Книга змін

Термінатор

Поле тяглось аж до обрію і повільно хвилювалося рядами золотого колосся, відгукуючись на найменший подув вітру. Небо було чистим і безхмарним.

Він давно помітив, що синява небес у цих краях буває різною. На світанку — насиченою, густою. Удень — білястою, як блакитний шовк, вицвілий на сонці. А перед самими сутінками небосхил, йому здавалося, блищав у променях призахідного світила, як поверхня авто модного кольору «синій металік».

Машини він не любив. Хоча якийсь час йому довелося попрацювати таксистом. Треба було заробити гроші, і то якнайшвидше. Зате він любив комбайни. Йому снилося, як дід простягає йому, підліткові, руку й допомагає піднятися в кабіну комбайна. «Ну що, Толю, полетіли?» — каже сивий бородань, усміхаючись. «Чому це полетіли?» — перепитує Толя, а дід замість відповіді хитро всміхається й виводить комбайн у поле. Золоте море гойдає величезну машину на своїх хвилях, і дід, як справдешній капітан, крутить величезний штурвал. Нечасті хмари біліють, мов намальовані емаллю на тлі ранкової синяви. Дід каже: «Дивись», — і тягне кермо комбайна на себе. Кермо повільно піддається, і от комбайн відривається від пшеничної хвилі й підіймається. Ух ти! У Толі захоплює дух від різкого перевантаження. Погляд насилу охоплює золоте море пшениці. Воно в далекій далині змикається з обрієм, але що швидше туди летить комбайн-літак, ведений дідом, то далі відсувається блакитний небосхил. Колючий і терпкий запах зібраної пшениці заливає все навколо, піднімаючи настрій, додаючи сил. Дід підморгує То ликові: «Хочеш, навчу на цій штуці літати?» І, заворожений, Толя тільки киває у відповідь. Він хоче бути комбайнером. А дід, посадивши комбайн біля ґанку старої побіленої хати, підштовхує його вперед, до дверей. Із дверей виходить бабуся й виносить глиняний глечик із молоком кольору емалевих хмар. І пахне від глечика травами.

— Толю! Толю! Прокинься! — наполегливо будить його Джексон.

Толя довго лежить і дивиться в стелю. Йому здається, що він чує гудіння дідового комбайна. Але це один за одним падають неподалік «руб-п’ятдесят-два», снаряди калібром сто п’ятдесят два міліметри, і стіни будівлі, де розташувався спостережний пункт української артилерії, гудуть і вібрують від розривів. Реальність надто давно й безцеремонно вдирається в його потаємні мрії. Уже немає ні страху, ні ненависті.

— Толю, вони сюди прийшли. Що робитимемо?

Він здійснив зусилля над собою і, неохоче відігнавши сон, запитав:

— Скільки їх прийшло?

— Двоє, — відповів Джексон. — Із прапором. Білим.

Тут, на позиції, в оточенні, вони лишилися без старшого офіцера, і неформальним командиром став То лик. Його природна інтуїція і впевненість у правоті вищих сил, що межує з фаталізмом, вселяла товаришам повагу. До того ж, він не боявся брати відповідальність на себе. А інші не боялися на нього покладатися.

— З білим прапором? — перепитав Толя, хоча зрозумів усе відразу. — Тримай їх на прицілі, а я зараз до них вийду. Поговоримо.

Вони надійно втримували бетонну конструкцію навчального комбінату на околиці Дебальцевого. Ні «Градами», ні мінометами викурити їх звідти було неможливо. «Нас виб’ють звідси тільки в тому випадку, якщо підтягнуть „Тюльпани“, але наші їм цього зробити не дадуть», — налаштовував своїх бійців Толя. Щоправда, в усього буває межа. Вони з надлишком мали терпіння й патріотизму, а от боєкомплект підвів. Майже закінчився. Ні патронів, ні гранат їм підвезти вже немає змоги.

Усе місто являло собою руїни, звідки люто відстрілювалися бійці. Локальні осередки опору, оточені бойовиками. Холодний і черствий стиль зведень повідомляв про перевагу сил супротивника. І ось Толик бачить двох представників цих сил, які підійшли під білим прапором до розораного майданчика з переламаними, як сірники, соснами, котрий ще недавно був невеликим міським парком на околиці Дебальцевого. Під стовбурами дерев темнів зелений камуфляж загиблих російських диверсантів. Саме за мертвими товаришами і прийшли люди під білим прапором.

— Здравия желаю! — сказав старший із двох парламентерів.

Толя тримав руки за спиною, щоб не спровокувати рукостискання. Парламентери, втім, руки не подавали, але тримали долоні так, щоб Толя бачив: вони не мають ні гранат, ні пістолетів. Він теж наважився показати порожні долоні, але зробив це ненав’язливо. Прибульці оцінили його жест. Він помітив на їхніх обличчях задоволені гримаси. І тільки потім почалася розмова.

— Мы хотели бы забрать наших «двухсотых», — сказав огрядний чоловік у кубанці і з сивою бородою. Він показав на зламані стовбури дерев, під якими лежало кілька тіл у російському «цифровому» камуфляжі, накритих білими простирадлами.

— Забирайте, — спокійно відповів Толя, дивлячись в очі супротивнику. Його люди були всі на місці, всі цілі, і від усвідомлення цього факту настрій в артрозвідника був на висоті. Для підняття духу цього достатньо.

— А вы представьтесь сначала, — трохи агресивно подав голос із-за спини бороданя інший росіянин, молодший і зліший, ніж його старший товариш у кубанці.

Толя не злякався. Два тижні виживання під «Градами» та гарматними снарядами випалили з його серця чимало почуттів, що виявилися зайвими на цій війні. У тому числі й страх.

Чоловік із сивою бородою обернувся до того, другого, й осадив його:

— Ты не стартуй так. Видишь, они накрыли тела наших людей. Значит, не глумятся над воинами, уважают.

Толя відзначив подумки, що старший парламентер, той, який з бородою, чимось схожий на його діда. I вдав, що не помітив сказаної фрази. Утім, вона його майже не стосувалася. Треба було продемонструвати впевненість у собі.

— Вы первые пришли. Вам надо. Значит, вам первыми представляться, — спокійно відповів він агресивному хлопцеві.

Той хотів був щось заперечити, але бородань у кубанці підняв руку й охолодив запал товариша.

— Не вопрос. Представлюсь, — погодився володар кубанки. — Зотов Владимир Петрович. Атаман. Пятьдесят восемь лет. Раньше работал в префектуре в Москве, потом вернулся на родину, в станицу. А сюда приехал по зову сердца.

— Анатолий Адамовский, боец двадцать пятого батальона, — відрекомендувався Толя.

— Просто боец?

— Просто боец. Да, кстати, а чего сердце именно сюда позвало?

Чоловік, який назвався Зотовим, не вловив ноток іронії в голосі Толі.

— Я видел, что сюда идут бандеровцы, понял, что они творят в Славянске, и я не мог оставаться в стороне. Надо было любой ценой остановить фашистов. Конечно, донецким надо было между собой разбираться, но русский язык нельзя было трогать. Мы ж один народ.

