Київська Русь

Станово-класова структура давньоруського суспільства

Руська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян та ряду інших народів Східної Європи. Вони поминули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX — X ст. Основними серед цих структур були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують відносно розвинену для цього часу соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які “под Олгом суще”, а також бояр. Немає сумніву в тому, що світлі князі (“всякое княжье”) і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які згодом були підкорені київськими князями. У кінці X ст. на зміну племінним володарям прийшли князі-намісники, найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали “старці”. У літописних розповідях про діяння Володимира Святославича вони згадуються поряд з боярами — в ролі радників. Згідно з висновками В.В. Мавродіна, І.Я. Фроянова, Х. Ловмянського та інших істориків, “старці” — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції[315].

Писемні джерела згадують в кінці X — першій половині XI ст. і такі категорії населення, як “стара чадь” і “кращі мужі”. Генетично вони зв’язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі X — XI ст.

В міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу.

На її вершині в X — XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою міжкнязівських відносин на Русі була суверенність влади в межах землі або волості. Це принцип, сформульований в середині XI ст. і закріплений 1097 р. на Любецькому з’їзді: “Каждо да держить отчину свою”[316]. В реальній практиці норма, як правило, суціль порушувалася. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Боротьба за владу велася на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, представляв насамперед його інтереси і був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства[317]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. “Безкняжжя” створювало кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — “наряду” і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.

Скарб золотих і срібних речей. XII — XIII ст. Чернігів

В історичній літературі має місце точка зору, згідно з якою князі на Русі в XI — XII ст. хоч і виступали передусім захисниками інтересів знаті, але разом з тим правили і на благо народу[318]. І хоча об’єктивно це справді так, нема жодних підстав бачити в давньоруських князях представників і виразників народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи і тисяцькі були всього лише представниками общини, виразниками її інтересів, на Русі IX — XIII ст. не існувало.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вонц, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землеволодільцями. Уже в XI ст. існувала певна соціальна диференціація боярства. Князівські бояри поділялися на “великих” і “менших”. Крім того, були ще й “земські” бояри. Етимологія слова “боярин” не зовсім з’ясована, але очевидним є зміст поняття. Боярин — це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Зображення святого воїна Федора на чернігівській чаші

Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М.С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII — XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землеволодільця починалася з села, яке йому давав великий боярин, що володів цілою округою[319].

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. “Великі” бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, “малі” — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. Літописи до цієї категорії урядових чиновників відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вірників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян — слуг князівського двору.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, айв управлінні державою чи землею. В ній інтегрувалася військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. В часи Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, що генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався князівськими пожалуваннями — грошима, а також бенефіціями. Вірна служба своєму сюзеренові — князю оплачувалась земельним наділом, який передавався знатному дружиннику в умовне володіння.

Срібна чаша XII — XIII ст. Чернігів

Загалом ієрархічна структура панівного класу була досить розвиненою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави. “Правда Ярославичів” передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривен (проти п’яти гривен за холопа чи смерда). Вбивство боярина, як вважав С.В. Юшков, каралося смертю[320].

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні шари населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основною категорією населення, зайнятою в сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. Б.О. Рибаков на підставі аналізу статей “Руської Правди” дійшов висновку, що смерди мали своє господарство, земельні наділи, проживали в князівських селах і платили данину князю[321]. Підтверджується це літописними свідченнями. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” дітям говорить, що він “и худого смерда и убогые вдовице не далъ есмь сильным обидети”[322].

Новгородського князя Всеволода Мстиславича позбавили у 1136 р. стола, зокрема й за те, що “не блюдеть смердъ”. Смерди були як особисто вільними, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально залежними, становище яких також було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах зустрічається термін “люди”, що означав і селян-общинників, які проживали в общинних селах-весях, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Рельєфне зображення на чернігівській чаші

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням мали закупи — колишні смерди, які в силу ряду причин втрачали власне господарство і потрапляли в залежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — “купу” — в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворювалася на постійну, хоча давньоруське законодавство і забороняло це. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно незалежних селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітна група давньоруського населення — наймити, рядовичі, челядь.

Із писемних джерел XIV ст. відомі “челядин-наймит” і “закупний наймит”— основна робоча сила вотчинного господарства. Працювали вони на умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, що виступав у двох основних формах — договір-найм і договір-займ. В результаті з’явився термін “рядович”, який означав селянина, пов’язаного з князівським і боярським господарством договірними зобов’язаннями. Судячи з того, що ряди-договори укладались у присутності свідків, обидві сторони були представлені вільними людьми. € підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів. Їх юридичне становище, судячи з “Руської Правди”, було практично тотожним.

Рядовичі і закупи виступають основними об’єктами “Статуту” Володимира Мономаха про різи, що з’явився після повстання 1113 р. Мономах змушений був видати нові законодавчі статті, які до певної міри обмежували свавілля панів. Відмінялось, зокрема, холопство за борги, зменшувалися позичкові проценти.

Челядь згадується на сторінках літопису в X ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного статусу. В “Руській Правді” термін “челядин” має широке поняття, що стосується різних категорій залежного населення. Одне із джерел формування челяді на Русі — полон. Челядь продавали, дарували, передавали в спадщину. За вбивство челядина пан не ніс практично ніякої відповідальності. “Руська Правда” за цю дію не вказує ніякого штрафу.

Близьким до челядинського було становище холопів. Термін “холоп”, як вважають дослідники, походить з праслов’янського періоду і означає людину неповноправну. “Руська Правда” визначає холопство як категорію населення, що перебувала у повній власності пана. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському. Їх ряди поповнювали люди різних суспільних груп. Холопи в XI — XIII ст. — невід’ємна структурна частина панського господарства; вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник повідомляє, що за добру “службу” холопа відпускали на волю, він міг одержати волю також згідно з рішенням суду. Але все це залежало від “добрих” або “злих” панів, перед владою яких холопи були повністю безправні.

У XII — XIII ст. становище холопів дещо поліпшилось. У своєму правовому статусі вони наблизилися до феодально залежного селянства. Причини цього явища полягають у подальшому розвитку феодальних форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд).

Ще одна категорія давньоруського населення мала назву “ізгоїв”. Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв’язок. Ними були колишні смерди, які позбулися землі і засобів виробництва, збанкрутілі купці, діти духовенства, що не могли вести церковну службу, навіть князі, позбавлені столів. Високий процент за вбивство ізгоя (40 гривен проти п’яти за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує “Руська Правда” і оцінює його життя в 12 гривен — удвічі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значним був процент вільних ремісників, так званих посадських.

Окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство — біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не являло собою окремого стану.

Феодальні повинності

За феодалізму земля, що перебувала у її власників і володільців, була основним засобом виробництва. Власність на неї давала економічну основу отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок. Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над населенням практично необмежену владу.

У класичному феодальному суспільстві первісною формою повинностей були відробітки, що відповідало найнижчому рівню розвитку продуктивних сил. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку класового суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, ремесла і взагалі товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, що базувалася на общинному володінні землею.

Общинна земля у деяких народів ділилася на оброблювану кожним членом общини — як приватним власником — і на ту, що її обробляли общинники спільно, а отримані продукти використовувалися на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси на покриття спільних витрат накопичувались інакше — кожен член общини вносив певну кількість продуктів. З часом ці запаси і право збирати їх з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини поступово перетворились у феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян формувався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворювалася на феодалів, общинники ставали феодально залежними виробниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, стали панівною формою феодальної експлуатації.

Данину платили у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім’я. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву “полюддя”. Зміст його найкраще описаний Костянтином Багрянородним у праці “Про управління імперією”. Князі з усіма русами виходили з Києва за полюддям в листопаді і кормились у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони поверталися до Києва. Звичайно, київський князь і його дружина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалася місцевим адміністративно-управлінським апаратом земель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які відвідували київські князі, їх дружина, податкові чиновники. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, що зміцнювали владу київських князів на місцях[323].

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збирання данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управління посадників і намісників князів зробили непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збиралися судово-податковим апаратом земель і централізовано передавалися до Києва. В часи Ігоря Рюриковича, як гадають дослідники, полюддя перетворилося на особливий податок, який київські князі намагалися стягувати понад установлені норми.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київського князя Ігоря, змусило великокнязівську владу ввести чітко фіксовану норму податку, так звані “уроки”. Про їх характер і розміри можна судити з літописного повідомлення 1014 р., у якому йдеться про “уроки”, які виплачував щорічно Новгород Києву: “Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и урокомъ дающую Киеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года”[324].

Крім централізованої частки значну частину данини збирали для місцевих потреб. Ярослав як новгородський князь третину суми (одну тисячу гривен) розподіляв між своїми дружинниками. УХ — XI ст. сформувалася досить розвинена система податків, що стягувались розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У “Повісті минулих літ” є згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — “диму”. “А козари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма”[325]. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї згадує літопис під 964 і 981 рр. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич “възложи на ня дань от плуга”, яку вони давали і його батькові. Це могли бути податки як хутром, так і грошима.

У кінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були “віри” — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів увести смертне покарання, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, що йшли б на утримання дружини. “Рать многа; оже вира, то на оружьи и на коних буди”[326]. Віри стали своєрідною формою експлуатації місцевого населення, яке, згідно з “Локоном вірним”, зобов’язувалося давати князівським чиновникам продуктові і грошові подарунки.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий “повоз”, відомий з X ст. У літописній статті 984 р. (про перемогу Володимира над радимичами) говориться: “И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне”[327]. Уточнення терміну “повоз” літопис не дає, але на підставі аналізу опосередкованих даних можна дійти висновку, що він означав державну повинність — поставки коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації[328].

Ще однією повинністю сільського населення було будівництво міст і їх укріплень. Сил міських жителів для цього не вистачало, тому до роботи залучалося населення підвладної місту округи. Конкретні вказівки на це містять літописи пізньосередньовічного періоду, але немає сумніву, що вони відобразили явище, яке склалося ще в давньоруські часи.

