Київська Русь

Політична форма держави

Питання суспільно-політичного ладу і форми держави цікавить істориків з часів В.М. Татищева. Упродовж першої половини XIX ст. з’явилося кілька концепцій щодо форми державного устрою на Русі, в основі яких лежав фактор спільності князівської правлячої династії. Руська держава уявлялася більшості істориків у формі сімейно-родового володіння. Найчіткіше ця родова теорія сформульована С.М. Соловйовим. Князівський рід, вважав він, був основною політичною скрепою величезної держави аж до XIII ст., хоча спроби змінити цей порядок мали місце вже в часи Андрія Боголюбського і Всеволода[395].

Родова теорія справила глибокий вплив на історіографію другої половини XIX ст. Він відчувається в працях навіть тих учених, які бачили певну її обмеженість і намагалися доповнити її поняттями общинного побуту і вотчини. Це стосується і автора федеративної теорії М.І. Костомарова, який вважав Київську Русь федерацією князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду[396].

B.Й. Ключевський стверджував, що на Русі існувала єдина верховна влада, але не одноособова монархічна, а колективна. Увесь князівський рід став елементом політичної єдності держави. З початку XIII ст. політичний центр поступово переміщався з берегів Середнього Дніпра на береги Клязьми, але цей процес завершився лише після того, як Русь була розчленована Литвою і татарами. “Київ — основний вузол князівських і народних відносин, політичних, економічних і церковних інтересів Руської землі, піднімаючись після татарського розгрому, побачив себе порубіжним степовим містечком чужої держави”[397].

C.Ф. Платонов у питанні політичного устрою Русі намагався примирити всі теорії. Він визнавав, що на Русі панував родовий порядок успадкування столів — як ідеальна законна норма, але поряд з ним існували й умови, що підривали його. “Точніше за все, — вважав історик, — Київську Русь можна визначити як сукупність багатьох княжінь, об’єднаних однією династією, єдністю релігії, племені, мови і народної самосвідомості. Політичний зв’язок київського суспільства був слабший за всі інші зв’язки, і це стало однією із найважливіших причин падіння Київської Русі”[398].

А.Є. Пресняков, відзначивши, що на Русі у XII — XIII ст. велась боротьба “вотчини” і “старшинства”, прийшов до несподіваного висновку, що наша старовина взагалі не знала єдиної держави; вона мала справу з багатьма невеликими державами, що існували одночасно. Русь, вважав він, не можна підвести ні під поняття єдиної держави, ні під поняття федерації, ні навіть під поняття сукупності суверенних держав. Основну причину розпаду молодої державності, що так і не встигла випрацювати нові форми і відносини, історик бачив у системі звичаєво-правового поняття сімейного побуту, яке застосовувалося до князівського володіння[399].

Спільним для історіографії XIX — початку XX ст. було те, що Київська Русь не розглядалась як різновид феодальної держави. Природно, що не були поставлені питання її політичної форми, соціальної природи владних структур.

Історики пожовтневого періоду більше уваги приділяли питанням соціально-політичної форми Давньоруської держави, але їх висновки також не відзначаються одностайністю. М.М. Покровський рішуче заперечив тезу B.Й. Ключевського та інших істориків ліберального спрямування про те, що на Русі розвинулася не феодальна держава, як у Франції, Англії чи Німеччині, а особливий тип надкласової влади. Згідно з М.М. Покровським, Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої впродовж X — XIII ст. не зазнавала скільки-небудь кардинальних змін. Що стосується її політичної форми, то вона уявлялась історику як республіканська. Давньоруські республіки почали з аристократії походження, а закінчили аристократією капіталу, але за період між ними пройшли стадію, яку можна назвати демократичною[400].

Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров і ряд інших істориків основною ознакою феодальної державності вважали феодальну роздробленість, а тому таку велику увагу приділяли з’ясуванню хронології цього явища на Русі. Розклад Давньоруської держави Б.Д. Греков датував серединою XII ст. і пояснював його політичним зміцненням окремих її частин — князівств, кожна з яких почала проводити свою власну політику[401].

С.В. Юшков на відміну від своїх попередників не вважав феодальну роздробленість єдино визначальною ознакою державності. Згідно з ним, феодальна державність проходить у своєму розвитку ряд стадій, політичних форм. Історія знала феодальні монархії і феодальні республіки. Київська Русь найбільше відповідала формі ранньофеодальної монархії. Склалася вона в часи Володимира Святославича, тоді ж відбулася стабілізація державних рубежів, внутрішня консолідація територій на чолі з сильним політичним центром — Києвом. Ця форма держави існувала як на етапі становлення Русі, так і в період її феодальної роздробленості. С.В. Юшков вважав Київську Русь цього періоду об’єднанням окремих держав, пов’язаних між собою системою сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха скеровувалася радою із верхівки феодалів, для вирішення найважливіших загальноруських питань скликалися князівські з’їзди[402].

Відомий дослідник історичної географії А.М. Насонов вважав Київську Русь феодальною державою, заснованою на принципах сюзеренітету-васалітету. Одночасно з ростом і зміцненням удільних центрів, які підривали політичну владу Києва, формувалась і єдина державна територія Русі, хоч і розділена на окремі частини межами князівств і земель. Не лише за Ярославичів, а й у XII ст., як вважав учений, південноруські князівства на чолі з Києвом зберігали певну політичну зверхність над іншими феодальними напівдержавами. Давньоруська держава складалась із окремих “напівдержав” і не могла бути централізованою. Така держава сформувалась пізніше, в інших соціально-економічних і політичних умовах[403].

