Книга змін

До своїх

Уздовж усієї звивистої лінії фронту мир переходив у війну плавно й непомітно. Придорожні бабці однаково жваво торгували дрібними яблуками у відрах на тлі вцілілих огорож та перед частково зруйнованими будинками. Винно-горілчані намети гостинно чекали і укропів, і сепарів, а орієнтуючись на дрібну комерцію, можна випадково заїхати прямо на позиції військових. Але тут межа бойових дій помітна добре. Недобудований міст — доволі зручна споруда для того, щоб ховатися від мін та «Градів». Під мостом два-три позашляховики, танк і зелені армійські фургони, між якими горіли вогнища. Мчи, витискаючи все можливе зі своєї тачки, дорогою від Карлівки, не озирайся, почувши підозрілі звуки, але неодмінно зупинися під мостом. Запитай, як там, попереду, нині справи. Скільки зранку було обстрілів: чимось легким, чимось важким… Зітхни, пригости хлопців цигарками або водою, перехрестись. І їдь далі. На найбільшій швидкості.

Міст був виразною межею війни і миру. Чіткою, зрозумілою. Це зовсім не означало, що, залишаючись перед мостом, ти не ризикував потрапити під обстріл. Але, проїхавши під бетонною секцією, ти автоматично ставав мішенню для снайперів сепаратистів. А якщо рухатися далі, у тебе з’являлося все більше шансів почути, як свистять міни і як вони після глухого сухого вибуху розсипають осколки. Швидше, швидше, різкими рухами керма змушуючи машину вивертати ліворуч і праворуч дорогою, всіяною сталевим сміттям війни. Отак доводилося їхати на базу добровольців у центрі села.

Ліворуч, у розбитому вікні продірявленого осколками «мерседеса», показалася церква. Здалеку вона здавалася неторканою, але ближче можна було розгледіти діри в золотих банях.

Комроти Леопард, проїжджаючи повз церкву, хрестився. При цьому не випускав із поля зору полотно засніженої дороги. Особливо її правий бік. Звідти могли щедро накидати ВОГів ворожі диверсанти, які виходили з Донецька в довгі посадки між позиціями бойовиків і добровольців.

«Танками звідси вони не попруть, — думав Леопард, оглядаючи дорогу, — але я, про всяк випадок, поставив би зліва мінне поле та зо дві еспегешки».

Так він казав собі щоразу, коли проїздив ділянку траси від мосту до своєї позиції. Спиняло його тільки розуміння того, що сепари по цьому полю вже розкидали свої міни та пастки-розтяжки. Посилати бійців і ризикувати ними Леопард ніколи не стане, не маючи на те серйозніших причин, аніж свої підозри.

Відкритий простір зліва наводив на думку, що зараз хтось тримає тебе під прицілом. Утім, і з правого боку, того, що був «своїм», за пробитим і побитим «мерседесом» стежили уважні очі снайперів. Про тих, хто проводжав проїжджу машину спокійним поглядом з руїн по лівий бік дороги, Леопард взагалі не думав. Навіщо хвилюватися, вони ж свої. Він думав лише про те, як не проїхати повз ледь помітний провулочок, що утворився між двома сусідськими будинками. Проїзд можна було і проскочити. Кутова халупа розвалилася від прямого влучення снаряда, і дерев'яний паркан відкинуло так, що він майже перекрив дорогу. Але залишався проміжок, його цілком вистачало для проїзду однієї машини. Дві тут не розійшлися б. Тому провулок теж слід проїжджати швидко. Дві машини, що не в змозі роз’їхатися, можуть стати випадковою мішенню для великого калібру.

«Мерседес» жваво прошмигнув у цей проміжок. Його кілька разів підкинуло на вибоїнах. Під днищем щось гримнуло, звісно, не так сильно, як ВОГ, випущений із підствольника, але досить голосно, щоб напружитися. «Казна-що ввижається», — сказав собі Леопард, але, про всяк випадок, відразу ж загнав машину в укриття, тільки-но заїхав на базу п’ятого батальйону. «База», щоправда, це надто гучне слово для покинутого будинку з вибитими вікнами, чия головна перевага — це глибокий підвал із бетонними перекриттями. Зате під час обстрілів тут було спокійно, тихо й тепло. Горіла буржуйка, на газовій плиті кипів чайник, і заспокійливо, як велика мирна домашня тварина, бурчав генератор. На столі лежали хліб, пластиковий пакет із розчинною кавою і копчене сало, що від нього будь-якої миті кожен із бійців, який повертався з завдання, міг відкраяти шматок і вгамувати перший порив голоду. А потім налити собі миску гарячого борщу з ароматом зелені та домівки.

Кухар, невисокий чоловік середніх років із кучерявою широкою, як у царя Ассирії, бородою, готував неймовірно смачно. Узагалі-то він за фахом був стрілець-кулеметник, але в першому ж своєму бою впав у панічний ступор. А Леопард ніколи не дорікав своїм людям боягузтвом. Нічого він не сказав і бороданеві, тільки відправив його на кухню вивчати кулінарні премудрості. І той перевершив усі очікування. Він навчився готувати так добре, що зумів повернути повагу товаришів, які були з ним в одному бою і бачили, як панічно він учепився в кулемет, так і не зробивши жодного пострілу. Кухар — теж потрібна військова професія. І не менш важлива, ніж стрілець.

Наразі борщу не було. Люди Леопарда з похмурими обличчями сиділи за столом, час від часу хапаючи зашкарублими пальцями хліб.

— А ти борщику, командире? — з надією спитав кухар. Але Леопард, подивившись на обличчя побратимів, відмовився. Вони чекали на його відповідь.

— Вони? — спитав його заступник на прізвисько Мозес. Він любив хрипко, на армстронґівський манер, наспівувати «Go down Moses», через що й отримав таке псевдо.

— Вони, друже Мойсеюшку, — зітхнув важко Леопард. У відповідальні моменти, коли комроти давав своєму заступникові небезпечні доручення, він називав його саме так, довірливо, — Мойсеюшко. Але нині ніяких доручень не було. Довготелесий, із великими очима та пухкими губами Леопард видавався людиною м’якою, хоча за небойовою зовнішністю ховалися рішучість і підступність природженого воїна, який цінував своїх і був нещадним до чужих.

— Вони в Селідовому, у шпиталі.

— А це точно вони? — перепитав Мозес.

— Вони, Мойсею, немає жодних сумнівів. У Вовка тату на руці, у Вікінга молитовник. Той самий, що з Майдану.

Мозес кивнув і поклав біля себе скибку хліба, яку збирався був відкусити. Їсти не хотілося.

Два дні тому рота спробувала атакувати позиції сепаратистів і відкинути їх від села бодай на кілометр. «Щоб вони нас АГСами не діставали», — сказав тоді Леопард. Вилазка була вдалою: бойовики відійшли від села. Проте коли рота поверталася з бойового завдання, бронетранспортер нарвався на приховану позицію сепаратистів. По броні вдарили з гранатомета, і від вибуху кілька бійців злетіли з машини на землю. Двох, побратимів із позивними Вікінг та Вовк, так і не знайшли. Потім через комісію з обміну полоненими повідомили про їхню загибель і віддали. Та Леопард розповів невідомі деталі.