Як поширена форма експлуатації відомі й відробітки. Їх значення у феодальному господарстві зростало з розвитком і збільшенням попиту на продукцію сільського господарства. Розвиток торгівлі і ремесла, ріст міського населення ставили перед сільським господарством і передусім землеробством завдання різкого збільшення товарного виробництва. Князі і бояри у своїх володіннях організовували господарства, які виробляли сільськогосподарську продукцію на продаж.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками залежне населення платило грошову данину, що засвідчено писемними джерелами X ст. Пізніше саме така форма ренти стала найбільш поширеною. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уявлення жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича монастирю. У цій грамоті згадується близько 30 сіл і волостей, що мусили виплачувати грошову данину в розмірі 800 гривен; десята частина її йшла на користь смоленської єпископії.

Форми феодальної експлуатації, що визначалася рівнем розвитку виробництва, в свою чергу впливали на економічне становище суспільства. Для Київської Русі характерні були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. З IX по XI ст., тобто за порівняно короткий історичний період, було досягнуто значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Серед пояснень цього феномену мали місце й такі, які все зводили до впливів зовнішніх чинників. Так з’явилися різні теорії про впливи і запозичення, зокрема хозарська, норманська.

Насправді ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі стали сприятливі соціально-економічні умови, що визначалося більш доцільною, порівняно з рабовласницькою, формою феодальних відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього був стимул для пошуку раціоналізації виробництва, удосконалення знарядь праці і максимальної віддачі фізичних зусиль.

Феодальне землеволодіння

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями — Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Князі волосні володіли меншими земельними округами, бояри — окремими містами і селами.

Уже в X ст. почала формуватися великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянській землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їх місце посіла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокнязівські доменіальні володіння[329]. “И йде Вольга по Дерьвьстѣй земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, устающи уставы и уроки; и суть становиша еѣ и ловища”[330]. Наступного року великокнязівський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. “Йде Вольта Нову городу, и устави по Мьстѣ повоеты и дани и по Лузѣ оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и мѣста и повосты... и по Днѣпру перевѣсища и по Деснѣ, и есть село ее Ольжичи и доселе”[331].

Літописна стаття 996 р., що розповідає про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час повністю визначився. Володимир Святославич виділив на утримання церкви святої Богородиці десяту частину прибутків від “имѣнья моего и отъ градъ моихъ”. У “Сказанні про князів Бориса і Гліба” є відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовними, їх міг відібрати або замінити великий київський князь у будь-який час, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувалися вони лише Полоцьком. Віддана Володимиром Святославичем сину Ізяславу Полоцька земля надовго закріпилась за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилося на Чернігів, Володимир, Перемишль та інші міста. Відоме положення з’їзду — “каждо да держить отчину свою” — вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин[332].

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, а й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі являли собою сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[333].

Розміри земельної ренти, яка йшла князям, були досить великими. Вона стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Лише десята доля надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича забезпечувала спорудження і утримання одного з найбільших храмів Русі — Десятинної церкви. Концентрація князівських данин Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі в 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, в тому числі і кафедрального собору св.Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням “Києво-Печерського патерика”, пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривен золота. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та інші були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Прибутки від обширних доменіальних володінь зосереджувались у князівських садибах. Коли повсталі у 1068 р. кияни заходилися грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославича, там було “бещисленое множество злата, и серебра, и кунами, и скорою”[334].

У кожному із великих давньоруських центрів було по кілька князівських дворів. У Києві і його околицях літописи називають їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно описує стаття 1146 р. Іпатїївського літопису. В ній мова йде про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них розташувався в Ігоревому селі, інший — у Путивлі.

“Идоста на Игореве селце, идеже бяше устроилъ дворъ добръ, бѣ же ту готовизны много, въ бретьяничах и в погребѣхъ вина и медовѣ, и что тяжкого товара всякого, до желѣза и до мѣди, не тягли бяхуть от множества всего того вывозит Давыдовича же повелѣста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же бѣ стоговъ девять сот”[335]. “И ту (в Путивлі.— П.Т.) дворъ Святославль роздѣли на четыре части, и скотницѣ, брестьяницѣ, и товаръ иже немочно двигнути и въ погребѣхъ было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ ... и челяди семь сотъ”[336]. Було захоплено табуни коней, в яких налічувалося “кобылъ стадних 300, а конь 1000”.

Князівський двір Андрія Боголюбського в Боголюбові, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав “злато и серебро, порты и паволокы, й имѣнье емуже не бѣ числа”[337].

Як бачимо, в князівських дворах знаходилися комори, токи, погреби, де зберігалися продукти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Продукти, зосереджені у цих дворах, призначалися не лише для особистих потреб господарів цих садиб і їх челяді, а й на продаж.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед — від якості земельних угідь і густоти заселення. Якщо подивитися на карту літописних міст Русі XII — XIII ст., то побачимо, що в південному регіоні вони відстоять один від одного в середньому на 20 — 25, у північно-західному і північно-східному — на 70 — 80 км. При всій умовності цих даних вони, однак, достовірно відображають картину міських волостей.

У Русі склалося три основних типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі та іншим удільним столицям. Іх економічна консолідація із своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже в перший період історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні і економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не закінчився. З другої половини XII ст. по 40-ві роки XIII на політичній карті Русі з’явилися князівства третього типу на чолі з такими містами, як Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Всього утворилося близько 100 невеликих князівств. Якщо вилучити Переяславську і Новгородську землі, де процес виділення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному удільному князівстві Русі виникло приблизно до десяти структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статуси цих князівств-волостей не мали жорсткої визначеності, але складалися вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять в кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі і військовим. При потребі князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю — полк," яка в давньоруський час налічувала тисячу чоловік.

Волості-тисячі ділилися на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці (сотні) на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, що здавна тяжіла до них, займала територію близько 15 — 20 км у радіусі.

В останні роки завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалося отримати досить повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. кв. км виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX — XIII ст. Розміри їх досить значні — від 2 — 3 до 10 — 12 і навіть 17 гектарів. В середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. Помітне їх своєрідне кущове розташування, сільські поселення ніби групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі — як верховні власники землі — мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, що вилучався через систему податків. Крім того, вони заводили і власні господарства — вотчини, які одержали назву “жизнь”. Явище це добре відображене в літопису. Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не взагалі села, а тільки князівські: “А жизнь есмы его (Ігоря. — П.Т.) взяли, а имѣнье его раздѣлилѣ”[338]. У статті 1148 р. говориться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: “И пожьже села ихъ оли до Боловоса, нача Изяслав молвити: се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю ... а пойдемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь”[339]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і “вся жизнь” чернігівських князів, свідчить про те, що і тут були такі самі князівські двори-господарства, як і пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлення статті Іпатіївського літопису 1158 р. про дар великого князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його “жизнь” — доменіальні володіння — знаходились як на Волині, так і біля Києва.

При певних загальних закономірностях формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших — його формування зустрічало сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл — похідні від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані “домы дружины Игоревы и Всеволожѣ, и села, и скоты, взяша имѣнья много в домехъ”[340].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій ідеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, а й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство становило одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши під Галичем двір Судислава Великого, князь взяв “вино и овоща, и корма, и копии, и стрѣлъ, пристраньно видити”[341].

Способи утворення великого боярського землеволодіння були різними: експропріація (захоплення силою) земель общинників, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. “Руська Правда” утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина: “Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть”.

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не могли бути правонаступниками, в той час як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI — XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Із них поступово формувався стан дворян.

Крупним землеволодільцем була Руська православна церква. Вже “Уставом” Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Вишгороді. В “Чтении о Борисе и Глебе” повідомляється, що князь Ярослав “шед в стольный град (Киев), повеле властелину града того (посаднику Вишгорода. — П.Т.) даяти дани церкви святою десятую часть”[342]. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода та Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймонову монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича і Андрія Боголюбського, церкві надавалося не лише право десятини, а й передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря “всю жизнь свою: Небльскую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева”. Крім того, він давав десятину церкві Богородиці. “Бяше блаженний св. князь тих, кротък, смирен и братолюбив, десятину дая светей Богородици от всего своего именья по вся лета”[343]. Аналогічні дари відписала монастиреві і дочка Ярополка: “А по своем животѣ вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя”[344]. Великими землеволодільцями були Київська митрополія, єпископії земель, великі монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий “зѣло кунами и селы и всем товаромъ и книгами”[345].

Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, володимирська церква Богородиці мала “много имѣния и свободы купленныя и з даньми и села лѣпшая”, Печерський монастир одержав від Андрія Боголюбського підтвердження на володіння двома містами на Київщині — Василевом та Мичеськом.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був панський двір, де зосереджувалися житлові і господарські будівлі феодала, інвентар, запаси продуктів, зброя тощо. У таких дворах проживали їх володільці, тіуни — управителі помістям, адміністративний персонал, дружина і челядь, яка обслуговувала господарство і двір. Двори-замки будувались, як правило, в густонаселених місцях, мали потужні укріплення і призначалися для захисту майна і особи феодала від нападу як зовнішніх ворогів, так і феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика, їх внутрішнє планування зумовлювалось потребами феодального двору. Частина будівель становила собою єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд. Вони розташовувалися по периметру валу і органічно з’еднувалися з кріпосними стінами. Ідеться про так звані “житлові стіни”, відомі також і в замках Західної Європи.

Певне уявлення про феодальний двір-замок дають розкопки городища на Княжій горі. Замок знаходився на правому березі Дніпра, вище гирла Росі, на видовженій височині, обмеженій з трьох боків природними рубежами — стрімкими схилами до річки і глибокими ярами, а з четвертого — ровом і валом. Площа його — 0,25 гектара. Розкопками виявлено рештки 22-х жител і господарських споруд у два ряди, велику кількість предметів, зокрема знаряддя праці, зброї, ювелірних виробів тощо. Є всі підстави стверджувати, що в замку на Княжій горі жило населення, тісно пов’язане з сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і військовою справою. На городищі виявлено велику кількість дорогоцінних прикрас (12 скарбів), які належали представникам вищих феодальних верств. Увесь комплекс речей, а також назва місцевості дають підстави стверджувати, що феодальний двір-замок належав князю. Можливо, що тут ми маємо справу із заміською резиденцією канівських князів з усією їх “жизнью”.

