Книга змін

Цезар

Величезний волохатий кавказець сунув свій вологий ніс у долоню, пропахлу порохом. Видно, хотів спитати: «Агов, чоловіче, ти ж розумний. Скажи, коли закінчиться війна?» Але чоловік не знав. Він дивився навкруг, намагаючись побачити бодай одну вцілілу будівлю на вулиці. А побудовані зі смаком будинки дивилися на чоловіка та пса чорними очницями вікон із вибитими шибками. Зруйновані стіни, вирвані з коренем огорожі. Бита цегла на вулиці. Рваний метал осколків. Усього цього з кожним днем дедалі більшало. Чоловік не мав що відповісти собаці.

Пес до бійців прибився випадково. Може, колись він був надійним сторожем хазяйського будинку з багатим інтер’єром, грозою злодіїв. Але господар утік від війни, покинувши пса напризволяще. Та й дому теж не було. Руїни. Пес здогадався, що його порятунок у людині. І не помилився. Люди в брудному зеленому камуфляжі любили його, волохатого та подобрілого звіра.

— Так, усе навколо змінюється, — посміювався невисокий чоловік у чорній вовняній фесці. — На війні звірі добрішають, а люди, навпаки, звіріють.

Цей чоловік пахнув порохом, мастилом і масою інших запахів, що їх раніше пес не міг терпіти. Але тепер, ледь уловивши аромати незнайомої людини, він умить вискакував з-під зігнутих стулок металевих воріт і біг назустріч. Чоловік приносив йому їжу і приємно тріпав за вухом. З ним можна було погратися, ставши на задні лапи, а передні вперши в груди. Пес розкривав пащу і покусував ніжно чоловіка за передпліччя. Він міг запросто одним рухом щелеп переламати руку, але не робив цього.

— Ага, не кусай руку того, хто дає, — сміявся чоловік у вовняний фесці і тріпав товсту шию звіра.

Невдовзі, після чергового обстрілу, пса довелося забрати з цього будинку в сусідній. Таких людей, у камуфляжі та фесках, там було багато. Від кожного пахло мастилом, порохом та металом. Брязкаючи своїм спорядженням, вони ходили туди-сюди, то залишали будівлю, то поверталися до неї. Рух не припинявся ні вдень, ні вночі, як не припинявся гул та гуркіт від обстрілів у селищі. Але пес навіть у цьому калейдоскопі звуків та запахів безпомилково впізнавав той, що належав його другу. Утім, усі люди в цьому будинку стали йому друзями. Цей, у фесці, був першим, а отже, головним.

— Як же нам тебе звати? — спитав, дивлячись у собачі очі, його друг.

— Здається, його Цезарем звали, — з сумнівом підказав інший боєць.

— Ти Цезар? Цезар? — покликав головний друг.

Пес, висолопивши язика, віддано на нього подивився.

— Ну, значить, будеш Цезарем, — твердо мовив друг.

Пес дружньо помахав хвостом, ніби погоджувався з тим, що людина має рацію завжди, у будь-якому рішенні.

Волохатий Цезар почувався дедалі впевненіше з людьми в камуфляжі. Вони перестали звертати увагу на далекі вибухи, і пес разом з ними зберігав спокій.

— Ходімо, Цезарю, пройдемося, — бувало, наказував йому головний друг, повісивши на плече автомат.

Невелика група людей здійснювала прогулянку селищем. Рухалися перебіжками, від хати до хати, часто прокладаючи свій маршрут не вулицею, а через руїни. І Цезар слухняно біг підтюпцем за ними, то плентаючись слід у слід, то забігаючи наперед. А іноді, почувши здалеку огидний свист, люди падали на землю там, де йшли. Зазвичай після цього щось вибухало. Люди, послухавши відгомони вибухів, піднімалися. Перебіжками рухалися далі.

Прогулянка тривала довго.

