Книга змін

Вихід

Його очі мені здавались іронічними. Але тепер, коли він одягнув балаклаву, що сховала обличчя й лишила тільки очі, я бачу в них злість і втому. Втому від нескінченного чекання на появу адекватних полководців. Злість від того, що ті, які є, знали про слабкі місця оборони. І не зробили абсолютно нічого, щоб їх усунути.

— Сепари, як дурні, ломилися в Новогригорівку, думали, що там наше слабке місце. За один день наступу вони втратили п’ять танків під Новогригорівкою. І все одно продовжували пробивати нашу оборону з півночі. А потім цілком випадково їх диверсійно-розвідувальна група зайшла з іншого боку, з південного заходу, в Логвинове. І вони зрозуміли, що наших там немає.

Я розмовляю з Зеленим. Такий у мого товариша позивний. Колір, що вселяє надію. Зелений — унікальна людина. Талановитий офіцер. Професіонал. Його група артилерійських розвідників коригувала вогонь зношених гармат по колонах противника, не даючи остаточно перетворити дебальцевську «кишеню» на смертельне кільце. Я раніше часто приїжджав у Дебальцеве й бачив, як працює група Зеленого. Гі злагодженість і чіткість вселяли впевненість, що Дебальцеве ми втримаємо. Восени, показуючи карту «кишені», він казав: «Теоретично вони можуть узяти Дебальцеве, якщо в них буде всемеро більше сил, ніж у нас. Але, повір, для цього їм треба стягти все, що в них є на інших ділянках фронту, а на це вони навряд чи підуть. Військ у нас тут дуже багато. І, до того ж, їм потрібно замінити місцевих гопників і козаків на регулярні війська».

Так вийшло, що неможливе стало можливим. Кількість наших військ на плацдармі скоротилася. Значно погіршилася якість. І супротивник зміг створити необхідну семиразову перевагу. А про те, що по той бік росіяни збивають регулярну армію, підтягуючи найманців та знищуючи місцевих незгодних козаків, стало відомо вже в листопаді. Я добре пам’ятаю, як один з офіцерів, Скорпіон, доповідав про це й повідомляв, що ватажки угруповань, хильнувши для хоробрості і взявши в руки гранати, приходили на наші блокпости й пропонували разом «е…нуть по зтим русским». Усе сталося так, як казав Зелений. І ось, згадуючи свої слова, він з тяжкістю визнає: «Не думав, що виявлюсь правий».

— Розумієш, там, із південно-західного боку від Комуни й до Луганського, практично не було військ. Можеш уявити? На майже двадцяти кілометрах чистого поля всього три спостерігачі. Більше нікого наших. Вони просто не могли повірити, що це так. А коли зайшли туди, то щиро здивувались: «О, пощастило!» І почали закріплюватися в селі. Підтягувати ротно-тактичну групу й формувати опорний пункт.

— Скажи мені, а чи можливо було їх звідти вибити? — питаю. Адже тільки одна помилка у військовому плануванні, і, напевне, думаю я, її можна було виправити. А Зелений каже, що треба не виправляти помилки, а їх уникати. Виявляється, напередодні воєнної катастрофи він примчав у штаб сектора «С» і розбудив командувача сектора. Була третя ночі. Розвідник змалював полковнику ситуацію і сказав, що коли негайно не розв’язати питання Новогригорівки, то мишоловка зачиниться. Зелений побачив, що на карті в командувача було позначене Логвинове. Тобто в секторі знали найслабші місця оборони.

Новогригорівка та Логвинове — два єдино можливі напрямки, з боку яких можна було захлопнути мишоловку. І тоді в ній опиниться геть усе українське угруповання в Дебальцевому. До слова, командувач швидко збагнув суть нічної доповіді й пообіцяв, що негайно телефонуватиме начальнику Генерального штабу.

— Зателефонував? — питаю Зеленого.

— Не знаю, — знизує плечима артрозвідник, — не бачив. Але думаю, що так. Я бачив його карту. Я ж кажу, в нього були позначені і Новогригорівка, і Логвинове, тобто ступінь ризику він і до цього розумів.

Але події розвивалися так, ніби не було ніякого дзвінка. А можливо, цей дзвінок просто нічого вже не вирішував.

Це було о третій ночі. Кілька годин по тому, рано-вранці дев’ятого лютого, російський Т-72 обстріляв машину з офіцерами гірськопіхотної бригади. Виїхав біля автобусної зупинки з написом «Логвинове» й відкрив вогонь. Замполіт бригади отримав важкі поранення. Здавалося б, усе це разом із доповіддю Зеленого мало б змусити штаб сектора винести швидке рішення. Але ще майже добу після цього жодних активних дій з боку українських військ не спостерігалося.

