Розділ 2 Утворення Русі

Виникнення Русі е однією з актуальних проблем вітчизняної історіографії. Зусиллями кількох поколінь істориків вдалося відтворити досить повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, яка виникла в результаті їх тривалої політичної і соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Русь розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний народ брав участь насамперед власними культурними традиціями. Літописець Нестор у “Повісті минулих літ” відтворив широку картину розселення східнослов’янських племінних об’єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен та інших (усього 14), які посіли величезні території Східної Європи і перебували на стадії зародження у них політичної організації.

В літопису вони названі князівствами. “И по сихъ братьи (після Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) держати почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словѣни свое в Новѣгородѣ, а другое на Полотѣ”[47]. “Род” тут виступає у значенні князівської династії.

Процеси східнослов’янської консолідації, що проходили в умовах постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму поселень.

У літопису вона отримала визначення “град”. Є підстави стверджувати, що ці “гради” були насамперед адміністративно-політичними і культовими центрами союзів племен, а також порубіжними кріпостями, пунктами збирання данини, общинними осередками. Так виникли Київ, Чернігів, Псков, Полоцьк, Стара Ладога, Ізборськ та інші найдавніші міста.

Провідним осередком східнослов’янської державності було Середнє Подніпров’я. В VI — VII ст. тут виникло велике об’єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — Рос або Рус. Головним політичним центром його став Київ, розташований в надзвичайно зручному географічному місці на Дніпрі. Спираючись на дружини полян — русі, київський князь, як вважає Б.О. Рибаков, досягав певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва: древлянами (Ірпінь, Тетерев), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), сіверянами (Десна, Сейм), радимичами (Сож)[48] з. Піднесенню Києва сприяла й історична ситуація кінця V — VI ст., у тому числі і значна міграція на південь верхньодніпровських племен.

Першим князем полянського союзу племен, як вважав літописець Нестор, був Кий. Багатьма дослідниками свідчення це ставиться під сумнів на тій підставі, що для цього раннього періоду ми не маємо аналогічних свідчень. Це не зовсім так. Відомості про східнослов’янських князів переддержавного періоду містять як вітчизняні, так і зарубіжні писемні джерела. Іордан повідомляє про короля антів Божа, Масуді — “про царя Волинян” Маджака. Обидва князювали приблизно в VI ст. Феофілакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. На кінець VIII — початок IX ст. відноситься діяльність князя Бравліна, який здійснював походи в Крим.

У літопису В.М. Татищева є відомості про князів новгородського та ізборського Гостомисла і Вадима.

Отже, князівська влада в східнослов’янському суспільстві є давнім і місцевим інститутом, і з’явився він іще в додержавний період.

Вважається, що практично кожному союзу племен відповідає своя археологічна культура, що дає можливість окреслити територію цих об’єднань. Полянський союз племен (або Русь VI — VII ст.), за Б.О. Рибаковим, займав простір близько 200 тис. кв. км.

“Откуда есть пошла Руская земля”

Це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці XI — чи на початку XII ст., продовжує хвилювати дослідників і нині. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, що розпочалася понад 200 років тому, триває і сьогодні. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкретні, і далеко неоднозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження етноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ.

Історики, котрі відстоюють точку зору північного походження назви “Русь”, апелюють до авторитету “Повісті минулих літ”. Як правило, вони цитують таке місце: “И бѣша у него (Олега. — П.Т.) варязи и словѣни и прочий, прозвашася Русью”[49]. Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає ще одне питання. Якщо назва “Русь” уже в IX ст. завдяки тісним “слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення”, як стверджують деякі дослідники[50], то чому Олег проголосив “матерью городам руским” не якесь північне місто, скажімо, Ладогу чи Новгород, що знаходилися в центрі цієї “північної Русі”, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів?

І як могло статися, що писемні джерела ніде не відобразили назву “Русь” стосовно північноруського населення.

Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів, і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ, маючи тисячу варягів та інших воїв. Святополк вийшов йому назустріч, “пристрои бещисла вои, Русь и печенѣгъ”[51]. Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава Польського Ярослав “совокупилъ Русь, и варяги, и словѣнѣ”[52].

Ще більш показові в цьому плані свідчення давньоруських літописців XII — XIII ст. У них поняття “Русь” або “Руська земля” виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалося всіх східнослов’янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що вживалося для означення південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини.

Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі “в Русь”, тобто до Києва. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з “Руської землі” на Волинь, а потім знову повернувся в “Руську землю”[53]. Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божськ, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: “А ты постерези землѣ Руской оттолѣ”[54]. Але Ростислав Юрійович не виконує умов угоди, його виганяють, і він іде до Суздаля і говорить батькові: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля”[55]. Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: “Тако ли мнѣ части нѣту в Руской земли, и моимъ дѣтемъ?”[56].

Заснування Києва. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, “возвратися опять в Русь”[57]. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: “Князь наш убьенъ, а дѣтей у него нѣту, сынок его в Новѣгороде, а братья его в Руси”[58].

Новгородці також розуміли під “Русью” Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: “Иде в Русь архиепископ Нифонт”.

У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава[59].

Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, “идущу в Русь к брату”[60].

Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: “Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимирѣ старѣйшаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, а мне еси части не учинилъ в Рускои землѣ”[61]. 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг “к ним в Русь”[62].

Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення “Русь”. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою “Русь”, — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.

Срібна фібула VI — VII ст. Київ

Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам’яттю саме поняття “первісна Русь”, що поклала початок державі. Можна думати, що й Костянтин Багрянородний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Которослі і Трубежа, як це робить О. Пріцак[63], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д.О.Мачинському[64], нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном “Зовнішня Русь”.

Обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел, ототожнивши первісну Русь з островом Русів, розмістивши його на півночі чи у північно-східній Русі. Д.О.Мачинський розуміє, що свідчення арабських авторів важко співвіднести з відомостями про Ільменсько-Ладозький регіон, і виходить із становища в такий спосіб: оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відображують історичні реалії Південної Київської Русі. А сталося це тому, що в 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, “руський домен” переміщується до Середнього Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел[65]. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д.О.Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ. Тоді незрозуміло, чому свідчення східних авторів цього часу не поповнились подробицями, що відображали б реалії Північної Русі[66].

Гори Старокиївська і Дитинка. Київ. Сучасний вигляд

Теза О. Пріцака про мігруючий соціальний центр, підтримана Д.О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія утворення і формування найдавніших князівств Русі є яскравим підтвердженням цього. Процес формування соціально-класових структур проходив активніше у Середньому Подніпров’ї, де традиції державності були започатковані ще в скіфські часи. І не випадково, що саме Середнє Подніпров’я опинилось у центрі формування держави Руська земля та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, пов’язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості слід зазначити, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, яке джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав’ї (Рузара марка і Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейнланд), Прикаспії і навіть у Північній Африці (“руська” колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, непереконливі. А.Г. Кузьмін найважливішою “Руссю” вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний в джерелах V — VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X — XIII ст. Саме звідси, на його думку, “Повість минулих літ” виводила полян-русів і всіх слов’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перш ніж розселитися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. “По мнозьхъ же временьхъ сѣли суть словѣни по Дунаеви”[67].

Київська Русь IX — XII ст.

Б.О. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я взяв ім'я одного з племен, що об’єдналися в ньому, — народу “Рос” або “Рус”, відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу[68]. Сталося це, мабуть, уже наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь як держава і народ часто згадуються в цей час арабськими і візантійськими письменниками.

Вперше назва “Русь” зустрічається в арабській літературі і належить середньоазіатському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі “Книга картин землі”, написаному між 836 і 847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн Хордадбех, який написав у 80-ті роки IX ст. “Книгу шляхів і країн”, зазначав: “Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших околиць країни слов’ян до Румійського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Хамлідж, місто хозар. Їх володар також бере з них десятину”[69]. Твір невідомого автора IX ст. “Худуд-ал-Алам” повідомляє, що “країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів”[70].

Ібн Хордадбех відзначив, що руси вважають себе християнами. Підтвердження цього містяться в “Житії Стефана Сурозького”, в якому ідеться про похід “новгородського” князя Бравліна на початку IX ст. до Криму, взяття міста Сурож і хрещення там князя русів. Ймовірно, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів до Криму дослідники датують кінцем VIII — початком ЇХ ст.[71] Він, як і всі наступні походи київських князів на Візантію, мав на меті передусім утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції, видно з того, що “Румійське море” почало називатися “Руським”: “А Днѣпръ втечеть в Понетьское море треми жереламъ, еже море словеть Руское”[72].

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви “Русь”, незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838 — 839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу Рос (Rhos), посланцями від хакана (Chacanus) “заради дружби”.

Пізніше вони у складі посольства Феофіла дістались до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з’ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається безперечним аргументом на користь північного походження назви “Русь”, насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і в даному випадку справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад за Олега і Ігоря, але їх етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

Останнім часом деякі дослідники у питанні походження назви “Русь” знову повернулись до старої філологічної точки зору, що пов’язувала її етимологію з фінським “Ruotsi” (“Швеція”)[73]. Але в даному випадку це тільки подібність звучання. Польський історик Х. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово “Русь” виключно з “Ruotsi”, перевищили межі своїх дослідницьких можливостей.

Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Назва “Русь”, згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення[74].

Німецький славіст Людольф Мюллер виводить термін “руси” від скандинавського етноніма “Ruderer”. Він переконаний, що всі раніші джерела (Бертинські аннали, Руський літопис, трактат Костянтина Багрянородного “Про управління імперією”) називають “русами” скандинавів. Усвідомлюючи значну звукову розбіжність між “рудерами” і “русами”, Л. Мюллер вважає, що останній термін був не самоназвою скандинавів, а їх слов’янським еквівалентом[75].

Уважне і неупереджене прочитання літопису, навіть і у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає підстав вбачати у назві “Русь” щось чуже східним слов’янам, привнесене в їхнє життя тільки у IX — X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження в період східнослов’янської політичної і етнокультурної консолідації назва “Русь” була тотожна назві “слов’яни”. Щоб переконатися в цьому, досить подивитися, в якому розумінні літопис вживає вислови “Руські гради”, “ми від роду руського”, “Русин” та ін. Безперечно, що вже у IX — X ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злились у велику спільність, яка одержала назву “роду Руського”, “Русі”.

Русь і хозари

Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а їх носії і засновники держав — це купці і воїни, що раніше виділились у професійні групи населення[76]. З дальшого розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була, та ще й одразу з двох сторін — із заходу та сходу. Якесь торговельне об’єднання “Русь”, що виникло десь у Галлії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об’єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід.

Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Руську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.

А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони, виявляється, не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак багато уваги присвятив доказам ідентичності полян і хозар[77].

На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, який був написаний хозарським євреєм і містив кілька хозарських імен і назв. Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але до такого висновку можна прийти і без зазначеного документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень “Повісті минулих літ”, яка повідомляє про київське урочище “Козаре” (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О. Пріцака хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва “Київ” походить від власного імені “Куя”, яке носив хозарський “вацір”. Він же збудував фортецю в районі Берестового і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище “Угорське” О. Пріцак виводить від старої форми “огрин” (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу — “оногур”.

Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б версія про хозарський Київ була правильною, ми вправі були б чекати від його археологічних розкопок таких самих матеріалів, що знайдені в Саркелі, Ітілі, Салтові, інших хозарських центрах. О.Пріцак археології не торкається зовсім. А шкода. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово-маяцької культури) в Києві зустрічаються в поодиноких екземплярах і є мізерним відсотком загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полянського союзу племен, датуються VI — VIII ст.

Салтівський глек VIII — IX ст. Київ

Етимологія назви “поляни”, як вона подана автором “Повісті минулих літ”, показує, що вона розумілася в Давній Русі як пов’язана з апелятивом “поле”. А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.

Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі і знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія теж знаходилася на схід від Дніпра.

Інших писемних джерел для вирішення питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім “Повісті минулих літ”, немає. І не випадково, саме її свідчення залучаються для обґрунтування висновку про хозарське походження полян. О. Пріцаку імпонує, що у двох випадках поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами, з чого він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити такий відповідальний історичний висновок на підставі лише простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами, принаймні, несерйозно. До того ж, поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, а не в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляє її іншій, яку складали радимичі і в’ятичі. “Полянамъ же живущим особѣ, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словѣньска и нарекошася поляне, а древляне от словѣнъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ”[78].

Подібні відомості є і в інших місцях літопису. “Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх”[79]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: “И бѣ обладая Олегъ поляны, и древляны, и сѣверяны, и радимичи, а с уличи и тѣверци имяше рать”[80].

Меч XI ст. Село Хвощевате на Полтавщині

Отже, в літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами. І всі вони конкретно вказують на їх слов’янство. “А ще и поляне звахуся, но словенскаа рѣчь бѣ. Полянами же прозвани быша, зане в поли сѣдяху, а язык словенски есть”[81].

Іще рішучіше обійшовся О.Пріцак з відомостями про хозарську данину полян хозарам. Справді, якщо поляни були хозарами, то нелогічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї і зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор “Повісті минулих літ”. Ось тільки не пояснив О.Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилось зводити на бідних хозар такий наклеп, а заодно й виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких пращурів.

Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині “Повісті минулих літ” і в статтях 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимось, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.

Текст з недатованої частини. “По сихъ же лѣтѣхъ по смерти братьѣ сея (Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и инѣми околными. И наидоша я хозарѣ, сѣдяшая на горах сихъ в лѣсѣхъ, и рѣша Козарѣ: “платите нам дань”. Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несоша хозари ко князю своему и къ старѣйшинымъ своимъ”[82]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно і сталося, підсумував статтю літописець.

Як правило, вступ до “Повісті минулих літ” пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він мав до нього відношення, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася набагато раніше літописної діяльності Нестора. Про це з усією очевидністю говорить закінчення цитованого вище повідомлення: “Тако и си владѣша, а послѣже самѣми владѣють; яко же и бысть: володѣють бо козары руськие князи и до днешнего дня”[83].

Звичайно ж, “днешний день” — це не кінець XI — початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко зникають із сторінок історії не тільки як політичне об’єднання, а й як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар[84]. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо мова йде про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів “володѣють” не міг стосуватися часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню. Можливо, що запис цей з’явився у 60-ті роки XI ст. і належить ченцю Печерського монастиря Никону, який деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого).

Але що ж збентежило О. Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється, мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у русів. Правильно — у русів і у слов’ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати як символічну дань шаблю, а не меч.

Стаття 858 р. “В лѣто 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словѣнах, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ. А хозари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма”[85]. Тут у О. Пріцака викликає настороженість згадка про шкурки білок, принесених як данину. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, поручитися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно не має ніякого відношення до даного літописного повідомлення, то це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в’ятичі проживали у Східній Європі, до того ж, у її лісостеповій і поліській зонах, де білки водяться, говорячи словами літописця, і до цього дня.

Стаття 862 р. “Они же рѣша: “Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривь, иже сдѣлаша градокъ сь, и изгибоша, и мы сѣдимъ родъ ихъ, платяче дань хозарамъ”[86]. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: “Чий се градокъ?” З контексту відповіді зрозуміло, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинницьку залежність від хозар.

О. Пріцак трактує версію Іпатіївського літопису як невірогідну і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису: “И мы сѣдимъ, платяче дань родомъ их, козарамъ”[87]. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису — це його більш рання редакція. Коли б мова йшла про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський й Іпатіївський літописні зводи складені у пізньосередньовічний час, і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у розпорядженні давніший та вірогідніший протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж, стаття Іпатіївського літопису має близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського — ні. Читаючи її, неважко переконатися, що її піддали значному редагуванню, яке спотворило зміст. Якщо погодитися з О. Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, виявиться, що кияни по відношенню до Кия і його роду — зовсім чуже населення. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміло, чому ця теза так тішить О. Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами.

Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, нема в цьому потреби. Дослідники літописів уже давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О.О. Шахматов запропонував таку уточнену редакцію цієї статті: “А мы сидим, род их, и платим дань хозарам”.

Підсумовуючи коротко сюжет про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби взяти під сумнів відомості “Повісті минулих літ”, вони загалом правильно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відношення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данинницьку залежність.

