Книга змін

Ненависть

Роза любила їздити до Оренбурга поїздом. Довга дорога завжди давала їй можливіств зібратися з думками. Вона серйозно ставилася до цього процесу. Так досвідчений грибник, зрізаючи білі та підберезники, складає їх у кошик, аби потім, прийшовши додому і знявши пропахлий вологим лісом дощовик, дістати свою здобич і, відокремлюючи добрі від зіпсованих, милуватися формою кожного гриба. Отак і Роза, дістаючи з кошика своєї пам’яті спогади, з любов’ю відкладала хороші окремо від поганих і якось непомітно ловила себе на думці, що насолоджується тими й іншими. Вона кохала чоловіка, до якого їхала через степ, через сніги, через похмурі міждержавні кордони. Роза насолоджувалась очікуванням, згадуючи, як виглядає чоловік, котрий чекатиме її на вокзалі. Високий і худий, з благородною поставою, яку підкреслювало його улюблене синє пальто. Величезна лисяча шапка з хвостом ззаду робила його схожим на мисливця з дитячої книжки про індіанців. Він так і називав цю шапку — «звіробійна», і хоча, прийшовши додому, закидав її недбало на вішалку, вона знала, що до неї він дуже звик. Інакше не носив би протягом усіх довгих зим їхнього знайомства. І ще борода. Він мав дивовижну бороду, в яку можна запустити довгі нігті й легенько дряпати щоки коханого. Роза пам’ятала, що ще зовсім недавно борода була чорною, і ось вона майже вся біла.

Вона казала йому, що це не привід сумувати. От, приміром, благородні коні сивіють у самому розквіті сил. І мало хто знає, що білий кінь переможця — це насправді посивілий кінь. А він сміявся, потім театрально надавав обличчю сердитого виразу й казав:

— То я, значить, жеребець?!

Роза смішно кивала головою, і він тут же її обіймав, немов загортав у свої худі широкі плечі.

Вона розводила коней під Астаною. Він під своїм ім’ям писав підручники з фізики, а під чужим — поеми для товстих літературних журналів. Ну а коли літературні журнали перестали купувати, він оселився в інтернеті, розміщуючи свої вірші на поетичних форумах.

Вона згадувала, як він пояснював їй, чому Єсеніна слід вважати новатором у поезії, а Рождественського, навпаки, традиціоналістом.

— Зрозумій, Єсенін мислив образами. Ти читаєш його і бачиш калейдоскоп різних картин.

— Але Пушкін теж мислив образами. Ти читаєш його і теж бачиш калейдоскоп образів, — іронічно повторювала його слова Роза.

— Розо, дитя степів широких, — усміхався він, мружачись, і очі його ставали майже такими ж вузькими, як у неї, — поет Єсенін не просто мислив картинками, він їх, як сказали б кінокритики, монтував, створюючи в такий спосіб нові емоції та смисли. Якби вірші Єсеніна використати як сценарії, то фільми, зняті за ними, отримали б призи на найпрестижніших кінофестивалях.

— А Рождественський?

— А Рождественський — це просто словесний конструктор. Поетичний «Леголенд» для дорослих.

— Але в нього є ж і про кохання.

— А неважливо, про що писати. І взагалі, про кохання ніхто краще за Бернса не написав. Пам’ятаєш, про кохання й бідність?

Вона вважалася багатою жінкою. Коні приносили більше грошей, ніж фізика. Напевне, тому вони зустрічалися ось уже двадцять років, але так і не стали жити під одним дахом. Замолоду він був рабом стереотипу про справжнього чоловіка, який неодмінно має заробляти більше за дружину. До старості він так і не позбувся дитячих комплексів та юнацької бравади. Вона все розуміла, все пробачала. Спочатку він казав, що потрібно дочекатися, поки син виросте. Він виховував сина від першого шлюбу і жодного разу за весь час їхнього двадцятилітнього роману не розповів, чому й куди поділася його перша дружина. І от син виріс. Вступив до артилерійського училища. Закінчив його. І навіть дослужився до капітана. А вона однаково сідала на поїзд і їхала, їхала до нього холодними степами, щоб через місяць безмежного щастя повернутися. Вона намагалася розібратися в собі, чому живе саме так і не змінює ні свого, ні його життя. Але, не відповівши на ті питання, Роза продовжувала пливти за течією звивистої річки стосунків із коханим чоловіком.

Вона їхала на заручини його сина. Молодий капітан повернувся з тривалого відрядження. Йому дали коротку відпустку. «Одружуйся і назад», — сказав суворо командир артилерійського полку. Але капітан вирішив не одружуватись, а тільки обмінятися з нареченою обіцянками вірності та обручками. А одружиться потім. Після відрядження. Роза чула, що це відрядження було секретним і небезпечним.

Поїзд запізнився на три години, що було звичною справою на кінцевій станції в Оренбурзі. Мороз посилювався, але, вийшовши на платформу, вона за звичкою здивувалася, що тут холод відчувається менше, ніж в Астані, яка продувається всіма вітрами.

О, ось і він! Лисяча «звіробійна» з хвостом майнула серед натовпу в жовтому світлі вокзальних ліхтарів. І борода, мила сива борода.

— Ти моя степова красуня, — обхопив він її струнку талію. Для її майже п’ятдесяти в неї була ідеальна доладна фігура, і червоне пальто, застібнуте на великі ґудзики, вдало підкреслювало привабливі лінії тіла.

Вона хотіла відразу ж запустити пальці в милу сиву бороду, але не зробила цього, лишивши на потім. Роза притулилася до його грудей щокою, заплющила очі від щастя й усміхнулася.

Обіймаючись на задньому сидінні таксі, вони їхали до нього додому і говорили милі нісенітниці. Вона насолоджувалася звучанням його голосу, а він просто казав про те, що думав, а думав тільки про те, як приїде додому, зніме з неї це червоне розкішне пальто й одним рухом кине його, не дивлячись, або на вішалку, або на спинку крісла, або просто на підлогу.

— Як син? — запитала вона.

Він став серйозним:

— Та так. Сама побачиш.

Син виявився вдома. Тому червоне пальто не кинули на підлогу, а натомість акуратно повісили на вішалку у вітальні.

— О, Розо! Як чудово, що ти приїхала, — вигукнув молодий чоловік у формі артилерійського капітана. Вони з першого дня знайомства називали одне одного на «ти».

— Розповідай, — зажадав капітан.

Вона взялася розповідати все те, чим зазвичай ділилася з року в рік. Степ, коні, новобудови в Астані, тенге, Назарбаєв. Вони чули від неї це всоте, але щиро охали й ахали, ніби вперше. Ну принаймні вдруге.

— А чому ти вирішив заручитися з дівчиною, а не відразу одружитися? Ти не впевнений у ній? — поцікавилася Роза.

— Я не впевнений у собі, — зітхнув капітан. І, як здалося Розі, зі злістю.

— Він щойно з Донбасу, — акуратно шепнув його батько.

Він плеснув у долоні й потер їх, як це роблять алкоголіки перед першою чаркою.

— Ну що, за стіл? З нареченою познайомимося завтра. Ага?

Вони пішли на тісну, але затишну кухню, де на них чекав квадратний стіл, заставлений усілякими стравами. Усе виглядало так смачно й по-домашньому, що Розі, змученій залізничними наїдками, захотілося з'їсти ну просто все. Від солоних огірків до млинців із маком, що доходили на чавунній сковорідці.

— Ну, за зустріч! — поквапився підняти чарку з горілкою молодий капітан.

Він різким рухом відправив уміст чарки в горло й навіть не скривився. Батько осудливо похитав головою, але нічого не сказав. Син часто перевертав у себе чарку, не чекаючи тостів. Не диво, що капітан швидко захмелів і його діалоги з легкістю переходили в монологи.

— Там повне лайно. Спочатку ми жили в готелі. Потім нас перевели в побутовий комбінат. Простіше кажучи, якась заводська лазня. Кажуть, не з’являйтесь на вулиці, щоб місцеві не знали, що ви російські офіцери. Але як не з’являтися? То одне треба, то друге. І взагалі, дивлячись на одні й ті самі пики навколо себе, можна з глузду з'їхати.

— А наречена ж хто? — запитала Роза, але капітан відмахувався.

— Завтра все побачиш… А там дівчата діляться на тих, хто на тебе кидається, і на тих, хто в тебе хоче кинути чимось важким.

— Не люблять вас?

— Хто любить, хто не любить… Яка різниця? А за що нас любити? — вигукнув раптом капітан. — Ви вірите телевізору, так? Нас там немає? Так от, я вам правду скажу. Це ми обстрілюємо донецький аеропорт. І це ми стріляємо по Донецьку.

Тут Роза ойкнула, а батько офіцера налив собі чарку.

— Як це ви стріляєте по Донецьку?

— А так.

Молодий чоловік поспіхом підсунув до себе тарілку огірків.

— Дивись. Це аеропорт. Олів’є — це Донецьк. Між ними стоїть моя батарея, — він поставив між олів’є та огірками заварний чайник, повернувши його носиком до зеленого соління.

— Це моя артбатарея. Вона б’є по аеропорту сто двадцять другим калібром. Сто двадцять два міліметри. Годину-дві попрацюємо, а потім приходить нова цілевказівка. І ми розвертаємо системи в бік нових цілей.

Капітан розвернув чайник на сто вісімдесят градусів.

— Отак. Що тепер перед нами?

— Олів’є, — несміливо сказала Роза.

— Донецьк, — виправив її батько капітана.

— Молодець. Правильно, Донецьк, — похвалив батька за кмітливість офіцер. — І ми отримуємо наказ на залп у цей бік. Я командую «триста тридцять три», і ми випускаємо «руб-двадцять-два» по донецьких кварталах.

— Скільки?

— Ну, це ми так калібр наш величаємо. Щоб простіше було.

Батько спохмурнів. Роза подивилася на капітана так уважно, ніби намагалася запам’ятати незнайоме обличчя.

— Виходить, телевізор бреше?

— Так, Розо, так! — скрикнув хлопець. — Телевізор і Путін брешуть. Ми колпашимо по Донецьку. Ми, а не укри. Вони, напевне, теж стріляють. Але не думаю, що вони цілеспрямовано накривають мирні квартали. Вони кажуть, що дотримуються угоди, а фактично просто дістати не можуть. Тільки їхні диверсанти заходять. Путін бреше, що нас там немає. Путін бреше, що ми не стріляємо по Донецьку. А робимо ми це для того, щоб місцеві ненавиділи укрів. Десять пострілів по огірках, один по олів’є! Розумієте? І всі ці жахливі картинки, все це лайно, ця ненависть, ці жертви, розірвані тролейбуси, — все робимо ми. Все роблю я, капітан російської армії.

Роза зупинилася. Їй перехотілося брати з тарілки огірки.

— Слухай, може, ти вже не повернешся туди? — несміливо запропонувала вона свій варіант розв’язання проблеми. — Ти ж, мабуть, доброволець?

— Доброволець, — сумно посміхнувся він. — У добровільно-примусовому порядку.

— Тоді кидай це все. І їдьмо в Астану, до мене.

І раптом сумна усмішка зійшла з обличчя офіцера.

— А як же мої хлопці? Вони ж там. Моя батарея. Знаєш, скільки їх загинуло? Знаєш, скільки моїх бійців хохли під Донецьком поклали?

Він раптово став злим. Лютим:

— Хохлы моих парней тоже пачками колпашили. Я не успевал развернуть батарею, как они давали залп по нам. У них был где-то хороший корректировщик. А еще на маршах нас, бывало, встречали их партизаны. Сволочи, как же точно они нас били! Как же я их ненавижу, нациков этих, укров!

Вона спробувала знайти здорове розумне зерно в його словах і зробити так, щоб і молодий капітан його теж побачив. Розумне, здорове.

— Слухай, це ж ви до них прийшли.

— А мне это без разницы, Роза. Кто к кому и куда пришел. Все просто. Они положили моих, и я их ненавижу. Этих салоедов, хохлов, укров. Суки, свободы они захотели! Болт вам, а не свободу, поняли?!

Це він вигукнув у простір і вдарив кулаком по столу так, що брязнули кришталеві чарки.

— Ненавижу!

Батько капітана підвівся з-за столу й підняв молодика за плечі.

— Так, синку, тобі пора спати, — по-батьківськи лагідно сказав він. — Завтра важливий день.

Вони залишилися вдвох на кухні. Роза склала руки на столі й порожньо, безглуздо дивилася на миску з олів’є. Батько капітана довгими пальцями крутив обідок чарки. Обоє мовчали. Нарешті чоловік перервав мовчанку.

— Він там дуже змінився, ти бачиш. Це схоже на алкоголізм. Він розуміє, що робить щось на зло собі, але не може спинитися.

Розі на мить здалося, що вона чужа на цій добре знайомій кухні. Але мить минула. А чоловік шукав слова виправдання для сина.

— Він розуміє, що неправий. І я розумію, що він неправий. Він там убиває інших людей. Він загарбник і окупант. Сам себе він не називає окупантом, але я знаю, що іноді хоч по думки треба називати речі своїми іменами.

Роза поклала голову на руки. Вона продовжувала слухати.

— Найстрашніше для мене, Розо, те, що я готовий туди вирушити. Я готовий туди поїхати слідом за ним. І разом з ним ненавидіти хохлів.

— Але чому? — вирвалося в неї.

— Чому? — задумливо перепитав він.

З півхвилини він помовчав. І знову продовжив.

— Усе тому, що він мій син і я його люблю. І ще ось ця фраза, яку він промовив. Ти чула, з яким болем і з якою гордістю сказав, що він капітан російської армії?

Ніч видалася зім’ятою, мов несвіже простирадло. Їй із ним не було погано, але й колишньої легкості взаємного проймання наче й не бувало. Бракувало якоїсь дуже важливої деталі, одного штриха, мовби музикант, граючи в ресторані чиюсь улюблену пісню на замовлення, раптово зупинився й не зіграв закінчення. Її мужчина цього не помітив. Він заснув, повернувшись до неї обличчям, так, що світло місяця падало через вікно і лягало благородним срібним відтінком на сивину його бороди.

Вона дивилася на нього й думала про те, що від любові до ненависті один крок. І що в його випадку ненависть — це форма співзалежності. Він хотів страждати разом із дорогою йому людиною, підкоряючись інстинктам, а не розуму й логіці. І все, що він написав, прочитав і створив, ненависть змивала з файлів його свідомості, залишаючи хіба злісні тваринні інстинкти. Єсенін, література, поезія, фізика. Віднині все це не мало ваги.

Нині він готовий ненавидіти хохлів тільки тому, що їх ненавидить його син. Але мине час, і він так само зненавидить піндосів, чухонців, чурок. Якщо з ненавистю дивитися на світ, то навіть усмішка коханої людини може здатися гримасою дикуна. Адже вона чурка, так? Із вузькими монголоїдними очима? Чим вона ліпша за хохлів? Або, може, гірша, яка різниця?

Біля неї лежав п'ятдесятирічний чоловік і тихо, задоволено сопів уві сні.

Вона невловними безшумними рухами зібрала речі і, причинивши за собою двері, спустилася на вулицю. Підняла руку перед самотнім «запорожцем» і через годину була в залі вильоту аеропорту. Прямого літака в Астану не було, їй довелося купити квиток до Алмати. «Ну нічого, навіть так це все ж швидше, ніж поїздом», — подумки мовила вона і вимкнула мобільний телефон.