Книга змін

Одноразовий воїн

Як назвати цього симпатичного хлопця-росіянина, не знаю. Полонений? Але ж у нас війну з Росією не оголошено. Які можуть бути полонені, якщо немає війни? Може, він просто заблукалий чоловік зі зброєю? Ні, він не заблукав, він їхав у Донецьк, щоб воювати проти України. Утім, і тут є суперечність. Він каже, що проти України нічого не має, а хотів допомогти захистити російськомовних українців від злісних бандерівців, фашистів із «Правого сектора» та іноземних найманців. Те, що сам він в Україні іноземець і майже найманець, на думку йому не спадає.

— Зачекайте тут. Я по одному їх приводитиму, добре?

Офіцер СБУ зустрів нас в управлінні спецслужби в Маріуполі, там, куди привезли полонених бойовиків. Нам дозволили поговорити з ними на будь-які теми. Хоч про війну, хоч про погоду.

— Вас приміщення влаштовує чи пошукати інше?

Я роззирнувся. Два м'яких пузатих крісла, мрія власника двокімнатної квартири в спальному районі, чудово виглядали б на початку дев’яностих, на тлі полірованого серванта з кришталем та глянцевими корінцями класики зарубіжної літератури. Тим часом у вузькій квадратній комірчині, де вікна закладено мішками з піском та ще й зроблено бійниці, буре штучне хутро, гордість закарпатських меблярів, мало доволі дивний вигляд. Але вибирати не випадало. Для мене важлива не кімната, а той, із ким мене в ній залишать наодинці. Або ті.

— Вам кого першого привести?

Першим до кімнати зайшов хлопець років тридцяти. Повні губи, запитальний погляд. Тягне прострілену ногу, спираючись на милиці. Сідає в крісло й розповідає про себе. Нічого особливого. Дмитро. Співвітчизник, із Костянтинівки. Був водієм, став бойовиком. Або ополченцем, як сам себе називає. Його в складі групи з шести осіб відправили шукати найманців на українських блокпостах біля Мар'їнки. Вони були впевнені, що Донецьк обстрілюють фашисти-молодики зі Східної Європи. Так роз’яснювало ситуацію розгубленим містянам місцеве телебачення.

— Вы считали, что украинцы бомбят Донецк? — перепитую його вкотре.

— Я не говорю, что украинцы. Наемники, — впевнено відповідає Діма.

— Ну а какие наемники, кто? — я наполегливо прагну домогтися, щоб він описав образ ворога. Але у відповідь чую невиразне пояснення.

— Я не знаю, я их еще не видел, — після довгої паузи відповідає бойовик Діма.

— Ну а в ваших средствах массовой информации говорят о каких-то наемниках. Откуда они?

Питання виявилося дуже незручним.

— Ну, поляки какие-то там, не поймешь, — каже Діма так, ніби відмахується від настирливого, як муха, питання. І, вслухаючись у власну відповідь, розуміє, як по-дурному вона звучить.

А ще я бачу по його очах, що він починає розуміти: завдання, на яке його послали і яке забрало в нього здоров’я, теж було дурним.

— Узнать, есть там наемники или нет. Услышать говор там иностранный. Засекли нас, начался обстрел, выжило нас три человека из шести.

Вони були одноразовими солдатами. Їх відправляли на завдання, видавши мінімум зброї й навіть не запропонувавши вдягти бронежилета. Коли ті, хто вижив у ході цього безглуздого рейду, розповідали про нього, у мене не лишилося сумнівів, що бойовики змінили партизанську тактику «вдар і тікай» на «вдар і помри». Камікадзе, хай їм грець. Тільки не в курсі, що разом із боєкомплектом одержали квиток в один кінець. Хоча другий земляк, Юра з Чернігова, наче це розумів. Він вовком дивився на мене впритул і, пропустивши повз вуха півтора десятка питань, відповів на єдине.

— Рассчитываете ли вы когда-нибудь вернуться домой? — спокійно мовив я.

I тут він широким жестом рук, скутих сталевими браслетами, різко вказав на підлогу.

— Минус два уровня, минус два я вернусь! — вигукнув він.

Я, зізнаюсь, розгубився, і він зрозумів, що його відповідь потребує пояснення.

— Минус два уровня земли. В гроб! — знову майже закричав бойовик.

Він був упевнений, що живим звідси не вийде. Йому було дуже шкода себе. Злі сірі очі наповнювалися слізьми. А може, йому просто хотілося плакати від ненависті до тих людей, яким він програв. Вони виявилися праві. Він — ні. Цілком достатній привід для ненависті.