Картину життя феодального двору розкрили і розкопки Райковецького городища. Воно займало площу 0,30 гектара, його оточував глибокий рів і вали. Замок згорів в часи монголо-татарської навали 1241 р. У його центрі знаходився загін для худоби, запаси сіна у стогах. В усіх приміщеннях знайдено знаряддя праці, переважно сільськогосподарські, багато зброї (мечі, наконечники стріл, списів). Можна б вважати, що виявлені житлово-господарські комплекси належали виробникам, які вели власне господарство і мали приблизно однаковий соціальний статус. Є, проте, підстави стверджувати, що приміщення, в яких мешкали ці виробники, не були їх власністю, оскільки будувались одночасово з укріпленнями і конструктивно з’єднувалися з усією фортифікаційною системою. Господарська самостійність виробників обумовлювала приватну власність на худобу, але в Райковецькому замку вона утримувалась у спільному загоні. Таким чином, у райковецьких будинках — “житлових стінах” — проживали не самостійні виробники, а особи, які обслуговували велике феодальне господарство, можливо, челядини або закупи.

Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори-замки, досліджені поблизу села Колодяжне на Случі (Житомирська область), у селі Городище (Хмельницька область), на горі Іван поблизу Ржищева (Київська область) та ін.

Основною галуззю господарства феодальних помість були землеробство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писемними джерелами. Найчастішими знахідками в них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.

Князівське і боярське землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. “Руська Правда” передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.

У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, що обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.

На підставі археологічних джерел можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, а й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 гектарів орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збирали в цьому господарстві: щорічне його виробництво становило більше 4 тисяч пудів.

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, потрібних для прожиття. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи із норм проживання у селянській сім’ї в XIX ст., — це 18 пудів зерна на душу на рік, все населення замку потребувало 2,5 тисячі пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну долю врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. В середньому вона становила приблизно третину валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двора-замку складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X — XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Впродовж тривалого часу вони співіснували, хоч їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, в період феодальної роздробленості — вотчинне. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але загалом був подібним і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або “Золотої булли” угорського короля Андраша II не виробила. Для конфіскації володінь, що широко практикувалося в обох державах, не вимагалося жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.

Давньоруське село

Переважну більшість давньоруських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: “село”, “сільце”, “погост”, “двір”, “дім”, “деревня”. Кожна з цих назв вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва “село”, що означало поселення, де жили смерди. “Деревньою” називались нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. “Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, общини-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи общинного управління тощо. Назвами “двір” і “дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. “Село”, “погост”, “деревня” були неукріпленими поселеннями, а “дім” і “двір” являли собою своєрідні замки. Розташовувались вони в межах поселень або поблизу них.

Археологічні дослідження широкими площами дають достатнє уявлення про характер сільського поселення.

Розкопане біля села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра і займало надзаплавну терасу. Його площа — вісім гектарів. Природні умови тут сприятливі для сільського господарства. Поблизу селища знаходиться значний масив надзаплавного чорнозему. На дослідженій площі (близько двох гектарів) виявлено рештки 12 селянських дворів, а всього їх було (при такій самій густоті забудови і на решті площі) близько 50. Певної планувальної структури село не мало, двори розташовані безсистемно.

Значні за площею давньоруські поселення виявлено на Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі. На селищі, розташованому на правому березі Дніпра поблизу колишнього села Кічкас, археологічно зафіксовано 57 селянських дворів. Розкопками селища поблизу села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області досліджено 32 селянських двори з житловими і господарськими будівлями, в яких знайдено знаряддя праці і предмети побуту. В одній із садиб вдалося виявити наральник, косу, жорна, риболовні гачки і грузила, ключі від замків, мідний і керамічний посуд; в іншій — наральник, дві коси; в третій — наральник, плужний ніж, косу, ковадло, молоток, кліщі тощо.

Господар такої селянської садиби був самостійним виробником, він мав практично все необхідне для ведення власного господарства. Зважаючи на розміри селянських жител, можна припускати, що сім’я смерда складалась у середньому із шести осіб. їй належали крім садиби худоба, орні знаряддя, знаряддя збирання врожаю, предмети домашнього вжитку.

У літописах утримуються конкретні свідчення про те, чим володіла селянська сім’я. У 1103 р. на князівському з’їзді поблизу Долобського озера (на лівому березі Дніпра навпроти Києва) обговорювалися питання участі смердів у відверненні половецької загрози. Похід призначався на весну, час надзвичайно незручний для смерда-орача і сівача. Дружинники київського князя Святополка Ізяславича наполягали на перенесенні термінів походу на половців. “Не веремя веснѣ воевати, — говорили вони, — хочемъ погубити смерды и ролью ихъ”[346]. Володимир Мономах стояв за негайний похід, мотивуючи його небезпекою половецьких вторгнень, які приносили багато лиха тим самим смердам.

“Дивно ми, дружино, — виголосив він, — оже лошади кто жалуеть, еюже ореть кто; а сего чему не расмотрите, оже начнеть смердъ орати, и Половчинъ приѣха ударить смерда стрѣлою, а кобылу его поиметь, а в село его въѣхавъ поиметь жену его и дѣти, и все имѣнье его возметь”[347].

У літописній статті 1111 р. практично повторюється ця оповідь і доповнюється вказівкою на наявність у смерда стодоли.

“Руська Правда” містить статті про селянську власність. В одній із них ідеться про недоторканність худоби смерда.

Площа орної землі смерда залежала від багатьох факторів — загальної площі, придатної для обробітку землі в даній місцевості, наявності поблизу феодального господарства і землі, яка оброблялась у ньому, від виробничих можливостей селянського господарства тощо.

Але основним фактором була продуктивність знарядь, що ними користувався смерд. За допомогою рала чи плуга смерд міг обробити в середньому близько восьми десятин землі. Якщо додати землю, яка за трипільної сівозміни перебувала під паром, то площа орної землі, оброблюваної одним плугом, становитиме 12 десятин. Очевидно, ця середня норма землекористування в селянському господарстві складала одиницю оподаткування, відому під назвою “рало”, “плуг”, “дим”. Назви орних знарядь визначають тут площу землі, яку можна ними обробити, а “дим” — саме господарство.

З усієї орної землі, що оброблялась окремим сільським господарством, за тодішньої агротехніки можна було збирати щорічно близько 300 пудів зерна озимих і ярових культур. Такий врожай, за умови, що значна його частина вилучалася феодалом, все ж забезпечував мінімальні потреби сім’ї виробника, витрати на відтворення господарства.

У лісових місцевостях Київської Русі довго зберігались архаїчні форми господарювання. Малопридатні для культивування орного землеробства підзолисті ґрунти обумовили тривале існування підсічного землеробства. Воно було трудомістким і вимагало колективної праці значної кількості виробників.

Підсічне землеробство завжди поєднувалося з допоміжними заняттями населення — мисливством, бортництвом, рибальством, збиральництвом. Характер сільськогосподарського виробництва в Поліссі не дав можливості розділитися крупним виробничим колективам — сімейним общинам або великим патріархальним сім’ям.

Сімейна община — це колектив людей, об’єднаний родинними стосунками його членів, спільним господарством, спільним володінням засобами виробництва і виробленою продукцією. Така община була характерною формою організації суспільства за родоплемінного ладу. Як пережиток місцями зберігалась вона і в класовому суспільстві. У відносинах з суспільством сімейна община була подібною до індивідуального домогосподарства і підкорялась усім юридичним нормам феодального права.

Індивідуальні селянські сім’ї об’єднувались у сільські територіальні общини, які називались “верв”, “мир”, “село” тощо. Під такими назвами общини відомі із “Руської Правди” і літописів. У “Руській Правді” в 15-ти статтях ідеться про верв як громадську організацію сільського населення. Верв виступає як організація територіальна. За злочин, скоєний на території верві, за умови, що особа злочинця не встановлена, штраф мусила сплачувати вся община. Верв платила штраф за виявленого злочинця лише в тому випадку, коли він вкладався в так звану “дику віру”, тобто раніше сплачував верві певний внесок.

Економічне значення верві полягало також і в тому, що володіння частиною угідь — лісами, пасовиськами, водоймами тощо — було общинним. Земельні володіння верві межували з землею феодала. Межі нерідко порушувалися, за що, згідно з “Руською Правдою”, верв несла відповідальність. Територія верві була досить значною, що видно із узаконеної “Руською Правдою” процедури розшуку злочинців. Судячи з детального опису таких розшуків, до верві входило кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Дані археології засвідчують значну щільність сільського населення території Київської Русі.

Давньоруське місто

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній історичній науці завжди приділялася велика увага. Поставлена ще в XVIII ст. В.М. Татищевим, М.В. Ломоносовим, Г.Ф. Міллером, М.М. Щербатовим, ця проблема була однією з центральних в дослідженнях XIX ст. (М.Ф. Берлинський, М.І. Костомаров, С.М. Соловйов, М.О. Максимович, В.О. Ключевський, М.С. Грушевський), а також у працях істориків XX ст. М.М. Покровського, С.В. Юшкова, М.М. Тихомирова, Б.Д. Грекова, Б.О. Рибакова, В.Т. Пашуто, В.Л. Яніна, П.П. Толочка та ін.

Постійним є інтерес до цієї теми і в археологів. Пояснюється він не тільки винятковим багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Смоленська, Суздаля, Полоцька, Вишгорода, Білгорода, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно, інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новими джерелами, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного і економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст відносяться до третьої чверті І тис. н.е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літопису нова форма поселень дістала назву “град”. У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: “И створиша градъ во имя братья своего старѣйшаго”. Говорячи про уличів, він відзначав, що ті сиділи по Дніпру до моря “и суть грады ихъ и до сего дне”. Літопис не розкриває, що саме являли собою ці перші “гради”, але навряд чи можна сумніватися в тому, що вони були передусім адміністративно-політичними зосередженнями союзів племен, кріпостями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, селі Зимно, поблизу міста Володимир-Волинський, в селі Пастирське на Черкащині, селі Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська область), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських “градів” VI — VIII ст.