Толя перевів погляд на розбитий п’ятиповерховий будинок за спостережним пунктом. Йому стало смішно. Про фашизм він чув багато разів від російських полонених, яких, попередньо нагодувавши й напоївши, передавали спецслужбам. «Що вони там курять, у цій Росії?» — щиро дивувався його товариш Джексон тупій упертості, що з нею тисячі росіян ішли в Україну вбивати своїх сусідів. А «борода» в кубанці правив як по-писаному:

— Ты понимаешь, я сегодня двоих детей вывозил из подвала. Просидели там под снарядами. Разве это можно допускать?

Толя уважно подивився в очі парламентеру.

— Ты знаешь, Владимир Петрович, — сказав він, — все, что ты видишь вокруг, сделали ваши снаряды. А здесь, в Дебальцево, я из подвалов вывез десятки детей. И их родителей. Они сидели под вашими снарядами. Под вашими, атаман, а не под нашими.

Супутник отамана пританцьовував на місці від бажання закінчити цю розмову, але Зотов був дуже допитливий і балакучий, як будь-який міліцейський чиновник на пенсії.

— Ладно, Толя, давай договоримся, — майже дружелюбно сказав Зотов. — Ты своим передашь, чтобы не били по жилым кварталам, а я своим. Хорошо?

— Хорошо, — знизав плечима розвідник. Він і так знав, що в Дебальцевому українська артилерія не стріляє по районах, де є мирні жителі.

— А ты сам откуда? — подав голос другий парламентер.

— Я-то? — усміхнувся Анатолій. — Я отсюда. С Донбасса. Километров тридцать от Дебальцево. И я, наверное, бандеровец. Только я никуда не уходил. Я был здесь, и восемь поколений моих предков были здесь. Это вы пришли. Так-то оно получается.

— Так ведь бандеровцы… — почав був отаман.

— Распинают детей и насилуют монтажной пеной старушек? — перебив його Толя. — Знаешь что? Езжай к себе в Москву, меняй паспорт и приезжай к нам через погранцов в Чернигове, а я тебя встречу на переходе. И потом отвезу во Львов. Узнаешь, какими бывают бандеровцы, как вкусно готовят в кнайпах и как любят принимать гостей. Может, поменяешь мнение.

— Это вряд ли, — сказав з-за спини отамана його супутник.

«Ну навряд, то навряд», — подумав Толя спокійно.

— Да, есть а такой вопрос, — змінив тему отаман. — У вас наш человек. Пленный. Отдадите?

— Отдать не отдадим, а поменяем. У вас тоже есть один из наших.

— А фамилия? — запитав другий і дістав олівець та блокнот.

«Він в отамана, схоже, замість начальника штабу», — оцінив Толя. І сказав:

— Позывной Горняк.

— Понял, — кивнув «начальник штабу». Він, судячи з усього, знав про існування людини з таким позивним.

— Вы хоть с нашим обращаетесь нормально? — запитав отаман.

Толя подумав про переляканого хлопця, який відсипався в комірчині під охороною Джексона. Джексон щойно змінив іншого вартового, і Толя навіть позаздрив військовополоненому, чиє право на здоровий сон ніхто не збирався обмежувати.

— С ним порядок. Женевская конвенция и все такое. Найдете Горняка, и мы отдадим вашего. Сразу же.

— Понял, — кивнув бородатий отаман. — Ну, до встречи. Руки, думаю, жать не будем?

Фраза прозвучала як легкий жарт, але Толя навіть не осміхнувся. Кивнув і пішов до входу в будівлю, де на другому поверсі двоє бійців тримали під прицілом гостей.

— Погоди, Толя, — зупинив його отаман.

— Что еще?

— Я знаю этого вашего Горняка.

«А я й не сумнівався в цьому», — по думки сказав собі Адамовський. Звісно, і отаман, і його помічник були в курсі.

— Там с этим Горняком не все в порядке.

І Толя застиг на місці. Він давно вирішив зробити все можливе, щоб витягти побратима з полону. Але можливості на війні завжди обмежені непередбачуваністю ситуації.

— Понимаешь, он у бородатых. У кавказцев, — сказав отаман так, ніби це пояснювало неможливість обміну. Толю це пояснення не влаштовувало.

— Ну и что, что он у бородатых? К чему это ты? Говори скорее, — поквапив співрозмовника Толя.

— Они ему пальцы отрезали. Восемь. Говорят, чтобы больше не стрелял. Оставили только два. «Чтобы поссать мог», — это мне их командир сказал.

— Понятно, — вичавив із себе Толя.

— Но вы же с нашим так не сделаете? — спитав «начальник штабу», вийшовши з-за спини отамана.

Толя уважно подивився в його очі. Уявив, яким зараз бачить цей чужинець його. Худорлявий чоловік маленького зросту з багатоденною сивою щетиною. У брудному камуфляжі. Типовий фашист. Жорстокий укр.

— Нет, — відповів Толя різко. Як відрізав. І повернувся до своїх, у будівлю.

— Я тебе верю! — крикнув Зотов насамкінець.

Снайпер із третього поверху, з розбитого вікна з обгорілою рамою, спостерігав, як росіяни зносили тіла своїх товаришів. Білі й темні плями миготіли поміж зламаними деревами.

Уночі по них знову била артилерія. Будівля вібрувала, здавалося, ладна розсипатись у будь-який момент. Але Толя залишався спокійним. Він знав, що бетон витримає і пряме влучення важких снарядів. Джексон на даху спостерігав за розривами й дуже точно повідомляв координати батарей супротивника. «Ох, ні фіга собі!» — сказала радіостанція його голосом і замовкла.

— Джексоне, де ти? — крикнув Толя, натиснувши тангенту. Радіостанція не відповіла. Відтак Толя вирішив одягти бронежилет і піднятися на дах, туди, де сидів Джексон. У мить, коли він штовхнув перед собою двері, радіостанція знову заговорила.

«Пряме влучення! Ще плюс три дірки в нашому даху!»

— Джексоне! Негайно вниз! — закричав Толя в радіостанцію.

«Та нічого, дядю Толю, я ще тут побуду. Воно ж двічі не прилітає. Ти ж знаєш».

Толя слухав ефір. Спочатку вибухи доносилися з вулиці, а потім радіо луною звучали в динаміці. «Дуже цікавий ефект, — подумав Толя. — Якщо раптом уб’ють, то шкода буде роботи німецьких лікарів».

І він згадав минулу зиму і власну кров, що заливала його одяг.

У лютому чотирнадцятого болю не було, тільки слабкість. Він із сотнями інших, відчайдушних і зневірених, ішов угору Інститутською. Був сповнений рішучості домогтися змін. За спиною палала вогнищами площа, сама назва якої обіцяла, що довгоочікувана свобода близько. Варто тільки зробити один ривок — уперед на підйом, — і настане день добра та справедливості. Вони йшли вперед, а люди в чорних формах, які стримували волю протесту, відступили. І він біг уперед, угору.