Третій бойовик, несхожий на перших двох. Саме він був головною метою нашого візиту до Маріуполя. Росіянин, із Воронежа. Ходили чутки, що це досвідчений диверсант і що ДНРівці, намагаючись відбити його, висилали в тил нашим військам ще одну диверсійну групу. Але це, на мій журналістський жаль, виявилося тільки чутками. Воронезький хлопець був таким же, як і його товариші, одноразовим солдатом без бронежилета. І ось він сидить переді мною, двадцятип’ятирічний тямущий будівельник із російської глибинки. З гарною усмішкою та добрими очима. Сидить і розповідає про те, що ніколи не думав, яким сильним буває фантомний біль.

— Вот нет ноги, понимаете, а она болит. Болит иногда так безумно, что выть хочется. Читал когда-то об этом, думал, что это писательские фантазии. А оказалось — правда.

У нього дуже правильна, майже літературна мова. Насичена образами, а не матірними вигуками. Відразу видно: він великий любитель поговорити. У таких, як він, є рідкісний талант, як кажуть, «їздити по вухах» красивих дівчат. Не брехати, а саме майстерно плести нитку розповіді, привертаючи увагу і до сказаного, і до себе. До речі, про свою дівчину він каже в минулому часі, так, ніби втратив її разом з ампутованою ногою.

— Александр Пашков. Саша, — усміхаючись, відрекомендувався він. — Обнаружили нас под Марьинкой. Мы ушли на Гранитное. Именно там нас отработали и обработали… А дальше помню все какими-то фрагментами. Была у меня с собой граната. Думал, надо ее взорвать, потому что слышал из нашего телевидения, что украинцы над пленными издеваются. Думаю, живым не сдамся. Но душку, видимо, не хватило. Ранения почти не почувствовал. Такое легкое покалывание, словно пчелка меня укусила. А потом страшная усталость. Чувствую, несут меня куда-то. Принесли в какой-то подвал, стукнули пару раз, записали на видео. Дальше не припоминаю. Вышел в астрал. Вернулся, смотрю, лежу на койке в больнице. Снова отключился. Потом опять прихожу в себя. Доктор мне говорит: «А мы, дружок, тебе ногу ампутировали». Я говорю: «Да ну, вы меня разыгрываете». Поднимаю одеяло и вижу, что ноги нет. Снова отключаюсь. И так дня три подряд. А потом уже привык. Нога у меня как мишень «Дартс» была, вся утыкана шприцами. Только сейчас на костыли встал.

Я питаю Олександра про те, що рухало ним, коли він вирішив їхати на чужу війну. Він повільно, з паузами, відповідає, і я розумію, що брехати він не хоче, але й правду казати боїться.

— Сейчас, без ноги, в плену, или я не знаю, как это назвать, — в заточении? — не скажу, не скажу вам сейчас, зачем я сюда ехал. Ехал помочь. За идею, не за деньги. От души ехал. Готов был умереть. Думал, что вернусь живой или мертвый, но вышло что-то посередине, ни живой ни мертвый. Как-то так.

— Ты слова подбираешь настолько тяжело!

— Я не знаю, что и как вам отвечать. Морально разбит. Подавлен. Все, ноги нет. Что дальше делать? Вот отпустят меня — и что дальше? Я не знаю, что делать. Я не знаю, чем я дальше буду заниматься. Был здоровым парнем, а сейчас я инвалид, и все. Призываю ли кого-нибудь идти на войну? Нет, никого не призываю.

Він надто багато дивився російське телебачення перед тим, як відправитися до Ростова, у навчальний центр, де готували й продовжують готувати бойовиків для української війни. Звісно ж, ні офіцери-інструктори, ні самі курсанти цього центру не вважають себе бойовиками. Олександра вчили партизанської війни. Утім, мінімальна підготовка в нього була й до антиукраїнської «учебки» в Ростові. Строкову він служив кінологом.

— Но с собаками в ДНР ты дела не имел?

— Нет, собак там не было, — усміхається Саша. Чому моє запитання викликає в нього усмішку? Він хоче щось сказати, але раптово змовкає. Власна думка йому явно здалася крамольною. Іноді собаки бувають добрішими за людей, а люди злішими за собак. А ще людські створіння, як щури, йдуть за дударем-щуроловом і синхронно пританцьовують під його просту, але підступну мелодію.

— Я знал, что Нацгвардия и «Правый сектор» не сделали людям ничего хорошего. Они женщин насилуют, пьяные с оружием ходят.

— Это все, что ты о них знаешь?

— Ну, в общем-то, все.

— То есть конкретики никакой, будем так говорить?

— Так и есть, — незлобно всміхається Олександр.

— Ну а ты сам видел, как украинские военные ходят пьяные с оружием и насилуют женщин?