Стародавній Київ. Макет

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських “градів” як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні роки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної суті. Тепер уже очевидно, що явище це характеризувало не первіснообщинну епоху в історії східних слов’ян, а перехідний етап їх суспільного розвитку, пов’язаний із народженням станових відносин. Свого часу П.М. Третьяков вжив щодо цих центрів термін “ембріон міста”[348]. Це визначення досить точно виявляє соціальний зміст поняття “гради” VI — VIII ст. У них була закладена можливість переростання у феодальні міста, хоча вона не завжди реалізувалася. Більшість їх так і не стала містами — їх спалили кочовики або ж залишили поселенці у зв’язку з іншими катаклізмами.

Існування “градів” третьої чверті І тис. н.е., що були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнослов’янського суспільства, історично обумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних “градах” так само виправданий, як і пошук першопочатків руської державності в племінних “княжіннях”, з яких літописець Нестор почав історію Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства, які визначились у третій чверті І тис. н.е., набули значного прискорення в кінці VII — IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, сіверянського, древлянського — складалося державне об’єднання — Руська земля — на чолі з Києвом[349].

Аналіз писемних і археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто становило собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають у IX — першій половині X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862) Ладога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересечен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946). Очевидно, наведений список не вичерпує дійсної кількості ранніх руських міст. Г.Г. Литаврін, звернувши увагу на число руських послів (22), названих у договорі 944 р., які брали участь у поїздці Ольги до Константинополя, висловив припущення, що вони представляли інтереси 22 міських адміністративних центрів Русі[350].

Безперечно, склалися ці міста значно раніше, ніж з’явилася перша згадка в літопису. Більшість із них існувала вже в IX ст., а деякі, напевно, і в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Чернігова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VII — IX ст. У деяких найдавніших літописних містах (Новгород, Смоленськ, Ростов) матеріали цих століть поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII — IX ст. поблизу від них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднести і Галич, хоча в літопису він і згаданий вперше у XII ст. Багаторічні розкопки Галича, проведені В.В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII — XI ст. П.О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’явились уже в X ст.[351]

Уже йшлося про те, що літописні терміни “город” або “град” не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пункту. Це справді так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін “город” соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них переважно центри державної влади, економічні і культурні осередки.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Провівши дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто кріпость, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим “градком” у 862 р. дало можливість, згідно з літописною версіею, Аскольду і Діру “владѣти польскою (полянською. — П.Т.) землею”. Рюрик вокняжився в Новгороді, його легендарні брати відповідно — у Білоозері й Ізборську. Далі в літописній статті 882 р. говориться, що по смерті братів “прия власть Рюрикъ, и роздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро”[352]. У 882 р. Олег оволодів Смоленськом і Любечем, в яких посадив своїх посадників, у Києві сів сам.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’язок між давньоруською державністю і містами — як центрами її зосередження. “Русскыа грады” києво-візантійського договору 907 р. — крупні політичні і економічні центри Київської Русі, в яких зосереджувались органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і перерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна торгівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Йакубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факіха, Ібн Русте, анонімного автора “Худуд ал Алам”, ал Істахрі, Ібн Хаукаля) постійно згадуються слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, дізнаємося з них і про конкретні міста Вабніт, Хордабе, Куйабу, Салау, Арсу. Свідчення ці надзвичайно цінні, оскільки є, по суті, сучасними процесам містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвиненими міськими центрами арабського світу, добре розрізняли місто і кріпость, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не можуть піддаватися сумніву. Вони представляють раннє східнослов’янське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його наближені, дружинна знать, жерці, купецтво. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за ранніми літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі руської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, усвідомивши своє особливе становище в суспільстві, одразу розпочала будівництво для себе кріпостей-замків, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в межах стін формувалась військова дружина, здатна протистояти зовнішній загрозі і реалізувати претензії правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомилися з Руссю у IX — X ст., назвали її “Гардаріки” — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М.М.Тихомирова, до другої половини XI ст. належать згадки про 50 нових центрів, до XII ст. — понад 130 і до перших десятиліть XIII ст. — про ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[353].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половина XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Новгород, Святополч, Дубен, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Черторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувалися вони переважно на західних рубежах князівств, що зумовлювалося потребами окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальний ріст чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку XIII ст., слід зважити й на те, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які в XII ст. набули зовсім нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатолінійні і різноспрямовані. Умовно можна виділити три основних шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Відбувалися вони приблизно в один і той самий час, але зумовлювалися різними умовами розвитку і відіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри прийшли до занепаду і припинили своє існування в кінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст становили природну еволюцію нових соціальних форм життя, які виникли із потреб розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М.М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міст. Підставою для такого висновку стали літописні повідомлення. Пізніше, з накопиченням даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість таких центрів містами в соціально-економічному значенні цього слова не були. За нашими підрахунками справжніх міст на Русі XII — XIII ст. було близько 100[354].

За розмірами, а отже, і за кількістю населення давньоруські міста XII — XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої слід віднести найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів: Київ (360 — 380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (150), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10 — 50 гектарам: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; до четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі в XII — XIII ст. становила 510 — 520 тисяч чоловік. У крупних містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх — 3 — 5, у малих — 1 — 2 тисячі чоловік[355]. Загалом це наближається до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тисяч чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII — XIII ст. мали приблизно по 20 тисяч жителів.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі приводило до концентрації населення під її стінами, а отже — і до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста обумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, ніби протистояв величезному передмістю — посаду, населеному переважно демократичними верствами населення. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали в містобудівному і соціальному планах проміжне становище між дитинцем і посадом.

Така соціально-топографічна модель давньоруського міста, народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності, лишалась універсальною упродовж століть. З кінця XII — на початку XIII ст. передмістя-посади ділилися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста різнилися як соціально-економічною основою свого розвитку, так і формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність обумовлювалася багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полоний, Колодяжин, Плісненськ, Ізяслав та інших, показало, що вони як центри світського і церковного землеволодіння розвивалися переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база повністю або значною мірою знаходилася за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста відомі в усіх давньоруських землях, але найбільше їх було у лісостеповому поясі, що мав родючі землі і порівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньоруських міст виникала в районах інтенсивного розвитку землеробства.

У XII — XIII ст. економічний розвиток міст визначався переважно процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, багатий на тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества. Городеськ був насамперед значним центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори виробництва кухонної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі і ті мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного розвитку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві досить високого рівня досягло склоробство, керамічне і ювелірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та інших неабиякою популярністю користувалися вироби майстрів по каменю, які працювали на місцевій сировині.

Господарську специфіку давньоруських міст визначала і торгівля. Багато міст, що лежали на важливих внутрішніх і міжнародних торгових магістралях, росли і розвивалися переважно за рахунок торгівлі. До них належали Вітачев, Канів, Олешшя, Василев, Туров, Воїнь на півдні Русі; Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході; Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на півночі і північному сході.

Давньоруські міста різнилися не лише економічною основою розвитку, а й формами міського устрою. Переважна більшість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно розвинене самоуправління, яке, проте, ґрунтувалося не на комунальних формах, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, а й не могла без нього обходитися.

Залізна сокира. X — XI ст. Село Табаївка на Чернігівщині

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це насамперед міста, що виникали на окраїнах Київської держави, виконували функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомовних народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’їв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Берестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста галицького пониззя.

Аналогічний статус мали і всі князівські міста, доля яких перебувала в руках державних властей. В умовах нестабільної політичної обстановки, яка постійно мінялася, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, а й обґрунтувати своє власне право на його стіл. Всі вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, державних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дають підстави виділити ще одну категорію давньоруських міст — церковних. До таких належали Полоний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим, що взагалі характерно для середньовіччя. Як правило, воно поділялося на дві основні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. В центрі міст їм належали просторі садиби з житловими хоромами, господарськими приміщеннями, будинками дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувалися великі багатства. Про їх розміри свідчать коштовні скарби, знайдені на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60-ти скарбів, переважну більшість з них — в аристократичній частині міста.

Скарби складалися звичайно із золотих і срібних прикрас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, перснів, різноманітних підвісок, монет, в деяких з них знайдено князівські діадеми і барми. Усі вироби відзначаються художньою досконалістю. Розміри скарбів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монастирів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X — XIII ст. було 10 монастирів, серед них найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переяславі — два, Володимирі-Волинському і Новгороді-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні торговці, челядь. Більша частина цього люду в X — XI ст. залежала від своїх хазяїв, проживала на їхніх садибах. У XII — XIII ст. в містах різко зростає кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітники, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить помітною. Аналіз писемних і археологічних джерел показує, що безпосередній зв’язок з сільським господарством мали практично всі міські населені пункти.

Загалом давньоруські міста становили собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв’язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно зупинений.

Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б.О. Рибакова, Б.О. Колчина, Ю.Л. Щапової, Т.І. Макарової, Г.Ф. Корзухіної, Г.О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[356].

Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались і в феодальних замках та селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добували із болотяних руд, яких багато було на території Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мали високий (від 18 до 40) відсоток заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлено в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Ґрунтуючись на свідченнях писцевих книг XV — XVI ст., Б.О. Колчин прийшов до висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер[357].

Срібний браслет-наруч. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські міста здійснювали зв’язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у міста. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів X — XII ст. в заплаві річки Тетерев засвідчили їх сезонний характер[358].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один із них знаходився в літописному місті Городськ на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасово функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення з нього різних речей для господарських побутових потреб, військової справи здійснювались у ковальських майстернях — кузнях. Їх залишки виявлено в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород та інші міста. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, у тому числі знарядь праці — 22 назви, ремісничих інструментів — 46, видів зброї — 16, предметів домашнього начиння —37, наборів кінської збруї і спорядження вершника — 10, прикрас — 19 назв. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За формою і функціональністю вони не поступалися аналогічним інструментам пізніших часів.

