Київська Русь

Історики про етнічний розвиток Русі

Проблема етнічного розвитку Київської Русі — одного із важливих чинників її історії — постійно привертала увагу дослідників. Це питання досліджували історики та археологи, етнографи, філологи, антропологи. При цьому інтерес до етнічних процесів на Русі не завжди зумовлювався пошуками наукової істини. Свій деформуючий вплив на об’єктивне вирішення етнічної історії східних слов’ян справила політична кон’юнктура. В діалектичній єдності переплелися тут офіційна великодержавна доктрина “старшого брата” і національний комплекс “меншого”. Впродовж тривалого часу історики ведуть наукові дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить воно росіянам чи українцям? При цьому в полемічному запалі нерідко забувають, що є ще й білоруси, теж безпосередньо причетні до цієї спадщини.

Історіографія даної теми висвітлювалась в радянський час за схемою великодержавної російської доктрини, а тому лишається, по суті, маловідомою не тільки широким колам читачів, а й спеціалістам. Вирвані з контексту дослідження окремі тези істориків (російських і українських) нерідко створюють викривлену картину їх поглядів на надзвичайно складну етногенетичну проблему часів Київської Русі. Тим часом, без неупередженого аналізу історіографічної спадщини об’єктивне осягнення її практично неможливе.

Перші спроби осмислення теми — походження руського народу — були зроблені в другій половині XVII ст. на фоні зростання його національної свідомості, викликаної національно-визвольною боротьбою і Переяславським актом 1654 р. Феодосій Софонович, ігумен київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, у своїй “Кройніці”, написаній на межі 60 — 70-х років XVII ст., показав розвиток південноруських земель на широкому тлі загальноруської історії. На Київську Русь він дивився як на державу єдиного народу від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Володимир Мономах, згідно з ним, “Русь, утрапленую и незгодами, и войнами межусобными сынов Володимеровых разорваною, своим розумом и мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому привел”[442].

Ідея спільності походження руського народу стверджується в “Київському синопсисі”, виданому 1674 р. Укладачем його вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Автор у кількох місцях праці зауважує, що руський народ від виникнення був єдиним. “Русский или паче Российский народы тыижде суть Словяне. Единого бо єства (...) и тогожде языка”[443]. Єдиною була і держава Київська, яка загинула під ударами “злочестивого Батия” у 1240 р. Прямою спадкоємицею Русі Київської “Синопсис” вважав Русь Володимирську, пізніше Московську[444].

Автор “Синопсису” не був оригінальний у своїх висновках. Етнічна та історична спорідненість східнослов’янських народів в Україні XVII ст. ні в кого не викликала сумнівів. Щоб переконатись у цьому, досить звернутися до документів того часу, в тому числі і до гетьманських універсалів. Гетьман Іван Виговський, відомий своєю пропольською орієнтацією, називав царя Олексія Михайловича, який “призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своею”, “сродником” великого князя Володимира[445]. В універсалі гетьмана Брюховецького до задніпровських (правобережних) українців вказується, що “не толко окрестные все народы, но и сама ваша милость, братья наша милая, признать то имеете, что в явной слепоте и обмане видимом пребываете, когда Руское имя на себе от предков своих нося, не к тому монарху [...] прибегаете”[446].

Традиції єдності слов’янорусів домонгольського періоду, помітні в працях дослідників XVII ст., мали своє продовження і в ґрунтовних історичних дослідженнях XVIII — початку XIX ст. В етнічній єдності всіх східних слов’ян були переконані В.М. Татищев, П.І. Симоновський, О. Рігельман, О. Шафонський, Д.М. Бантиш-Каменський.

В історичній хроніці “Короткий опис про козацький малоруський народ” П.І. Симоновський наголосив, що різниця між великоросіянами і малоросіянами “тоді сталася, коли вони (малоросіяни. — П.Т.) перейшли у володіння Литовське і Польське”[447].

О. Шафонський висловив оригінальну думку про старшинство малоросійського народу над усіма іншими слов’янськими народами, в тому числі і великоруським[448]. Новий погляд на етногенез малоросів хоч і не підважував загальноприйняту концепцію спорідненості, все ж вносив суттєві корективи.

Близьку за змістом точку зору висловив Я.Маркович, він вважав, що Київська земля була “колискою росів” — спільних попередників малоросіян і великоросіян[449].

“Історія Росів”, авторство якої приписується то білоруському архієпископу Георгію Кониському, то Григорію і Василю Полетикам, викладає історію Південної Русі до монгольського розгрому як частину загальноруської.

В ній чітко підкреслена ідея спільності походження всіх слов’ян та існування в часи Київської Русі єдиного руського народу.

В авторській передмові до “Історії” читаємо: “История Малой России до времен нашествия на нее Татар с ханом их Батыем соединена с историею всея Руси, или она-то и есть единственная история Российская”[450].

Значний інтерес до об’єктивного розуміння проблеми етнічного розвитку східних слов’ян становить відома прокламація гетьмана Івана Мазепи до малоросійського народу, розіслана напередодні Полтавської битви 1709 р.

В ній Мазепа справедливо звинувачує московський уряд у порушенні договору з Б.Хмельницьким, відзначає всі ті біди і утиски, яких зазнає малоросійський народ від царського деспотизму, але й застерігає від війни з Великоросіею “единовѣрной и единоплеменной”. Адже відомо, писав він, “что прежде были мы то, что теперь Московцы: правительство, первенство и самое название Руси отъ насъ къ нимъ перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языцѣхъ”[451].

На початку XIX ст. побачила світ перша синтетична праця з історії України. її автором був відомий український історик, дипломат і державний діяч Д.М. Бантиш-Каменський. У вступі до своєї “Історії Малой Росії” він ' писав, що країна, яка потім стала відома під назвою Малої Росії, первісно становила основну частину володінь великих князів руських і являла собою “вітчизняну колиску нашу”. Поділ єдиного руського народу на східне і південне відгалуження історик датував часами поневолення Південно-Західної Русі Литвою і Польщею”[452].

Оригінальні думки з приводу етнічних процесів на Русі висловив М.О. Маркевич. Згідно з одним його твердженням, малоруський народ походив від іншої племінної основи, ніж великоруський. Згідно з іншим — усі три відгалуження руського народу мають єдине походження, але великороси були молодшими братами малоросів. У той час як малоруський народ сформувався в незапам’ятні часи, великоруський виник значно пізніше з переселенців з території Південної Русі[453].

З думками О. Шафонського і М.О. Маркевича, по суті, солідаризувався історик Ю.І. Венелін, який, відзначаючи спільність походження східнослов’янських народів, переважне право називатись Руссю віддавав українцям[454].