Поруч із ним, прикриваючись дерев’яним щитом, рухався хлопчина років вісімнадцяти. Страх і запал грали червоними відтінками на його щоках, блищали вогнем у його очах. І тут Толя побачив, як біля його ніг почала підніматися розривами земля. «Та це ж по нас стріляють!» — здогадався він ще до того, як до розпаленої адреналіном свідомості докотилися звуки пострілів.

Толя побачив сміттєвий бак. Бляшанка, звісно, але й вона могла врятувати від куль. Він схопив збудженого юнака — однією рукою за комір, другою за щит. І потяг за жерстяний контейнер.

— Давай сюди! Швидко!

Хлопчисько не опирався. Але Толя не встиг його втягнути за укриття. Він відчув удар у ліву руку. Сильний. Біль був не різким. Радше глухим. Але чому стало так темно в очах? Толя хотів подивитися на свою руку, але не зміг її підняти. Він із подивом відзначив, що не сидить за баком, а лежить на землі. І тільки тоді, коли синій клапоть неба над ним перекрила голова юнака з розчервонілими щоками, він перевів погляд на ліву руку. Куртка — розірвана. З дірки витікала темно-червона кров. І тут Толя відчув справжній, нестерпний біль. Чужі руки, незнайомі обличчя, червоні хрести на куртках і мелькання чорних гілок — усе навколо закрутилося в неймовірному калейдоскопі. До нього підійшов священик. «Отець Роман», — почув поранений. І зашкарубла рука лягла на його чоло. «Він точно сільський священик. Батюшка, який, видно, оре на своєму городі», — майнула дивна, як для пораненого, думка. Спалах. Ще один. Це клацав фотограф у велосипедному шоломі й жовтих тактичних окулярах. «Усе буде добре», — сказав лікар. І тоді Толя відключився.

Йому пощастило і не пощастило водночас. Руку, здавалося б, урятувати неможливо. Кістки передпліччя повністю роздроблені. Вітчизняна медицина здалась, але активісти, які допомагали революції, не здавались. Толя потрапив до числа п’яти майданівців, яких відвезли до Німеччини. І там німецькі хірурги вставили пацієнтові металеву пластину замість кістки. Толя лежав в одномісній палаті і з подивом розглядав рентгенівський знімок свого плеча. Залізяка, прикручена до суглоба звичайними шурупами. Невже рука діятиме?

— Лікарю, працюватиме в мене рука? — питав він веселого німецького хірурга в круглих окулярах.

Той і без перекладача розумів сенс запитання.

— Авжеж, — упевнено казав ескулап. — Ви, шановний Анатоль, будете, як цей… із фільму… термінатор! Залізна людина.

І сміявся, навіюючи Толі своїм добрим настроєм неймовірну впевненість у тому, що все буде добре.

Щоправда, під час виписування Толі розповіли про перелік обмежень. Не можна робити різких рухів рукою. Не можна носити важкі предмети. Не можна давати на руку серйозні навантаження, навіть після того, як кісткова тканина наросте на металі титанового штифта й шурупів. Словом, обмеження в усьому. І він поїхав до Києва.

А в Києві розслаблений народ не помітив, як почалася війна. Нормальна середньостатистична людина, ясна річ, війни не хоче. Київ — це місто середнього класу. Середній клас у своїй масі готовий жити в новій країні, а помирати не готовий, і тому з початку війни так бракувало людей в армії. Толя бачив, як найкращі й найчесніші люди йшли на фронт. Хоч і фронту тоді не було. Схід спалахував гнівним полум’ям дикого протесту проти всього українського. «Донбасе никто не ставил на колени! Донбасе порожняк не гонит!» Він терпіти не міг усі ці милі місцеві примовки. Він пам’ятав, що вісім поколінь його предків жили на цій землі й говорили співучою мовою тоді, коли не було тут ні шахт, ні заводів і ще не обгороджували солдати в гостроверхих будьонівках села, відбираючи до останньої зернини все, що зберігали його прадіди в коморах. Синє небо і золоте поле. Його серце кривавило й боліло набагато сильніше, ніж залізна рука.

Він жив у наметі на Майдані, що невпізнанно змінився. Його прекраснодушні товариші вирушили на схід, зі зброєю та беззбройними, і до нього доходили розповіді про їхні подвиги та втрати, а люди в камуфляжі довкола нього були незнайомими. Вони голосно кричали гасла про зміну країни, а власну свідомість могли змінити лише за допомогою горілки. Потім бродили площею, з’ясовуючи стосунки один з одним, з міліцією та випадковими перехожими. Жодного з цих «героїв революції» не було на Майдані під час розстрілу, в цьому Толя міг би присягнутись. Він розумів, що результатами революції часто користуються негідники, але не думав, що вони так швидко з’являться. І ось він вирішив податися до тих, кого добре знав. До товаришів. На фронт. Толя знав, що там, під вогнем, щодня ризикуючи отримати сепаратистську кулю, він почуватиметься на своєму місці. Брезент намету давно вже пах не багаттям, а міазмами алкогольного дихання та невипраної білизни. А як же рука? А рука вже рухалася. Толя навіть піднімав деякі тягарі й робив зарядку, тож м’язи, що закріпилися на титановій пластині, потроху набирали сил. На сході був його дім. Його поля.

Вони перетворилися на поля битв. Спіраль війни розкручувалася виток за витком, піднімаючи вище й вище градус страждання. Толя йшов до себе, на батьківщину, на схід. Але що ближче він підходив до рідного дому, то далі був від нього.

Він став розвідником. Не агентом, який сидить у тилу ворога й розкриває таємні плани противника в кав’ярні з трьома слониками на скляних дверях, а справжнім польовим розвідником. Він майже щодня підходив до бойових порядків противника, ризикуючи бути виявленим і заробити кулю. «Куля дура, — жартував він, ледь помітно усміхаючись. — А тут мій дім. Мої поля допомагають мені повертатися цілим і неу шкод женим». І він знову водив групу в рейд.

Одного разу він повів у тил противника своїх розвідників. Головна якість учасника таких рейдів — це вміння стати непомітним. Ніхто з товаришів Толі не був надто помітною людиною. Ніхто не виділявся яскравими рисами обличчя або особливою фізичною силою. Вони були витривалими людьми, так. Але зовні непомітними. Якби уважний спостерігач перебував поруч із Толею в натовпі, його погляд хіба ковзнув би по обличчю розвідника, не більше.

Отож восени він узяв із собою в рейд молодого добровольця. Фізично міцного, надзвичайно витривалого. Сміливого. Майстра рукопашного бою та улюбленця батальйону. Звали його Сергієм. Він давно просився в розвідку, але Толя щоразу йому відмовляв. Якесь незрозуміле відчуття тривоги охоплювало його, коли Сергій на нього насідав. Підстав для відмови, здавалося б, немає. Сергій і справді непогано підготувався для глибинних рейдів. «Підготуйся ще трохи», — переконував його Толя. Боєць, усміхаючись, погоджувався. Будь-хто на його місці після третьої відмови облишив би марні спроби стати розвідником. А цей виявився наполегливим. І в нього вистачило сил зламати внутрішній опір Толі.