Я не ідеалізую українську армію. На будь-якій позиційній війні є на фронті проблеми з алкоголем. Але про насильство над донбаськими жінками я чув лише з репортажів російського телика. І, здається, мій співрозмовник теж:

— Я сам ничего не видел. Я был с той стороны в ополчении, а с этой стороны в плену, и я не знаю ни одного человека, который бы сказал, что батальоны и «Правый сектор» хорошие ребята, — тут він знову задумався і згадав ще одне джерело інформації. — О таком известно только со слухов. Я же говорю, никто из мирных жителей ничего хорошего о них не говорит.

— Ты можешь какую-то конкретику дать? Не абстрактные слухи, а факты? — я починаю повільно закипати від в’язкої беззмістовності його відповідей. У мене виникає відчуття, що я прориваюся крізь поролонову стіну неймовірної товщини. Намагаюся до нього докричатись, а він, мій візаві, стоїть по той бік і мило, невинно всміхається:

— Да как-то я еще у вас… — і тут він заговорив без пауз. — Вот если бы вы ко мне домой приехали, то я бы вам ответил на все вопросы откровенно. А я сейчас здесь сижу, и Бог его знает, чем все может закончиться.

Я дивлюся на нього, на його єдину ногу і на милиці.

— Как это может хуже закончиться? — вирвалося в мене. — Ты уже без ноги.

— Ну, вторую отрежут. Я не знаю! — засміявся Олександр нервово й невпевнено. І тут мене осяяло:

— Погоди, но ты всерьез веришь, что тебе могут отрезать вторую ногу?!

— Ну, Бог его знает, что здесь может быть.

Що ж це? Він абсолютно щиро переконаний, що за зайве слово, сказане журналісту, його можуть катувати. Сашо, ти не за поролоновою стіною стоїш, тебе з усіх боків оточує непробивний поролон! Я не проб’юся до тебе, не докричуся до тебе, поки ти живеш у поролоновому світі без свіжого повітря! Ну як це так? Людина була ворогом, це правда. Але тільки на полі бою. Українські солдати намагалися його врятувати, перетягнувши джгутом ногу, що кровоточила, і то було цілком нормально. Лікарі в українському шпиталі боролися за рештки його здоров’я. І це теж було звичайною справою, бо клятву Гіппократа ніхто не скасовував. А він по той бік барикад дивився на українців і бачив кровожерних монстрів. Які їдять дітей. Гвалтують жінок. Одержують рабів замість бойових нагород.

«Але немає диму без вогню», — підказує мені досвід. І я розпитав хлопця про причину недовіри до української медицини. А він досить охоче відповів:

— Понимаете, нас сначала привезли в госпиталь в Волноваху. Они к нам там хорошо отнеслись сначала, но когда спросили, откуда мы, я не стал обманывать. Сказал, что из ДНР.

— А они?

— Они перепугались и засуетились. И, в общем, отказались от нас. И нас привезли в Мариуполь. Здесь, конечно, все по-другому. Медсестры за мной ухаживали.

Саша мрійливо всміхається. Думаю, медсестрам він подобався. Навіть без ноги.

А він дивиться на підлогу, туди, де поряд із правим черевиком немає лівого, і каже про новенькі берці, що їх отримав перед своїм єдиним рейдом.

— Мы когда пошли наемников искать, у нас и вооружения нормального не было. Ни бронежилетов, ни боекомплекта нормального. Я дополнительные рожки с патронами по всей казарме выпрашивал. В общем, берцы и автоматы. Все.

— Но вас реально послали на убой, ты же понимаешь это? — кажу. — Выдав какое-то непонятное вооружение неподготовленным людям, вас просто послала на убой. Что, собственно, а произошло, ты не находишь?

— Произошло, — дивлячись додолу, глухо відповідає хлопець. — Без ноги остался.

І тут я згадав випадок, про який кілька днів тому дізнався в селі Кримському.

Там на лінії зіткнення з українськими військами стояли чи то козаки ЛНР, чи то замасковані під козаків регулярні російські війська. А найімовірніше, ті й ті разом. І ось під час одного з боїв солдати двадцять четвертої бригади помічають, як над промерзлим полем постає на повен зріст чоловік. Він відірвався від холодних і твердих, як крижані тороси, грудок землі, і солдати побачили зелену трубу на його плечі. «Муха», переносний гранатомет, був у бойовому положенні, і лишалася тільки секунда до того моменту, коли чоловік на зораному полі натисне на спуск. Ракета, націлена в солдатів, могла принести смерть, і ті відкрили вогонь на ураження. Вони навчилися бачити небезпеку і реагувати на неї без рефлексій, як це роблять люди, призвичаєні до війни і втомлені від утрат своїх товаришів у безглуздих позиційних сутичках.