Золоті сережки київського типу. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські ковалі володіли різноманітними техніками обробки заліза: куванням, зваркою, цементацією, обточкою, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. У ряді ковальських виробів висока якість металу доповнювалася функціональною довершеністю форми, а також художнім опорядженням. Насамперед це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ал Біруні, являли собою речі “дивні і виняткові”. Переконливим підтвердженням сказаному є меч з автографом майстра — “Коваль Людота”, виявлений на Полтавщині біля села Хвощево. Його руків’я прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових стальних лез, виготовлення яких потребувало трудомісткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія різко підвищувала продуктивність праці і вже засвідчила ринковий характер ковальської справи, що розвивалась на вільній міській основі. У XII — XIII ст. помітно збільшився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово “кузнец” означало також ремісника, який працював з кольоровими металами — золотом, сріблом, міддю. Ковалі досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі. Це литво, волочіння дроту, скань і філігрань, зернь, знали вони і техніку виготовлення емалей, свинцевих і олов’яних відливок.

Мистецтво відливок у так званих “імітаційних” формочках винайшли київські майстри в XII ст. У цій техніці виготовлялися прикраси, які імітували коштовні золоті і срібні вироби і надходили на широкий ринок. Монополією київських ливарників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X — XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII — XIII ст. Відомими центрами виробництва емалей вважалися Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. В майстернях цих міст виготовляли князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і зображенням сцени вознесіння Александра Македонського), а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької.

Колт XII ст. Золото, емаль. Київ

Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печерського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищого розвитку воно досягло в XII — XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає виняткова декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. Його сліди виявлено сьогодні у багатьох давньоруських центрах. У склоробних майстернях виготовляли мозаїчну масу (смальту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Давньоруські майстри володіли секретами скловарного виробництва уже в кінці X — у першій половині XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII — XIII ст.

Найбільш масову продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Асортимент її був надзвичайно широкий. Це горшки, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні кахлі, іграшки тощо. На рубежі X — XI ст. розпочалось виробництво полив’яних керамічних виробів: столового посуду, дитячих іграшок, декоративних плиток, що йшли на оздоблення інтер’єрів храмів та палаців. У XII — XIII ст. давньоруські керамісти виготовляли полив’яний посуд, який на внутрішньому ринку успішно конкурував з довізним.

Виявлення керамічних центрів у Білгороді і Вишгороді засвідчує значну концентрацію цього виробництва в посадських районах міст і його відносно велику потужність. У XII — XIII ст. гончарство розвивалось під дією ринку. Майстри досконало оволоділи матеріалами і технологією, але у зв’язку із збільшенням попиту якість їх продукції погіршилась.

Глиняна писанка із давньоруського міста Воїнь. XI — XII ст.

Серед матеріалів, які вживалися на Русі для виготовлення різних виробів, значне місце посідала кістка. Із неї робили руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники стріл, гребінці, писала, гудзики, іконки, вироби високохудожні і функціональні. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено у Києві, Галичі, Звенигороді, Новгороді, інших містах.

Високого рівня розвитку досягли у Київській Русі галузі ремесла, зв’язані з будівельною справою: дерево- і кам’янообробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим із цих ремесел було деревообробне. Із дерева споруджували житлові і господарські будівлі, перші християнські храми, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовляли різноманітні господарські і побутові речі — вози, сани, судна, меблі, посуд.

Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їх художню досконалість. Тесля чи столяр одночасово був і вмілим різьбярем. Свідченням цього є прекрасні зразки художнього різьблення, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Кам’яне будівництво, яке широко розгорнулося на Русі в кінці X — на початку XI ст., потребувало спеціалістів різних профілів — архітекторів-будівельників, цегельників, каменярів, вапнярів. Залишки майстерень по обробці каменю, печей для випалу плінфи і вапна виявлені в Києві, Суздалі, Чернігові, Старій Рязані, Полоцьку.

Свого часу Б.О. Рибаков допускав існування цегляного виробництва в більш як 25 крупних міських центрах Русі, сьогодні є підстави стверджувати, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів існувало в кожному місті, де велося монументальне будівництво, за винятком тих ситуацій, коли потрібних матеріалів не було на місці (шифер, вапняк) або виробництво яких вимагало спеціальних знань, складних технологій (смальта, скло, полив’яна кераміка).

Гончарне горно. XII ст. Вишгород

Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і виготовлення взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки і усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлено в Києві, Новгороді.

Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, зокрема прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло поділялося на вотчинне або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-монастирське, вільне, або посадське, і державне[359].

Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалося в межах феодальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була велика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на території феодальних садиб, працювали в майстернях, що належали їх господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Переважно вотчинний характер мало ювелірне ремесло. Тільки багатим феодальним господарствам було під силу забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. Крім ювелірів на феодальних садибах працювали ковалі, гончарі, склороби, ремісники інших спеціальностей, які були включені в господарську структуру феодального помістя — вотчини і не мали права власності на знаряддя праці і її результати.

На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Пізніше, у XII — XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок.

На жаль, на археологічних матеріалах неможливо встановити, як саме вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Чи це було компетенцією винятково хазяїна виробництва, чи, може, в реалізації “надлишків” безпосередньо брав участь і ремісник, одержуючи при цьому певну долю прибутку, сказати з певністю важко.

Гончарне горно XII ст. Село Автуничі на Чернігівщині

Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження стали посади. Суперечки про час їх формування не зовсім підставні. Як частини міської поселенської структури передмістя — посади практично існували одночасно з дитинцями. Інша справа — такі питання, як виробнича діяльність жителів цих посадів, час їх бурхливого зростання і розвитку.

Спостереження над Подолом — посадом найбільшого міста Русі — Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою повністю сформований міський район. До X ст. належать сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і слідами різних виробництв характеризуються шари XI ст. Різкий якісний стрибок припадає на XII ст.

В різних районах Подолу виявлено залишки майстерень по обробці бурштину, шиферу, виготовленню скляних і ювелірних виробів, сліди ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинену виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спостерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. Їхні посадські райони у XII — XIII ст. дедалі більше набувають значення центрів зосередження дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудилися переважно залежні ремісники. В ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Але при цьому існували специфічні виробництва, покликані до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них насамперед належало будівництво міст та оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення і не випадково старійшини містобудівників, так званих городників, займали високе соціальне і громадське становище.

Амфорки київського типу. XI — XII ст. Київ

Керамічний посуд XII — XIII ст. Київ

У сфері князівської компетенції перебувало також міське монументальне будівництво. Мова йде про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи містять численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість у більшості випадків пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені і певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації.

Переміщення князів на столах супроводжувалося нерідко переміщенням із міста в місто і будівельних артілей[360].

Монетні гривни київського і чернігівського типів

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виділити два основних періоди давньоруського ремесла, що узгоджується із загальною картиною соціально-економічного розвитку держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинене ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Для періоду феодальної роздробленості характерне більш розвинене ремесло, яке різко збільшило обсяги свого виробництва. В літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії, і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах вже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним із важливих і не до кінця з’ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію, уже в XII — XIII ст. характерну для західноєвропейських міст? В літературі з цього приводу висловлювалися різні думки: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення[361].

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не існувало. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають підстав вбачати в них зародки самоуправних міських общин. Свідчення Києво-Печерського патерика — “князь призва старейшину древоделем, повеле ему изготовить древо на согражение церкви”[362], — підкреслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від князя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до державного сектора ремесла. При відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла тим більше значення мають опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, у яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. В Києві відомі урочища Гончарі і Кожум’яки, у Вишгороді — Гончарі, у Новгороді два райони мали назви Гончарський і Плотницький кінці. Давні назви “Гончарі” зберегла історична топографія міст Любеч, Володимир-на-Клязьмі, “Кузнечные ворота” згадуються у Переяславі-Руському.

Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов’язані з відповідними виробництвами і підтверджені в ряді випадків результатами археологічних розкопок, указують на важливі консолідаційні процеси у давньоруському ремеслі XII — XIII ст. Можна думати, що вони торкнулися не лише територіальних, а й організаційних структур. Проте цього замало для висновків про наявність цехової організації ремесла. Вона штучно стримувалась феодальним характером руського міста і не одержала в домонгольський період свого завершення.

Торгівля

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. Свого часу у вітчизняній історіографії побутувала певна переоцінка торговельного фактора. В.Й. Ключевський, С.М. Середонін і ряд інших істориків висунули положення про те, що східнослов’янські міста виникли переважно завдяки торгівлі зі Сходом[363]. Історики-норманісти стверджували пріоритет скандинавів у заснуванні міст на Русі — їх заходом уздовж Дніпровського басейну виникали укріплені табори, які швидко стали центрами обмінної торгівлі[364].

Торгівля скрізь на ранніх стадіях — не причина господарського розвитку, а його наслідок, результат появи певної кількості товарної продукції таких галузей, як землеробство і ремесло. Київська Русь уже на початку своєї історії набула відносно високого рівня розвитку, що дозволило їй зайняти помітне становище у системі міжнародних торговельних зв’язків.

Головними контрагентами міжнародної торгівлі Русі VIII — X ст. були країни Арабського Сходу, Хозарія, Волзька Булгарія, а також Візантія. Автори IX — X ст. (Ібн Хаукаль, Ібн Хордадбех, ал Істархі, ал Масуді) засвідчують не тільки участь руських купців у східній торгівлі, а й наводять дані про характер цієї торгівлі, про шляхи, що зв’язували Русь з іншими народами і країнами, про товари, що брали участь в обігу.

Арабський географ першої половини IX ст. Ібн Хордадбех писав: “Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони вивозять заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших окраїн країни слов’ян до Румійського моря... Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Халімдж, місто хозар... Іноді вони везуть свої товари від Джурджана до Багдада на верблюдах”[365].

Ібн Хаукаль у “Книзі шляхів” відзначає, що більшу частину товарів перевозили купці (арабські) із країни русів і булгар (волзьких), а також із Куяби (Києва). Свідчення того, що Русь мала торговельні зв’язки не тільки з периферією арабського світу, а й з глибинними районами, знаходимо у Масуді. Він пише, що країна хозар не виробляє нічого, що вивозилося б на південь, крім риб’ячого клею, оскільки мед і віск, які Персія отримує від Хозарії, привозять туди із Русі, Булгар і Києва[366].

Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі

В результаті торгівлі зі Сходом крім різних предметів розкоші і прянощів на Русі з’явилась велика кількість срібла, переважно монетного. Дослідники вже неодноразово відзначали, що для народів Русі найдавнішими монетами були арабські дірхеми, які співвідносились з гривнами, ногатами і кунами.