Через добу біля Луганського ми наткнулися на три вантажівки з бійцями батальйону «Донбас».

Виявилося, вони з Логвинового. Зайшли за підтримки двох танків. І танки ці спалили бойовики. Судячи з того, що розповіли учасники невдалої операції, їх відправили на зачистку. Хоча через добу, коли рашисти підтягнули сили, потрібна була не зачистка, а штурм. Навіть із такого невеликого села, як Логвинове, — тридцять дворів, не більше — вибити злагоджену групу за допомогою «поліцейської» зачистки неможливо. І не варто сподіватися, що досвід супротивника поступається нашому, в усякому разі, поблизу Дебальцевого.

Вантажівки з «Донбасом» стояли не дуже довго. Під'їхав офіцер і, не виходячи зі свого «УАЗика», скомандував машинам їхати на Артемівськ. І знову потягся час бездіяльності, кожна хвилина, кожна секунда якої, виявилося, коштувала життя бійцям у котлі, кришка над яким майже закрилася.

— Зелений, скажи, будь ласка, а операція з виведення воїнів із Дебальцевого була спланованою?

Він подумав і сказав:

— Ну звичайно, спланованою. Інша річ, що планували операцію не ті люди, яким це доручила Батьківщина. Планували операцію офіцери середньої ланки. Вищим командиром був комбриг 128-ї бригади. Те, що Дебальцеве трималося два тижні, було не завдяки, а всупереч діям Генерального штабу. Штаб сектора виконував лише одну роль: був пріоритетною ціллю для артилерії противника. У керівництві військами він не брав жодної участі. Добре, що хоч не заважав командирам це робити.

До цієї групи офіцерів входив і він. Я вже знав і про багато десятків загиблих при виході бійців, і про те, що з «Поляни», з розташування 128-ї бригади, люди йшли по трупах своїх товаришів. Перед тим як зустрітися з Зеленим, у Луганському ми знайшли групу бійців із 128-ї бригади, які мусили прориватися, залишивши по дорозі вантажівки з «двохсотими». Мені довелося навіть віддати свою аптечку солдатам — хлопці не мали медикаментів.

— Цілий «урал», ціла машина «двохсотих» там стоїть, і їх звідти ніхто не забере, тому що там уже сепари. Ми вже потрапляли в кільце, — розповідали вони, не соромлячись сліз, що залишали світлі сліди на їхніх вкритих кіптявою бою обличчях. — Там, в «уралах», лежать наші «двохсоті» хлопці, і їх ніхто не хоче вивезти.

Але я хотів збагнути, що ж відбувалося всередині тієї групи офіцерів, які виводили людей. І хто має нести відповідальність за Дебальцеве. Відвертіше, ніж Зелений, мені навряд чи хтось зміг би про це розповісти.

Коли стало зрозуміло, що з Дебальцевого треба виходити, а Генштаб при цьому не давав жодних вказівок, командири бригад і батальйонів почали розробляти план відступу. Аврально. Ключовим місцем збору була «Поляна», табір закарпатської бригади. Але до «Поляни» треба було непомітно для противника підтягти людей із розкиданих по периметру Дебальцевого позицій. Було визначено проміжні точки збору. Але робилося це в режимі якнайсуворішої таємності. Якби командири батальйонів і дивізіонів зв’язувалися один з одним через штаб сектора та Генштаб, то операція провалилася б і сумний список жертв був би значно довшим. Так вважає Зелений:

— Між нами, командирами, було два штаби — Генеральний і штаб сектора. Але, слава Богу, ми їх виключили зі схеми, тому операція пройшла успішно. Ми розробили способи зв’язку, комунікації, знищували резерви, котрі збиралися відрізати угруповання противника. Операція змогла стати успішною, тому що розроблялася на горизонтальному рівні, без участі вищих штабів.

Усі частоти супротивник прослуховував. Усі позивні й топоніми рашистам були відомі. Але офіцери змогли придумати таку схему зв’язку, що дозволяла тримати в секреті переміщення українців і вводити противника в оману. Люди Зеленого до останнього лишалися на своїх місцях, прикриваючи відхід колон. Один із його артрозвідників, Андрій Кравченко, коригував вогонь по колонах противника з осколком у грудях. Він не залишав позицію. Бачив, що від нього залежать сотні людей, і готовий був віддати своє життя за інших.

Про те, що котел буде, говорили після втрати Вуглегірська. Одним з останніх у безпечне місце вийшов Артем Рафальський, той самий командир позиції з позивним Скорпіон.