Б.О. Рибаков чітко виділяє два періоди в існуванні давньоруської державності: ранньофеодальна імперія — від перших київських князів до 30-х років XII ст. і ряд фактично суверенних князівств-королівств — від 30-х років XII ст. до 40-х років XIII ст. За час ранньофеодальної монархії в усіх землях Русі склалися феодальні відносини, родоплемінна знать перетворилась у бояр, розвинулися міста, князі закріпились у стольних містах земель і заснували свої місцеві династії. В епоху феодальної роздробленості відбувається кристалізація п’ятнадцяти самостійних держав, князі яких почували себе суверенними володарями. Відтепер великий київський князь став лише першим серед рівних, а його влада над усією Руссю безповоротно відійшла в минуле[404].

Теза про розпад Київської Русі на п’ятнадцять суверенних держав-князівств не знайшла одностайної підтримки дослідників. Своє обґрунтоване заперечення вона зустріла в працях В.Й. Довженка. Відзначивши, що феодальні князівства не являли собою чогось нового для Русі XII — XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями, він рішуче заперечив протиставлення єдиної Русі IX — XI ст. князівствам періоду феодальної роздробленості. Останні не були стабільні ні політично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою єдину державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до монголо-татарської навали лишався найбільшим політичним, економічним і культурним центром[405].

Подібні висновки мають місце і в працях інших істориків. У передмові до книги, що вийшла під редакцією В.Т. Пашуто і Л.В. Черепніна, говориться, що Давньоруська держава, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті і різних форм данинництва народів, проіснувала, відозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. Цю державу підважували феодальні чвари, підривали класові суперечності і рухи підвладних народів. Вона впала під ударами монгольської орди[406].

Детально дослідивши основні інститути державної влади на Русі (собор, раду, віче, ряд), а також різні форми васалітету і князівського суду, В.Т. Пашуто прийшов до висновку, що після тріумвірату Ярославичів і після Мономаха на Русі зберігалась загальноруська форма правління, за якої київський стіл став об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. Таким чином, визнання загальноруського устрою влади відкриває можливість відтворити нарешті цілісну картину середньовічної політичної історії Русі[407].

Л.В. Черепній, розглядаючи питання співвідношення понять “розвинений феодалізм” і “феодальна роздробленість”, дійшов висновку, що в середині XII ст. в Русі зміцнення феодального способу виробництва приводить до появи нових форм політичної і правової надбудови. Розчленованій формі земельної власності відповідає розчленована форма держави, роздроблена структура влади. Але роздробленість є своєрідною різновидністю централізації, з неї виростає нова різновидність — єдина держава[408].

В.В. Мавродін і М.Б. Свердлов, обґрунтовуючи правомірність назви монографії, присвяченій радянській історіографії Київської Русі, пишуть: термін “Київська Русь” взятий як умовне визначення держави спершу з реальною столицею Києвом, а в період феодальної роздробленості — з Києвом як символом історичної і загальноруської єдності[409].

Ми бачимо, наскільки різними є уявлення про політичну і державну систему Русі. Чим це обумовлено? Значною мірою — характером писемних джерел. Надто вже образно відобразили стародавні літописці круговерть міжкнязівської боротьби. Поверхове знайомство з їхніми свідченнями справді створює враження наростаючого політичного розпаду, дроблення цілого на окремі, мало зв’язані між собою частини. Прихована внутрішня логіка цієї боротьби, що відбивала зіткнення доцентрових і відцентрових сил, не вповні зрозуміла, а наявність загальноруських політичних концепцій у правлячих колах не завжди помічається.

Хибність висновків багатьох істориків зумовлена, очевидно, певною мірою, неправильним тлумаченням самого поняття “єдина держава”. В їх уявленні єдність Русі базувалася винятково на безумовному підпорядкуванні центральній владі Києва усіх руських князівств. Була ця влада сильною в IX — на початку XII ст. — була і єдина Русь, у XII — XIII ст. вона ослабла — розпалась і держава. У такому трактуванні єдність нагадує централізацію, що забезпечувалася бюрократією управління, чого в Русі не було і не могло бути ні в ранньофеодальний період, ні в епоху феодальної роздробленості.

В умовах середньовічної Русі єдність визначалася багатьма чинниками — етнічною спільністю населення, наявністю налагоджених економічних зв’язків у межах всієї величезної країни, єдністю загальноруського законодавства, яке мало однакову силу в усіх землях-князівствах, єдністю релігії і культури і, зрештою, загальноруським устроєм політичної влади.

Заради справедливості слід відзначити, що в галузі політичного розвитку Русі відцентрові тенденції були найбільш виявлені. Їх носіями виступало переважно велике родове боярство земель, а також ті з князів, чиї політичні концепції визначалися простою формулою: “маленьке — але моє”. В міру послаблення великокнязівської влади посилювалися тенденції до зміцнення влади на місцях, почастішали випадки земельного сепаратизму. На середину XII ст. на політичній карті Русі налічується більше десятка великих князівств. Факт цей не викликає сумнівів, але й не дає підстав стверджувати, що давньоруські землі остаточно втратили спільну перспективу свого політичного розвитку, перетворились у самостійні державні утворення[410].

Одним із найбільш переконливих аргументів проти такого твердження, як це не видасться дивним, є той самий, що виступає основним і для обґрунтування тези державного розпаду Русі. Це міжусобна князівська боротьба. Вона не була новим явищем періоду феодальної роздробленості. М.М. Покровський з цього приводу справедливо зауважував, що боротьба Володимира Святославича і Ярополка або Ярослава Мудрого з братами не менше заслуговують назви “князівських усобиць”, ніж конфлікт Ізяслава Мстиславича з Ольговичами[411]. Д.С. Лихачов також вважає, що усобиці руських князів розпочалися одразу ж після смерті Володимира Святославича і продовжувались аж до монголо-татарської навали[412].