У межах Київської Русі було дві зони стійких контактів з арабським світом. Це басейн Дніпра і Волго-Окське межиріччя. Саме тут виявлено переважну більшість відомих у східноєвропейському регіоні арабських монет. Концентрація їх у міських центрах особливо значна — в Києві знайдено понад 11 тисяч монет. Склад монетного карбування показує, що зони відрізнялися певною спрямованістю своїх контактів. На ранньому етапі у Дніпровський регіон потрапляло більше монет східних дворів, у той час як на Волгу йшло срібло західних. Пізніше тенденція ця зберігалася, хоч і стала менш виявленою.

Перші дослідники арабських монет визначали найдавніший час їх проникнення на східнослов’янські землі — VIII ст. В.Л. Янін вважає, що це сталося у 70 — 80-х роках VIII ст., причому потреба в східних монетах виникла не в окремих районах Східної Європи, а на всій території розселення східних слов’ян[367]. Аналіз монетного срібла, виявленого в Києві і Середньому Подніпров’ї, дає підстави поширити час торговельних контактів Русі з Арабським Сходом на всю другу половину VIII ст.[368]

Златник Володимира Святославича (лицевий і зворотний бік)

Період інтенсивних зв’язків Русі з країнами Арабського Сходу вкладається в рамки середини VIII — середини X ст. Після цього різко припиняється надходження дірхемів на Русь, що пояснюється зміною історичної ситуації на Сході. Приходить до занепаду і втрачає своє торговельне значення Хозарія. Волзькі походи Святослава привели до того, що Хозарія перестала відігравати роль стримуючого щита і в степові простори Східної Європи переселились орди тюрків-кочовиків. Вони й перерізали шляхи Русі на Схід.

Торговельні зв’язки Русі з країнами Середньої Азії, Іраном, Кавказом відновилися в XI ст. і продовжувались аж до монголо-татарської навали. В XI — XII ст. функціонували два основних шляхи, якими міста Південної Русі здійснювали торгівлю зі Сходом. Перший ішов із Києва і Чернігова по Дінцю — Дону і далі на Нижню Волгу. Другий вів через кримські і східночорноморські міста до портів Малої Азії, насамперед до Трапезунда. Ірано-арабський купець XII ст. абу Хамід ал Гарнаті писав про свої мандри Східною Європою і зазначав, що він відвідав землю слов’ян і побував в одному руському місті під назвою “Медінат ас-сакаліба” (Слов’янське місто). Більшість вчених вважає, що це Київ. Тут ал Гарнаті зустрів купця із Багдада.

Упродовж кількох століть успішно функціонував торговий шлях Київ — Булгар. Відомий він з часів Джейхані (близько 900 р.), ґрунтовно описаний ал Ідрісі в 1154 р. у його знаменитій книзі “Насолода мандруючих довколо світу”. Дві сусідні країни мали потребу в продукції одна одної. В.М. Татищев, використавши якесь невідоме нам джерело, відзначав, що в часи Володимира Святославича булгарським купцям дозволялося вільно торгувати в містах по Волзі і Оці, а руські купці користувалися аналогічними привілеями на території Булгарії. “И дал им (Володимир булгарським купцям. — П.Т.) во все грады печати, дабы они везде и всем вольно торговали, а руские купцы с печатьми от наместников в Болгары с торгом ездили без опасения”[369].

Про участь Русі в торгівлі з Булгаром повідомляють східні автори Ібн Русте, Ібн Фадлан та ін. Археологія підтверджує ці писемні свідчення. Культурні шари міст Волзької Булгарії утримують речі руської роботи, а міст Київської Русі — вироби, що походили з Булгарії. У двосторонніх торговельних операціях більше, ніж ремісничими виробами, торгували продуктами сільського господарства, виробами промислів. Помітне місце посідала також торгівля рабами, їх продавали у Хорезм і країни Арабського халіфату.

Особливо тісними були контакт порубіжних земель. Міста Північно-Східної Русі постійно відвідували булгарські купці. Згідно з договором 1229 р., укладеним князем Юрієм Всеволодовичем, вони мали право вільної торгівлі. “Купцам ездить в обе стороны невозбранно и пошлину платить по уставу каждого града безобидно”[370].

Шлях Київ — Булгар становив фактично частину великої трансєвропейської торговельної системи шляхів. Із Булгара вони йшли на Балтику, Каспій і Арабський Схід, із Києва — до чорноморських, балтійських і західноєвропейських ринків. Таким чином, Київська Русь і Волзька Булгарія виступали природними посередниками між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для арабів Булгар був воротами у світ східних слов’ян, фіно-угрів, балтів і скандинавів. Аналогічну роль виконував Київ у торгівлі Русі і країн Західної Європи з Арабським Сходом.

У східній торгівлі Русі вагомою була роль Тмутараканського князівства, шлях до якого — через Керченський півострів і Корчев — добре знали руські купці. У візантійських і східних джерелах згадується в районі Керчі місто Русійа (XII ст.), яке, можливо, було одним із перевалочних пунктів на східному торговельному шляху. Є дані, що руські купці досягали Ірану і навіть Єгипту[371].

Про торговельні зв’язки Русі із Середньою Азією, Іраном і Близьким Сходом свідчать речі, виявлені розкопками у Києві і Новгороді (розписна кераміка), Смоленську (посуд з арабськими написами), Новогрудку (фаянсова кераміка, скло).

З другої половини IX до початку XIII ст. головним напрямом зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі був південний, де основним партнером виступала Візантія. Свідчення тому — широке коло писемних і археологічних джерел. На ранньому етапі мирні економічні контакти двох країн не раз затьмарювались військовими конфліктами. Походи руських князів на Візантію зумовлювалися намаганням Русі досягти рівноправного становища у торгівлі з економічно сильнішим партнером. Договори і угоди 860, 907, 911, 971, 988 та інших років, незважаючи на різний ступінь їх вигідності для Русі, загалом засвідчують високий рівень організації її торговельних відносин з Візантією. У наступні століття практика укладання договорів, очевидно, не мала продовження, але регулярні торговельні зв’язки двох країн не припинялися. У літописах постійно зустрічаються свідчення про “Грецький” торговельний шлях і заходи щодо його охорони.

У суперництві з Візантією Київська Русь відстояла своє право на гирло Дунаю, Дністра і Дніпра, де на землях слов’ян-подунайців знаходилось місто Києвець, а на Дніпрі виникла підвладна Києву руська гавань Олешшя. Торгові судна із Дністра морем і далі по Дніпру ходили до Києва.

Торговельні зносини Русі з Візантією базувалися переважно на обміні товарів. Із Візантії везли шовкові і парчеві тканини, килими, багатий одяг, прикраси, посуд, вино, оливкове масло, дорогі предмети побуту, що їх охоче купувала давньоруська знать. Розраховувалась Русь за ці товари рабами, медом, воском і, особливо, хутрами. Про надзвичайну популярність руського хутра у Константинополі свідчить такий факт. Вигнаний латинянами афінський митрополит просив Нікейського імператора Федора Ласкаря: “Якщо ти мені ще пришлеш і [шкірку] білого зайця, які Русь поставляє у Велике місто [Константинополь], то надаси мені велику допомогу, оскільки лікарі говорять, що вона чудово зігріває”[372].

Природно, що у торгівлі Русі і Візантії за принципом “товар на товар” монети останньої практично не випадали із сфери внутрішнього обігу. Ймовірно, що якісь товари руські купці збували за гроші, але вони знову поверталися візантійцям за придбані у них товари, наприклад, за багаті тканини.

Вивчення М.В. Фехнер тканин, знайдених у 1903 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, показало, що вони походять із шовкоткацьких майстерень Візантії й Ірану. Відомо, що князь Данило Галицький носив кожух з грецького оловіра (шовкова, ткана золотом матерія), а чоботи, пошиті із “хза зеленого” — грецького сап’яну[373]. Русь купувала у Візантії різні прянощі, ювелірні і скляні вироби, ікони. Києво-Печерський ігумен Варлаам заповідав Феодосію свій скарб, придбаний у Константинополі. “Я же бе купил в Константине граде иконы и иное, еже на потребу”[374].

Показником регулярності торговельних зв’язків Русі з Візантією є червоноглиняні амфори і корчаги. Особливо багато їх виявлено в Києві та інших південноруських містах, але відомі вони по всій Русі. Упродовж X —XIII ст. вони надходили з наростаючою інтенсивністю. Розкопки виявляють їх не лише в багатих комплексах, а й у рядових, що засвідчує, по-перше, масове побутове використання цього імпортного посуду, по-друге, його відносну доступність. Чи доставляли амфорну тару спеціально для реалізації її на внутрішньому ринку, чи продавали її тільки з вином або олією, сказати важко.

Амфори потрапляли на Русь як із Візантії, так і з її кримських колоній, де, за повідомленням Ібн ал Асіра, руські купці проживали колоніями. Так, довідавшись про результат битви на Калці (1223), знатні руські купці і багаті люди із Судака на кораблях втекли до Малої Азії. Про участь руських купців у торгівлі з Судаком говорить і Рубрук. Писемні повідомлення підтверджуються археологічними матеріалами. Руські речі — хрести-енколпіони, кіотні хрести, шиферні прясла — виявлені розкопками в Херсонесі і Судаку.

Русь торгувала і з кавказьким світом. Про це свідчать літописні повідомлення про “Залозний” шлях (проходив із Києва на Тамань і Північний Кавказ), а також знахідки мідних і бронзових хрестів-енколпіонів руського виробництва в Керчі, на Тамані і Північному Кавказі[375].