Приблизно з середини XIX ст. проблема киеворуської етнічної спадщини набуває принципової гостроти. Починаючи з М.П. Погодіна, російські вчені висвітлюють історію Русі як історію лише великоруського народу. Обґрунтовуючи великодержавні претензії, М.П. Погодін відмовляється від традиційної для вітчизняної історіографії концепції спільності походження східнослов’янських народів. За ним, українці не мають жодного відношення до історії Київської Русі, оскільки переселились у Подніпров’я тільки після монголо-татарської навали з Підкарпаття і Волині. До цього тут жили великороси, які під тиском завойовників відійшли на північно-східні землі. Що стосується давньоруської (церковнослов’янської) мови, то вона, згідно з М.П. Погодіним, найближче споріднена з великоруською і в ній відсутні будь-які ознаки малоросійської[455].

У полемічних філологічних листах відомий український вчений М.О. Максимович переконливо спростував твердження М.П. Погодіна про виняткове право великоросів на києворуську спадщину. Серед аргументів було і раннє твердження самого М.П. Погодіна про те, що наша “простонародна, туземна мова тоді вже поділялася на ті ж говірки, на які поділяється тепер, тобто у Києві, Чернігові, Галичі говорили по-малоросійськи; у Могильові, Вітебську по-білоруськи; у Володимирі, Московських краях по-великоруськи”.

М.О. Максимович обстоював “найближчу спорідненість руських говірок, за якою малоросійська і великоросійська говірки, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови”[456]. Їх відособлення і виділення південноруської мови, як вважав М.О. Максимович, відбулося ще в дотатарський період, “коли Київська Русь була представницею руського світу, як після татар стала Русь Московська”[457]. У свою чергу, південноруська мова також не була єдиною, а поділялася на дві говірки: “малоросійську, яка існувала здавна з обох сторін Дніпра — на Україні, Подолії, Волині і в Сіверщині, і червоноруську, що також існувала здавна з обох сторін Дністра у Галиції і Карпатах”[458].

Відомий філолог І.І. Срезневський ототожнював мову народну і писемну у найдавніших давньоруських пам’ятках і не бачив можливості віднайти в ній будь-які ознаки малоросійської. Відокремлення малоросійської говірки і народу від великоросійської говірки і народу, на його думку, відбулося вже після татарської навали.

Велику увагу проблемі етнічного розвитку часів Київської Русі приділяв М.І. Костомаров. Його погляди щодо цього викладені у працях “Мысли о федеративном начале древней Руси”, “Две русские народности”, “Черты народной южнорусской истории” та ін. Вони неоднозначні, нерідко суперечливі, але завжди оригінальні і цікаві. На його думку, у першій половині нашої історії, в період удільно-вічового укладу, народна загальноруська стихія виступає в сукупності шести головних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської[459]. Їх етнічною підосновою були літописні племена, які консолідувались у більші спільності. Названі народності не являли собою нероздільних етнічних монолітів.

Обширна і різноманітна південноруська народність в удільний період відособилась системою частин, які утворювали одну землю. Вони відрізнялись одна від одної народними звичаями, говірками, способом життя, але їх доля впродовж тривалого часу була нероздільна. Навіть Сіверія, яка за говіркою, життєвим укладом і фізичною структурою посідала середнє місце між південнорусами, великорусами і білорусами, більше тяжіла до півдня, ніж до півночі[460].

Певною етнографічною своєрідністю відзначалось населення Києва — Руської землі у вузькому значенні цього слова. Постійне проживання тут варягів і греків, шведів і датчан, печенігів і поляків, представників Інших слов’янських і неслов’янських народів, на думку М.І. Костомарова, спричинилося до того, що в Київській землі, менше, ніж в інших регіонах, міг зберігатися чистий тип однієї народності[461].

Згідно з спостереженням М.І. Костомарова, близьким до Південної Русі було населення Новгородщини. Навіть у XIX ст. воно вживало такі слова, яких не знала великоруська мова, але які мали поширення у малоросійській. Наприклад: “шукать”, “хилить”, “шкода”, “що” замість “что”, “жона” замість “жена”; у словах “дівиця”, “травиця” — “я” замість “а”[462]. На цій підставі М.І. Костомаров робив висновок, що Новгород завжди був рідним братом Півдню[463].

Висновки М.І. Костомарова про поділ східних слов’ян домонгольського періоду на ряд народностей сприймаються нерідко надто спрощено, як незаперечна констатація існування на той час українців, росіян і білорусів у їх сучасній етнографічній структурі. Тим часом, нічого подібного М.І. Костомаров не стверджував. “Розуміється, — писав історик, — було б легковажно уявляти, що образ, у якому південноруська народність з її ознаками була у давнину, той самий, у якому ми зустрічаємо її в пізніші часи. Історичні обставини не давали народу стояти на одному місці... Якщо ми, відносно давнини, говоримо про південноруську народність, то розуміємо її у тому вигляді, який був прообразом сучасного”[464]. Аналогічно розумів він і великоруську народність, яка, по суті, була зерном майбутньої Великої Русі[465].

Виділивши кілька давньоруських народностей, М.І. Костомаров не заперечував їх спорідненості. “Всі разом носили вони назву спільної Руської землі, належали до одного спільного складу і усвідомлювали цей зв’язок”[466].

У своїх висновках щодо етнічного розвитку Київської Русі М.І. Костомаров значно ближчий до історичної дійсності, ніж деякі його сучасні послідовники. Велике етнічне ціле (за термінологією історика “народна загальноруська стихія”) не виключало етнографічної своєрідності його окремих частин.

Помітне місце в дослідженні східнослов’янського етногенезу посідає В.Б. Антонович. Як і свого часу М.О. Максимович, він рішуче не погодився з висновками М.П. Погодіна і його послідовників про поголовну міграцію населення Південної Русі під тиском монголо-татар на північний схід і зайняття його місця переселенцями з Карпат. В.Б. Антонович переконливо відвів також тезу польських істориків Грабовського, Шайнохи та інших, за якою Середнє Подніпров’я після монгольської навали колонізувалося польськими вихідцями з берегів Вісли. Неможливо, твердив історик, щоб переселення цілих народних мас відбулося непомітно і не лишило будь-якого сліду в писемних джерелах. І як могло трапитися, що переселенці з берегів Вісли “у XVI ст. становили суцільну масу з характером руської, а не польської народності”[467].