А хіба не затьмарювався союз Ярославичів міжусобною боротьбою, яка призвела до загибелі Ізяслава? Хіба іншою була природа зіткнень Всеволода Ярославича з племінниками або Володимира Мономаха з чернігівськими Ольговичами? І хіба не виходили із київського підпорядкування епохи “ранньофеодальної монархії” інші князівства? Добре відомо, що навіть у часи Ярослава Мудрого, які вважаються апогеєм руської єдинодержавності, у відносній незалежності від Києва були Полоцькі і Чернігівські землі.

У XII — XIII ст. міжкнязівські усобиці в Русі посилились, однак як і на ранньофеодальному етапі являли собою відображення не лише відцентрових, а й доцентрових тенденцій її політичного життя. У центрі цієї боротьби стояв Київ. Він лишався головним символом цілісності Русі. Не випадково князі, які боролися за реалізацію програми єдності руських земель, зв’язували її успіхи з необхідністю володіння Києвом. У круговерть цієї боротьби були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, ростово-суздальські, галицькі, які намагалися стати на чолі держави. Помітною особливістю тут було те, що незалежно від династичної приналежності і особистих якостей удільні князі, як тільки оволодівали Києвом, перетворювались із автономістів на рішучих і послідовних прихильників загальноруської єдності, і шлях до здійснення їх честолюбних претензій лежав через Київ.

У великій принадній силі Києва значну роль відігравали як традиції його колишньої політичної величі, так і реальне значення його як загальноруського економічного, ідеологічного та культурного центру. Вчорашній володар рядового уділу ставав господарем найбільшого і найбагатшого міста Русі, а також обширного великокнязівського домену. Його влада і вплив поширювалися також на землі, що знаходились у руках князівського роду. Користуючись підтримкою родичів, великий київський князь досягав на якийсь час і визнання свого загальноруського старійшинства, яке набирало форм колективності. Така форма державного управління в Русі виникла ще в середині XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав окреме князівство. Князі разом під керівництвом великого київського князя очолили державу. Після смерті Ізяслава тріумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. Своєрідними дуумвірами були раніше Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.

У XII ст. система дуумвірату модифікувалася. Політичне суперництво двох найсильніших князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній, спричинилося до того, що на київському столі, не без участі київського боярства, утверджувались одразу два великих князя. Співправителями були Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, Рюрик Ростиславич і Всеволод Юрійович, Володимир Рюрикович і Данило Романович. Щось подібне Русь знала вже в IX — X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Ігор, Ольга і Святослав.

Співправління князів-дуумвірів із найсильніших князівських родів позитивно позначилося на політичному розвитку Русі XII — XIII ст. При кожному співправлінні у Києві сиділи не безмістні князі-ізгої, а двоє князів, які володіли двома величезними князівствами за межами Південної Русі. За спиною Ростислава і його сина Рюрика стояло Смоленське князівство, за Ізяславом і його сином Мстиславом — багата Волинь, за Святославом Всеволодовичем — все гніздо чернігівських Ольговичів. Усе це створювало певну рівновагу сил і міцно пов’язувало Південну Русь з усією іншою Руссю[413].

Приблизно на кінець 60-х років XII ст. визначилась іще одна тенденція політичного розвитку Давньоруської держави. Нестабільне становище київського князя спричинилося до того, що сильні володарі земель намагалися досягти керівного становища в країні і підтримати загальноруську єдність не через перехід до Києва, а шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру столиці свого князівства. Найчіткіше ця тенденція визначилась у Північно-Східній Русі, хоча мала місце і в інших землях.

До 30 — 40-х років XIII ст. вона, проте, не стала визначальною. Традиції київського старшинства були настільки живучі, що удільні князі і тепер уважно стежили за ситуацією, яка складалася на півдні Русі, незмінно домагались участі в управлінні Києвом і підвладним йому доменом. Як давнє політичне й територіальне ядро держави Київська земля так і не виділилась у спадкову вотчину якої-небудь князівської сім’ї, не склалася в окреме незалежне князівство. Аж до трагічних подій 40-х років XIII ст. вона вважалася власністю великокнязівського столу І навіть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду. В цьому полягав ще один елемент загальноруської єдності. Об’єднавчі тенденції набували тут ніби двостороннього характеру. Великі київські князі, намагаючись реалізувати своє керівне становище в країні, вважали себе відповідальними за всі землі Русі. В свою чергу, удільні князі, постійно вимагаючи свою частку власності у старій “Руській землі” на тій підставі, що всі вони “єдиного деда внуци”, брали на себе тим самим і певну частину відповідальності за її долю.

Щоб правильно зрозуміти тенденції політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств. Якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю, порівняно з усією Руссю, і чим відрізнявся їх політичний розвиток періоду феодальної роздробленості від більш раннього часу?

Виявляється, принципових відмінностей не існувало. Вотчинна система князівських володінь, яка отримала юридичне обґрунтування на Любецькому з’їзді, почала складатись іще на ранньофеодальному етапі. До цього часу відноситься формування феодального землеволодіння і закріплення земель за певними князівськими родами. Мирне співжиття місцевого боярства і осілих на землю князів продовжувалося недовго. Суперечності між ними загострюються саме тоді, коли, за визначенням ряду істориків, удільні князівства оформились в окремі незалежні держави. Устремління князів до єдиновладдя у своєму князівстві наштовхнулись на шалений спротив великих землеволодільців. Невдоволені незалежним становищем князя, не домігшись від нього тієї долі участі в управлінні своєю землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко його виганяли. У свою чергу, князі, яким вдавалося стабілізувати своє становище в землі, жорстоко розправлялися з непокірними васалами. У цій боротьбі вони шукали опору серед дрібного дворянства, що формувалось із князівських слуг, рядовичів, тіунів. Економічна нестабільність становища, залежність від князя визначали його політичну орієнтацію. Разом з князем дворянство виступало уособленням об’єднавчих тенденцій і в цьому плані нагадувало дрібних і середніх поміщиків середньовічної Європи.

Удільні князівства мали свої труднощі і з успадкуванням столів. Боротьба за владу тут була такою самою гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя землі так, як він до великого київського.