— Я приїхав до Селідового, хлопці, й одразу ж поїхав до цього шпиталю. Мені навіть дверей не хотіли відчиняти, але я сказав, що їхній командир. Проте жодних документів. Це тут ми орли. А там — просто божевільні з рушницями. Та й то правда, що Селідове повне латентних сепарів. Що там казати?

Леопард зітхнув і відхопив шматок від окрайця свіжого чорного хліба. Повільно пожував, видно, збираючись із думками. Заповнив хлібом паузу в словах.

— Це були вони. Але нам казали, що сепари їх узяли вже загиблими. Це неправда. Їх уже потім зробили «двохсотими», я вас запевняю! Спочатку вони були «трьохсотими».

Він сипав цими «сотнями», як суддя вироками.

— Чому ти так вважаєш? — запитав Мозес.

— Та тому, що у Вікінга на горлі слід від дроту. Його душили, просто душили дротом. А Вовк весь ніби обпалений і такий понівечений, що навіть той сепарський лікар, який їх привіз, ховав від мене очі. Наш медик каже, що Вовка били. Дуже сильно били. А потім облили кислотою. Хотіли, мабуть, випалити тату з тризубом. Отаке.

Леопард замовк, і в підвалі стало тихо. Удалині почувся одиночний постріл гвинтівки.

— Так, — сказав боєць із позивним Біатлон. — Цього, в принципі, й треба було чекати.

— Так, друже Біатлоне, — погодився Леопард, — ми для них потвори, але кожен, хто йде в «Правий сектор», це знає. Чи не так?

— Так, — кивнув Мозес. — Нас у полон не беруть.

Уперше за всю війну люди, які сидять за столом, усвідомили, що означають слова «не беруть у полон». Вони не боялися йти в бій, але в миті, коли Леопард стримано розповідав їм про передсмертні муки товаришів, кожен у глибині душі злякався перспективи бути взятим у полон. І хоча ніхто з них не подав і знаку, Леопард відчув, як від прихованого сплеску страху повітря в підвалі стало густим і важким.

— Так, хлопці, я нагору, покурити.

Куріння, як і ходіння в туалет, було справою ризикованою, що вимагала певних навичок. Стояти на ґанку недобудови треба так, щоб не висовуватися з-за мішків, щільно наповнених піском. А цигарку тримати вказівним і великим пальцями, іншими прикриваючи зрадницький вогник, щоб не засік снайпер. На мішках біля попільнички лежала куля великого калібру, що влучила в бетон. Леопард сам поклав її туди як нагадування безтурботним курцям про постійну небезпеку. Щоправда, командир, бувало, й сам забував про те, що противник іноді підходить дуже близько до бази, на кількасот метрів.

Леопард видихав дим через ніздрі, як вогнедишний дракон. Так простіше було прогнати геть грудку сліз, що заважала говорити, думати й діяти.

Уранці вони мають виходити на посилення дев'яносто третьої бригади. Звісно, бійці «Правого сектора» були добровольцями й формально нікому не підпорядковувались. Але фактично вважалися дуже важливою складовою української оборони і, з огляду на це, будь-яке прохання про допомогу з боку військових сприймали як наказ. Тільки от Леопард відчував, що саме зараз, коли його люди дізналися про жахливу долю полонених побратимів, він не може наказувати. Просити — так, але не наказувати.

Коли він спустився, вони так само сиділи за столом і жували хліб. Бородаті дядьки з важкими, як гирі, ручиськами і з обличчями, ніби вирізаними з коричневого дерева. Чекали на нього, свого командира.

— Хлопці, ви знаєте, що нам треба підтримати дев'яносто третю, в них замало бійців, які знають місцевість за монастирем. Я не хочу наказувати. Не маю права, бо техніки в сепарів сила-силенна. Кажуть, десь саме там захована арта, треба це підтвердити. Отже, хто піде?

Мозес почухав руду коротку бороду.

— Ну, як треба, то треба, — сказав він спокійно.

Леопард зітхнув із полегшенням, не почувши й від інших ані слова заперечення.

— Тільки треба добре поїсти, хлопці, перед виходом, — із вдячністю в голосі сказав він бійцям.

— Отак би й зразу, хлопці! — вигукнув цар-кухар, розмахуючи черпаком, як скіпетром. Від каструлі пішла ароматна пара.

Леопард відібрав п'ятьох. Черкес, Мозес та Апостроф давно просилися на операцію.

— Цим по півтарілки, — суворо наказав командир цар-кухарю.

— Та що вони, голодні підуть? — застиг із черпаком бородань.

— Друже, — пояснив комроти. — Якщо в живіт прийде, то не треба, щоб він був повний. Так лікарі кажуть.

Черкес зітхнув із легким жалем. Огрядний серйозний мужик волів би попоїсти. Черкес відвоював із росіянами в першу та другу чеченські, але нелюбов до Росії як держави не заважала йому любити російську літературу, велику й прекрасну. Щоправда, коли Черкес починав цілими розділами цитувати Булгакова й Толстого, не звертаючи уваги на знуджені обличчя побратимів, комроти розумів, що кавказець засидівся без діла.

Апостроф, вісімнадцятирічний шибайголова, здається, ніколи не був знайомий із почуттям страху, і тому Леопард завжди відправляв його на завдання з кимось старшим та розсудливішим.

«Ідеальний варіант для хлопця — це, мабуть, Мойсеюшко», — подумав комроти, дивлячись на спокійне обличчя Мозеса, який перевіряв магазини та гранати в незліченних кишенях розгрузки.

Варан був чудовим снайпером. А Есквайр відмінно знав усі позиції бойовиків, оскільки щодня, використовуючи доповіді розвідки, вносив зміни до електронної карти лінії зіткнення. День за днем ця лінія дедалі викривлялася, стискаючи кільце навколо впертої твердині невеликого селища.

— Хлопці, — сказав командир, розглядаючи карту на моніторі. — Наше завдання — пройти через мінне поле. Це наше поле. Проходи отут. Їх два. Запам'ятайте обидва, бо, якщо треба буде швидко тікати, слід знати куди. Ми маємо зрозуміти, де їхній укріпрайон. Але це не просто шанці. Вони там розгорнули ціле будівництво. Купа бетономішалок та кран.

— Може, елітний будинок будують? — спробував пожартувати Есквайр. — Треба поцікавитися, почому квадрат.

— От і поцікавимося, — серйозно зауважив командир. — Нам потрібна детальна карта цього будівництва.

Маємо зрозуміти, нащо воно їм.

— Якщо готуються до глухої оборони, то нехай готуються! — резонно зауважив Апостроф.

— А якщо ні? — подивився йому в очі Леопард. — Якщо звідси вони почнуть закривати котел і поженуть нас просто на ці кляті стіни?

Він хотів передбачити всі можливості.

— І, між іншим, це прохання суміжників. Хтозна, може, незабаром і наступ, — припустив Леопард.

Вони всі хотіли наступу. Сидіти під вогнем, на добре пристріляних бойовиками позиціях, було не дуже приємно, надто коли виникало відчуття, що кришка котла може захлопнутись. У такі моменти здається, що війну придумали генерали з обох боків лінії фронту, щоб зберігати свої жирні тіла в мундирах, а мундири в кріслах, а крісла в кабінетах. Зрештою, коли армія стоїть, як мішень, і не маневрує, тема генеральської підлості стає головною. Вона охоплює майже весь простір у думках та розмовах рядових солдатів. А від фрази, сказаної Леопардом, повіяло надією й перемогою.