В.Б. Антоновича вважають першим, хто виступив з тезою про винятково українську етнічну основу Київської Русі, при цьому йому нерідко приписуються думки, яких він насправді ніколи не висловлював. Кажучи про взяття Києва 1169 р. військами Андрія Боголюбського, історик зауважував, що його пограбуванням займалися не лише суздальці, а й чернігівці. У жодній історичній праці В.Б. Антоновича немає етнічного протиставлення Південної і Північно-Східної Русі X — XIII ст. Київська земля XIII — першої половини XIV ст. “втратила значення першого, старшого княжіння і серед роздроблених руських областей займала місце другорядне, непомітне”[468]. “У XIV ст. у долі Русі, — писав історик, — трапився новий історичний поворот, який накреслив для Києва нову політичну роль на новому терені. У цей час роз’єднані і ослаблені руські землі починають знову об’єднуватись у більші і міцніше зв’язані політичні організми. Намагання це відбувається одночасно на двох окраїнах руського світу: тимчасом як на північному сході Русі... виникає нова, сильна Руська держава, південно-західні руські землі знаходять точку опертя у Великому князівстві Литовському”[469].

Теза В.Б. Антоновича про різні шляхи історичного розвитку Південної і Північно-Східної Русі другої половини XIII — XVI ст., яка є цілком правильною і обґрунтованою, не дає жодних підстав приписувати історику аналогічного висновку і стосовно часів Київської Русі. Щодо етнічної термінології, то вона скрізь вжита істориком зі словом “Русь”: “руська народність”, “руське народонаселення”, “руський світ”. Ні про який міжетнічний антагонізм Південної і Північно-Східної Русі у X — XIII ст. В.Б. Антонович не веде мови.

У 80-х роках XIX ст. було здійснено спробу реанімувати теорію М.П. Погодіна про потатарське заселення Середнього Подніпров’я українцями. З нею виступив відомий російський філолог О. Соболевський. У рефераті “Как говорили в Киеве в XIV — XV вв.” дослідник дійшов висновку, що в текстах документів того часу ще відсутні українські фонетичні особливості, а, отже, заселення Київщини новим населенням сталося не раніше XVI ст. Так теорія М.П. Погодіна була доведена до повного абсурду. Проти неї дружно виступили провідні українські історики і археологи В.Б. Антонович,

М.П. Дашкевич, С.Т. Голубєв та ін. На підставі переконливих фактів вони показали історичну неспроможність теорії повного запустіння Середнього Подніпров’я у другій половині XIII — XIV ст. і зміни тут населення. Велика заслуга в цьому належала і молодому М.С. Грушевському, який найґрунтовніше показав неперервність історичного процесу у Південній Русі з часів київських до кінця XIV ст.[470]

Філологічні аргументи О. Соболевського знайшли як противників (П. Житецький), так і прихильників (О.О. Шахматов). Щоправда, в процесі активної історико-філологічної дискусії О.О. Шахматов поступово відійшов від переконання про великоросійську етнічну основу всіх східнослов’янських племен. Ґрунтуючись на даних мови, лінгвістичному аналізі руських говірок, вчений дійшов висновку, що з часом на базі загальноруської єдності виникають три руські народності. Південноруська, або малоруська, увібрала в себе полян, сіверян, древлян, волинян, уличів і хорватів; білоруська відповідно — дреговичів, радимичів, частину кривичів; великоруська — словен, східну частину кривичів, в’ятичів[471]. Що стосується населення Києва, то його, за О.О. Шахматовим, хоч і немає підстав не визнавати південноруським, але слід вважати досить змішаним, у його складі були представники всіх руських племен.

Найпослідовніша концепція етногенезу східних слов’ян до київського періоду і після нього належить М.С. Грушевському, але й вона не позбавлена внутрішніх суперечностей. Розглянувши у примітках історіографію питання, він дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст.н.е. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів[472].

У вступних замітках до першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевський стверджував: “Ця праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого “малоруським”, “південноруським”, просто “руським” або “русинським” ... Його старе історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєно великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації — як вел.кн.Володимирське, і потім вел.кн.Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави”[473].

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М.С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні “етнографічно-політичні групи”, із яких формується те, що “ми мислимо тепер під назвою українського народу”. Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж “розвинувся на традиціях давньої Руської держави” і вважав себе її спадкоємцем.

У статті, присвяченій періодизації української історії, М.С. Грушевський відзначав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської”[474]. Друга частина терміну — “руської”, незважаючи на заперечення істориком існування “загальноруської” народності, навіть поза авторським бажанням, засвідчує спорідненість обох народностей.

Якщо говорити про рівень етногенетичного зв’язку з Київською Руссю, то М.С. Грушевський і його попередники справді мали рацію, коли стверджували, що ближчим він був в українців, які жили на корінних землях Русі і є її безпосередніми спадкоємцями.

З часом погляди М.С. Грушевського еволюціонували в напрямі визнання за українським народом етнічної сформованості вже з антських часів. Антами, згідно з істориком, грецькі письменники VI — VII ст.н.е. називали саме українців. Українцями були поляни, древляни, дуліби і навіть племена, які жили над Доном і на Азовському узбережжі[475].

Нова схема українського етногенезу у М.С. Грушевського виявилася безпрецедентно спрощеною. В ній опущені всі проміжні ланки розвитку східнослов’янської людності. Коли б це було справді так, то українці являли б собою явище виняткове у світовій історії, яка не знає прикладів того, щоб народ упродовж півтори тисячі років не зазнавав етнічних змін.

О.Я. Єфименко в ґрунтовній праці “Історія українського народу” запропонувала більш реалістичну концепцію етногенетичного процесу. “Російська історія як наука повинна складатись із двох самостійних і паралельних частин: із історії північно-східної, або Московської, Русі і історії Русі Південної і Західної, або Литовсько-Польської”. До цього в російській науковій літературі, як слушно відзначила дослідниця, прийнято було розуміти під висловом “російська історія” лише історію північно-східної її половини[476].

О.Я. Єфименко хоч і намагається стати над суперечками прихильників “великоруських” і “малоруських” теорій, все ж схиляється до думки, що повного запустіння і знищення населення на півдні Русі таки не було. Етнічний розвиток часів Київської Русі уявлявся їй у складному діалектичному переплетінні процесів інтеграційних і диференційних. “Упродовж всього цього періоду, який закінчується монгольською навалою, історію нашу роблять групи східнослов’янських, або руських, племен, які відособились за областями, але начебто не виявляли того глибокого розпаду на два русла, який спостерігається пізніше... Коли туман, що оповив майже всю Руську землю, повністю розсіюється, ми спостерігаємо на нашій території два великих розгалуження руської народності, які неначе поглинули колишні племінні особливості, народності південноруську і північноруську”[477].