Але значно більше часу головний друг Цезаря міг проводити біля машин. Вони повсякчас потребували уваги, часто виходячи з ладу. Машини залишалися без скла або поверталися до будинку з порваними колесами. А найчастіше їх підтягували на буксирі й залишали на подвір'ї. І тоді чоловік у вовняний фесці зітхав і, озброївшись усілякими залізними штуками, залазив усередину зіпсованих механізмів, після чого вони, крекчучи та чхаючи, заводились. Іноді на це йшла година. Іноді цілий день. Та хоч скільки б тривав ремонт, вірний Цезар крутився біля друга. Ну, правда, зникав ненадовго у своїх собачих справах. Але скоро повертався, щоб дочекатися, коли його друг забуде про машину і візьметься тріпати велику волохату голову за вуха. Тоді можна буде стати на задні лапи, покусуючи чоловіка за плече. Звісно, не сильно, не всерйоз.

— Ах ти звірюка, — сміявся друг.

Він намагався притиснути Цезаря до землі. Та це в нього не виходило. Кавказець був сильним і швидким звіром, умів коритись, але не любив програвати.

Одного разу ватажок цієї плямистої людської зграї прийшов додому в поганому настрої.

— Що сталося? — спитали його товариші.

— У крайньому будинку я побачив свіжу лежанку. Матрац перед вікном. Поряд цеглини. Стоять, як підпори, біля матраца. Є консерви. Що робитимемо?

— Снайпер, — сказав чоловік у фесці.

— Зрозуміло, що снайпер, — підтвердив ватажок. — Пропоную влаштувати на нього полювання.

Люди в зеленому камуфляжі взялись обговорювати, як ліпше й правильніше полювати на чужака. Вирішили виходити двома групами, обходячи крайній будинок із флангів. Була зима, і бійці приготували білі маскхалати, щоб одягти їх поверх камуфляжу. Вони піднялися до світанку і перевірили своє спорядження.

— А візьмімо Цезаря з собою, — запропонував чоловік у вовняний фесці. — Він же сторожовий пес. У нього нюх ого-го який! Може, згодиться.

— Чудова ідея, — сказав вожак, і всі з ним погодились.

«Дивись, Цезарю, не загавкай, не викажи нас», — потріпав його за вухом чоловік у чорній фесці.

Ішли двома ланцюжками, намагаючись рухатися безшумно. Цезар неквапливо дріботів поруч зі своїм другом. Зазвичай під час таких прогулянок той потріпував пса. А тут уперше не звертав ніякої уваги на чотирилапого товариша. І пес не сунув йому ніс у долоню — відчував відповідальність моменту.

Дві групи підійшли до будинку. Ватажок наказав зайняти позицію і спостерігати. Бійці повимикали рації. Вони заздалегідь домовилися, хто і як діятиме в режимі повного мовчання. Навколо було тихо. Ніч видалася людям незвично спокійною.

Дім стояв на околиці села. То була доволі велика будівля, ціла садиба з басейном, зимовим садом і чавунними химерами, що примостилися на кам’яних тумбах перед входом у дім. Тут не вціліла жодна шибка, але, на відміну від сусідніх будинків, зберігся дах — попри часті обстріли. Бетонні перекриття робили його надійним притулком для військових. Але вони сюди спочатку заходили лише для перевірок. А потім перестали навідуватися взагалі. Тим часом, свіжі сліди на снігу свідчили про те, що в будинку бувають й інші відвідувачі. Тож треба зрозуміти, чи є хто-небудь усередині зараз.

Люди зупинились і прислухалися до звуків ночі. Відтак пішли, пробираючись через сусідні зруйновані будинки. Через дірки в бетонних та цегляних огорожах. Вони знали це селище як свої п'ять пальців і намагалися якнайбільше довідуватися про нові руйнування. До обстрілу селища ставилися, як до стихійного лиха — неминучого, але передбачуваного, від якого рятували надійні перекриття в підвалах. У цьому будинку були саме такі. Тільки дім стояв на краю села. А отже, мав ризик першим зустріти напад ворога. З іншого боку, тут треба було робити спостережний пункт, аби вчасно ворогів засікти.

«Знову підтверджується головне правило позиційної війни, — думав командир, — якщо ти не зайняв зручну позицію, то її займе супротивник».

