Книга змін

Боїнг «три сімки»

— Вибачте, можу я посунути вашу сумку?

Вона почула голос, відірвалася від книжки й поглянула на того, хто до неї заговорив. Усміхнений хлопець зі смаглявою шкірою і доброю англійською. В Амстердамі повно таких, які приїхали з південних країн та й осіли в Північній Венеції. Із розстібну того коміра сорочки «поло» визирала міцна шия. Напружені жили на руках, що намагалися втримати важкий рюкзак. Широкі плечі. «Напевне, він сподобається багатьом моїм подругам», — вирішила вона собі. А ще вирішила не відносити себе до більшості й надала обличчю виразу, що йому могла позаздрити навіть Снігова Королева.

— Так, звісно, — видушила вона з себе і знову повернулася до «П'ятдесяти відтінків сірого». Книжка не захоплювала. Але вона старанно вчитувалась у великий шрифт, яким зазвичай друкують книжки для тих, хто тільки-но навчився читати. «Ще б і наголоси поставили», — подумки пробурчала вона, але наразі ставали в нагоді будь-які способи відволіктися від хлопця.

А він і не нав’язувався. Акуратно посунув її сумку і запхав нарешті свій баул.

— Треба було б здати в багаж, — усміхнувся він, сідаючи в крісло. Зуби мав білі й однакові, як на рекламі зубної пасти. А можливо, вони просто здавалися такими, на контрасті з темною шкірою.

— Будь ласка, пристебніться, — зауважила, квапливо проходячи повз, немолода стюардеса. «А ви, будь ласка, вимкніть свій телефон, зараз злітаємо», — голос стюардеси вже звучав десь позаду.

«А можна, я картинку відправлю? Швидко?» — заблагав пасажир.

«Ну добре, — вона почула, як пом’якшала господиня економ-класу. — Тільки швидко. Вже злітаємо».

Хлопець сів у крісло біля проходу. Вона спершу хотіла пересісти до вікна, щоб між нею і сусідом виявилося порожнє сидіння, але тут повернулася літня стюардеса, яка вела за руку дівчинку років семи.

— Ви не заперечуєте, якщо ми до вас підсадимо сусідку? Рейс повний. Усі місця зайняті. А маленька вперше летить літаком. Хоче подивитися в ілюмінатор. Хоча, якщо вам незручно, то…

— Ні-ні, — квапливо відповіла вона.

А хлопець сказав:

— Я можу пересісти на місце дівчинки. Там же летять її батьки?

— Тільки мама, — сказала дівчинка. — А тато чекатиме в Коала-Лумпурі.

— Коала — це тварина, — з усміхом виправив хлопець, — а Куала — місто.

«Ах, найкраще в ньому — це все-таки усмішка», — вирішила вона й відклала нарешті книжку.

Мама дівчинки сиділа в найбільш незручному й тісному середньому ряді і навіть не питала, чи можуть помінятися з її донькою щасливці, які опинилися біля ілюмінаторів. Та оскільки в салоні знайшлось одне вільне місце біля віконця, то чому б цим не скористатися?

— Ти вперше летиш? — запитав хлопець дівчинку через сусідку, трохи нахилившись до неї так, що їхні лікті злегка торкнулися. Її немов пробило електричним розрядом, але вона зробила неймовірне зусилля, щоб не здригнутись і лишитися в образі Снігової Королеви.

— Ага, — кивнула маленька, не звертаючи уваги на тьотю, яка сиділа з кам'яним обличчям між нею і хлопцем.

— Тоді ти зараз побачиш, як машини проїжджають під літаком.

І дійсно, невдовзі літак вийшов на вирулювальну смугу, минув естакаду, якою мчали автомобілі. Чудно все ж таки збудований цей аеропорт. Машини проїжджали по шосе, прокладеному якраз під «рулінням».

— Кла-а-ас! — захоплено зойкнула дівчинка. — А можете клацнути мене?

— Авжеж! — азартно відповів хлопець. — У тебе є телефон?

— Тримайте, — простягла свій апарат дівчинка.