Етнічні проблеми цікавили й видатного українського письменника і вченого І.Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дійшов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слов’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у тому числі і північного племені в’ятичів[478].

І.І. Огієнко вважав, що найстаріша назва нашого (українського. — П.Т.) народу була “руський”, яка повністю залишилася в Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим ім’ям — руським народом, споминаючи свою давнину, зве себе і наш народ у межах Росії. До Москви, згідно з автором, назва “Русь” була занесена з берегів Дніпра після того, як політичний центр держави перемістився з Києва на північний схід[479].

Практично всі традиції історичної думки дожовтневого періоду так чи інакше успадковані дослідниками нашого часу. Йдеться не лише про альтернативність висновків вчених щодо проблеми етнічного розвитку Київської Русі, а й про систему аргументації. У багатьох випадках вона базується не на твердих документальних фактах, а на емоційному сприйнятті явищ історії, апріорному переконанні в незмінності етнічної ситуації від середньовіччя до наших днів. Характерним прикладом цього може бути ставлення до міжкнязівською боротьби на Русі. Ряд істориків, вітчизняних і зарубіжних, розглядають ці можновладні чвари крізь етнічну призму. “Українські” Київ і Південна Русь протиставляються “російському” Володимиру-на-Клязьмі і Північно-Східній Русі або “білоруському” Полоцьку.

У питанні про характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) дослідники не мають принципових розходжень. Переважна більшість сходиться на тому, що вже в IX — на початку XII ст. на основі 15-ти східнослов’янських племінних об’єднань сформувалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої було створення єдиної держави Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років XIII ст.), то тут думки дослідників розійшлися.

М.С. Державіну здавалося, що феодальна роздробленість відіграла вирішальну роль у подальшій культурно-історичній долі давньоруського народу. Вона сприяла обласному відокремленню земель, їхній економічній, політичній і культурній роз’єднаності[480].

Аналогічну оцінку впливу феодальної роздробленості на етнічний розвиток дає і В.В. Мавродін, який дійшов висновку, що вже в XI — XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості і обумовлювались економічною і політичною ізольованістю давньоруських князівств. Намічаються етнічні утворення, які відповідали “самостійним державам періоду феодальної роздробленості”[481].

Близькі висновки містять і праці К.Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст. визначила процес розмежування окремих її частин і виникнення передумов для формування трьох східнослов’янських народностей. Ріст феодальної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консолідації давньоруської народності[482].

Про початки розкладу давньоруської народності ще в надрах Київської Русі писав також і Б.Д. Греков, щоправда, він не пов’язував цей процес безпосередньо з феодальною роздробленістю. Згідно з ним, історія Київської Русі — це не історія України, Білорусії чи Росії, а період їхньої спільної історії, коли формувались і великоруський, і український, і білоруський народи[483].

Думку про глибокі домонгольські корені процесів етнічних змін, що виявлялись насамперед у мовних новоутвореннях, поділяють і лінгвісти. Відомий український мовознавець Л.А. Булаховський вважав, що найінтенсивніше формування діалектних особливостей давньоруської мови відбувалося в XII — XIII ст. Ці процеси, проте, не були наслідком державного розкладу Русі. Навряд, писав дослідник, щоб диференційні тенденції давньоруської мови відбили долі київської державності. Мовні особливості, специфічні для певних, переважно великих, територій, існували вже в домонгольський час, але вони навряд чи збігалися із землями феодального роздроблення. Такий збіг в умовах постійних війн і колонізаційних рухів був швидше винятком, ніж правилом[484].

Р.І. Аванесов, підкреслюючи необхідність порівняльного вивчення мов та історії народу, стверджував, що, оскільки у XII — XIII ст. відбувається зміщення історичного життя на північ, північний схід і північний захід, говірки цих зон переживають досить важливі новоутворення. На цей час виділяються говірки новгородська, галицько-волинська, смоленсько-полоцька, київська і ростово-суздальська. І хоча в XII — XIII ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати. Діалектні відмінності поки що не перекривали собою єдності, що складалася протягом століть, в народі утримувалось почуття цієї єдності[485].

Розклад давньоруської мови і формування на її основі трьох східнослов’янських мов, як справедливо вважав Ф.П. Філій, — не короткочасний акт мовного розвитку, а тривалий історичний процес. Наростання діалектизмів у фонетичній системі давньоруської мови простежується вже в пам’ятках XI — XII ст., в XII — XIII ст. складається п’ять діалектних зон — південна, західна, північна і північно-східна, приоксько-верхньодонська і прикарпатська; в XIV — XV ст. набувають значного поширення особливості, характерні для російської, української і білоруської мов. Можна гадати, робив висновок дослідник, що етномовна карта східного слов’янства була б іншою, коли б не було грізних подій XIII — XIV ст.[486] Згідно з Ф.П. Філіним, недостача фактів змушувала дослідників реконструювати давні діалекти чи діалектні ареали не стільки на основі лінгвістичних матеріалів, скільки на основі історичних свідчень і географічних ознак. Але при такому підході мовний діалект виявляється не лінгвістичним, а тільки географічним поняттям. Сам Ф.П. Філій вважав, що діалектні зони, як правило, не залежали від кордонів між князівствами. Хоча в епоху феодальної роздробленості і утвердилися сприятливі фактори для інтенсифікації виникнення діалектизмів, загалом ще не було умов для утворення стійких діалектів[487].

Ряд учених, особливо археологів і етнографів, послідовно обстоювали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо-татарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав можливість Б.О. Рибакову зробити висновок, що і в епоху феодального дроблення Русі XII — XIII ст., незважаючи на існування кількох десятків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлювалась і знаходила відображення в термінології — вся Руська земля протиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе як єдине ціле. Зроблений висновок знаходить підтвердження і в аналізі археологічного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньоруської народності на три групи[488].

Згідно з В.Й. Довженком, етнічний розвиток в епоху Київської Русі йшов шляхом консолідації давньоруської народності. Він не поділяв висновків про якусь особливу роз’єднаність давньоруських земель в епоху феодальної роздробленості, а отже, і не вважав її причиною розпаду єдиної народності на три народи — російський, український і білоруський. Ці причини, на думку історика, слід шукати в історичній ситуації другої половини XIII — XIV ст., коли були розірвані зв’язки між давньоруськими землями, роз’єднані окремі частини єдиного давньоруського народу і поставлені в різні умови дальшого розвитку[489].