Не мали удільні князівства і юридичної територіальної стабільності. Їхні межі перекроювалися за кожної нової міжусобиці. Особливого поширення практика феодальних захоплень набула у Південній Русі, де численному князівському племені ставало дедалі тісніше. Тут, як і скрізь у подібних випадках, панувало право сильного, хоча мотивувалися взаємні територіальні претензії посиланнями на традиції, права батьківських спадщин.

Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість. Інакше і не могло бути. На Русі, особливо в XII — XIII ст., як і в усій середньовічній Європі, роздроблення структури політичної влади було природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва. Його не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав феодалів, не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної родробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.

В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний із них вважав себе потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархічно-федеративного устрою знаходять пояснення і різні форми співправління на київському столі.

Інститути державної влади

Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

У працях останнього часу тема князівської влади знайшла не зовсім правильне висвітлення. З одного боку, має місце тенденція архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його чимось на зразок патріарха, слуги народу, вождя героїчної епохи докласового суспільства[414], з іншого — спостерігається намагання довести вторинність князівської влади на Русі, основні управлінські структури якої формувались переважно на общинновічовій основі. Сказане більше стосується Новгорода та інших північноруських міст. Мотивація таких тверджень зрозуміла: князівська влада у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., справді являла собою певною мірою зовнішній елемент, що протистояв міській общині. Але запрошення в країну варязьких князів, описане в літопису, не є свідченням того, що до цього часу східні слов’яни, у тому числі і новгородські, взагалі не знали такої форми правління.

Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці IX — на початку X ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова.

З перших же років існування Київської держави князі включилися в активну законодавчу діяльність. Дослідники С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Л.В. Черепнін, В.Т. Пашуто та інші показали феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме укладав князь судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясувати — інтереси якої категорії населення вони захищали.

Давньоруський князь X ст. Реконструкція за матеріалами кургану Чорна Могила. Малюнок П.Корнієнка

Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, — обов’язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень. Це добре видно, зокрема, із літописної статті 1148 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя сѣдити, ни жито к ним не идяше ни откуда же”[415].

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов’ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалося з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і “градських” старців, скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. З нею князь думав “о строи земленем, и о ратех, и об уставе земленем”[416]. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою (штрафом).

В.Т. Пашуто називав раду ранньофеодальної Русі вищим органом державної влади. Про її регулярне функціонування свідчать писемні джерела. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” говорить про раду і про суд: “Седше думати с дружиною оли люди оправляти”[417].

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальської землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, “здумав з дружиною своєю”.

Важливою була роль князівської ради у Галицькій землі. У 1153р. вона заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем; вона ж прогнала з стола князя Володимира Ярославича, який “думы не любяшеть с мужми своими”[418]. Відомо також, якою силою і впливом користувалася князівська рада в часи малолітства Данила і Василька Романовичів.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі показують, що до її складу входив єпископ. З ним і з “мужи князя своего” радилась чернігівська княгиня (дружина Святослава Ольговича) про заміщення престолу.

Склад князівських радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядалися на раді. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В’ячеслава, зібрав раду не лише з мужів покійного брата, а й тіунів та ключників. Вони допомогли поділити майно В’ячеслава між церквою і княгинею.

З розвитком феодальної державності “старци градские” почали називатися “мужами градскими”. До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. Перед війною з Юрієм Довгоруким Ізяслав Мстиславич “съзва бояры своя и всю дружину свою и кияне”. Певно, саме “кияне” не дали князю дозволу формувати ополчення, а погодились лише з набором добровольців. Іншим разом представники магістрату підтримали війну Ізяслава з Юрієм.

Роль ради-думи зростала з ослабленням князівської влади. У Галичині на початку XIII ст. спостерігається практично самостійна діяльність ради, що привело до спроби посадити на галицькому столі боярина.

Рада при князі, як правильно вважав В.Т. Пашуто, — явище, типове не лише для Русі, а й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом[419]. До її складу входили васали князя — земельна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називалися “дружиною”, “думцями”. До компетенції князівської ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, землі.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та ін. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, місцем проведення — Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував до 30-х років XIII ст., хоч і не був скільки-небудь регулярним.

Практика князівських з’їздів-снемів була започаткована у зв’язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”, приурочивши цю законодавчу роботу до церковного свята.

Наступний з’їзд князів був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Цей з’їзд, детально описаний в літопису, дає зриме уявлення про коло питань, що розглядатимуться на всіх наступних з’їздах. Це насамперед — “строение мира”. Незважаючи на те, що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше — юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію “отчина” оголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено і загальноруський судово-правовий кодекс.

Князівські з’їзди 1101, 1103 рр. під Києвом продовжили тему Любецького. На них вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями.

Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з’їзді 1155 р., детально описаному В.М. Татищевим. Згідно з Б.О. Рибаковим, який дав джерелознавчий аналіз статей цього року, на з’їзді зіткнулися дві концепції політичної форми правління: перша обстоювала єдинодержавність, друга — непорушність “отеческих наследий”. Відмінність позицій Юрія Довгорукого — захисника першої точки зору — і його сина Андрія — прихильника другої — не викликає сумніву, проте очевидною є позиція, що їх єднає, — для досягнення того й іншого потрібен мир. “Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем же подданным есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется”. Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: “Отче, почто хочешь на братию твою воевать и их отеческих наследий лишить?”. Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, “прия их в любовь, обесчая их охранять”[420].

Друге важливе питання, яке виносилося на загальноруські з’їзди князів, пов’язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Половецьке питання, як видно із літописів, постійно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями вимагала об’єднаних зусиль багатьох князівств.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією винятково князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і укладати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії із загальними інтересами країни і великим київським князем. У зв’язку з загостренням міжкнязівських відносин на Русі залучення іноземних союзників (половців, угорців, поляків) тим або іншим князем стало звичним явищем. Мали місце і військові зіткнення князів окраїнних земель зі своїми сусідами, які не завжди погоджувались із Києвом.