І тут з’явилася сувора стюардеса.

— Я буду змушена відібрати телефон до самого Куала-Лумпура! — заявила вона. — Ви що, не бачите, ми вже злітаємо?!

І тут дівчина, сама від себе не чекаючи такого альтруїзму, попрохала:

— Ну послухайте, дайте дитині клацнутися на пам'ять. Один кадр.

Стюардеса примирливо гмикнула. Треба її дотиснути.

— Коли вже ви її до мене підсадили, га?

Схоже, подіяло!

— Ну добре. Просто зараз.

— Ура! — крикнула семирічна сусідка, показавши надщерблені зуби, а хлопець устиг натиснути на кнопку.

Ще один знімок. Перший не вийшов: занадто пересвіченим виявився ілюмінатор. Довелося вмикати спалах.

— Чудово, — сказала дівчинка, роздивившись знімок, і забрала телефон.

— А тепер я хочу побачити, як ти його вимкнеш.

«Cabin crew, take your seats», — пролунав у динаміках важливий наказ командира, і літня стюардеса подалася в кінець салону.

— Може, ще один знімочок? — змовницьки підморгнула смаглявому хлопцю нахабна семилітка.

— Та ні, годі, — сказав той, — ти ж не хочеш опинитись у поліції? Бо я точно не хочу.

Така перспектива дівчинку не влаштовувала. Хоча, судячи з її нахабної вдачі, явно не завадила б.

Літак злетів якось непомітно різко. Дівчинка розчаровано повідомляла молодикові про те, що будівлі занадто швидко стали маленькими, що все навколо біле, як молоко.

— О, ось і сонце! — вигукнула вона, коли літак виринув над хмарами. І вмить додала: — Кла-а-ас!

Певно, це було її улюблене слово.

Минуло хвилин десять польоту, а дівчина вже почала ревнувати хлопця до малої. Її мозок намагався гарячково придумати привід для розмови, але обраний із самого початку польоту образ холодної байдужості не давав можливості заговорити першою. «Треба було почати, коли він сумку рухав, дурепа», — бурчало її альтер-еґо. «Треба-треба!» — подумки передражнила його вона.

— Вам погано? — раптом поцікавився хлопець.

— Ну… А чому ви так вирішили?

Це ж треба! Вона ж скривилася тільки по думки. А вийшло насправді.

— Знаєте, у вас такий вираз обличчя… Може, зуб у вас болить? Є знеболювальні.

Ура! Це привід. Убиваємо двох зайців — виходимо зі скрутного становища й зав’язуємо знайомство.

— Так, ви знаєте, розболівся. А що там у вас?

— Зараз-зараз! — і хлопець, розстебнувши замок паска безпеки, підхопився з місця. Важкий баул легко вислизнув із багажної комірки над кріслом. Один рух, і розкрита змійка послабила надуті боки сумки. Жилаві руки пірнули на її дно і тут же виринули з акуратно запакованою коробочкою.

— Ось, — сказав він, простягаючи пластинку.

— Що це? — спитала вона. — «Пейн-кілер»?

— Так, — відповів він. — Але наш, виробництва Індонезії.

Вона недовірливо поглянула. По-перше, у неї нічого не боліло. По-друге, запихати в себе гидоту виробництва Індонезії не дуже хотілось. Але чого не зробиш заради цікавого знайомства.

— Ну як, допомогло? — спитав він через півгодини.

На ту мить вона вже знала, що хлопця звати Бамбанґ і що живе він у Джакарті. А вона повідала йому, що летить подорожувати островами й особливих планів не має, бо про Індонезію знає тільки те, що там Балі, а на Балі — пляж.

А він узявся їй розповідати, що Балі — це для ледачих туристів, що все там, як в Амстердамі, тільки жаркіше й дешевше, і що півжиття не вистачить, аби пізнати бодай десяту частку всіх чудес Індонезії.

— Бамбанґу, а у вас пересадка в Коала-Лумпурі? — поцікавилася дівчина.

— Не коала, а Куала, він же сказав це раніше, тьотю, — відірвавшись від милування хмарами, вставила своє нахабне зауваження дівчинка. — Ви що, не чули?