Вони перевірили спорядження і дочекалися півночі. У темряві, орієнтуючись на місцевості при тьмяному світлі зірок, пройшли вулицею вздовж розбитих будинків. Перед ними зловісною чорнотою розстелився нічний степ, він то тут, то там поблискував рідкісними трасерами, гарчав далеким рухом техніки.

— Сепари, — беззлобно сказав комроти.

— Сепари, — луною відповів Мозес.

— Гей, колеги, а не можна тихіше? — долинуло до них з окопу.

Вони вийшли на передові позиції дев'яносто третьої бригади, добре замасковані і вдало розташовані. Упевнений голос командира армійської роти з позивним Лисий обіцяв кілька хвилин безпеки.

— Спускайтеся в окоп, колеги, — запросив їх Лисий, який щоночі перевіряв, чи його солдати не сплять на постах. Вони боялися свого капітана з круглим безволосим обличчям, як у казкового лиходія. Солдату, який заснув на посту, Лисий замість побудки міг заїхати по зубах, після чого сонливість як рукою знімало. Хоча Леопард і Лисий знали один одного давно, все ж довелося традиційно обмінятися паролями. Лисий був людиною старого армійського ґарту. Він поважав «правосеків» за відчайдушність і дисципліну, але водночас не був у захваті від їхньої надмірної свободи. «Людина зі зброєю має бути в армії, — сперечався він із Леопардом. — А ви хто такі? Ні армія, ні Нацгвардія. Ні авторитету, ні генералітету. Самі по собі, гайдамаки якісь».

Але зараз часу на дискусії на тему устрою армії не було.

— Чаю? — запропонував Лисий.

— Пили вже, — відмовився за всіх Леопард. — А ви тут гарно накопали собі.

Він із легкою заздрістю подивився на траншеї, що при тьмяному світлі зірок, здавалося, вели в нескінченні степи.

— А то, — погодився Лисий. — Ти ж знаєш, солдат або стріляє, або копає. Якщо ні те ні се, то в голову лізуть дурні думки, а в руки стакан із білою. Якось так.

Леопард усміхнувся. У «Правому секторі» проблем з алкоголем не було. На відміну від регулярної армії, про що він якраз хотів сказати своєму армійському колезі. Але раптом попереду, кілометри за три від окопів, запрацював кулемет.

— Вони сьогодні або п’яні, або дурні. Стріляють без причини в різні боки, — зауважив капітан.

— А ви відповідаєте? — поцікавився Мойсей.

— Ні, — сказав ротний. — Нащо світити свої позиції? А так ми знаємо, що в них перед монастирем.

— Так-то воно так, — зауважив Леопард, — але що далі, ви не знаєте. А нам треба саме туди, до монастиря.

Лисий пив чай із термокухля, спершись ліктем на станок автоматичного гранатомета. Він роздумав кілька секунд. Потім зник у бліндажі. А коли вийшов, то заявив:

— Добре, колеги, вони сьогодні п’яні, а я тверезий. Значить, збігаю туди з вами.

— А хто твоєю ротою покомандує? — усміхнувшись, запитав Апостроф.

Солдат — особливо якщо він безвусий, як Апостроф, — котрий звернувся до ротного на «ти», ризикував отримати зламану щелепу. Але Лисий був досить розумним, щоб визнавати іншу схему стосунків у суміжників. Вони навіть до старшого за віком зверталися фамільярно, лише додаючи традиційне слово «друже».

— Мій заступник, — сказав ротний. — Я його вже розбудив. І, до речі, Леопарде, візьми «Муху» на плече.

Офіцер простяг зелений тубус одноразового гранатомета, ще один закинув різким рухом собі на спину. Але «правосек» здивовано знизав плечима, мовляв, навіщо мені ще цей тягар.

— Візьми, візьми, — наполіг Лисий. — Знадобиться.

Спочатку вони йшли на повен зріст. Лисий, анітрохи не хвилюючись, пояснював, що в них є метрів вісімсот, доки вони доберуться до території, звідки їх зможуть засікти через прилад нічного бачення спостерігачі противника.

— Але там є незібране поле соняшнику, — весело заспокоїв товаришів офіцер. — Коли що, ми там сховаємося.

Поки йшли до соняшників, час тягнувся повільно-повільно, ніби неохоче. А коли бід ударів черевиками зашелестіли стебла, виявилося, що пусте зоране поле вони пройшли-пролетіли швидко й непомітно для себе.

— Тихіше, — сказав Лисий. — Тут можуть бути їхні секрети. Нам зайвий шум не потрібен.

— А як ми тоді пройдемо через кущі? — здивувався Леопард.

— А ніяк, — передражнив його Лисий. — У соняшниках ховатимемося, якщо доведеться тікати. А так обійдемо зліва й доберемося до їхньої укріпки.

Незібрані зарості закінчились так само раптово, як і почались. Апостроф закрокував на повен зріст, обходячи кут соняшникового поля, і раптом упав як підкошений, боляче вдарившись обличчям об морозне поле. Це Леопард смикнув його за черевик.

— Лягай! — рикнув він на бійця. — Тут нас можуть побачити.

Розбиті губи боліли, але Апостроф анітрохи не розізлився на командира. Ввічливість та галантність не належать до чеснот, шанованих на фронті. Уся група рушила вперед по-пластунськи. Вони повзли один за одним, як зграя хитрих ящірок, намагаючись триматися краю поля. Крайні соняшники сухо шаруділи над ними, коли чиясь нога випадково торкалася міцних стебел. Але набагато частіше черевик товариша, який повз попереду, бився об кевларовий шолом того, хто позаду несанкціоновано набрав швидкість.

Зосередившись на собі, кожен, однак, вслухався в холодну ніч: побоювався пропустити момент, коли бойовики опиняться досить близько і буде чути їхні розмови. Першим почув супротивника Леопард. Люди у ворожому окопі розмовляли спокійно й чітко. Обговорювали порядок чергування, розуміючи, що важливо цієї ночі бути пильними.

«Щось не схоже, щоб вони були п'яні», — відзначив подумки Леопард. Він увімкнув тепловізор, хоча розумів, що випромінювання можуть помітити. Але що поробиш, треба було зрозуміти, що попереду. А попереду була стіна з бетонних блоків, складених у два яруси. Подекуди в стіні траплялися бійниці, з них у бік українських порядків злісно визирали стовбури великокаліберних кулеметів. Пройти ніяк.

Група підповзла до командира. Усі заговорили пошепки, по черзі. Влаштовувати дискусію, впираючись головою в шматок промерзлої землі, певна річ, не вельми комфортно, але, з іншого боку, коли поряд немає кращого дискусійного майданчика, то якось легше знайти спільну мову в суперечці. Надто коли тема стосується питання, йти чи не йти на кулемети. Леопард вважав, що треба йти. Капітан під псевдо Лисий доводив, що слід повернутися назад.

Вони шипіли один на одного в затхлій нічній тиші, ризикуючи себе виказати, доки Леопард не прошепотів:

— То чого ж ти пішов з нами, капітане? Якщо йти немає сенсу?

Капітан подумав. Він узагалі-то дуже швидко міркував. І хоча ясно розумів, що повзти на бетонні споруди доволі безперспективно, здогадався, що саме це й хочуть зробити його товариші з «Правого сектора». Якщо він відмовиться, вони все одно підуть уперед. А коли вийшов з ними, то з ними має й повернутися.