І все ж, коли б ми розглядали проблему війни і миру тільки в такому плані, неминучою була б однобічність оцінок. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують — незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, зумовлені конкретними обставинами (опозиція великому князю, намагання грати першу роль у боротьбі з половцями, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалося почуття того, що боротьба зі Степом є справою усіх давньоруських князівств і очолювати її мусить великий київський князь.

У 1167 р. великий київський князь Ростислав призвав до Києва понад десять князів, щоб спільно здійснити похід у район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. З цією метою і Мстислав Ізяславич теж неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході на половців 1168 р., дає уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно — Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі.

Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михалко. Крім того, у поході брало участь багато дрібних князів — “инии мнози”.

Напевно, не всі князівські з’їзди, де йшлося про питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1169), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192 та ін.), в яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожен із цих походів, безперечно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі в поході. Адже великі походи у центральні райони придніпровських половців звичайно ретельно готувались, їх очолювали великі князі, вони мали на меті певні політичні цілі.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовлявся послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1177 р. Послані великим київським князем Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили в тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович звинуватив Романа у недотриманні ряду: “Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — П.Т.), то въ волость, а мужъ у голову: а Давидъ виноватъ”[421].

Нагляд за строгим дотриманням норм рицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежав на великому князі. Але Роман не став виганяти Давида і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав сам понести за це покарання.

На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.

Давньоруський воїн XI — XII ст. Реконструкція за матеріалами розкопок. Малюнок Л. Андрієвського і В. Буйновського

Великий загальноруський з’їзд князів відбувався у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Русь, а також агітація Мстислава Удалого — зятя половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а снем: “Бяху же в то время инии князи Русьскии на соньмѣ в Киевѣ”[422].

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 — 80-х роках XII ст., Юрія Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі.

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI — XIII ст. мали не тільки союзний, а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним[423]. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.

Віче

Соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних шарів давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівного класу, міжстанових протиріччях.

Висновок про віче як орган народоправства сформульований істориками XIX ст. — В.І. Сергеевичем, М.В. Довнар-Запольським, І.О. Лінниченком, базувався на тезі про загальнонародний устрій влади в Русі. Вважалося, що інститут віча відобразив суверенність общини. Одним із доказів цього було нібито право народу на вибір собі князя. Визначаючи коло питань, що входили до компетенції віча, дослідники відносили до їх числа законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Стосовно ж внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, відводило головну роль князівській адміністрації[424].

В оцінці природи, компетенції і складу віча істориками радянського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров, І.Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, за якої у ньому могли брати участь неімущі верстви населення, інші (С.В. Юшков, B.Т. Пашуто, П.П. Толочко, В.Л. Янін) бачили в ньому вузько класовий орган, який знаходився в руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко вказують на участь у них “нищих и худых”, “всех людей”, “всех киян”, тобто представників експлуатованого стану. Надто довірятися цим повідомленням не слід. Як справедливо зауважував В.Т. Пашуто, це лише прийнятий на Русі літературно-церковний зворот. Важко навіть припустити, що в країні, де законом була “Руська Правда”, жебраки й убогі вирішували, кому посісти княжий стіл Осмомисла[425]. В.Л. Янін, дослідивши історію новгородських державних інститутів, прийшов до висновку, що загальноміське віче було вузькокласовим органом, у якому немає місця “всьому Новгороду”. Воно об’єднувало лише великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі[426]. Аналогічним було і київське віче[427].

Показовими в цьому плані є вічові зібрання в Києві 1068 — 1069 рр. Перше зібралось у тяжкий для Русі час, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом. “И людье кыевскии прибѣгоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и рѣша пославшеся ко князю глаголюше: “Се половцы росулися по земле, вдай княже оружье и кони, и еще бьемся с ними”[428].

Князівська діадема. XII ст. Золото, емаль, перли. Село Сахнівка на Черкащині

Ймовірно, що представники київських низів брали участь у вічовому зібранні на подольському торговищі, але переоцінювати їх роль не слід. По-перше, ініціатива скликання віча належала не їм, а тим киянам, які повернулися після невдалого бою з половцями, тобто київським дружинникам. Це вони лишилися без коней і зброї, що й просили у князя. По-друге, скликали його і діяли хоч і всупереч волі князя, але у згоді з частиною міських мужів.

Влітку 1069 р., після того як у Києві сім з половиною місяців князював Всеслав, на Русь повернувся (з польським військом) Ізяслав. Всеслав зрадив киян і під покровом ночі втік до свого Полоцька. Кияни повертаються до Києва і, як і роком раніше, скликають віче. На ньому вони приймають рішення просити на великокнязівський стіл Святослава і Всеволода, а в разі їх відмови запалити місто і піти до Грецької землі. Це віче, очевидно, було менш представницьким, ніж перше. Можливо, коло його учасників обмежувалося лише полоцько-чернігівською боярською партією, а також близьким за настроєм до неї владним купецтвом. Останніх серед учасників віча, за справедливим зауваженням М.Д. Присьолкова, видає погроза запалити місто і піти до Грецької землі.

Сцена вознесіння Александра Македонського у центральному кіотці сахнівської діадеми

Спроба не допустити в Київ Ізяслава не мала успіху. Вступивши до столиці, він жорстоко розправився з винуватцями свого вигнання. Його гнів

і репресії впали передусім на представників полоцько-чернігівської партії. Розправи не уник навіть такий впливовий і авторитетний церковний діяч Русі, як Антоній — засновник Печерського монастиря.