У працях деяких західних істориків стверджується, що “мирна торговельна держава” — Хозарський каганат — мала винятково благотворний вплив на державний і культурний розвиток східних слов’ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень — ранньої Русі і Хозарії — не могло пройти для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов’ян, було б історично неправильно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов’янської матеріальної культури.

Більш відчутним, очевидно, був вплив Хозарії на формування економічних і політичних структур у східнослов’янському світі. Русь на початку IX ст. запозичила від хозар титул кагана, форму співправління двох князів. Однак навряд чи слід переоцінювати ці моменти. Необхідно пам’ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією. Є підстави вважати, що уже в часи правління у Києві князів Аскольда і Діра (60 — 80-ті роки IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 рр. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича[88].

Русь і нормани

Північними сусідами східних слов’ян були скандинавські народи, чиї військові дружини, судячи із свідчень літопису, часто здійснювали грабіжницькі напади на Русь. Якийсь час їх данинниками були новгородські словени, кривичі, фіно-угорські племена чудь і меря. “В лѣто 6367. Имаху дань варяги изъ заморья на чуди и на словѣнех, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ”[89]. Важко сказати, наскільки регулярною була ця данина. Окремі літописні повідомлення вказують швидше на її епізодичний характер. Місцеве населення неодноразово повставало проти варягів і виганяло їх за море. “Въ лѣто 6370. Изъгнаша варяги за море, и не даша им дани, и почаша сами в себѣ володѣти”[90].

На відміну від прибережних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала настільки інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Що стосується глибинних районів східнослов’янських земель, то тут труднощі були ще більшими. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.

І все-таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку руської державності, що до цього часу має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об’єктивно розібратися в цих фактах і дати їм правильне тлумачення. Тут істориків очікують труднощі, і вони їх далеко не завжди успішно долають. Основна проблема полягає у відсутності якісних писемних джерел. Скандинавські саги позначені виразними фольклорними традиціями і, до того ж, “страждають”, що цілком природно, норманською позицією. Дуже збіднілими, а іноді і перекрученими до невпізнання, виявилися повідомлення “Повісті минулих літ” після її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об’єктивний археологічний матеріал, але використання його ще й досі є чисто ілюстративним.

Норманізм як наукова течія має давні корені. Народився він у Росії в XIX ст., а вже згодом був підхоплений історіографією західних країн, де й прижився. У цій праці, напевно, нема необхідності вдаватися до історіографічних подробиць, тим більше, що сучасні дослідники проблеми варягів на Русі і самі відмежувалися від багатьох крайнощів старої норманської школи. Від крайнощів — так, але не від концепції загалом. Щоб ясніше уявити собі позицію неонорманістів, необхідно навести хоча б деякі висловлювання і положення.

Герберт Янкун: “Північноєвропейські варяги, звані на сході норманами, були тут (на Русі. — П.Т.) не тільки як купці, а також і як воїни, які повинні були охороняти довгий шлях за допомогою системи укріплень. Так, можна припускати тут картину панування шведських норманів за допомогою головних опорних пунктів Новгорода, Києва і системи інших укріплень”. Щодо чорноморської торгівлі варягів, Г.Янкун стверджує, що вона велася здебільшого товарами, що забирались як данина у підкорених слов’янських племен[91].

Гюнтер Штокль: “Сприятливих імпульсів цьому (державному. — П.Т.) розвитку надали, безперечно, шведські варяги і їх панування на Русі... Ця перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як і руська історія без варягів”[92].

Мартен Стенбереер: “У Києві, як і в інших шведами заснованих місцевостях на Русі, шведська гегемонія тривала тільки короткий час. Їх торгівля була необхідна насамперед їм самим, їх панування над деякими пунктами на великих ріках було тільки епізодом в житті руського народу”[93].

Рудольф Портнер: “Вони (вікінги. — вели тривалі війни проти Франції і англосаксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор’ї, створили Київську імперію на Русі”[94]. І далі: “Ця східна країна (східні слов’яни. — П.Т.) без кордонів і горизонтів була нездатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб ці джунглі організувати і дисциплінувати їх жителів”[95].

Фібула черепаховидна. X ст. Село Шестовиці на Чернігівщині

Торстен Капелле: “На Русі є цілий ряд важливих пунктів, які, принаймні, своїм походженням зобов’язані вікінгам. Так, можна назвати Стару Ладогу, що була протягом всього IX ст. значною мірою скандинавською.

У давньому Новгороді вже перед виникненням власне середньовічного міста, як свідчать знахідки, жили шведи... У Гньоздові біля Смоленська є численні поховання вікінгів з характерними шведськими прикрасами і озброєнням... Головним пунктом діяльності північних людей є старий Київ, на проживання скандинавів у якому окрім хроніки Нестора вказують археологічні знахідки”[96].

Ерік Граф Оксенстієрна: “Місто Новгород було столицею вікінгів. Під чорноземом товщиною 14 метрів знаходиться археологічний шар першого шведського поселення. У Смоленську розкопано найбільше скандинавських поховань. Однак тут знаходять і багато слов’янського матеріалу... В Києві розкопано чимало могил із шведським матеріалом. Такі могили виявлено також у Чернігові. Археологи розкопали поселення вікінгів в інших районах — Ростові, Суздалі, Муромі. Вікінги становили лише частину населення”[97].