Досліджуючи етнічні процеси періоду феодальної роздробленості, А.І. Козаченко дійшов висновку, що в цей час спостерігається дальший розвиток давньоруської народності. Він був зумовлений як зовнішньою небезпекою, рівної якій в той час не знав жоден народ Західної Європи, так і зростаючою потребою національної єдності, створення сильної князівської влади. Давньоруська народність, на думку А.І. Козаченка, однією з перших у Європі стояла на шляху до консолідації в єдину націю, але в середині XIII ст. цей процес був припинений[490].

У дослідженні, присвяченому національній самосвідомості в Давній Русі, Д.С. Лихачов показав життєву силу ідей народної єдності[491].

В.Т. Пашуто вважав, що і в часи єдності Русі, і в період феодальної роздробленості (яка не була абсолютною) жителі усіх частин країни ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності і засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями[492].

Східні слов’яни напередодні утворення Київської держави

Наведений історіографічний нарис показує, що проблема лишається і потребує подальшого неупередженого об’єктивного дослідження.

Але при цьому слід підкреслити, що етнічні процеси східного слов’янства, як і інших народів, тісно пов’язані з соціально-політичним і державним розвитком. Процеси ці взаємообумовлені, і саме так їх слід розглядати.

Почнемо із з’ясування етнічної ситуації східних слов’ян напередодні їх політичної консолідації. “Повість минулих літ” у вступній частині дає широку картину розселення слов’ян взагалі і східних зокрема. “Тако же и ти словѣни пришедше и свѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх; а друзии сѣдоша межю Припетью и Двиною и нарекошася дреговичи; инии сѣдоша на Двинѣ и нарекошася полочане, рѣчьки ради, яже втечеть въ Двину, имянемъ Полота... Словене же сѣдоша около озера Ильменя..., а друзии сѣдоша по Деснѣ, и по Семи и по Сулѣ и нарекошася сѣверъ”[493].

Далі на сторінках літопису з’являються повідомлення про інші східнослов’янські племена: кривичі жили у верхів’ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани — в Побужжі; радимичі — на Посожжі; в’ятичі — в басейні Оки; хорвати, уличі і тиверці — в Подністров’ї, Карпатах і до Чорного моря.

Говорячи про розселення східнослов’янських племен, слід пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільності. П.М. Третьяков називав їх примітивними народностями — “народцями”[494]. В.В. Мавродін прийшов до висновку, що літописні “племена” Східної Європи були територіальними етнічними утвореннями[495].

Карта розселення східнослов’янських союзів племен в ранньодержавний період VII — IX ст.

Останнім часом при характеристиці літописних “племен” дослідники почали зважати на фактори їх політичного розвитку. В.Т. Пашуто вбачав в “полянах”, “древлянах”, “в’ятичах” своєрідні конфедерації княжінь, в яких уже помітні інститути політичної влади[496]. Аналогічні висновки містяться в працях ряду інших дослідників і засновуються насамперед на аналізі літописних свідчень. Розповідаючи про полян, літописець зауважив, що на чолі їх стояв князь Кий, який “княжаше в родѣ своемъ”. Інші літописні “племена” мали аналогічну суспільно-політичну організацію; в кожному з них правили свої князі.

Жіночі прикраси полян. Малюнок П. Корнієнка

При з’ясуванні характеру етнічного розвитку східних слов’ян переддержавного періоду слід мати на увазі такі літописні уточнення. Перше — окремі східнослов’янські групи одержали свої назви від місць розселення. “Прозвашася имены своими, гдѣ сѣдше на которомъ мѣстѣ”[497]. Друге — всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної спільності насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували. “А се суть инии языци”[498]. І третє — кожна група східних слов’ян мала свої етнографічні особливості. “Имяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой нравъ”[499].

Справедливість літописних тверджень знаходить підтвердження в археологічних дослідженнях слов’янських пам’яток VI — VIII ст. При загальній близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов’ян помітні і регіональні її особливості.

Першим звернув на це увагу А.А. Спіцин, який вважав, що основними етновизначальними ознаками тієї чи іншої області є обряд поховання, типи поховального інвентаря, прикрас і насамперед форми скроневих кілець[500].

З певними застереженнями ці ознаки вважаються етновизначальними і в наш час.

У дослідженні, присвяченому археологічним старожитностям східних слов’ян, В.В. Седов зробив спробу окреслити територію кожного літописного міжплемінного об’єднання на підставі виявлення специфічних рис матеріальної культури[501]. Маючи літописні історико-географічні орієнтири, завдання це не видається надто складним. Але без них же, користуючись лише даними археології, визначити суму специфічних етнографічних виявів культури того чи іншого “племені” набагато складніше. А часом це і неможливо.

Жіночі прикраси сіверян і в’ятичів. Малюнок П. Корнієнка

Особливі труднощі виникають при пошуку етновизначальних рис матеріальної культури полян. І.П. Русанова вважала характерною полянською рисою кургани з ямним обрядом поховання і на цій підставі включала до території розселення полян навіть чернігівське Подесення[502]. Насправді ж єдність поховального обряду, як і інших елементів матеріальної культури в Середньому Подніпров’ї і Нижньому Подесенні, визначалася процесами політичної консолідації населення регіону. Саме тут формувалась історична “Руська земля”.

Аналогічні труднощі виникають і перед дослідниками інших етнографічно-порубіжних територій, де також відсутня археологічна специфіка. Навіть така універсальна етновизначальна ознака, як скроневі кільця, і та не завжди гарантує правильність визначення “племінної” належності території. На їх підставі практично неможливо розмежувати хорватів і тиверців, волинян і древлян.

Чіткіше етнографічні особливості проступають у межах більших регіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних “племен”. Вони обумовлювалися насамперед різними географічними умовами, а також сусідством іншоетнічного населення. На півдні і південному заході групи близьких племен становили поляни, сіверяни (чернігівські), древляни і, частково, дреговичі, волиняни і дуліби, тиверці і білі хорвати; на північному сході — сіверяни східні, в’ятичі і радимичі[503]; на північному заході — дреговичі, кривичі, словени.

Загалом східнослов’янські племена VI — VIII ст. знаходились на однаковому етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах поступальність процесу була більш прискореною. Одним із таких районів був південний, де в означений період високого рівня досягло землеробство і ремесло. Розкопки багатьох слов’янських поселень (Пеньківка, Сахновка, Пастирське, Григоровка, Зимно, Рипнів, Хотомель, Княжа Гора, Новотроїцьке, Волинцеве та ін.) виявили досить досконалі і продуктивні широколопасні наральники[504]. Знахідки держакових й втулкових чересел засвідчують застосування плужного орного знаряддя[505]. Значного поширення набули у слов’янського населення серпи, коси-горбуші, інші землеробські знаряддя, які засвідчують значний прогрес у сільському господарстві. Аналіз знахідок зерен злаків, а також їх відбитків на глиняному посуді або обмазці показує, що південна група східних слов’ян культивувала майже всі відомі у середньовіччі культури — просо, пшеницю, жито, овес, ячмінь, горох, боби та ін. Є всі підстави стверджувати, що сільськогосподарське виробництво в переддержавний період не лише забезпечувало населення потрібним продуктом, а й створювало значну частку додаткового — як необхідної основи політичної консолідації.