Цезар, звісно ж, не міг знати, про що говорять і думають люди. Але його мудрі та сильні друзі завжди були праві. Він із ними, тому мав їжу й тепле місце. Він знав очі кожного з них. Він міг будь-кого зі своїх могутніх друзів упізнати за звуком кроків і пам’ятав їхні запахи, у кожного свій.

І ось він відчув, що десь недалеко є чужий. Цей чужий носив одяг, схожий на той, у якому ходили його мудрі друзі. Чужі руки пахли порохом і мастилом, як у чоловіка в чорній фесці. Але при цьому Цезар уловив, що той чоловік був злим. Він був мисливцем, який прийшов за здобиччю. А здобиччю могли стати його друзі. Чужий полював на них.

Люди притихли, зачаїлися. Цезар разом із ними постарався стати безшумним.

Вітер подув з боку великого міста і приніс запах дизельних моторів. Десь далеко стріляли автомати поодинокими та короткими чергами. Поряд було надзвичайно тихо. Але так думали люди. Цезар чув, як усередині будівлі дихав чужий. Чужий теж намагався поводитися непомітно й нечутно. Цезар глянув на людей. Вони цього чужого не чули. І він вирішив чекати.

Для людини час очікування тягнеться повільно. Звірі відчувають час по-іншому. Людина думає, що вона господар світу, вершитель доль, цар природи, і тому нетерпляча. Вона не любить чекати, вона вважає, що все має відбуватися так, як вона хоче, а не так, як має відбуватися. Тварини відчувають, що вони є частиною природи, і не кваплять подій, а просто чекають. Відомі випадки, коли собаки чекали на своїх господарів роками. Багато хто вважає це проявом нелюдської вірності. Але що таке вірність, як не терпіння й чекання? У деяких людей, до речі, теж так виходить. Коли б усі вміли так терпіти й чекати, можливо, не було б цієї війни.

Вікно на другому поверсі освітилося спалахом. Цезар раптово побачив чорний силует чужого в червоному полум'ї пострілу. Темрява вибухнула гуркотом. Потім крик:

— А-а!

— У нас поранений! — вигукнув вожак людської зграї. — Він у будинку! Бачить нас!

— Має тепловізор, — почув пес голос свого друга у фесці, але, звичайно, нічого не зрозумів. Він погано розбирався в тому, що говорять люди, зате добре розумів, що вони відчувають. А вони відчували азарт. І трішки страх. Рівно настільки, щоб контролювати небезпеку, зберігаючи здатність діяти.

Вони відкрили вогонь. Спершу одна група, потім друга. Почувся гуркіт пострілів і шурхіт бетонної крихти. Люди ввімкнули ліхтарі. Сенсу ховатися вже не було.

— Закидай його ВОГами! — крикнув командир до одного з тих, хто стояв ближче до будинку. Від гуркоту розривів Цезар здригнувся й відчув запах диму. На другому поверсі, там, звідки по людях стріляв чужий, щось загорілося. Люди бігли в бік будинку. Тріскіт їхніх автоматів ставав дедалі лютішим. Їм здавалося, чужий на другому поверсі прийняв виклик. Але собака зрозумів те, у чому не розібралися люди. Чужий вирішив утекти.

— Куди ти, Цезарю? — крикнув його друг у фесці, коли пес кинувся прямо під автоматні постріли. Але він не став забігати у двір, а рвонув щодуху вулицею вздовж бетонної огорожі.

— Цезарю! — ще раз вигукнув чоловік, але так і не покинув свою зграю, щоб зупинити збожеволілого пса.

Та з Цезарем усе було гаразд. Він відчув, що чужий утік. І він зрозумів своїм собачим чуттям, звідки й куди бігтиме його здобич. Люди невдовзі здогадалися, що у відповідь із будинку по них ніхто не стріляє, але самі продовжували стріляти. Це адреналін у їхній крові змушував із силою натискати на курок, і до гуркоту пострілів додався якийсь сторонній звук. Чи то стогін, чи то гарчання.

— Припинити вогонь! — скомандував ватажок зграї.

Автомати замовкли, перестали плюватися свинцем. Так, дійсно. Хтось і стогнав, і гарчав одночасно.

— Це за будинком! — здогадався командир. — Двоє за мною, решта тут!