Вони нарвалися на засідку в п’яти кілометрах від околиці Дебальцевого. Майже дійшли до «зеленки», коли Толя помітив чорні тіні, що миготіли серед дерев.

Рація не працювала. Командира розвідники бачили погано. Толя хотів свиснути, щоб його люди зрозуміли: треба ховатись або забиратися звідси. Але ще до свисту Толі над головою засвистіли снайперські кулі. Групу викрито. Але при цьому й українська група викрила своїх супротивників, російських диверсантів у чорній формі. Ховатися було ніде. Треба падати там, де стоїш. Залягли миттєво.

— Вони йдуть до посадки, — сказав Сергій.

Толя так не думав.

— Іваничу, дай мені тепловізор, — попрохав розвідник товариша, такого ж бувалого й досвідченого, яким був сам. Іванич, як і Толя, пройшов Майдан, але кулі на Інститутській обминули його.

Іванич простягнув прилад. У їхній групі тепловізор був на вагу золота. Бійці берегли його, а він беріг їхні життя. Толя заглянув у видошукач і побачив яскраво позначені білим світлом силуети на темному тлі посадки. Вони рухалися, здавалося б, хаотично. Але якщо придивитися, то в цьому русі спостерігалася певна систематичність. Вони, ці світлі фігурки, не скорочували дистанцію між собою, щоб не опинитися на лінії вогню. «Треновані хлопці», — відзначив собі Толя, налічивши не менш ніж дюжину бійців.

— Вони рухаютвся в наш бік, — вирвалосв у Сергія.

Толя лише скривився. Ну як сказати цьому гарячому й наполегливому хлопцеві, що зараз ліпше помовчати.

Неподалік замиготіло жовтим вогнем дуло кулемета. Над головами неприємною мелодією засвистіло повітря.

— Дядю Толю, я бачу одного. Я зараз його візьму! — і Сергій піднявся над землею.

— Не лізь! — крикнув Толя, але Сергій, нічого не відповівши, вже рвонув уперед.

Толя раптово збагнув, що це була спроба спровокувати їх, аби визначити, хто де перебуває. Як кажуть розвідники, розкрити вогневі точки. Він хотів зупинити Сергія. Набрав повні легені, щоб крикнути: «Назад!» Перекричати вітер. І спізнився. Ці люди в посадці насправді були профі. І мали вони на групу кілька гвинтівок із прицілами, що працюють за принципом тепловізора. Сергій хотів підкинути автомат, щоб відкрити вогонь по кулеметникові, і для цього підвівся на одне коліно. Він не встиг ні вистрілити, ні скрикнути. Снайпер ховався в секреті. Він працював у парі з кулеметником. Патрон виявився настільки потужним, що від кулі не зміг би врятувати навіть кевларовий шолом, що його молодий розвідник і так не любив одягати на бойові виходи. І коли Толя побачив, що в його групі на одного бійця менше, він віддав команду згортатись і повертатися на свої позиції.

Сергія вони несли на собі. Скорботний вантаж перекладали з одних плечей на інші, примовляючи: «Обережно, обережно, пробач, брате!» — мовби Сергій щось міг пробачити. Рухалися майже непомітно, намагалися бути настільки безшумними, наскільки може бути безшумною виявлена розвідгрупа. Ішли, зберігаючи дистанцію між бійцями. З кожним днем, із кожною краплею крові, втраченою на полі бою, вони ставали дедалі досвідченішими. Ненависть до ворога залишала їхні серця, натомість їх наповнював холодний розрахунок, єдиний надійний помічник у поєдинку з набагато потужнішим супротивником.

Толя вдихав запах осіннього поля. Він п’янив розвідника і тим відволікав від думок про загиблого товариша. Нога ступала вологою нивою, занурюючись по кісточку, і він думав про те, що невдовзі поле накриє снігами й настане пора відпочинку для землі. А Толі ніколи відпочивати. Доки не закінчиться війна. І щоразу, коли його супутники повторювали мертвому товаришеві: «Пробач, брате!» — дядя Толя відчував, як болить його покалічена на Майдані рука. А може, боліло ще глибше, у самому серці.

Тіло Сергія лежало за старою школою, що правила розвідникам за казарму. До нього підходили попрощатися брати по зброї. Темне небо перетинали трасери. З усіх позицій, де стояли українські війська навколо Дебальцевого, відкрили вогонь. Але не по ворогові, а вгору. То тут, то там спалахували вогні пострілів. У цей момент бійцям було абсолютно однаково, що сепари на тому боці можуть виявити вогневі точки. Донбаська ніч розсипалася на частини. Трасери вказували дорогу в небо душі, що відходила. «Досить, хлопці, пом'янули», — скомандував по рації командир роти, і через кілька секунд над холодним степом знову повисла нічна тиша.

Зорі байдуже дивились на землю. Та й чи дивились? Адже Земля — це піщинка в космосі, і його масштаби надто великі, щоб зорі помічали страждання мешканців оцього мікросвіту на околиці Всесвіту. Толя сказав собі, що пам'ятатиме Сергія, і слово він умів тримати.

Коли розвідник повернувся в укриття після переговорів з отаманом Зотовим, він зрозумів, що Дебальцеве українцям не втримати. Згадав загиблого Сергія, чия смерть нікого не врятувала й ворога не зупинила, і спробував збоку подивитися на живих товаришів. Відстороненим поглядом здібного спостерігача. Іванич, який зайняв позицію зі снайперською гвинтівкою біля вікна, чекав на команду. Він не випускав козаків — чи ким там вони були насправді? — з поля зору, пильно стежив за ними крізь оптичний приціл. Джексон лежав на даху з біноклем, рахуючи артилерійські розриви й холоднокровно доповідаючи про можливі координати ворожих батарей. Сен-Жермен вимірював на карті координати й скидав їх у штаб.

Толя зв'язався з командиром групи артрозвідки.

— До мене щойно приходили росіяни з козаками. Козаки, правда, теж росіяни, — повідомив Толя начальнику. Той, помовчавши з хвилину, перепитав:

— Нащо приходили?

— Забрати своїх «двохсотих». Вони в нас перед спостережним пунктом лежали. Сім тіл. Найближче на дистанції сто п’ятдесят метрів.

Радіостанція засичала перешкодами. Обидва — і Толя, і його командир — знали, що зараз їх слухають чужі.

— Скажи, а що ти думаєш про ситуацію? — почув Толя голос командира.

Адамовський давно розучився впадати в істерику і при цьому набув уміння реально оцінювати обстановку. Дуже важлива властивість на війні.

— Про ситуацію. Між мною і Новогригорівкою вклинюється батальйонно-тактична група росіян. У підвалі депо диверсійно-розвідувальна група. Вони там уже кілька днів. Закріпилися, коротше кажучи. З боку центру міста по мені б’ють міномети. Здається, «Васильки». А «Гради», ти знаєш, уже давно сюди насипають.