В археологічних матеріалах VI — VIII ст. досить чітко відбилися і ті поступальні процеси, що відбувались у ремісничому виробництві. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Гайворон), залізообробки (Зимно, Пастирське). Про потужність цих основних галузей ремесла свідчать численні знахідки землеробських знарядь, ремісничого інструментарію, предметів озброєння. Структурний аналіз показує, що ковальська справа характеризувалася складними технічними і технологічними процесами, які вимагали значних спеціальних знань і практичних навиків. Якісний перелом в обробці заліза припадає на другу половину VII — VIII ст.[506]

Менш розвиненим було ювелірне ремесло, але й воно виявляло тенденцію до розвитку. В ряді поселень знайдено рештки майстерень ювелірів. У південних землях, куди рано почали проникати вироби зі Сходу, почалось освоєння технік зерні і скані, застосування її при виготовленні скроневих кілець, луниць тощо.

Різке збільшення потенціалу сільськогосподарського і ремісничого виробництва створювало сприятливі передумови для виходу частини їх продукції на ринок, а отже, стимулювало торгівлю. Знахідки візантійських монет VI — VIII ст. у Києві, арабських монет VIII ст. у Києві та інших пунктах Середнього Подніпров’я свідчать про налагодження міжнародних торговельних зв’язків. Так звані скарби антів (або русів) містять дорогоцінні вироби іранських та візантійських майстрів.

У плані суспільного устрою східні слов’яни VI — VIII ст. (принаймні, південна їх група) перебували на перехідному етапі свого розвитку, який визначається як військово-демократичний. Із візантійських писемних джерел дізнаємося, що східнослов’янське суспільство третьої чверті І тис.н.е. було вже значною мірою соціально стратифікованим. Досить помітною силою стає племінна знать, із середовища якої обиралися вожді-князі. Імена деяких із них — Ардагоста, Мусокія, Пірогоста, Хільбудія — донесли до нас візантійські хроніки; князя Кия — “Повість минулих літ”. Певно, саме з цими слов’янськими князями — вождями періоду військової демократії — слід пов’язувати скарби дорогоцінних речей із золота і срібла типу гладоського, мартинівського чи перещепинського.

Процеси зародження станово-класових відносин, що базувалися на зрослому економічному розвитку, в своїй потенції утримували велику інтегруючу силу, вони розривали “племінну” замкнутість і створювали сприятливі умови для формування в східнослов’янському суспільстві етнополітичних угруповань вищого порядку.

Підсумовуючи сказане, слід визнати, що етнічний розвиток східних слов’ян переддержавного періоду визначався переважно інтеграційними тенденціями. Незважаючи на всі локальні відмінності, східні слов’яни в цей час, безперечно, становили собою єдиний етнокультурний масив. Було то виявом сили консолідаційних процесів, генетично притаманних єдиному етносу, чи свідченням слабкості племінного автономізму, який не міг зруйнувати східнослов’янську спільність, сказати важко. Наступний етап етнічної консолідації східних слов’ян репрезентує ранньодержавне утворення “Руська земля”, що сформувалося в Середньому Подніпров’ї в кінці VIII — на початку IX ст. з центром у Києві[507]. Його територіальною, а отже, й етнографічною основою були землі полян, древлян, сіверян, південні райони розселення дреговичів.

Аналіз джерел (писемних і археологічних) показує, що в кінці VIII — у IX ст. активно йшов процес феодалізації суспільства. Соціально-станова стратифікація Русі, як видно із повідомлень східних авторів, виглядала так: великий князь, світлі князі, всякі князі, великі бояри, бояри, гості-купці, люди, челядь. Аналогічну картину дають нам і руські літописи. Древлянське суспільство, згідно з “Повістю минулих літ”, складалось із простих людей, які обробляли “ниви і землі свої”, кращих і нарочитих мужів, князів.

Зміни в сфері суспільно-політичного розвитку східних слов’ян VIII — IX ст. обумовлювалися дальшим прогресом економіки, збільшенням обсягів додаткового продукту. Особливо зросла продуктивність сільського господарства. Важливі зрушення відбулися в ремеслі. Зросла не тільки його технічна оснащеність, а й визначилася концентрація на окремих поселеннях. Якісно новий етап переживала торгівля, особливо міжнародна.

Отже, процеси етнокультурної консолідації східнослов’янських племен напередодні утворення Київської держави відбувалися водночас з переходом їх на вищий етап політичного і соціально-економічного розвитку. Крім внутрішніх ознак східнослов’янської єдності з’явились і зовнішні. Повною мірою вони визначаться в кінці IX — на початку X ст., коли Південна і Північна Русь об’єднаються в єдину державну структуру, але зародкові їх форми виявилися задовго до утворення єдиної Київської держави.

Давньоруська етнокультурна спільність у IX — XIII ст.

Наприкінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення держави Київська Русь, що було результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських племен в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала. Продовжувалося переселення народів, і численні орди кочовиків періодично, хвилями накочувалися на землі східних слов’ян. Особливо спустошливою була навала аварів, про що збереглися свідчення в літописах. Через південні східнослов’янські землі лежав шлях булгарських і угорських племен на захід, що порушувало звичний життєвий уклад хліборобів.

Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.

У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”[508]. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь инѣхъ городовъ, и много людей сведе в онъ”[509]. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и раздѣлиша я. Ярослав посади своя по Рьси”[510]. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же бѣ полонилъ”[511].

Ці та деякі інші факти етнічного змішування населення на півдні Русі свого часу дали М.І. Костомарову підстави для висновків про те, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності[512].

Давньоруські жіночі прикраси X — XIII ст.

Певну участь у формуванні руської народності взяли і неслов’янські народи, інтегровані у державну структуру Русі. На півдні — це тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на півночі і північному сході — угрофінські племена — чудь, меря, весь, на північному заході — представники балтських племен. Це, безперечно, не могло не надати етнічним процесам регіонів певного специфічного забарвлення, яке з часом, в умовах розрізненого існування в майбутньому спричиниться до їх етнографічної відмінності.