Серед дослідників 60 — 70-х років XX ст. особливо треба виділити позицію колись одного з найбільш переконаних прибічників норманізму Холгера Арбмана. В монографічній праці, присвяченій історії вікінгів, досить чітко простежується деяка роздвоєність його переконань. З одного боку, він, як і раніше, стверджував, що шведи, просуваючись на схід і південь, підкорили собі місцеве, переважно слов’янське, населення і дали йому політичну організацію. З іншого — був збентежений невеликою кількістю скандинавських знахідок у давньоруських містах. Розповівши про розкопки Новгорода, Х. Арбман відзначив, що скандинавського матеріалу там мало: овальна брошка X ст. і кілька кільцевих брошок — це все, що вказує на контакти із скандинавами. У Києві археологічних свідчень скандинавських поселень немає до X ст. Однак, щоб не розлучатися з ілюзією шведського політичного пріоритету на Русі уже в IX ст., Х. Арбман висловив припущення, що, можливо, ранні матеріали скандинавів у цих містах ще не знайдені[98].

Фібула черепаховидна. X ст. Село Шестовиці на Чернігівщині

Практично всі історики, які стверджують велику роль скандинавів у формуванні Київської Русі, як основне джерело використовують “Повість минулих літ”. Це логічно. Руський літопис справді містить виграшні для їх точки зору дані. Про те, як і в який час вони були туди внесені, ніхто не говорить. Х. Арбман, щоправда, назвав розповідь літопису Нестора ненадійним джерелом про початок експансії шведів на схід, але не тому, що вона вигадана невідомим редактором Мстислава Володимировича, а тому, що виявилась неповною. У ній нічого не сказано про час до Рюрика[99].

Особливо великою популярністю користувалася стаття літопису про призвання варягів. “И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собѣ всю русь, и приидоша, стариший Рюрикъ, сѣде Новѣгородѣ, а другий Синеусъ, на Бѣлѣ-озерѣ, а третий Изборьсте, Труворъ”[100]. Два брати, як це вже доведено, виявились міфічними, власне, домислом літописця, який погано знав шведську мову. Синеус (Sine hus) означає “свій рід”, а Трувор (Thruvoring) — “вірна дружина”. Не все ясно і з Рюриком. Історичність його не підлягає сумніву, але етнічна приналежність і роль в руській історії ще потребують визначення.

Понад сто років історична наука користується гіпотезою Ф.Крузе, згідно з якою Рюрика в “Повісті минулих літ” треба ідентифікувати з Рюриком Ютландським, без критичного аналізу. Дослідників, як правило, мало бентежила та обставина, що новгородці направили запрошення не ближчим своїм заморським сусідам — шведам, а далеким датчанам. Як, втім, мало хто звертав увагу на те, що на Русі були не тільки шведські варяги. Останнім часом з’явились праці, в яких показана велика роль датчан в русько-скандинавських зв’язках IX — початку XI ст.[101]

Фібула кільцева. X ст. Київ

Чим це було зумовлено? Відповідь на таке питання треба шукати в історичній обстановці балтійського помор’я VIII — X ст. Датчани були найближчими сусідами північно-західної групи слов’ян і підтримували з ними постійні контакти. На жаль, зв’язки ці ще не досліджені у всій їх повноті, а тим часом вони важливі не лише самі по собі, а й у плані вивчення русько-скандинавських відносин. Традиційно склалося так, що багато західних дослідників шукають доказів скандинавського впливу на слов’ян і не надають аналогічного значення зворотним зв’язкам.

Аналіз археологічних матеріалів показує, що у VIII — X ст. в балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створення якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни. Свого часу Герберт Янкун, намагаючись дати етнічну характеристику жителів Хайтхабу, висловив обережне припущення, що серед них була і невелика група слов’ян[102]. Детальне вивчення знахідок, насамперед керамічних, підтвердило справедливість цього висновку. Вольфган Хюбенер, а згодом і Хайко Штоєр показали, що в Хайтхабу присутня в значній кількості слов’янська кераміка VIII — X ст., аналогічна тій, що поширена вздовж усього південного узбережжя Балтійського моря[103].

У плані скандинаво-слов’янських контактів великий інтерес представляє археологічний комплекс Менцлін, виявлений на північному березі ріки Пена неподалік міста Анклама (Німеччина). Він складався з укріпленого поселення площею близько 9,7 га, курганного могильника — близько 2,7 га та гавані. Тут знайдено поховання двох типів — трупоспалення без урн і трупоспалення з урнами. За характером могильних споруд — кам’яні обкладки у вигляді човнів і кілець — некрополь подібний до могильників Скандинавії. Найкращими аналогами йому, як вважає Ульріх Шокнехт, є датські могильники Ліндхолм Гойє, Гьярно, Ріє Фатігард[104]. Стосовно поховального інвентаря, то поряд з речами скандинавського кола тут є і типово слов’янські. У похованнях знаходились чудові слов’янські посудини так званого фельдберзького типу, що використовувались як урни. Розкопки поселення, що виявили залишки зрубних будинків з підклітями, також дали тільки слов’янську кераміку. Скандинавську кераміку тут не виробляли і навіть не привозили сюди. Спостереження за топографією археологічного комплексу, а також вивчення матеріалів розкопок дозволили Ульріху Шокнехту прийти до висновку, що в Менцліні проживало як скандинавське, так і слов’янське населення[105].

Наконечник піхов меча. XI в. Київ

Слов’янська кераміка IX — X ст. широко представлена в матеріалах Бірки, а також могильників острова Готланд і багатьох інших типово скандинавських пам’ятках[106].

Спостереження, зроблені на підставі археологічних досліджень, знаходять підтвердження і в писемних джерелах. Тітмар Мерзебурзький та інші середньовічні хроністи відзначали змішаний, переважно слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст — Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та ін. Тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами.