Радіостанція знову замовкла. Толін командир думав.

Але не дуже довго.

— Слухай сюди. Головне — якість роботи. Приймай рішення самостійно. Якість. Ти зрозумів?

Толя зітхнув.

— Плюс, — мовив він, підтверджуючи, що зрозумів.

Вони знали, що їхні радіостанції прослуховуються. І до того ж, Росія підігнала під українські позиції дуже потужне обладнання радіоелектронної боротьби. Противник міг цілодобово слухати весь телефонний зв’язок українських солдатів та офіцерів у Дебальцевому. Тим більше, це стосувалося ключових спостережних пунктів, на одному з яких Толя виявився за старшого. І ось розвідники розробили систему кодових слівець. Напрямок, час, назви техніки, що її використовували на полі бою, — все мало свій шифр. У їхньому лексиконі невинне слово «якість» означало «відступ». Та ще й не просто, а зі згортанням усіх позицій.

Відступати Анатолію не хотілося. Тут, на околиці Дебальцевого, він провів кілька місяців. Спостережний пункт став його домом. Серед місцевих у розвідника були друзі. А один із його бійців збирався одружуватися з симпатичною молодою жінкою, яка жила в п’яти хвилинах ходьби від позиції. І коли коротка прогулянка на свіжому повітрі перетворилася на небезпечний квест із ризиком потрапити під обстріл, солдат вивіз свою наречену з міста.

Місто квапливо залишали ті, кому було несила ховатися в підвалах під обстрілами артилерії. Дивним чином були влаштовані люди в місті. Багато хто мав родичів на боці бойовиків, які називали себе то ополченцями, то козаками, то збройними силами ДНР або ЛНР. Їх, людей, які намагалися встигнути на соціальний ліфт раптово відкритих можливостей, тут вважали своїми. І те, що в них стріляють «свої», сприймалося цілком нормально.

— Вы бы ушли отсюда, — казали вони українським військовим, — и наши перестали бы по нам стрелять.

Звучало абсолютно божевільно. «Свої», тобто ополченці, несли сюди смерть. Але їх чекали, як то кажуть, із хлібом-сіллю. Місто жило завдяки українським військовим. Але їх мріяли прогнати.

Місто, як самогубець, підсвідомо прагнуло смерті.

Колективне божевілля було невиліковним.

Толя був «своїм» і водночас «чужим». Він не хотів брати участі в масовому божевіллі. Просто не міг. Вісім поколінь його предків, які поливали ці степи важкими краплями селянського поту, не давали ні права, ні можливості збожеволіти разом із мільйонами людей. Ного коріння було тут. Воно тримало дерево його життя. Іноді він замислювався, сумніваючись у власній правоті. Проте будь-які сумніви зникли, коли одного разу він поспостерігав евакуацію біженців із Дебальцевого. Від центральної площі, біля казенного сірого будинку міської управи.

У місто зайшли два конвої автобусів. Один — з українського боку, під охороною військових. Другий — із підконтрольного бойовикам Донецька, прибув у супроводі новеньких машин із написами «Поліція ДНР». Дюжина величезних автобусів ішла різнобарвною колоною і зупинялася біля руїн, щоб журналісти, прилаштувавшись, могли зробити яскраві кадри. Адже це так наочно ілюструє звільнення від страждань. Ці ДНРівські машини все-таки дозволили запустити в Дебальцеве. Для Толі факт присутності бойовиків під час порятунку людей став іще однією ознакою прийдешнього відступу з міста.

Але тут виявилася цікава закономірність. Із семисот осіб, які побажали залишити Дебальцеве, лише півсотні погодилися їхати на територію, підконтрольну бойовикам, і «поліцейським» із дюжини автобусів не вдалося наповнити навіть один. А решта кількасот людей разом зі своїми нехитрими клунками набилися в скромні, потерті «коробки», що прямували вглиб української території. Біженці, які зробили свій вибір на користь материкової України, могли ненавидіти її; напевне, у них були родичі, які стріляли в українських солдатів. Але, займаючи місця в українських автобусах, вони робили вибір на користь стабільності та миру. Особистий вибір. І Толя Адамовський це зрозумів по-своєму. Як добрий знак.

Тільки-но дві колони розійшлися в різні боки, з новою силою почались обстріли. Супротивник методично оточував позиції українців у Дебальцевому. Та й чи могло бути інакше, якщо в місті та на околицях залишалося понад три тисячі військових, на яких насувалася п’ятнадцятитисячна армада, оснащена новеньким російським озброєнням?

Чеченці, осетини, буряти. Кого тільки не було Б рядах армії сепаратистів. З криками «Аллах акбар» прихильники «Русского мира» взяли штурмом відділення міліції. Кілька годин по тому бойовики зуміли захопити залізничний вокзал. Місто переставало бути українським по частинах, як розум людини, ураженої страшною хворобою, втрачає контроль над іншими органами. Ось ноги відмовляються ходити. Ось перестають ворушитися пальці на руках, а потім виснуть безпорадними батогами руки. Але голова лишалася світлою до кінця.

«Якість». Це слово було як наказ. Ми мусимо піти.

На даху Джексон, стежачи за розривами, не випускав із рук телефон. Він телефонував друзям, розповідав про те, що бачить навколо. Толя дозволяв йому дзвінки, розуміючи, що це, можливо, спосіб не з'їхати з глузду. Нестабільний телефонний зв’язок — єдина ниточка, що зв’язувала оточених людей зі спокійним зовнішнім світом.

— Що ти бачиш, Джексоне? — питав спостерігача товариш у слухавці.

— Я бачу, як влучили в сусідній будинок. Ось іще одне влучення. Пам’ятаєш, ти був у нас восени. Поряд п’ятиповерхівка. Так от, у неї поцілили.

— До вас не долетіло, друже? — допитувався голос зі спокійного світу.

— Ні, поки все в порядку, — сміючись, промовляв Джексон, але тут у повітрі почувся різкий свист. Так зазвичай на парадах свистять ракетниці феєрверка, пущені в небо, щоб розквітнути в ньому вогнями. Свист був передвісником «Граду», і Джексон мав лише кілька секунд, щоб знайти укриття. Він скрикнув і впустив телефон, відкочуючись у бік вентиляційної труби. Над трубою стримів козирок. Ненадійний, але єдино можливий захист. Телефон зостався на просмоленій поверхні даху.

— Джексоне! Джексоне! Відповідай! — кричала телефонна трубка.

Джексон лежав під козирком, слухаючи, як падають касети. Гучні звуки розривів чулися все ближче, одна з касет розірвалася просто біля будівлі і обсипала Джексона бетонною крихтою та штукатуркою.

— Ох, хай йому! — вигукнув спостерігач, усе ще слухаючи повітря. Він зрозумів, що залп закінчився і більше нічого в бік спостережного пункту не прилетить у найближчі кілька хвилин. Тоді Джексон знайшов слухавку, що далі шалено волала голосом далекого товариша.