— Гаразд, хлопці, повземо далі. Тільки не подумайте, що злякався. Плюс?

— Плюс-плюс, — усміхнувся Леопард. — Я тут дещо роздивився. Нам треба доповзти до їхнього бруствера й рухатися вздовж нього. Там, праворуч, де закінчуються блоки, чорна пляма, і я думаю, що це болото. Я бачив його на карті. За болотом уже монастир. Тож хто бажає холодної освіжаючої ванни?

Кожен із групи розвідників засміявся. Але безгучно. Щоб смішок по-зрадницьки не злетів з обморожених губ.

— Тепер слухайте сюди, — продовжив командир. — Ми не знаємо, що там далі. Але наразі знаємо, як ми будемо відступати. Двоє мають залишитися тут, щоб прикрити наш відступ. Снайпер та картограф. Друг Варан та друг Есквайр. Ясно?

Ні той, ні другий не хотіли зупинятися на півдорозі, але наказ є наказ. Леопард, незважаючи на відчайдушний характер, чудово розбирався в людях і знав, на що здатен кожен із його бійців. А вони так само чудово розуміли командира й безмежно йому довіряли. Якщо Леопард сказав, отже, наказав. А якщо наказав, отже, має вагомі підстави.

Ну а логіка командира була дуже простою. Снайпер може обладнати собі позицію, спокійно визначити цілі, а отже, вчасно прикрити групу під час відходу. А картограф єдиний у роті, хто вміє вносити зміни в комп’ютерну карту чужих позицій. Його треба вберегти. Їм усім потрібні його здібності.

— Друже Черкесе, — звернувся Леопард. — Тобі не важко?

Він дуже коректно натякнув на зайву вагу бійця.

— Да ты что, командир, — відповів той. — В горах мы таскали на себе минометы и просто летали с ними, как птицы. А миномет с «бэка» весит почти как я.

«Це правда, але тоді ти був років на п’ятнадцять молодший», — подумав командир.

Вони вдало проповзли під носом у супротивника аж до болота. План міг зірватися в перші ж хвилини, бо в цю пору року коричнева твань могла замерзнути або принаймні вкритися крижаною кіркою, що голосно тріщала б, ламаючись під вагою тіла. Але дивним чином, порушуючи всі закони природи, грузьке болото не замерзло.

— Нельзя в одну и ту же реку войти дважды, — сказав собі тихо Черкес.

— Це в річку не можна, а в багнюку можна, — прошепотів Лисий.

Вони йшли через грузьке болото, намагаючись не шуміти й не викликати ані найменшого сплеску. Це в них виходило, хоча місцями грязьова маса сягала їм грудей. Апостроф хотів зняти з себе розвантажувальний жилет, щоб не замочити боєкомплект, але Леопард зупинив його, поклавши йому руку на плече.

— Не варто, воно не встигне від сиріти.

— Вони нас не побачать? — запитав Мозес.

— Звідки ж я знаю, — чесно відповів Леопард, із сумнівом розглядаючи в тепловізорі зарості очеретів, що обрамлювали болото.

Вода не відразу просочила штани. Спочатку ногам стало просто холодно, а потім ще й мокро. Волога підступно й поступово затікала в берці, що місили слизьке дно, і до протилежного краю болота вони дісталися промоклі до шнурків.

— От і все, — промовив Лисий, — ми в тилу у сепарів.

— А можна точніше? — попросив Мозес.

— Монастир, — уточнив Леопард. — Чотириста метрів від нас. А попереду має бути колектор. Туди ми й прямуємо.

Вони, пригинаючись, добігли до бетонного колодязя з відкритим люком і наосліп пірнули в темряву, звідки тягло смердючою вогкістю.

— Опять купаться, — пробурчав Черкес. Але, на подив, дно колодязя виявилося сухим, а смердючий запах, очевидно, йшов від липких стін колектора. Група йшла вперед, неквапливо намацуючи дорогу. Леопард час від часу вмикав тепловізор, оглядаючи шлях. Тут була велика перспектива нарватися на розтяжки, хоча браві сепари, упевнені в тому, що укри не настільки здуріли, щоб забиратися в їхній тил, могли просто полінуватися влаштувати пастки в колекторі.

Щось темне попискувало й шаруділо, розбігаючись під Леопардовими ногами. Командир не звертав уваги. Він іще раніше помітив у видошукачі тепловізора рухомі плями. Але зустріч із дрібними гризунами лякала його менше, ніж сутичка з двоногими тваринами.

Лазутчики бетонною трубою дійшли до наступного колодязя і помітили, як у круглому отворі над їхніми головами сяє небо. Надходив світанок. Їм потрібно шукати місце, де вони могли б непомітно закріпитись і визначити, що тут є, в арсеналі супротивника.

— Я полізу нагору, — запропонував Апостроф.

— Я з тобою, — сказав йому Мозес.

— Ач який! — усміхнувся юнак. — Хочеш примазатися до мого подвигу? Ну добре, Мозесе, давай зі мною.

Милостиво дозволивши товаришеві йти за собою, Апостроф поліз нагору, чіпляючись по-мавпячому за іржаві скоби, вбиті в стіни колодязя.

— А я пройду дальше по трубе, — сказав Черкес і важко рушив у темряву.

— Почекай, — зупинив його Леопард, — візьми тепловізор.

Він простягнув товаришеві пластикову трубу.

— А ми що? — запитав Лисий.

— Будемо чекати з тобою тут, капітане, хто з них перший повернеться.

Першим повернувся Черкес.

— Там, с той стороны, тоже колодец. Но выходит он возле частного сектора. И все. Эта труба тупиковая. Я не могу понять, где сток из монастыря. Тупиковый он, этот коллектор, что ли?

Леопард скривив губи в сумніві. Він не боявся невідомості, але страх як не терпів нелогічності. Величезна бетонна труба завдовжки сотні метрів, що нею вільно могла гуляти людина, вища від середнього зросту, мусила мати своє призначення, свій вхід і вихід. А так виходить, що тонни міцного бетону закопали в землю незрозуміло навіщо.

Та його роздуми перервав голос Апострофа. Голова бійця майже закрила круглий отвір.

— Вилазьте, тут нікого немає.

— Лисий, друже, пройди з Черкесом уперед цією трубою, прикрий той другий колодязь, — кинув капітанові Леопард і поліз нагору, туди, звідки долинав голос бравого юнака.

Нагорі вже розвиднилося. Сонце пробивалося крізь сірі хмари й ніби обмацувало променями золотоголову дзвіницю монастиря.

— Там нікого немає, Леопарде, і Мозес уже пішов туди, — кивнув на дзвіницю Апостроф.

— Добре перевірили? — спитав більше для проформи Леопард і рушив до дзвіниці. — А ти, друже Апострофе, залишайся контролювати вихід із цієї труби.

— А можна, я з тобою? З тобою мені веселіше, — попрохав Апостроф.

— Добре, ходімо, — погодився Леопард, не бажаючи вислуховувати нудне скиглення бійця, що, як він розумно передбачив, неодмінно прозвучить після відмови.

У монастирі було порожньо. Під ногами тріщало бите скло. У повітрі висів неповторний запах плавленого воску. Перед вівтарем на підставках стояли жовтуваті свічки. Скільки вони тут, неприбрані, чорніли погаслими ґнотами, невідомо. Мозес був тут. Він дістав запальничку, підпалив ґніт однієї зі свічок і, дивлячись на сумні лики святих, перехрестився.

— Ану загаси її негайно! — крикнув Леопард, і луна порожнього храму багаторазово повторила командирський наказ. Мозес послухався. Його зашкарублі, натруджені війною пальці навіть не відчули опіку від полум’я. Ніщо не мало виказати присутність лазутчиків.

Вони піднялися на дзвіницю. Дерев’яні сходи буркітливо порипували в такт кожному кроку бійців. Піднявшись нагору, розвідники влаштували собі зручну лежанку і, діставши біноклі, взялися стежити на три боки.

Звідси добре проглядався аеропорт і всі підходи до нього, аж до передових українських позицій. Сіра громада розбитого термінала мовчазно лежала біля злітної смуги, як туша викинутого на берег кита, обгризена дикими псами. Погляд досвідченого військового міг розгледіти на місцевості сліди масивного укріпрайону, що зв’язав мережею окопів та бліндажів лінію оборони сепаратистів. Леопард витяг із нагрудної кишені пластиковий файл, у ньому акуратно були загорнуті блокнот і коротенька ручка. Він почав записувати координати, звіряючи їх із портативним навігатором, та малювати схеми укріплень. Те саме робили і його бійці. І раптом із-за посадки рикнув потужний мотор.

До посадки було близько кілометра. Ніхто не розгледів за деревами важкий броньований механізм, що раптом завівся й поїхав. Та, може, він і не стояв, а просто непомітно для розвідників під'їхав до високих дерев. Звук мотора наближався до монастиря. Невдовзі бійці змогли визначити, що моторів було як мінімум три. На дзвіницю принесло запахи мастила та спаленої солярки.

— Вони їдуть сюди, — шепнув Апостроф, але Леопарду це й так було зрозуміло.

Техніка повільно звертала з польової дороги на порожнє монастирське подвір’я. Машин і справді було три. Першим заїхав розмальований зеленими й чорними плямами німецький джип із високими колесами. Біля нього зупинився скромніший «УАЗик» із брезентовим дахом. А за ними рухався велетенських розмірів незвичаиний агрегат.

Він був схожий на танк. Його гусениці важко й байдуже перевертали вкриту інеєм землю. Двигун випускав пасма смердючого диму. Але замість башти він мав дуже дивну конструкцію, що скидалася на ракетну установку з кількома пусковими блоками. Те, що це якась потужна зброя, стало ясно з першого погляду. Бійці на дзвіниці нервово зашепотілися.

— Що це? — запитав Мозес.

— Не знаю, — похитав головою Апостроф.

— Я знаю, — зауважив Леопард. — Ця фігня крутіша від атомної зброї. Це «Град» та вогнемет, два в одному, як то кажуть. Залповий термобаричний вогнемет. Випалює все.

— Весело, — сказав невеселим голосом Мозес. — І до наших позицій може дістати?

— Легко, — відповів командир.

— А що ми можемо? — питання Апострофа явно адресувалося самому собі. — А ми можемо це тільки відзняти й показати всьому світові, чим нас росіяни спалюють.

Він засунув руку в розгрузку й дістав звідти маленьку камеру в прозорому чохлі, схожому на похідну мильницю. Камера легко кріпилася на шоломі, для чого, власне, там було передбачено кронштейн, і Апостроф приєднав до нього чохол одним легким рухом. Боєць намагався не надто рухати головою, щоб картинка виходила чіткішою та стабільнішою.

Гігантська установка була російською. На озброєнні української армії не було таких систем, і тому в розвідників не лишалося сумнівів, звідки сюди затягли гусеничного велета.

З плямистого джипа вийшло двоє в російському камуфляжі. Один, залишивши автомат у машині, попрямував до будівлі головного монастирського храму.

— Ждите меня здесь! — гукнув він іншим двом екіпажам. — Оставайтесь в машинах! А ты? Николаич, куда?

Той, кому це адресувалося, поспішав до люка бетонного колодязя, що з нього недавно вибрався Леопард із двома бійцями. Другий сепар — чи, може, й не сепар зовсім, а російський офіцер — витяг із розгрузки круглу гранату, розтиснув гострий метал вусиків і, зірвавши кільце, кинув у відкритий люк. Через п’ять секунд пролунав гучний вибух, а над люком виросла хмара диму та пилу.

— Зачем это ты, Николаич?

— Береженого, майор, Бог бережет.

Мозес перехрестився. Бійці на дзвіниці перезирнулись. I без слів було ясно, що він молиться, аби хлопці в колекторі вижили. І не викрили себе.

Той, кого назвали Ніколаїчем, повернувся до машини.

— А ты почему автомат в машине оставил? — крикнув він товаришеві, який уже був біля входу до церкви.

— Так ведь в храм с оружием нельзя, — відповів той.

Мозес кивнув, ніби на знак згоди, і водночас міцніше стиснув свій автомат.

Майор у російському камуфляжі зайшов до храму й наблизився до вівтаря. Він тричі квапливо перехрестився і пройшовся храмом, кришачи розбиті шибки міцними підошвами черевиків. Він нібито обирав перед кожним кроком, куди ставити ногу. У його рухах було щось від великої свійської птахи, яка розгрібає лапою траву в пошуках розсипаних зерен. Схожості з куркою додавали довга шия та порівняно маленька голова, що гойдалася в такт обережним крокам. Чоловік-птах походив під головним куполом і повернувся до вівтаря. Його погляд пройшовся іконами, з яких на нього дивились уважні очі святих, і раптом зупинився на важкому свічнику. Він лише кілька секунд роздумував, а потім швидко вискочив у монастирський двір.

Майор підтюпцем підбіг до машини і, схопивши автомат, пересмикнув затвор.

— Что случилось? — спитав Ніколаїч.

— Здесь кто-то есть, — відповів майор. — Свечи пахнут дымом. Свежим дымом.

Ніколаїч злегка напружився і подивився на дзвіницю. Але розвідники добре замаскувались, і з землі їх видно не було.

— Так давай свалим отсюда, пока не поздно, — Ніколаїч запропонував рішення, що лежало на поверхні.

Майор, не замислюючись, відхилив цю пропозицію.

— Нельзя. Если здесь кто-то есть, мы должны убедиться, что он не видел нашу лялю.

І він кивнув на установку.

— И сделать так, чтобы о чей никто не знал, понял? — додав.

— Понял, что тут непонятного, — погодився Ніколаїч.

Із дзвіниці було добре видно, як із машин виходять люди і швидко оглядають свою зброю.

— Їх вісім, нас троє. Що будемо робити? — пошепки спитав Мозес командира.

— Їх більше. Почнемо стріляти, нас почують в укріпрайоні. І впіймають, як тих зайців.

Сказавши це, Леопард подивився на Мозеса. Він досить довго був на цій війні, щоб зрозуміти, як противник запідозрив недобре. І Мозес це теж розумів. Але не почув від командира й слова докору.

— Маємо те, що маємо, — резюмував Леопард. — Треба пробиватися до колектора.

Люди внизу радилися, час від часу вказуючи в бік храму чорними від брудної фронтової роботи пальцями.

— Не пробитися, — сказав Апостроф. — Я відверну їхню увагу, а ви відійдете. Це наш єдиний шанс врятуватися.

— А ти ж як? — запитав Леопард.

— А я від них утечу.

Він спробував усміхнутись і відігнати від себе спогади про Вовка та Вікінга. Зняв із шолома пластиковий чохол із камерою, подав його Леопарду.

— На, командире. Це найважливіше.

І, не намагаючись навіть почути слова заперечення, зі швидкістю блискавки Апостроф збіг униз. Вони почули тріск битих шибок у головній залі храму. Але й сепари його теж почули. Вони метнулися до дверей церкви. Апостроф виявився спритнішим. Він кулею вилетів із храму і просто під носом у майора з курячою ходою помчав за церкву до посадки.

— Укроп, укроп! — закричали військові у дворі й відкрили вогонь з усіх стволів. Часті кулі били майже біля ніг Апострофа, піднімаючи бризки мерзлого ґрунту, але він немов ухилявся від свинцевого граду, петляючи, як прудкий заєць, зацькований псами.

Розпалившись, сепари далі лупили по хлопцеві з усіх стволів. Той, кого називали Ніколаїчем, застрибнув за кермо «німця» і, злісно натиснувши на газ, стартував на перехоплення Апострофа. Той щодуху тікав.

— Сафари, твою мать! — сплюнув майор, підкидаючи ствол. Бійці щедро витрачали свій боєкомплект по рухомій мішені.

Апостроф тікав до посадки, перетворюючись на маленьку цятку. Машина з Ніколаїчем ішла йому навперейми. Офіцер щосили тиснув на педаль газу. Він обертав кермо правою рукою, а лівою натискав на спусковий гачок, обперши автомат на трохи підняте скло. Скло вібрувало, стогоном і вереском повідомляючи нахабному водієві, що в будь-який момент готове розколотись. Але той не зважав на стогін скла і тиснув, тиснув на курок, намагаючись влучити в людину.

Леопард розумів, що в Апострофа надто мало шансів. «Божевільний хлопець, — майнуло в комроти, — але він рятує не тільки нас. Треба донести додому ось це». Рука Леопарда стискала маленьку камеру, а очі продовжували стежити за цяткою, що петляла в полі. І що меншою вона ставала, то спокійніше почувався Леопард. Якщо Апостроф відведе росіян та сепарів від монастиря, то вони зможуть вийти звідси живими.

Ще. Ще зовсім трохи! Біжи, Апострофе, добіжи, чорна цятко, сховайся, зникни в чорних голих стовбурах дерев! Збережи живим і себе, й товаришів.

Але відстань між бійцем і машиною скорочувалася. Залишалося кілька метрів. Один ривок, один стрибок.

І Апостроф уже готувався його зробити. Він перестав петляти й помчав до рятівних дерев найкоротшою відстанню. По прямій. Аж раптом тупий капот автомобіля закрив його від поглядів спостерігачів. А коли машина від'їхала, чорна цятка більше нікуди не рухалася, просто лишалася нерухомою на морозному полі. Люди біля монастиря перестали безладно стріляти. З динаміків сепарських радіостанцій почулася команда, і чоловіки зі зброєю рушили до посадки, що до неї так і не добіг український боєць.

Тепер бігли вони, хоча можна було б сісти на «УАЗик»

і рвонути вперед, до дерев, не витрачаючи сил на безглуздий біг мерзлими донецькими степами. Але, видно, люди в російському камуфляжі вирішили, що не варто зайвий раз заводити чудо поволзького автопрому. Не приведи Боже, відмовить у найбільш незручний момент.

— Що там? — запитав Мойсей командира.

— Немає більше Апострофа, — холодно мовив той.

Він стримував сльози й беріг емоції.

Забрати загиблого можливості не було. І це розуміли обидва.

У дворі монастиря залишались «УАЗик» і страшна термобарична установка. Чи був хтось усередині гусеничного монстра, з дзвіниці роздивитися було годі. А біля рашен-джипа стояв майор. Йому аж муляло зазирнути в церкву, туди, звідки вибіг цей швидкий укроп. Майор із ходою курки розраховував знайти снайперську лежанку бійця, але замість цього побачив дещо інше. Його довга пташина шия вигнулася від страху, коли очі вперлись у дуло автомата.

— Сюрприз, — над дулом показалася усмішка Мозеса. — В церкви не стрелять, однако.

Майор із пташиною ходою, не чекаючи команди, почав виймати зброю та документи й обережно та повільно класти їх на осколки розбитого церковного скла.

Мозес, стиснувши губи й напружено піднявши підборіддя, запитав ворога:

— Местный?

Майор заперечно похитав головою. Навіть цей рух у нього вийшов пташиним.

— Россиянин?

Тепер уже чоловік-птах кивнув головою ствердно.

— Ясно, — сказав Леопард, спустившись із дзвіниці.

— Кто в машине? — запитав Мозес.

— Никого, — відповів майор.

— Тоді вперед, — Леопард указав йому на двері.

Вони тихо вийшли у двір і рушили до машин.

— Не варто, Леопарде, — сказав Мозес. — На ній ми не вирвемося.

Командир погодився.

— Стой здесь, — сказав він майору, й офіцер тямущо кивнув. Вони зупинилися біля машин.

Навівши обидва стволи на російського офіцера, бійці «Правого сектора» позадкували до колектора. Вони обережно ступали землею і так само обережно, прикриваючи один одного і не відводячи стволів від росіянина, один за другим стали спускатись у бетонний колодязь. Стріляти в майора не стали, але не з гуманних міркувань. Він залишався живим і неу шкод женим через небажання «правосеків» здіймати шум. Леопард зник у люку, за ним туди поліз і Мозес.

І тут раптом любитель класичних джазових наспівів попрохав командира.

— А дай-но мені «Муху», Леопарде.

Командир міг відмовити. І, напевне, відмовив би в спокійнішій ситуації. Якби встиг подумати про наслідки. Але зараз його мозок, перезбуджений адреналіном, страхом та азартом, не зміг зрозуміти, що хоче робити Мозес із зеленим тубусом.

Леопард був на дні бетонного колодязя, коли почув від бійця невиразне «А вальну я по оцій дрезині». Леопард безпомилково визначив, що йдеться зовсім не про зелений «бобик», а про важку установку. Була в бійця спокуса одним ударом покінчити зі страшною машиною. Але це навряд чи могло вийти. Занадто масивною була вона для одноразового гранатомета.

— От і знадобилася труба, — сказав Мозес і звів гранатомет. Леопард знизу побачив, як ноги бійця, що наполовину висунувся з люка, шукають точку опори. Але все знову пішло не так. У цей момент у двір монастиря повернувся Ніколаїч на джипі. Він позбирав по дорозі своїх бійців, і тепер вони, не довго думаючи, відкрили вогонь у бік Мозеса. Відразу кілька куль увійшли в слабку людську плоть, і тіло засмикалось у конвульсіях. Він загинув майже миттєво, але рука вже мертвого солдата натиснула на спуск гранатомета. Снаряд, видавши страшний гуркіт і шипіння, вирвався з труби й помчав у бік цілі. Конвульсії змусили його поміняти первісну траєкторію, і замість гусеничної установки він увійшов у відчинені двері «УАЗика». Знизу Леопард почув вибух, але побачив над головою тільки чорно-червоні клуби та ноги Мозеса. Вони зісковзнули з металевих скоб і повисли майже біля самого краю колодязя. Розгрузка Мойсея, зачепившись за виступ арматури, не дала йому впасти на дно колодязя і цим урятувала життя командира.

— Лисий, Черкесе! — гукнув він у темряву гулкого тунелю. — Сюди!

Тіло Мозеса вже відтягали від люка, і Леопард зрозумів, що буде далі. У колодязь полетить граната, і якщо вона їх не порве, то напевне контузить. І тоді вони навряд чи дійдуть до своїх. Але якщо він наважився залишити мертвих на полі бою, то з живими так учинити не міг. І Лисий із Черкесом устигнуть підбігти тунелем до того, як вхід у колодязь відкриється перед супротивником. Уперед! Небезпека лишалася позаду.

— Що там? — запитав Лисий, економлячи слова й дихання.

— Обидва «двохсоті» вони. Але ми маємо щось дуже важливе. Друг Апостроф записав, Царство йому Небесне, — і, майже непомітно хрестячись та важко й уривчасто дихаючи, комроти на бігу помахав пластиковою камерою. — Тільки твоя «Муха», Лисий, нас не врятувала, а навпаки, не вберегла Мозеса. Ех, Мойсеюшку.

Позаду розірвалася граната. Але вони відійшли вже достатньо далеко від колодязя. Лише осколки верескливо чиркнули стінами тунелю та ударна хвиля трохи штовхнула їх уперед, допомагаючи втекти від переслідувачів. Так на мить здалося Леопардові. Тунелем він мчав першим. За ним — Лисий. У хвості їхньої маленької групи йшов Черкес.

— Кажется, оторвались, — сказав Черкес.

— Зарано радіти, — з сумнівом прокоментував його слова Леопард.

І він знову пошкодував, що мав рацію. За їхніми спинами почувся гуркіт і шум. Але гранати більше не рвались, і це означало, що сепари вирішили спустися в колектор.

— Швидше, хлопці, швидше, — сипів Лисий, борючись із задишкою. — Даремно я забив на фізо!

Черкес засміявся. Нині він чудово розумів офіцера. Його живіт, чиєму розміру міг позаздрити сам Ґарґантюа, абсолютно не заважав, коли його власник стріляв із гранатомета або великокаліберного кулемета, але створював масу проблем під час бігу. І Черкес чекав, коли можна буде перейти врешті з бігу на крок. До того ж, бігти в трубі, нехай і великого діаметра, — це не ранкова пробіжка підтюпцем на свіжому повітрі. Рухатися доводилося пригнувшись, ніби виконуючи на фізкультурі ненависну всім неспортивним студентам вправу «прохід качечкою». Черкесові здавалося, що коліна чіпляються за його живіт і скоро протруть добру німецьку розгрузку, яку привезли волонтери. І що магазини з гуркотом стукнуться об бетон. Його думки повернув до реальності зовсім інший гуркіт. Автоматної черги.

У бетонній трубі автомат гуркоче, як гармата. Кулі чіпляють бетон і з неприємним вереском губляться в темряві. Противник уже на дні колодязя.

— Не зажигай факел, — долинуло до втікачів. — Можем задохнуться.

— Вони нас тут зловлять, як зайців, — мовив Лисий.

— Не зловлять, — заперечив Черкес. — Ану, Лисий, дай свою трубу.

І, не чекаючи відповіді, він підтягнув до себе офіцера, схопившись за гранатомет на його спині, і з витонченістю силача-естета одним рухом вивільнив Лисого з лямки. Далі все відбувалося протягом кількох секунд.

Черкес спрямував гранатомет у бік злих спалахів автоматних черг.

— Аллах акбар! — вигукнув він, натискаючи спуск. Це були його останні слова. Від вибуху здригнулися залізобетонні стіни труби. Різкий біль у вухах не завадив бійцям почути дикі крики переслідувачів. Але шок у них минув швидше, ніж очікував Черкес, хапаючись за гранатомет. З того боку колектора застукотіли автомати. Тепер вони стріляли влучніше. Вони бачили спалах і змогли оцінити відстань до втікачів. Кулі з глухим ударом увійшли у велике й сильне тіло Черкеса, і він мовчки впав на коліна, а потім завалився на лівий бік, так і не випускаючи порожнього зеленого тубуса з рук.

Але величезний Черкес, навіть мертвий і мовчазний, прикривав і рятував своїх товаришів. Переслідувачі дуже довго морочилися, як відтягнути вбік Черкеса й продовжити дику гонитву. Він заважав їм рушити вперед.

— Пробач, друже, що тебе лишаємо, — тихо сказав Лисий.

Він зрозумів, що мертвий Черкес зупинив погоню.

— Колись ми ще повернемося по тебе, друже Черкесе, хоч я і не знаю коли, — швидко перехрестився Леопард, не зменшуючи кроку.

Вони вибралися з колектора, роззирнулися. Потім короткими перебіжками помчали до болота.

— Два гранатомети, — бурмотів Лисий. — Обидва знадобились.

— Та ні, друже Лисий, — засмутив його правосек. — Із першого Мойсеюшко шмальнув, і розкрили нас. Якби не той перший, то й другий не знадобився б. Що я можу сказати? Хтозна, може, й хлопці тоді вціліли б. Хтозна…

Але він змусив себе не продовжувати цю розмову. Часу для порожніх слів не було. Холодна вода в’язким брудним киселем чіплялася до ніг. Леопард на ходу замотав дорогоцінну камеру в целофановий пакет, що його завжди носив із собою, і сховав її в нагрудну кишеню.

Болото ставало все більш грузьким. Зверху поверхня вже вкрилася тонкою кіркою льоду, і Леопард, як криголам, упевнено розсікав її потужними грудьми. А мулисте дно так і намагалося стягти хороші канадські берці. Леопардові на мить здалося, що він спить і, як це було в дитинстві, бачить страшний сон. За ним женуться злі люди, а він хоче від них утекти і не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Нарешті з останніх сил він переставляє ватяні ноги, але переслідувачі вже тут. Ось вони тягнуть до нього свої кострубаті руки, ще мить — і вони схоплять його, і… він прокидається. Так було в дитинстві. Уві сні. А зараз не дитинство й не сон, а реальне болото та реальні лиходії за спиною.

І над головою. Лисий ткнув Леопарда кулаком у широке плече.

— Глянь угору, Лео.

Леопард підвів голову й побачив невеликий літак. Безглуздий, недоладний, як дитяча іграшка, він кружляв над ними зі смішним дзижчанням, від якого в комроти по спині цілою зграєю побігли мурашки.

— Безпілотник. Це вони нас шукають, Лисий.

— Якщо вони заради нас безпілотник запустили, значить, ми їм дуже потрібні. Дуже.

— Навіщо? Вони ж не знають, що ми цю залізну гарбу зняли, хай їй грець.

— Яку гарбу? — здивувався Лисий.

— Термобаричний залповий вогнемет. Щось типу того. Я жодного разу такої дури не бачив, Апостроф відзняв. А я тепер маю донести це відео.

Лисий подивився вгору, на смішні піруети дзизкучого літачка.

— Отже, ми її побачили. Гарбу, як ти кажеш. Їм важливо будь-якими способами приховати факт перебування її на Донбасі. Безпілотники вони використовують тільки у взаємодії з артилерією. Що це означає наразі?

— Що, друже?

— А означає, що вони можуть болото накрити артою або випалити тим же залповим вогнеметом. Я б на їхньому місці саме так і зробив. Уяви всю епічність ситуації. Українські бійці гинуть від тієї самої зброї, звістку про наявність якої поспішали передати товаришам.

— Лисий, як на мене, ти дуже розумно говориш. Не базікай зайвого, — обурився Леопард. — Я не збираюсь прямо тут…

— І я не збираюсь, — перебив його Лисий, — але нам треба вирішити, що робити.

Двоє загнаних людей у брудному камуфляжі намагаються вижити і проводять військову нараду посеред болота в тилу супротивника. А всевидяще око безпілотника за ними спостерігає. Єхидним дзижчанням посланець смерті нагадує бійцям про свою присутність.

— Вони битимуть сюди. Через кілька хвилин, максимум через півгодини.

— Давай його зіб'ємо?

— А сенс? Він нас уже знайшов.

— Твоя пропозиція, Лисий?

— Розділитись. Ти — лівіше, я — правіше. Безпілотник один. Не буде ж він метатися між тобою і мною. Ми розділимо шанс на виживання. Поділимо його на двох. П'ятдесят на п'ятдесят. Або ти, або я. А інакше ми отримаємо сто відсотків імовірності… сам знаєш чого…

— Так-то воно так, — сказав Леопард, і це означало, що він думає.

А думав він швидко.

— Хто візьме камеру? — запитав він Лисого й загадав про себе: «Як цей хлоп скаже, так і буде».

— Яка різниця, хто її несе? Це ж лотерея, — кинув Лисий. — Хочеш, неси ти.

Вони міцно зімкнули загрубілі долоні та обнялися. Дві розгрузки глухо брязнули магазинами.

— Прощавай, друже Лисий. Побачимось… колись.

«Колись», — сумною луною відгукнулись у Лисого в свідомості слова побратима.

Страшний дитячий сон усе не закінчувався. Долаючи м’яку силу болота, Леопард ішов уперед і на Лисого не озирався. А Лисий вирішив підвищити свої шанси на виживання й рушив у бік сепарських блокпостів, у надії, що по своїх противник не стрілятиме.

Коли в небі щось потужно свиснуло, Леопард інстинктивно втягнув голову в плечі й згрупувався.

За свистом пролунав вибух, далекий, єдиний. Він думав, що битимуть САУшки, але звідти прилетіла одиночна «градівська» ракета. Леопард здогадався, що це пристрілювання. Далі вони покладуть як мінімум пакет. Про це нескладно було здогадатися. Питання тільки, кому дістанеться море вогню — Лисому чи Леопарду?

Комроти йшов і йшов. Йому здавалося, що ціла вічність минула між пристрілюванням і основною порцією «Граду».

«Хто?» — гуло в його голові. І він старався вгамувати це гудіння, прохаючи самого себе: «Це не важливо, хто. Це лотерея. Мовчи, боягузе, мовчи».

Страшно було мовчати. Але страшно було й думати. «Хто?! Він чия?! Він?! Чия?!».

Він готувався до того, що його свідомість має відключитися, як вимикають світло, різниця лише в тому, що й темряви він не відчує.

«Ні, — перекрикував розум повзучу гідру страху. — Там щось є. Я в це вірю, я до церкви ходжу. Там щось є!»

А страх кричав і кожною клітиною нагадував про себе. «Хто? Він?»

І коли збоку від нього піднялися стовпи води, він зрозумів, що йому дістався рятівний шанс. Вода кипіла. Повітря несамовито сичало. Від гуркоту здригалася земля. Його трусило чи то від жаху, чи то від люті. Ракети лягали туди, де він розпрощався з Лисим. Він час від часу пірнав з головою в холодну крижану крихту, але не переставав рахувати ракети. Одна, дві, три. Вони падали, як дощ. Як покарання за вчинені та невчинені гріхи. Десять, п’ятнадцять. Як останнє вагоме слово царя сусідньої країни. Тридцять дев’ять.

Їх було сорок. Він нарахував. Навіть пакета не пошкодували.

Цілий пакет на одну-єдину людину, що відводила смерть від Леопарда. «Дякую тобі, брате, тепер я у вічному боргу перед тобою!» — ось що думав Леопард.

Він не пам’ятав, як дістався снайперської лежанки біля соняшників. У ній начебто не виникло потреби, і Варан з Есквайром лежали без діла, роздивляючись підходи. Вони почули гуркіт і зачаїлись. А потім, коли вогняна буря минула, з води виліз чоловік. Ні Варан, ні Есквайр не змогли швидко визначити, хто це. І Варан, молодший і гарячіший із двох, хотів застосувати свої снайперські вміння, але Есквайр попрохав його не стріляти. І Варан зробив так, як сказав старший.

Він не стріляв. І Леопард дістався до своїх. Лежачи на спині, він засунув руку у внутрішню кишеню, відтак, діставши целофан із камерою, передав її Есквайру.

— Що це? — запитав картограф, покрутивши пакет у руках.

— Ти розумний, друже Есквайре, розберешся.

Леопард наказав товаришам відходити й залишити його на позиції. Покинути. Вони хотіли його тягти на собі, але Леопард зрозумів, що це неможливо. Вони ніяк не могли зрозуміти, що з ним відбувається, чому він не може йти. Він же не поранений, не контужений, усе ціле, руки-ноги рухаються, чому ж не йти? А він уже не міг пояснити їм, що просто вичавив із себе все, що тільки можна. В’язкий сон ще не відпустив його, а батарейка вже сіла. Недоречно.

І тут Есквайр побачив два БМП. Вони рухалися на них, повільно обертаючи вежами з боку в бік. Коли до снайперської лежанки їм лишалося не більш ніж чотириста метрів, задні двері бойових машин відчинились, і на морозне поле висипала піхота. Бійці рухалися професійно, з перекатами, то зосереджуючись, то збираючись в одну точку, щоб скоординувати свої дії з командиром їхнього невеликого загону. Перекати, короткі аритмічні перебіжки… Це були не місцеві бойовики, а професіональні солдати. Ясно без слів.

Варан уже загнав патрон у патронник і став вибирати свою першу ціль.

Леопард зупинив його:

— Не треба. Бо ми всі тут загинемо. Хтось має донести це відео. Друг Апостроф устиг зняти. Не заради мене, не заради Апострофа… Заради братів. Рідних. Дійдіть, донесіть, хлопці. Усі мають це побачити.

БМП, діловито обертаючи гусеницями, просувалися до соняшників. Коли вони дісталися до лежанки, командир загону сепаратистів побачив самотнього нерухомого бійця, що лежав на спині й дивився в сіре байдуже небо, склавши широкі долоні. Спочатку той подумав, що укроп давно мертвий, і втратив до нього інтерес, але його солдати помітили, що брудна форма ворушиться. Боєць дихає. І щось шепоче. Тоді командир повернувся до укропа й нахилився, щоб розчути шепіт. Укроп, спокійно усміхаючись небу з трохи прикритими очима, бурмотів щось абсолютно невиразне.

— Апострофе, Мойсеюшку, Черкесе, Лисий, пробачте мені. Пробачте мені всі, Скоро побачимось, Лисий, Ми переможемо. Ми вже перемогли.

А потім він зі знайомим клацанням розкрив долоні, і в командира сепаратистів лишалася мить, щоб із жахом роздивитися, що укроп тримає в руках дві гранати. На обох не було кілець.