Облога Царгорода військами Аскольда. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Думка про зв’язок варягів з південнобалтійськими слов’янами не нова, її висловлювали ще Стрийковський і І. Гізель, а потім підтримали М.В. Ломоносов, М.О. Максимович, С.А. Гедеонов. З істориків нашого часу її прихильниками виступили В.В. Вілінбахов, А.Г. Кузьмін та ін. Однак вона так і не отримала переконливих аргументів. Нині, завдяки накопиченню археологічних даних, їх стає дедалі більше. Керамічні комплекси так званого балтійського типу виявлено в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, містечку на Ловаті та в інших місцях[107]. Вони датуються переважно IX — X ст. і свідчать про масове проникнення в межі Північної і Північно-Західної Русі поморсько-слов’янського населення. Початок процесу розселення поморських слов’ян у басейн ріки Великої і Псковського озера, на думку В.В. Седова, відноситься вже до VI — VII ст.[108] На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських словен з венедським (західнослов’янським) регіоном указують і дані лінгвістики[109]. Щодо південнобалтійського походження предків новгородців, то деякі дослідники схильні вбачати в них нащадків слов’ян-мореходів, які висадилися на березі Ладозького озера, а згодом по Волхову піднялися до озера Ільмень і заснували Новгород[110]. Висновки ці уявляються слушними, але зовсім не заперечують інших шляхів проникнення слов’ян на північ. Відмова від теорії південного шляху розселення слов’ян у район Новгорода і Ладоги, як це має місце в працях деяких вітчизняних археологів та істориків, звичайно ж потребує серйознішої аргументації, ніж просте посилання на наявність західного шляху. Очевидно, на півночі Русі у VIII — IX ст. зустрілися два колонізаційних потоки — південний і західний. Тільки цим можна пояснити таке швидке освоєння трансєвропейського торговельного шляху, що починався від Хайтхабу, проходив через слов’янські міста Старигард, Волін, Щецін, Ладогу, Новгород, Київ і закінчувався в Константинополі.

Наведений екскурс, думається, відповість на питання — чому саме Рюрика запросили на Русь? Датчани були найближчими сусідами слов’ян, у багатьох пунктах жили разом з ними, а отже, знали і їх мову. Сказане, однак, не означає, що Рюрик — обов’язково вихідець із Ютландії. Він міг походити і з якогось слов’янського чи слов’яно-скандинавського міста і не обов’язково бути чистокровним норманом. Навіть постановка такого питання, на думку істориків-норманістів XIX ст., була недоцільною з огляду на чисто скандинавське ім’я Рюрика. А. Куник писав з цього приводу: “Імена Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд, — як ви їх не мучте, не відізвуться вам по-слов’янськи”[111].

Але як же тоді бути із свідченням середньовічних джерел про торгове місто венедських ободритів Рерік, яким у 808 р. заволодів датський король Гетрик? Як ставитися до свідчення Адама Бременського, згідно з яким ім’я Рерік — це друга назва слов’ян-ободритів? Ким би не був Рюрик за походженням, зв’язок його з ободритським краєм чи торговим містом Рерік здається вірогідним. У ранньому середньовіччі людина нерідко набувала ім’я міста чи країни, з яких вона була вихідцем. Писемні джерела дають немало прикладів цього. Ім’я короля Бірки — Берка походить від назви острова Берко (Bjorko)[112].

Під 862 р. київськими князями у “Повісті минулих літ” названі Аскольд і Дір, які нібито спочатку були боярами Рюрика, але відпросились у нього в похід на Константинополь і попутно заволоділи Києвом. Ця версія, поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована іще О.О. Шахматовим. Аналіз літописних повідомлень привів його до висновку, що ці князі IX ст. були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії[113]. Пізніше аналогічних висновків дійшли Б.О. Рибаков, М.М. Тихомиров та інші дослідники. Вони підтвердили свої пошуки свідченням польського хроніста Яна Длугуша, який писав, що після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини і племінники багато років панували у руських, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра[114].

Князювали брати, очевидно, у різний час. Діра згадує ал Масуді, але його відомості засновуються на більш ранніх джерелах. Згідно з Масуді, Дір був найвидатнішим із слов’янських князів, володів багатьма містами і великими територіями, до його столиці приїжджали мусульманські купці. Значно більше відомостей збереглося про Аскольда. Уривчасті записи Никонівського літопису, запозичені з якихось давніх, що не дійшли до нашого часу, джерел, представляють його видатним державним діячем, який займався не лише внутрішніми справами країни, а й міжнародними. Про це свідчать його походи на Константинополь, на печенігів, волзьких булгар.

Палац князя Олега в Києві. Реконструкція В.О. Харламова

У 882 р. на київському столі відбулася зміна династій. Убивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег[115]. Висвітлення цієї події “Повістю минулих літ” суперечливе і малозрозуміле. Якщо Аскольд і Дір належали до оточення Рюрика, то чому тоді факт їх князювання в Києві був таким несподіваним для Олега? Як могло статися, що в Києві залишилось непоміченим проходження по Дніпру великої флотилії? Навіщо був потрібний маскарад з укриттям воїнів і чому київські князі пішли до Олега, а не він до них, що виглядало б логічнішим?

Треба думати, що в реальному житті події розвивались інакше. Ідея захопити Київ виникла в Олега не тоді, коли він підпливав до нього, а значно раніше і, думається, не без співучасті оточення Аскольда. Надто вже гладко у Олега все вийшло. Він не мав шансів заволодіти Києвом силою. Що могла зробити порівняно невелика північна дружина (хай навіть і доповнена загоном кривичів) з добре укріпленим містом, у якому, до того ж, знаходився значний військовий гарнізон? Навряд чи допомогла б і хитрість з укриттям воїнів, про яку так наївно пише літописець. Адже підступне вбивство Аскольда в Угорському (мабуть, тут уже в IX ст. був заміський княжий палац) зовсім не гарантувало Олегу безперешкодного вступу до столиці Русі. Тим часом він заволодів нею без найменших зусиль. Літопис спокійно підсумовує події 882 р. словами: “И сѣде Олегъ княжа въ Киевѣ”[116]. Усе це, природно, наводить на думку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Саме таке пояснення запропонував В.М. Татищев: “Убийство Оскольдово. Довольно вероятно, что крещение тому причиною было, может, киевляне, не хотя крещение принять, Олега позвали”[117].

Ні про яке норманське завоювання Киева, отже, не може йти мова. Стався, по суті, політичний переворот, в результаті якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично стали на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави Русь, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково в Києві варяги приймають і назву цієї держави: “И седе Олегъ княжа Киеве; и быша у него мужи Варязи, и отътоле прозъвашася Русию”[118].

Часи княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Значних успіхів досягла Русь в кінці IX — на початку X ст. і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, у тому числі і варягів. Цій меті, очевидно, служила щорічна данина в 300 гривен, яку Русь сплачувала варягам, “мира деля”. Дослідники справедливо вважають, що між сторонами була укладена звичайна для тих часів угода “миру і дружби”[119]. Свідчення літопису про регулярне залучення київськими князями для воєнних походів варязьких дружин вказують, очевидно, на договірну обумовленість цієї допомоги.

Отже, щодо варягів на Русі, то правильним, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, а також і західних слов’ян, балтів, фіно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці: згодом київський уряд використовував їх як найману військову силу. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні і зарубіжні дослідники, створюють ілюзорне враження мало не рівної їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть і у виправленому вигляді “Повість минулих літ” не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно з статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів “прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро”. Ніби передбачаючи майбутні претензії норманістів, літописець пояснив: “А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьсѣ кривичи”[120]. У 882 р. Олег, спускаючись униз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську і Любечі. У Києві він сів сам.

Де ж тут рівна участь? Рюрик, а пізніше і Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують у них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — “свою”, як уточнює літописець.

Звичайно, нова князівська династія Русі, за походженням північна, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь строго контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалася в екстериторіальності варязьких дружин відносно великих давньоруських міст[121].

Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були виконані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не платили навіть обумовленої грошової суми. Володимир Святославич, коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль в оволодінні Києвом і почала вимагати від киян викуп по дві гривни з людини, просто відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням, варяги заявили Володимиру: “Сольстилъ еси нами, да покажи ньі путь въ Греки”, онъ же рече имъ: “Идѣте”[122]. Мова йде, по суті, про вигнання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і в часи правління Ярослава Мудрого — він відмовився виплатити гроші варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.

Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, на чолі якого вона виявилась. Це справедливо і щодо представників північних народів, які йшли на службу до київських князів і залишались на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали з свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно, не зіграв самостійної структуротворчої ролі.

У всіх випадках залучення варязьких “мужей лучших” на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і направлявся, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії, або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива виходила від київських князів, і можна тільки дивуватись, як вони уміли обернути свої зв’язки із Скандинавською Північчю на користь східнослов’янській державі.

Русь і Візантія

В історичній літературі час од часу порушується питання про культурно-історичну приналежність східних слов’ян і Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили — візантійсько-православної, римсько-католицької, хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює і альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне і об’єктивне знання, а точка зору дослідника. Так з’явилися теорії хозарського і норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, прекрасно обізнані з історією хрещення Володимира Святославича, все ж ставили перед собою питання — за яким обрядом хрестився київський князь?

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян “силові поля” культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне “силове поле” культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції).

Руські дружини Олега під стінами Царгорода. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться в першій половині І тис. н.е., коли в лісостеповій зоні сучасної України під впливом східних римських провінцій виникла так звана черняхівська культура.

Південна орієнтація мала місце і на етапі існування Антського союзу племен. Письмові джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавінів і антів з Візантією, але цим контакти двох сторін не вичерпувалися. Літописець Нестор вніс на сторінки “Повісті минулих літ” історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь, де його з почестями прийняв імператор[123]. Знахідки візантійського імпорту VI — VIII ст., у тому числі і монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями в цей час.

Візит Кия до Царгорода (хоча не всі учені сприймають з довірою це повідомлення Нестора) не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначали постійні набіги антів і склавінів на володіння імперії наприкінці V — у VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що починаючи з 527 р. склавіни і анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550 — 551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[124], а наприкінці століття мало не оволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстиніана І (527 — 565) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія шляхом багатих дарів, найму на службу слов’янських загонів, переговорів із слов’янськими вождями домагалася тимчасових успіхів. Цікаві щодо цього свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30 — 40-х років VI ст., що дивовижним чином перегукуються з розповіддю Нестора про Кия. “Був такий собі Хільбудій, близький до імператорського дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що замість величезних багатств він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстиніан. — П.Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру”. Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. Згідно з однією, він загинув у бою з слов’янами, виконуючи свої союзницькі зобов’язання перед Візантією, згідно з іншою версією — повернувся до слов’ян[125].

Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія про посольство Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора віддати слов’янам нижньодунайську фортецю Туріс і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстиніана. І з цього часу джерела не згадують про їх виступи проти Візантії.

Упродовж першої половини IX ст. руси енергійно заявляють про себе перед Візантією. У 839 р. Їхнє посольство з’явилось у Константинополі, розраховуючи на встановлення дипломатичних зв’язків між візантійським двором і Києвом. У 40-ві — 60-ті роки IX ст. відбуваються військові походи Русі на візантійські володіння в Амастриді (Амасрі) і Криму. Особливо великим був кримський похід русів, у результаті якого вони зайняли весь південний берег — від Корсуня до Керчі.

Наріжною віхою в історії русько-візантійських відносин IX ст. був похід Русі на Константинополь у 860 р. Облога столиці стала своєрідною точкою відрахунку руської історії у грецьких хроніках.

Подія ця найповніше висвітлена в двох проповідях патріарха Фотія. Їх аналіз показує, що напад русів виявився несподіваним для жителів столиці Візантії. Руси прибули на кораблях і рухались із такою швидкістю, що вісники із зайнятих ними поселень не встигали до Константинополя раніше за них. Руси хотіли захопити місто відразу, а коли це не вдалося, почали облогу і грабування передмість. Імператор з військом знаходився в цей час у поході проти арабів, що полегшувало русам оволодіння столицею Візантії.

Зрештою все скінчилося для Константинополя добре. Переконавшись, що міста їм не взяти, руси зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Патріарх Фотій пояснив цей відступ чудом, пов’язаним із хресним ходом з Покровом Богородиці.

“Повість минулих літ” стверджує, що імператор Михаїл у цей час знаходився в Константинополі і навіть брав участь у хресному ході. А відступити русичів змусила велика буря на морі, що сталася після того, як Покров Богородиці опустили в морські хвилі. Отже, загалом літописець підтверджує слова патріарха Фотія.

“Повість минулих літ”, посилаючись на “летописанье греческое”, відзначає, що з цього часу “начася прозивати Руска земля”. Відбулося “дипломатичне визнання” Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О.О.Шахматов, В.В.Мавродін та інші історики, було укладено угоду “миру і любові”.

Але велика східнослов’янська держава, звичайно, виникла не з політичного “небуття”, як це намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що зарозумілі греки тривалий час намагалися не помічати тих важливих перемін, що відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до “дипломатичного визнання” був початий Руссю принаймні з VI ст.

З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через “полюддя” додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв проблеми правлячої еліти молодої Київської держави, а й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію з боку Візантії. Певно, саме в цьому слід вбачати причину походів руських дружин IX ст. до Криму і Амастриди. Економічний інтерес, очевидно, становив основну мету руського посольства 838 — 839 рр. до Константинополя.

Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі і Візантії був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн і укладенню між ними договору.

Однією із найважливіших його статей стало хрещення Русі. Свідчення грецьких авторів підтверджені тільки Никонівським літописом, який зберіг повідомлення про Аскольдове хрещення Русі. Вони утримуються в тій його частині, що була укладена, як вважають Б.О. Рибаков та інші історики, на основі літопису Аскольда. Це подія великої історичної ваги, і вона, безперечно, не була несподіваною, а підготовлялася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (письмові і археологічні) вказують на знайомство східних слов’ян з християнством іще в антську епоху. Конкретні дані з приводу цього містить “Житіє св. Стефана Сурозького”, де розповідається про хрещення князя русів Бравліна архієпископом візантійського міста Сурожа Філаретом. В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками.

У певному зв’язку з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. була активність Русі на Сході. Похід руських на Абесгун не тільки мав на меті корисливі цілі, а й був виконанням союзницьких зобов’язань щодо Візантії, що перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.

Конфесійне зближення Русі і Візантії, яке набуло особливого прискорення в роки правління князя Аскольда, у IX ст. ще не мало незворотного характеру. Успіхи християнізації Русі були відносними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалась язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати “варварський світ”, хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі “Візантійської співдружності націй”.

У роки князювання в Києві Олега (882 — 912) русько-візантійські відносини, переважно економічні, стали на твердий ґрунт юридично-правової регламентації. У 907 і 911 рр. після військових походів Русі на Константинополь були укладені вигідні для Києва мирні угоди. За умовами договору 907 р. Візантія забов’язувалася виплатити одноразову контрибуцію “по 12 гривенъ на ключь”, а також давати щорічну данину: “Уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, таже на Черниговъ, на Переяславль, на Полтѣскъ, на Ростовъ, на Любечь и прочаа городы”[126]. Значні пільги надавалися руським купцям. Серед них такі: забезпечення продуктами харчування на шість місяців, дозвіл жити в передмісті Константинополя (в монастирі св.Мамонта), користуватися лазнею, забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по 30 осіб. Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним, сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини — вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнали катастроф, повертати полонених і збіглих.

Якісь угоди, очевидно, були укладені й у військовій справі. Відомо, що в 911 р. 700 руських дружинників воювали у складі візантійського війська з критськими арабами.

Укладення мирних договорів з Візантією стало актом великої історичної ваги, що утверджував Київську Русь як рівноправного економічного партнера імперії. Пожвавлення торговельних відносин з Візантією другої половини IX — початку X ст. засвідчують знахідки візантійських монет у Середньому Подніпров’ї. Є підстави стверджувати, що вони були в обігу не лише в зовнішній, а й у внутрішній торгівлі.

Як і в часи Аскольда, укладання угод з Візантією за Олега перебувало в певному зв’язку з активізацією політики Русі на Сході. Східні автори повідомляють про походи русів у 909 — 910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.

Князюванням Олега завершується процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала процеси об’єднання окремих східнослов’янських князівств у єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала їх. Київська Русь IX — початку X ст. — це вже велика ранньофеодальна держава, яка дедалі впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.

Загрузка...