Таким чином, вічова діяльність у 1068 — 1069 рр. свідчила насамперед про серйозні протиріччя у правлячих колах Києва. Для їх вирішення сильніша боярська партія залучає представників торговельно-ремісничого стану, які скористалися ситуацією для зведення рахунків з князівською адміністрацією.

Найхарактернішим виявом прав київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 р. Відомо, що на перше запрошення з Києва Мономах відповів відмовою. В.І. Сергеевич пояснював це тим, що рішення Любецького з’їзду не давали Мономаху жодних прав на Київ, і він не хотів порушувати міжкнязівську угоду. Щоб змусити його порушити хресне цілування, кияни повторно посилають до Переяслава запрошення, супроводжуючи його розповіддю про повстання і можливу картину анархії в разі нової відмови. Володимир змушений був у силу обставин зайняти Київ як народний обранець. Отже, завдяки народному волевиявленню, як вважав вчений, у Києві утвердилися нащадки третього сина Ярослава Мудрого. О.І. Лінниченко відзначав, що по смерті Святополка кияни збираються на віче і кличуть Володимира на великокнязівський стіл, а самі тим часом зводять рахунки з прихильниками покійного князя. Тезу — кияни, які грабують двори знаті, і кияни, які надсилають запрошення Мономаху, — суть одне й те саме, підтримав у радянський час М.М. Тихомиров[429].

Князівські "змійовики". Бронза, литво. XII ст. Київ

Хто ж ці кияни, які запрошували Володимира до Києва, і якою мірою зайняття ним великокнязівського столу було результатом народного волевиявлення? Вже початок літописної розповіді свідчить про те, що долю київського столу вирішував не народ, а лише верхівка київського суспільства. “Наутрия же, въ семы на 10 день, свѣтъ створиша Кияне, послаша к Володимеру, глаголюще: “Поиде, княже, на столъ отенъ и дѣденъ”[430]. Як бачимо, питання про спадкоємця Святополка вирішувалось навіть не на вічі, а на раді. Із змісту повторного запрошення Мономаха стають зрозумілими відмінності дійових осіб. Ті, що запрошують, заявляють, що коли Володимир знову відмовиться прийти до Києва, то “яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькихъ, но и жиды грабити, а паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ княже”[431].

Князівська діадема із зображенням деісусного чину. XII ст. Золото, емаль. Київ

Отже, літописець чітко уявляв, що кияни, які запрошували Володимира, і кияни, які грабували двори князівської адміністрації, належали до різних соціальних станів. Звичайно, широкі демократичні маси Києва могли бажати приходу Мономаха — він користувався великою популярністю, але вирішувалося це питання без них, і вважати Володимира Мономаха обранцем народу на великокнязівському столі немає жодних підстав.

Аналогічні київському були вічові зібрання і в інших великих містах Русі.

У 1141 р. відбулося віче в Новгороді, на якому йшлося про незадоволення новгородців князем Святославом Ольговичем. Він звернувся за допомогою до свого брата, великого київського князя Всеволода. Добре знаючи, чиїх рук це справа, Всеволод запросив до себе “лепших мужей” Новгорода, щоб таким чином натиснути на віче. Акція ця не мала успіху, але вона свідчить про те, в чиїх руках перебувала влада в новгородському вічі.

Відомості літопису про вічову діяльність у Галицькій землі також вказують на переважну участь у ній мужів “градських”, тобто знаті. До їхньої допомоги вдавався князь Данило Романович у боротьбі з непокірними боярами Галицької землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віча (“сзвавшю вече”), то соцький Микула як виразник настроїв прихильників князя заявив: “Господине, не погнетши пчел, меду не едать”.

Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних позицій, особливо в період феодальної роздробленості, супроводжувалось намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім суперечностей між князівською владою і боярською феодальною демократією у діяльності віча відбились і серйозні протиріччя всередині самого боярства. Воно не являло собою монолітної політичної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці суперечності відзначались у Києві, вони стимулювалися нечіткістю ситуації з успадкуванням великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — обстоювала право на Київ представників Мономахового роду. Результатом цього суперництва, про що вже йшлося, стала система дуумвірату — одночасового “сидіння” на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою якогось боярського (рідше купецького) угруповання, спрямованою проти князя або його оточення. У 1170 р. “начаша новгородьци вече деяти в тайне по дворам”[432]. Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич покинув Новгород, не чекаючи, поки рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Подібна ситуація була в Києві в 1146 р. Рішення про усунення Ігоря Ольговича і заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято боярською партією таємно від князя і його адміністрації.

Ці та інші факти діяльності віча переконують у тому, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади, при слабкому — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі в X — XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).

Народні рухи

Основним джерелом відомостей про народні рухи на Русі X — XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, зважаючи на залежність їх укладачів від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках хронік було, очевидно, небезпечно. І якщо в таких умовах відомості про них, хай навіть у дещо завуальованій формі, все ж потрапляли до літописів, то це означає, що народні рухи були невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.

Перший значний соціальний конфлікт виник у 945 р., коли князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, зажадав від Древлянської землі додаткової данини. Древляни на чолі зі своїм князем Малом повстали, дружину Ігоря розгромили, а його самого стратили. Однозначна оцінка древлянського повстання — як класового антифеодального протесту (з чим доводиться зустрічатися в літературі), неприйнятна. Тут більшою мірою виявилися суперечності між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

Причиною народних рухів 10 — 20-х років XI ст. було загострення внутріполітичної ситуації, участь у вирішенні міжкнязівських чвар найманців — варягів, польських дружин. У 1015 р. вибухнуло повстання проти варягів у Новгороді; у 1018 р. значні заворушення мали місце на півдні Русі, їх причиною були пограбування і насильство розквартированих на “покорм” по містах і селах Київщини союзних Святополку поляків.