— Друже, не хвилюйся, — спокійно мовив Джексон.

— Як же мені не хвилюватися! — відповіла телефонна слухавка. — Я чув твій крик, а далі тільки гуркіт розривів. Це по вас так валили?

— Так, по нас, — якомога спокійніше підтвердив Джексон. — Але знаєш, друже, що довше ми тут сидимо, то більше я розумію, що ми стаємо абсолютно безпорадними. Ми даємо координати ворожих позицій, а наша артилерія мовчить. Цьому нема пояснення. Наразі, у мене.

Пояснення мав Толя. Він знав, що більша частина української техніки вийшла з ладу. Стволи, що давно відпрацювали свій ресурс, не змінювались. Артсистеми відмовляли після кількох пострілів. А ворожа армада працювала смертельною каруселлю. Одні системи, відстрілявши боєкомплект, поверталися в тил, інші ставали на їхні позиції.

Треба було відходити. Коли Джексон поговорив із товаришем і повернувся з даху, Толя вирішив його не змінювати. «Відходимо», — скомандував він своїм людям. Вони, не довго думаючи, почали збиратися в дорогу. Усього кілька кілометрів до безпечної зони, але їх ще треба було зуміти пройти.

— Що беремо, Толю? — запитав командира Іванич.

Толя подумав і сказав:

— По парі банок консервів. Літр води. І щоб у кожного була аптечка. Біноклі. Радіостанції. Найголовніше. Боєкомплект, якомога більший.

— І ось що, Женю, — сказав Толя Джексону, назвавши його не за позивним, а на ім’я. — Ти полоненого відпусти.

— Як відпустити? — здивувався Джексон. — Він же про нас усе розкаже.

— Не встигне. Нам він уже не потрібен. Обмінюватися вони не будуть, їм не до цього. Їм треба нас звідси прибрати якнайшвидше, це й так зрозуміло.

— Ні, командире, я його не відпущу просто так. Хай сидить у комірчині, поки його не звільнять.

Толя, не роздумуючи, погодився.

— А що робити з «Фаготом»? — подав голос Джексон.

— Підірвати, — Толя знизав плечима так, ніби це було щось абсолютно зрозуміле.

Через три хвилини на даху пролунав негучний вибух. А ще через три бійці вантажились у пробитий осколками мікроавтобус без скла, єдиний транспорт, який можна було завести.

Розвідники рухались околицею Дебальцевого, розраховуючи пробитися до «Поляни», обумовленого місця збору. Там формувалися колони різних підрозділів, що намагалися пробитися з кільця. Вони проїжджали біля повороту на Новогригорівку, коли Іванич побачив людей зі зброєю.

— Рух! Праворуч! — крикнув він, і Толя схопився за бінокль.

На рукавах «зелених чоловічків» він розгледів білі стрічки. Чужі.

— Це сепари! — крикнув він.

— Тисни на газ! — скомандував Толя водієві, але це було зайвим. Боєць за кермом витискав із «коробки» все можливе й неможливе. Решта розвідників прикладами перетворювали залишки побитого скла на хрустку крихту. Вони поспішали, доки їх не вистежили. Але їх вистежили.

Толя почув шум двигуна. За ними повним ходом мчав БТР із людьми на брудній броні. «Зелені чоловічки» кричали незнайомою мовою і стріляли в усі боки.

— Це чечени, кадировці! — крикнув Толя. — Будуть із нами битися до останнього, хлопці!

По бляшаних бортах автобуса вдарили кулі, прошиваючи їх із легкістю дірокола, що пробиває стосик канцелярського паперу.

— Не будуть, — спокійно відповів Іванич, підкидаючи свою СГД. Він натиснув курок. Видно було, що постріл виявився точним. Куля увійшла в гуму колеса. Але гонитва не припинилася. Коліс у БТРа було вісім.

Мінус одне не становило великої проблеми. І тоді Джексон підкинув трубу «Мухи», що її взяв із собою. Граната, випущена з труби, з шипінням полетіла в бік переслідувачів. Толя почув удар і вибух. Постріл пішов якраз у те колесо, у яке влучив Іванич, але граната змогла зупинити бронетранспортер. Кілька «зелених чоловічків» із жахливими криками злетіли на землю з броні. Що з ними було далі, Толя не з’ясовував. На це просто не було часу. Головне для нього — встигнути до місця збору.

І він устиг. Але те, що побачив, попри багато всього побаченого на цій війні, його шокувало. Табір гірськопіхотної бригади на місцевому жаргоні називали «Поляною». Ного повністю розбили. То тут, то там біля бліндажів лежали тіла загиблих, і солдати, які намагалися збитися в колони, часто спотикалися об нерухомих товаришів.

— Живі! — лунали крики. — Артдивізіон, хто є живий! Висуваємося!

Толі раптом стало якось моторошно. Не від страху за власне життя, а від думки, що і він міг лежати на холодній промерзлій землі й заважати іншим тікати від артобстрілів.

Земля гриміла, розсипалася мерзлими грудками, коли її брудно-білу шкіру розтинали воронки нових вибухів. І коли черговий ворожий снаряд влучав у дерев’яну стелю бліндажа, звідти долинали крики поранених. Вони благали про порятунок, але багато хто не встигав дочекатися допомоги. І живим треба було думати про живих.

— Сім «коробок» піде за розкладом! — сказала радіостанція з інтонацією командира бригади.

За розкладом. Отже, близько восьмої вечора, через півтори години після того, як остаточно посутеніє, з'явиться шанс відійти, пробитися до своїх. У цей час колони машин можна буде засікти лише за допомогою тепловізора.

— Нехай мої «пугачі» теж ідуть, — почув Адамовський скрипучий голос свого вищого офіцера.

Ішлося про артилерійських спостерігачів.

— Плюс, — видихнув комбриг.

Артилерія супротивника валила по «Поляні» з усіх калібрів. Толя та його товариші тільки й устигали пірнати в бліндаж, який, на щастя, лишався цілим. Час плинув дуже повільно, як замерзла горілка з пляшки в склянку.

— Усе, хлопці, ходімо! — скомандував Толя, коли колона підготувалася до виходу. П’ять «уралів», БМП та бронетранспортер, вимкнувши фари, готувалися вивозити в темряву та невідомість вантаж людських життів, що так не хотіли перетворитися на скупу статистику втрат війни за незалежність. Першими повантажили поранених. Одні стогнали, інші сміялись і балакали, намагаючись бодай показними веселощами підтримати своїх товаришів. Треті похмуро мовчали.

— Командири! Негайно розведіть своїх людей по «коробках», — кричав незнайомий майор.

— Що робити з «двохсотими», товаришу майоре? — тихо запитав його молодий хлопчина з перев’язаною рукою.

— Не знаю. Себе про це спитай, — нервово мовив офіцер. І хлопчина, й інші солдати цього питання більше не ставили. Ні собі, ні іншим.