Побігли вулицею, завернули за будинок. Гарчання було чути чітко. Стогін — трохи приглушений. Стогін, вереск і ще якесь голосіння. Люди ввімкнули ліхтар і побачили на землі чоловіка з закривавленими, неприродно вигнутими кистями рук. На його грудях, притиснувши їх передніми лапами, стояв волохатий розлючений пес. Його зуби майже зімкнулися на горлі чужого. Він незграбними рухами намагався зірвати, зіштовхнути з грудей звіра, але закривавлені руки погано його слухалися. Гарчав пес. А чужий вищав. І, судячи зі звуків, пес не дотискав свої смертоносні щелепи до кінця, лишаючи здобич живою.

— Цезарю, до мене! Йди сюди!

Це скомандував чоловік у чорній фесці. Почувши знайомий голос, пес зіскочив із грудей своєї здобичі. Доброзичливо помахуючи хвостом, він побіг до свого товариша, який хоч і не збагнув одразу, де чужий, та врешті прийшов на підмогу, ще й із рештою зграї. Здобич далеко не втекла. Чужого міцно зв'язали й віднесли в підвал того будинку, де жила людська зграя. А через деякий час він, із покусаними перебитими руками, з'явився на порозі будинку в супроводі людей у камуфляжі. Він і сам намагався замаскуватися під людей, теж був у камуфляжі, такому ж пітному й брудному, як в усіх у цьому селі, але його хитрощі не мали сенсу. Він був чужим. І, дивлячись на Цезаря, що пробігав повз нього, видав якийсь шиплячий звук. Дуже неприємний і злий. Так, безсумнівно, це був чужий. Його відвезли, і Цезар чужого більше не бачив.

А потім до цього будинку з теплим підвалом прибилася чорна полохлива вівчарка. Вона крутилася біля воріт, боячись підійти. Її лякав суворий і грізний вигляд Цезаря, тож, аби вона не боялася, Цезар повільно і з гідністю помахав хвостом. Вівчарка зрозуміла, що її не проганяють, і обнюхалася з Цезарем. Поки вона сканувала його морду та шию, він не видав жодного звуку, стояв і чекав. І тільки злегка косився на її ніс. Цезар намагався контролювати ситуацію. Хто знає, що на думці у бродячих вівчарок? Але її запах волохатому кавказцеві сподобався. У цьому запаху були розпач, страждання, навіть голод, але не було страху. Хіба що трохи. Як у людей.

— Ого, тут ще собака крутиться! Чорна! — вигукнув його друг у фесці, коли спустився з невисоких східців і побачив, як Цезар знайомиться з вівчаркою.

— І що? — сказав вожак людської зграї.

— Може, залишимо?

— У нас що, розплідник? — поцікавився хтось із бійців.

Чоловік у чорній фесці зітхнув, потім набрав повні легені повітря і на видиху, щоб прозвучало впевненіше, сказав:

— Цезар узяв диверсанта. Значить, йому належить нагорода. Вважаю, що він заслуговує на заохочення.

— Та ми ж йому дали…

— Що «дали»? — заступився за друга чоловік. — Їжі? Та він з’їв і забув. А так їм удвох буде веселіше.

— Добре, — сказав ватажок. — Але якщо раптом підуть цуценята, ними будеш займатися ти. Плюс?

— Плюс-плюс! — радісно погодився чоловік у чорній фесці.

А вівчарку назвали Мухою. Тепер вона завжди і всюди була поруч із волохатим Цезарем. І якщо на розбитій снарядами вулиці з’являвся чужинець — чи пес, чи людина, — то з гучним гавкотом неслися на нього два клубки собачої енергії — коричневий Цезар і чорна Муха.

Минуло зовсім трохи часу, в селі, здавалося б, уже менше гриміло, і неприємний свист не так часто різав гострий слух собак. Та й люди стали менш напруженими. Вулицями вони вже ходили рівно, не пригинаючись і не переміщуючись від будівлі до будівлі перебіжками. У будинку людей побільшало.