— Недобре робити зауваження дорослим, маленька, — м’яко сказав Бамбанґ. — Якби я знав, що ти така вредна, не садовив би тебе біля ілюмінатора.

Дівчинка скептично подивилася на нього й повчально промовила:

— Дорослі теж роблять багато недоброго! А їм узагалі ніхто зауважень не робить.

Бамбанґ мусив із цим погодитись.

Дівчина тихо раділа. У Куала-Лумпурі вони мали пересадку на один і той же рейс до Джакарти. «Як усе-таки добре, що я не купила квиток до Балі», — подумала вона, продовжуючи слухати про чудеса острова Сулавесі.

— Ви знаєте, — розповідав Бамбанґ, — обрисами він схожий на восьминога, і там досі є люди, які не знають, що таке автомобілі. Вони живуть у густих лісах і всіх, хто до них дістається, вітають, як найдорожчих гостей. Правда, є в цьому й мінус. Вони так люблять гостей, що іноді навіть утримують їх силоміць, довго від себе не відпускаючи.

— О, це те, що мені треба! — вигукнула вона.

Життя в Амстердамі їй давно здавалося нудним. «П’ятдесят відтінків сірого, — подумала вона, глянувши на назву книжки, — це про мене».

А він розповідав їй про народи, які живуть на острові — восьминогу.

— Є там одне дивовижне плем'я з чудним звичаєм. Коли народжується людина, вони плачуть. Коли помирає — сміються. Своїх мертвих вони ховають у печерах, на великій висоті. А в сусідньому племені ще чудніший звичай — людей ховають у деревах. Видовбують порожнини й поміщають туди тіла. Уявіть собі прогулянку в таких нетрях!

Вона уявила. І навіть здригнулася від тієї картинки, що створила її буйна фантазія.

— У вас знову заболів зуб? — чемно поцікавився Еамбанґ.

— Ні, все гаразд. А є щось менш драматичне у вашій країні?

— О так! Ви, звісно, знаєте, що Індонезія переважно мусульманська країна.

Вона не знала, але, про всяк випадок, ствердно кивнула.

— Але мало хто знає, що до того, як прийняти іслам, ми були буддистами. І найбільший у світі буддистський храм — на острові Ява. Називається Боробудур. Його збудували в центрі озера дванадцять століть тому, але одного разу на острові сталося виверження вулкана. Вода з озера пішла. Храм засипало попелом. І тільки в дев’ятнадцятому столітті англійці змогли розкопати його. Коли підіймаєшся його сходинками, то думаєш про те, що життя вимагає напруги. А коли стоїш на вершині, то відчуваєш неймовірний приплив сил. Чи від того, що бачиш панораму гір. Чи тому, що вище підніматися нікуди, і м’язи вже не болітимуть.

Вона засміялась і плеснула Бамбанґа по смаглявій руці, їй сподобалося це тактильне відчуття рельєфної плоті індонезійця. Він знов усміхнувся білозубим частоколом, що не знав стоматолога. «Цікаво, навіщо йому „Пейн-кілер“?» — майнула в неї думка.

— А ще в нас є найвища гора…

— У світі? — вставила вона швидко.

— Н-ні… — зам’явся Бамбанґ, — найвища у світі — це Еверест. Я мав на увазі, на островах. Жоден острів світу не має такої високої гори, як Пунчак-Джая. Майже п’ять кілометрів висоти. До речі, гору відкрив ваш земляк.

— Голландець?

— Так, Ян Карстенс. Гора має форму конуса. І за це її часто називають Пірамідою Карстенса. Тільки дістатися туди непросто. Спочатку треба пливти через протоку. Потім два тижні йти землями канібалів. А далі чекати гарної погоди, щоб піднятися на вершину. Але канібали в нас платні.

— Як це? — й одна з її красивих брів звелася від подиву вище за другу.

— Ну, за гроші вони зі злих дикунів перетворюються на добрих носіїв. Але коли треба, можуть розповісти цілу купу страшних історій.

