромеїв за законом війни, а також не можуть вимагати у ромеїв за мир великих і надмірних грошей та речей, побоюючись, що василевс застосує силу цього народу проти них, коли вони виступлять на ромеїв. Пачинакіти, зв’язані дружбою з василевсом і заохочені його грамотами і дарами, можуть легко нападати на землю росів і турок, забирати в рабство їх жінок та дітей і розоряти їх землю”[132].

Із сказаного видно, що Візантія боялася посилення Русі і тому намагалася зашкодити цьому шляхом печенізької загрози. У Києві не одразу розгадали підступність імператорського двору, і аж до 30-х років X ст. Русь надавала воєнну допомогу Візантії; руські у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

Врешті-решт, вірогідно, що подвійну гру візантійської дипломатії було розкрито, і між сторонами стався розрив. У 941 р. Ігор здійснив перший похід на Візантію, який завершився поразкою руських. Біля стін Константинополя візантійці зустріли руський флот і спалили його “грецьким” вогнем.

Ось як пише про це руський літописець: “Феофан же устрѣте я въ людехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодьѣ руския. И быстъ видѣти страшно чюдо”[133]. Русичі, що врятувалися, порівнювали цей вогонь з блискавкою на небі.

Незважаючи на поразку, Ігор почав готувати новий похід. На це пішло майже три роки. 943 р. руське військо, у складі якого були дружини від усіх племінних князівств і союзні Києву варяги, “поиде на Греки въ лодьях и на конихъ”[134]. Корсунці попередили імператора про наближення до кордонів Візантії великої руської сили, і він попросив миру. Його посольство зустріло руських на Дунаї і передало Ігорю послання Романа І: “Не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олегъ, придамь и еще к той дани”[135]. Ігор, порадившись з дружиною, прийняв пропозицію імператора. Одержавши дорогі дари — “злато, и серебро, и паволоки”, руські від Дунаю повернули назад на Русь. Після цього сторони уклали новий мирний договір, обмінялись посольствами. Текст договору було викладено двома мовами. Церемонія його затвердження відбулась у Константинополі в присутності руських послів і в Києві — у присутності візантійських. Як повідомляє літопис, Ігор і частина його дружини скріпили договір клятвою біля язичницького капища Перуна. Друга частина Ігоревої знаті, що сповідала християнську віру, принесла присягу в церкві святого Іллі на Подолі. На цей час у Києві була, очевидно, вже досить велика і впливова християнська община. Арабські автори відзначали, що руські прийняли християнство уже в 912 — 913 рр.[136]

Відбиття нападу руських дружин князя Ігоря на Царгород грецьким вогнем. Мініатюра Радзивіллівського літопису

При оцінці мирного договору 944 р. між Візантією і Руссю незмінно постає питання — кому він був вигідний? Відповідь може бути тільки одна — обом сторонам. Коли б це було не так, його б не укладали. Але така постановка питання не зовсім коректна. Вигоди договору 944 р. слід розглядати не стільки зважаючи на конкретну історичну обстановку, скільки у порівнянні його з попередніми аналогічними угодами. При такому підході з’ясовується, що Русь за умовами нового політичного договору справді позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр. Це введення обмеження на купівлю руськими купцями паволок, ліквідація безмитної торгівлі, зобов’язання не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (нинішній острів Березань), вимога охороняти кримські володіння Візантії від нападу чорних болгар та ін.

У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя, що мав на меті нейтралізувати союзника Візантії Марзубана, який стояв на чолі войовничих горців Південного Прикаспію. Руські взяли Дербент, потім через Ширван по Курі піднялися до столиці Аррана (Албанії) Бердаа і захопили її. Але при цьому вони, як повідомив Ібн Міскавей, не пограбували міста, а стали у ньому табором. Дальшому просуванню руських завадила жорстока епідемія, що скоротила їх чисельність і змусила почати відступ. З великою здобиччю вони повернулися додому[137].

Клятва вірності русько-візантійському договору 944 р. у Києві в церкві св. Іллі і на Перуновому горбі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Часті воєнні походи підривали економіку Русі. Вони збагачували верхівку дружини, але великим тягарем лягали на плечі трудового населення. Походи відривали від мирної праці багато людей, а це негативно впливало на розвиток господарства. Відшкодувати втрати руська знать сподівалась шляхом вигідних торгових угод з Візантією, збуту товарів — данини з підлеглих Києву племен, у зв’язку з чим її було значно збільшено. Данину збирали з населення, періодично об’їжджаючи країну (так зване полюддя). Про те, як це відбувалося, свідчить сучасник Ігоря — візантійський імператор Костянтин Багрянородний: “Зимовий і суворий спосіб життя цих самих Русів такий. Коли наступає листопад місяць, князі їх одразу виходять з усіма Русами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в слов’янські землі Древлян, Дреговичів, Сіверян та інших слов’ян, що платять данину Русам. Годуючись там упродовж всієї зими, вони у квітні місяці, коли скресне крига на Дніпрі, знову повертаються до Києва”[138].

За такої форми данини у населення нерідко відбирали все, що воно мало. В результаті руйнувалися господарства смердів, росло невдоволення на місцях. Позачерговий вояж Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для нього трагічно. Зібравшись на думу, древляни прийняли рішення вбити князя. “Аще ся въвадить волкъ в овцѣ, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не убьемъ его, то вся ны погубить”[139]. Під Іскоростенем древляни напали на князя та його дружину і всіх перебили.

Хрещення Ольги в Константинополі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Повстання древлян було придушене дружиною Ігоря Ольгою, котра у зв’язку з малолітством сина Святослава фактично стала великою княгинею.

І все-таки, щоб упорядкувати норми феодальних повинностей і попередити нові хвилювання народних мас, Ольга змушена була провести деякі реформи, що регламентували феодальну експлуатацію. Близько середини X ст. на Русі значно зросло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель — поширення влади феодала на колишні угіддя. В результаті виникали нові замки-гради — центри феодального землеволодіння. Найбільшим земельним вотчинником була княгиня Ольга; в числі її володінь літопис називає і місто Вишгород, де знаходився господарчий двір княгині.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. У 946 р. велика княгиня в супроводі великої свити відвідала Константинополь[140]. Існує протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. У складі її посольства було понад 100 чоловік (16 близьких Ользі жінок, племінник, не виключено, що під ним приховується Святослав, піп Григорій, 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі, 18 рабинь). Ольга вела переговори з Костянтином Багрянородним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорили питання торгово-економічних відносин, підтвердивши вірність договору 944 р., а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.

На честь Ольги Костянтин VII влаштував офіційний прийом. Двічі він приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була на імператорських обідах, на іподромі[141]. І все-таки візитом до Константинополя Ольга лишилась невдоволена. Повернувшись до Києва, вона не поспішала відсилати дари у відповідь. Костянтин нагадав про це Ользі: “Яко много дарихъ тя; ты бо глаголаша ко мнѣ, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воск и скъру, и вой в помощь”. Роздратована княгиня відповіла грецьким послам таке: “Аще ты (імператор. — П.Т.) також постоиши у мене в Почайнѣ, яко азъ в Суду, то тогда ти дамъ”[142].

Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі, свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем.

У 949 р., за даними німецьких хронік, Ольга, іменована “королевою руською”, направила до Оттона І у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням прислати єпископа і священика. Згідно з повідомленням “Продовжувача хроніки абата Регінона Прюмського”, на Русь було направлено єпископом якогось Лібуція, однак по дорозі він помер. Наприкінці 961 р. до Києва прибув монах трірського монастиря Адальберт, але його місія була невдалою. “Не добившись успіху ні в чому тому, для чого посланий, і переконавшись у марності своїх намагань”, Адальберт змушений був у 962 р. повернутися на батьківщину[143].

З 964 р. великим князем став Святослав Ігорович: “Князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совокупляти многи и храбры”[144].

Тут хотілось би відступити від послідовного викладу політичної історії Русі і звернутись до хронології деяких подій. У нашій історіографії усталилась традиція, згідно з якою дати “Повісті минулих літ”, що стосуються життя і діяльності князя Святослава, не викликають сумніву. Вважається, що народився Святослав близько 942 р. Підставою служить літописна стаття 946 р., в якій розповідається про участь Святослава в поході Ольги на древлян. Спис, кинутий княжичем у бік ворога, ледве перелетів голову коня і впав біля його ніг. Літописець відзначає з цього приводу, що Святослав “бѣ бо дѣтескъ”.

Виходячи з цього повідомлення, Б.О. Рибаков і вирахував вік княгині Ольги. Оскільки заміж на Русі звичайно виходили у 16 — 18 років, можна припустити, що народилася вона приблизно у 923 — 927 рр. і, отже, Константинополь відвідала в 28 — 32 роки[145]. Цей розрахунок Б.О.Рибакова мав ствердити достовірність літописної версії про сватання імператора до руської княгині, так мальовничо розписане руським літописцем.

Прийняття такої хронології справді усуває неточність розповіді про сватання Костянтина VII, але породжує нові численні суперечності, уже неспростовні. Насамперед треба довести неправомірність свідчень літопису 903 р. про одруження (вірогідно, заручини) Ігоря і Ольги. Ще більші труднощі виникають, коли ми звернемося до літописного свідчення 970 р.: “Святославъ посади Ярополка в Киевѣ, а Ольга в деревѣхъ. В се же время приидоша людье ноугородьстии, просяше князя собѣ... И рече Добрыня: “Просите Володимера”[146]. Виявляється, в 970 р. у Святослава, що мав, за неспростовною хронологією “Повісті минулих літ”, 28 років, було, принаймні, двоє дорослих синів. На самостійне княжіння вони могли бути призначені не раніше, ніж досягли б 15 — 16 років. Отже, виходить, що батьком Святослав став уже в 12-літньому віці. Якщо погодитися з тим, що він народився в 942 р., то це не тільки руйнує всю подальшу хронологію, а й ставить під сумнів генеалогічне князівське древо.

Навряд чи може бути сумнів, що у “Повісті минулих літ” вік Святослава умисне занижено. Побічним свідченням може бути стаття 946 р. у літопису В.Татищева: “Ольга с сыном Святославом, собрав войско довольное и храброе, пошла на Деревлянскую землю. Древляне же, собрався, вышли противо ея и соступившемся обоим полкам Святослав, хотя тогда млад был, но яко вождь и мститель смерти отца своего сам начал битву и, брося копием в древляны, пробил коня сквозь”[147].

Звичайно, хлопчик у три чи п’ять років не міг з такою силою кинути списа. Отже, зважаючи на незаперечні факти про вік Ярополка, Олега і Володимира, можна стверджувати, що Святослав з’явився на світ не пізніше 930 — 932 рр.

Тут постає ще одне питання, яке потребує роз’яснення. У момент смерті Ігоря Святослав справді ще не досяг князівського змужніння, і участь Ольги в управлінні країною уявляється природною. Але чому тоді вона так надовго затрималась при владі? Над цим питанням, вірогідно, думали літописці і знайшли зручне пояснення: причина — у малолітстві Святослава. Насправді причина була інша. Ольга — владна і сильна особистість, просто відсторонила на деякий час Святослава від державних справ.

Можливо, саме в цьому полягає причина його дивної, на перший погляд, нелюбові до Києва. В очікуванні свого часу Святослав, очевидно, мало вникав у суть своїх майбутніх обов’язків як глави держави. Він не зблизився з боярським оточенням великокнязівського столу, яке займало свої адміністративні посади мало не спадково. Єдиним його заняттям і втіхою була військова справа. Тільки ставленням дружини до себе Святослав і дорожив. На прохання матері прийняти християнство він відповідав: “А дружина моя сему смѣятися начнуть”[148].

Лише близько 964 р. вся повнота влади на Русі перейшла до Святослава. Час його княжіння пройшов під знаком утвердження Русі на міжнародній арені шляхом подолання супротиву з боку деяких сусідніх країн. Волзька Булгарія суперничала з Руссю у східній торгівлі. Хозарія, хоч і підтримувала з нею тісні стосунки, часто грабувала купецькі східнослов’янські каравани, що йшли з Києва. До того ж, данинниками Хозарії були деякі східнослов’янські племена, зокрема в’ятичі. Погіршились і відносини з Візантією, що протидіяла росту могутності Русі.

Першим самостійним кроком Святослава було повернення під владу Києва в’ятичів. З цією метою він здійснив похід на Оку і Волгу. “Налѣзе вятичи, и рече вятичемъ: “Кому дань даете?” Они же рѣша: “Козарамъ по щьлягу от рала даемъ”, — читаемо в “Повісті минулих літ”[149]. Звільнивши в’ятичів від хозарської данини, Святослав узяв фортецю Біла Вежа (Саркел), переміг ясів і косогів (предки осетинів і черкесів) і наклав на них данину. Сучасник Святослава арабський географ Ібн Хаукаль свідчить, що військо русів досягло міста Булгар і землі буртасів (мордви). Під час цього походу було взято столицю Хозарії Ітіль, міста на Каспійському узбережжі. В результаті походів Святослава Хозарська держава остаточно прийшла до занепаду.

У війні з Хозарією Святослав, безперечно, керувався певними політичними мотивами. Здавна хозари претендували на панування над частиною східнослов’янських земель, зокрема в’ятичів і сіверян. Включення їх до державної структури Русі потребувало подолання хозарської протидії. Перемога над Хозарською державою прискорила процес східнослов’янської консолідації, але одночасно відкрила кочовикам шлях на захід, що створило для Русі нову небезпеку. З цього часу господарями південноруських степів аж до Посулля і Поросся стали печенізькі орди. Слов’янські поселення, розташовані південніше цих рубежів, на кінець X ст. перестали існувати. Печенізька небезпека нависла над містами Подніпров’я і навіть Києвом.

Печеніги блокували торгові шляхи, що вели на схід. В результаті майже повністю припинилася торгівля з країнами Арабського Сходу. Великі перешкоди створювали печеніги і для русько-візантійської торгівлі, нападаючи на торгові каравани біля дніпровських порогів.

Походи Святослава 965 — 968 рр. на Волзьку Булгарію, Хозарію і Балкани значно наблизили Русь до земель Візантійської імперії. Це тривожило Константинополь, і його дипломатія докладала великих зусиль, щоб посварити Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Булгаріею. Щоб схилити Святослава до походу проти Булгарії, з Візантії йому послали 15 кентаріїв золота. У 968 р. руські дружини під проводом Святослава з’явилися на Дунаї. У битві під Доростолом (сучасна Сілістра) болгари зазнали поразки. Святослав захопив міста по Дунаю, зробивши Переяславець своєю резиденцією.

Скориставшись відсутністю Святослава, в тому ж році у межі Русі вдерлися підкуплені Візантією печеніги. Безперешкодно вони підійшли до Києва і взяли його в облогу. У літописній статті 968 р. говориться: “И оступише печенѣзи градъ в силѣ велицѣ, бщислено множество около града, и не бѣ льзѣ изъ града вилѣсти, ни вѣсти послати”[150]. Серед обложених були мати і діти Святослава. Місто було врятоване завдяки мужності киян і підходу лівобережних дружин під проводом воєводи Претича. Печеніги, вирішивши, що це військо Святослава, спішно відступили.

Святослав покинув Болгарію і повернувся до Києва. Незабаром він знову почав готуватися до походу на Балкани. На прохання Ольги і бояр залишитися в Києві Святослав відповів, що йому більше до вподоби Переяславець-на-Дунаї. “Не любо ми есть в Киевѣ быти, хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей”[151]. Сюди, за словами Святослава, сходились блага з різних сторін: з Візантії — золото, шовки, вина і фрукти; з Чехії і Угорщини — срібло і коні; з Русі — дорогі хутра, мед, раби.

Судячи з цієї відповіді і зважаючи на деякі заходи щодо організації управління державою, Святослав справді мав намір перенести столицю Русі на Дунай. Він розділив князівства між своїми синами. На київському столі посадив старшого сина Ярополка, в Древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої вся Русь опинилась у володінні однієї князівської династії. Завершив її син Святослава Володимир.

Владнавши таким чином справи на Русі, Святослав почав у 969 р. другу балканську кампанію. Однак ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Візантія, пропонуючи Святославу виступити проти Болгарії, мала на меті послабити не лише Болгарію, а й Русь. Коли київський князь здобув ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику. Новий імператор Іоанн І Цимісхій вислав проти руських своє військо, яке також зазнало поразки. Руські оволоділи Філіппополем (сучасний Пловдив) і почали загрожувати Царгороду: “За маломъ бо бѣ не дошелѣ (Святослав. — П.Т.) Царяграда”[152]. Однак у битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. За угодою з Цимісхієм Святослав пішов на Балкани і закріпився у Доростолі. Несподівано навесні 971 р. імператор вторгся зі своїм військом до Болгарії і взяв в облогу Преслав, де знаходився руський гарнізон. Незабаром візантійці захопили місто, з якого вдалося втекти лише небагатьом руським воїнам.

Повернення дружини Святослава на Русь. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Наприкінці квітня 971 р. візантійське військо обложило місто Доростол, де зібралися основні сили Святослава. Три місяці тривала облога. Руські війська неодноразово робили героїчні вилазки, в одній із яких загинув воєначальник візантійців; з великими труднощами їм вдалося стримати натиск руських. Великих втрат, природно, зазнало і руське військо. Святослава було поранено. Знесилені сторони змушені були почати переговори.

Іоанн І Цимісхій, намагаючись вразити руських своєю царською величчю, під’їхав до берега Дунаю верхи у позолочених обладунках. Багато вбрана була і його свита. Святослав же переплив річку в човні. Він сидів на веслах і гріб разом з іншими, нічим від них не відрізняючись. Сидячи в човні на лаві для гребців, він, як свідчить візантійський історик Лев Діакон, вів мову з Цимісхієм про умови миру і скоро поїхав. Мирний договір вдалося укласти на таких умовах: Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї, імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити руських додому, забезпечити їх продовольством на дорогу і надалі ставитися до руських “як до друзів”.

Чого були варті запевнення імператора в дружбі, видно з наступних подій. До ворожих Русі печенігів терміново відправили посланця Цимісхія Феофіла Євхаїтського, котрий повідомив їх про повернення Святослава з Болгарії. Явна мета місії Феофіла полягала в посередництві між руськими і печенігами, таємна — у підбурюванні останніх на розправу з Святославом. В районі порогів печеніги влаштували засідку. Побачивши численного ворога, Святослав повернув до гирла Дніпра, в район так званого Білобережжя, щоб там перезимувати. Незабаром, однак, у руському стані почався голод, і Святослав змушений був прийняти рішення про повернення на Русь. У вирішальному бою з печенігами біля порогів Святослав і загинув.

Поразка Святослава на Балканах мала негативні наслідки не лише для Русі, а й для Болгарії. Іоанн І Цимісхій захопив у полон болгарського царя Бориса, перейменував столицю Східноболгарського царства Великий Преслав у Іоаннополь, а всю Придунайську Болгарію перетворив у візантійську провінцію.

В історіографії зустрічаються суперечливі оцінки діяльності Святослава, оскільки її наслідки не були однозначними. Дбаючи про міжнародний авторитет Русі, зміцнення її економічних позицій на чорноморських ринках, Святослав не так активно цікавився внутрішніми справами. Не випадково кияни говорили йому: “Ты, княже, чюжея земли ищещи и блюдеши, а своея ся охабивъ”[153]. Святослав, безперечно, був вродженим полководцем. Сучасники свідчили, що він у військових походах був легким, як барс. З собою не брав ні шатра, ні воза, ні казана. їв смажене на вугіллях м’ясо. Спав на підстилці з сідлом у головах, як і всі його дружинники. Загальновідоме рицарське ставлення Святослава до ворогів. Про свій намір виступити він завжди сповіщав супротивника. “И посылаше къ странамъ, глаголя: “Хочю на вы ити”[154]. Святослав не втрачав самовладання у найскладніших ситуаціях. Виявившись одного разу оточеним вдесятеро переважаючими силами візантійців, він звернувся до своїх воїнів з полум’яною промовою, що стала знаменитою: “Да не посрамимъ землѣ Рускиѣ, но ляжему костьми, мертвый бо срама не имамъ... но станемъ крѣпко, азъ же предъ вами пойду”[155]. На жаль, Святослав не міг належним чином оцінити справжню небезпеку кочових орд печенігів. А тим часом боротьба з ними ставала для Русі життєво важливою необхідністю.

Державне управління на Русі після смерті Святослава деякий час лишалося таким, як воно склалося за його життя. Великим київським князем став Ярополк, брати Олег і Володимир княжили відповідно в Овручі і Новгороді. В інших землях сиділи князі місцевих династій.

Інтереси васалів і сюзерена, як відомо, не завжди збігалися. Суперечності між ними були закладені в самому характері феодальних відносин. У 977 р. вони переросли у збройний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послужило вбивство сина Свенельда Люта, який порушив права феодальної власності Олега. Насправді в основі конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. У битві, що відбулася між братами, Олег загинув.

Новгородський князь Володимир, побоюючись розділити участь брата, втік за море. У Новгород був призначений посадник із Києва. На деякий час Ярополк став єдиновладним правителем Русі, але вже 980 р. його вигнав з Києва Володимир. Ярополк утік до міста Родня. Пізніше, повіривши воєводі Блуду, що Володимир наділить його якоюсь волостю, Ярополк прибув до Києва, де і був убитий варягами.

З 980 р. “нача, — читаємо в літопису, — княжити Володимеръ въ Киевѣ, единъ”. Володимир Святославич мав незвичну для великого князя генеалогію: був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги Малуші Любечанки. Уже в юному віці вій одержує князівський стіл у Новгороді. Близько 976 р. Володимир оволодів Полоцьком, де силою взяв собі за дружину Рогніду, дочку полоцького князя Рогволда. Незважаючи на те, що горда полочанка перед тим відхилила пропозицію Володимира, заявивши: “Не хочю разути рабычича, но Ярополка хочю”, їй довелося скоритися. Шлюб цей не був щасливим. Переконавшись, що Володимир збайдужів до неї, Рогніда уже в Києві зробила невдалу спробу вбити його. Розгніваний Володимир вислав Рогніду з міста і поселив у селі Предславино.

Похід Володимира на в’ятичів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ставши великим князем (980 — 1015), Володимир Святославич розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення держави. Досягненню цієї мети сприяли і його військові походи 981 — 993 рр. на ятвягів, в’ятичів, хорватів, у результаті яких всі східнослов’янські племена були об’єднані навколо Києва.

У часи княжіння Володимира завершився тривалий процес формування території Київської держави. Визначились і закріпились кордони Русі, які в основному збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Вони проходили в районі верхів’їв Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця,

Росі і Південного Бугу — на південному сході; Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни — на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Це була найбільша держава в Європі, яка відзначалася винятковою для часів середньовіччя однорідністю. Лише незначну частину її населення становили неслов’янські народи: на північному сході — чудь, весь, меря, на півдні — торчеські племена.

У сфері постійного політичного впливу Русі перебував цілий ряд сусідніх територій, куди здавна проникало слов’янське населення. Протекторат над цими землями забезпечував їй вихід на міжнародні ринки. Мова йде про райони Північного Причорномор’я, Криму і Приазов’я, де молода Київська держава з перших днів свого існування успішно конкурувала з Візантією. Особливо міцними були позиції Русі у Приазов’ї. Уже в X ст. тут виникло давньоруське князівство з центром у Тмутаракані (колишнє грецьке місто Таматарха), що упродовж кількох віків відігравало важливу роль в економічному і політичному житті країни.

З IX — X ст. значно зміцнюються позиції Русі в Криму. Успішні походи руських дружин проти Візантії і її північнопричорноморських колоніальних центрів сприяли стабілізації економічних відносин Північного Причорномор’я з давньоруськими землями. За часів Володимира Святославича до складу Тмутараканського князівства увійшов район Керченського півострова, головне місто якого одержало руську назву Корчів. Зміцнились також позиції Русі в містах Херсонес і Сурож (Судак), де знаходились торгові колонії руських купців.

Похід Володимира на печенігів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Неодноразові спроби Візантії витіснити Русь з Криму і Північного Причорномор’я не мали та й не могли мати успіху. Традиційно цей район тяжів не до метрополії (Греція, Рим чи Візантія), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства.

Серед заходів, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі і князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь —Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, поклала край автономізму земель.

У галузі зовнішньої політики основним завданням Володимир вважав боротьбу з печенігами. Для захисту південних кордонів Русі і її столиці він наказав збудувати систему фортець. “И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ”[156]. Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Русі в X ст. Подібні заходи були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

У літописній розповіді про заселення новозбудованих порубіжних кріпостей деяке здивування викликає список племен, представникам яких була виявлена така висока довіра: словени, кривичі, в’ятичі, чудь. Що це — спроба київського уряду мобілізувати для потреб оборони Руської землі сили інших східнослов’янських і неслов’янських племен? Відповісти на це питання можна ствердно, проте навряд чи ця відповідь буде вичерпною. Залучаючи від названих племен “мужей лучших” для постійного проживання у південноруських кріпостях, Володимир мав також на меті створити тут своєрідну противагу місцевому боярству. Ймовірно, що літопис має на увазі людей, так чи інакше зв’язаних з князем і його оточенням, тобто “своїх людей”, на яких можна було б покластися. Як відомо, Володимир пішов до Новгорода в юному віці і, слід гадати, не мав на півдні Русі надійних прихильників.

Облога військами Володимира міста Корсуня в Криму. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Боротьбу з печенігами схвально сприймало населення Русі. Про подвиги Володимира “Красне Сонечко”, Іллі Муромця і Добрині Никитича народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) знайшло відображення життя тих градів, що були покликані захистити Русь від поганих. “На горах, горах да на высоких, на шоломя на окатистом, там стоял да тонкий вся шатер. Во шатре — то удаленьки добры молодцы. Стерегли, берегли они красен Киев-град”.

Окрім системи воєнно-феодальних замків південноруське порубіжжя захищали могутні земляні вали і рови, що проходили вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни. Пороські земляні вали, вірогідно, становили єдину систему з валами Переяславщини, які доходили до ріки Супой. Стугнинські вали, що продовжувались у західному напрямку до ріки Здвиж, мали захищати ближні підступи до столиці Русі. На жаль, земляні вали лише нещодавно стали об’єктом серйозних археологічних досліджень, і тому немає надійних даних з історії їх створення та функціонування. Відомо лише, що вперше як оборонні споруди вони згадуються в літопису під 1093 р., коли давньоруські князі йшли походом на половців. “И минувше Треполь, проидоше валъ. И се Половцѣ идяху противу, и стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу”[157]. Двічі літопис згадує переяславські вали. У 1095 р., коли половецькі хани прийшли до Мономаха просити миру, один із них — Ітлар — увійшов у Переяслав, а другий — Китай — “ста межи валома с вои”[158]. 1149 р. між цими валами стали табором війська Юрія Довгорукого.

Прибуття візантійської принцеси Анни до Корсуня. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У літературі про час спорудження валів висловлювалися найрізноманітніші думки. Одні дослідники схильні датувати їх скіфським часом (VII — VI ст. до н.е.), інші — черняхівським (II — V ст. н.е.), треті пов’язують їх появу з діяльністю слов’янських союзів племен Руської держави. Очевидно, земляні вали не були зведені в якийсь із цих періодів; вони є пам’яткою багатьох поколінь землеробського лісостепового населення, яке намагалось убезпечити себе від вторгнення степових кочовиків. Результати робіт експедиції Інституту археології АН України під керівництвом М.П. Кучери дають можливість стверджувати, що значна частина цих валів була зведена за княжіння Володимира Святославича, а згодом і Ярослава Мудрого[159].

Не зовсім правильно трактується у літературі і основне призначення земляних валів. Вони були зведені начебто з метою перепинити шлях кочівницькій кінноті на Русь. Ця мета, якщо вона і переслідувалась, як свідчить літопис, виявилася недосяжною. Натомість “Змієві вали” стали на перешкоді намаганням кочовиків захопити на тривалий час південні руські землі і включити їх до системи кочівницьких випасних угідь.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення країни, велике значення мали релігійні реформи Володимира. Панівна верхівка Русі і сам великий князь розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використати її в інтересах феодальної держави. Першим актом Володимира в цьому напрямі була спроба реанімації язичництва. Вона не дала бажаних результатів. Язичництво в другій половині X ст. уже не відповідало рівню соціального, політичного і культурного розвитку країни. Зрозумівши це, Володимир рішуче пориває з вірою батьків і дідів і вводить у 988 р. як офіційну державну релігію християнство.

Київ у кінці X ст. Макет

Ця акція хоча й розширила сферу візантійського впливу на Русь, та не привела до встановлення її васальної залежності від імперії, на що розраховувала візантійська дипломатія і чого остерігалися київські князі. Військовий похід до Криму, в результаті якого руські оволоділи найважливішим економічним і політичним центром Візантії — Херсонесом, продемонстрував зрослу могутність Русі, яка прагнула рівноправних відносин з Візантією і фактично домоглася цього.

За Володимира Святославича спостерігається пожвавлення відносин Русі з Німеччиною. Напередодні введення на Русі християнства сторони неодноразово обмінювалися посольствами.

Зближенню Русі і Німеччини сприяв і шлюб Володимира з принцесою Анною — родичкою дружини імператора Оттона II. Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом Кверфуртським Бруноном. Володимир Святославич спочатку недовірливо віднісся до місії Брунона, та коли дізнався, що той прямує і в землю печенігів і може принести певну користь Русі, виявив йому всілякі почесті. Близько місяця Брунон жив при дворі київського князя. Звідси він відправив Генріху II листа, в якому називав Володимира “повелителем русів, могутнім завдяки своєму королівству і багатству”. € дані, що в Києві Брунон займався вербуванням прибічників римської церкви, але особливого успіху не досяг.

У 90-ті роки X ст. зав’язуються відносини Києва безпосередньо з Римом. Очевидно, папство також намагалося поширювати свій вплив на Русь. З цією метою в 991 р. папа римський прислав до Володимира посольство. Як повідомляє літопис В.М. Татищева, папські дипломати були прийняті в Києві “с любовью и с честию”. Цікаво, що зв’язки Києва з Римом не припинились і в наступні часи. 994 р. з Рима до Києва повернулись посли Володимира, у 999 — 1000 р. посольство папи римського прибуло до столиці Русі, а через рік Володимир знову відправляє делегацію до Рима. Римський вплив, як відомо, на Русі не запанував, але пожвавлені дипломатичні контакти між Києвом і Римом відіграли свою позитивну роль. Вони змушували Візантію, яка боялась посилення римського впливу на Русі, ставитись до неї не як до молодшого партнера, а як до рівного.

У часи княжіння Володимира Святославича, як це добре показав вірменський історик В.К. Восканян, налагоджуються русько-вірменські контакти. Цьому сприяла і та обставина, що візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною київського князя, мала вірменське походження. Мабуть, з цього часу почався приплив вірмен на Русь, що неодноразово відзначено у писемних джерелах.

Політика київського уряду — підтримувати дипломатичні контакти не лише з Візантією, а й з її постійними супротивниками, що мала місце у X ст., продовжувалась і в XI ст. Наслідком зближення Германської імперії з Руссю у першому десятилітті XI ст. був шлюб короля русів Володимира з дочкою графа Куно — онукою імператора Оттона І. Історики вважають, що це була мачуха Ярослава Мудрого, полонена в 1018 р. Болеславом І Хоробрим під час взяття ним Києва. Від шлюбу Володимира з німецькою графинею народилась дочка Марія-Доброгнева.

1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду.

Свідченням русько-німецьких контактів можуть бути знайдені в Києві монети імператорів Оттона і Адельгейда, а також Генріха III.

Дружні відносини Русі з Польщею, а також Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Святополка[160] і Ярослава відповідно на дочках Болеслава Хороброго у 1013 р. та Олафа Скотконунга у 1014 р. У майбутній боротьбі за великокняжий престол брати будуть користуватися підтримкою Польщі і Скандинавії — на захист Святополка виступив польський князь Болеслав, у війську Ярослава воювали норманські дружини.