У безпосередньому зв’язку з інтеграційними етнічними процесами відбувалась і еволюція вживання в писемних джерелах етнографічних назв. Приблизно до 60-х років IX ст. широковживаними були загальна назва “слов’яни” і регіональні — “поляни”, “сіверяни”, “древляни”, “словени” тощо. Перша не підміняла інших, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., особливо в перші десятиліття X ст., утверджується нова назва для всіх східних слов’ян — “Русь”, вживана і в значенні країни, і її народу. Літописні вислови “Русь”, “Руська земля”, “Руські гради”, “ми від роду Руського”, “Руські посли”, “Руські люди”, “Русин”, які утримуються в текстах договорів Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр. і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес формування єдиного руського народу. Впродовж усього X ст. вживались і племінні назви, але їх питома вага порівняно із загальною назвою “Русь” була незначною. В XI — перших десятиліттях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “ростовці”, “смоляни” тощо. Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.

Разом з процесами етнічної консолідації східних слов’ян відбувалася стабілізація державних рубежів Русі. На півдні, заході і північному заході вони вже в X ст. збігалися з етнічними межами давньоруської народності. Менш стабільними були північні і північно-східні рубежі Русі, куди спрямовувався основний колонізаційний потік, але і тут вони визначалися загалом межами розселення східних слов’ян.

Слід наголосити, що практичний збіг державних кордонів Київської Русі з межами народності став одним із тих феноменів, що забезпечили їй винятково швидкий прогрес. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась більшість європейських країн і народів.

Консолідація єдиної народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, що виявилося в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, рості товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні процесу складання руської народності належала православній церкві. Як вважає відомий історик руської церкви А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення в утворенні єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її фактор прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, включеного в державну структуру Київської Русі[513].

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному самоусвідомленню руських людей. Небезпідставно вже в кінці X — на початку XI ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народні маси.

Одним із основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання Мономаха”. Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті “старих” давньоруських князів, з гордістю зауважує, що вони “не в худѣ бо и невѣдомѣ земли владычествовавша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьми концами земли”[514]. У “Повісті минулих літ” Нестор відтворив широке історичне полотно життя руської народності і її держави, визначив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, Никон, інші давньоруські літописці сприймали Київську Русь як єдине територіальне і етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкрайні простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Карпат до Волги і Дону.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Київської Русі давньоруська (точніше — просто руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, які мали місце в IX — на початку XII ст., але є констатацією основної тенденції етнополітичного розвитку цього періоду.

Уже йшлося про те, що серед дослідників немає єдності у визначенні етнополітичної долі руської етнічної спільності періоду феодальної роздробленості. Їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народність не являла собою стійкої етнічної спільності, і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; давньоруська народність у XII — XIII ст. переживала період подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відповідає історичним реальностям XII — XIII ст., необхідно зупинитися на основних складових давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є головною етновизначальною ознакою. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булаховський, Ф. Філін, Р. Аванесов) вважали, що утворення української, російської та білоруської мов на основі давньоруської остаточно визначилося тільки в XIV — XV ст.

Ґрунтовний мовознавчий аналіз давньоруської мови X — XIII ст. здійснив у наш час В.В. Німчук. Він виразно показав існування південноруського діалекту, який, у свою чергу, поділявся на окремі говірки. Спостереження за новими фонетичними явищами дало змогу досліднику зробити висновок, що на кінець XIII ст. сформувались основні риси, що характеризують майбутні східнослов’янські мови, але говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала монголо-татар у 40-ві роки XIII ст. і події, що сталися після неї, вважає В.В. Німчук, мали кардинальні наслідки для давньоруської мови[515].

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, зберігалися впродовж всієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і межплемінних об’єднань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляються справою звичайною. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські князі і посли, а до киян зверталися з промовами представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

В літературі має місце твердження, що давньоруські літописи і літературні твори написані церковнослов’янською літературною мовою, що відігравала на Русі таку саму роль, як латина в країнах Західної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитися з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була трохи піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов, все ж стояла близько до народної. На користь цього свідчать численні написи на керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діалектизми, вони єдині в своїй загальнодавньоруській мовній основі. Грамоти новгородських купців і ремісників, аналогічні грамоти купців інших міст могли бути прочитані і зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.

М.І. Костомаров вбачав у давньоруській мові основну інтегруючу силу східних слов’ян. “З прийняттям християнства з’явилася в Русі одна спільна мова — книжна, і це був новий сильний зв’язок руських народів, найміцніша порука їхньої духовної нерозривності”[516]. Політику австрійського уряду вилучити із програм шкіл Червоної Русі (Галичини) церковнослов’янську мову М.І. Костомаров справедливо розцінював як намагання підважити східнослов’янську єдність. “Мова була і є найсильнішим рушієм спорідненості племен і взаємного братства. Мова забезпечила нам єдність”[517].

Ф.П. Філій в одній із ранніх праць особливу увагу приділив питанню про київський діалект. Дослідник вважає, що він не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова. Київський діалект виходив на позиції загальнодавньоруської мови, але навала монголо-татар перервала цей процес”[518].

Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало в центрі мовних процесів Русі XII — XIII ст. Єдність мовних змін на всій території давньоруської мови середини XII ст. відзначає В.В. Німчук. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст., на його думку, перешкодила поширенню мовних інновацій на всю територію, заселену давньоруською народністю[519].

Своєрідним підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять, що вже в цей час тут сформувалась українська народність і її мова, то природно чекати у Суздальсько-Заліському краї тих самих мовних ознак, які пізніше стали характерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були у XII — XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут не трапилось.

Створена на мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась у XII — XIII ст., а надовго пережила Київську Русь. Надзвичайна активність суспільного життя епохи феодальної роздробленості не тільки не сприяла регіональній мовній замкнутості, а й заперечувала її.

У XII — XIII ст. зберігалась територіальна єдність Русі. Писемні джерела дають підстави стверджувати, що на цей час державні рубежі країни стабілізувалися. Сталося це не само собою, а завдяки зусиллям багатьох давньоруських земель і насамперед Київської. Зовнішня політика великих князів мала не вузькоземельний, а загальноруський характер. З часів Мономаха київські князі здійснювали енергійні заходи, спрямовані на об’єднання давньоруських сил у боротьбі із зовнішньою небезпекою. Провідну роль у ній відігравала Південна Русь, яка мала багатовіковий досвід протистояння гунам, аварам, печенігам. Боротьба за територіальну недоторканість велася також на західних і північно-західних рубежах Русі.