Для більшого ефекту Бамбанґ скорчив страшну пику. Щоправда, нікого не злякав. Дівчина розсміялась. А малолітня сусідка біля ілюмінатора, зметикувавши, що увагу цього приємного співрозмовника повністю захопила підступна суперниця, показала їм обом язика. І відвернулася дивитися на хмари.

— Коли нарешті принесуть обід? — пролунав скрипучий голос за спиною в Бамбанґа. — Третю годину летимо.

Він заглянув у просвіт між кріслами і, спершись на підлокітник, підморгнув самотньому старому в задньому ряді.

— Коли в нас Рамадан, обідають після заходу сонця, — усмішка не сходила з обличчя Бамбанґа.

— Рамадан восени, — пробурчав голодний старий, — не розповідайте мені байок, молодий чоловіче.

— А ви тільки уявіть, що зараз осінь, і відразу стане легше чекати.

У його словах не чулося грубості. Лише бажання поділитися гарним настроєм. І старий це зрозумів, але по-своєму.

— У мене, молодий чоловіче, тепер завжди осінь. Ви це теж колись зрозумієте. Але нескоро.

А вона слухала, як гірською річкою біжить розповідь Бамбанґа, і склад за складом його слова перетворювалися на образи та видива, що поволі змушували працювати її уяву з новою силою. «Та що ж це? — запитувала вона себе. — Невже так діє знеболювальне?» Потім вона зрозуміла, що уява починає її вести звивистою доріжкою безтурботного дорожнього сну.

— Ви хочете подрімати? — це були останні слова, які вона почула від супутника.

— Так, трішки. Але, сподіваюся, не до Куала-Лумпура. У нас із вами там пересадка. Разом, правда?

Як же красиво він усміхається!

Їй привиджувався величезний вулкан, що вивергає лаву. Лава текла рікою, обминаючи пагорб, на вершині якого сидів незворушний Будда з сірого каменю, а в його очах із коштовного каміння танцювали червоні вогники відображеного полум’я. Вона стояла біля Будди й помітила, що лава підходить до її ніг. І тоді хтось узяв її за руку. Вона обернулась і побачила білозубу усмішку Бамбанґа. Їі супутник не боявся лави. Зате лава боялася його. Вона перетворилася на густий ліс, через який їм будь-що чомусь треба було прорватись. Із-за кожного дерева на них дивилися голодними очима канібали. Вони облизувались і корчили пики, а Бамбанґ усе тяг її за руку. І ось ліс перед ними розступився, і тоді вона побачила осяйну піраміду, на її вершині стояв чоловік у похідному сюртуку і з кремнієвою рушницею в руці. «Ян Карстенс», — відрекомендувався він гучним голосом так, щоб із п’ятикілометрової висоти його почули навіть біля підніжжя піраміди. І канібали, вловивши цей голос, перестали корчити свої страшні гримаси. Вони вийшли з лісу. У руках багатьох були дивовижні фрукти, які вони клали до підніжжя піраміди. «Не мені, — скомандував Ян Карстенс, — а гостям!» О, а це ще хто? Поряд з’явився старий знавець східних традицій із заднього ряду, який весело проскрипів: «Ну ось, нарешті принесли обід!»

Крізь сон до її свідомості пробився голос командира з динаміка:

— Пані та панове! Ми летимо на висоті тридцять три тисячі футів, це трохи більше за десять кілометрів. Температура за бортом мінус п’ятдесят два градуси. Ми перебуваємо в повітряному просторі України. Сьогодні сімнадцяте липня дві тисячі чотирнадцятого року. Місцевий час шістнадцята година двадцять хвилин.

Чоловік у зеленому камуфляжі, дивлячись на круглий монітор своєї установки, бачив не літак, а маркер, що світився і безгучно перетинав лінії розмітки на екрані. Перебуваючи за кілометри від «трьох сімок», він не міг чути, про що говорять усередині літака. Та навіть якби міг, то все одно не зрозумів би й слова. А коли раптом і зрозумів би, то однаково не зміг би не виконати наказу.