Народні рухи іноді очолювали язичницькі жерці, які намагалися скористатися невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. У 1024 р. у Ростово-Суздальській землі почався голод. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі нещастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни заходились грабувати і вбивати общинну знать — “стару чадь”. Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вийшли із общини, втративши основне джерело існування — землю. Ярослав Мудрий жорстоко придушив цей рух; частину його учасників було страчено, частину — ув’язнено.

Звільнення князя Всеслава із ув’язнення у 1068 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068 — 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що князь був змушений залишити Київ і тікати до Польщі. “Двор княж” кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Такою акцією переслідувалася мета поставити під контроль уряду одне з найважливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на “чорних” людей.

Із Києва повстання перекинулося на села, де воно набрало ще більшого розмаху. Населення Київської землі рішуче розправлялось з ляхами, розквартированими в околишніх селах на покорм, і змусило Болеслава терміново повернутися до Польщі.

Значні народні хвилювання відбулися в 1070 — 1071 рр. у Ростовській землі. Очолили їх, як і в 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярослава до Білоозера і зібравши довколо себе близько 300 чоловік, служителі язичницьких культів звинуватили “лучших жен” у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі припаси — “яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору”[433]. Повстання було придушено боярином Яном Вишатичем. Як вважають дослідники, в результаті повстання відбувся перерозподіл продовольчих запасів, що знаходились у руках багатих.

Одночасно із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт очолив один із волхвів, який агітував населення виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був великий. Літопис повідомляє, що волхв підбурював людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпископа, а просте населення —волхва. “И роздѣлишася надвоє: князь бо Глѣбъ и дружина его идоша и сташа у епископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими”[434].

Розправа князя Мстислава над повсталими киянами у 1069 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання. Приводом стала смерть князя Святополка Ізяславича, який проводив політику розширення прав київських купців і лихварів, чим були незадоволені і демократичні низи, і феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також проти купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння великих феодалів, які покладали свої надії на Володимира Мономаха: “Да вшед, установить крамолу сущую в людьях”. Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.

У 30-ті роки XII ст. загострилися соціальні суперечності у Новгороді. Приводом стало заміщення новгородського княжого стола Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. бояри скористались невдоволенням низів і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося придушити повстання, проте вже в 1136 р. розпочалося нове, спрямоване проти князя і його адміністрації. Бояри схопили Всеволода з жінкою і дітьми і посадили під арешт. Серед пред’явлених звинувачень було і те, що він “не блюдеть смерд”.

Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146 — 1147 рр. на півдні Русі. Боротьба різних боярських угруповань і їх ставлеників на великокнязівський стіл сколихнула київські низи.

У 1146 р. повсталі розгромили двори представників адміністрації князя Ігоря Ольговича, які на чолі з тіуном Ратшею буквально розоряли населення. Хвилювання продовжились і наступного року. Їх кульмінацією стало вбивство Ігоря.

Ще одна літописна згадка про повстання у Києві відноситься до 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., одразу ж по смерті великого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народних мас можна скласти уявлення із рядків літопису: “И много зла створися въ той день: разграбиша дворъ его (Юрія Довгорукого. — Я. Красный и другый дворъ его за Днѣпромъ разъграбиша, егоже звашетъ самъ Раемъ, и Василковъ дворъ сына его разграбиша в городѣ: избивахуть Суждалци по городомъ и по селом, а товаръ ихъ грабяче”[435].

Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського в 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Володимира, воно заходилося чинити розправу над князівською адміністрацією. Невдовзі до повсталих приєднались і селяни навколишніх сіл. Серед заходів нового князя Всеволода Юрійовича було і нормування штрафів, які стягувалися з населення на користь княжої адміністрації при розгляді нею судових справ, що вказує на деякі поступки володимирським низам.

Переслідування повсталими киянами князя Ігоря Ольговича в Федорівському монастирі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Мірошкинича і його братів, які обкладали міське і сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, що утримували величезні запаси продовольства, в той час як народ голодував. Рух “чорних людей” Новгорода в 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів землі. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя — не посилати своїх суддів по волостях, а також надати смердам деякі пільги при виплаті данини[436].

Вбивство князя Ігоря Ольговича. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Таким чином, навіть на підставі неповних літописних свідчень можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійним і безумовно одним із суттєвих факторів соціальної і політичної історії Русі. У відповідь на утиски просте населення виступало за свої права, за поліпшення свого становища.

Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували феодальні правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації і лихварів стосовно сільського і міського населення.

Але народні рухи на Русі були надто неорганізованими. Низи — об’єктивно велика суспільна сила — були політично незрілими. Вони не мали скільки-небудь чіткої програми дій, як правило, обмежувалися вимогами зміщення князя або осіб князівської адміністрації, які займалися зловживаннями, зменшення норм феодальної експлуатації.

Взагалі народні рухи на Русі X — XIII ст. ні в якому разі не можна характеризувати як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, яка не вичерпала ще своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, були б явищами глибоко регресивними. Насправді жодне із розглянутих повстань не ставило перед собою такої мети, як заміна існуючих правопорядків якимись принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її вад. У таких умовах конструктивність народних рухів полягала насамперед у тому, що вони сприяли встановленню доцільніших форм соціально-економічних відносин на Русі[437].

Суспільно-політичні відносини і “Руська Правда"

У тісному зв’язку з соціальною активністю народних мас перебувала еволюція давньоруського феодального права. Виникнувши на основі звичаєвого, що мало місце у східних слов’ян ще у додержавний період, законодавство було поставлено на службу молодій державі, послідовно відстоювало і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це добре видно вже на прикладі першого юридичного зведення, яким був “Устав і закон руський”, згадуваний у русько-візантійських договорах 911 і 944 рр. Він захищав власність багатих від спроб її привласнення бідними; в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і залежних (челядинів).

Древлянське повстання 945 р. змусило київську правлячу знать вжити заходів, спрямованих на врегулювання системи одержання податків з населення шляхом “уроків” і “уставів” — твердих норм феодального визиску.