На закінчення слід сказати, що Русь наприкінці X — на початку XI ст. досягла небувалої могутності. Зміцнилось її внутрішнє становище, зріс міжнародний авторитет.

Русь в XI — на початку XII ст.

Після смерті Володимира (1015) між його синами розгорілася боротьба за великокняжий стіл. Спочатку Київ захопив Святополк, який перебував у Вишгороді і першим дізнався про смерть батька. Одного за одним він убиває братів Бориса, Гліба і Святослава, у яких вбачав потенційних претендентів на київський стіл (за що й одержав прізвисько “Окаянний”, під яким і ввійшов в історію). Підступність і жорстокість, однак, не допомогли йому утвердитися на київському столі, у боротьбу за який рішуче вступив старший син Володимира Ярослав.

Народився Ярослав у 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він отримав в уділ далекий новгородський стіл. До 1014 р. літописи не згадують про нього. Очевидно, нічого знаменного на півночі Русі у цей час не відбувалось. Ярослав спокійно правив Новгородом. Із щорічної данини у три тисячі гривен, яку збирали з Новгородської землі, дві тисячі він залишав на утримання своєї дружини, одну надсилав до столиці Русі. Так було до 1014 р., коли Ярослав відмовляє Києву у виплаті традиційного “урока”. Непокірність сина викликала сильний гнів Володимира, і він наказав готувати військовий похід на північ[161]. Хвороба, а згодом і смерть великого князя різко змінили політичну ситуацію на Русі.

Ярослав на київському столі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ярослав готувався вступити в боротьбу з рідним батьком, коли до Новгорода прискакав гонець із Києва від сестри Предслави з повідомленням про смерть Володимира. Довелося терміново міняти плани. Заручившись підтримкою новгородського віча, Ярослав на чолі тритисячного війська виступив на Київ. У битві під Любечем, що відбулася восени 1015 р. між Ярославом і Святополком, переміг новгородський князь. Святополк утік до печенігів, а Ярослав урочисто в’їхав у столицю Русі Київ.

Ярослав не лише щедро нагородив за допомогу новгородців, а й дав їм “Правду і Устав” — збірник правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Загалом юридичний кодекс “Руська Правда”, незважаючи на новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення. Він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Успіх Ярослава, однак, не був повним. Незабаром на Русь з великим найманим військом, куди входили поляки, німці, угорці і печеніги, рушили Болеслав І Хоробрий і Святополк. Ярослав, зазнавши поразки на Бузі, повернувся до Новгорода. Київський стіл знову опинився в руках Святополка. Фактично ж господарями становища у Києві були поляки — єдина реальна сила, на яку спирався Святополк і від якої повністю залежав. Гарнізони найманців розквартирували у Києві і його найближчих передмістях. Святополка не турбувало те, що вони грабували мирних жителів. Але незабаром проти пришельців піднялося народне повстання, що змусило польського короля Болеслава І Хороброго повернутися на батьківщину. Позбавлений підтримки союзників, Святополк був наголову розбитий Ярославом у 1019 р. на річці Альта під Переяславом і знову втік з Києва; на київському столі остаточно утвердився Ярослав.

Роки княжіння Ярослава Мудрого (1019 — 1054) стали періодом дальшого піднесення Русі та її столиці. У Києві розгорнулось величезне будівництво. Ярослав енергійно продовжив заходи по захисту південних кордонів Русі від кочовиків. Почалося спорудження нової лінії оборонних рубежів по Росі, що мала запобігти несподіваним набігам печенігів на руські землі. Коротка фраза літопису 1032 р. — “нача (Ярослав. — П.Т.) ставити городы по Роси”, як і повідомлення попереднього року про розселення у Пороссі “многих ляхов”[162], полонених Ярославом під час походу на Червенські міста, свідчать про те, що київський уряд (як і за Володимира) вирішував проблему оборони південних кордонів Русі шляхом залучення населення з інших регіонів. Вільних людських резервів на півдні Русі, очевидно, не було.

У літопису перший період правління Ярослава описано надзвичайно коротко, однак навіть з цих лаконічних свідчень можна зрозуміти, що він був наповнений багатьма подіями і не відзначався особливою стабільністю внутрішньополітичної ситуації. Не встиг Ярослав “утереть пота с дружиною своєю” після боротьби з Святополком за Київ, як йому довелося зіткнутися з племінником Брячиславом, князем полоцьким. 1021 р. він здійснив блискавичний наїзд на Новгород, взяв його і розграбував. Ярослав зреагував рішуче, на річці Судомир він наздогнав полочан і завдав їм поразки. Брячислав утік до Полоцька. Причини конфлікту літопис не розкриває, але, як справедливо вважав А.М. Насонов, виник він через претензії Полоцька на ключові позиції одного з відгалужень шляху “із варяг у греки” — вітебського, що відкривав вихід землі до балтійських ринків[163]. Як свідчить Софійський Перший літопис, Брячислав одержав від Ярослава два міста — Усвят і Вітебськ. За це він обіцяв завжди бути з великим київським князем “за один”, і слова свого не порушив до самої смерті. “И воеваша Брячиславль с великимъ Ярославомъ (разом. — П.Т.) вся дни живота своего”[164].

1023 р., залишивши тмутараканський князівський стіл, на Русь виступив Мстислав Володимирович, котрий прославився своїми перемогами над косогами. Ярослав був у Новгороді, коли Мстислав з дружиною з’явився біля стін Києва. Плани Мстислава оволодіти Києвом не здійснилися. На цей час позиції Ярослава тут були досить міцні, і кияни не хотіли іншого князя. Одержавши їх рішучу відповідь — “не прияша его кыяне”, — Мстислав пішов до Чернігова, де й утвердився на княжому столі. Але Чернігів здавна управлявся з Києва, і Ярослав, зібравши велику дружину, до якої входили і варяги на чолі з воєводою Якуном, рушив до Чернігова. Назустріч йому виступив Мстислав. У жорстокій січі, що відбулася 1024 р. під Лиственом, Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Чому до Новгорода, а не до Киева, де “бъяху мужи Ярославли”, залишається загадкою.

Врешті Ярославу довелося змиритися з сусідством енергійного Мстислава, а той, у свою чергу, визнав право старшого брата на Київ. “И посла Мьстиславъ по Ярослава, глаголя: “Сяди в своемъ Кыевѣ: ты еси старѣйшей брат, а мнѣ буди си сторона”[165]. Угоду братів було закріплено мирним договором 1026 р. біля Городця. Згідно з цією угодою Русь була поділена на дві сфери впливу: Лівобережжя Дніпра з Черніговом відійшло Мстиславу, Правобережжя з Києвом залишилося за Ярославом.

Скульптурний портрет Ярослава Мудрого. Реконструкція М.М.Герасимова

“И начаста жити мирно и в братолюбьствѣ, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли”[166], — так оцінив літописець результата мирного договору біля Городця. З цього і з наступних повідомлень літопису видно, що поділ Русі 1026 р. був формальним, і не привів до утворення двох самостійних державних структур. Мова може йти, по суті, про перші ознаки зародження на Русі колективної форми правління, у даному випадку — системи дуумвірату. Відбулося своєрідне розосередження політичних функцій між двома центрами Руської землі — Києвом і Черніговом. Така децентралізація влади загалом позитивно позначилася на внутрішньому розвитку Київської Русі. Про це свідчать швидкі темпи будівництва Києва, Чернігова, Переяслава, інших давньоруських міст, заходи щодо зміцнення державних кордонів. В області зовнішньої політики Ярослав і Мстислав разом вирішували всі основні питання. Так, у 1031 р. вони ходили на Польщу і повернули Русі Червенські міста.

Після смерті Мстислава (1036) Ярослав став єдиновладним правителем Київської Русі. Авторитет його був досить високим. Про це, зокрема, може свідчити акція ув’язнення в київському порубі брата Судислава, князя псковського, котрий чимось не догодив Ярославу. У початковий період правління Ярослав не зміг би собі дозволити такого жорстокого поводження з політичними супротивниками. Наступні дії Ярослава також вказують на особливу міцність його становища. Не випадково невідомий автор, який залишив у центральному нефі Софійського собору в Києві запис про смерть Ярослава Мудрого, назвав його “царем”[167].

Зразки озброєння давньоруських дружинників

Однією з найважливіших турбот урядової діяльності Ярослава, спрямованої на зміцнення об’єднавчого значення Києва, була православна церква. Він добре розумів її місце в структурі феодальної держави і не шкодував коштів для того, щоб становище церкви було якомога міцнішим. Ще за Володимира церква одержала соціальний статут, що визначав її правовий статус у системі державного управління. За Ярослава церковні привілеї були ще більше розширені. У всіх міських центрах розгорнулося будівництво храмів, почалося заснування монастирів. Найбільшим із них був Києво-Печерський, що став зосередженням не лише православ’я, а й культури, освіти.

Виріс міжнародний авторитет церкви. Цьому сприяв і той факт, що на київську митрополичу кафедру собор руських єпископів обрав відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона.

Золоті ворота Києва. Реконструкція Ю.С. Асєєва

За Ярослава Мудрого значного успіху досягли культура і освіта. У Софійському соборі (збудований 1037 р.) перекладалися на давньоруську мову грецькі книги, створювалися оригінальні літературні твори. У Києві та інших містах відкривалися школи грамоти, засновувалися бібліотеки. У зв’язку з великим церковним будівництвом розвивалися архітектура і мистецтво.

Широкими і багатогранними були міжнародні зв’язки Київської Русі — з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами. Не завжди вони були рівними, однак епізодичні конфлікти не призводили до тривалої конфронтації якоїсь країни з Руссю. Літопис, зокрема, говорить про кілька воєнних походів Ярослава проти Польщі, які, проте, не вилились у серйозне протистояння. Русь не була зацікавлена в розриві традиційних зв’язків з Польщею, оскільки назрівав конфлікт з Візантією. Вірогідно, що цим пояснюється прагнення Києва до тісніших контактів з рядом західних і скандинавських країн, зміцнених династичними шлюбами.

У 1043 р., а за іншими даними — у 1039 р., польський князь Казимир узяв шлюб з сестрою Ярослава Мудрого Марією-Доброгневою. З нею він познайомився ще в роки, коли вона деякий час проживала у Польщі, куди її вивіз з Києва Болеслав. 1039 р. син Ярослава Ізяслав узяв собі за дружину сестру Казимира Гертруду-Олисаву. Ці шлюбні зв’язки були своєрідною ратифікацією договору, укладеного Ярославом і Казимиром, згідно з яким Русь повинна була надавати військову допомогу Польщі, а Казимир зобов’язувався повернути руських військовополонених, захоплених ще Болеславом Хоробрим, і відмовитись від будь-яких претензій на Червенські міста. Ярослав Мудрий справді здійснив кілька військових походів проти повсталої Мазовії і забезпечив врешті-решт їй об’єднання з Польщею. Союз Польщі і Русі допоміг Казимиру в боротьбі за повернення Сілезії і возз’єднання Помор’я.

Наприкінці 40-х років встановлюються дружні відносини Русі з Францією. 1048 р. до Києва прибуло посольство на чолі з єпископом шелонським Рожером просити руки дочки Ярослава Мудрого Анни для французького короля Генріха І. Згода була одержана, і Анна стала дружиною короля Франції.

Джерела зберегли ряд цікавих подробиць із життя Анни у Франції. Вона привезла з собою до Парижа давньослов’янське євангеліє (Євангелістерій)[168]. Вступаючи на французький престол, всі пізніші королі приносили клятву на цьому євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва. У Франції Анна була відома під іменем Анни Руфи (Рудої) і користувалася великою повагою. Після смерті чоловіка (1060) вона стала регентшею малолітнього сина короля Філіпа І і разом з ним підписувала державні документи. На одній з грамот, адресованій Суасонському абатству в 1069 р., стоїть підпис “Анна ръина” (“Анна королева”).

Подальша доля Анни повна пригод. У неї закохався, а згодом і викрав її Рауль ІІ граф де Крепі де Валуа. Шлюб між ними папа римський Олександр II визнав незаконним. Графа відлучили від церкви. Незважаючи на це, Анна жила разом з Раулем у родовому помісті Валуа аж до його смерті (1071). Потім вона повернулася до двору сина. Документи цього часу вона підписувала не “Анна королева”, а “Анна мати короля Філіпа”.

Недалеко від Парижа, у містечку Сенлісі, куди вона виїхала після смерті Генріха, Анна заснувала монастир св. Вікентія.

Писемні джерела говорять також про тісні політичні і культурні контакти Русі й Угорщини, що знайшло своє відображення у частих династичних шлюбах представників угорського королівського роду Арпадів і руської великокнязівської династії. З 1034 по 1046 р. у Києві жили сини угорського герцога Ласло, двоюрідного брата короля Іштвана І і руської княжни[169]. Вони рятувались від інтриг королеви Гізели. Один із братів — Андрій, що став королем Угорщини, очевидно, ще в Києві одружився з дочкою Ярослава Мудрого Анастасіею. З іменем цієї угорської королеви пов’язується заснування двох православних монастирів, першими мешканцями яких були вихідці з Русі. Один з них споруджено біля Вишгорода, другий — у Тормові. Після смерті чоловіка у 1060 р. Анастасія з дітьми втекла до німецького імператора. Один із її синів, Шаламон, у гострому суперництві з конкурентами здобув у 1063 р. королівський трон Угорщини і займав його до 1074 р.[170]

Третю дочку Ярослава Мудрого Єлизавету видали заміж у 1043 р. за норвезького принца Гарольда Грізного, пізніше короля. Шлюб цей став можливим після того, як Гарольд відмовився служити новому візантійському імператору Костянтину IX Мономаху і через Русь повертався на батьківщину. 1066 р. він загинув у битві з англійцями під Станфордбріджем, Єлизавета Ярославна вийшла заміж за датського короля Свена.

У латинській пам’ятці англосаксонського походження — коментарях до законів короля Едуарда Сповідника, написаних у XII ст., збереглось цінне повідомлення про зв’язки Русі й Англії. Як свідчить джерело, при дворі Ярослава Мудрого жили якийсь час сини короля Англії Едмунда Залізнобокого — Едуард і Едван.

Спаський собор у Чернігові, закладений князем Мстиславом

Активність руської дипломатії часів Ярослава Мудрого, яка налагоджувала контакти з країнами Заходу і Скандинавії, як було зазначено вище, стимулювалася погіршенням відносин з Візантією. Політика Ярослава Мудрого, спрямована на повну незалежність від Константинополя не лише в державних, а й у церковних справах, викликала роздратування імператорського двору і вищих церковних ієрархів на чолі з патріархом. Величезне будівництво, що розгорнулося в роки княжіння Ярослава і в результаті якого в Києві з’явилися свій собор Софії і свої Золоті ворота, було швидше результатом суперництва столиці Русі зі столицею імперії, а не простого наслідування, копіювання візантійських зразків, як це іноді стверджується.

Відносини Києва і Константинополя загострилися після приходу до влади у 1042 р. Костянтина IX Мономаха, політика якого відзначалась антируською спрямованістю. Джерела зберегли свідчення про велику сварку на константинопольському ринку між руськими і греками, внаслідок якої руським було завдано значних матеріальних збитків. У сутичці було убито знатного русича. У цей самий час на Афоні візантійці розгромили пристань і склади руського монастиря[171].

Конфлікт між Києвом і Константинополем вилився у військову сутичку.

У 1043 р. Ярослав спорядив у похід на Візантію військову флотилію на чолі з сином Володимиром і воєводою Вишатою. На шляху від гирла Дунаю до Царгорода руські кораблі потрапили у шторм і більшість їх викинуло на берег. Завершили розгром руського флоту грецькі кораблі. Володимиру Ярославичу з рештками війська вдалося повернутись на Русь, багато дружинників, у тому числі і воєвода Вишата, потрапили у полон. Тільки через три роки, коли Візантія, змирившись з незалежністю Києва, почала шукати шляхів до миру, Вишату відпустили на батьківщину. Близько 1052 р. мирна угода Русі і Візантії була досягнута, а згодом і зміцнена шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою Мономаха Марією[172].

Із сказаного видно, що сильна Русь часів Ярослава Мудрого посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, безперечно, зумовлювалося потребами економічних зв’язків Русі з країнами Західної і Центральної Європи, про що свідчать численні знахідки монет та інших європейських імпортів у Києві і на Русі.

У лютому 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. Його смерть не викликала чергового загострення суперечностей з приводу успадкування столів і Києва, оскільки ще за життя Ярослав зробив з цього приводу відповідні розпорядження.

Київ переходив до рук старшого сина Ізяслава. Разом з великокняжим столом він одержував багату і обширну Київську землю, розташовану між Дніпром на сході, Прип’яттю на північному заході, Горинню і Західним Бугом на заході, верхів’ями Південного Бугу і Случі на південному заході, Россю і Тясмином на півдні. Географічно домен київського столу займав частини двох ландшафтних зон — Лісу і Лісостепу, що значною мірою зумовило його швидкий економічний розвиток. Родючі чорноземні ґрунти лісостепової зони стали основою високої культури землеробства, а багате корисними копалинами Полісся — розвинутого багатопрофільного ремесла. Річкова мережа зв’язувала Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також і з міжнародними ринками.

Київська земля була однією з найбільш густонаселених областей Русі. Літописи називають тут близько 80 міських центрів, у тому числі такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр’їв та ін.

Очевидно, уже в цей час визначився особливий правовий статус Київської землі. Вона стала не спадкоємною вотчиною якоїсь князівської гілки, а загальнородовою спадщиною всіх руських князів. Великий князь виступав не стільки феодальним власником земель, що здавна тяжіли до Києва, скільки тимчасовим їх володарем.

Чернігівська земля відійшла до іншого сина Ярослава Мудрого — Святослава. У другій половині XI ст. вона являла собою цілком визначену територіально-політичну одиницю Давньоруської держави і була найбільшим руським князівством. Його землі розташовувались у басейнах рік Десни, Сейму, Сожу і Верхньої Оки. На півдні і заході вони межували відповідно з Переяславською і Київською землями, на північному сході доходили майже до Москви, на південному сході їх кордоном був половецький Степ. Крім того, Чернігову з часів правління Мстислава Володимировича належала Тмутаракань — велике місто і міжнародний порт у Керченській затоці.

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість з них являли собою сільські поселення, феодальні замки, порубіжні кріпості. Серед міст найзначнішими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, Любеч. Розташовані на найбільшій водній артерії землі — Десні і її притоках, вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному і політичному житті не тільки Чернігівського князівства, а й усієї Русі.

Рід Святослава Ярославича швидко пустив глибоке коріння в Чернігові і Чернігівській землі і аж до 1240 р. утримував їх за собою, згідно з вотчинним правом.

Третій Ярославич — Всеволод — зайняв переяславський стіл, якому належали на той час землі по Остру, Трубежу, Пслу, Сулі, Ворсклі, Хоролу, а також далекі Ростово-Суздальські володіння. Прикордонне положення Переяславського князівства, що знаходилось, по суті, на передньому краї боротьби з степовиками, робило його одним з престижних, хоча й нелегких володінь. Близькість Переяслава до Києва визначить у майбутньому його повну залежність від київського столу.

Молодші Ярославичі — Ігор і В’ячеслав — одержали в наділи відповідно Володимир-Волинський і Смоленськ, які дуже швидко опинилися в руках старших братів. У 1057 р., після смерті В’ячеслава і переходу Ігоря до Смоленська, Волинь була приєднана до великокняжого домену, а в 1060 р., після смерті Ігоря, в аналогічному становищі опинилась Смоленщина, з тією лише різницею, що переважний вплив на неї справляв Переяслав.

В історичній літературі усталилася теза про те, що своїм заповітом Ярослав Мудрий, по суті, поклав початок процесам феодального дроблення Русі, оскільки утверджував у кожній землі рівноправного князя[173]. Аналіз заповіту, однак, не дає підстав для такого висновку. Князі не були рівноправними і незалежними володарями окремих “держав” або “напівдержав”, як це іноді стверджується. Закликаючи синів жити в мирі, Ярослав підкреслював, що старшим серед них залишався київський князь Ізяслав. “Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну моему и брату вашему Изяславу Киевъ, сего же послушайте, якоже послушайте мене”. Ізяслав як глава уряду був зобов’язаний підтримувати лад серед князів. “И тако роздѣли имъ грады [...] рекъ Изяславу: “Аще кто хощеть обидети брата своего, то ты помагай”[174].

Зазначимо, що заповіт Ярослава не вніс нічого нового до політико-адміністративної структури Русі і не він започаткував міжкнязівські протиріччя. В їх основі лежали насамперед причини соціально-економічного характеру. Процес бурхливого розвитку феодалізму, ріст і економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції, подолання яких стало основним змістом внутрішньої політики великокняжої влади.

У початковий період правління Ярославичів ці тенденції виявилися ще не досить сильно і легко нейтралізувалися союзом Ізяслава, Святослава і Всеволода. Згідно з твердженням Б.Д. Грекова, три старших брати уклали між собою союз, утворили тріумвірат і таким чином підтримували мир і єдність величезної території Східної Європи[175]. Літописні свідчення підтверджують наявність певної угоди між старшими Ярославичами про єдність своїх дій. 1057 р. вони переводять з Володимира (Волинського) до Смоленська молодшого брата Ігоря, у 1059 р. звільняють дядька Судислава з київського ув’язнення, де він знаходився 24 роки, у 1060 р. здійснюють успішний похід на торків. Разом виступили брати і проти спроби Всеслава Полоцького відокремитись від Києва. У битві на Немизі в березні 1067 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод завдали поразки Всеславу, а потім, не дотримавши обіцянки не чинити зла полоцькому князю, схопили його під час переговорів на річці Орша біля Смоленська і посадили у Києві в поруб. “Изяславъ же привелъ Всеслава Кыеву, всади и в порубъ съ двѣма сынома”[176].

Тріумвірат Ярославичів на чолі з київським князем, модифікувавшись після смерті Ізяслава в дуумвірат, ускладнив політичне життя історичної Руської землі, але не призвів до її роздробленості. Зміцнення політичної влади Чернігова і Переяслава, зумовлене необхідністю внутрішнього і зовнішнього розвитку держави, не породило в цих центрах відцентрових тенденцій, як це мало місце в Полоцькому, а трохи пізніше — у Володимиро-Суздальському і Галицькому князівствах. Воно не віддаляло їх від Києва, а, як не дивно, ще більше наближало до нього. Упродовж другої половини XI — першої чверті XII ст. князі, що претендували на велике київське князівство, почергово будуть займати переяславський, чернігівський і київський столи, не виходячи, таким чином, із сфери тяжіння триєдиного політичного центру старої Руської землі.

Перші спільні заходи Ярославичів, на чолі яких літопис завжди називає Ізяслава, свідчили про його старшинство. Як голова уряду, покликаний захищати недоторканість рубежів, Ізяслав здійснив військові походи проти чуді й голяді, що робили набіги на Новгородську і Псковську землі, а також проти половців, які підступили у 60-ті роки XI ст. до південно-східних кордонів країни. У 1064 р. половці вдруге вторглись у межі Русі, але їх зустрів Ізяслав у районі Сновська і відігнав у Степ. Подальші події також показують, що Ізяслав стояв на чолі тріумвірату. Як вважав Л.В.Черепній, така організація управління була основана на васально-ієрархічних відносинах між членами правлячої князівської династії[177].

У 1068 р. тріумвірат Ярославичів дав першу тріщину. Цього літа в межі Переяславської землі знову вторглися половці. Ізяслав зі Святославом, наспіх зібравши військо, виступили на допомогу Всеволоду. На річці Альта відбулася кровопролитна битва, в якій Ярославичі зазнали жорстокої поразки. Склалося надзвичайно напружене становище, оскільки половці захопили не тільки Переяславщину, а й загрожували столиці Русі. Нерішучість і безпомічність князів викликали активність населення Києва, яке зібралось на Подолі і вирішило продовжити боротьбу з половцями. “И людье Кыевьстии прибѣгоша Кыеву, и сотворивше вѣче та торговищи, и рѣша пославшеся ко князю: “се Половци росулися по земли: да вдай княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними”[178].

Ізяслав не задовольнив ці вимоги і втратив київський стіл. Пояснюється це, як правило, тим, що Ізяслав і його оточення боялись, щоб зброя не була обернена проти феодальної знаті і князівської адміністрації. Безумовно, в ситуації, коли в поразці на Альті кияни звинувачували Ізяслава і його воєводу Коснячка, побоювання великого князя мали підстави. І все-таки пояснювати поведінку Ізяслава треба не тільки цим. Як справедливо зазначає Л.В. Черепнін, коней і зброї у великого князя просто не було[179]. Ізяславу ставились заздалегідь нездійсненні умови. У рішенні віча відчувається чиясь організуюча рука, що підбурила киян повстати проти Ізяслава. Участь у ньому представників міських низів очевидна, проте, судячи з того, на кого падає їх гнів, можна зробити висновок, що повстанцями керувало антиізяславове угруповання. Л.В. Алексеев вважає, що це були особи некиївського походження, вірогідно, полочани[180]. Саме їм міг належати заклик звільнити полоцького князя Всеслава з ув’язнення і проголосити великим київським князем.

Повстання почалося на Подолі, але швидко перекинулося на інші частини міста. Обурені кияни попрямували на “гору” громити двори Ізяслава і його воєводи Коснячка, а також визволяти з поруба Всеслава. У розпалі подій, скориставшись нерішучістю повсталих, Ізяслав разом з братом Всеволодом непомітно залишив великокняжу резиденцію, яку потім розграбували кияни. “Дворъ княжь разъграбиша, бещисленое множьство злата и сребра, и кунами и скорою”[181]. Великим київським князем проголосили Всеслава.

Дуже швидко кияни переконалися, наскільки невдалим виявився їх вибір. За сім з половиною місяців, упродовж яких Всеслав займав київський стіл, він так нічим себе і не проявив. Невідомо навіть, чи ходив він на половців, чого від нього очікували кияни. Якщо такий похід Всеслав усе ж таки здійснив, то успіху він не мав, інакше літопис зберіг би про це свідчення. У битві Святослава з половцями на річці Снов, що закінчилась розгромом 12-тисячного кінного корпусу кочовиків, Всеслав участі не брав. Все це, природно, не сприяло зміцненню його великокняжого становища, чого, втім, він і не домагався. Випадково ставши великим князем, Всеслав шукав нагоди позбутися непосильної ноші.

Ізяслав тим часом прибув до Польщі до короля Болеслава Сміливого, з яким його пов’язували близькі родинні зв’язки (мати Болеслава була сестрою Ярослава Мудрого, а його тітка — дружиною Ізяслава). Болеслав подав родичу допомогу і незабаром разом з Ізяславом виступив на Київ. У літературі зустрічається думка, що така швидка готовність Болеслава була викликана не стільки уродинними почуттями, скільки обіцянкою Ізяслава віддати Польщі Червенські міста, однак літописом такої угоди не зафіксовано.

До самого Білгорода війська Болеслава й Ізяслава не зустрічали опору, і тільки тут на них чекало київське ополчення на чолі з Всеславом. Битва, однак, так і не відбулася — Всеслав уночі втік до свого Полоцька. За образним висловом автора “Слова о полку Ігоревім”, Всеслав “дотчеся стружиемъ злата стола Киевского. Скочи отъ нихъ лютымъ звѣремъ въ полночъ изъ Бѣлаграда, обѣсися синѣ мьглѣ”[182].

Дізнавшись наступного ранку про зраду Всеслава, кияни не наважилися стати до бою і відійшли до Києва. На вічі вони прийняли рішення передати київський стіл Святославу або Всеволоду, але брати відмовились від такої пропозиції. Щоправда, виконуючи прохання киян, вони ставлять перед Ізяславом умову не вводити до Києва головні сили поляків, якщо не “хощеши гнѣвомъ ити и погубити градъ”. Ізяслав погодився з вимогами братів і ввійшов до міста, “мало ляховъ поемь”. Напередодні до Києва вступив син Ізяслава Мстислав і жорстоко розправився з опозицією. Літопис повідомляє, що Мстислав “исьсѣче Кыаны, иже бяху высѣкли Всеслава, числом 70 чади, другая исьслѣпиша, другая без вины погубивъ”[183].

Ні Святослав із Всеволодом, ні кияни не виявили Мстиславу ніякого спротиву, і Ізяслав вдруге зайняв великокняжий стіл. Сталося це 2 травня 1069 р. Повстання було придушено, але хвилювання серед міських низів тривало. Київ наповнився зловісними чутками, які поширювалися волхвами, про те, що скоро Дніпро потече назад, Грецька земля стане на місце Руської, а Руська на місце Грецької. Не маючи підтримки в народі і зрозумівши всю хиткість свого становища, Ізяслав почав вживати енергійних заходів для його зміцнення. Спочатку він перевів на “Гору” торг — місце вічових зборів, що нерідко виливались у народні повстання проти князів і бояр, потім пішов походом на Полоцьк і вигнав звідти свого кривдника Всеслава. Польські союзники, розквартировані по селах на покорм, викликали невдоволення населення і незабаром змушені були повернутися на батьківщину.

Похід Болеслава на Київ висвітлювався не тільки в давньоруських, а й у польських джерелах, хоча і в напівлегендарному плані. Мартін Галл повідомляє, що Болеслав Сміливий, в’їжджаючи до Києва, пощербив свій меч ударом об Золоті ворота. Деталь ця, вірогідно, мала символізувати політичне підкорення Києва, але в її достовірності доводиться сумніватися. Длугуш викладав ці легендарні подробиці, описуючи повторний похід Болеслава на Київ, якого насправді не було. Іноді ця легенда наявна в розповіді про зайняття Києва в 1018 р. Болеславом Хоробрим. Поширеною вона була і серед половців. Літопис у розповіді про оборону Києва 1151 р. відзначає, що “ту же (перед Золотими воротами. — П.Т.) и Свенча Боняковича дикаго Половчина убиша, иже бяшеть реклъ: “Хощю сѣчи в Золотая ворота, яко же и отец мой”.

Бурхливі події 1068 — 1069 рр. змінилися періодом відносного спокою, який порушувався лише Всеславом Полоцьким та невеликими половецькими набігами на Поросся. У 1072 р. відбулися важливі події, які мали загальноруське значення і свідчили про відродження традицій тріумвірату. Мова йде про відому вишгородську нараду, в результаті якої з’явилась “Правда Ярославичів” — загальноруський кодекс юридичних норм. Участь у цій нараді Ізяслава, Святослава і Всеволода, а також митрополита, єпископів та ігуменів мала, на думку великого князя, стабілізувати політичну ситуацію всередині країни, але цього не сталося.

Суперечності між представниками правлячого роду поглиблювались і вже в наступному 1073 р. вилились у відкритий конфлікт. Святослав, підмовивши Всеволода, здійснив військовий похід на Київ і вигнав звідти Ізяслава. Літопис пояснює вчинок Святослава прагненням до першості серед братів (“Святослав же бѢ начало выгнанию братню, желая большая власти”), однак причини конфлікту лежали значно глибше. Ізяслав, очевидно, не міг змиритися з тим, що після подій 1068 — 1069 рр. Новгород перейшов до рук Святослава, і мав намір повернути свої володіння. З цією метою він установив контакт з Всеславом Полоцьким, але діяв не досить рішуче. Мабуть, від виступу проти Святослава Ізяслава стримувало побоювання за свої тили. Репресії і переслідування прибічників руху 1068 р., в тому числі і Антонія Печерського, привели до виникнення нової сильної опозиції в Києві, яка бажала бачити на київському столі чернігівського князя. З розповіді літописця можна зробити висновок про те, що київські міські кола відіграли важливу роль у зміщенні Ізяслава з київського столу. Їх дії були досить активними, і не безпідставно Ізяслав покинув Київ раніше, ніж туди прибули Святослав і Всеволод.

Початок княжіння другого Ярославича позначений рядом заходів, спрямованих на зміцнення позицій центральної влади Києва і подолання сепаратистських тенденцій. З цією метою Святослав насамперед зайнявся перерозподілом столів. Залишивши за собою Чернігівську землю, він в інших волостях великокняжого домену — Новгороді, Володимирі, Турові — посадив своїх синів і племінників. У руках Всеволода, як і раніше, залишались Переяславщина, Смоленщина і Ростово-Суздальські землі. Лише в Полоцьку продовжував сидіти Всеслав.

Таким чином, у руках Святослава і Всеволода зосередились практично всі давньоруські землі. Тріумвірат поступився місцем дуумвірату, проте всі важелі управління величезною країною перебували під контролем Святослава, який мав необмежений вплив на Всеволода. За короткий час новий великий князь домігся визнання своєї першості всіма князями і, що особливо важливо, прихильності київського боярства і духовенства. Для цього Святослав пожертвував на будівництво храму Успіння Богородиці Печерського монастиря 100 гривен золота і особисто брав участь у закладанні її фундаменту.

У загальнодержавних справах Святослав демонструє своє владне і незалежне становище. 1075 р. він прийняв послів германського імператора, що прибули для примирення його з Ізяславом, у 1076 р. на прохання польського короля Болеслава подає йому військову допомогу для боротьби з чехами. У цьому ж році, як повідомляє В. Татищев, до Києва прибуло посольство візантійського імператора Михаїла з проханням про воєнну допомогу. Смерть Святослава, що сталася на 49-му році життя, перешкодила реалізації цього воєнного союзу.

Поховали Святослава не в Києві, що було б природним, зважаючи на його великокняжий ранг, а в Чернігові, у Спаському соборі. Історики пояснили це тим, що Святослав більше тяжів до Чернігова, і саме тому заповів поховати себе там. Так, мабуть, воно й було. Прокняживши у Чернігові майже 20 років, Святослав пустив тут глибоке коріння. Він став родоначальником князівської династії чернігівських Святославичів (більше відомої як Ольговичів), яка утримувала Чернігівську землю аж до 40 — 60-х років XIII ст.

За три з половиною роки великокняжого правління Святослав досяг більшого, ніж Ізяслав за 18 років. У його руках чи під його безпосереднім впливом опинились практично всі давньоруські землі. Успіхами своєї політики, спрямованої на збереження єдності Русі, Святослав нагадував батька. Його, як і Ярослава Мудрого, вирізняли потяг до книг і турбота про освіту. У післямові до знаменитого “Ізборника” Святослава говориться, що він наповнив книгами свої кліті і як “новий Птолемей” проливав мед писань у колі наближених.

Разом з тим такі риси його вдачі, як хвалькуватість, підступність, несправедливість, жорстокість призвели до того, що народ не зберіг доброї пам’яті про Святослава, смерть його досить стримано описана в літопису, у ньому немає навіть традиційної фрази про вияв киянами співчуття з приводу смерті князя.

Роки княжіння Святослава у Києві були часом важких випробувань для недавнього голови тріумвірату Ізяслава. У 1073 р. він утік з Києва до Польщі. Надії на нову підтримку Болеслава не виправдались. Болеслав не побажав сваритися із Святославом, він намагався встановити з ним союзницькі стосунки. Польща, яка сама переживала тяжкі часи, не стала на захист руського князя-вигнанця. Наприкінці 1074 р. Ізяслав відправляється до германського імператора, Генріху IV у Майнці було піднесено багаті дари. За словами німецького хроніста, за допомогу повернути київський стіл Ізяслав обіцяв визнати себе васалом Генріха IV. До Києва вирушило німецьке посольство на чолі з шурином імператора Бурхардтом. Посередницьких функцій воно не виконало, та й навряд чи це було основним. Очевидно, що Генріх IV прагнув установити дружні контакти з Святославом і, взявши багаті дарунки (яких, за словами хроніста, ще ніколи не одержував германський імператор), Генріх припинив будь-які стосунки з Ізяславом.

Пошуки союзників змусили Ізяслава звернутися до папи Григорія VII, якого відвідав його син Ярополк І оголосив батьківське прохання. Згідно з ним, папа Григорій VII мав допомогти Ізяславу повернути київський стіл, а він обіцяв віддати Русь в лен св. Петра. Результатом переговорів сина Ізяслава з папою були дві булли, адресовані “королю русів Димитрію” і Болеславу. У першій папа обіцяв Ізяславу сприяння у його прагненні повернути Київ, у другій — просив польського короля повернути гроші, відібрані ним у “руського короля”. Про серйознішу допомогу в буллах не йшлося. Як видно, європейські правителі не бажали через Ізяслава сваритися з могутнім Святославом.

Трирічні митарства Ізяслава по Європі не приносили бажаних результатів і загрожували ще більше затягнутись, але смерть Святослава різко змінила ситуацію. Ізяслав іде на Русь і після переговорів із Всеволодом знову займає київський стіл. Зближенню братів (новий варіант дуумвірату) сприяла спільна загроза з боку енергійних синів Святослава, котрі ще при батькові зайняли важливі стратегічні позиції на Русі. Незабаром вони були позбавлені своїх столів, і вся Русь виявилась фактично в руках Ізяслава і Всеволода. Спроба Олега Святославича повернути чернігівський стіл закінчилась невдачею. У битві з Ізяславом і Всеволодом, що відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві (поблизу Ніжина), Олег Святославич зазнав поразки і втік у Тмутаракань. У бою загинув і великий князь Ізяслав.

Київ за правом старшинства перейшов до третього Ярославича — Всеволода. “Всеволодъ же сѣде Киевѣ на столѣ отца своего и брата своего, перемь всю власть Рускую”[184]. Як і його попередники, він здійснює деяку перестановку князів на столах, в результаті якої син Володимир одержав Чернігів, Ярополк Ізяславич — Володимир і Туров. Щодо Святославичів, а також синів менших братів Ігоря і В’ячеслава, Всеволод продовжував політику ізгойства, що призводило до нескінченних воєнних сутичок.

1079 р. проти Всеволода виступили сини Святослава Роман і Олег, однак спроба заволодіти батьківською спадщиною виявилась невдалою. Через деякий час Романа вбили половці, а Олега підкуплені Всеволодом хозари засилають до Константинополя. Тмутаракань одержує великокняжого посадника Ратибора. Через два роки Тмутараканню заволодів Давид Ігорович, а в 1083 р. — Олег Святославич, котрий повернувся із візантійського полону. Жорстоко розправившись з винуватцями свого константинопольського ув’язнення, Олег Святославич вигнав з Тмутаракані на Русь Давида і Володаря. Це створило нову ситуацію. Безмістні князі заявили претензії на західні землі Русі. У 1084 р. Ростиславичі виганяють з Володимира Ярополка Ізяславича, а Давид Ігорович зі своєю дружиною перерізає дніпровський торговий шлях. “Давыдъ зая грѣкы въ Олешьи, — и зая у них имѣнье”[185]. Нескінченні претензії ізгоїв змусили Всеволода врешті піти на поступки і наділити найактивніших із них волостями. Давид Ігорович одержав Дорогобузьке князівство, Ростиславичі — старі батьківські володіння в Галичині, а Ярополк Ізяславич знову утвердився у Володимирі. На короткий час Всеволоду вдалося заспокоїти своїх енергійних племінників, але вже у 1085 р. несподівано виник новий конфлікт. Тепер уже збунтувався Ярополк Ізяславич, якого всіляко опікав великий князь і допоміг йому повернути Волинь. Чим були викликані претензії Ярополка, сказати важко. Можливо, йому не сподобалось рішення Всеволода наділити Дорогобузьким князівством Давида Ігоровича, а може, він уже почав виношувати плани заволодіти Києвом. Свої претензії, однак, Ярополк не міг підкріпити силою і як тільки дізнався про підхід Володимира Мономаха до Володимира, втік до Польщі. 1086 р. він повернувся на Русь і одержав знову Волинське князівство, але вже у 1087 р. був підступно вбитий під Звенигородом. Свідчення літопису, що його вбивця (якийсь Нерадець) втік до Рюрика у Перемишль, вказує на причетність до цього злочину Ростиславичів.

Смерть волинського князя послужила приводом для нових перестановок на столах: Волинь було віддано Давиду Ігоровичу, Туровську землю — Святополку Ізяславичу, Новгород — сину Мономаха Мстиславу. Переводом Святополка з Новгорода Всеволод, по суті, завершив процес зосередження давньоруських земель в одних руках. Позиції його сім’ї зміцніли настільки, що жоден князь не наважувався відкрито заявляти претензії. Навіть бунтівні ізгої впродовж другої половини княжіння Всеволода не наважувались вимагати столів. Лише половці, як і раніше, турбували набігами південноруське порубіжжя, але зусиллями Мономаха були розбиті і відігнані в глиб степів.

Вбивство половецького хана Ітлара у Переяславі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Відзначаючи успіхи політики об’єднання давньоруських земель і збереження загальноруської єдності, дослідники нерідко схильні приписувати заслуги в цьому не стільки Всеволоду Ярославичу, скільки його сину Володимиру. Безумовно, Мономах відіграв значну роль у стабілізації внутрішнього становища Русі цього часу, але й Всеволод виявився на рівні вимог, яким мав відповідати глава держави. Це був високоосвічений князь, котрий турбувався про розвиток культури і освіти. При ньому в Києві були зведені собори св. Петра, св. Михаїла у Видубицькому монастирі, завершено будівництво центрального храму Печерського монастиря, засновано Андріївський жіночий монастир, відомий більше під назвою Янчин, оскільки його першою ігуменею була дочка Всеволода Янка. За свідченням літопису В. Татищева, Янка, очевидно, не без участі батька, відкрила при цьому монастирі школу для молодих дівчат, у якій “обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям”[186].

В останні роки життя Всеволод фактично не займався державними справами, переклавши ці турботи на князівську адміністрацію. Літописець з цього приводу зазначав, що Всеволод “нача любити смыслъ уных (молодих. — П.Т.), свѣтъ творя с ними”. Нові радники великого князя дуже швидко почали зловживати своїм становищем (“начаша грабити, людей продаяти”), що викликало невдоволення серед киян. Але Всеволод уже не міг впливати на хід подій: “Сему не вѣдушу у болѣзнѣхь своихъ”[187].

Соціальна криза 1092 — 1093 рр. поглибилась страшною засухою, яка спричинила голод і епідемії, а також новим наступом половців, гнаних на Русь, очевидно, тією ж засухою. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. У цій складній ситуації, що загрожувала у будь-який момент вилитись у народне повстання, великокняжий стіл залишився вакантним. Його міг зайняти Володимир Мономах, який прибув до вмираючого у Києві батька, але він вирішив відмовитись на користь двоюрідного брата Святополка. Навряд чи це рішення було добровільним. На його прийняття, безсумнівно, вплинули київські бояри, які були невдоволені політикою Всеволода і не бажали бачити на великокняжому столі його сина. Володимир пішов у свій Чернігів, а до Києва запросили з Турова Святополка Ізяславича.

Але у цій складній і напруженій обстановці, що вимагала об’єднання сил всіх руських князівств для відпору половцям, Святополк не виявив себе вмілим державним діячем і полководцем. Уже перше зіткнення з половцями завершилося для нього поразкою. Свідчення літопису про пораду “мужей смысленных” звернутися за допомогою до Мономаха вказує на недооцінку Святополком істинних масштабів небезпеки, що нависла над Руссю. Більш реалістично оцінював ситуацію Мономах. Він не тільки привів до Києва чернігівську дружину, а й наказав виступити з Переяслава брату Ростиславу.

На раді князів у Видубицькому монастирі виявилось, що під їх знамена стало не так уже й багато сил. Мономах вважав, що з ними навряд чи можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.

Поразка на Стугні не тільки поставила у критичне становище жителів ряду південноруських кріпостей, а й відкрила половцям шлях на Київ. У повторній битві на Желяні нашвидку зібрані дружини Святополка знову зазнали поразки. Великий князь із залишками війська втік до Києва. Не сподіваючись оволодіти столицею Русі, половці повернули на південь, де після дев’ятитижневої облоги взяли Торчеськ на річці Рось. Місто спалили, а його жителів забрали в полон.

Події 1093 р. з усією очевидністю показали, що для успішної боротьби з половцями необхідні об’єднані зусилля багатьох князівств. Згоди між князями, однак, не було. У той час як Мономах і Святополк намагались організувати оборону Русі, Олег Святославич вирішив скористатися ситуацією для зведення особистих і династичних рахунків. Він виступив із Тмутаракані на чолі половецьких полчищ на Чернігів. Після нетривалої облоги, в результаті якої було спалено передмістя і монастирі, Олег Святославич оволодів містом. Його союзники половці одержали право на пограбування Чернігівської землі.

Корисливі дії Олега, які призводили до незчисленних страждань руських людей, засуджувалися сучасниками. Дуже образно відображено цей час у “Слові о полку Ігоревім”: “Тогда при Олзѣ Гориславличи, сѣяшется и растяшетъ усобицами, погибашеть жизнь Даждь-Божа внука, въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ скратишась. Тогда по Рускои земли рѣтко ратаевѣ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себѣ дѣляче”[188].

Оріентація Олега “Гориславича” на половців продовжувалась і після утвердження його на чернігівському столі. Всі спроби залучити його до спільної боротьби з половецькими ханами не приносили успіху. На запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних з обороною Русі, чернігівський князь відповів відмовою. Вичерпавши всі мирні засоби, Святополк і Мономах вирішили застосувати силу. Вони виступили на Чернігів і вигнали звідти Олега Святославича. Він втік до Рязані й Мурома, звідки почав боротьбу з синами Мономаха. Розбивши в одному з боїв дружину князя Ростово-Суздальської землі Ізяслава Володимировича, він на короткий час “перея всю землю Муромскую и Ростовьскую и посажа по городамъ и дани нача брати”.

Осліпленого князя Василька везуть у Теребовль. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Настільки несподіване посилення чернігівського князя за рахунок волостей сина викликало роздратування Мономаха, і він наказав іншому сину Мстиславу виступити з новгородцями проти Олега. На річці Колокша Мстислав наздогнав відступаючі дружини Олега і завдав їм поразки. Перемога 20-літнього Мономаховича над Олегом Святославичем мала надзвичайно важливе політичне значення, оскільки давала можливість Святополку і Володимиру зібрати нарешті перший об’єднавчий з’їзд князів.

У листопаді 1097 р. князі Святополк, Володимир, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид і Олег Святославичі прибули до Любеча “настроение мира”. Знаменитий заклик любецького з’їзду — “почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору дѣюще? А половци землю нашу несуть роздно, и ради суть оже межи нами рать”, — здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі одноголосно вирішили: “Отселѣ имѣмься во едино серце и съблюдѣмъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою”. З’їзд розробив також заходи на випадок невиконання ким-небудь із князів цих рішень: “Аще отселѣ кто на кого вьстанет, то на того будемь вси”[189].

Скупі літописні повідомлення не розкривають самого ходу роботи Любецького з’їзду, але вже наступні події показали, що серед його учасників були і серйозні суперечності. Нерівномірне розподілення волостей, за яким великокняжі володіння звузились до меж Київщини і Туровщини, а Давид Ігорович повинен був поділитися частиною Волині з галицькими Ростиславичами, безумовно, не могло не мати негативних наслідків.

Ініціатором нової усобиці на Русі виступив Давид Ігорович. Повідомивши великого київського князя, що проти нього з боку Мономаха і Василька Ростиславича нібито існує змова, Давид умовив Святополка розправитись з Теребовльським князем, якого запросили до Києва, схопили у палаці Святополка, відвезли до Звенигорода і осліпили.

Небачене до цього злодійство викликало сильний гнів Мономаха та інших князів. Мономаховичі і Святославичі вирішують позбавити Святополка київського столу. Зібравши військо, вони негайно виступили на Київ. Дослідники розцінюють активність Мономаха як спробу самому зайняти великокняжий стіл. Чи так було насправді, сказати важко. Якщо Мономах і мав такі наміри, то йому довелося незабаром від них відмовитися. Київське боярство підтримало Святополка, який уже збирався залишити столицю, а до Мономаха і Святославичі в відправили представницьке посольство на чолі з митрополитом Миколаєм і мачухою Володимира Анною з пропозицією миру. Святополка було врятовано від ізгойства. За умовами мирного договору між Володимиром і Святополком єдиним порушником любецьких рішень визнавався Давид Ігорович, якого врешті позбавили за це міста Володимира.

Таке рішення прийняв новий з’їзд князів, що зібрався під Києвом в Уветичах 14 серпня 1100 р. Він став, по суті, продовженням Любецького з’їзду. Аналогічними були і питання, що розглядалися. У центрі уваги, як і раніше, стояла проблема єдності. Рішення Уветицького з’їзду, що безпосередньо випливало з постанов Любецького, свідчило про перемогу на Русі об’єднавчих тенденцій, про стабілізацію її внутрішнього становища.

Покінчивши з міжкнязівськими чварами, Святополк разом з Володимиром Мономахом починає підготовку до наступу на половців. 1101 р. у Києві, на Золочі, вони скликають черговий з’їзд князів. Основним питанням на ньому була пропозиція половецьких ханів про мир. У тому самому році у задніпровському містечку Саків мир з половцями було укладено, проте він виявився нетривалим. Через два роки, об’єднавши сили семи князів, Святополк з Мономахом виступили на половців. У битві на річці Сутинь (Самара) об’єднані руські дружини здобули блискучу перемогу: 20 половецьких ханів було вбито, одного (хана Белдуя) захопили в полон і стратили. Князям дістались величезні табуни коней, багато різного добра і полонених. Мабуть, найважливішим результатом перемоги руських над половцями 1103 р. було те, що вона дала можливість вивести із Степу печенігів і торків і розселити їх вздовж південних рубежів Русі. У майбутньому вони стануть тим щитом, який першим буде брати на себе удари половців. Очевидно, після цієї перемоги була відновлена і Пороська оборонна лінія, прорвана половцями наприкінці XI ст.

Успішний похід 1103 р. започаткував цілу серію блискучих перемог руських дружин, в результаті яких правобережних половців було відкинуто далеко на південь і значно ослаблено. На черзі стало завдання активізації боротьби з лівобережними половцями, які проривали Посульський оборонний рубіж і здійснювали блискавичні набіги на Переяславське і Чернігівське князівства. 1107 р. під Лубнами руські полки, очолювані Мономахом і Святополком, завдали сильної поразки ордам Боняка і Шарукана. Половці запросили миру, хоча і після цього продовжували чинити напади на південносхідні кордони Русі. Це змусило Мономаха почати підготовку до нового походу в Степ, у якому мали взяти участь об’єднані сили багатьох князівств. Прибувши у 1111 р. до Києва на переговори з Святополком, Мономах несподівано для себе виявив, що київське боярство не підтримує ідею негайного походу проти половців. Старша дружина Святополка пропонувала перенести похід на пізніший час, щоб не відривати смердів од весняних робіт. Мономах звернувся до Святополка з такими словами: “Се дивно ми, брате, оже смердовъ жалуєте и ихъ коний, а сего не помышляюще, оже на весну начнеть смердъ тотъ орати лошадью тою, и приѣхавъ Половчинъ ударить смерда стрѣлою и поиметь лошадьку, и жону его и дѣти его, и гумно его зажжеть, то о сѣмь чему не мыслите?”[190]. Промова Мономаха справила на Святополка таке сильне враження, що він не лише сам погоджується виступити в похід, а й наказує взяти в ньому участь Давиду Святославичу. Об’єднані сили руських князів підійшли до Дінця і двічі завдали сильної поразки половцям. За словами літопису, слава про ці перемоги дійшла “ко всимъ странамъ далнимъ, къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде”[191].

Похід 1111 р. завершив наступальну боротьбу руських з половцями у першому десятилітті XII ст. Після поразок кінця XI ст. Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську і Пороську оборонні лінії. Половецькі кочів’я, що наблизились до рубежів Русі, змушені були перебазуватися до глибинних районів Степу. Протягом наступних 20 років половці лише тричі будуть тривожити Русь і кожного разу зазнавати поразки.

У цьому, безперечно, заслуга антиполовецької боротьби 1103—1111 р., у якій брало участь багато давньоруських князівств. Очолювали її Святополк і Володимир Мономах, який уже багато років являвся фактично співправителем великого київського князя. Рішучий і послідовний прихильник сильної і єдиної Русі, Мономах зосередив у своїх руках майже половину її території. Його влада поширювалася на Переяславщину, Новгород, Смоленськ, обширну Ростовську землю, феодальне освоєння якої особливо активно проходило в XI — на початку XII ст. Тут поряд зі старими містами — Ростовом, Суздалем, Муромом, Рязанню, Ярославлем — виникли нові — Володимир-на-Клязьмі, Переяславль-Заліський. Переселенці з Київщини і Переяславщини на північному сході присвоювали південні назви не тільки населеним пунктам, а й річкам — Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж.

Енергійна діяльність Мономаха, спрямована на відбиття нападів половців, зміцнення єдності країни, визначила його високий авторитет — і не тільки в середовищі правлячого класу, а й простого люду, на плечі якого важким тягарем лягали міжкнязівські чвари І половецькі вторгнення.

Великий київський князь Святополк Ізяславич як державний діяч ближче стояв до Олега “Гориславича”, ніж до Мономаха. Він змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяславського князя. У внутрішніх справах також був малоініціативним. Єдине, в чому проявлялась його винахідливість, — це у визискуванні народу і накладанні нових податків. Сріблолюбивий і скупий, як характеризує його літопис В.М. Татищева, великий князь проводив політику посилення експлуатації, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’язками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Святополк викликав сильне невдоволення не лише київських низів, а й феодальних верхів, які не бажали поступатися своїм керівним становищем. Проти Святополка і його адміністрації назрівало повстання, але 16 квітня 1113 р. великий князь помер.

Храм Спаса на Берестові. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.О. Харламова

Повстання у Києві почалося після того, як Володимир Мономах черговий раз відмовився від пропозицій київського боярства зайняти великокняжий стіл. Головний удар киян був спрямований проти воєводи Путяти, правої руки Святополка, а також лихварів, чия неупорядкована і безконтрольна діяльність переповнила чашу терпіння народу. На перших порах велика земельна знать своєю мовчазною згодою, по суті, сприяла повсталим, однак у розширенні руху, який міг загрожувати і її благополуччю, зацікавлена не була. До Мономаха терміново направляють іще одну делегацію з повторним запрошенням до Києва, і при цьому, побоюючись нової відмови, вказують Мономаху на можливе розширення народного повстання. “Поиди, княже, Киеву: аще ли не поидеши, то вѣси яко много зла уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, княже, аже ти монастырѣ разъграбять”[192].

Сказане свідчить про розгубленість феодальних верхів Києва, які боялися, що з ними трапиться те саме, що з Путятою і лихварями. Вони розраховували, що саме Мономах зуміє придушити цей рух — “да вшед, уставить крамолу, сущую в людьях”, і їх сподівання виявилися небезпідставними. “Народний обранець”, як нерідко зображують Мономаха, справді усмирив повсталих: “и въшѣд утоли мятежъ и гълку в людѣх”.

Русь у період зміцнення державної єдності (перша третина XII ст.)

20 квітня 1113 р. Володимир Мономах прибув до столиці Русі і зайняв великокняжий стіл. Це було прямим порушенням вотчинного принципу Любецького з’їзду, згідно з яким Київ закріплювався за Ізяславичами, Чернігів — за Святославичами, а Переяслав — за Всеволодовичами. Щодо Києва цього принципу не будуть дотримуватись і надалі, але Мономах зробив усе, щоб не зажити лихої слави ініціатора цього порушення. До Києва він прийшов не за власним бажанням, а під тиском київського боярства. Цього разу їх вибір себе виправдав.

Володимир Мономах був найдосвідченішим державним діячем Русі останньої чверті XI — першої чверті XII ст. Він пройшов добру школу — був підручним у свого батька Всеволода. Володимир багато років жив у Переяславі і більше ніж будь-хто з своїх сучасників розумів згубні наслідки половецьких вторгнень. Йому було 15 років, коли 1068 р. половецький хан Шарукан завдав нищівної поразки руським дружинам, які водили його батько і дядьки. 16 років (1078 — 1094) Мономах правив одним із найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років (1094 — 1113) займав переяславський стіл. За цей час він пізнав радість і гіркоту поразок, зміг оцінити силу великого боярства, від чиєї волі нерідко залежали долі княжих столів.

Володимир Всеволодович народився в Києві у 1053 р. Його матір’ю була дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Марія. Батько належав до найосвіченіших людей Русі, знав кілька іноземних мов. Це була грецька, половецька, латинська і англійська. Не дивно, що і Володимир одержав добре виховання і високу освіту. Знамените “Повчання” свідчить про незвичайний письменницький талант Мономаха. У нас є всі підстави припускати, що він також знав кілька іноземних мов: грецьку — мову матері і англійську — мову дружини Гіти Гарольдівни. Все це дозволило Мономаху широко використовувати в утвердженні ідеї єдності Русі не тільки меч, а й слово.

Із трьох старих центрів Русі, з якими була пов’язана його князівська доля, у Києві Мономах правив найменше — 12 років, але домігся найбільших успіхів. На київському столі повного мірою проявився його неабиякий талант державного діяча. Він не тільки усвідомлював необхідність єднання руських земель перед лицем зовнішньої небезпеки, а й умів знаходити шляхи для досягнення цієї мети. Почав Володимир із зміцнення стратегічних позицій — залишив у своїх руках Переяславське князівство (в тому числі і Ростово-Суздальську землю), поширив владу на Туровщину і таким чином значно розширив великокняжий домен. У Смоленську Мономах посадив сина В’ячеслава; старший син Мстислав залишався новгородським князем.

Щоб нейтралізувати претензії Ярослава Святополковича (а він рано чи пізно повинен був усвідомити себе обділеним), Володимир шляхом шлюбних зв’язків установив родинні відносини з його безпосередніми сусідами — Володаром Ростиславичем і Всеволодом Городенським. Чернігівське князівство, особливо під час єдиновладного правління Давида Святославича, також перебувало під безпосереднім впливом Києва.

Уже впродовж нетривалого часу правління Мономаха його великокняжу владу визнали практично всі князі. Не порушуючи принципу, виробленого Любецьким з’їздом, — “каждо да держить отчину свою”, — Володимир Мономах прибрав до рук удільних володарів і створив умови, які зобов’язували їх до покори[193]. Окремі спроби непокори рішуче придушувалися. Так, у 1116 р. проти мінського князя Гліба Всеславича, котрий напав на Туровшину і спалив Слуцьк, Володимир пішов військовим походом, у якому взяли участь дружини Давида Святославича, синів його брата Олега, смоленського князя В’ячеслава та інших синів Мономаха. Гліб запросив миру і пообіцяв в усьому коритися великому князю. Коли ж у 1119 р. Гліб порушив своє слово, Володимир відібрав у нього Мінськ, а його сім’ю вивіз до Києва. Так само рішуче повівся Мономах і щодо Ярослава Святополковича, який висловив невдоволення з приводу переводу з Новгорода до Білгорода Мстислава Володимировича. Оцінивши акт Мономаха як намір застосувати тепер до Києва право вотчини і передати його своєму сину, Ярослав, звичайно, не міг цьому не спротивитись. Він і до 1117 р. не підтримував дружніх стосунків з Мономахом, котрий перехопив у нього стіл, а після того, як прибув на південь його тесть, відкрито заявив протест. Але Мономах вирішив покінчити з претензіями Ярослава — зібравши значні сили, куди ввійшли полки Давида Святославича, Володаря і Василька Ростиславичів, підійшов до Володимира і взяв його в облогу. Два місяці Ярослав утримував місто, але врешті змушений був просити миру і обіцяти Мономаху надалі не порушувати васальної залежності. Слова свого, як часто бувало в подібних випадках, Ярослав не дотримав. У 1118 р. він навіть почав підготовку походу на Київ. Розуміючи, що волинським полкам не під силу таке завдання, Ярослав відправляється до Польщі і Угорщини просити військової допомоги. Ця чергова помилка коштувала Святополковичу і того стола, який він мав. Скориставшись його відсутністю, володимирські бояри відступилися від Ярослава і запросили до себе князем спочатку Романа, а після його швидкої смерті іншого сина Мономаха — Андрія. Так Волинь виявилась у тісній єдності з Київщиною та іншими землями Русі під управлінням роду Мономаха.

Зображення давньоруського воїна на срібному браслеті-наручі. XII ст. Київ

Успіхи об’єднавчої політики Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних руках великого водного, шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі і стимулювало тісніше економічне єднання всіх давньоруських земель. Не випадково літопис відзначає ріст і забудову саме тих міських центрів, які знаходилися на центральній економічній магістралі Русі: Києва, Новгорода, Смоленська, Ладоги, Переяслава та ін. Пожвавленням внутрішніх зв’язків і централізуючим значенням Києва, вірогідно, можна пояснити і спорудження Мономахом у 1115 р. мосту через Дніпро.

Серед заходів Мономаха, що сприяли стабілізації внутрішнього становища Русі, винятково важливе значення мала його законодавча діяльність. Одразу ж після утвердження на київському столі Володимир скликав у Берестові нараду за участю представників адміністрації Києва, послів Олега Святославича і розробив знаменитий “Устав”, власне — доповнення до юридичного кодексу “Руська Правда”. Нові статті хоча і не позбавляли лихварів і землевласників привілеїв, однак значно обмежували їх безконтрольну діяльність, що призводила до розорення городян і селян. Було визначено єдині проценти під грошові позички, встановлено термін стягнення боргу — три роки. Статті про закупів і холопів відображали тенденцію до обмеження і скорочення джерел рабської праці на Русі і засвідчували, як вважав Б.Д. Греков, розуміння Мономахом нових вимог господарчого розвитку країни[194]. У відомому “Повчанні” Володимир, безперечно, ідеалізував і перебільшував свої заслуги перед “простым смердом и убогою вдовицею”, однак і ті напівзаходи, які він змушений був під тиском народних мас запровадити в життя, дещо поліпшили їхнє становище.

Значно зміцнила Русь часів Мономаха і свої міжнародні позиції. Літературна пам’ятка ХІІІ ст. — “Слово о погибели Русской земли” — прославляє блискуче минуле Русі і серед її видатних діячів називає й Мономаха.

“То все покорено было богом крестьяньскому языку поганьскыя страны: великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю Кыевьскому, дѣду его Володимиру Манамаху, которым то половьци дѣти своя полошаху в колыбѣли ... А Угры твердяху каменыи городы желѣзными вороты, абы на них великый Володимер тамо не възѣхал. А нѣмци радовахуся, далече будуче за синим морем. Буртаси, черемиси, веда и мордъве бортьничаху на князя великого Володимира. И Кюр Мануил Цесарегородский опас имѣ, поне и великыя дары посылаще к нему, абы под ним великый князь Володимер Цесарягорода не взял”[195].

Ця, безперечно, ідеалізована характеристика Мономаха відображує і успіхи зовнішньої політики Русі першої чверті XII ст. На відміну від останнього десятиліття XI ст., її можна кваліфікувати як наступальну. Насамперед це стосується русько-половецьких відносин. Дізнавшись про смерть Святополка Ізяславича, половці вирішили скористатися цим і напали на Русь, сподіваючись на чергову тривалу “урядову” кризу в Києві. Руські полки під проводом Мономаха зустріли половців під Виром і змусили їх відступити в степ. Це був останній антиполовецький похід, очолюваний Володимиром, подальшу боротьбу із степовиками він уже доручав своїм синам. Так,

1116 р. відбувся переможний похід Ярополка Володимировича і Всеволода Давидовича на Донець, під час якого було взято половецькі міста Сугров, Шарукань, Балин. Це змусило половців відкочувати в глибинні райони степів; коли 1120 р. Ярополк Володимирович вдруге пішов на Донець, половців там уже не було.

Антиполовецьку боротьбу цього часу полегшував розбрат, що почався в стані степовиків. 1116 р. проти половців, які панували над іншими племенами, виступили торки і печеніги. У дводенній битві половці зазнали поразки і відійшли до кордонів Русі, попросивши допомоги і притулку у Володимира Мономаха. Відчували половці тиск і з боку волзьких булгар, причому потерпілим виявилось саме те ханство, з яким Мономах мав родинні зв’язки, — його син Андрій був одружений з онукою Тугорхана. Вірогідно, що переможний похід руських дружин під керівництвом Юрія Володимировича на Волзьку Булгарію у 1120 р. був здійснений на прохання половців.

На півночі й північному заході Русі успішну боротьбу з неспокійними сусідами вів новгородський князь Мстислав Володимирович. 1116 р. він з новгородцями і псковичами здійснив похід проти чуді, під час якого “взя городъ ихъ именемъ Медвѣжа Глава (Отепя. — П.Т.) и погостъ бещисла взяша, и възвратишася въсвояси съ многомъ полономъ”[196]. Недоторканість західних рубежів охороняв другий син Мономаха — Андрій, якому з часом став допомагати ще й Мстислав.

Складними були стосунки Русі з Візантією. Родинні зв’язки Володимира з імператорським домом Романа IV Діогена втягнули його 1116 р. у конфлікт з імператором Олексієм І Комніном. Обділений новою адміністрацією, зять Мономаха Леон Діогенович робить спробу за допомогою тестя повернути собі придунайську область. Це йому вдається, однак у місті Доростол він стає жертвою змови, учасниками якої були прибічники імператора Олексія І.

Дізнавшись про смерть зятя, Мономах негайно відправив на Дунай воєводу Івана Воїтишича, котрий “посажа посадника по Дунаю”. Щоб укріпитися в дунайських містах і утримати їх для онука Василя, Мономах організував другий похід на Дунай, очолений сином Вячеславом і червенським воєводою Хомою Ратиборовичем. Однак від Дністра руські полки були відізвані назад. Літопис не пише, чому Мономах припинив воєнні дії проти Візантії. В. Татищев пояснює це тим, що Олексій І Комнін прислав до Києва посольство і відкупився від Мономахових претензій. Син Леона Василь одержав за дунайські володіння батька грошову компенсацію. Саме тоді відбулися і заручини онуки Мономаха Добродії з сином імператора Олексія. Після смерті Олексія і приходу до влади його сина Іоанна II Комніна (1118) русько-візантійські відносини значно поліпшилися. 1122 р. вони закріпилися шлюбом дочки Мстислава з самим імператором. “Ведена Мьстиславна въ Грѣкы за царь”, — так повідомив про цю подію руський літописець.

Зближення Русі з Візантією, безумовно, не могло не позначитись на її взаємовідносинах із суперниками імперії. Незрозуміле на перший погляд вигнання Мономахом у 1120 р. з південних районів Русі печенігів, берендеїв і торків, степові коліна яких особливо посилили свій натиск на кордон імперії у 20-х роках XII ст., ймовірно, і можна пояснити русько-візантійським союзом.

Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Літопис дає змістовну і образну характеристику покійного, що виходить далеко за рамки шаблонів посмертних панегіриків князям: “Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великий князь всея Руси Володимирь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; егоже слух лроизиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганым”[197].

Вслід за літописцями високу оцінку давали Мономаху й історики, причому до самого кінця XIX ст. Їх характеристики, як правило, збігалися з літописними. С. Соловйов вважав, що своїми доблестями і строгим виконанням обов’язків Мономах компенсував недоліки існуючого порядку і як державний діяч відповідав загальнонаціональним інтересам[198].

З часом історики почали відзначати і негативні риси вдачі Мономаха, навіть звинувачували його у підступності. Безумовно, характеристика Мономаха, що міститься в літопису і літературних творах, не в усьому відповідає дійсності. Відзначені істориками факти жорстокості стосовно політичних супротивників, безперечно, мали місце. У проведенні політики об’єднання давньоруських земель, подолання сепаратистських тенденцій, широкого наступу на ворогів Русі, зокрема активної боротьби з половцями, вони були неминучі. В умовах середньовічної нестабільності, постійної боротьби за владу і землі Мономах досяг максимуму можливого. Йому вдалося значно стабілізувати внутрішнє становище Русі, відновити авторитет великокняжої влади, поставити країну в ряд наймогутніших держав Європи.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125 — 1132). Заповідав його Мстиславу, очевидно, сам Мономах. Літопис повідомляє, що після похорону Володимира в Софії його сини розійшлися “каждо въ свою волость, с плачемъ великомъ, идеже бяше камуждо ихъ раздаялъ волости”[199]. Так своєрідно було реалізовано вотчинне право на Київ. Мстислав мав продовжити справу батька, проводити в життя порядок, згідно з яким окремі князі виступали володарями частин єдиної Руської землі і були зобов’язані з’єднувати свої сили у боротьбі із зовнішніми ворогами країни за наказом великого князя київського.

Мстислав зайняв великокняжий стіл, не зустрівши ніякого опору. Серед законних претендентів, якими вважались Ізяславичі, старшого Ярослава Святополковича уже не було в живих, менші сиділи на дрібних окраїнних наділах або ж і зовсім не мали таких і, звичайно, не помишляли про Київ. Святославичі після смерті Олега Ториславича” в 1115 р. і Давида також не насмілювалися заявляти свої претензії. До того ж, як побачимо далі, вони й самі нетвердо тримались у Чернігові. Як і за часів Мономаха, практично вся Русь зосередилася в одних руках, власне — в руках одного княжого роду Мономаховичів. Сини Володимира займали: Ярополк — Переяслав, В’ячеслав — Туров, Юрій — Ростов і Суздаль, Андрій — Володимир (Волинський). Інші важливі столи Мстислав передав своїм синам: Ізяславу — Курськ, а пізніше Полоцьк, Всеволоду — Новгород, Ростиславу — Смоленськ.

Уже перший рік княжіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого старшинства усіма князями Русі. До нього як до голови держави зверталися князі інших династій по допомогу і за сприянням у вирішенні “внутрішніх” справ. 1126 р. Мстиславу, як свідчить Татищевський літописний звід, довелося втрутитись у справи галицьких князів. Після смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р.) Галицька земля перейшла до рук їхніх синів. Ростислав Володарович — як старший — сів у Перемишлі, Володимирко Володарович — у Звенигороді, Васильковичі (Ігор і Ростислав) зайняли відповідно Галич і Теребовль. Поділ Галичини на чотири частини загрожував спалахом нових усобиць, які й почалися 1126 р. Володимирка не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав підготовку до війни з братом Ростиславом, попередньо заручившись підтримкою угорців, з якими перебував у близьких родинних стосунках,— його дружиною була дочка угорського короля. Ростислав звернувся по допомогу до великого князя Мстислава і двоюрідних братів. Під час мирних переговорів у Щирці, які відбулися на вимогу великого князя, ворогуючі сторони так і не змогли домовитися. Ростислав виступив на Звенигород і обложив його; Володимирко з дружиною втік до тестя. Під загрозою втрати столу він врешті змушений був припинити ворожнечу з братами: “Более на брата воевать не смел, ведая, что Мстислав может его всего лишити”.

Незабаром Мстиславу Володимировичу довелося зайнятися чернігівськими справами. У 1128 р. з далекої Тмутаракані виступив на Русь Всеволод Ольгович. Швидким маршем він підійшов до Чернігова і заволодів ним. Ярослав Святославич, не маючи сил для боротьби з сильним і енергійним племінником, змушений був погодитися на обмін волостями із Всеволодом і відійшов до Тмутаракані. Дуже швидко він, очевидно, пошкодував про свою поступливість і, перейшовши до Мурома, направив великому князю грамоту з проханням відновити справедливість: “Хрестъ еси цѣловаль ко мнѣ, поиди на Всеволода”. Вірний політиці мирних взаємовідносин, Мстислав робить спробу умовити Всеволода повернути Чернігів Ярославу. Але вона виявилась безуспішною, і великий князь почав підготовку до походу на Чернігів. А Всеволод тим часом призвав на допомогу половців. Семитисячний корпус на чолі з воєводами Ставшем і Селуком виступив на Русь. Від давньоруського міста Вир половці направили до Чернігова послів, а самі заходилися грабувати міста і села Переяславської землі. По дорозі до Всеволода половецькі посли потрапили в засідку і були взяті в полон. Не одержавши від чернігівського князя жодних вістей, Селук і Ставш вирішили залишити межі Русі: “Половци же вземше вѣсти отъ Олговичъ бѣжаша усвояси”.

Всеволод, розуміючи, що не зможе протистояти дружинам Мстислава, вдається до підкупу найвпливовіших радників великого князя, і ті відмовляють його від походу на Чернігів. Ігумен монастиря св. Андрія Григорій, який користувався особливою симпатією і повагою ще у Мономаха, знімає з Мстислава хресне цілування з Ярославом, причому зазначає, що в даному випадку Мстислав бере на душу гріх значно менший, ніж тоді, коли піде походом на Всеволода і проллє кров християнську. Мстислав послухався ігумена Григорія, однак, як свідчить літопис, до самої смерті шкодував про це. Втративши підтримку Мстислава, Ярослав повернувся до Мурома, де і помер у 1130 р.

Результатом участі Мстислава в чернігівській усобиці було приєднання до великокняжих володінь Посейм’я, яке, вірогідно, йому віддав Всеволод як нагороду за нейтралітет.

Набагато рішучіше повів себе Мстислав щодо полоцьких князів, які роблять спробу повернути собі Мінськ, Друцьк та деякі інші володіння, приєднані до великокняжих земель ще Мономахом. У відповідь Мстислав рушив проти Полоцька сили багатьох князівств. Чотирма шляхами наступали вони на Полоцьку землю: В’ячеслав з Турова, Андрій з Володимира, Всеволодко з Гродна і В’ячеслав Ярославич з Клечська. Всі вони мали з’єднатися з полками Ізяслава Мстиславича. Всеволоду Ольговичу Мстислав наказав прибути до Борисова, Івану Воїтишичу з торками і Ростиславу із смоленським полком — до Друцька. Новгородські сили на чолі з Всеволодом Мстиславичем повинні були вийти до Неклоча. Для всіх князів призначався єдиний день наступу на Полоцьк. Полочани змушені були вжити термінових заходів, щоб врятувати місто, — вони звинуватили в усьому князя Давида і його синів, вигнали їх з Полоцька і звернулися до Мстислава з проханням утвердити на полоцькому столі князя Рогволода.

Пізніше, коли полоцькі князі вдруге відмовилися коритися великому князю, Мстислав жорстоко розправився з ними. 1130 р. він наказав Давиду, Ростиславу, Святославу і двом синам Рогволода прибути до Києва з сім’ями на суд, звідки їх заслали до Константинополя. “И всаждавъ ихъ в лодии и поточи их к Царьграду за ослушание ихъ, а по городамъ их посажа мужи своя”. Після цієї акції, згідно з В.Татищевим, Мстислав віддав Полоцьке князівство сину Ізяславу, який до цього сидів у Курську.

Так було покінчено з автономізмом кривицьких князів. “Полоцька операція” свідчила про виняткове посилення влади і авторитету старшого князя Русі. Проти Полоцька Мстислав рушив сили восьми удільних князів, однак сам участі в цьому поході не брав. Не ходив він туди і пізніше, коли полоцькі князі порушили договір. З непокірними розправилися за наказом Мстислава його воєводи. Для вирішення спірних питань між синами Володаря Ростиславича Мстислав також посилав своїх воєвод. Безперечно, так міг чинити тільки великий князь, що мав реальну владу в країні.

Мстислав уважно стежив і за ситуацією, що складалась у північних землях Русі, зокрема в Новгороді. З останнім, де сидів син великого князя Всеволод, Мстислав підтримував постійні і стабільні контакти. Близько 1130 р. він дав дарчу грамоту Юр’ївському монастирю, в якій наказував сину Всеволоду передати монастирю ряд помість з даниною і вирами, за що ігумен Ісая, а також монастирська братія повинні були молити бога за великого князя і його дітей. Дарча грамота одному з багатих і впливових монастирів Новгорода мала на меті зміцнити позиції Всеволода, а отже, і Мстислава у цьому найбільшому місті на півночі країни.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику свого батька, спрямовану на забезпечення непорушності державних кордонів і відстоювання загальноруських інтересів. Насамперед це стосується взаємовідносин Русі з половцями. Дізнавшись про смерть Мономаха, лівобережні половці у 1125 р. напали на Переяславську землю. Обійшовши Переяслав, вони підійшли до міст Баруч і Бронь Княжа в надії на допомогу переяславських торків, розселених у містечках вздовж Трубежа. Назустріч степовикам негайно виступили полки переяславського князя Ярополка Володимировича, які не дали торкам стати на бік половців, після чого ті відійшли в район Посулля. На березі Сули сили Ярополка наздогнали ворожі полки і змусили їх прийняти бій. І хоча, як повідомляє літопис, переяславців було значно менше, вони блискуче виграли бій, багато половців було перебито, інші, тікаючи, потонули у річці.

Наступний переможний похід Мстислав організував близько 1129 р.

Руські полки виступили під проводом воєвод Мстислава і здобули переконливу перемогу над половцями — розгромили їхні численні кочів’я і стани, загнали їх самих “за Донъ и за Волгу, за Яикъ”. Літописець порівнював цей військовий успіх Мстислава з тією перемогою, що її одержав над половцями його знаменитий батько. Після цього половці тривалий час не наважувалися турбувати державні кордони Русі.

Наступальною була політика Мстислава і стосовно інших неспокійних сусідів Русі, зокрема литовців і чуді. Як повідомляє Татищевський літописний звід, руські полки під проводом Мстислава виступили у 1130 р. проти литовців і завдали їм поразки. Літопис не розкриває причин русько-литовського конфлікту, однак можна припустити, що це була відповідь на часті вторгнення литовців у межі Полоцької землі, де в цей час княжив син Мстислава Ізяслав. Матеріали пізніших часів, зокрема XIV ст., свідчать, що литовці мали певні претензії до Новгорода. Суперечності виникали переважно з приводу експлуатації соляних промислів у Старій Русі, які знаходилися в руках новгородських промисловців. Литовці тривалий час безуспішно домагалися мати свою частку в цих промислах, і лише в XV ст., про що ми дізнаємось з торгових договорів Новгорода і Литви, новгородці здають литовцям в оренду дві солеварні. Ще один похід проти литовських племен було здійснено 1132 р., але він не приніс особливих успіхів. Спочатку руські дружини здобули перемогу і навіть проникли в глибинні райони Литви, однак, повертаючись на Русь, частина військ Мстислава потрапила в засідку і була розгромлена.

Проти чуді, яка намагалась звільнитися від влади Києва, Мстислав направив у 1131 р. своїх синів Всеволода, Ізяслава і Ростислава, після чого на чудські племена знову було накладено данину.

Про високий міжнародний авторитет Русі часів Мстислава переконливо свідчать також взаємовідносини з Польщею. В. Татищев розповідає про один цікавий випадок, що стався з давньоруськими купцями у 1129 р. При поверненні з Моравії вони були пограбовані поляками. Як тільки про це стало відомо Мстиславу, він негайно направив до польського короля Болеслава посла з вимогою відшкодувати збитки, завдані руським купцям. Знаючи круту вдачу київського князя, Болеслав не затримався з відповіддю і обіцяв не тільки компенсувати збитки руським купцям, а й надалі проводити їх через польські землі під охороною.

З Візантією, де у цей час імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, Русь підтримувала союзницькі відносини. Це добре видно, зокрема, з акції заслання Мстиславом до Константинополя полоцьких князів.

Успіхи внутрішньої і зовнішньої політики Мстислава створили йому на Русі незаперечний авторитет — практично всі давньоруські князі перебували у васальній залежності від Мстислава. Найменша непокора того чи іншого князя загрожувала йому втратою стола. Спокійні роки правління Мстислава, не обтяжені усобицями, позитивно позначилися на економічному і культурному розвитку країни. У столиці Русі Києві у цей час зводиться цілий ряд монументальних споруд: комплекс монастиря св. Федора (1129), церква св. Андрія Янчиного монастиря (1131), храм св. Богородиці Пирогощі на Подолі (близько 1132 р.).

Помер Мстислав 15 квітня 1132 р., маючи 56 років. Великого князя поховали у храмі св. Федора. Уже в “Прологах” XIII — XIV ст. Мстислав був причислений до лику святих, а в київських і новгородських літописах його, як і Мономаха, називали Великим. Татищевський літописний звід зазначає, що за часів княжіння Мстислава “князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другого обидеть. Сего ради его всии именовали Мстислав Великий”[200].

Роки княжіння Мстислава Великого в історичній літературі справедливо вважаються роками вирішального переважання об’єднавчих тенденцій на Русі. Мстислав перейняв від батька і втілював у життя ідею загальноруської єдності, що хвилювала передові уми і відображала прагнення народу. Можна було сподіватися на дальше продовження такої політичної лінії, але цього не сталося. Боротьба за Київ поновилась одразу після смерті Мстислава.

Заповіт Мономаха, підтверджений договором Мстислава і Ярополка, про утвердження виняткових прав на Київ, Переяслав і Новгород, а також пов’язаного з Києвом старшинства за Мстиславичами, викликав бурю в стані молодших Мономаховичів. Заявили свої права на Київ і чернігівські Святославичі (Ольговичі і Давидовичі). В умовах політичної нестабільності Русі (а це характерно для всіх середньовічних держав) військові сутички були неминучими.

Тісно пов’язаною з боротьбою за Київ і київське старійшинство була також боротьба за землі. Розрослому княжому роду ставало тісно в межах уже сформованої держави. Суперечності між кількістю князів і наявністю столів вирішувалися шляхом подрібнення і перерозподілу земель між окремими князями і князівськими династіями. Відбувалося це, як правило, при кожній новій зміні князів на київському столі.

Після Мстислава Великого київський стіл перейшов до його брата Ярополка (1132 — 1139). Як свідчить Лаврентіївський літопис, питання про успадкування київського столу вирішило київське боярство: “Людье бо кыяне послаша по нъ (Ярополка. — П.Т.)”. У цьому факті, як вважав Б.Д. Греков, з очевидністю виявляється тенденція ослаблення великокняжої влади Києва. У часи процвітання Давньоруської держави, на його думку, нічого подібного не було[201]. Справді, в епоху феодальної роздробленості випадки, коли питання зайняття київського столу вирішували бояри, почастішали, але вони мали місце і на першому етапі розвитку Русі. Досить згадати події, пов’язані з вигнанням Ізяслава, запрошенням на київський стіл Святополка і Мономаха.

Часи правління Ярополка характеризувалися перехідними формами від єдинодержав’я (домінувало за Мономаха і Мстислава) до поліцентризму, що остаточно утвердиться після 30-х років XII ст. Що стосується Ярополка як державного діяча, то йому, безумовно, були близькими ідеали Мономаха і Мстислава, він усіма силами намагався продовжити їх справу.

Зайнявши київський стіл, Ярополк негайно приступив до виконання своїх обіцянок Мстиславу відносно його синів — спадкоємців великокняжої влади. Оскільки своєрідним трампліном на київський стіл служив Переяслав, Ярополк віддає його Всеволоду Мстиславичу, що князював у Новгороді. Це викликало сильне роздратування молодших Мономаховичів, котрі справедливо вбачали у такому акті реалізацію Ярополком заповіту Мстислава. Особиво енергійно запротестував Юрій Володимирович, князь Ростово-Суздальської землі, оскільки сам хотів заволодіти великокняжим столом. Несподіваним наїздом він бере Переяслав і виводить звідти племінника. Через вісім днів Юрій, однак, сам розділив участь Всеволода — його вигнав з міста великий князь. На короткий час переяславським князем став Ізяслав Мстиславич, але згодом Ярополк змусив його обмінятися столами з Вячеславом Володимировичем. Сусідство В’ячеслава не турбувало великого князя, воно було навіть вигідним, оскільки позбавляло підстав для претензій молодшого брата Юрія, котрий вважав себе найбільш достойним кандидатом на Київ. Ізяславу Ярополк віддав Туровську землю разом з Пінськом і Мінськом.

Незабаром В’ячеславу набридло сидіти у прикордонному Переяславі, день у день очікуючи половецького нападу, і він, не послухавши умовлянь великого князя, “йде опять Турову”. Сприятливим випадком вирішив скористатися Юрій. До Ярополка негайно відправили послів з пропозицією обміняти Переяславську землю, яка у цей час фактично була складовою частиною великокняжого домену, на більшу частину Ростово-Суздальської землі: “В лѣто 6643 Юрьи испроси у брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою, но не всю”[202].

Реалізація цієї пропозиції означала б, по суті, визнання за Юрієм Володимировичем прав на спадщину (після Ярополка) київського столу. Це зовсім не відповідало намірам Мстиславичів, серед яких виділявся Ізяслав, а також Ольговичів, що давно чекали нагоди повернути собі Посейм’я. В союзі з синами Мстислава чернігівський князь Всеволод Ольгович іде походом на Переяслав і навіть вторгається в межі Київської землі. Воєнні демарші союзників змусили Ярополка відмовитися від пропозиції Юрія, і він саджає в Переяславі молодшого сина Мономаха — Андрія. Князі — претенденти на Київ — спокійно пережили цю подію, оскільки Андрій Володимирович не значився серед претендентів на великокняжий престол. Проблема переяславського столу, таким чином, втрачала, принаймні тимчасово, свою гостроту. Чернігівські князі нібито залишилися при своїх інтересах. Посейм’я їм не було повернуто. Навіть перед загрозою нової війни Ярополк не вважав за можливе задовольнити прохання Ольговичів.

Друга половина правління Ярополка проходила під знаком боротьби з чернігівськими князями, зокрема з Всеволодом Ольговичем, котрий значно зміцнив своє становище і став одним із провідних серед удільних князів. У 1136 р., роздратований непоступливістю великого князя у питанні Посейм’я, Всеволод взяв в облогу Переяслав і протягом трьох діб намагався здобути його. На допомогу обложеним з обох сторін виступили Ярополк і Юрій Володимирович. Щоб не потрапити в оточення, Всеволод відвів свої війська до Супою, куди незабаром підійшли і обидва Мономаховичі. У жорстокому бою сторони зазнали значних втрат (був убитий навіть онук Мономаха Василько Леонович), але жодна з них не здобула вирішальної перемоги.

Кирилівська церква у Києві. XII ст. Реконструкція Ю.С. Асєєва

Восени цього ж року Ольговичі в союзі з половцями знову вторглись у межі Київської землі. Нескінченні претензії чернігівських Ольговичів змусили Ярополка звернутись по допомогу до деяких удільних князів. Літопис повідомляє, що під знамена великого князя стали “множьство вой изо всихъ земель”, які, однак, так і не розпочали воєнних дій. При посередництві митрополита Михаїла між Ярополком і Всеволодом було укладено мирний договір, за яким спірні землі поверталися Чернігову: “И тако утиши благоумный князь Ярополкъ брань ту лютую”.

Замирення, однак, було тимчасовим. Умови договору не задовольняли ні Ярополка, який втратив Курську волость, ні Всеволода, котрий почав уже претендувати на провідну роль у країні і шукав нагоди ослабити позиції великого князя.

Події 1135 — 1136 рр. у Новгороді набули загальноруського резонансу. Мова йде про повстання новгородців проти князя Всеволода Мстиславича. Приводом до нього послужили участь князя в південноруській усобиці, а також поразка новгородців у битві з суздальцями, а вину за це покладали на Всеволода. Причиною було прагнення новгородського боярства обмежити князівську владу, активізувати свою участь в управлінні містом і землею. Зібравшись 28 травня 1136 р. на віче (у його роботі брали участь також псковичі і ладожани), новгородці прийняли рішення позбавити Всеволода стола. Після двомісячного ув’язнення в єпископському палаці його вигнали з Новгорода.

Події другої половини 20-х років XII ст. у Новгороді по-різному оцінили історики. Б.Д. Греков вважав їх справжньою революцією, в результаті якої в Новгороді народилися нові форми політичного устрою — республіканські[203]. Стриманіше поставився до наслідків повстання 1136 р. В.Л. Янін. Він справедливо вважає, що, по-перше, новгородське боярство мало організаційні форми участі в управлінні Новгородом і до цього, а, по-друге, що рух 1135 — 1136 рр. не привів до повного позбавлення юридичних прав князівської влади[204].

Справді, уже події, що безпосередньо сталися після рішення віча 1136 р. (про вигнання Всеволода), показали, що волелюбні новгородські бояри не могли обійтися без князя. Вигнавши одного, вони тут-таки запрошували іншого. Цього разу їх обранцем виявився Святослав Ольгович. Причому вибір цей не був одностайним волевиявленням усіх бояр. Багато з них бажали повернення на новгородський стіл Всеволода і, очевидно, вели з ним якісь переговори, про що свідчить несподіваний прихід Всеволода на північ, до Пскова, де він мав очікувати свого часу. Але змову було розкрито, і в Новгороді знову спалахнув заколот: “Не всхотеха людье Всеволода”. Прихильники Всеволода змушені були тікати до Пскова або спокутувати свою “вину” великими грошовими виплатами.

Зміцнення позицій чернігівського князя Всеволода Ольговича в Новгороді, традиційно тісно пов’язаного з Києвом, виявилося тимчасовим. Його ставленик — брат Святослав — незабаром розділив участь Всеволода Мстиславича. На новгородський стіл посадили сина Юрія Довгорукого — Ростислава, що, безумовно, може розцінюватись як успіх політики дому Мономаховичів на чолі з великим князем Ярополком.

Такий несподіваний поворот подій викликав новий вибух невдоволення Всеволода Ольговича, що вилився у воєнний похід проти Переяслава. У союзі з половцями чернігівський князь іде в район Посулля і бере ряд порубіжних переяславських фортець. Щоб покінчити з претензіями Всеволода, Ярополк збирає проти нього значні сили, куди ввійшли: “Суждальци и Ростовци, с Полочаны и Смоляны І...) и Туровцѣ”. Крім того, київський князь одержав допомогу від угорського короля і 30-тисячний корпус берендеїв. Чернігів було взято в облогу. Не маючи змоги відстояти місто, Всеволод вирішив тікати до половців. Здійсненню цього плану перешкодило чернігівське віче, яке звернулося до князя з такими словами: “Ты надѣешися бѣжати в Половцѣ, а волость свою погубиши: то к чему ся опять воротишь? луче того останися высокоумья своего, и проси си мира”[205].

Можна тільки дивуватися, чому Ярополк знову не скористався своєю перевагою і не покарав “высокоумного” чернігівського князя. За умовами мирного договору, укладеного в містечку Моровійськ, Всеволод змушений був відмовитися від претензій на Київ, а Ярополк знову прибрав до своїх рук значні лівобережні володіння. Важко сказати, як би складалися подальші стосунки Всеволода і Ярополка, коли б не смерть київського князя, що сталася 18 лютого 1139 р.

Аналіз семирічного правління Ярополка в Києві дозволяє констатувати, що він не зміг гідно продовжити справу своїх знаменитих попередників — Мономаха і Мстислава. І сміливий, і розумний, Ярополк у той же час не відзначався рішучістю. Там, де треба було застосувати силу, він намагався вирішити питання компромісним шляхом. Насамперед це стосується Ольговичів, які не раз могли поплатитися за свої претензії на керівну роль в країні, але щоразу справа закінчувалась миром. Ярополк прагнув примирити Ольговичів і усунути їх від участі у вирішенні суперечок численних нащадків Мономаха. Літописець не шкодує епітетів для характеристики великого князя, але навряд щоб його політика знаходила підтримку у широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк “хулу и укоръ прия на ся отъ братьѣ своея и отъ всихъ”, свідчать про те, що більш рішучим Ярополка хотіли бачити не тільки брати і племінники, а й населення Київської і Переяславської земель, яке страждало від постійних воєнних вторгнень Всеволода Ольговича.

Багато істориків вважали, що нерішучість Ярополка можна пояснити малодушністю чи християнським смиренням. Гадаємо, однак, що це не так. Знаменитий заклик Ярополка — “любите враги ваша” — йшов не' від малодушності чи боягузтва, а від принципової переконаності, що внутрішні суперечності в країні потрібно і можливо вирішувати не на полі бою. Згадаймо — щодо ворогів Русі, половців, Ярополк дотримувався зовсім іншого правила. Тут він був сміливим, рішучим і мав гучну славу переможця поганих.

На характер внутрішньої політики Ярополка, безсумнівно, накладали відбиток його зобов’язання перед Мстиславичами, реалізація яких викликала сильну протидію з боку молодших Мономаховичів. Намагання закріпити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, який розцінювався як перехідний до київського, було причиною різкого загострення стосунків великого князя зі своїми братами. Тільки перед смертю Ярополку вдалось об’єднати зусилля Мономаховичів і Мстиславичів для боротьби з Ольговичами і стабілізувати внутрішнє становище в країні.

Незважаючи на міжкнязівські конфлікти, Русь часів Ярополка зберігала ще багато того, що було досягнуто Мономахом і Мстиславом. її державну єдність ще не могли зруйнувати усобиці молодших Мономаховичів чи Ольговичів, які, до того ж, і не мали цього на меті. Кожен із князів — претендентів на Київ — вважав себе потенційним главою держави після Ярополка Володимировича і намагався підготувати для цього ґрунт. Право ж Ярополка на керівну роль у країні не тільки не оспорювалось, а й не піддавалося сумніву. Ця обставина уявляється надзвичайно важливою і характерною, оскільки в наступному періоді історичного розвитку Русі становище великокняжої влади вже не буде таким непохитним.

Русь у період загострення боротьби за Київ (40-ві — 70-ті роки XII ст.)

Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і раніше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі[206]. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов’язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські, які прагнули до першості. Характерно, що незалежно від династичної приналежності удільні князі, ледве оволодівши Києвом, ставали з автономістів рішучими і послідовними поборниками єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення лежав через Київ.

Звичайно, ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали і ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодівши великокняжим столом. Ішлося не тільки про почесті. В руках київського князя опинялося найбільше місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з найбагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. містилися на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі уже в X — на початку XI ст. проходили по лінії річки Західний Буг, південні — по лінії річки Рось, верхів’їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літопис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-якому іншому давньоруському князівстві. Слід також зазначити, що в окремі періоди володіння великокняжого столу значно розширювалися. Київські князі з династії чернігівських Святославичів утримували за собою В’ятицьку волость, а за часів княжіння в Києві представників роду Мономаха статус великокняжих володінь мали Волинь, Туровська і Переяславська землі[207].

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзвичайно неспокійним і нестабільним місцем, породить з часом і свою протилежність. Сильні князі ряду земель будуть намагатися досягнути керівного становища в країні і очолити боротьбу за загальноруську єдність не шляхом переходу в Київ, а стверджуючи в ролі об’єднавчого центру столицю свого князівства.

Остаточно визначиться така тенденція лише на заключному етапі історії Русі, а поки визнаним центром країни залишався Київ, і багато князів вважали за честь хоча б на деякий час утвердитися на його столі.

На кінець правління Ярополка Володимировича найбільш реальним претендентом на київський стіл був чернігівський князь Всеволод Ольгович.

На час його правління Чернігівська земля простягалась від берегів Дніпра, Остра, Сули на півдні і південному заході до Середнього Посожжя і верхів’їв Десни на півночі, верхів’їв Оки на сході, а також вододілу Дону і його приток Проні, Сосни, Уни і Зуші на південному сході[208]. До чернігівських володінь належали також курське Посейм’я і далека Тмутаракань, стіл якої займав Всеволод до переходу в Чернігів.

Зміцнення економічного становища Чернігівського князівства, зростання його військового потенціалу, а також традиційне прагнення Ольговичів до керівної ролі в країні стали тими вирішальними факторами, які визначили “зовнішню” політику Всеволода. Він хотів стати великим київським князем і чекав зручної нагоди для реалізації своїх претензій.

Смерть Ярополка Володимировича і стала для Всеволода такою нагодою. Скориставшись незгодами в стані МономаховичІв і Мстиславичів, він зібрав невелике військо, зайняв спочатку Вишгород, а потім і Київ; Вячеслав Володимирович — старший з МономаховичІв — без боротьби віддав великокняжий стіл і пішов у Туровську волость.

Перехід київського столу до рук Всеволода (1139—1146) вимагав від нього налагодження нових зв’язків і контактів, приведення до покори або вигнання з волостей МономаховичІв і Мстиславичів. Учорашній сепаратист Всеволод на київському столі почав проводити політику зміцнення єдності руських земель. Літопис, розповідаючи про похід великого князя на Андрія Володимировича під Переяслав, зазначає, що він, покладаючись на силу свою, “самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимира”[209]. В особі енергійних синів Мстислава Великого Всеволод вбачав потенційних конкурентів і намагався позбавитись їх сусідства. Здійснені ним походи на Володимир і Переяслав, однак, не мали особливого успіху. В західному напрямку Всеволод дійшов тільки до Горинки і, “пополошившись”, повернувся до Києва. Не вдалась і спроба вигнати Андрія з Переяслава. У відповідь на вимогу великого князя піти на курський стіл Андрій, підтриманий боярами, заявив: “Лѣпьши ми того смерть и съ дружиною на своей отцинѣ и на дѣдинѣ взяти, нежели Курьскои княженьи”[210].

Від тактики силового тиску на своїх васалів Всеволод переходить до мирних переговорів і домагається помітних успіхів. Він укладає мирні угоди з Андрієм і Вячеславом Володимировичами, Ізяславом Мстиславичем, у Чернігові залишає свого юного сина Святослава. Після смерті Андрія у 1142р. Всеволод переводить до Переяслава В’ячеслава, а в Туровську землю посилає свого сина Святослава[211].

У проведенні своєї об’єктивно загальноруської політики Всеволод несподівано зустрівся з відвертим опором не тільки князів численних нащадків Мономаха, а й своїх братів — Святослава та Ігоря. Останні, докоряючи Всеволоду за його союз з Мономаховичами, прагнуть витіснити великого князя з Чернігівської землі, де він зберігав за собою обширну В’ятицьку волость. Претензії братів, на думку Всеволода, мали бути задоволені за рахунок невеликих містечок Київської землі — Берестя, Дорогочина, Клечеська, Чорторийська.

Брати, однак, відмовились од “подарунків” Всеволода: “Мы просимъ оу тебе Черниговьскои и Новгороцкои волости, а Киевьскоѣ не хочемъ”[212]. Великий князь продовжував стояти на своєму, що призвело до збройного конфлікту. Чернігівські князі рушили на Переяслав, щоб вигнати звідти В’ячеслава. На допомогу йому негайно виступили полки Всеволода та Ізяслава Мстиславича. Так, відстоюючи своє право старійшини руських князів, Всеволод опинився в союзі з Мономаховичами проти своїх же рідних братів. Вони нарешті одержали ряд міст в Чернігівській землі, але витіснити Всеволода з В’ятицької землі так і не змогли.

Незабаром з дозволу великого князя В’ячеслав повертається до Турова, а Переяслав уступає Ізяславу Мстиславичу. І надалі всі переміщення князів із однієї землі в іншу здійснюються з волі великого князя Всеволода. Влада Всеволода розширюється; навіть традиційно опозиційних до Києва полоцьких князів шляхом одруження сина великого князя Святослава з полоцькою княжною Васильківною у 1143 р. він прибирає до рук. За межами впливу Всеволода Ольговича залишались, очевидно, Суздальська земля, князь якої Юрій Довгорукий так і не зблизився з Всеволодом, непокірні новгородці, а також Галицьке князівство, розташоване на південно-західній околиці Русі, що дедалі більше набирало сили. У роки княжіння енергійного Володимирка Володаровича (1141 — 1152) визначились кордони цього князівства. На сході і північному сході вони проходили по лінії верхів’їв Горині, Случі і Південного Бугу, на півдні опускалися до верхів’їв Прута, на заході, де Галичина сусідила з Польщею і Угорщиною, вони витягнулися від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Дунайського пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь, здавна населена східними слов’янами.

З 1141 р. адміністративно-політичним центром князівства став Галич, куди було перенесено резиденцію галицьких князів. Окрім столиці до великих міських центрів землі належали Перемишль, що лежав на давньому торговому шляху з Русі до Польщі, Чехії і Німеччини, а також Звенигород і Теребовль.

Володимирко Володарович був першим князем, якому вдалося стабілізувати політичну ситуацію в своїй землі. Він зумів подолати опір не лише князів — претендентів на галицький стіл, а й місцевого боярства, яке здавна мало сильні позиції. Зміцніле становище галицького князя дозволило йому сподіватися на більшу незалежність од Києва, ніж мали його попередники, однак таке прагнення зустріло рішучий опір великого князя Всеволода Ольговича. Конфлікт поглибився претензіями Володимирка на сусідню Волинь, де сидів у цей час син Всеволода Святослав.

Щоб покласти край автономістським тенденціям Володимирка, Всеволоду довелося здійснити два великих військових походи на Галичину — в 1144 і 1146 рр. У них взяли участь всі Ольговичі, Володимир Давидович, В’ячеслав Володимирович, Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, Борис і Гліб Всеолодовичі, Ростислав Глібович і навіть польський князь Володислав. Безперечно, союз таких масштабів міг скластися тільки на чолі з Києвом. Конфлікт не переріс у велику війну, сторони пішли на взаємні поступки: “И вда Всеволоду Володимирко за трудъ 1000 и 400 гривенъ серебра, переди много глаголивъ, а послѣди много заплативъ, тѣмъ бяше и умоленъ. Всеволод же ... взъвороти ему Оушицю, Микулинъ и взъвратишася во свояси”[213].

Давньоруський меч. XII ст. Київ

Деякою невизначеністю у цей період відзначалися взаємовідносини Києва з Новгородом. Дізнавшись про зміну влади в Києві, новгородці поспішили відмовитися від послуг Ростислава Юрійовича і запросили на князівський стіл Святослава Ольговича — брата великого князя. Це повторне звернення до князя, якого щойно видворили з Новгорода, можна пояснити деякою розгубленістю правлячих кіл новгородського боярства. Їх акція нагадувала спокуту провини перед князівським кланом Ольговичів, один із представників якого тепер став великим київським князем. У наступному році вони знову виганяють Святослава з Новгорода, а в Київ відправляють посольство на чолі з єпископом просити на князівство сина великого князя: “Прислаша єпископа с мужи своими, рекуще дай нам сынъ свои, а Святослава брата твоего не хочемъ”[214]. Всеволод погодився, але новгородці несподівано відмовились від своїх слів: “Не хочемъ сына твоего, ни брата, ни племени вашего, но хочем племени Володимера”. Роздратований Всеволод заарештував новгородське посольство і протримав послів у Києві зиму і літо. Конфлікт між ним і новгородським боярством було залагоджено тільки у 1141 р. Сторони пішли на взаємні поступки. Всеволод погодився послати до Новгорода свого свояка Святополка Мстиславича, який сидів до того у Бересті, а новгородці зобов’язалися відмовитись від Ростислава Юрійовича, котрого повторно запросили на стіл: “В то же лѣто уладися Всеволод с шюринома своими, и да има Новъгородъ, и посадиша Святополка Новѣгородь”[215].

Київська Русь у XII — XIII ст.

Події 1139 — 1141 рр., з одного боку, показали, наскільки сильними були на півночі Русі традиції солідарності з князівською династією Мономаховичів, з іншого — відобразили факт участі у вирішенні питання про заміщення новгородського столу великого київського князя.

Згідно з А.Є. Пресняковим, голова чернігівських князів, зайнявши Київ, почав плекати широкі плани, спрямовані на об’єднання вотчин Всеволода і Святослава в одній політичній системі, побудованій в дусі Мономаха, але на більш широкій основі. Врешті Всеволод домігся визнання свого старійшинства всіма князями (окрім Юрія Довгорукого і Володимирка Галицького), і яким би хистким воно не було, особливо порівняно з міцним становищем Мономаха чи Мстислава, Всеволод все-таки стояв у центрі всіх подій і якщо не силою, то дипломатичною грою впливав на них[216]. П. Голубовеький вважав, що Всеволод умів керуватися загальноруськими інтересами, і саме тому можлива паралель між ним і Володимиром Мономахом[217]. На думку Б.Д. Грекова, Всеволод як прекрасний політик досяг значних успіхів. Залишаючись князем чернігівським, він володів і значною частиною колишньої Давньоруської держави[218]. Б.О. Рибаков визнавав Всеволода колоритною фігурою першої половини XII ст., разом з тим відмічав його жорстокість, лукавство, а також компрометуючі зв’язки з половцями, які завдавали Русі стільки горя[219].

Відбиття нападу дружин Юрія Довгорукого на Київ. Палубні кораблі Ізяслава Мстиславича на Дніпрі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Те, що через свою вдачу Всеволод не зажив на Русі доброї слави, це безперечно. Але безперечно й те, що на Русі середини XII ст. не знайшлося князя, який міг би суперничати з цим талановитим політиком у державних справах. Навіть коли смертельно хворий Всеволод оголосив, що передає київський стіл Ігорю, ніхто з князів не спротивився цьому рішенню.

Після смерті Всеволода і короткого (тринадцятиденного) князювання його брата Ігоря у 1146 р. київський стіл знову перейшов до рук Мономаховичів. Ним заволодів Ізяслав Мстиславич, один з талановитих і енергійних князів середини XII ст., який давно готувався до ролі великого князя. Щоб наблизитися до Києва, Ізяслав у 1142 р. за згодою Всеволода Ольговича поміняв багату Волинь на Переяславську землю. Як вважав А.М. Насонов, Переяславщина, хоча і виділилася в окреме князівство, постійно перебувала у великій залежності від київського столу[220]. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які або готувалися зайняти великокняжий стіл, або ж одержували це місто як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Значення Переяслава як перехідного столу кандидатів на київський стіл зумовило той факт, що в окремі періоди з волі великих київських князів переяславські мінялися частіше, ніж посадники якогось прикордонного містечка.

Залежність Переяславського князівства від Києва зумовлювалась передусім його географічним положенням. На заході і півночі кордони князівства проходили по Дніпру, Корані, Десні, Остру, на північному сході — по верхів’ях Удаю, Сули і Хорола. На сході переяславські землі виходили просто в степ. Невелике Переяславське князівство, розташоване, до того ж, на самому небезпечному напрямку половецьких вторгнень, не могло одно успішно протистояти нападникам. Саме тому київські князі постійно подавали воєнну допомогу Переяславу, населяли і зміцнювали південно-східний кордон землі, дбали про безпеку її столиці. На середину XII ст. Переяслав став одним із найбільших міст Русі, першокласною фортецею, що відігравала важливу роль у боротьбі з половцями.

Вступивши на переяславський стіл, Ізяслав одразу ж почав діяльну підготовку до оволодіння Києвом. З цією метою він у 1143 р. рушив до Юрія Довгорукого в Суздаль, а потім і до братів Святополка і Ростислава — відповідно до Новгорода і Смоленська. Переговори з суздальським князем не дали бажаних результатів, оскільки Юрій сам не полишав надії стати київським князем; брати Святополк і Ростислав Смоленський обіцяли всіляку підтримку. З Всеволодом Ізяслав вів подвійну гру: підтримував з ним добросусідські взаємини і в той же час таємно домовлявся з київськими боярами про їх відступництво від Ольговичів. Втім, Всеволод чинив так само щодо Ізяслава. Пообіцявши передати київський стіл йому, він незадовго до смерті призначив своїм спадкоємцем брата Ігоря.

Ізяслав Мстиславич, як колись його дід Мономах, зайняв київський стіл не за принципом старшинства, а в результаті повстання киян проти Ольговичів і відступництва від них місцевих бояр. Вони і запросили до Києва переяславського князя.

Роки київського князювання (1146 — 1154) Ізяслав провів у постійних походах і битвах. Двічі він змушений був уступати Київ Юрію Довгорукому і двічі повертав його назад. Утвердившись на київському столі, Ізяслав передусім вдається до тих самих заходів, що і його попередники. З Володимира-Волинського він виводить сина Всеволода — Святослава і віддає йому ряд міст, у тому числі Бужськ і Межибож; непокірного дядька В’ячеслава, який виступає номінально великим князем, позбавляє Туровської землі і віддає її своєму сину Ярославу. “Посла брата своего Ростислава и Всеволодича Святослава на стрыя своего Вячьслава, и отъя от него Тоуровъ ... и посади сына своего Ярослава в Туровѣ”[221]. У 1147 р. Ізяслав іде походом проти Святослава Ольговича, бере Путивль і Новгород-Сіверський і садить там (принаймні, в Путивлі) своїх посадників. Переяславську землю Ізяслав залишив за собою (там осів його син Мстислав), а в Смоленській сидів брат Ростислав.

Незалежне становище, як і раніше, зберегли лише Суздальська і Галицька землі, які спільно виступали в боротьбі з Києвом. Успішні походи Ізяслава проти Юрія Довгорукого і галицьких князів, у яких крім сил київських, чернігівських, переяславських і чорноклобуцьких брали активну участь полки з Володимира, Дорогобужа, Тихомля і Берестя (де сиділи брати і сини Ізяслава), дозволяли сподіватися, що йому вдасться залучити до сфери політичного впливу Києва і ці окраїнні землі Русі. Відновити систему, яка пов’язувала довколо Києва всі землі, стати на чолі руських князів — це, на думку А.Є. Преснякова, постійна тенденція діяльності Ізяслава[222]. Юрій Довгорукий, Святослав Ольгович, Володимирко Галицький змушені були уступити Ізяславу старійшинство. Вплив Києва поширився на Новгородське, Смоленське, Переяславське, Гродненське, Володимиро-Волинське князівства, де сиділи брати і сини Ізяслава. Смерть Ізяслава у 1154 р. обірвала його об’єднавчу діяльність у час її найбільших успіхів.

Київська земля у XII —XIII ст.

Безумовно, Ізяслав Мстиславич не в усьому був гідним своїх знаменитих предків — батька і діда, але після смерті Всеволода він лишався найвидатнішим політичним діячем Русі. На відміну від Ольговича, Ізяслав користувався широкою популярністю, чому сприяли як риси його вдачі, так і об’єднавча політика, яка об’єктивно, хотіли цього чи не хотіли удільні князі, позитивно сприймалася населенням давньоруських земель. Політика Ізяслава стосовно диких половців також зміцнювала його авторитет. Зайнятий внутрішніми справами, Ізяслав не часто ходив на половців, але його син Мстислав здійснив ряд успішних походів. Ізяслав жодного разу не вступав з половцями в союзні відносини; у цьому він був послідовним наступником своїх батька і діда.

Очевидно, позитивної оцінки заслуговує і спроба Ізяслава Мстиславича звільнитися від надмірного впливу на Русь Візантії, який вона здійснювала через митрополитів-греків. У 1147 р., скориставшись тим, що митрополича кафедра виявилася вакантною, собор руських єпископів за наполяганням Ізяслава вибрав митрополитом Климента Смолятича. Дослідники неодноразово зверталися до цієї події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в постанові митрополита Іларіона) прагнення руської церкви до більшої самостійності і націоналізації її ієрархії, інші, посилаючись на поодинокість подібних постанов, заперечували таку тезу. Для з’ясування істини слід звернутися до промови великого князя при відкритті собору руських єпископів, яка міститься в татищевському тексті: “Ныне митрополит русский умре, и церковь осталась без пастыря и начальника правления духовного, которого прежде великия князи, избирая, посылали для посвящения в Константинополь. И ныне избрать в моей воле, но в Царьград к патриарху послать для учнившегося смятения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы”. Як бачимо, Ізяслав Мстиславич, ставлячи на митрополичу кафедру Киева русича, керувався абсолютно конкретними цілями. На жаль, ця акція не дала позитивних результатів. Ізяслава не підтримали всі єпископи і удільні князі; митрополит Климент тримався лише силою Ізяслава, а по його смерті змушений був залишити кафедру.

По смерті Ізяслава Мстиславича формально київським князем лишився В’ячеслав, але молоді князі його всерйоз не сприймали. До Києва негайно поспішили три претенденти: брат Ізяслава — Ростислав Смоленський, Юрій Довгорукий та Ізяслав Давидович Чернігівський. У найближчі роки саме ці князі опиняться в центрі загальноруських подій, пов’язаних з боротьбою за Київ, але жоден з них не досягне становища свого попередника.

Першим до Києва прискакав Ізяслав Давидович, але, зустрівши рішучий опір з боку київського боярства і сина покійного князя Мстислава, змушений був повернутися до Чернігова і на деякий час відкласти здійснення свого честолюбного замислу.

На київський стіл запросили Ростислава Смоленського, його особливо підтримували Мстислав Ізяславич та Святослав Всеволодович. Останнього викликав до Києва В’ячеслав, і саме він мав охороняти київський стіл аж до прибуття Ростислава. За вірну службу Святослав одержав один із обширних наділів Київщини — Турово-Пінську землю.

Посівши київський стіл, Ростислав за прикладом своїх попередників робить спробу покласти край зазіханням на Київ Юрія Довгорукого та Ізяслава Давидовича — він іде походом спочатку на Гліба — сина Довгорукого, перемагає його під Переяславом, а потім — і на Ізяслава Давидовича до Чернігова. У дводенній битві Ростислав, якого покинув Мстислав Ізяславич, зазнає поразки, яка коштувала йому Києва.

На короткий час Києвом заволодів Ізяслав Давидович, але втриматись на великокняжому столі не зміг. Настав час Юрія Довгорукого, найбільш досвідченого і сильного претендента на Київ, що вже давно чекав зручного моменту для вирішального удару. Дізнавшись про те, що Київ захопив Ізяслав Давидович, Юрій рушає з великими силами на південь. Підійшовши до Моровійська, він відправляє до Ізяслава посла з вимогою негайно покинути Київ, оскільки це його отчина. Ізяслав не поспішав виконати ультиматум Довгорукого, “зане возлюби зело великое княжение Киевское”. Однак, “видя, что ему противо силы Юрия не удержаться, паче же ведая, что вся Русь более преклонна к детем и внучатам Владимировым, нежели Святославлим”[223], змушений був покинути Київ.

Захопивши Київ утретє, Юрій Довгорукий оточив себе синами: у Переяславі посадив Гліба, у Турові — Бориса, в Пороссі — Василька, у Вишгороді — Андрія. В його руках залишалась фактично і Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Юрій змусив відмовитись від претензій на Київ Ізяслава Давидовича, за що уступив йому Корчеськ, а Святославу Ольговичу — Мозир. Племіннику Володимиру Андрійовичу Юрій віддав погоринські міста. Святослав Всеволодович одним із перших зустрів Довгорукого біля Стародуба і присягнув йому “на всей воли его”, за що одержав невеличкий уділ у Подесенні. Святослав не міг змиритися із становищем третьорозрядного князя і знову перейшов на бік Ростислава Смоленського. Так проти Юрія Довгорукого почала створюватися коаліція, до якої незабаром приєдналися Ізяслав Давидович, котрий відбив у Юрія Івана Берладника, а також Мстислав Ізяславич, князь Волинський, який успішно протистояв вторгненню на Волинь великого князя.

Чернігівська і Переяславська землі у XII — XIII ст.

Війська Ростислава, Ізяслава і Мстислава були вже на марші, коли з Києва прийшла звістка про несподівану смерть Юрія Довгорукого. З пояснення літописця (“Пивъ бо Гюрги въ осменика у Петрила: в той день на ночь расболѣся и бысть болести его 5 дний”[224]) зрозуміло, що в Києві проти Юрія Довгорукого також існувала змова. Місцеві бояри, напевно, напоїли суздальського князя трутизною, а низи заходилися громити і грабувати його двори, бити князівську адміністрацію і дружинників. Прикметно, що народні повстання в Києві спалахували, як правило, після смерті київських князів і за відсутності твердої влади. Так було 1113 р., коли після смерті Святополка народ почав громити двори купців-лихварів, 1146 р., коли після смерті Всеволода Ольговича спалахнуло повстання, що закінчилося вбивством князя Ігоря, так сталось і 1157 р.

Через чотири дні після смерті Юрія Довгорукого великим князем київським став Ізяслав Давидович, цього разу його запросили київські бояри: “Поѣди, княже, Києву, Гюрги ти умерлъ, онъ же прослезивъся и руцѣ въздѣвъ к Богу и рече: благостенъ еси Господи оже мя еси росудилъ с нимъ смертию”[225]. Чому кияни віддали перевагу чернігівському князю, сказати важко. Можливо, що запрошення надійшло не від усіх киян, а лише від чернігівської боярської партії, що виявилась у даний момент досить впливовою політичною силою. Очевидно, саме цим слід пояснити той факт, що проти зайняття Ізяславом Давидовичем великокняжого столу не наважились протестувати ні Ростислав Смоленський, ні Мстислав Ізяславич, князь Волинський.

Захопивши Київ, Ізяслав вирішив залишити за собою і Чернігів і посадив там племінника Святослава Володимировича. Такий поворот справ не влаштовував насамперед Ольговичів, які опинились у досить скрутному становищі. Об’єднавшись, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович змушують Ізяслава відмовитись від Чернігова. Там сідає Святослав Ольгович, а Новгород-Сіверський він передає своєму племіннику Святославу Всеволодовичу. За Ізяславом, як колись за Всеволодом, залишилась В’ятицька волость, а також, вірогідно, і більша частина Чернігівщини.

Підставою для такого твердження може бути визнання Святослава Ольговича, що Ізяслав дав йому “Черниговъ съ седмью городъ пустыхъ ... а всю волость Черниговьскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ, и то ему не досыти”[226].

Незважаючи на зміцнілі позиції родини великого київського князя, жоден з них не міг вважати себе незалежним від Києва. Досить показовою щодо цього може бути реакція Ізяслава Давидовича на відмову Святослава Ольговича взяти участь у волинсько-галицькій кампанії великого князя у 1158 р. Він наказує послу Святослава Георгію Шакушаню передати своєму князю: “Оже ты сам не идеши, ни сына пустиши, оже ми Бог дасть успѣю Галичю, а ты тогда не жалуй на мя, оже ся почнешь поползывати изъ Чернигова к Новгороду”[227]. Погрозу свою великий князь не виконав, оскільки в бою під Білгородом зазнав поразки від Мстислава Ізяславича і втратив київський стіл. 1161 р. на короткий час він ще раз заволодів Києвом, але в бою з Ростиславом під тим же Білгородом наклав головою.

Князювання Ізяслава Давидовича в Києві не можна вважати ані вдалим для нього самого, ані корисним для Русі. Ізяслав не міг впоратися з роллю великого київського князя. Пов’язавши свою долю з галицьким ізгоєм Іваном Берладником ще за часів претендентства на київський стіл, він не виявив достатньої гнучкості, коли Ярослав Осмомисл, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, підтримані угорським королем і польськими князями, вимагали видачі бунтівного князя. Передавши через послів названих князів негативну відповідь (“попрь всѣхъ”), Ізяслав різко загострив внутрішню ситуацію в країні. Він не зрозумів, що покровительство, яке він виявляв Берладнику, котрий вважався на той час одним із головних зачинщиків князівських усобиць, компрометувало його в очах сучасників. Як тут не згадати Ізяслава Мстиславича, який в боротьбі з сепаратизмом князів галицьких — Володимирка і Ярослава, не скористався сумнівними послугами їх політичного супротивника.

Союзу князів Ярослава Галицького, Мстислава Волинського і Ростислава Смоленського Ізяслав Давидович намагався протиставити сили об’єднаного роду Ольговичів, але угода, якої вони досягли в Лутаві, виявилася недовговічною. У самому Києві становище Ізяслава також не було міцним. Очевидно, далася взнаки його традиційна для Ольговичів, але непопулярна серед киян політика загравання з половцями.

Перемога Мстислава Ізяславича і Ярослава Галицького під стінами Бѣлгорода відкрила їм дорогу на Київ. За образним висловом Б.О. Рибакова, Ярослав Осмомисл, який закликав дев’ять держав, щоб розсудити його з ватажком дунайської вольниці, тепер ішов переможцем до столиці Русі[228]. Заволодівши Києвом, Мстислав Ізяславич і Ярослав посилають запрошення зайняти великокняжий стіл Ростиславу Смоленському. Останній, однак, не поспішав його приймати. Ще свіжою була в пам’яті невдала спроба 1154 р. Перш ніж погодитись, Ростислав ставить перед князями дві умови: перша — щоб з митрополичої кафедри було усунуто Клима Смолятича, через якого на Русі стався церковний розкол, і друга — щоб князі визнали в ньому старійшину: “Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Киеву на свою волю, яко вы имѣти мя отцемь собѣ въ правду, и въ моемъ вы послушаньи ходити”[229]. Зважаючи на те, що умову про старійшинство було передано запрошуючим князям не особистими представниками Ростислава, а послами від Смоленська і Новгорода, він домагався свого визнання всіма давньоруськими князями. Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але треба думати, що його прихід був бажаним і для киян, які пов’язували зі смоленським князем надії на припинення боротьби за київський стіл.

Тут доречно відзначити, що Смоленське князівство, розташоване в центрі руських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Його князі виступали носіями доцентрових тенденцій і майже всі побували на київському престолі. Б.О. Рибаков основну причину цього вбачає в тому, що Смоленське князівство знаходилось у стратегічній близькості до Києва. Смоленськ мав дуже зручний зв’язок з Києвом — вниз по Дніпру можна було пустити флотилію будь-якої чисельності, і за якихось вісім днів вона була вже під стінами столиці.

Розташовані на найважливішій торговій магістралі Русі і фактично всю її контролюючи, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство, їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше відчували необхідність єдності руських земель. Смоленськ, повністю убезпечений від половців, все одно регулярно посилав військові загони у розпорядження київських князів, які очолювали антиполовецьку боротьбу.

Значною була роль у зміцненні традиційної києво-смоленської єдності Ростислава Мстиславича. Він княжив у Смоленську 32 роки і став засновником смоленської династії князів. На момент зайняття київського столу Ростислав — найбільш досвідчений і авторитетний державний діяч Русі, і саме тому його повторне утвердження у Києві виявилося вдалим (1158 — 1167). Поступово він стабілізував внутрішнє становище Русі і по праву вважався старійшиною руських князів. У Смоленську, Новгороді і на Волині сиділи сини і племінники великого князя; Київською землею правили молодші Ростиславичі. Один із них, Рюрик, знаходився при батькові і був воєводою Київського полку, другий, Мстислав, тримав важливу стратегічну фортецю Білгород. Іще один син великого князя, Давид, утвердившись на деякий час у Вітебську, тиснув на полоцьких князів.

Волинська і Галицька землі у XII — XIII ст.

На відміну від свого попередника, Ростислав не робив ставки на князів, що зійшли зі сцени. У конфлікті Ізяслава Давидовича, який намагався компенсувати втрату Києва поверненням Чернігова, із Святославом Ольговичем великий князь став на бік останнього. Цим він не тільки вивів з боротьби за Київ князів Чернігова і Новгорода-Сіверського, а й здобув у їх особі надійних помічників у боротьбі зі Степом.

Вплив Ростислава на чернігівські справи ще більше посилився після того, як Олег Святославич одружився з його дочкою. У конфлікті, який виник після смерті Святослава Ольговича між Святославом Всеволодовичем і Олегом Святославичем, великий князь виступив у ролі посередника, “добра имъ хотя”, і змусив Святослава віддати Олегу чотири міста.

Ще раніше, у 1161р., Ростиславу вдалося погасити конфлікт на півночі країни, в Новгороді, де повсталі новгородці вигнали князя Святослава Ростиславича. Замішаний у цих подіях Андрій Боголюбський розраховував на утвердження в Новгороді одного із своїх братів, але великий князь наполіг на поверненні туди сина Святослава. “Том же лѣте пояша Новгородьци Святослава Ростиславича к собѣ княжить опять, а Гюргевича внука выгнаша”[230]. Зговірливість суздальського князя, та й самих новгородців, очевидно, пояснюється зміцнілими позиціями Ростислава.

У сфері впливу великого князя була також Галицька земля, князь якої Ярослав Осмомисл регулярно посилав свої полки за його наказом.

Стабілізація внутрішнього становища Русі, досягнута в роки княжіння Ростислава, збіглася з новим натиском половецьких орд на південноруське порубіжжя. У його відбитті брали участь майже всі давньоруські землі, а очолив боротьбу з половцями великий київський князь.

Вірний своїй миролюбній політиці, Ростислав одружує в 1162 р. свого сина Романа з дочкою половецького хана Беглюка, але бажаних результатів не досягає. І тоді від дипломатії великий князь вдається до сили зброї. У 1166 р. Ростислав рушив сили всіх князів проти половців, які вторглись у межі Поросся, і завдав їм поразки. Вдруге під знаменами великого князя збираються полки різних земель у 1167 р., щоб убезпечити від половецьких набігів дніпровський торговий шлях: “Посла Ростиславъ къ братьи своей и сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всими полкы своими, и приде Мьстиславъ из Володимири, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужьска, Володимиръ Андрѣевичь, Володимиръ Мьстиславичь, Глебъ Городеньскии, Иванъ Ярославичь, сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже вжзыде Гречникъ и Залозникъ”[231].

Щоб зміцнити позиції свого сина Святослава,у тому ж 1167 р. Ростислав здійснює подорож на північ, до далекого Новгорода. На зустрічі біля Великих Лук, де Ростислав відчув себе недобре, новгородці дали великому князю клятву — ніколи не шукати іншого князя, крім Святослава, і розлучитися з ним однією смертю. Одержавши від новгородців разом із запевненнями у вірності ще й багато дарів, Ростислав повернувся до Києва. Але по дорозі, в “селѣ Рогънѣдинѣ в Зарубѣ” (неподалік Смоленська), 14 березня 1167 р. великий князь помер.

В оцінках особистості князя Ростислава і результатів його державної діяльності історики виявляють дивну і, здається, несправедливу одностайність. В ньому, як правило, визнають людину чесну, хранителя старих традицій, котрий з повагою ставився до відживаючого принципу старійшинства і підтримував честь великокняжого київського столу. Однак при цьому відзначають, що Ростислав не був, як батько і дід, обдарованим державним діячем і полководцем[232]. Це був анахроністичний тип державного діяча, що безрезультатно намагався зупинити колесо історії. Ростислава протиставляють Андрію Боголюбському, котрий нібито на північному сході руйнував сформований устрій і накреслював плани далекого майбутнього.

Гадаємо, що подібний докір можна закинути не тільки Ростиславу Мстиславичу. Політику об’єднання руських земель, реалізація якої пов’язувалась з відновленням принципів старійшинства, проводили всі київські князі. І пізніше, коли поряд з Києвом виступили інші об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир, Галич, — їх князі також домагалися визнання свого старійшинства. Не був винятком і Андрій Боголюбський, протиставлення якого Ростиславу Мстиславичу в цьому плані безпідставне. Князів, котрі претендували на керівну роль у країні, вирізняли не конечні цілі (в усіх випадках вони були представниками доцентрових сил), а методи і шляхи їх досягнення, які залежали від конкретних історичних умов.

Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж і роль великокняжої влади і поширити київський вплив на значну частину руських земель, не вдаючись, по суті, до сили зброї. Вісім років Русь практично не знала міжкнязівських усобиць, не зазнавала спустошливих вторгнень половецьких орд. Так, політика Ростислава щодо Степу була оборонною. Він справді не здійснював далеких походів і не отримував гучних перемог. Але ж і половці у цей час не проходили далі Пороської оборонної лінії. Саме тут вони зазнали поразки в 1161 і 1166 рр., після чого і зовсім припинили наступ на південноруське порубіжжя, задовольняючись лише грабунками купецьких караванів. Князювання Ростислава Мстиславича пройшло під знаком перемоги (нехай тимчасової) об’єднавчих тенденцій.

Після смерті Ростислава, незважаючи на наявність достойніших (за родоводом) кандидатів (Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодович, Андрій Боголюбський), київські бояри запросили на великокняжий стіл Мстислава Ізяславича, князя Волинської землі, котрий до цього двічі саджав у Києві дядька Ростислава і був, по суті, його співправителем. Перейшовши до Києва, Мстислав Ізяславич залишив за собою і багату Волинь, яка мала традиційно тісні зв’язки з Києвом. З часів Ярославичів великі князі розглядали цю окраїнну руську землю як свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкоємне володіння будь-якій княжій гілці. З цієї причини Волинь аж до середини XII ст. не мала власної князівської династії; вона або управлялася безпосередньо з Києва, або ж на володимирському столі сиділи ставленики київських князів. Тільки на час великого князювання Ізяслава Мстиславича Волинь одержує статус спадкоємної вотчини і надовго закріплюється за його родом. Характер взаємовідносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки збереглись. Активна участь волинських князів у боротьбі за великокняжий стіл, їх спроби досягнути старшинства шляхом об’єднання Волині і Київщини свідчили про це.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичній історії Володимиро-Волинського князівства мали місце і відцентрові. Вони виявились уже при перших Ізяславичах. У 1156 р. на Волині виникла своя усобиця, яка стала результатом посилення луцького столу і претензій його князів на рівноправність з князями володимирськими. До переходу в Київ Мстиславу Ізяславичу вдавалося зберігати звання старшого князя землі. Однак пізніше, коли під тиском союзників Андрія Боголюбського він змушений був залишити Київ і повернутися на Волинь, становище його змінилося. Згідно з договором, укладеним з братом Ярославом близько 1134 р., Володимирське і Луцьке князівства визнавались рівноправними. При численних нащадках Мстислава і Ярослава Ізяславичів ці князівства, у свою чергу, розділяються на кілька дрібніших.

Усе це буде пізніше, а поки Мстислав став господарем становища на Волині і, на думку київського боярства, був найбільш достойним кандидатом на великокняжий стіл. Заручившись підтримкою Ярослава Галицького, Мстислав Ізяславич з дружиною рушив на Київ. Слава Мстислава, переможця половецьких ханів, була настільки великою, що йому не знадобилося жодних зусиль, щоб заволодіти Києвом. Усі його супротивники зачинились у Вишгороді. Обложені військом Мстислава, вони змушені були відмовитися від надмірних територіальних претензій. Мстислав також пішов на деякі поступки — Давиду Ростиславичу залишив Вишгород, Рюрику — Овруч, Володимиру Мстиславичу — Котельницю. Ярослав залишився у своєму Луцьку, а місто Володимир Мстислав зберіг за собою.

У цьому переділі столів, який відбувався щоразу після смерті попереднього і утвердження нового великого князя, найбільш обійденим вважав себе Володимир Мстиславич. Маючи право на Київ, він змушений був сидіти в позаштатній Котельниці, що, звичайно, принижувало його гідність. Спроби Володимира заявити свої права на Київ закінчилися вигнанням його за межі Київщини, після чого він одержав уділ у Ростово-Суздальській землі, але навіть не удостоївся прийому Андрія Боголюбського.

Скульптурний портрет Андрія Боголюбського. Реконструкція М.М. Герасимова

Історики пояснювали таке прохолодне ставлення Андрія очевидним небажанням його до часу сваритися з великим київським князем.

Ставши великим князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність щодо захисту південноруських земель і торгових шляхів від половецьких набігів. У 1168 р. він скликає васальних князів до Києва: “пожальте си о Рускои земли и о своей отцину и дудину, оже несуть хрестьяны (половці. — П.Т.) на всяко луто у вежу свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче; а уже у нас и Гречьскии путь изъотимають, и Солоныи, и Залозныи”[233].

Князі охоче приймають пропозицію Мстислава, але особливо вона захоплює літописця, котрий не шкодує епітетів для звеличення великого князя. У поході повинні були взяти участь сили всіх князів. Навіть традиційно непокірним Ольговичам Мстислав наказує бути в Києві: “Посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе; бяху бо тогда Олговичи въ Мстиславли воли”[234].

Що таке “бути у волі” великого князя, видно з літописної статті 1140 р. Після десятирічного заслання повернулися з Візантії полоцькі князі, заслані Мстиславом Великим за те, що “не бяхоуть з его воли и не слышахоуть его, коли зовяшеть в Рускоую землю в помощь”. “Бути у волі” — означає підкорятися рішенням свого верховного сюзерена, особливо в питаннях захисту державних кордонів.

Літописець, описуючи похід Мстислава, в якому взяли участь 13 князів — Рюрик і Давид Ростиславичі, Святослав Всеволодович, Ярослав,

Олег Святославич, Всеволод, Ярослав Луцький, Ярополк Ізяславич, Мстислав Всеволодович, князь городенський, Святополк Юрійович, князь туровський, Гліб і його брат Михайло з Переяслава, — ніби воскрешає далекі часи Мономаха і Мстислава. Як і тоді, боротьба з половцями уявляється йому загальноруською справою. “Хрестовий похід” руських дружин закінчився їх блискучою перемогою. Половців загнали за Оскол. Незабаром Мстислав разом з волинськими князями іде до Канева і, як двома роками раніше Ростислав, чекає, поки пройдуть купецькі каравани на Русь.

Переможні походи на половців, в яких за останнє десятиліття брали участь сили багатьох давньоруських князів, сприяли зміцненню позицій великого князя як полководця об’єднаних дружин і тіснішій єдності південноруських земель. Однак вони не привели до припинення боротьби князів за Київ і не змогли зупинити процес його політичного ослаблення. Мстислав Ізяславич тільки на дуже короткий час досяг визнання свого старшинства і був першою фігурою серед руських князів. Володіючи Києвом і багатою Волинню, спираючись на торчеську допомогу і змиривши на деякий час Ольговичів, Мстислав став найсильнішим із своїх сучасників. Жоден із князів не міг протистояти йому сам на сам[235]. Але хоробрий і сильний Мстислав не виявив достатньої гнучкості, такої необхідної на київському столі. Невдовзі проти нього утворився сильний союз князів Ростиславичів і Ольговичів, який очолив Андрій Боголюбський. На 1169 р. вплив Мстислава звузився до меж Київщини і Волині, а також далекого Новгорода, де після того, як вигнали Святослава Ростиславича, сів син київського князя Роман Мстиславич.

Історія взаємозв’язків Києва і Новгорода епохи феодальної роздробленості Русі свідчить про те, що між цими двома найбільшими центрами країни існували постійні тісні контакти — економічні, культурні, політико-адміністративні. Розташований на перехресті торгових шляхів, Новгород, за образним висловом Б.О. Рибакова, півтисячоліття був для Русі своєрідним “вікном у Європу”[236]. Не випадково Київ завжди прагнув мати в своїх руках цей міжнародний торговельний порт, для чого до Новгорода з Києва здавна посилали князів і посадників. У період феодальної роздробленості новгородці самі обирали посадників з місцевого великого боярства, але князі, незважаючи на утвердження принципу “вольності в князях”, як і раніше, найчастіше “вводились” з Києва.

Свого часу Б.Д. Греков, який розглядав новгородське повстання 1136 р. як поворотний пункт в політичній історії Новгорода, вважав одним із найважливіших його результатів позбавлення князя права на володіння землею[237]. Б.О. Рибаков також вважає, що після 1136 р. Новгород остаточно стає боярською феодальною республікою. Вся повнота влади в ній перейшла до бояр, а князі (може, за винятком Мстислава Удалого) були, по суті, найманими воєначальниками[238].

Гадаємо, що така оцінка ролі новгородських князів періоду феодальної роздробленості не зовсім точна. Звичайно, їх становище в Новгороді не було настільки міцним і певним, як в інших давньоруських землях, але зводити їх до рівня безземельних кондотьєрів навряд чи справедливо. Адже до Новгорода запрошували не ізгоїв, а маєтних князів, які мали на півдні (або північному сході) Русі свої вотчини. Залишати їх без достатньої компенсації не було сенсу. Тим часом князі йшли до Новгорода охоче. Чому?

Палацовий комплекс XII ст. Боголюбове. Реконструкція Б.О. Рибакова, М.М. Вороніна

Велике значення для правильного розуміння справжнього становища новгородського князя має дослідження В.Л. Яніна про князівське землеволодіння. На підставі аналізу актових матеріалів він дійшов переконливого висновку про існування в Новгородській землі княжого домену і після 1136 р.[239] Отже, князі, перейшовши до Новгорода, не тільки не втрачали статусу великих землевласників, а, можливо, ще більше утверджували його.

Що стосується висновку про безправ’я новгородських князів, то він також не відповідає дійсності. Знахідки великої кількості князівських печаток, що походять переважно з Городища (де в епоху Новгородської республіки знаходився архів спільного суду), свідчать про регулярне виконання князями урядових функцій. В.Л.Янін вважає, що князівськими буллами скріплювалися пожалувані грамоти князя і посадника. Аж до початку XV ст., судячи зі свідчення угод Новгорода з князями, пріоритет належав князю: “А без посадника ти, княже, суда не судити”[240]. Таким чином, мова може йти лише про розподіл виконавчої влади князя і посадника, представника боярства, а не про усунення князя від державного управління.

Новгородські князі традиційно виконували обов’язки воєначальників, керівників професійної дружини. В умовах постійних сутичок феодальних володарів, а пізніше й іноземної експансії, роль ця була досить важливою.

І нарешті — про участь новгородських князів у “зовнішніх” зносинах Новгорода. Мова йде про його зв’язки з Києвом, іншими давньоруськими містами і землями. Формування цієї політики було виключно компетенцією князівської влади. Досить згадати у зв’язку з цим рекомендації (щоправда, суперечливі) Всеволода Мстиславича стосовно того, з ким Новгороду належить бути в союзі. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних зв’язків Новгорода з іншими землями Русі, викликала економічні труднощі. Це добре видно, зокрема, з літописної статті 1141 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя сѣдити, ни жито к ним не идяше ни откуду же”[241].

Таким чином, незважаючи на утвердження в Новгороді республіканських порядків, князь залишався досить значною політичною фігурою. Коли б це було не так, боротьба довкола новгородського столу, яку вели великі київські князі і князі — претенденти на загальноруське старійшинство, не мала б розумного пояснення. Не вирували б пристрасті з приводу “угодності” князя і в самому Новгороді. Часта зміна князів на новгородському столі, як це не парадоксально, свідчила не стільки про їх безправ’я, скільки про постійне прагнення боярства до обмеження князівських прерогатив. Це породжувало взаємні претензії до частих князівсько-боярських конфліктів. Не сприяло стабілізації єдиновладдя в Новгороді і те, що він не виділився у спадкову вотчину якоїсь князівської гілки.

Як свідчить літопис, зміна князів на новгородському столі відбувалась услід за зміною князів на київському столі, причому новгородці, як правило, запрошували до себе сина або брата великого князя. Сильні претенденти на Київ також намагались утвердити в Новгороді свого ставленика. Так було і за Юрія Довгорукого, така ситуація склалась і тепер, коли прагнув до Києва Андрій Боголюбський.

Його спроби відірвати Новгород від Києва і посадити там князем вигнаного Ростиславича виявилися невдалими. Тоді Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі — всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися “половецкие князи с половцы и угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Киеву”[242]. Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: “И грабиша за два дня весь градъ, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же ... и взяша имѣнья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша”[243].

Вперше за багато вічну історію “мати городам руським” піддалася такому сильному розгрому руськими князями. По-різному оцінювали історики цей факт. С.М. Соловйов вбачав суть справи в тому, що Київ вперше було взято при всезагальному відпорі його жителів”[244]. В.І. Сергеєвич та інші історики вважали пограбування Києва результатом помсти підлеглих племен за його гегемонію і централізаторську політику[245]. Б.О. Рибаков не схильний перебільшувати наслідки розгрому. Історики, на його думку, були введені в оману описом дводенного розгрому міста літописом Печерського монастиря, що його підпалили переможці. Крім літературної майстерності Полікарпа, а саме йому, як вважає Б.О. Рибаков, належав опис подій, жодних об’єктивних даних про погром Києва немає[246]. Деякі історики намагаються на цьому прикладі показати вияв нібито одвічного антагонізму між росіянами і українцями. Безпідставність цієї тези надто очевидна. У поході на Київ брали участь не тільки і не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції відносно столиці Русі здійснювали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, котрі займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної народності. Тлумачити її інакше — означає свідомо спотворювати істину.

У даному випадку більше, ніж міра завданих збитків (слідом за Б.О. Рибаковим гадаємо, що вони не були такими вже значними), вимагають пояснення сам факт взяття столиці Русі Києва військами Боголюбського, а також його вплив на подальші події. Більшість істориків вважають, що Андрій Боголюбський, що стояв за нові форми політичного устрою Русі, розгромом Києва остаточно підірвав стару державну систему. На думку С.М. Соловйова, ця подія набула величезної ваги, стала поворотною, від неї історія починала новий шлях, з якого встановився на Русі новий порядок[247]. Б.Д.Греков хоча і відзначав, що Андрій не був особою винятковою, вбачав у його діяльності риси, які ріднили його з майбутніми політичними діячами Москви, котрим вдалося зробити те, що було ще не під силу Андрію[248].

Що саме дало підстави історикам вбачати в Андрієві новий тип державного діяча? Які загальноруські заходи чи реформи в Суздальській землі можуть виправдати таку високу оцінку Боголюбського? Здається, нічого іншого, окрім прагнення до самовладдя в своїй землі і старшинства на Русі. Досягнення цих цілей супроводжувалося вигнанням не угодних йому князів і єпископів, розправами з непокірними боярами. Нового, однак, у цьому нічого не було. Подібні явища характеризували політичну ситуацію й інших руських земель. Можливо тільки, що успіхи в Андрія були відчутніші, ніж у його сучасників, але, очевидно, і опір йому чинився значно слабший. Ні князі-васали, ні могутня земельна знать, ні єпископи ще не встигли пустити глибокі корені в порівняно молодому Ростово-Суздальському князівстві і не стали такою політичною силою, якою були в Києві, Новгороді, Галичі та інших старих центрах Русі. Боголюбський був вільнішим у своїх діях не тому, що в Суздальській землі усувалися старі вічові порядки, а тому, що в XII ст. вони ще не набули тут належного розвитку. На думку А.Н. Насонова, на півночі у XII — XIII ст. тільки почали проявлятися побутові риси старої вічової Київської Русі, в основі своїй спільні для всіх волостей того часу[249].

За Андрія Боголюбського, як і за його найближчих наступників, іще продовжувався процес формування Володимиро-Суздальської землі. Ось чому її князі були зайняті не перерозподілом внутрішніх володінь, що характерно для інших земель, зокрема Південної Русі, а переважно розширенням зовнішніх кордонів, а також введенням данини і суду на нових землях. Півтора десятка років Андрій Боголюбський прибирав до рук далекий і спокійний “заліський” край, і в цьому його діяльність перекликається з діяльністю перших київських князів, які формували територію держави.

Убивство Андрія Боголюбського. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Володимиро-Суздальське князівство, відокремившись від Переяслава в роки князювання Юрія Довгорукого, дуже швидко виросло в одне з найбільших на Русі. Воно займало землі Волго-Окського межиріччя, Заволжя, простягнувшись на півночі до озер Білого і Леча, а також Північної Двіни. Окняжіння величезних територій, населених угро-фінськими племенами (мері, муроми, весі та ін.), не зустрічало опору. Взаємовідносини слов’ян, що просувалися на північний схід, з місцевим населенням були мирними. Ішов природний процес етнокультурної консолідації двох народів на більш розвинутій руській основі. Географічне положення Володимиро-Суздальської землі, що була віддалена від половецького Степу і не зазнавала руйнівних вторгнень кочовиків, позитивно позначалось на її економічному розвитку. Цьому, очевидно, сприяла і та обставина, що додатковий продукт, який вироблявся тут, значною мірою осідав на місці. Відчуження його на користь Києва не було надмірним.

У часи князювання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського велося велике міське будівництво. Літописи відзначають будівництво міст — Москви (вперше згадується у 1147 р.), Юр’ева-Польського, Дмитрова, Коснятина, Кидекши, Звенигорода, Переяслава, Володимира, Боголюбова та ін.

На відміну від князівств центральних районів Русі Володимиро-Суздальська земля ще не зазнала суспільно-політичних криз. їй іще доведеться відчути і пережити і силу боярської опозиції, і плутанину міжкнязівських відносин, і політичне суперництво старих і нових міських центрів. Симптоми роздроблення Суздальщини намітились уже після смерті Боголюбського, тобто тоді, коли ще не повністю завершився процес формування її державної території; після Всеволода її політична ситуація нагадувала ситуацію в Південно-Західній Русі XII — XIII ст., щоправда, ускладнену активною участю в ній населення.

Русь у добу “Слова о полку Ігоревім” (80-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.)

Значний етап історії Русі до 1240 р. з повним правом може бути названий добою “Слова о полку Ігоревім”. У цій геніальній поемі, що оплакує поразку руських дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності для захисту Русі від половців, відображена широка картина життя всієї Русі. “Крізь призму коротких мудрих рядків, — пише Б.О. Рибаков, — автор “Слова” ніби розстеляє перед нами карту Великої Руської рівнини й показує долі земель від Карпат до Нижньої Волги та від Ільмень-озера до Чорного моря”[250]. У “Золотому слові” Святослав Київський закликає Всеволода Суздальського, Давида та Рюрика Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “съ златъ стремень за обиду сего времени, за землю Русскую”. Д.С. Лихачов впевнений, що необхідність єднання Русі автор “Слова” доводить не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря та багатьох історичних паралелей, а й малюючи образ Руської землі, її міст, річок, жителів, руську природу, безкраї простори батьківщини[251].

Заклик “Слова о полку Ігоревім” до єднання руських князів, як і аналогічні заклики інших літературних творів, свідчили про те, що ідея збереження єдності Русі була замовленням часу. Але її реалізація була дуже ускладнена. Те, що розуміли передові уми Русі, відчували широкі народні маси, не завжди усвідомлювали руські князі. Вони продовжували вести міжусобну боротьбу на всіх рівнях: за старшинство на Русі, за володіння кращим князівством, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою. Міжкнязівська боротьба, спонукувана, зрештою, об’єктивно прогресивною ідеєю зміцнення князівської центральної влади, ускладнювалась участю в ній боярства, в масі своїй регресивною політичною силою. Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою. Політичний ідеал руського боярства чітко сформулював галицький літописець: “Бояре же Галичьстии Данила княземь собѣ называху: а самѣ всю землю держаху”[252].

Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його. Вони “вабили” їх на столи та виганяли з них: “Поиди прочь, княже, ты нам еси не надобен”.

Процеси феодального дроблення Русі проходили аж до 1240 р., проте було б помилковим бачити в її політичному житті тільки роз’єднувальні тенденції. Дедалі наполегливіше пробивали собі шлях й об’єднавчі ідеї. Їх уособленням були сильна князівська влада, а також широкі верстви міського та сільського населення, які гостріше відчували згубність феодальних чвар.

70-ті роки XII ст. характеризувалися надзвичайною складністю й напруженістю міжкнязівських стосунків і пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за керівне становище в країні та володіння Києвом між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Деякий час активними учасниками цієї боротьби виступали також Мстислав Ізяславич та його дядько Володимир Мстиславич. Жодна з сторін не домоглася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Андрія Боголюбського утвердити в Києві свого ставленика не мали успіху: Гліба Юрійовича в 1171 р. вбили київські бояри, Всеволода та Михайла Юрійовичів, які одержали стіл у 1173 р., вигнали з Києва Ростиславичі. Вони відмовлялися визнати за Андрієм синьйоріальні права й передали Київ Рюрику Ростиславичу.

Для характеристики взаємовідносин двох провідних політичних сил на Русі (Ростиславичів і Юрійовичів) значний інтерес становить грамота-відповідь Ростиславичів на вимогу Боголюбського покинути Київ і Руську землю: “Мы тя до сихъ мѣстъ, акы отца имѣли по любви; аже еси сь сякыми рѣчьми прислалъ, не акы кь князю, но акы кь подручнику и просту человѣку, а что умыслилъ еси, а тое дѣи”[253]. З відповіді випливає, що старшинство Боголюбського було тимчасовим і визнавалося Ростиславичами, очевидно, тільки тоді, коли в Києві сидів ставленик володимиро-суздальського князя. Це розумів Андрій і восени 1174 р. знову розпочав великий похід на Київ. Серед його війська були дружини братів, а також чернігівські та новгород-сіверські полки. Ростиславичів, які зачинились у Білгороді та Вишгороді, підтримав волинський князь Ярослав. В бою під Вишгородом союзники Боголюбського зазнали поразки і в паніці втекли за Дніпро.

Невдала спроба оволодіти Києвом до краю загострила і без того складну соціально-політичну обстановку на північному сході Русі. Часті військові походи на Волзьку Булгарію, Новгород та Південну Русь, не узгоджені з інтересами власної землі, викликали невдоволення різних соціальних верств населення. Особливо складними були стосунки Андрія Боголюбського з боярами, яких він, намагаючись прибрати до рук та усунути від участі в управлінні князівством, виганяв з насиджених місць (у 1156 р. у боярина Степана Кучки відібрано замок — Москву — й перебудовано його в князівську фортецю), страчував.

У 1174 р. Андрій Боголюбський став жертвою боярської змови. Керовані Кучковичами змовники, серед яких був ключник Андрія Анбал, вночі пробралися до його палацу і вбили там князя.

Звістка про смерть Боголюбського стала своєрідним сигналом до початку народного повстання проти князівської адміністрації. В ньому взяли участь жителі Боголюбова й Володимира, а також селяни навколишніх сіл. Князівських тіунів і мечників було вбито, їхні будинки пограбовано.

Не було спокою і в іншому сильному князівстві Русі — Галицькому, де правив Ярослав Осмомисл. Тут також дуже невдало складалися стосунки між князем та боярами. Перший конфлікт виник у 1159 р. Невдоволені суворою вдачею Ярослава, бояри вирішили запросити на галицький стіл його двоюрідного брата — князя-ізгоя Івана Берладника. “Слахуть бо ся к нему (Івану Берладнику. — П.Т.) Галичане, веляча ему всѣсти на конѣ и тѣмъ словомъ поущивають его к собѣ, рекуче: “Толику явиши стягы, и мы отступимъ от Ярослава”[254].

У 1173 р. суперечності між галицьким “самовластием” та боярами вилились у відкрите протистояння. Приводом до нього став конфлікт між Ярославом та його дружиною Ольгою Юріївною, викликаний любовним зв’язком князя з Анастасіею (з роду Чагрів). Ольга з сином Володимиром, очевидно, не без участі бояр, втекла до Польщі. В Галичі почалися заворушення. Очолювані Костянтином Ярославичем галицькі бояри вдалися до сили. Ярослава Осмомисла взяли під варту, його друзів Чагрів було порубано, саму Анастасію спалили на вогнищі, а її (та Ярославового) сина Олега ув’язнили. Під тиском боярської опозиції Ярослав змушений був дати клятвену обіцянку “имети княгиню вправду”, після чого Ольга з сином повернулися до Галича. Конфлікт тимчасово вдалося уладнати.

На Чернігівській землі, де княжив Святослав Всеволодович, не вщухала міжусобна боротьба серед численних нащадків Ольговичів. Особливою активністю вона відзначалась у 70-ті роки XII ст. Новгород-сіверський князь Олег кілька разів вдирався до меж Чернігівщини, спалив Лутаву та Моровійськ, грабував села й замки навколо Стародуба. У відповідь на це Святослав здійснював каральні експедиції проти Новгород-Сіверщини.

В умовах, коли провідні політичні діячі Русі були зайняті внутрішніми справами у своїх князівствах, на київський стіл у 1173 р. сів Ярослав Ізяславич. Здавалося, що його великокнязівському благополуччю ніщо не загрожувало, але це було не так. Становище луцького князя на київському столі виявилося хистким. Сильна боярська опозиція, що існувала в Києві, очевидно, пов’язувала майбутнє великокнязівського столу не з Ярославом, а з Святославом Всеволодовичем. Сам Святослав негайно заявив претензії на частку володінь у Київщині, а на випадок відмови великого князя загрожував війною. Особливий інтерес становить грамота чернігівського князя, в якій він пише про існування між ним та Ярославом угоди про наділи в Київській землі: “А помяни первый рядъ: реклъ бо еси: оже я сяду въ Киеве, то я тебе надѣлю, пакы ли ты сядеши в Кыевѣ, то ты мене надѣли. Нынѣ же ты сѣлъ еси, право ли криво ли, надули же мене”[255].

Коли князі уклали цей ряд, та й чи існував він взагалі, — сказати важко. Можливо, це лише дипломатичний виверт Святослава, щоб виправдати свої зазіхання. Ярослав відповів: “Чему тобѣ наша отчина тобѣ си сторона не надобѣ”. На що Святослав, швидко зібравши війська Ольговичів, вчинив наїзд на Київ і вигнав звідти Ярослава. Через 12 днів він сам залишив Київ та повернувся до Чернігова, чим викликав здивування сучасників та істориків. Поведінку Святослава важко пояснити. На цей час він уже був одним із реальних претендентів на київський стіл. Про це свідчить, зокрема, й цитована вище угода з Ярославом. Та ось, коли мети було досягнуто, Святослав несподівано відступає й дозволяє знов повернутися до Києва Ярославу. Останній жорстоко розправився з тими, хто, на його думку, був винен у наїзді Святослава, і пішов походом на Чернігів. Конфлікт, проте, не переріс у війну: Святослав визнав великокнязівські права Ярослава і відмовився від претензій на частку в Київщині. Після цих подій Святослав та Ярослав разом виступають проти новгород-сіверських князів.

Примирення та союз київського і чернігівського князів, що наступили після цього, не відповідали інтересам Ростиславичів, які боялися зовсім втратити Київ. Вони роблять усе, щоб розколоти цей союз — стають до спілки з новгород-сіверськими князями, яких нібито кривдив Святослав, і схиляють до цього й великого князя. Ярослав припустився явної помилки, яку навряд чи усвідомлював до того моменту, поки Ростиславичі не запропонували йому покинути Київ. З цього часу доля київського великокнязівського столу опинилася в руках двох ворогуючих князівських ліній — Ростиславичів та Ольговичів, які не бажали поступитися одна одній. Деякий час боротьба між ними точилася з перемінним успіхом, але врешті закінчилася тим, що в Києві сіли одразу двоє князів від обох сторін — Рюрик Ростиславич та Святослав Всеволодович: “И урядився с нимъ съступися ему старѣшинствомъ честнымъ”[256]. Це чергове спільне правління князів позитивно вплинуло на долю Києва та Русі, оскільки не тільки примирило два наймогутніших князівських роди, а й привело до стабілізації внутрішнього становища багатьох руських земель.

Формально співправителі знаходились в рівному становищі, але життя вимагало, щоб один із них став старшим, і таким, безумовно, був Святослав Всеволодович. Саме він у цей час виступив організатором походів об’єднаних дружин проти половців.

Успіхи антиполовецької боротьби, в якій активну участь брали сили земель Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської та Смоленської, дружини князів пінських, городенських та інших, були несподівано затьмарені поразкою князя Ігоря в 1185 р. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: “А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем”. Бажання зрівнятися з Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі. Літопис малює жахливу картину після поразки сіверських князів: “Возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемь Посемьи, и в Новѣгородѣ Сѣверскомъ, и по всей волости Черниговськои, князи изымани и дружина изымана, избита”[257].

Трагедія на берегах Каяли відкрила “ворота на Русьскую землю”. Половці ринули на Чернігівську, Переяславську та Київську землі. Енергійні дії великого київського князя Святослава, який намагався організувати оборону Південної Русі від половців, не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав значне військо, виступити на половців не квапився. Давид Ростиславич привів свої полки до Трипілля, але далі йти також відмовлявся. Тим часом Кончак палив міста в Посуллі, хан Кза грабував околиці Переяслава. Святослав та Рюрик доклали великих зусиль, щоб ліквідувати наслідки сепаратного походу новгород-сіверського князя. На боротьбу з половцями ставали об’єднані сили всіх південноруських князівств. Однією з визначних постатей у боротьбі з степовиками був переяславський князь Володимир Глібович — онук Юрія Довгорукого. Майже 20 років (1169 — 1187) він був на передньому краї боротьби з половцями. Під його проводом переяславські дружини не раз завдавали відчутних ударів ордам ханів Кобяка і Кончака. Битва 1185 р. під стінами Переяслава, коли Володимир Глібович у жорстокій січі розбив половецькі війська, що обложили місто, й змусив їх відступити в Степ, стала важливою подією вітчизняної історії. Про неї згадував автор “Слова о полку Ігоревім”: “Се у Римѣ кричать подъ саблями Половецкими, а Владимиръ подъ ранами”[258]. У 1187 р., застудившись під час чергового походу в Степ, Володимир помер. Втрату цю оплакувала вся Переяславщина: “И плакашася по немь вси Переяславци: ...бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати, и мужьствомъ крѣпкомъ показаюся, и всякими добродѣтелми наполненъ, о нем же Оукраина много постона”[259]. Блискучі перемоги руських дружин 1187 — 1192 рр. змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця.

Роки княжіння дуумвірів — Святослава й Рюрика — характеризувалися піднесенням економічного та культурного життя Києва, який, безсумнівно, лишався загальноруським культурним центром[260]. Літописець Мойсей, який славив Рюрика за побудову стіни, що укріплювала дніпровський берег біля Михайлівської церкви на Видубичах, називає великого князя царем, а його князівство — державою самовладною, відомою не тільки в руських просторах, а й у далеких заморських країнах, до кінця всесвіту[261]. Стабілізація політичної ситуації в Південній Русі при Святославі й Рюрику сприяла тому, що значні будівельні роботи було здійснено не тільки в Києві, а й в інших містах Русі — Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді, Овручі.

Помітно зміцніло в цей час і політичне становище Києва. Близько 1183 р. намітилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським Всеволодом, який визнав старшинство київського князя.

Святослав вважав себе сюзереном Всеволода й звертався до нього не як до старшого, і навіть не як до рівного, а як до молодшого. Вираз “брате и сыну”, як справедливо вважає А.Г.Кузьмін, відбивав не родинні, а феодальні стосунки[262].

Зростання власного авторитету навело Святослава на думку про усунення з Києва свого співправителя Рюрика.

У 1187 р. помер Ярослав Осмомисл, один з провідних політичних діячів Русі епохи феодальної роздробленості, який заслужив високу оцінку літописців та автора “Слова о полку Ігоревім”. Слова, звернені до Ярослава — це яскрава характеристика його діяльності: “Галичкы Осмомыслѣ Ярославе! Высоко сѣдши на своемъ златокованнѣм столѣ, подперъ горы Угорскыи своими желѣзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землямъ текуть, отворяеши Киеву врата, стрѣляши съ отня злата стола салтани за землями”[263]. Ярослав, продовжуючи політику свого батька Володимира, сприяв перетворенню невеликої Галицької землі в одне з найсильніших князівств Русі.

Смерть Ярослава Осмомисла спричинилася до різкого загострення політичної ситуації в Галичині. “Бысть мятеж велик в Галицкой земле”, — читаємо в літопису. Приводом до нього став заповіт Ярослава, що спадкоємцем престолу оголошував не законного сина — Володимира, а Олега “Настасича”. Бояри, очевидно, побоюючись, що Олег помститься за матір, вигнали його з Галича й передали престол Володимиру. Незабаром з’ясувалося, що і цей князь їм не до вподоби — багато п’є, гвалтує чужих жінок, відібрав у попа дружину й одружився з нею, а основне — “думы не любяшеть с мужами своими”. Галицькі бояри на раді приймають рішення вбити попадю, але Володимир, захопивши казну, дружину й двох синів, тікає до Угорщини, де пізніше його було ув’язнено. З вини галицьких бояр затягнулася соціально-політична криза, що й призвело до того, що Галич захопили угорці.

Галицькі події відгукнулись у Києві. Митрополит Никифор звернувся до Святослава й Рюрика із закликом звільнити Галицьку землю від ворожої інтервенції: “Се иноплеменницы отъяли отчину Вашю; а лѣпо вы бы потрудитися”[264]. Святослав погодився виступити в похід на Галич за умови, що там буде княжити Рюрик. Рюрик не прийняв цієї пропозиції, боячись конфлікту з енергійним волинським князем Романом Мстиславичем, який уже включився у боротьбу за Галич. Заручившись підтримкою галицьких бояр, Роман у 1187 р. отримує князівський стіл Галича, але втриматися на ньому не може. Підступність боярства, яке звикло до самостійності, а також тиск угорського короля змусили його відмовитися від Галича й відкласти здійснення своїх задумів до зручніших часів.

У 1189 р. галицьким князем знову став Володимир Ярославич. Він втік з угорського ув’язнення спочатку до Німеччини, а вже звідси за допомогою Фрідріха Барбаросси й польського короля повернувся до Галича.

Суперечності між князівською владою, яка уособлювала доцентрове начало в політичному розвитку Русі, та боярською опозицією, що сприяла відцентровим тенденціям, мали місце у 80 — 90-ті роки і в ряді інших князівств. Не уникнув конфлікту з боярами навіть такий удачливий сучасник Святослава й Рюрика, як смоленський князь Давид Ростиславич. Літопис повідомляє, що в 1186 р. між ним та смолянами виникли серйозні непорозуміння. Очевидно, це був заколот великої земельної знаті, яка намагалася за прикладом інших земель обмежити владу князя. Приводом до відкритого виступу, вірогідно, стала відмова Давида Ростиславича взяти участь в об’єднаному антиполовецькому поході руських дружин, організованому Святославом Всеволодовичем після сумнозвісного походу Ігоря. На відміну від галицького князя Володимира Ярославича Давид порівняно легко упорався з боярською опозицією. “И много голов паде лучьших муж”, — свідчить літописець.

Відмова Давида Ростиславича від участі в боротьбі з половцями, в якій відстоювалися не вузькоземельні, а загальноруські інтереси, інтереси всього державного простору Русі від степів до Льодовитого океану, природно, позначилась на стосунках Києва та Смоленська, одначе не привела до розриву традиційно дружніх зв’язків. Смоленське й Чернігівське князівства під час співправління Святослава й Рюрика — представників чернігівської та смоленської династій князів — були поряд з Київщиною та Переяславщиною ніби частинами єдиного політичного організму, який в літературі зветься Південною Руссю. У цьому, безсумнівно, одна з позитивних рис дуумвірату — форми правління, що виявилася винятково життєздатною в умовах феодальної роздробленості Русі.

В 1194 р. помер Святослав Всеволодович. Підбиваючи підсумок його майже 18-річного князювання в Києві, слід визнати, що успіхи зовнішньої та внутрішньої політики були значними. “Золоте слово” Святослава — це висловлена в поетичній формі програма всієї його державної діяльності.

Для Святослава, як і для автора “Слова о полку Ігоревім”, було природним, щоб у відбитті половецьких набігів брали участь всі руські князі. “Загородите полю ворота своими острыми стрелами”, — закликав він Всеволода Суздальського та Ярослава Осмомисла, Рюрика й Давида Ростиславичів, Романа Мстиславича й Мстислава Ярославича, коли в результаті невдалого походу Ігоря половцям відкрився “трьохсоткілометровий коридор у добре налагодженій обороні Русі”[265].

Успішна антиполовецька боротьба руських дружин на чолі з Святославом Всеволодовичем відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною та Південно-Західною Європою, сприяла економічному та культурному розвитку всіх давньоруських земель. Для багатьох країн Європи торгівля з Руссю виявилась блокованою половцями, і тому перемоги руських дружин мали і для них позитивні наслідки. Ось чому “Слово” говорить про захоплені похвали європейців:

Характеристика київського князя Святослава Всеволодовича в “Слові о полку Ігоревім”, на думку деяких дослідників, не може бути визнана вірною, оскільки розходиться з літописною. О.О. Шахматов писав: “Якщо ми звернемо увагу, що вся урядова діяльність Святослава Всеволодовича зображується літописцем як результат спільних нарад та дум з Рюриком ... причому вставка імені Рюрика уявляється тенденційною та, очевидно, несучасною самим записам, ми легко зробимо висновок, що більша частина Іпатіївського літопису другої половини XII ст. запозичена з Видубицького літопису, прихильного до Рюрика і в цьому розумінні є переробкою літописних відомостей своїх першоджерел”[267]. Але, як справедливо вважав А.Г. Кузьмін, в даному разі не літопис, а “Слово” ближче до дійсності[268].

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва брата Давида, який займав смоленський стіл, щоб разом вирішувати долю Руської землі та “володимирового племени”: “Посла Рюрикъ по брата своего по Давида къ Смоленьску, река ему: “се брате се вѣ осталася старѣиши всѣхъ в Руськои землѣ, а поѣди ко мнѣ Кыеву: что будеть на Руськои землѣ думы и о братьи своей о Володимирѣ племени”[269].

У словах Рюрика чути заклик до колективного управління країною, по суті — визнання тієї форми правління, яка вже давно й міцно панувала на Русі. В.Т. Пашуто вважав, що на другому етапі історичного розвитку Русі остаточно виробився поліцентричний статус державної влади.

Добрі наміри Ростиславичів обернулися новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської родини на київському столі першим не прийняв Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик після смерті Святослава залишився київським князем зі згоди Всеволода: “Посла (Всеволод. — П.Т.) ...мужь своѣ в Кыевъ и посади в Киевѣ Рюрика Ростиславича”[270]. Безсумнівно, це повідомлення треба віднести на рахунок літописання Всеволода Велике Гніздо, яке послідовно проводило ідею старшинства свого князя, але в ньому відбито й певні реалії.

На цей час Всеволод Юрійович, розправившись з ростовським боярством та удільними князями, стає одним із найсильніших князів Русі. Не випадково автор “Слова о полку Ігоревім”, звертаючись до Всеволода Юрійовича, зауважує: “Ты бы можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти”[271]. Як вважає Б.О.Рибаков, сили володимирському князю додавав його союз з містами, широкими верствами міського населення, а також орієнтація на дворянство, служилий військовий прошарок, повністю залежний від князя[272]. Стабілізація політичної ситуації в Північно-Східній Русі позитивно позначилася на розвитку економіки й культури краю. Перебуваючи на чолі такого сильного й великого князівства (1176 — 1212), яке очолило процеси політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод Велике Гніздо впливав і на загальноруські справи. У великій залежності від нього знаходилось Рязанське князівство, тісними були й взаємозв’язки Володимирського і Переяславського князівств; в Переяславі (Руському) періодично сиділи сини Всеволода. У Київській землі він одержав багатий уділ від Рюрика.

На заході Русі в цей час значно зріс вплив Романа Мстиславича, князя волинського. Як і Всеволод Юрійович, він також претендував на частку володінь у Руській землі й намагався виступити в ролі співправителя Рюрика на київському столі. Деякий час Рюрик Ростиславич, підтримуваний митрополитом, успішно протистояв претензіям свого зятя. Спроба Романа зібрати для боротьби з Рюриком значні сили не увінчалась успіхом. Ольговичі, хоча й заявили свої претензії на Київ, до виступу не були готові, а поляки, до яких звернувся Роман, самі були зайняті міжусобною боротьбою. Довелося Роману посилати до Рюрика й митрополита посла з покаянням.

Політична перемога над Романом окрилила Рюрика, він намагається звільнитися від співправління Всеволода Велике Гніздо. Скориставшись слушною нагодою (сепаратними переговорами Всеволода з противниками великого київського князя), він відбирає у володимирського князя пороські володіння. Всеволод не наважився вимагати у Рюрика волость назад, оскільки на півдні Русі в цей час намітилась певна стабілізація політичної ситуації, і великий князь міг і не зважити на цю вимогу.

На деякий час на Русі наступило затишшя, але вже в кінці XII ст. обстановка різко міняється. У 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичі ще тільки збиралися в спільний похід на Галич, а Роман уже з’явився під стінами столиці Русі. Кияни відступилися від Рюрика й відчинили Роману Подільські ворота. На бік галицького князя перейшли також чорні клобуки та жителі решти міст Київської землі.

Здавалося б, у факті зміни орієнтації киян нічого незвичайного не було. Сторону сильного вони обирали неодноразово і раніше. Проте багато істориків вбачало в цих подіях і щось нове. Симпатії киян до Романа розцінювались як результат зміцнілої тенденції руського народу до єдності Русі. В особі волинського князя багато хто бачив державного діяча, здатного здійснити відновлення єдності країни.

Захопивши Галич, Роман Мстиславич об’єднав Волинь та Галичину. Тепер до своїх володінь він приєднав і Київщину. У руках енергійного Романа опинився величезний та компактний шмат руських земель, який не поступався розмірами священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Відновлення політичної єдності Південної Русі від Карпат і Дунаю до Дніпра було важливою подією її державного життя, хоча це і не уявлялося Роману кінцевою метою його широкої політичної програми. Після вигнання з Києва Рюрика Ростиславича й постригу його в монастир Роман, як випливає з літопису В.М. Татищева, направив руським князям послів з пропозицією прибути до Києва для обговорення нового порядку обрання великих київських князів. Згідно з програмою Романа, в обранні київського князя, який, як і раніше, залишався старшим у Русі, повинні були брати участь князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький та рязанський. Великий князь був зобов’язаний підтримувати спокій та порядок у країні, а також очолювати боротьбу з зовнішніми ворогами[273].

Можна зробити висновок з наведеного В.М.Татищевим повідомлення, в основі якого, можливо, лежить давньоруське джерело, що Русь початку XIII ст. бачилась Роману Мстиславичу у вигляді федерації шести найбільших князівств на чолі з Києвом. Його задумам не судилося збутись. Удільні князі не хотіли прийняти такого статуту, а Всеволод Юрійович, посилаючись на неможливість “преступать обычая древнего”, відповів відмовою. Невідомо, чи мав Роман намір наполягати на своєму проекті. Він загинув у 1205 р. під Завихостом під час військового походу на Польщу.

Як волинський, потім галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства став одним із небагатьох політичних діячів кінця XII — початку XIII ст., який знаходився на рівні тих загальнодержавних завдань, що їх усвідомлювали сили, які відстоювали загальноруську єдність.

Шість найбільших князівств Русі, за пропозицією галицько-волинського князя, не повинні були в майбутньому дробитися на уділи, “чтобы Русская земля в силе не умалялась”. Переможні походи проти зовнішніх ворогів Русі, в тому числі й половців, забезпечили Роману високий авторитет як в межах країни, де його називали “самодержавцем всея Руси”, так і на міжнародній арені. В Галичі знаходить політичний притулок візантійський імператор Олексій Ангел (його вигнав з країни у 1202 р. племінник Олексій Ісакович), а в 1204 р. папа римський Інокентій III пропонує Роману Мстиславичу королівську корону.

Політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі, що так виразно виявилися на південному заході в діяльності Романа, були притаманними і княжінню Всеволода Велике Гніздо на північному сході країни. Вони проявлялись у всьому: в постійному звертанні володимиро-суздальських зодчих, художників, письменників до київської культурної спадщини, в народних сказаннях та билинах, де оспівуються руські богатирі. На початку XIII ст. почуття національної самосвідомості охоплювало дедалі ширші верстви руського народу, що свідчило про незворотність об’єднавчих процесів, остаточна перемога яких, проте, прийде пізніше. Тепер, особливо після смерті Всеволода Велике Гніздо, яка наступила в 1212 р., у Північно-Східній Русі тимчасово взяли гору відцентрові тенденції. Могутнє й велике Володимиро-Суздальське князівство роздробилося на уділи між синами Всеволода.

Великою складністю відзначається в цей час і ситуація на півдні Русі. Єдність Романової держави не пережила свого творця. До Києва, дізнавшись про смерть зятя, повернувся Рюрик Ростиславич, в Галичині та на Волині залишились малолітні сини Романа — Данило й Василько. Політичне становище в цих землях на початку XIII ст. було вкрай напруженим.

Знову загострилася боротьба за Київ. Цього разу конкурентом Рюрика Ростиславича виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Врешті йому вдалося одержати перемогу над Рюриком, і в 1211 р. князі “міняються” столами. Перевівши Рюрика до Чернігова, Всеволод Чермний тим самим позбавив підстав твердження Мономаховичів про те, що Київ може бути тільки їхньою вотчиною, як Чернігів — вотчиною Ольговичів.

У руках князівського роду Всеволода Чермного несподівано опинились також Галичина та Волинь. У Галичі, Звенигороді й Володимирі утверджуються сини Ігоря Святославича — Володимир, Роман та Святослав, яких запросили галицькі бояри. Малолітні сини Романа разом з матір’ю змушені були шукати притулку в Польщі.

Короткочасне княжіння Ігоровичів в Галичині і Волині супроводжувалося безперервною боротьбою з галицькими боярами, яка велася з перемінним успіхом. У 1210 р., переконавшись на власному досвіді, що сильні і незалежні галицькі бояри, незважаючи на клятви й запевнення, ніколи не погодяться з другорядною роллю в управлінні землею, Ігоровичі вдаються до репресій. За короткий час було знищено близько 500 представників великої земельної знаті, багато емігрувало до Угорщини. Терор, проте, не дав бажаних результатів. У 1211 р. галицькі бояри разом з угорськими та польськими полками увійшли в межі Галичини, перемогли й стратили синів Ігоря Святославича.

Галицькі бояри, намагаючись поставити себе над князівською владою, втягнули князівство в глибоку соціально-політичну кризу, з якої воно не могло вибратися впродовж десятиліть. Князівством розраховувалися бояри із своїми іноземними союзниками за співучасть у боротьбі з князями, воно стало ареною, на якій зводили рахунки володарі сусідніх країн, служило навіть предметом політичних маніпуляцій Римської церкви. Земельні магнати не зупинились і перед загрозою повної втрати західноруськими землями політичної та національної самостійності. Вони то запрошували на галицький стіл руських князів (зокрема Мстислава Удалого і Данила Романовича), то організовували проти них змови й сприяли переходу Галича до рук угорських королевичів Андрія та Коломана. Потрібне було втручання широких народних мас, щоб не дозволити утвердженню в Галичі іноземного панування — у 1219 та 1229 рр. вони взяли активну участь у вигнанні з столиці князівства угорців.

Напередодні навали орд Чингісхана галицьким князем втретє став Данило Романович, але він зіткнувся з тією ж самою боярською опозицією: “Кромолѣ же бывши въ безбожныхъ боярахъ в Галичкихъ”. Подолати її в цей період князювання він так і не зміг.

У той час як західні землі Русі переживали смугу нових усобиць, ускладнену втручанням угорців та поляків, у Подніпров’ї спостерігається певна політична стабілізація. Після смерті Всеволода Чермного (1214) й короткого князювання Інгваря Ярославича київським князем став Мстислав Романович. Знову значна частина давньоруських земель опинилась у володінні одного князівського роду — Ростиславичів. Хоча не всюди їх становище було таким міцним, як у Києві і Смоленську. Незатишно почували себе в Новгороді Мстислав та Святослав Мстиславичі, Всеволод Романович. З перемінним успіхом велася боротьба Ростиславичів з угорцями й поляками за Галич, де з 1219 до 1224 р. княжив Мстислав Удалой. Не було ясності й у стосунках Києва з Черніговом. І все ж факт незвично довгої (1214 — 1224) неучасті Ольговичів у боротьбі за великокнязівський київський стіл свідчить про визнання ними старшинства Мстислава Романовича.

Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана. Перше десятиріччя після поразки руських князів у битві на Калці київський стіл займав Володимир Рюрикович, який підтримував тісні зв’язки з Данилом Романовичем. Київ неодноразово надавав йому допомогу в боротьбі з угорським королем, Данило, з свого боку, підтримував Володимира в його конфліктах з князем чернігівським Михайлом (за що й отримав у Київській землі Пороський уділ): “Данилъ же из Рускои земля взя собѣ часть”[274]. Вірогідно, Данило Романович, як колись його батько, вважав себе фактичним співправителем Володимира Рюриковича й старійшиною руських князів. Як свідчить літопис, Данило в цей час очолив антиполовецьку боротьбу й брав активну участь у примиренні князівських усобиць. У 1234 р., одержавши повідомлення від Володимира Рюриковича про виступ проти Києва чернігівського князя Михайла, Данило негайно рушив свої полки на Русь та обложив Чернігів. Після “лютого бою”, в якому було застосовано й тарани (стінобитні машини), Михайло змушений був просити миру. Щоправда, вже в наступному році він і син Мстислава Романовича Ізяслав завдали поразки Володимиру і Данилу й зайняли їхні столи: Михайло сів у Галичі, а Ізяслав — у Києві.

З 1235 р. на київському столі перебували князі, які не лишили помітного сліду в історії. Останнім з них був Михайло Всеволодович. Дізнавшись про нове вторгнення орд Чингісхана, він злякався і залишив Київ, який зайняв Данило Романович, і посадив у ньому свого боярина Дмитрія.

В аналогічному становищі в цей час опинилися й інші землі Русі, роздрібнені на багато невеликих наділів. Навала орд Батия на Русь застала її квітучою, багатою й культурною країною, але враженою іржею феодальної удільної роздробленості. Русь опинилася в однаковому становищі з іншими феодальними державами — Хорезмшахів, Грузинським царством, які не зуміли дати відсіч ордам Чингісхана і Батия.

Русь і кочовики південноруських степів

Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X — XIII ст. було її сусідство з кочовим світом степів. З часів великого переселення народів по XIII ст. східні слов’яни постійно перебували у стані вимушеного протиборства з Гунами, хозарами, печенігами, торками, половцями, монголо-татарами. Звичайно, було б спрощенням вбачати у взаємозв’язках Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонгольського періоду лише негативний аспект. Їх історія знає і світлі сторінки. Були мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв’язки, взаємовплив культур, мирне входження торкських племен в державно-територіальну і етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано в писемних джерелах, підтверджено археологічними знахідками.

І все ж треба визнати, що загалом відносини Русі зі своїми південно-східними кочовими сусідами були антагоністичними. Причина об’єктивна. Вона полягала насамперед в характері господарського укладу двох світів. Кочовики не знали кордонів. Спосіб ведення господарства змушував їх постійно шукати нових життєвих просторів. Щодо світу хліборобів вони завжди виявляли агресивність. Не останнє місце тут відводилося пограбуванню сусідів, на цьому спеціалізувалась військово-дружинна верхівка

У даному розділі зупинимося на воєнно-політичному аспекті відносин Русі з печенігами, половцями і монголо-татарами, який складав основний зміст її зовнішньої політики впродовж трьох століть. У вітчизняній історіографії тема ця традиційна, але все ще не вичерпана остаточно.

Понад століття безпосередніми південними сусідами Русі були печеніги. На ранньому етапі своєї історії в придніпровських степах вони не виявляли агресивності. У 915 р. уклали з Києвом мир і відкочували по Дунаю. Під 930 р. літопис повідомляє про конфлікт Русі з печенігами, але не уточнює, хто був його ініціатором. У 943 р. печеніги — союзники князя Ігоря — брали участь у поході на Константинополь[275]. Літописець уточнює — їх найняв Ігор, що було звичним явищем для будь-яких союзницьких відносин. Треба думати, що такими ці відносини збереглися між Руссю і печенігами аж до початку княжіння Святослава.

Чим це можна пояснити? Насамперед тим, що печеніги вирішували свої проблеми в цей період за рахунок мадярів (які врешті-таки були витіснені з Ателькузи), болгар і Візантії. Можливо, і навіть напевно, що мали місце і якісь наїзди печенігів і на руські землі, але їх масштаби не були значними і літописами не зафіксовані.

Таке становище не влаштовувало передусім Візантію, і вона докладала максимум зусиль, щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Це добре видно з повчання Костянтина Багрянородного сину і спадкоємцю Роману II (“Про управління імперією”).

Одержуючи від Візантії багаті дари, печеніги справді “віддячували” за це їй нападами на Русь. Остання стала об’єктом головного удару печенігів у роки княжіння Святослава. Слід зазначити, що є в цьому вина і самого київського князя, власне — це його зовнішньополітичні акції. У 965 р. Святослав завдав нищівної поразки вже досить слабкій Хозарії. Похід ставив метою звільнити від данинницької залежності в’ятичів, що мало велике значення для процесу східнослов’янської консолідації. Мети було досягнуто, але розгром каганату мав і негативні наслідки для Русі. Об’єктивно він виявився на руку печенігам, які й самі нападали на Хозарію. Остаточний її розгром позбавляв печенігів небезпечного ворога в Подонні і вивільняв їм руки для ударів по Русі.

Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час дорівнювала одному дню переходу.

У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у південноруському лісостепу ще більше зміцніло.

Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри), а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.

Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.

На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося. Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами”[276]. Після багаторічних досліджень М.П. Кучери стало очевидним, що “завали” Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя, робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.

Застави з постійними військовими гарнізонами, безумовно, зіграли вирішальну роль у стабілізації становища на півдні Русі. А стосовно земляних валів, то відповідь не може бути настільки однозначною. В історичній літературі, гадаємо, неправильно розуміється як архітектура цієї оборонної споруди, так і її основне призначення. Деякі дослідники вважають, що ці вали нагадували міські стіни, мали високі дерев’яні заборола. Насправді цього не могло бути. Простягаючись на сотні кілометрів, такі стіни вимагали б постійного військового гарнізону для охорони, для чого на Русі, звичайно, не вистачило б ніяких людських ресурсів. До того ж, величезні зусилля потрібні були б для періодичного відновлення заборол, які щоразу нищили вогнем печеніги. Важко припустити, щоб цього не розуміли давньоруські фортифікатори. Про відсутність заборол на валах півдня Русі побічно свідчить і Брунон, називаючи ці споруди не стінами, а завалами.

Смерть Володимира Святославича і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень. Особливо часто наводив їх на Русь Святополк. котрий виборював у Ярослава право на великий київський стіл. У 1019 р., як повідомляє літописець, печеніги прийшли разом із Святополком “в силе тяжьце”, але їх зустрів Ярослав і розгромив. Останнє значне зіткнення печенігів з Руссю відбулося, згідно з літописом, в 1036 р. під стінами Києва. Перемога Ярославових полків була повного. “И побѣгоша Печенѣзѣ раздно и не вѣдахуся камо бѣжаче, и овии бѣгающе топяху в Ситомли, инѣи же во инѣхъ рѣкахъ, и тако погибоша, а прокъ ихъ пробѣгоша и до сего дни”[277].

Перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали край печенізькій загрозі для Русі. Державний кордон з берегів Стугни було перенесено на Рось, де 1032 р. “Ярослав поча ставити города по Роси”. За висновком М.П. Кучери, у цей час було зведено в Пороссі і одну з ділянок валу. Таким чином, Русь поступово повертала давні слов’янські землі на півдні, захоплені кочовиками. На лівому березі Дніпра кордон Русі проходив уже по Сулі, в гирлі якої було засновано місто з характерною і символічною назвою — Воїнь.

Не встигли руські люди забути про печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим сильним ворогом. У південноруські степи, змітаючи печенігів і торків, ринули орди половців. Вперше біля руських кордонів вони з’явились у 1055 р.

Характерно, що їх перший візит, як і колись печенізький, був мирним. Літопис відзначає, що “того же лѣта приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ (тоді переяславський князь. — П.Т.) миръ с ними и возвратишася (половці. — П.Т.) вьсвояси”[278]. Освоюючи нові території, половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом. Однак процес їх адаптації пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже в 1060 — 1061 рр. половці роблять набіги на Русь. Їх можна назвати розвідувальними. У 1060 р. Святослав Ярославич Чернігівський завдав поразки переважаючим силам половців на Снові. У наступному році половці здійснили краще підготовлений і успішніший похід на Русь, що залишився у пам’яті руських людей як перше велике зло від поганих. “Приидоша Половци первое на Руськую землю воевати ... Се бысть первое зло на Русьскую землю отъ поганыхъ безбожных врагъ”[279].

Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності половецької загрози. Цим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода в битві 1068 р. на річці Альта під Переяславом. Боротьба за київський престол, яка розгорілася після Альтської битви, ще більше погіршила становище Русі. Половці, за словами літописця, “росулися” по всій Руській землі, грабували міста і села, забирали в рабство руських людей.

У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь. Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан, що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському порубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ, спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької неволі. “Люди разделиша и ведоша их у веже... Мучими зимою и оцѣпляемѣ в алчбѣ, и в жажѣ, и в бѣдѣ побледнѣвше лици и почерневше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще и босѣ, ногы имуще избодены терньем”[280].

Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин. Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця “в обези” — на Кавказ.

Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха — Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.

Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше — представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень. Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”), залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких відносин.

Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське порубіжжя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба новгород-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.

У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.

Позначивши пунктиром хід подій русько-половецьких відносин XI — XIII ст., можна оцінити ступінь їх впливу на Русь. У цьому питанні дослідники не виявляють одностайності. Одні вважають половців силою, споконвічно ворожою Русі, боротьба з якими порушувала нормальний хід її історичного розвитку, інші не схильні надто драматизувати половецьку загрозу, резонно відзначаючи, що у взаєминах двох світів були не лише війни.

Гадаємо, у цій суперечці вирішальне слово має належати все ж не історикам, які оцінюють події з позиції вічності, а сучасникам, що були очевидцями, учасниками і жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Руською людиною, чи то був благочестивий монах-книжник, князь-дружинник або ж оповідач-билинник, половецька агресія однозначно сприймалась як зло. Саме таку оцінку ми знаходимо в першій літописній згадці про половецьке вторгнення у південноруське порубіжжя. “Се бысть первое зло на Русьскую землю”. Всі наступні розповіді про напад половців на Русь оцінювались аналогічно. Половецький хан Кончак був “злу начальник”.

У літописах і билинах половецьке зло нерідко виступає у подобі змія. Розповівши про блискучу перемогу руських дружин під проводом Володимира Мономаха над половцями 1103 р., літописець зазначає, що князь “скруши главы змеевые”. Тугорхана називають в билинах Тугарин Змієвич. Дослідники обґрунтовано дійшли висновку, що саме в цей час було створено цикл руських народних казок про трьох-, семи- і дванадцятиголових зміїв, що пожирали людей. Змій Горинич — лютий ворог давньоруських богатирів — це збірний образ половців.

Практично всі половецькі хани, що особливо вороже ставилися до Русі, фігурують у літописах і народних переказах з негативними визначеннями. Боняк — “шолудивий хижак”, Тугорхан — “змієвич”, Кобяк — “поганий”, Кончак — “окаянний”, “поганий кащей” тощо.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект сприйняття руськими половців. Вони були тим більшим нещастям для Русі, оскільки належали до іншої віри, до того ж, язичницької. У багатьох місцях літопису підкреслюється, що половці “не суть хрестьяне”, “окаянные огаряны”, “безбожный враг”, “безбожный сынове Измаилеви”. Особливо показовою у цьому плані є розповідь літопису про одне з вторгнень на Русь орди хана Кончака. “Придоша иноплеменьници на Рускую землю ... нечистии ищадья, дѣломъ и нравомъ сотонинным, именемъ Кончакъ, злу начальникъ ... богосудний Кончаю» с единомыслеными своими”[281].

Боротьба з половцями усвідомлювалась руськими як необхідність захисту не лише Батьківщини, а й віри християнської. Не випадково літописці не раз відзначають, що думку піти походом на половців підказав руським князям сам Бог. Богоугодність справи дозволяла збирати під знамена великого київського князя (особливо в перші десятиліття і в 60 — 80-ті роки XII ст.) в антиполовецький похід дружини багатьох (іноді 14-ти) князівств. Ці великі військові експедиції вглиб степів були своєрідними “хрестовими” походами проти “невірних”. Є підстави вважати, що роль Русі як захисниці християнського світу визнавали і її сусіди. Про це ідеться і в літопису, і в “Слові о полку Ігоревім”.

Не переоцінюючи їх захоплених оцінок, слід визнати, що саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн, що також зазнавали нападів степовиків.

Твердження про органічну несумісність православних руських і язичників половців нібито не узгоджуються з тим, що між двома сторонами існували не тільки воєнні, а й мирні відносини, в тому числі і шлюбні. Це справді так. Але ось що характерно. Руські князі охоче брали за дружин своїм синам половчанок, але ніколи не віддавали дочок за половецьких ханів. У цьому факті відбилось, з одного боку, невизнання Руссю рівноправного становища половецьких ханств, з іншого — несприйняття їх релігії. Обернути в християнство “невірну” половчанку вважалося справою природною і навіть богоугодною, але прийняти їх віру (у випадку шлюбу руської княжни з половецьким ханом це було б неминуче) уявлялось абсолютно неможливим.

Однією з постійних турбот Києва у XI — на початку XIII ст. була охорона міжнародних торгових шляхів Русі, насамперед знаменитого “грецького”. С.О. Плетньова та інші дослідники взагалі вважають, що південний відрізок цього шляху повністю перебував у руках половців. За певне мито, коли це їм було вигідно, вони пропускали руські торговельні каравани, а в періоди загострення відносин грабували їх[282]. Гадаємо, що це твердження не відповідає дійсності. “Грецький” шлях, у тому числі і південний його відрізок, завжди перебував у руках Києва. Право своє на нього руські князі з часів Мономаха, а може й раніше, підтверджували силою зброї. Половці мали можливість здійснювати в районі порогів розбійницькі напади на руських торгових людей і до цього нерідко вдавалися, але кожного разу це було пов’язано з відповідною воєнною акцією Русі. У 1168 р. великий князь Мстислав Ізяславич зізвав до Києва васальних князів, щоб обговорити спільні дії, спрямовані на оборону південних торгових шляхів від половців. Він дещо згустив фарби. Це йому було потрібно для того, щоб подвигнути князів на антиполовецький похід. Мети своєї Мстислав досяг. На половців виступили дружини 14-ти руських князівств. Похід завершився їх блискучою перемогою.

Зовсім нема свідчень і про сплату Руссю половцям мита за безперешкодний прохід порогів. Разові випадки, звичайно, могли мати місце (за особливо несприятливих для руських купців обставин), але регулярного права на мито половці ніколи не мали.

Підводячи підсумок, слід сказати, що печеніги і половці не становили собою настільки значної сили, щоб створити загрозу існуванню Русі. Проте їх часті набіги змушували тримати постійний військовий резерв у південному регіоні, відволікати сили і кошти для організації оборони державних рубежів. Це негативно вплинуло на економічний розвиток порубіжних князівств. В оцінці місця і ролі кочовиків південноруських степів у житті Русі сучасний історик повністю може приєднатися до точки зору руських літописців.

Русь, яка віками боролась із степовиками, на початку 20-х років XIII ст. зазнала нападу орд Чингісхана. Битва на Калці, що закінчилась поразкою руських військ, показала — над Руссю нависла смертельна небезпека. Спустошливі походи Батия у 1237 — 1238 рр. (Володимиро-Суздальська Русь) і в 1238 — 1241 рр. (Південна Русь) обернули колись квітучі області країни в руїни. Завойовники спалювали міста й села, знищували або забирали в рабство місцевих жителів. Збитки, завдані Русі завойовниками, були величезні. У полум’ї пожеж гинули палаци і храми, архіви і бібліотеки, розкрадалися культурні цінності.