— Мені приховувати нічого, — зізнався Артем відразу ж після виходу з котла. — От уяви. Я спостерігав протягом останнього тижня шість колон противника по десять-дванадцять машин. Танки, БТР, БМП. Коли я давав точку, щоб завдати удару по колонах або зруйнувати міст, мені казали: «Ми не можемо туди стріляти». Це говорило командування сектора. Тож у тому, що ми опинилися в оточенні, винне командування сектора, яке не ставилося серйозно до нашої інформації. Вони навіть не володіли поточною інформацією. Наприклад, я «замовляю» артилерію на певній точці, а командування сектора каже, що там стоять наші. А наших там немає вже тиждень. Тобто командування сектора не знає, що наші покинули цю позицію тиждень тому. В оточенні винен не президент чи збройні сили, як це хочуть подати. Винне командування сектора, яке приїхало собі зірку заробити.

За кілька годин, трохи остудивши свій гнів бойового командира, який не розуміє бездіяльності штабістів, Скорпіон бере в руки гітару. Співає. У нього гарний голос. І майже мирний репертуар. «Ми ще сюди повернемося», — він підморгує в паузах між піснями. Але Зелений так не вважає. Його слова залишають після себе важке мовчання, як на пилюці — сліди берців солдатів, що відступають:

— Ми не скоро відіб’ємо Дебальцеве. Якщо це взагалі у планах. Неможливо, не маючи резервів, планувати наступальні операції. Неможливо силами офіцерів середньої ланки малювати на карті укріплення, ефективні з точки зору оборони. І вибудовувати між ними комунікації. Наступальні дії неможливо планувати, не маючи ефективних штабів. Генштаб не працює. Тому на сьогодні Україна не здатна вести наступальні дії взагалі! Структура, що в змозі планувати успішні бойові операції, у нас відсутня.

Мене як відром крижаної води облили. І вирвалося питання. Наївне, просте і єдино можливе:

— Що ж тоді робити, Зелений?

— Робити?! — мало не вибухнув він. — Я скажу, що робити. Треба міняти начальника Генерального штабу негайно, тому що не тільки він біда, а біда всі ті, кого він призначає. Абсолютно некомпетентні, непатріотичні, паркетні генерали й полковники, які сидять у бліндажах, грають у свої карти й роблять вигляд, що вони беруть участь у бойових діях. Я серйозно думаю про те, щоб перейти в добровольчі підрозділи. «Правий сектор», «Азов» чи якісь інші. Під керівництвом цих нездар із Генштабу воювати не хочу і людей на смерть не поведу.

І ми починаємо говорити про те, хто бодай теоретично міг би очолити Генштаб і досягти успіху в роботі. Згадуємо командирів бригад. Адже є серед них ті, хто з самого початку на цій війні і має досвід успішних операцій.

— А знаєш, — каже Зелений, — парадокс у тому, що коли від військових залежить майбутнє всієї країни, то на ключові посади треба ставити не п’ятдесятирічних, а тридцятирічних. Так було в Ізраїлі в сорок восьмому, так було в Туреччині за тридцять років до того. І там, і там усе було на межі страшної поразки. І саме тридцятирічні командири на чолі армій перемагали супротивника, що мав багаторазову перевагу. Тому що мислили нестандартно. Могли відмовитися від шаблонів. І повністю ігнорували поради політиків.

Я знизую плечима. Не знаю, де шукати таких тридцятирічних. Але песиміст Зелений виявляється оптимістом:

— Я їх теж не знаю. Особисто. Але то поки що. Такі люди в нас є. На фронті сорок тисяч людей. Достатньо, щоб знайти таланти серед командирів, у яких в підрозділах дисципліна, немає пияцтва, невеликі втрати, а на рахунку успішні, можливо, зухвалі операції. Наш порятунок не в «Джавелінах», САУ та Ф-16, точніше, не тільки в них. Нам потрібні справжні полководці. І що раніше вони прийдуть, то швидше закінчиться війна.

Я мовчу. Сектор «D», луганський аеропорт, Іловайськ, Новоазовськ, донецький аеропорт, два блокпости на Бахмутській трасі, тепер Дебальцеве. Здавалося б, у цієї невеселої топоніміки війни вже мало б з’явитися ім’я. Не месії. Не лідера. А просто командира. Командувача. Полководця.

— Зелений, чи не задовго ми чекаємо? Країна чекає?

Але Зелений лише підморгує у відповідь. У його очах зникають злість і втома, він знову стає іронічним, яким і був до дебальцевського відступу.

До речі, артрозвідник лишився на фронті. Отже, Зелений, ти все ж чекаєш змін!