Активно торгувала Київська Русь і з країнами Центральної і Західної Європи. Уже в кінці IX — на початку X ст., очевидно, функціонував торговельний шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. У Раффельштетенському уставі 903 — 906 рр. згадуються руські купці на Верхньому Дунаї. Іспанський єврей Ібрагім Ібн Єкуб (966) писав, що в “найзначніше із торговельних міст” — Прагу приходять з товарами із Кракова руси і слов’яни. Писемні джерела зафіксували стійкі торговельні зв’язки Русі з Німеччиною. У жалуваній грамоті кельнського архієпископа Райнальда вестфальському місту Медебах (1165) говориться про торгівлю з Руссю[376]. У Кельні були відомі купці із Києва і Володимира. Німецький дослідник Б. Відера вважав, що до Німеччини із Русі поступали ювелірні вироби і хутра. Особливо добре знали в Німеччині руські соболі. Якийсь Маврикій повертався із Русі в Регенсбург з дарованими на монастирський храм св. Якова і Гертруди хутром і іншими цінностями на суму 100 марок. Регенсбурзький купець Гартвік, що проживав у Києві, подарував у 1178 р. монастирю св. Еммерама в Регенсбурзі 18 фунтів срібла. У грамоті герцога Австрії і Штирії Леопольда, виданій регенсбурзьким купцям у Відні 1192 р., серед інших купців-руцаріїв, які торгували з Руссю, названий якийсь Отто із Києва[377]. Джерела доносять й інші свідчення, що вказують на активну торгівлю Русі з Німеччиною. Вони підтверджуються археологічними матеріалами: порівняно часто знаходять в шарах давньоруських міст бронзові водолеї, виготовлені у Лотарингії і Північній Німеччині, різьблені навершя, металеві тарілі, скляні речі.

Срібна гривна київського типу. XI — XII ст.

Широковідомим був шлях, який зв’язував торговельні центри Південної Прибалтики — Старигард, Любек, Волін, Штеттін — з давньоруськими містами Новгородом і Києвом. Адам Бременський говорить про важливий торговельний шлях із Ольденбурга (Старигарда) і Хайтхабу через Юмну (Волін) в Острогард (Новгород), а далі по Дніпру до Києва.

У Польщу і західнослов’янське Помор’я вели два шляхи: сухопутний (Київ — Луцьк — Володимир — Люблін) і водяний (Дніпро — Прип’ять — Західний Буг).

Польський хроніст Галл Анонім (початок XII ст.) писав, що Польща “віддалена від проторених доріг паломників, і знайома вона лише небагатьом, які йдуть на Русь заради торгівлі”[378]. Польща вивозила із Русі сіль. Згідно з привілеєм 1176 р. Казимира Справедливого, монастирю в Сулейові дарувалося право на щорічне одержання 13 возів солі від сандомирської митниці, коли вона надходила з Русі. Привілей 1264 р. Болеслава Стидливого купцям Поланца, які їздили на Русь з тканинами, свинцем та іншими товарами, дає певне уявлення про те, чим торгували на Русі польські купці.

Постійні торговельні зв’язки Русь підтримувала і з сусідньою Угорщиною. Одним із центрів русько-угорської торгівлі був Естергом. У жалуваній грамоті короля Імре (1196—1204), що підтверджувала старовинний привілей Естергомському монастирю на збирання мита, на першому місці названо купців із Русі. У “Діяннях угрів” придворний нотарій короля Бели III відзначає, що угорцям на Русі дісталися “численні хутра ласки і соболя”. Із Угорщини на Русь довозилася мідь.

Візантійська корчага. XI — XII ст. Київ

Писемні джерела засвідчують торговельні зв’язки Русі з Англією. У “Житії Фоми Бекета” Уільяма Фітц-Стівена ідеться про те, що руси поставляють на англійські ринки хутра білок і соболів. У ряді випадків хутра в Англії називались за найменуванням тієї місцевості чи міста, звідки надходили. Так, у XII ст. були відомі хутра “clesmes”, або “klosem”, які надходили із району Клязьми, “smoling”, “smoleyn-werk”, “Smolenskischewerk”, що довозились із Смоленська. У казначейських згортках (Pipe Rolls) кінця XII ст. говориться про якогось Ісаака “із Русі”, а в творах англійського єврея рабина Мошеса Ханнесі (1170 — 1215) згадується рабин Ісаак, що прибув із Чернігова і знав живу руську мову[379].

В одній із версій про Бову-королевича (початок XIII ст.), де йдеться про торгівлю англійського міста Скутгемптона, згадуються купці із Русі. “Купці прибувають із Апулії і Русі, привозячи їх великий товар”[380].

Крім англійських у торгівлі з Руссю брали участь також ірландські купці, які мали в Києві свій храм св. Марії.

Торгівля Русі з країнами Скандинавії знайшла відображення в сагах. Особливий інтерес у цьому плані становить ісландська сага про багатого селянина Гескулда, що жив у X ст. У Норвегії він зустрівся з купцем у руській шапці. Останній представився як Гіллі, при цьому додав, що більшість краще розуміють його ім’я, коли чують і прізвисько — Русен. Далі сага розповідає, що Гескулд торгував у Гіллі-Русена рабиню. Тут, напевно, ми маємо справу з одним із купців, які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю. “Руська шапка” згадується також у сазі про мудрого Ньяла. її подарував датський король Харальд Синьозубий (940 — 985) ісландському купцю Гуннару в Хайтхабу. Г.Янкун вважав, що цей факт свідчить про торговельні зв’язки Хайтхабу з Руссю[381].

У сазі про Магнуса Доброго розповідається, як Сігват часто перепитував купців, що їздили в Хольмгард, про долю сина Олава Святого Магнуса, який виховувався і жив тривалий час на Русі[382]. Значний інтерес становить свідчення саги про Олава Святого, в якому йдеться про Гудлейка Гардарікського. “Він був родом із Агдіра (Південна Норвегія. — П.Т.). Він багато їздив і був багатим купцем. Він їздив у торгових справах у різні країни і часто бував на сході в Гардаріці, через що його і прозвали Гудлейк Гардарікський”.

Руські товари потрапляли на європейські ринки не тільки завдяки скандинавським купцям. Активну участь у торгівлі з країнами Балтійського і Північного морів брали і руські купці. Один із переконливих аргументів на користь цього — любекський дубовий барельєф середини XV ст., на якому зображено руського купця в характерному одязі із шкіркою соболя у лівій руці. На барельєфі, очевидно, зображено життєві реалії, що складалися впродовж тривалого часу, у тому числі і давньоруського, коли торгівля Русі з балтійськими містами здійснювалася на договірній основі. Про це, напевно, свідчить послання саксонського герцога Генріха Лева, що заснував німецький Любек. Він надіслав “послів у міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь, — пропонуючи їм мир, щоб вони мали вільний проїзд до його міста Любека”. Фрідріх І жалуваною грамотою Любеку звільняв руських купців від мита.

Цікавими є свідчення про русько-скандинавську торгівлю в Новгородському літопису. Так, під 1132 р. повідомляється про шторм, який завдав великих збитків новгородським купцям, що припливли із-за моря. “Идуце из замория съ Роть, потопи лоди 7, и сами истопиша и товар, а друзии вылезоша, нъ нази”[383]. Через десять років на купців напала шведська флотилія — “на гость, иже из заморья шли в 3 лодьях”, — але цей піратський напад вдалось відбити[384]. Під 1188 р. у літопису вміщено повідомлення про ще одне порушення Швецією мирних торговельних відносин з Руссю — Новгородом. Новгородських купців варяги заточили в поруби.

Здавна Русь підтримувала торговельні зв’язки з Данією. Датські мореходи, згідно з Адамом Бременським, добре знали шлях “до Остро гарда руського, столицею якого є Київ”, куди можна допливти за один місяць. Під 1190 р. літопис повідомляє про благополучне повернення новгородських купців із Данії (“из Дона”). У 1134 р. новгородських купців у Данії кинули до тюрми — “рубоша новгородцѣ за моремъ въ Дони”[385].

Є свідчення про торгівлю Русі з Францією, куди надходили передусім хутра. В багатьох творах французької художньої літератури XI — ХІІІ ст. говориться про соболині хутра (sabelin, sebelin, sable) і одяг з них, які довозились із Русі. Торгівля з такою далекою країною була зв’язана з великими труднощами і не випадково вираз “іти в Русь” став синонімом погибельного походу. Про торговельні зв’язки Русі і Франції свідчать знахідки лімозьких емалей у давньоруських містах — Суздалі, Новгороді, Ростові, на давньоруських поселеннях в районі дніпровських порогів, а також невелика кількість французьких монет.

Русь імпортувала із країн Центральної і Західної Європи предмети озброєння, зокрема мечі, деякі типи дорогого посуду, вовняні тканини. Як показали розкопки Новгорода, основна кількість тканин XII ст. надходила із сукноробних центрів Англії, пізніше значного поширення набули тканини із Фландрії[386].

Крім цього, Русь була зацікавлена в тому, щоб із Західної Європи надходили цінні метали, зокрема срібло. Вивозили його у вигляді монет і злитків. В.М. Потін вважає, що більша частина західноєвропейського (з Німеччини, Англії, Данії) монетного срібла надходила на Русь, у тому числі і до Києва, через Новгород. Очевидно, досить значні надходження західноєвропейського срібла здійснювались і за допомогою південного торговельного шляху: Регенсбург — Прага — Київ. Один із доказів цього: київська срібна гривна за своєю вагою практично відповідала вазі одної із найпоширеніших грошових одиниць Центральної Європи — кельнської (або сілезької) марки. Не випадково на нашій території найбільше знайдено монет саме кельнського карбування.

Якась частина срібла надходила на Русь також із Чехії і Угорщини. Посередньо на це вказує літописна стаття 969 р. “Повісті минулих літ”. Святослав, заявивши про свій намір переселитися до Переяславця на Дунаї, мотивував це тим, що “ту вся благая сходятся: отъ Грекъ злато, паволоки, вина, и овощеве разноличныя, изъ Чехъ же, изъ Угорь сребро и комони”[387]. Прямим свідченням є знахідки угорських монет на Русі.

Основні закономірності, що обумовлювали розвиток зовнішньої торгівлі Київської Русі, діяли і всередині країни. Зростання виробництва продуктів сільського господарства і ремесла супроводжувалось формуванням системи внутрішніх ринкових зв’язків, спершу в межах порівняно невеликих волостей, а потім і більш значних територій — земель. Регулювались ці відносини міськими ринками. Тітмар Мерзебурзький говорить про наявність у Києві восьми торжищ, руські літописи називають два — Бабин торжок на Горі і Торговище на Подолі. Великою популярністю користувався новгородський торг на Торговій стороні.

Характерним для ринків руського міста, починаючи з XII ст., було спорудження на них або в безпосередній близькості храмів. Це викликано було тим, що згідно з уставом князя Володимира саме до відання церкви переходили еталони торговельних мір, а також мито за користування ними. Остаточна редакція уставу Володимира, як вважає Я.М. Щапов, склалась на рубежі XII — XIII ст. у Києві або на одній із єпископських кафедр Південної Русі. В ній вперше з’явилася спеціальна стаття про мірила, відсутня в попередніх протографах[388]. Тут мова може йти про юридичне закріплення практики, що склалася в руському місті щодо служби мір і вагів значно раніше.

Є всі підстави вважати, що місцем знаходження мір і вагів була церква св.Богородиці Пирогоші, споруджена на київському Торговищі в 1136 р.

Ця важлива функція зберігалася за нею аж до пізнього середньовіччя. Аналогічним було значення храмів П’ятниці у Чернігові, Параскеви-П’ятниці в Новгороді. У Смоленську, судячи з договору 1229 р. з Ригою, міри і ваги зберігались у єпископському кафедральному соборі.

Корчага з бурштином. XIII ст. Київ

Одну із основних статей внутрішньої торгівлі становила продукція сільського господарства і промислів. Незважаючи на тісний зв’язок руських міст із сільськогосподарським виробництвом, в них проживала значна кількість людей, які не входили до структури феодальних господарств і могли придбати ці продукти тільки на міському ринку. На київських ринках, судячи із повідомлень “Патерика”, продавалося багато різних продуктів харчування, зокрема і хліб.

Особливим попитом продукція землеробства користувалась у містах Північної Русі. Місцеве сільське господарство, яке періодично страждало від неурожаїв, не могло забезпечити достатню кількість товарної продукції, необхідної для нормального життя міських центрів. Літописні свідчення і дані берестяних грамот вказують на постійну потребу Новгорода в привізному хлібі. На ранньофеодальному етапі головним, а може, і єдиним експортером хліба на північ Русі був Київ. В одній із берестяних грамот ідеться про дешевий київський хліб. У період феодальної роздробленості привіз хліба у Новгород здійснювався також із Північно-Східної Русі.

У свою чергу, Новгород був найбільшим експортером продукції промислів — меду, воску, хутра. Традиційний зв’язок південноруських міст (торгівля хлібом) з північноруськими містами (торгівля названими товарами) зберігався і в пізньосередньовічний час. Новгородські купці були в Києві не тільки частими, а й постійними гостями; мали свій торговий двір з церквою св. Михаїла, так званою Новгородською божницею.

Сельджуцька монета Рума Сулеймана 1200 — 1203 рр. (лицевий і зворотний бік). Київ

З подібною продукцією виходили на київський ринок купці міст північнозахідних земель Русі, зокрема Турова. Можливо, з діяльністю купців Туровської землі слід пов’язувати появу в Києві ще однієї церкви поблизу подільського Торговища — Турової божниці. Розташований на важливій магістралі, яка зв’язувала дніпровський водний шлях з басейном Західного Бугу і Німану, Туров, безперечно, став одним із крупних торговельних центрів Київської Русі.

Як торгівля пушниною була пріоритетом купців Новгородської землі, так і в торгівлі сіллю спеціалізувалося галицьке купецтво. Пояснюється це тим, що із всієї величезної території Русі лише Галицька земля мала значні поклади солі. Звідси вона надходила в усі кінці Русі. Шлях, яким ходили каравани з сіллю, в літопису іменується Соляним.

Вивчення матеріалів археологічних розкопок багатьох міських центрів Русі показує, що між ними існував обмін ремісничою продукцією. Потоки були зустрічними, але перевага лишалася за найбільшими ремісничо-торговельними центрами. Із Києва в інші міста і землі Русі надходили хрести-енколпіони, емалі, вироби в техніці скані, скло, полив’яна кераміка, зброя. Овруч і його найближча округа поставляли в інші міста шиферні прясла, плити для будівництва храмів і палаців. Городськ являв собою крупний центр товарного заліза.

Входження Київської Русі до системи європейських економічних зв’язків зумовило досить ранню появу руського купецтва. Згадують про нього арабські і візантійські писемні джерела, підтвердженням цього служать скарби монет VIII — X ст., виявлення поховань представників купецтва в некрополях давньоруських міст, їх садиб.

У середньовіччя, при постійній небезпеці грабунків, єдино можливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Озброєність іноземних купців породжувала в місцях торгівлі серйозні ексцеси. Не випадково руським купцям у Константинополі заборонялося носіння зброї відповідними статтями договорів. Найнебезпечніші ділянки торговельних шляхів охоронялися державою. У літопису неодноразово відзначені випадки виходу руських дружин в район Канева для охорони “гречників” і “залозників”.

Важливим елементом міжнародної торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Із русько-візантійських договорів чітко видно, що вже в X ст. руські купці мали свій торговий двір у Константинополі біля церкви св. Мамонта. Тут вони проживали тривалий час. Після прийняття Руссю християнства в Константинополі виник руський квартал (емболос). Золоті ворота нерідко називались Руськими тому, що через них у місто регулярно проходили руські купці[389].

Аналогічні торгові двори, судячи з повідомлення арабського автора Ібн ал Асіра, мали руські купці в містах Криму. Археологічні рештки одного із них виявлені в портовій частині стародавнього Судака.

Руський торговий дім у Вісбі на Готланді вперше згадується у договорі 1262 — 1263 рр. Новгорода з Готським берегом, Любеком і німецькими містами, але, напевно, існував там здавна. Про це свідчить така стаття договору: “А Новгородцьмъ въ становищи на Гацкомъ березе бес пакости, въ старый мир”[390]. Подвір’я руських купців з кам’яною церквою виявлено також у Сігтуні. У Ризі після 1212 р. з’явилося подвір’я полоцьких купців з церквою св. Миколая.

Процес заснування торгових дворів був двостороннім: одночасно з появою руських дворів у містах інших країн виникали іноземні у Русі. У Києві відомо урочище Козари, яке, очевидно, вказує на існування тут уже в ЇХ — X ст. торгової слободи хозарських купців. Початкове перебування скандинавських купців відзначено в районі пізнішого Печерського монастиря, де відома “Варязька” печера. Не викликає сумніву існування в Києві торгового подвір’я або району візантійських купців. У XII — ХІІІ ст. в ньому були створені колонії німецьких, а також ірландських купців.

У Новгороді другої половини XI ст. джерела згадують торговий двір скандинавських купців з церквою св. Олафа. У 1217 р. в одній із варязьких церков “изгоре товар весь варязьскый бещисла”[391]. Свій торговий двір мали в Новгороді німецькі купці.

Договір 1229 р., укладений від імені смоленського князя Мстислава Давидовича між Смоленськом, Полоцьком і Вітебськом, з одного боку, і Ригою, Вісбі і Орденом — з другого, дає підстави вважати заснування в цих руських містах торгових дворів німецьких купців.

Торгові ряди “латинських купців” відомі в Галичі, про що свідчить назва одних кріпосних воріт — Німецькі, а також у Володимирі-Волинському, де німецькі купці входили до числа місцевих бюргерів. Відомий випадок, коли багатий німецький купець Марколот давав обід на честь волинського князя Василька[392].

Цікаві дані збереглися про життя німецького купецького подвір’я з церквою св. Петра у Новгороді. Купці мали право використовувати храм як складське приміщення. Купці і їх товариші зобов’язані були кожної суботи переобліковувати всі товари і ставити на них свої торгові клейма. У церкві св. Петра зберігалася скриня з привілеями і пергаменними документами, грошима і церковною ризницею. Тут же зберігались і фунтові ваги з клятвено вивіреними гирями. Руські не мали права входу до церкви. У разі від’їзду німецьких купців і пасторів на батьківщину ключі від церкви передавалися вищим ієрархам руської церкви в Новгороді — один архієпископу, інший — ігумену Юр’ївського монастиря. Подібні порядки були в готландському дворі з церквою св. Олафа в Новгороді[393].

Аналогічною була структура руських купецьких дворів у Константинополі, Сігтуні, Вісбі, Любеку, Ревелі та інших містах.

На ранньофеодальному етапі міжнародна торгівля була централізованою і велась державою. Не сталося принципових змін у соціальній її структурі і в період феодальної роздробленості. Відміни полягали в тому, що тепер на зміну одному місту, яке централізувало зовнішню торгівлю всієї величезної країни, прийшло кілька. На півдні і південному заході Русі — Київ, Чернігів, Галич; на північному сході — Володимир-на-Клязьмі; на півночі і північному заході — Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Разом вони вирішували ті завдання, які раніше вважались компетенцією одного Києва.

Специфіка міжнародної торгівлі створювала умови для консолідації заможного купецтва і організації гостинних корпорацій. Вони утворювалися за принципом спеціалізації у торгівлі з певними країнами або ж у збуті конкретних видів товарів. Корпорації першого типу репрезентували київські об’єднання “гречників” і “залозників”. Прикладом корпорації другого типу було знамените “Іваньське” братство в Новгороді, яке об’єднувало купців, що торгували воском. Корпорацію очолював староста, вона мала свій храм св. Іоанна Предтечі в Опоках (Торгова сторона) і уставну грамоту[394].

У духівниці Климента Новгородця другої половини XIII ст. згадується “купецьке сто”. Напевно, купецьке об’єднання, що монополізувало торгівлю сіллю, існувало у Галичі.

Отримуючи значні прибутки від торгівлі, стан заможного руського купецтва концентрував у своїх руках великі суми грошей. Їх вкладали у торговий обіг, позичали під проценти. Купці ставали і лихварями. Що стосується дрібних і середніх торговців, то стверджувати їх повну станову відособленість від класу виробників, напевно, не можна. У більшості своїй вони торгували на міських ринках продукцією власного виробництва.

Як бачимо, давньоруські міста були значними центрами внутрішньої і міжнародної торгівлі. Вона не посідала провідного місця в системі господарства, проте її роль була значною. Торгівля виконувала важливу посередницьку функцію. Вона розривала економічну замкнутість земель, справляла помітний вплив на економічний розвиток всієї країни.