Толя підійшов до майора й наполегливо попрохав:

— Ти, майоре, знаєш, як підуть машини?

— Звичайно, — відповів той. — Через Лозове.

— Я не про це, — поморщився Толя. — 3 цим мені все ясно. Я про те, хто піде першим, а хто замикатиме конвой.

Почувся свист. Толя разом із майором пірнули під вантажівку. Розриви мін почулися зовсім поруч. Толі здалося, що осколки розсипалися по правому борту вантажівки. Але стогонів він не почув. Отже, всі неушкоджені.

— Командуй, — сказав він майору, відчуваючи на щоці важке дихання переляканого чоловіка. — Треба їхати. Як стоїмо, так і треба їхати. Швидше.

Колона рушила вперед. Толі здавалося, що машини мчать із граничною швидкістю. Зимовий степовий вітер обпікав холодом обличчя. Його машина їхала навмання. Попереду рвав повітря двигун бронетранспортера і ще однієї вантажівки. Десь поряд гарчав мотор бойової машини піхоти. Водії тиснули на педаль так упевнено, наче в кожного був тепловізор або щонайменше прилад нічного бачення. Та це була тільки ілюзія впевненості. Просто кожен, хто намагався вирватися з котла, хотів одного. Вижити й дотягти до своїх.

Ніч була зоряною і прозорою. Це добре: шлях можна роздивитись і з вимкненими фарами. Але погано те, що вервечку машин бачив супротивник. Зорі світили стабільно й байдуже. Та ось праворуч замерехтіли уривчастим вогнем цятки. Світло дійшло до бійців раніше, ніж звук кулеметів. Ще швидше за звук долетіли до передових машин кулі. Вони глухо увійшли в дерев’яні борти, і разом із гострими ударами Толя почув крики поранених.

— Усім зайняти місця! — спробував він щосили перекричати крики в кузові. — Усім вогонь! Прикривайте «трьохсотих»!

— Вогонь! — почув Толя вдалині голос незнайомого майора, з яким ховався від обстрілу під вантажівкою.

Колона, що відходила, злостиво й несамовито огризалася. Водії, оглушені адреналіном, їхали вперед. Гнані інтуїцією, страхом чи азартом, вони вичавлювали все, що тільки можна вичавити з моторів, коліс та мостів. І раптом противник перестав стріляти. Це було підозрілим, але солдати подумали, що вони відбили атаку сепаратистів. Або, можливо, російських «регулярів». Ніч світила спокійними вогнями зір. Але недовго. Попереду пролунав потужний вибух. Від спалаху Толя осліп на мить і тут же отямився. У повітрі запахло розлитим дизелем. Вантажівка з пораненими з розгону врізалась у перешкоду, і ті, хто був ще цілий і неушкоджений, зістрибнули з її бортів.

Вони кинулися врозтіч. У ніч. У поле. Але з темної жорстокої глибини до розвідника долинули глухі, не надто потужні розриви, що змішалися з болісними криками та стогонами. «Не розбігатися, не бігти, там розтяжки!» — заволав Толя, але його ніхто не слухав і не чув.

По них не стріляли. Отже, це просто мінне поле, припустив Адамовський. Сепаратисти розглядали варіант можливого відходу армії саме цією дорогою, але людей, щоб перекрити її, у бойовиків просто не вистачало. А кулеметна точка, від якої відбилася колона, стояла неподалік про всяк випадок.

Толя підійшов до розірваної броні бронетранспортера й зазирнув усередину. Понівечена сталь, розтерзана людська плоть і жодного, навіть слабкого прохання про допомогу.

— Є хто живий? — обережно крикнув Толя. Від гострих, як ніж, країв розірваної сталі пахло сільською бійнею. Протитанкова міна зім’яла броне лист, немов фольгу від шоколаду. Нутрощі бронетранспортера мовчали.

— Офіцери! — знову закричав розвідник. — Є в живих офіцери?!

Незнайомий майор мовчав. Не хотілося думати, що офіцер злякався. «Контужений», — вирішив Толя.

— Джексоне, до мене! — скомандував розвідник.

Ніч відповіла знайомим голосом.

— Я тут, командире!

— Що в тебе?

— Багато «трьохсотих». І Сен-Жермена зачепило.

Вони вдвох обстежили товариша. Він сидів біля вантажівки й ледве дихав.

— Як ти? — запитав Толя.

— Нормально, — відповів Сен-Жермен. — Тільки в боку сильно болить. І вдихати важкувато.

Усе було ясно й без медиків. Три зламаних ребра. Одне з них пробило легеню. Пневмоторакс, найлегший з усіх можливих варіантів. Який, утім, без швидкого медичного втручання міг виявитися найважчим.

— Зараз ми тебе відправимо, друже Графе!

Бійці зібрали поранених і підтягли їх до вцілілих машин.

— Що нам робити, дядю Толю? — запитав Адамовського хлопець із зав’язаною рукою.

Варіантів лишалося не так багато. І Толя постарався швидко їх озвучити. Перший. Іти вперед як є, однією колоною. З ризиком усім разом підірватися ще на одному мінному полі. Другий. Повантажити поранених на вцілілі машини. Кожному з екіпажів самостійно шукати вихід до своїх. А для тих, хто міг іти пішки, вибір визначено, так чи інакше. Іти пішки.

— А «двохсоті» ж як? — почувся голос із темряви. Толя змовчав, і його зрозуміли.

На «Поляні» в машини сіло близько сотні чоловік. З цієї сотні лише семеро могли йти пішки. Решті: пораненим, контуженим, травмованим під час обстрілу колони — треба було знову залізти у вцілілі вантажівки. І швидше їхати з пастки, доки їх не виявила розвідгрупа супротивника і не відкрила артилерійський вогонь по їхніх координатах.

Серед криків поранених, серед смороду палаючих машин Толі треба було залишатися спокійним і впевненим. Він не знав, чи є серед поранених офіцери. Можливо, й були. Але часу шукати тих, хто за своїм званням мав би взяти на себе відповідальність за живих, не було. Знову, як і на своєму спостережному пункті, він лишався за старшого. І коли машини, які мали шанс прорватися, роз'їхалися, кожна в пошуках своєї дороги життя, розвідник зібрав усіх, хто мав сили для пішого маршу.

— Консерви є в рюкзаках? — запитав він. — У кого залишились, викиньте. Лишіть тільки воду й шоколад.

— А ти, дядю Толю? — запитав Джексон.

— А в мене рюкзак був у тій машині, — відповів Адамовський, вказавши на бортовий «урал», що згоряв у вогні. — І боєкомплект! Зберіть його у «двохсотих», хто може! Швидко!

Час то розтягався, то стискався сталевою пружиною, щоб розтиснутись у найбільш незручний момент. Здавалося, вічність минула після того, як розбита колона потрапила в пастку, а насправді пройшло кілька хвилин. Жменька людей ланцюжком, вимкнувши мобільні телефони та змінивши частоту на раціях, ішла промерзлим руслом висохлої річки. Толя дивився на небо. Найяскравіша зоря — це Полярна. Дивлячись на неї, можна вийти на північ. Але чомусь усі зорі здавалися яскравими, і можна було запросто помилитися.

— Ух, блін! — вигукнув хлопець за його спиною.

— Що в тебе? — запитав Толя.

Хлопець голосно вилаявся.

— Та тут лід тонкий. А під ним вода.

— Він по груди зайшов у воду, дядю Толю, — повідомив Джексон.

— То допоможіть йому вибратися, хіба це незрозуміло? Чого дивитесь? — розсердився Анатолій.

Кілька пар сильних рук схопили бідолаху за промоклий камуфляж і витягли на хрусткий лід.

— Автомат не лишив там?

— Ні. Ось він, зі мною.

— Іти можеш?

— А хіба є якісь інші варіанти?

Їх не було. Тільки один — іти вперед. Але під ногами хрускотів лід, і Толя зрозумів, що річка не зовсім висохла. І місцями під льодом залишилися ділянки води, змішаної з грязюкою. Невідомо, скільки часу їм буде потрібно на те, щоб вийти до лінії фронту, яка змістилася на північ. А промоклих наскрізь бійців міцний мороз може вивести з ладу не гірше за ворожі розтяжки або диверсантів.

Через кожних півгодини шляху Толя влаштовував переклик, рахував своїх людей. Усі семеро були на місці. Після двох таких перекликів він зауважив, що промоклого бійця почало лихоманити.

Невдовзі схід сонця трохи відхилив багряний край зимової ночі. Темна смуга на сході — це посадка. Військовою мовою — «зеленка». Там цілком могла бути позиція супротивника. А група Толі йшла відкритим полем. Отже, пузом донизу і вперед. Повзти по-пластунськи. Що Толя й зробив, давши приклад іншим. «У бронежилетах це було б майже неможливо, — подумав провідник. — Ех, якби знав німецький лікар, що я виробляю з його титановою кісткою, то, певно, нізащо не випустив би мене з клініки».

Ця дивна, безглузда думка змусила його усміхнутись і навіть поліпшила настрій. Він повз уперед і продовжував по думки себе розважати: «Ось у машин і механізмів буває тест-драйв. Правильно? Значить, це тест-драйв для моєї залізної руки. Впорається чи не впорається. Як там лікар мене назвав? Термінатор, людина-механізм? Отже, треба цей механізм перевірити».

Жорстка замерзла стерня дряпала руки та обличчя, лишаючи по собі червоні сліди.

«Напевне, за час війни це поле встигне добряче відпочити, — подумав Толя, — і дасть чудовий урожай».

Він тяг за собою свій ручний кулемет і сварив себе за дурні думки. І знову перемикався на смішні нісенітниці, не забуваючи контролювати простір зліва та справа. Його люди повзли за ним, намагаючись не стогнати. Хоча від утоми хотілося не те що стогнати, а божевільно вити, як роблять тільки доведені до відчаю істоти.

«Рік постоїть під паром. А потім можна й соняшник. А чого ж не можна? Насіння має добре піти», — подумав Толя.

— Що? — перепитав його найближчий до нього боєць.

— Нічого, все гаразд, — відповів старший. Мабутв, у такт думкам непомітно для себе заговорив.

Поле закінчувалося ще однією посадкою. Група зупинилась. У посадці міг перебувати секрет. Але чий, свій чи ворожий, треба ще з’ясувати.

— У кого біноклі, дивимося, — скомандував Толя.

Він підніс свій бінокль до очей. Картинка була нестабільною. Натруджені руки тремтіли. Але Адамовський усе ж зміг пристосуватися, спершись на якусь грудку промерзлої землі, вирваної лезом плуга. Він зумів розгледіти зелені шоломи. Один, два, три. До півтора десятка. Отже, не секрет, а, скоріше за все, повноцінна позиція. Як зрозуміти, своя чи чужа? Відстань близько кілометра. Треба роздивитися, що в них на рукавах.

Бійці, які лежали на полі, близько години чекали, поки над бруствером у посадці піднялася фігура. По груди звелась і знову спустилася.

— Устиг що-небудь помітити? — спитав Толя.

— Так, устиг. Наче жовтий скотч.

У своїх на рукавах мають бути намотані жовті стрічки скотчу. У чужих — білі смуги бинтів.

— Наче? Чи таки точно?

— Наче, — з сумнівом відповів спостерігач.

— Тоді дивимося далі, — вирішив Толя.

Вони пролежали ще годину, і ось на тому краю поля став на повен зріст військовий, аби, розвернувшись спиною до поля, справити малу нужду. На обох рукавах у нього були широкі жовті смуги скотчу. Такі самі обмотані навколо колін.

— От придурок, — сказав боєць зліва від Толі. — Хто ж до супротивника спиною повертається?

— Так ми ж не супротивник! — голосно сказав Джексон.

— Ага, — долучився й Анатолій. — Тільки він про це не знає.

І всі його семеро бійців, які встигли за одну ніч стати єдиним цілим, дружно розсміялися. Найдовша ніч у їхньому житті перетворилася на похмурий, небезпечний ранок, що його бодай трохи відігрів рятівний день. Відступ закінчився на краю поля.

Далі він дозволив собі відійти в дивний напівсонний стан, де все, що відбувається в реальності, ніби перетворюється на підсвідомі фантазії, змішується з неглибоким сном. У такому стані людина говорить, спілкується з іншими й навіть активно діє, але при цьому немов бачить сни наяву, ідучи полями своїх мрій усе далі та швидше. Геть від реальності. Напевне, так можна досягти буддистського просвітлення, але Толя мріяв лише про відпочинок. Чорно-біле поле з нерівними зубцями високої «зеленки» розкинулося за його спиною, і він не знав, своя це «зеленка» чи вже чужа. А там, де він стояв, поле вже зеленіло озиминою. І дід його, з білою густою бородою, як в отамана Зотова, казав йому повчально: «Ти не залізний. То комбайн залізний. Йому все одно, що прибирати. А ти проста, звичайна людина. Маєш думати, чим поле засівати». І Толя, не відстаючи від діда, який міряв широким кроком відталу землю, згідливо підтакував старому: «Людина, людина я». Ноги у стоптаних берцях занурювалися в м'який чорнозем. Толі було важко встигати за дідом. Але він старався. А дід усе бурчав: «І не треба ці дерева „зеленкою“ називати. Це що за слово таке „зеленка“? Ми ж не в аптеці. Дерева — то не „зеленка“, а посадка, гай, ліс. Так же?» І Толя без роздумів погоджувався: «Так, так». Тепер він був спокійний за себе й за своїх людей. Тепер він знав, що повернеться.

Зима ще довго боротиметься, чіпкими холодними руками сковуватиме довірливу землю. Але, відпочивши від болю та втрат, земля знову розквітне неймовірними барвами. І золоті поля зімкнуться на горизонті з синявою небес, наслідуючи вічні, як світ, закони життя та любові. Тепер він знову був спокійним.