Часто приїжджали й такі, на кому не було зелених плямистих штанів, а поверх курток вони мали накинуті білі широкі балахони. Вони не пахли порохом і мастилом. Від них ішов запах смачної їжі. І страхом від них пахло більше, ніж від плямистих друзів Цезаря. Чоловік у чорній фесці часто ходив разом з ними вулицями села й показував руїни. А якось під час таких прогулянок пролунали вибухи. Багато вибухів. Страшний гуркіт піднявся в селі.

— Міни! — кричали чорні хрипкі прямокутники, що їх люди носили на куртках. Усі кинулися ховатись.

Друг потяг Цезаря в укриття. Це був підвал, де зазвичай спали люди і де під час обстрілу вони ховали собак. Будинок тремтів, наче його лихоманило від страшної невиліковної хвороби.

— Це б'ють по нас! — сказав вожак людської зграї. Але, мабуть, слова були зайвими. Усі й так розуміли, що відбувається. Дзвеніли останні вцілілі шибки. Зверху долинали крики та лайка. Несамовито й безглуздо тріщав кулемет. «От сволота», — майже беззлобно кинув чоловік у чорній фесці. Волохатий пес нишпорив підвалом, між ліжками, складеною зброєю та каністрами з водою. Не звертаючи уваги на стривожених людей, він крутився в них під ногами у пошуках чогось важливішого, ніж їжа і можливість сховатися в безпечному місці.

— Цезарю, ти куди? — крикнув його друг, коли пес, так і не знайшовши того, що шукав, побіг нагору, до виходу, і вискочив на подвір’я.

«Ти куди?» — кричав могутній і мудрий друг, так і не зумівши зрозуміти, що Цезар кинувся на пошуки Мухи, якої не було в підвалі.

Важкі міни верескливо свистіли. Легші підлітали ледь чутно. Вони лягали на домівки та вулицю. Грудки бурої землі шугали вгору стовпом. Повітря гуркотіло й пахло металом. Цезар шукав Муху, не звертаючи уваги на залізяки, і тільки гарчав, повертаючи пащу з гострими іклами в бік димних воронок. Чоловік вискочив надвір.

— Цезарю, до мене!

Але пес його вже не чув. Поряд з ним розірвалася сталева міна, відкинувши собаку назад і обсипавши його металом. Цезар замовк миттєво. Його шерсть майже злилася з бурим кольором землі перед будинком.

— Цезарю! — сильно, як звір, гарчав чоловік у чорній фесці. Міни продовжували падати, але нерухомий пес уже не звертав на них уваги.

Командир загону добровольців, дізнавшись про новину, наказав своїм бійцям поховати сміливого пса з офіцерськими почестями.

— Він разом із групою виходив на завдання. Він відзначився під час пошуку снайпера. Отже, він гідний нагороди, — так вирішив офіцер.

— Він немов зубами хотів зловити ці міни наших ворогів! Він захищав селище разом з нами, як міг. Адже кажуть: не можеш стріляти — то гризи ворога зубами. Правильно, друзі? — виголосив промову над могилою героїчного пса його друг, боєць у чорній шапочці на голові. І п’ятеро автоматників піднесли свою зброю, щоб зробити залп. Потрійний. Саме так військові прощаються з військовим.

Будинок, у якому під обстрілом ховалися добровольці, довелося покинути. Від влучення снарядів його дах розвалився, і солдати вирішили знайти зручніше місце для ночівлі. Чоловік у чорній фесці іноді навідувався сюди, щоб забрати всілякі побутові дрібниці, вцілілі після обстрілів. Миски, похідні газові пальники, консерви.

В один із таких візитів він почув, що, крім нього, у руїнах є ще хтось. До нього долинали писк і тихе гарчання. Він пішов на цей звук, про всяк випадок пересмикнувши затвор автомата. Але, зайшовши в центральну кімнату, над якою через дірку в стелі проглядало дощове похмуре небо, тут же відставив зброю і засміявся. Скоріше здивовано, ніж радісно.

На смугастому матраці лежала чорна вівчарка й уважно дивилася на нього, нашорошивши смішні вуха-локатори. А поруч, біля її теплого живота, повискуючи в боротьбі за мамине молоко, повзали й штовхалися семеро круглобоких цуценят.