На північному сході Русі, де не було сильного сусідства, продовжувалось освоєння нових земель Заліського краю, в якому брали участь вихідці з багатьох давньоруських земель і насамперед південноруських. Звідси разом з князями і дружинниками йшли в родючі райони землероби, містобудівники, ремісники, художники, книгописці. Навряд чи такий значний людський потік із Південної Русі на північний схід був би можливий в умовах роздільного існування давньоруських князівств.

Єдиним територіальним цілим виступає Русь XII — XIII ст. і в писемних джерелах. Саме так її сприймали князі, церква, а також широкі верстви давньоруського населення, яке найбільше терпіло від міжкнязівських усобиць та іноземних вторгнень. І не випадково ідея єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою силою прозвучала в численних пам’ятках історичної писемності — від “Повчання Мономаха” до “Слова про загибель землі Руської”. Адресуючи свої пристрасні заклики до князів, публіцисти в блискучій літературній формі виявляли сподівання і устремління всього давньоруського народу. “Руська земля” стала центральним образом геніальної поеми “Слово о полку Ігоревім”. Коли сіверські і курські полки вступили в Степ, автор “Слова” вигукнув: “О Руська земля! Ти уже за горами є”. Коли Ігорева дружина зазнала поразки від половців і поле кістками засіяла, то “тугою зійшли (вони. — П.Т.) по Руській землі” і “печаль велика потече серед землі Руської”. У “Золотому слові” Святослав закликав Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Ростиславичів, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити в золоті стремена і виступити “за кривду цього часу, за землю Руську”.

Образ Руської землі з її жителями, багатими містами, безкрайніми просторами закликав сучасників до єдності Русі більшою мірою, ніж невдалий похід Ігоря.

Уявлення про територіальну єдність давньоруських земель було настільки стійким, що дожило аж до XIV ст. Зіставлення “Списку руських міст дальніх і ближніх” (1396) із містами XI — XIII ст. привело Б.О. Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох періодів[520].

Разом з ідеєю територіальної єдності Руської землі в широкому розумінні цього поняття у XII — XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Це був час, коли, за влучним висловом В.Й. Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, черніговець — про новгородця, а всі разом — про Руську землю. Пробудження в усьому суспільстві патріотичного почуття до Руської землі як до чогось цілісного було самим глибоким фактором часу[521]. В тяжкі роки монголо-татарського іга люди згадували про колишню незалежність, могутність, територіальну цілісність Русі і в цьому черпали сили для боротьби з ворогом[522].

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості і культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті розкопками міст і городищ, поселень і могильників — від ладозької півночі до київського півдня і від Карпат до суздальського залісся, — показують, що на Русі XII — XIII ст. матеріальна культура стає ще монолітнішою. Причому єдність спостерігається не лише в широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а також і в домобудівництві, і навіть у кам’яному зодчестві. Як вважає Ю.С. Асєєв, архітектурний розвиток на Русі XII — XIII ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, а також і шляхом єдиного стильового напряму. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смоленська, Волині, Рязані, ряду інших земель[523]. Творчий досвід старих давньоруських центрів сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі[524]. Незважаючи на помітні романські елементи в зодчестві Володимиро-Суздальської Русі, образ архітектурних пам’яток, як справедливо зауважив П.О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури, він має значно більше спільного з пам’ятками зодчества усіх інших давньоруських земель[525].

Ювелірні прикраси VI — VII ст. із Мартинівського скарбу

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-ужитковому, опиралася на глибокі основи народної творчості, на самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументований конкретними і неспростовними даними, знаходить дедалі нові підтвердження. Доречно нагадати, що прихильники історико-культурної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів протиставлення вважали начебто корінну відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така неподібність з огляду на неоднакові географічні умови окремих частин країни могла мати місце і справді мала. Як є вона ще й тепер на території України. Але в дійсності корінної несхожості історико-архітектурного розвитку Києва, міст Південної Русі від міст інших регіонів не існувало. Розкопки Києва, Чернігова, Звенигорода показали, що їх масова забудова в X — XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Бресті, Смоленську, Мінську та інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалася з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом усієї країни. Після виходу в світ ряду праць Б.О. Рибакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних наслідків в економічному розвитку країни.

Справді, формування порівняно стабільних земельних рубежів хоч і супроводжувалося міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно вплинуло на господарський розвиток усієї країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що на зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. У цей час розбудовуються старі міста і виникають нові, давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.

Досліджуючи проблему державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості відстоювали тезу про однобічну залежність цих процесів. У IX — XI ст. існували сильна держава і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави і відповідно — розклад єдиної народності. Деякі науковці стверджували незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотний зв’язок — як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Так, В.И. Довженок показав, що єдність країни визначалась насамперед культурною і етнічною спільністю населення, а А.І. Козаченко підкреслив залежність державного розвитку Русі XII — XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу. Більше ніхто цю проблему не розглядав у такому аспекті, хоча подібні питання знаходять позитивне рішення щодо інших середньовічних держав і народів Європи. Так, М.Ф. Колесницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного розвитку середньовічної Німеччини VI — XIV ст., дійшов висновку, що навіть у XIII — XIV ст., коли державна організація стала аморфнішою, а політичні зв’язки між окремими землями ослабли, державна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, оскільки в її основі лежала історична спільність німецького народу[526]. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народних масах протягом усього періоду феодальної роздробленості не зникало почуття єдності польської землі, польської народності[527].

Аналіз етнічного розвитку Русі XII — XIII ст. показує, що саме народність була одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII — XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму земель. Природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Стильова єдність культової архітектури Русі середини XII ст. Кирилівська церква в Києві, Успенські храми у Володимирі-Волинському, Чернігові, Володимирі-на-Клязьмі

Підводячи підсумок теми етнічного розвитку Русі, слід зупинитися на питаннях монолітності і територіальних меж руської етнічної спільності IX — XIII ст.

У літературі можна зустріти думку, що процеси складання єдиної народності в межах величезної території розселення східного слов’янства справді мали місце, але проходили не скрізь однаково і не набрали повного завершення.

Справедливість такої тези очевидна. Етнічні процеси взагалі не мають повного завершення, а рівень етнічного самоусвідомлення ніколи не буває однаковим на всій території розселення одного етносу. До того ж, існування єдиної народності (стосовно Русі, можливо, краще вживати термін “етнокультурна спільність”) не призводить до нівелювання регіональних етнографічних (у тому числі і мовних) особливостей. Це справедливо навіть стосовно сучасних націй, зокрема й української.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки.

1. У межах державної території Київської Русі IX — початку XIII ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами.

2. Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або “внутрішня Русь”, згідно з термінологією іноземних джерел.

3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву “Русь”. Єдиною була і мова — руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася.