Київська Русь

Джерела

Тривалий час основним джерелом дослідження історії Русі були літописи. Їх історіографічне опрацювання і публікація тривають уже понад півтора сторіччя. Великим є внесок у цю справу М.І. Костомарова, О.О. Шахматова, А.М. Насонова, М.Д. Присьолкова, М.С. Грушевського, М.М. Тихомирова, Д.С. Лихачова, В.М. Істріна, О.С. Орлова, М.Г. Бережкова, Л.В. Черепніна, Б.О. Рибакова, А.Г. Кузьміна, В.Ю. Франчук та інших.

Основою давньоруського літописання є “Повість минулих літ”, до якої ввійшли давніші літописні твори, написані в Києві в кінці X — в XI ст. Перша редакція “Повісті” здійснена літописцем Нестором близько 1111 р. її публікацію, переклад на сучасну російську мову, текстологічний аналіз і археографічний опис списків здійснили Д.С. Лихачов і Б.О.Романов[7].

Як пам’ятка історіографії “Повість минулих літ” є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Для “Повісті” характерне постійне звернення до Біблії, що була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська “хроніка” Георгія Амартола; факти руської історії він розподілив на основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу.

Нестор був не просто літописцем, якому судилося створити своєрідну історичну енциклопедію Русі до початку XII ст., а й істориком. Це добре видно вже із заголовка “Повісті”, в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: “Откуду есть пошла Руская земля” і “Кто въ Киевѣ нача первѣе княжити”[8]. На відміну від своїх наступників, а також і деяких сучасників, Нестор розумів взаємозалежність цих явищ, їх зумовленість внутрішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він зв’язував з діяльністю першого слов’янського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні контакти сягали Константинополя.

Джерелознавчий аналіз “Повісті”, здійснений Б.О. Рибаковим, показав, що працю Нестора в часи Мономаха — Мстислава піддали тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилася “норманська” концепція початкової руської історії, що не має нічого спільного з історичною дійсністю[9].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації “Повісті”, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису представили руську історію так системно і настільки повно, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Серед переваг “Повісті”, як і літописів, що лягли в її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латиномовної історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV — XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.

Літописець Нестор. Скульптура М. Антокольського

“Повість минулих літ” найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. На початку XIV ст. на півдні Русі було створено звід, що об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього увійшли Київський звід 1198 р. (1200), складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, Галицько-Волинський звід початку XIII ст., “Літописець Данила Галицького”, складений у 1256 — 1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[10]. Найповніше цей звід представлений в Іпатіївському літопису.

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також “Літописець Переяслава Руського”[11].

Важливі дані для висвітлення історії Північної Русі містяться в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[12].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст., в якому наявні свідчення, що не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів. Згідно з Б.О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літопису зберігся так званий “Літопис Аскольда”, що подає відомості про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно в Києві і Новгороді. У пору феодальної роздробленості, в XII — XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У південній Русі центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та в ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували “Повість минулих літ”. Вони помітні не лише в київському літописанні, а й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, ростовському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їх заклики до об’єднання руських земель не були виявом тільки їх літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських, а й князів інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха”, “Житіє і ходіння ігумена Даниїла”, “Слово о полку Ігоревім” та ін.[13] На відміну від укладачів літописів, автори їх значно менше залежали від князівської влади, хоча творам їх притаманна така сама публіцистична пристрасність, вони пройняті тією ж ідеєю — державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах своїм “Повчанням”. Він виступає як державний діяч, що дбає про благо своєї країни і до цього ж закликає своїх дітей та представників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі і безкорислива відданість своєму сюзеренові, вірність принципам старійшинства чітко проступає в творі, присвяченому князям Борису і Глібу, що були особливо популярними на Русі. В умовах загострення князівських міжусобиць, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо імпонували їхня смиренність, відповідальність за долю дружини і населення. За Руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в “Житії” Даниїл говорить про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кадило “на гробе святемъ отъ всея Русьскыя земля”[14].

Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі “Слово о полку Ігоревім”[15]. Автор “Слова” непокоїться насамперед долею Південної Русі, але вміло і тонко поєднує обидва поняття Руської землі. У “Золотому слові” великий київський князь закликає Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую”[16].

Оригінальним історичним джерелом є “Києво-Печерський патерик”, в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. “Патерик” містить унікальні замальовки київського життя. Це розповіді про лікаря Агапіта (він зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха); про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідця з Угорської Русі Мойсея Угрина та ін.[17] Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, що притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.

Як вважають дослідники, “Києво-Печерський патерик” включав витяги з “Літописця старого Ростовського”, Іпатіївського і, очевидно, Никонівського літописів[18].

Деталь окуття турячого рогу. Курган Чорна Могила. X ст. Чернігів

Багато цінних свідчень з історії Русі X — XIII ст. в “Історії Російській” В.М. Татищева. Ніби передбачаючи появу скептиків, які будуть сумніватися в існуванні літописних джерел “Історії”, він писав, що його праця складена “тем порядком и наречием, каковы в древних находятся, собирая из всех полнейшее и обстоятельнейшее в порядок лет, как они написали, ни применяя, ни убавляя из них ничего”. Велику роботу у вивченні джерел “Історії” В.М. Татищева здійснили М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков, А.Г. Кузьмін, які переконливо відвели звинувачення у вигадках і навіть свідомій фальсифікації історичних джерел[19]. У руках В.М. Татищева були літописи (Розкольничий, Єропкінський, Хрущовський, Чернігово-Сіверський), які не збереглися до наших днів. Значний інтерес становить комплекс свідчень з історії Південної Русі XII — XIII ст. Це політичні характеристики князів, повідомлення про князівські з’їзди, військові походи, про державну програму Романа Мстиславича, в основі якої лежала федеративна система правління на Русі.

Важливим писемним джерелом з історії Русі є “Руська Правда” — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана “Правда Ярослава”, розроблена Ярославом Мудрим у 1015 — 1016 рр. для Новгорода, а також “Покон вірний”. Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого (“Правда Ярославичів”), Володимира Мономаха (“Статут Мономаха”), Всеволода Ольговича та Ізяслава Мстиславича (“Пространна Руська Правда”). Завершилось складання давньоруського законодавства в Новгороді на початку XIII ст.

Курганний могильник. X — XI ст Село Липове на Чернігівщині

Тривалий час не мало належної оцінки таке незвичайне джерело, як мініатюри Радзивіллівського літопису. Ні історики, ні мистецтвознавці не могли відповісти на основне питання: відображенням якої епохи і дійсності є ці мініатюри? Тільки після виходу відомого дослідження А.В. Арциховського, а також ґрунтовного джерелознавчого аналізу мініатюр Б.О. Рибакова стало очевидним, що “через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близькою до “Слова о полку Ігоревім”[20].

Останнім часом до джерелознавчого фонду давньоруської історії дедалі впевненіше входять так звані графіті. Йдеться насамперед про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст, археологічних знахідках. Ґрунтовний джерелознавчий аналіз їх здійснили Б.О. Рибаков, С.О. Висоцький, В.Л. Янін, А.О. Мединцева, А.А. Залізняк, Л.В. Черепнін[21].

Корпус писемних джерел з історії Русі не обмежується лише вітчизняними. Важливі свідчення знаходимо також в історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX — XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.

Найбільш повно і докладно розповіли на сторінках своїх творів про слов’ян і Русь IX — X ст. арабські автори. Ал Масуді та Ібн Хаукаль повідомляють про походи русів на Каспій, Хозарію і Бердда; Ібн ал Асір, Ях’я Антіохійський і ар Рудравері — про хрещення Русі; Ібн Хордадбех, ал Факіх, ал Істахрі — про слов’ян і три групи русів. Повідомлення про русів містить і хроніка VI ст. сирійця Захарія Ритора.

Джерелознавчий аналіз творів арабських авторів подали у своїх працях A.Я. Гаркаві, А.Ю. Кримський, В.В. Бартольд, О.Ю. Якубовський, І.Ю. Крачковський, О.П. Ковалевський, Б.Н. Заходер, В.М. Бейліс, А.П. Новосельцев та ін.[22]

Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь найбільшу цінність становлять “Житіє Георгія Амастридського”, “Записки грецького топарха”, “Про управління державою” Костянтина Багрянородного, “Стратегікон” Кекавмена. Ці, а також деякі інші хроніки дають змогу познайомитися з цінними матеріалами про походи Русі на Візантію, договори Русі з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Царгороду, русько-візантійські відносини XI — XIII ст. Огляд цих свідчень, їх переклад і науковий аналіз здійснили М.В. Левченко, Г.Г. Литаврін, А.М. Сахаров, B. М.Істрін та інші візантіністи[23].

Європейські писемні пам’ятки, в яких ідеться про Русь, не такі численні, як східні, але надзвичайно цінні. Це хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англо-саксонські джерела, пам’ятки французького епосу, ісландські саги, в яких зустрічаються численні факти руської історії IX — XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них виконали Л.М. Попова, Г.Е. Санчук, Л.В. Розумовська, О.О. Мельникова[24]. Англо-саксонські джерела досліджували М.П. Алексєєв, В.І. Матузова, угорські — С.О. Аннінський, В.П. Шушарін, скандинавські — Є.О. Ридзевська, І.П. Шаскольський, М.Б. Свердлов.

Вирішення питань соціально-економічного і культурного розвитку Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це слушно було в часи В.Б. Антоновича і М.С. Грушевського, в працях яких археологічні пам’ятки використані досить широко, і ще більше справедливо в наш час, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, висловлені ще в XIX ст., але вже давно спростовані археологією. Ідеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і Південної Русі в XII — XIII ст., про її культурну відрубність від решти давньоруських земель у цей і більш ранні часи, про сплюндрування Києва в 1169 і 1202 рр. Андрієм Боголюбським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих поглядів добре показана в 50 — 60-х роках XX ст. у працях Б.О. Рибакова “Ремесло Древньої Русі”, В.Й. Довженка “Землеробство Древньої Русі”, М.К. Каргера “Древній Київ”, у численних публікаціях результатів археологічних досліджень давньоруських поселень, городищ, могильників.

В останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилась. Розкопки Києва в 60 — 80-х роках XX ст. не тільки збільшили кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові докази його поступального економічного і культурного розвитку — від часу виникнення до 40-х років XIII ст. Вони опубліковані в ряді колективних праць, а також монографіях П.П. Толочка, С.Р. Килієвич, Г.Ю. Івакіна, Я.Є. Боровського, М.А. Сагайдака, І.І. Мовчана[25].

Цінні археологічні матеріали виявлені розкопками у Чернігові, Любечі, Галичі, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Переяславі-Хмельницькому, Звенигорода де впродовж багатьох років працювали В.Й. Довженок, Б.О. Рибаков, В.П. Коваленко, А.В. Куза, М.П. Кучера, Р.О. Юра, Д.І. Бліфельд, В.К. Гончаров, В.В. Ауліх, І.К. Свєшников[26]. Проведено планомірні і систематичні розкопки багатьох городищ, селищ і могильників уздовж Дніпра, Стугни, Росі, Десни, Тетерева, Горині. Виявлений археологічний матеріал у ряді випадків є єдиним джерелом висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру[27]. Особливо це стосується невеликих укріплених поселень, розкопки яких дали змогу визначити їх соціальну типологію, господарську спеціалізацію, місце в оборонних системах на державних кордонах Русі і міжземельному порубіжжі.

Великими джерелознавчими можливостями володіє археологічний матеріал при дослідженні питань етнокультурного розвитку, де особливе місце належить палеоантропологічним студіям, з’ясуванні характеру і рівня економічного розвитку, міжнародних торговельних зв’язків Русі IX — XIII ст.

Література

Питанням історії і культури Русі присвячена велика наукова література. Уже в працях істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. — В.М. Татищева, М.М. Карамзіна, Д.М. Бантиша-Каменського, М.П. Погодіна, М.О. Максимовича, М.Ф. Берлинського та інших — розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави IX — XIII ст. Мала вона переважно династичний характер, який і визначав основну схему історичного процесу на Русі. Згідно з названими істориками, виглядала ця схема досить просто: спершу Русь була єдиною державою, що забезпечувалось єдністю князівського роду, пізніше, в XII — XIII ст., принцип старшинства було порушено, що призвело до князівських усобиць і роздроблення країни.

Згідно з М.М. Карамзіним, Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, бо була роздроблена на малі області. “Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до величі, слабла і руйнувалася понад триста років”[28]. Поворотним пунктом в історії Русі М.М. Карамзін вважав 1169 рік, коли війська Андрія Боголюбського оволоділи Києвом, після чого місце Києва заступив Володимир-на-Клязьмі: “Київ назавжди втратив право називатися столицею вітчизни”[29]. М.П. Погодін відзначав слов’янський звичай спільного володіння землею, а основну причину князівських усобиць вбачав у виділенні волостей, яке почалося ще на зорі давньоруської історії. “У встановлених для XII — XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому межували з землями, які займали племена”[30].

Кістяне руків’я нагайки. XI ст. Київ

М.П. Погодін практично першим сформулював теорію великоруської етнічної основи Русі, згідно з якою найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров’я були великороси, а малороси прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами.

З рішучим спростуванням цієї теорії виступив М.О. Максимович. У філологічних листах до М.П. Погодіна він писав: “У нас у Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя, насаджене святим просвітителем Русі — Володимиром; а коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, лишились на своїй рідній Київській стороні, у своїх стародавніх містах і селах, зі своїми переказами і звичаями, — ми зостались на кореню, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі, ні навіть Батийова навала”[31].

Рештки житла. XII ст. Вишгород

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, заперечив С.М. Соловйов. У передмові до першої книги “Історії Росії з найдавніших часів” він відзначав: “Не ділити, не дробити руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, стежити переважно за зв’язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатись пояснити кожне явище внутрішніми причинами, перш ніж виділити із загального зв’язку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу”[32].

Сам С.М. Соловйов єдність Русі зводив, по суті, до єдності князівського роду, у спільному володінні якого вона перебувала. Такий стан, вважав історик, зберігався аж до XIII ст.

З кінця 50-х років XIX ст. з’явилась теорія федеративного устрою Русі, що базувалася на єдності руських земель. Її автор — М.І. Костомаров — розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, побуту і мови, єдності князівського роду, християнської православної віри і церкви. Серед найважливіших чинників, які підтримували єдність Русі, історик називав боротьбу з зовнішніми ворогами і єдність правових норм[33]. “Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання Руської землі в єдинодержавне тіло; з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку і єдності [...] Русь ішла до федерації, і федерація була тією формою, в яку вона почала прибиратись. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті”[34].

У вступній лекції до курсу руської історії М.І. Костомаров визначив форму давньоруської державності як удільно-вічову. Остаточно цей принцип бере гору з половини XII ст., але в основних своїх рисах він з’явився вже в X ст. Удільність, згідно з істориком, становить собою такий лад, коли самобутні частини, не змішуючись хімічно воєдино і не припиняючи свого осібного існування, всі разом утворюють одне державне тіло. Єдність князівського роду була головною видимою інституцією нашої удільності, але не єдиною. З середини XII ст. замість довільних князівств виступає самобутність земель за природним поділом. Монголо-татарська навала зупинила удільно-вічовий механізм руського життя. “Наша Русь, паралізована навалою і рабством, зі своїм удільним укладом, продовжувала близько століття несвідомий рух на колишній лад. Не маючи сил змінити цей лад, ні звільнитись від тяжкого кошмару”[35]. Лише в XIV ст. історичне життя руських земель розгалужується на два основних річища: на сході — у формі Московського царства, на заході — у формі Великого князівства Литовського, яке досить швидко з’єдналося з Польщею.

Ідея єдності Русі IX — XIII ст. знайшла обґрунтування у працях B. Й. Ключевського. Як і М.І. Костомаров, він в історії Київської Русі бачив боротьбу двох засад, із яких одна вела до політичного дроблення, а інша — до збереження її єдності. Круговерть князівських воєн втягувала в свою орбіту місцеве життя, місцеві інтереси земель-князівств, не даючи їм надто відділитись. На питання, що становила собою Русь XII ст., чи була вона єдиною, цілісною державою з єдиною верховною владою, В.Й. Ключевський давав ствердну відповідь: “На Русі була тоді єдина верховна влада, тільки не єдиноособова [...] Увесь князівський рід став елементом єдності Русі”[36]. Вважаючи Русь XII — XIII ст. федерацією, побудованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думки про цілковиту окремішність давньоруських земель. “В ній (Русі. — П.Т.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле; але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні”[37].

Лише з початку XIII ст. Київ і Київщина, згідно з В.Й. Ключевським, поступаються місцем Суздальщині і її центру — Володимиру-на-Клязьмі.

В.Б. Антонович вважав, що новий поворот руської історії відбувся в кінці XII ст. Замість колишнього сильного центру державної влади у Києві виникає кілька нових центрів: Ростово-Суздальський, Новгородський, Галицький і Полоцький[38].

Велику увагу приділяв Русі у своїй творчості М.С. Грушевський[39]. Опрацювавши широке коло писемних і археологічних джерел, він показав всю суперечливість історичного розвою Київської Русі. Упродовж IX — XIII ст. досягли високого рівня розвитку економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм поступово занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей продовжився аж до монголо-татарської навали, мав “застої і перерви”, коли окремим князям вдавалося відновлювати “давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва”. Перша стадія у процесі цього розкладу закінчилася князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М.С. Грушевський вважав 1169 рік (взяття Києва військами Андрія Боголюбського), а фіналом — монголо-татарську навалу.

Вали літописного міста В’яхань на Сумщині

Як вважав історик, агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в україно-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя в Україні протяглося ще на століття довше[40].

Дискусії з приводу державно-політичного розвитку Київської Русі продовжуються і в наш час. У працях М.М. Покровського, Б.Д. Грекова, С.В. Юшкова, А.М. Насонова, Д.С. Лихачова, М.М. Тихомирова, Б.О. Рибакова, В.Й. Довженка, М.Ф. Котляра, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова та інших істориків спільним е ствердження феодальної сутності розвитку Русі. Що стосується державного устрою, економічного і культурного розвитку, то тут думки істориків розійшлися.

Б.Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з економічним запустінням Середнього Подніпров’я. Уже в другій половині XII ст. процес зміцнення і відокремлення нових політичних центрів і ослаблення Києва пішов настільки далеко, що, як стверджував Б.Д. Греков, Київ на той час остаточно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, держави[41].

Піч житла XII — XIII ст. Вишгород

Близьких поглядів дотримувалися С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в безпосередню залежність від економічних[42]. За Б.О. Рибаковим, Київська земля навіть в кінці XII ст. становила собою один із найрозвиненіших регіонів Русі, а Київ був найбільшим економічним і культурним її центром.

Д.С. Лихачов відзначав, що, незважаючи на роздробленість Русі та ріст обласних відмінностей, у XII — XIII ст. розвивалась і самобутня єдина основа руської культури. Утворення національних культур кожного з братських народів (російського, українського і білоруського), як вважав Д.С. Лихачов, більшою мірою зобов’язане процесам об’єднавчим, ніж роз’єднавчим[43].

А.М. Насонов не схильний був перебільшувати фактори дроблення Київської держави. Самостійність князівств не усувала певних елементів державної єдності, одним із серйозних доказів чого є “Повість минулих літ” з її широким географічним та історичним горизонтом, вченням про єдину східнослов’янську країну і народність[44].

Концепція єдності Русі і ролі Києва як економічного, культурного і політичного її зосередження знайшла обґрунтування у працях В.Й. Довженка, П.П. Толочка. Землі-князівства не становили собою чогось нового для Русі XII — XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Історичний процес характеризувався відцентровими і доцентровими тенденціями. Перевага лишалась за останніми. Єдність Русі трималась на міцних економічних зв’язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомості необхідності оборони руських земель від зовнішніх ворогів, спільності законодавства, родинних зв’язків правлячої князівської династії[45].

Важливим є доробок у вивченні історії Русі В.Т. Пашуто і Л.В. Черепніна, згідно з якими її державну форму визначала загальноруська структура правління, за якої київський стіл був об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів[46].

Великою фундованістю, насамперед археологічними джерелами, характеризуються праці, присвячені соціально-економічному і культурно-історичному розвитку Русі, М.Ю. Брайчевського, А.М. Кирпичникова, П.О. Раппопорта, В.Л. Яніна, М.П. Кучери, О.П. Моці, А.В. Кузи, А.О. Мединцевої, П.Ф. Лисенка, Г.В. Штихова та інших археологів.

Русь досліджується в історіографії країн Західної Європи, США, Канади. Ряд оригінальних праць присвятили їй О. Пріцак, Я. Пеленський, А. Поппе, Е. Доннерт, В. Водов, Ж. Бланков, Л. Мюллер, Д. Оболенський, А. Стендер-Петерсен, Х. Арбман. Поряд з традиціями об’єктивного, заснованого на неспростовних свідченнях джерел, висвітлення історії і культури Русі, мають місце й інші, в яких внутрішні закономірності розвитку підміняються зовнішніми випадковостями. Насамперед це стосується ранніх етапів руської історії. “Не може бути, щоб Київську Русь створили самі східні слов’яни”, — вважають деякі історики-медієвісти Заходу і активно ведуть пошуки їхніх політичних наставників. У цій ролі виступають нормани, хозари, візантійці.

Колись один із лідерів норманізму, що стверджував пріоритет скандинавів у створенні східнослов’янської державності, А. Стендер-Петерсен під тиском археологічних фактів змушений був визнати, що всі аргументи норманістів спростовані. Це визнання, проте, привело його не до відмови від норманської теорії, а до заклику шукати для неї нових аргументів.

Заклик було почуто. У працях Х. Арбмана, Е. Оксенстієрни, Т. Капелле, деяких інших істориків стара ідея обґрунтовується за допомогою не зовсім коректного посилання на свідчення “Повісті минулих літ” та археологічних матеріалів. Щоправда, тепер вона не виступає у своїй колишній категоричній однозначності. Варяги оголошуються однією з історичних сил, які брали участь у державотворчому процесі на берегах Волхова і Дніпра, але силою провідною.

Заради справедливості слід відзначити, що аналогічний підхід до цієї проблеми характеризує і праці деяких вітчизняних дослідників.

Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності, яка має давні традиції, останнім часом здобула визнання і обґрунтування у працях Ф. Дворніка, О. Пріцака. Останній вважає, що руси і поляни не мають прямого відношення до східних слов’ян, бо етнічно пов’язані з хозарами. їм належить і честь заснування столиці Русі — Києва.

У конструкціях істориків, які обстоюють ідею іноземного начала або його переважаючого імпульсу в створенні Київської держави, немає не тільки відповіді, а навіть і постановки питання, чому в середовищі кочового хозарського чи поморо-скандинавського світу мали місце процеси політичної консолідації, а в слов’янському суспільстві з його давньою осіло-землеробською культурою — ні. І як це хозарам або скандинавам удалося створити для східних слов’ян те, чого вони виявилися не в змозі створити для себе на своїх землях.

Поданий тут джерелознавчий та історіографічний огляд, звичайно, не претендує на вичерпну повноту. Його мета — наголосити на основних проблемах історичного розвитку Русі IX — XIII ст., які ще вимагають свого дальшого дослідження і розв’язання, а також визначити основне коло джерел, без яких виконання цього завдання неможливе.