В роки князювання Володимира Святославича посилилось так зване розбійництво (“и умножишася зело розбоеве”) — акти соціального протесту населення, що в процесі феодалізації втрачало свою землю. Для захисту землеволодільців Володимир увів новий закон, так званий “Устав земляний”. Спершу він передбачав смертну кару для розбійників, яку пізніше замінили конфіскацією майна розбійника на користь держави. Безпосередньо відповідальність за опір установленню феодальних порядків несла і община — верв.

Правові устави IX — X ст. увійшли до “Руської Правди”, найдавнішу частину якої склала “Правда Ярослава”, видана ним Новгороду в 1016 р. Новий закон регламентував взаємовідносини між різними станами міського населення. Близько 1024 — 1026 рр. Ярослав Мудрий, намагаючись зміцнити свою владу в Києві, видав “Покон вірний”, який регламентував розміри данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали в общину правити судочинство і збирати карні штрафи — віри.

Дальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з діяльністю синів Ярослава Мудрого. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри і представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”. Поява нового кодексу юридичних норм справедливо пов’язується з народними рухами на Русі кінця 60-х — початку 70-х років XI ст. Вони засвідчили не тільки наявність соціальних суперечностей у давньоруському суспільстві, а й недосконалість існуючих правопорядків. Звичайно, новий кодекс, як і всі попередні, відстоював насамперед права пануючого класу. Життя його представників уже захищалося подвійними вірами. Посилилася персональна відповідальність порушників феодальних законів. Зросли розміри штрафів за порушення прав феодальної власності. Разом з тим “Правда Ярославичів” обмежувала до певної міри і свавілля вотчинників над залежним населенням. їм заборонялося без княжого суду (“без княжа слова”) “мучить” смердів. За порушення цієї норми винний платив три гривни. Призначався штраф і за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджені були і високі (40 гривен) штрафи за вбивство смерда, що працював на землі, яка перебувала у верховній власності держави. За вбивство вотчинного смерда стягувався штраф у розмірі всього п’яти гривен.

Поступки смердам були, зрештою, продиктовані інтересами феодального господарства, розвиток якого залежав від того, як селяни були забезпечені тягловою силою і реманентом.

Нову кодифікацію правових норм здійснив Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. “Устав” Мономаха було затверджено на раді у селі Берестове, у якій крім самого князя взяли участь київський, білгородський і переяславський тисяцькі, “муж” (можливо, також тисяцький) князя Олега Святославича, інші представники феодальної знаті. Є підстави вважати, що ця рада відбувалась у той момент, коли в Києві ще продовжувалось народне заворушення. Володимир мав з’явитись у місті, охопленому смутою, з реальною відповіддю на вимоги народу[438].

Законодавство Мономаха загалом підтверджувало вотчинний імунітет феодала і його право на експлуатацію залежного населення. Разом з тим новий статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як певну поступку влади жителям міст і сіл. Вносячи статті, які полегшували становище закупів, Володимир і його оточення керувалися насамперед розумінням того, що селянське господарство є найважливішою умовою економічного розвитку країни і для його нормального функціонування потрібні певні гарантії у сфері юридичного і економічного життя.

Наступний етап у розвитку давньоруського законодавства пов’язаний з широкими народними хвилюваннями 40-х років XII ст. на півдні Русі. Л.В. Черепнін об’єднував нові статті “Пространної Правди” у два устави: один пов’язував з діяльністю Всеволода Ольговича, інший — Ізяслава Мстиславича[439]. Якщо виходити із попередньої і наступної практики, коли удосконалення законодавства ішло вслід за народними рухами, а не передувало їм, можна припустити, що обидва ці устави з’явилися в роки правління Ізяслава Мстиславича. Статті про князівське гоподарство, правопорядки у вотчинних селах, про спадщину та деякі інші мають київське походження. Відгуком подій 1146 — 1147 рр. є й ті статті “Пространно!' Правди”, які обмежували права представників князівської адміністрації.

У “Пространній Правді” дослідники виділяють комплекс статей, які, можливо, зв’язуються з діяльністю Всеволода Велике Гніздо. Їх появу вважають наслідком народних виступів у Володимирському князівстві 1174 — 1175 рр. Нові законоположення про холопів стояли насамперед на сторожі інтересів великих земельних вотчинників, які отримали право повернення біглих холопів. А останні не були захищені жодними правовими нормами, за ними не визнавалося жодних юридичних прав, і тому вони могли виступати тільки від імені свого хазяїна. Так, ростово-суздальські бояри мали серйозні претензії до володимирських міщан, оголошували їх своїми “холопами”. Ідеться не про фігуральне розуміння вислову, а про буквальне, оскільки в місто збігалося багато сільських холопів. Тут вони намагалися досягти юридичної свободи і економічної незалежності. Але їх відхід із землі підривав сільськогосподарське виробництво, на що князівська влада не могла згодитись.

Разом з тим ряд статей про холопів дещо поліпшував їх становище. Обмежувались джерела повного холопства, що диктувалось умовами економічного розвитку і вимогами народних мас.

На початку XIII ст. тривалий процес формування давньоруського законодавства завершився у Новгороді[440]. Як і в попередні часи, правотворча діяльність верхів стимулювалася народом. Мова йде про відоме новгородське повстання 1209 р. Із Новгородського Першого літопису дізнаємося про надання Новгороду князем Всеволодом Юрійовичем “уставов старых князей”. Відбулося не стільки доповнення і розширення редакції “Руської Правди”, скільки юридичне закріплення її як чинного міського судебника.

Давньоруське законодавство в умовах існування станово-класового суспільства і феодальної системи не могло бути однаково справедливим до всіх верств населення. Літописці зауважували: “Йде же закон, ту и обид много”[441]. Тож і “Руська Правда”, покликана карати за образи і несправедливість, сама стала джерелом “обид” для простого населення.