1 — Похід монголо-татарських військ під проводом Джебе і Субедо в Південну Русі, і Крим 1223 р.

2 — Похід монголо-татарських військ на чолі з Батиєм у 1237 — 1239 р. на Північно-Східну Русь

3 — Походи Батия і його воєноначальників у Південну Русь у 1239 — 1241 рр.

4 — Походи військ Батия в країни Центральної Європи в 1241 — 1242 рр.

5 — Київ — столиця Русі

6 — Битви руських дружин з монголо-татарами в 1223 р. на р. Калка, на р. Сить і під Коломною в 1238 р.

7 — Кордони Русі

Навала на Русь монголо-татар Чингісхана і Батия

У вітчизняній історіографії питання про нашестя на Русь орд Чингісхана і Батия та його наслідки для подальшої долі руського народу порушувалось не раз. Вчені у переважній більшості були одностайні в оцінці цього історичного явища як трагедії для Русі. Мали місце і спроби применшити руйнівні наслідки монгольської навали. Ряд українських істориків XIX ст., слушно заперечуючи помилкову теорію М.П. Погодіна, згідно з якою нашестя орд Чингісхана і Батия було причиною повної зміни населення у Середньому Подніпров’ї, стверджували, що завойовники не завдали південноруським землям будь-яких серйозних руйнацій, що навіть Київ не було розорено.

Хибне переконання про розорення Києва полчищами Батия, писав B. Б. Антонович, утвердилося з кінця XVI ст., коли іноземні мандрівники намагались пов’язати бачені ними руїни київських будівель з картиною розгрому міста завойовниками. У давніх джерелах про руйнацію Києва немає жодних згадок, крім повідомлення про падіння склепінь Десятинної церкви.

М. Грушевський також писав, що не може визнати за монгольською навалою фактора “вирішального, фатального для стану країни [...]. Ми не маємо твердих позитивних підстав для того, щоб припускати поголовне побиття і цілковите розорення Києва”. Київ у 1240 р., за його твердженням, постраждав не більше, ніж при домашніх погромах 1169 або 1202 рр. Розуміючи, що це не узгоджується з повідомленнями Плано Карпіні про повний занепад Києва, М. Грушевський оголосив їх дуже перебільшеними, заснованими на якомусь непорозумінні. Батий, збираючись зробити Південну Русь провінцією Орди, нібито не був зацікавлений у перетворенні її на пустелю. Щоправда, в цей час Русь не була такою багатою і квітучою, як колись, але винні у цьому не стільки завойовники, скільки самі руські князі, які постійно ворогували між собою.

Щось подібне зустрічаємо в одній із праць Л.М. Гумільова. Як вважав історик, похід на Русь і Європу кочовикам був зовсім ні до чого і вони були втягнуті в нього “не власною волею, а логікою подій світової історії і політики”. Та й руйнівні наслідки походу Батия, згідно з Л.М. Гумільовим, надто перебільшені. Дві кампанії, виграні загарбниками у 1237 — 1238 та 1240 рр. “не набагато зменшили руський воєнний потенціал”[283]. Не наводячи жодних доказів, він стверджує, що в Північно-Східній Русі постраждало лише кілька міст. Сільське населення просто перечекало в лісах, поки пройдуть нападники, і повернулось до своїх осель. Про розгром Південної Русі Л.М. Гумільов просто не згадує. Щоправда, було розорено Київ, але сталося це “тому, що кияни убили монгольських парламентарів”.

Метод дослідження і висновки, до яких прийшов Л.М. Гумільов, детально проаналізував Б.О. Рибаков. “Л.М. Гумільов, — пише він, — знайомий з археологією, мав би знати, що мальовничі словесні описи сучасників документально підтверджуються величезним археологічним матеріалом: десятки руських міських центрів назавжди опустіли після Батиєвого погрому; походи 1237 — 1241 рр. виявилися катастрофою, яка знищила військові резерви саме тих князівств, що здавна накопичували сили для боротьби зі Степом”[284].

Вперше руські пізнали силу орд Чингісхана в 1223 р. Половці, що зазнали поразки на Сіверському Дінці 1222 р., звернулись по допомогу до руських князів. При цьому вони заявили, що “нашу землю сьогодні захопили, а ваша завтра взята буде”. Важливе питання організації відсічі навалі “великого і жорстокого народу”, що вдерся у межі половецьких степів, вимагало колективних дій всіх князів. Перед лицем нової небезпеки князі-сюзерени прибули до Києва, щоб прийняти рішення. На раді мав бути і володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович, на що вказує запис літописця: “Юрия же, князя великого суздальского, не бы в том совете”. Дрібніші васали з’їхалися до Києва у великій кількості.

Князі-сюзерени — Мстислав Романович, Мстислав Святославич і Мстислав Мстиславич прийняли рішення виступити проти спільного ворога. їм вдалося зібрати величезне військо, що складалося з київських, смоленських, галицьких, волинських, чернігово-сіверських, курських і володимиро-суздальських полків. Іпатіївський літопис повідомляє, що біля Хортиці зібралися “невиданьная рати, и сущии с ними коньници”. Значні сили привели також половецькі хани.

Напередодні битви ворог здійснив спробу розколоти союз руських і половців. Прибулі до великого київського князя посли заявили, “хан их с рускими никакой вражды не имеет ... понеже мы не пришли на земли ваши и никакой обиды вам не сделали, а имеем войну с половцами, конюхами нашими”. На раді князів було вирішено не спокушатися цією пропозицією.

На жаль, через неузгодженість дій руських князів, а також прорахунки половецьких воєвод битву на Калці було програно. В жорстокому бою загинуло багато руських — з великого війська повернулась назад, може, десята частина.

Битва на Калці стала переломним моментом у житті Русі. Вона не тільки значно ослабила сили руських князівств, а й посіяла на Русі паніку і непевність. Загарбники, також значно знекровлені, повернули від Новгорода-Святополча назад на схід, але пам’ять про жорстоку і сильну азіатську орду ще довго жила в народі. Не випадково літописці дедалі частіше відзначають загадкові явища природи, вважаючи їх знаменням майбутніх нещасть. У пам’яті руського народу битва на Калці залишилась як подія, після якої “Руская земля седитъ невесела”. Народний епос саме з цією битвою пов’язував загибель руських богатирів, коли могутні витязі у тривалій і кровопролитній боротьбі із славою полягли за Батьківщину.

Після битви на Калці ворог не полишив планів завоювання Русі і Європи. Етапами підготовки походу на Європу було перенесення ставки Чингісхана в пониззя Яїка і завоювання Кавказу. Тій самій меті служила широка воєнно-дипломатична розвідка, яка велась у Європі. Великі хани не приховували своїх намірів, вимагаючи покори не тільки від державців сусідніх європейських країн, а також від королів Франції, Англії і самого папи[285].

Зібравши у 1236 р. величезне військо, до якого входили загони від усіх улусів, онук Чингісхана Батий (Бату) почав переправу через Каму. Народ Булгарії сміливо зустрів ворога, але сили були нерівними: “И взяша славный Великий город Болгарьскый и избиша оружьем от старца и до уного и до сущего младенца, и взяша товара множство, а город их пожгоша огнем, и всю землю их плениша”[286].

В результаті багаторічних розкопок Булгара відновлено важливі сторінки історії міста і, зокрема, його оборони від орд Батия. Знайдено і братські могили полеглих захисників Булгара. Їх було поховано, коли населення, яке врятувалося від ворога, повернулось до міста і почало його відбудовувати[287].

Долю Булгара розділили й інші міста Булгарії — Булар, Керпек, Жуконін, Сувар. Масового спустошення зазнали і сільські місцевості. Навесні 1237 р. завоювання Волзької Булгарії було закінчено.

Орди Батия завдали також сильного удару половцям і аланам, відтіснивши половецькі кочів’я на захід, за Дон, і завоювали землі буртасів, мокші і мордви.

У 1237 р. загони Батия почали концентруватися для походу на Північно-Східну Русь. Пізньої осені вони вторглись у Рязанське князівство. Великий рязанський князь Юрій Ігорович послав по допомогу до Юрія Всеволодовича у Володимир і до Михайла Всеволодовича в Чернігів. Ні один, ні другий не відгукнулися на цей заклик. Одне за одним впали рязанські приокські міста: Пронськ, Білгород, Іжеславець, Ожськ, Ольгів, Переяслав-Рязанський, Борисо-Глібів та ін. Рязань п’ять днів витримувала облогу, а на шостий (21 грудня 1237 р.) місто було взято і спалено, всі цінності пограбовані, воїнів і жителів убито.

Пройшовши по Рязанській землі, завойовники повністю розорили її: “Сий бо град Рязань и земля Рязанская, изменися доброта ея, и отиде слава ея и не бе в ней ничто благо видети — токмо дым и пепел”[288]. Археологічні дані показують, що після цього розгрому Рязань (городище Стара Рязань) уже не змогла досягти колишнього розквіту, місто не було повністю відновлено. Ворог рушив вгору по Оці до Коломни. Тут зібрались володимирські полки на чолі із старшим сином великого князя Всеволодом Юрійовичем, залишки рязанських полків на чолі з князем Романом Ігоровичем, новгородська рать, а також полки ряду князівств і міст: московські, пронські та ін. За кількістю зібраного війська і запеклістю битви, як відзначають літописи і східні джерела, бій під Коломною треба вважати однією з найважливіших подій походу Батия на Північно-Східну Русь. Тут полягло багато воїнів, у тому числі рязанський князь Роман Ігорович і хан Кулькан, єдиний чингізид, що загинув під час навали на Східну Європу.

Народ продовжував вести партизанську боротьбу з загарбниками. Зберігся переказ про рязанського богатиря Євпатія Коловрата, котрий зібрав з уцілілих від побоїща в Рязані воїнів дружину в 1700 чоловік і почав “немилосердно знищувати” ворогів. Дії воїнів Коловрата, що несподівано з’являлися там, де їх не чекали, наводили жах на ворогів, котрі говорили: “Сии бо люди крылатый, и не имеющие смерти — тако крепко и мужественно ездя, бьяшеся: один с тысящею, а два со тьмою”[289]. Навіть завойовники віддавали належне героїзму руських людей, що боролися за незалежність своєї Батьківщини.

Від Коломни орди Батия рушили на Москву. Згідно з розповіддю мусульманського історика Джувейні, Москва у 1238 р. була вже великим містом. “Вони пішли у країну русів і покорили її області до міста Москви (Мускав), де число народу як мурашки і саранча. Та сторона такими лісами і дібровами покрита, що там і змія не проповзе. Хани татарські напали на місто з усіх боків. Спочатку з кожного боку проклали дорогу такої ширини, що на ній поряд могли йти три або чотири вози. Поставивши проти стін метальні машини, в кілька днів нічого від міста не лишили, крім його імені. Тут вони знайшли велику здобич”[290].

Повідомлення Джувейні збігаються з літописом, в якому говориться, що москвичі на чолі з воєводою Пилипом Нянко стійко боролись, але були переможені і перебиті “от старца и до сущего младенца”[291]. Місто і навколишні села вороги спалили, а юного московського князя Володимира Юрійовича — сина великого володимирського князя Юрія Всеволодовича — взяли в полон.

Далі ворожі полчища рушили до столиці Північно-Східної Русі — Володимира, найвірогідніше, по льоду річок Москва і Клязьма. Великий князь Юрій Всеволодович з військом вийшов з міста в напрямку Ярославля збирати додаткові сили, залишивши у Володимирі своїх синів Всеволода (котрий приніс звістку про розгром руських під Коломною) і Мстислава. В лютому 1238 р. вороги взяли в облогу Володимир.

Штурму столиці Північно-Східної Русі передував розгром одним із ворожих загонів Суздаля, оскільки завойовники побоювалися, що тут може закріпитись володимирський князь Юрій Всеволодович. Суздаль було пограбовано і спалено, населення перебито або забрано в полон. Сильного спустошення зазнали також монастирі і поселення в околицях міста. Інші загони кочовиків з боями захопили Ростов, Ярославль, Городець, Галич-Мерський, Переяславль-Заліський, Торжок, Юр’їв, Дмитрів, Волок-Ламський, Твер, Кострому, Углич, Кашин, Кснятин, Стародуб, Констянтинів, Вологду, тобто всі більш-менш великі міста Північно-Східної Русі.

Ніяких подробиць про взяття Ярославля, Костроми та інших міст на Волзі літописи не повідомляють. На основі археологічних даних можна припустити, що Ярославль був сильно зруйнований і довго не міг оправитись після цього[292]. Відображенням розгрому міста є місцевий переказ про битву з завойовниками на “Туговій горі”, в якій загинули всі захисники Ярославля.

Велика битва відбулася біля стін Володимира. Ханські воєводи ввели в дію великі сили. Стінобитні машини — пороки — в кількох місцях пробили міські стіни, і 7 лютого 1238 р. вороги вдерлися до столиці князівства.

Місто було спалено і розорено, а його населення знищено. Останнім епізодом оборони Володимира було спалення завойовниками соборної Успенської церкви, де зачинилась великокняжа сім’я і “множество бояр і народу”.

Після захоплення Володимира монголи на чолі з Бурундаєм продовжили похід проти володимирського князя Юрія Всеволодовича. 4 березня вони підійшли до табору руських на річці Сить (притока річки Мологи, що впадає у Волгу). Володимирський князь так і не зміг зібрати достатніх сил. До нього встиг підійти зі своєю дружиною тільки один його брат — Святослав Всеволодович. Почалася кривава битва. Сили виявилися нерівними. Руське військо було оточене і розбите. В бою загинули князі Юрій і Святослав Всеволодовичі.

Знахідки на середній течії Ситі в районі села Покровське залишків озброєння і людських кісток, а також виявлені при розкопках курганів кістяки із слідами ударів холодною зброєю підтверджують літописні повідомлення про велику битву на річці Сить.

Щоб Юрій Всеволодович не зміг одержати допомогу з Новгорода, в якому в цей час правив племінник Олександр Ярославич (майбутній переможець німецьких, шведських і датських рицарів), завойовники обложили Торжок, який знаходився на південно-східній окраїні Новгородської землі. Місто було захоплено майже одночасно з битвою на Ситі (5 березня 1238 р.) після двотижневої облоги. Новгородські бояри не прислали захисникам Торжка допомоги, вирішивши відсидітися у своєму місті. Захопивши Торжок, вороги “иссекоша вся от мужеска полу и до женьска”[293].

Переслідуючи вцілілих захисників міста, окремий загін монгольської кінноти рушив у напрямку Новгорода. Не дійшовши до нього 100 верст, біля Ігнач-Хреста він припинив переслідування і повернув назад. У нього не було сил захопити таке велике і багатолюдне місто, як Новгород. Повернувши на південь, завойовники пройшли по східних окраїнах Смоленської і Чернігівської земель. Біля Смоленська їх загони наштовхнулися на мужній опір. Боротьба смолян проти загарбників відображена в “Повести о Меркурии Смоленском”[294].

Навесні 1238 р. кочовики розгромили міста Подесення, серед яких був Вщиж — центр маленького удільного князівства. Факт розорення Вщижа підтверджується археологічними розкопками, які виявили потужний шар пожежі з предметами 30-х років XIII ст.[295]

Особливо сильний опір ворогам чинили жителі Козельська, розташованого у верхів’ях Оки. За словами літописця, захисники Козельська “ум крепкодушьный имели” і боролись до останнього. Сім тижнів витримували вони облогу, і тільки після того, як до міста підійшли війська з Волги з технікою і обозом, місто впало. В бою загинуло багато нападників, у тому числі “три сыны темничи”, тобто сини командуючого “тьмою” — десятитисячним військом. Під час вилазки козельці знищили ворожі машини для облоги. Втрати завойовників були тут настільки значними, що вони назвали Козельськ "злим містом” і, захопивши його, буквально стерли з лиця землі.

Від Козельська військо Батия рушило на південь, у половецькі степи, оволодівши по дорозі Курськом і зруйнувавши його. На середину літа 1238 р. Батий вийшов у Придоння. Тут між Волгою і Доном розташувались основні його кочів’я.

У половецьких степах монголи збирали сили для подальшого наступу. Протягом усього часу перебування тут Батий вів безперервні війни з половцями, аланами, черкесами, здійснював походи на порубіжні руські міста, розбив половецького хана Котяна, той з рештками свого війська пішов до Угорщини.

На початку 1239 р. війська Батия знову рушили на Русь, тепер уже на Південну. Лише частина війська пішла на північ, де придушила повстання мордовських племен, розорила міста Муром, Гороховець і Радилів, спустошила села по Клязьмі і дійшла до Нижнього Новгорода.

Навесні 1239 р. загін військ Батия, просунувшись до Дніпра, підійшов до одного з найдавніших руських міст — Переяслава, столиці Переяславського князівства. З березня 1239 р. після нетривалої облоги місто було взято. Загарбники убили єпископа Симеона, який очолював оборону Переяслава, а місто розграбували і спалили. “Татарове взяша Переяславль Руськыи, и єпископа убиша, и люди избиша, а град пожьгоша огнем”[296].

Восени 1239 р. завойовники вторглись у межі Чернігівської землі з південного сходу і “обьступиша град (Чернігів. — П.Т.) в силе тяжце”. Спроба князя Мстислава Глібовича прийти на допомогу не увінчалась успіхом, під стінами Чернігова “побежен бысть Мьстислав и множество от вой его избьенымъ бысть”. Захисники Чернігова “со града метаху на Татарь камение съ стенъ за полтора перестрела, а камение якоже можаху четыре человеки силнии подъяти”. Після запеклого бою монголо-татари увірвались до міста: “Град пожегше и люди избиша, и монастырѣ пограбиша”[297]. У багатьох місцях Чернігова археологи виявили в шарах середини XIII ст. сліди сильної пожежі. Місто довго не могло оправитись від погрому і відновилось у колишніх межах лише у XVIII ст.[298]

Від Чернігова монголи рушили на схід по Десні і далі — по Сейму. На північ від міста завойовники, вірогідно, не пішли. Наприклад, у Любечі, що знаходився всього за 50 км на північний захід від Чернігова, слідів погрому археологами не виявлено.

По Десні і Сейму було зруйновано міста Путивль, Глухів, Вир, Рильськ та інші, спустошено сільські місцевості, після чого монголи повернули на південь, до верхів’їв Сіверського Дінця.

У 1239 р. загін на чолі з Менгу-ханом, двоюрідним братом Батия, підійшов до Києва. Від міста його відділяв лише Дніпро. Краса і велич столиці Русі справили на воїнів Менгу-хана величезне враження. “Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева ..., видивъ градъ удивися красотѣ его и величеству его, приела послы свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя е прельстити”[299]. На цей час кияни вже добре знали, чого варті обіцянки загарбників і тому, убивши послів, відповіли відмовою на пропозицію здати місто. Менгу-хан не наважився на штурм Києва і повернув назад. Михайло Всеволодович, замість того щоб очолити боротьбу киян, утік до Угорщини. Деякі дослідники вважали, що він відправився туди по допомогу, але літописна фраза “Михаилъ бѣже по сыну своемъ передъ татары во Угры” спростовує це припущення. Більше того, коли Данило Романович у відповідь на обіцянку ніколи не ворогувати з галицьким князем вирішив повернути йому Київ, той не захотів цим скористатися: “Михаилъ же, за страхъ Татарьекыи, не смѣ ити Києву”[300]. Після відходу Михайла Всеволодовича Київ зайняв князь смоленський Ростислав Мстиславич, однак незабаром його вигнав звідти Данило Романович і посадив у ньому досвідченого воєводу Дмитра.

Восени 1240 р. до Києва підійшов Батий “въ силѣ тяжьцѣ, многомъ множествомъ силы своей [...] и окружи градъ и остолпи сила Татарьская, и бысть градъ во обьдержаньи велицѣ”. Київський літописець, сучасник, а може, і свідок цих подій, так описав появу величезного війська біля стін Києва: “И бѣ Батый у города и отроци его обьсѣдаху градъ, и не бѣ слышати от гласа скрипания телѣгъ его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его”[301]. Під час однієї з вилазок кияни полонили якогось Товрула, і той повідомив, що під Києвом зібрались всі сили Батия, що брали участь у поході на Русь. Випадок безпрецедентний у завойовницькій практиці монголів.

Головний удар Батий наказав нанести з півдня, в районі Лядських воріт: “Постави же Баты порокы городу подълѣ врать Лядьскьхъ, ту бо бѣаху пришли дебри, порокомъ же бес престани бьющимъ день и нощь, выбиша стѣны”[302]. Ворогу вдалося захопити ділянку валу, але опір киян був рішучим:

“И взиидоша горожаны на избытые стѣны и ту бѣаше видити ломъ копѣины и щетъ скѣпание, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ”[303]. Батий змушений був дати війську передишку. “И сѣдоша того дне и нощи”, — зазначає літописець. Наступного дня бій розгорівся з новою силою. Кияни встигли закріпитися на лінії валів “міста Володимира”. Вони відстоювали кожну вулицю, кожен будинок, але сили були нерівні. Прорвавши укріплення в районі Софійських воріт (від чого вони одержали ще й назву Батиєвих), завойовники оточили останніх захисників Києва, що схоронились у Десятинній церкві. Така велика кількість людей заховалась там, що під їх вагою обвалилися хори і стіни: “Людей же узбѣгшимъ на церковь, и на комаръ церковныя, и с товары своими, от тягости повалишася с ними стѣны церковныя”[304].

Про тривалість облоги Києва, а також про точну дату його падіння в пусемних джерелах збереглися різні свідчення. Іпатіївський літопис, що найбільш повно і змістовно розповідає про цю подію, взагалі не наводить точних дат. Лаврентіївський повідомляє, що Київ було взято на Миколин день — б грудня 1240 р. У Псковському Третьому літопису наводиться інша дата катастрофи — 19 листопада, але вказано, що облога тривала 10 тижнів і 4 дні: “Того же лета приидоша татарове к Киеву сентября 5, и стояща под Киевом 10 недель и 4 дни, и едва взяша и ноября в 19, в понедельник”. Рашид ад Дін повідомляє, що завойовники заволоділи великим руським містом Макерфааном, під яким дослідники розуміють Київ, за десять днів, а Плано Карпіні говорить про те, що вони взяли столицю Русі після тривалої облоги.

Важко сказати, яке з цих джерел містить найбільш достовірні дані. Однак якщо згадати, що невелике містечко Чернігівської землі Козельськ змогло затримати біля своїх стін орду на сім тижнів, то повідомлення про тривалу оборону Києва, що був на той час першокласною фортецею, не здаються сумнівними.

Заволодівши містом, монголи його вщент зруйнували. “Того же лета взяша Кыев татарове и святую Софью разграбиша, и монастири всѣ и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем”[305]. Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку Батия в 1246 р., писав, що монголи “зробили велике побоїще в країні Русії, зруйнували міста і фортеці і убили людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після тривалої облоги взяли його і убили жителів міста; звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, які лежали на полі, бо місто це було досить великим і дуже багатолюдним; а тепер воно зведене майже нінащо, ледве існує там 200 будинків, а людей там тримають вони в найтяжчому рабстві”[306].

Археологічні матеріали з документальною точністю підтверджують яскраву розповідь Суздальського літопису про розгром Києва. Тільки люди, не знайомі з цими археологічними матеріалами, можуть вбачати у писемних повідомленнях про звірства Батиєвої орди перебільшення очевидців. Ні про що не говорять і посилання на те, що після розгрому в Києві продовжували діяти Софійський, Михайлівський Златоверхий, Видубицький і Печерський храми і що Плано Карпіні бачив у місті в 1246 р. вже близько 200 дворів. Адже йдеться не про заштатне давньоруське містечко, а про величезний середньовічний центр. Звичайно, завойовники не стерли його з лиця землі і не перервали всіх його історичних традицій, але справді звели “нінащо”.

З понад 40 монументальних споруд Києва вціліло (та й то в дуже пошкодженому вигляді) тільки п’ять-шість, з дев’яти тисяч дворів — 200 (і ті, очевидно, було відбудовано у 1240 — 1246 рр.), а з 50-тисячного населення залишилося не більше двох тисяч. У ряді районів давнього Києва, зокрема в центральному, життя відродилося лише через кілька віків. Припинили існування київські ремесла, на високій ноті обірвалась “пісня” давньокиївських зодчих, художників, літераторів і літописців. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.

З Києва головні сили Батия рушили на Володимир і Галич, у той час як інші його загони вторглись у південно-західні райони Русі. З вогнем і мечем ішли вони по Київській землі. Розкопки Вишгорода і Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відображують картини героїчної оборони і загибелі цих центрів. Археологи всюди простежують потужні шари пожеж; під кріпосними стінами, спаленими будинками, а то і просто на вулицях і площах виявлено сотні людських кістяків, багато знарядь праці, інструментів ремісників, предметів озброєння, прикраси.

Особливо яскравим прикладом трагічної загибелі невеликих південноруських міст може бути городище Райки на Житомирщині. Розкопане повністю, воно дало можливість уявити всю повноту трагедії, що спіткала його жителів. Очевидно, ніхто з них не залишився в живих. Чоловіки полягли в жорстокій битві з монголами, жінки і діти або загинули у полум’ї, або були вирізані. На городищі, по суті, не залишилось місця, де б не лежали людські кістяки; ними всіяна вся вільна від забудов площа, їх знаходили також у спалених будинках і біля них. Картину повного знищення Райковецького городища доповнюють скелети домашніх тварин (корів, коней, свиней, овець), що загинули у вогні, залишки збруї, ремісничих виробів і сільськогосподарського інвентаря. Життя на цьому городищі більше не відродилося[307].

Свого часу М.К. Каргер, полемізуючи з істориками про роль монголів в історії Русі, висловив думку, що в літописних розповідях про їх господарювання в захоплених містах не можна не звернути увагу на різне ставлення переможців до міст, в залежності від ступеня виявленого опору. В містах, які здавалися швидко, переможці обмежувалися лише пограбуванням населення і багатих монастирів та храмів. Але таких міст, як вважав М.К. Каргер, на Русі зустрічалося мало[308]. Л.М. Гумільов повторив цю саму думку, але по-іншому розставив акценти. Він заявив, що завойовники не набагато зменшили руський воєнний потенціал, і назвав для прикладу серед зруйнованих міст тільки Рязань, Володимир, Суздаль, Торжок і Козельськ. Історик стверджував, що “інші міста здалися на капітуляцію і були помилувані”[309]. Проте ні М.К. Каргер, ні Л.М. Гумільов не змогли навести хоча б приблизний список давньоруських міст, які здалися на милість переможця і не зазнали руйнування.

Але найвірогідніше, що на шляху просування Батиєвих орд вціліли тільки ті міста, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля ж узятих міст (хитрістю, обманом чи силою) була однакова. Доказом цьому є Колодяжин, що капітулював після нетривалої облоги і був повністю знищений ворогом. Про це говорить літопис: “Они же (колодяженці. — П.Т.), послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша”, що підтверджують і археологічні розкопки. Місто загинуло у вогні; населення було вирізане. Ворог не помилував навіть дітей; їх кістяки неодноразово виявляли під час розкопок. На багатьох черепах помітні сліди ударів шаблею, в кістках нерідко стирчать стріли. Як вважав Р.О. Юра, в Колодяжині загинуло не тільки населення містечка, а й жителі навколишньої округи, які сховалися за його міцними валами.

Така сама участь спіткала і розташований на києво-волинському порубіжжі Ізяславль. Розкопки М.К. Каргера показали, що місто припинило своє існування в результаті монгольського погрому. Під товстим шаром згарища знайдено численний археологічний матеріал, людські кістки, які свідчили про насильну загибель населення.

Впертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, яких Батию так і не вдалося взяти. Монголи направились від Кам’янця і Данилова на південь — до Дністра і Прута, на південний захід — до Галича і на захід — до Бузька і Звенигорода.

Володимир-Волинський, велике і сильно укріплене місто з міцними оборонними спорудами, завойовники взяли штурмом після тривалої облоги. Про страшний розгром Володимира літопис повідомляє: “Не бе бо на Володимѣрѣ не осталъ живыи, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныа церкви наполнены быша троупья и телесъ мертвых”[310].

Літописні свідчення підтверджуються археологічними даними. У Володимирі біля давніх церков виявлені людські скелети з розрубаними кістками, з черепами, пробитими великими цвяхами. Майже повсюди при розкопках Володимира простежувався потужний шар вугілля і попелу, що датуються серединою XIII ст.

До другого столичного міста — Галича ординці підійшли об’єднаними силами і взяли його штурмом після триденної облоги. Розкопки показали, що частина галицьких городян, які заховалися в Успенському соборі, загинула під час зруйнування ворогом цього храму. Після розгрому Галич збезлюднів — столицю було перенесено до Холма.

Нема потреби говорити про всі південноруські центри, що загинули в роки навали. І без того видно, як завойовники розорили одну з найбільш розвинутих частин Русі. Ні, вони не змогли знищити тут все населення, як це стверджували представники школи Погодіна, але значно затримали економічний і культурний розвиток Південної Русі. Ніякого “общинного ладу”, як намагалися показати деякі історики, ординці не принесли і не могли принести. Б.Д. Греков з цього приводу зазначав: ординці ніде не міняли суспільного ладу завойованих земель та й навряд чи в силах були це зробити[311]. Устрій залишався таким самим, але розвиток його було загальмовано. На цю обставину вказував свого часу М.І. Костомаров: “Русь, паралізована навалою і рабством, із своїм удільним укладом, продовжувала близько століття рух на колишній лад, не маючи ні сил перемінити цей лад, ні звільнитись від цього кошмару”[312]. Про те, як страшно виглядали сплюндровані ворогом землі, писав сучасник навали Батия архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який згодом став володимиро-суздальським єпископом: “Кровь отець и братия нашея, акы вода многа, землю напои ... мьножайша же братия и чада наша в плен ведени быша; села наши лядиною простота ...богатство наше онем в корысть бысть; труд наш поганин наследоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть”[313].

Навала монголів і поневолення Русі — один із найтяжчих періодів її історії. Похід Батия був лише однією з ланок у довгому ланцюгу нападів, що продовжувалися всю другу половину XIII ст. і в наступні століття. Особливо страждали землі Південної Русі, що знаходились неподалік од місць розташування ворожих кочів’їв. Постійна небезпека, вбивства і захоплення людей у полон змушували населення Київщини і Переяславщини втікати у безпечніші райони — Полісся, землі Північно-Східної Русі, Галичину. У літописній статті 1259 р., яка розповідає про те, що в Галицьке князівство “бѣжаху ис татаръ, сѣдѣлници, и лучници, и тулници, и кузницѣ желѣзу и мѣди и серебру”, серед інших народів названі і руські “и Русь”[314].

Навряд чи може бути сумнів у тому, що під висловом “ис татаръ” треба розуміти розорені і поневолені завойовниками південноруські землі.

У 1241 р. кочовики вийшли на західні рубежі Русі і вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії, Трансильванії. Як і на Русі, народи цих країн відстоювали свою незалежність.

Батиєва орда, значно обезкровлена на Русі, зазнавала великих втрат.

У 1242 р. Батий змушений був припинити похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію і Русь вивів свої поріділі війська в пониззя Волги (тут кочовики заснували свою державу — Золоту Орду). Приводом для цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, але причини були значно серйозніші: Батий не мав сил продовжувати похід і тримати в покорі завойовані країни.

Русь, країни Центральної Європи, відстоюючи свою незалежність, врятували Західну Європу, її культуру від розорення. У цьому їх величезна історична заслуга перед європейською цивілізацією.