Чоловіка з зеленою трубою на плечі перекинуло, і він знову ліг на ріллю, тепер уже нерухомо. Зведений гранатомет так і не вистрілив. Солдати почекали, доки бій затихне. За тілом гранатометника з того боку не прийшли. І тоді вони самі вийшли на поле. Коли військові наблизилися до нерухомого супротивника, то здивувались. Зазвичай у людини, котра стріляє з «Мухи», є й автомат. «Муха» ж — це зброя на один раз. Випустив гранату й викинув порожній тубус. А в цього гранатометника не було нічого, крім одноразової труби. І бронежилета теж не було. Отже, й сам він був солдатом на один постріл. Вистрілив і забув. Солдат вистрілив, і командир про нього забув.

— А ще ми знайшли при ньому записку на картоні, — каже мені Назар, хлопець, який брав участь у тому бою.

— Що там було написано? — цікавлюся.

Назар знизав своїми круглими плечима і сказав:

— Ходімо. Сам побачиш.

Ми прийшли на сільський цвинтар. Годі знайти похмуріше видовище, ніж хрести на мерзлій землі, що над ними свинцевим покривалом нависає сіре небо. Один, свіжозрубаний, видається майже білим на тлі старих надгробків і похмурих обріїв.

Назар зупиняється, не доходячи до білого хреста. Мовчить із півхвилини. Потім розповідає:

— Тут лежить сепаратист. Його гнали на забій, як скотину, бачте, ми його слова відобразили, які були в тій записці, що він мав при собі.

Солдат указав на табличку, і я розумію, що передсмертна записка стала епітафією для чоловіка, який приїхав сюди здалеку, за кілька тисяч кілометрів, і залишився в отій самій мерзлій землі, що на ній стояв і цілився в українських воїнів. А Назар, один із тих, хто був для гранатометника мішенню, став читати вголос епітафію на табличці. Ось що було в записці росіянина:

«Из записки погибшего. Сразу бы застрелили! Кондратенко Дмитрий Викторович, Россия, Иркутск. Осознал, послали на убой, как быка. Батальон „Заря“, Луганск, прибыл 12.11.2014 года».

Він знав, що загине, знав, що назад його не чекають. Камікадзе неоголошеної війни.

— Оскільки ми християни, і він, напевне, також християнин, хлопці прийняли колективне рішення його поховати і збоку поставити хрест.

Повненький Назар зараз абсолютно не справляє враження войовничого супермена. Він узагалі не схожий на військового, надто тепер, коли його очі вологі. Чи то від співчуття, чи, скоріш за все, від зимового вітру.

— Знаєте, він воїн, і ми воїни. Може, й вони поводитимуться з нашими бійцями так, як ми поводимося з їхніми.

Через кілька годин ми їхали до Маріуполя, щоб зустрітися з одноразовим солдатом, якому пощастило вижити.

Полонений Саша називав себе ополченцем, але рівно доти, доки я попрохав пояснити значення слова «ополченець». Він не зміг. І тоді я спробував це зробити замість нього:

— Посуди сам. Ты в другой стране. В чужой стране. Вот как ты себя охарактеризуешь? Находясь в чужой стране, нелегально, с оружием в руках, кто ты?

Він важко, дуже важко добирав слова. Це була найважча для нього частина розмови.

— Ополченец? Не знаю… Тяжело мне сейчас на многие вопросы ответить.

Картина його світу розсипалася на очах.

— Ехал с чистыми намерениями… От души… Все оказалось по телевизору преувеличено… Что с одной стороны, что с другой…

«Про дві сторони це він про всяк випадок, — зрозумів я. — Так легше. Бути неправим на самоті дуже важко. Якщо неправий, то весь світ». А його світ продовжував розсипатися.

— Морально подавлен. Без ноги. В плену, в чужом государстве. Что я могу сказать? Сейчас я за мир, не надо воевать.

Я не знаю, що цей хлопець, повернувшись додому, розповідатиме про українців, але я точно можу сказати, що на війну, на відміну від інших звільнених полонених, він більше не піде. Щоправда, сам він боїться й думати про повернення. Важко підводиться на милицях і каже: «Вот наговорил вам столько и теперь уж не знаю, что дальше… Дома… Там, в Воронеже…» І усміхається, усміхається винувато.

— Оставайся здесь, — кажу напівжартома, в тон його невловній усмішці. — Съездишь во Львов, посмотришь на бандеровцев поближе. Поймешь, что тебе все наврали о нас. Может, книжки будешь писать.

А він згорблено висить на двох милицях і, ввічливо прощаючись, шкандибає на вихід. Ні мертвий ні живий, ні свій ні чужий. Одноразовий солдат, зламаний людський механізм. Який через власний біль і страждання розгубив коліщатка та гвинтики. Який отримав шанс знову бути людиною.