Книга змін

Рем як «Ремінгтон»

Рем осліп наприкінці третього дня свого полону. Не думав не гадав, що таке з ним може статися. Ну, зламані кістки. Гематоми. Нирки відмовляють. До всього цього можна звикнути й жити далі. Але ж очі!

Це було для нього головним. Із втратою зору змиритися неможливо. Увесь світ, рельєфний, барвистий, об’ємний, перетворювався на нудну чорну пляму, залишаючи можливість здогадуватися про те, що відбувається довкола, лише за звуками. З ними теж відбулася цікава трансформація. Вони завжди мали сенс і значення. Шум двигуна проїжджої машини. Рипіння дверей. Потужний фортепіанний акорд із сусідського вікна. Але, втративши зв’язок із зображенням, осмислені звуки перетворилися на какофонію. Так бувало в кіно, у дитинстві, коли в кінопроекторі перегоряла лампа і глядачам залишалося дивитися хіба що на чорний екран і слухати розмови головних героїв. Але в кінотеатрі можна було посвистіти, покричати на механіка, і він, прочунявшись від алкогольної дрімоти, легко й невимушено знову перетворював радіо на кінематограф. Нині повернути зображення на екран життя навряд чи вийде. І він переживав подвійне безсилля неминучості. Адже зір — це його головний інструмент. Без зору на війні він ніхто. Він був снайпером. І то чудовим.

Він не любив свого справжнього імені. І постарався відвикнути від нього ще й із міркувань безпеки. Близьких друзів у нього не було. Колеги по непростій роботі називали його Рем. Це був позивний. Він вирішив назвати так сам себе на честь снайперської гвинтівки з чудовим прицілом, що лежала в багажнику старенького мінівена. О, яким тонким і водночас надійним інструментом смертовбивства ховався в тайнику біля запаски «Ремінгтон». Ніби продовження руки та волі господаря. Це не Рем став скороченим варіантом слова «Ремінгтон», це гвинтівка множила можливості снайпера, щоб той міг дотягтися до супротивника з відстані тисячі метрів. Зброя ідеально слухалася господаря і платила йому вірною безвідмовністю на полі бою.

Та іноді такий потрібний і послужливий інструмент міг виявитися небезпечним для самого власника. Надто коли супротивник на короткій дистанції. Коли лицем до лиця. І коли не зброя допомагає вижити й перемогти, а правильно дібрані слова.

— Это что у тебя в чехле? — з притиском запитав чоловік із пом’ятим зморшкуватим обличчям у канадському камуфляжі. Автомат із триколірною цівкою теліпався в нього на грудях.

— А ну доставай! — прикрикнув напарник. Вони стояли на блокпосту посеред другорядної дороги, на котрій, якщо вірити даним розвідки, бойовиків бути не мало б. Він іще спитав гвардійців, які контролювали перехрестя, чи можна їхати далі. «Можна», — ліниво відповіли солдати, і Рем спокійно рушив уперед з упевненістю, що сепарів немає.

Але вони там були. І неприємного розвитку подій тепер не уникнути, Рем це розумів. Тим паче, що переконливої легенди він не підготував.

— Ребята, может, не надо, там снасти. Леска запутается, кто ее потом будет разматывать? — він бурмотів із натягнутою на перелякане обличчя усмішкою, а сам намагався холоднокровно зрозуміти, як варто застосувати зброю. І чи варто? Сили були нерівні. Двоє людей біля машини. Ще четверо перед стіною з бетонних блоків, на відстані п’яти метрів від автомобіля. Скільки людей стояло за блоками, він не бачив, але здогадувався, що вони там є.

Тільки-но приклад показався з чохла, двоє біля машини пересмикнули затвори.

— Ни хрена себе снасти, — скрикнув один.

— А ну давай вниз! — закричав другий. — Мордой в асфальт! И не смотреть. Не смотреть на меня!

Ох і боляче ж б’ють по боках важкі черевики! Після кожного удару дихання ніби відключалось, і Рем, як риба, кинута на причал, хапав повітря. Він знав, що це тільки початок його мук, і розумів, що далі буде ще болючіше. Але все-таки бути полоненим — це ліпше, ніж не бути взагалі. І, перемагаючи біль, Рем узявся вигадувати легенду, що дозволила б пом’якшити його долю. «Ех, треба було заздалегідь придумати», — сказав він собі, пошкодувавши, що розслабився, полінувався. Адже раніше, під час спецоперацій на Близькому Сході, він краще готувався до всіляких несподіванок.

Гвинтівка змусила бойовиків понервувати.

— Дорогая, наверно! — сказав один тоді, коли навколо голови Рема чиїсь руки замотували широку стрічку скотчу. — Сколько она стоит?

Руки були досвідченими. Під скотчем був целофановий пакет. Він щільно закривав очі, залишаючи можливість для дихання. А воно ще не повністю відновилося після потужних ударів по ребрах.

— Такая стоит тысяч пятнадцать, — підказав трохи старший голос.

— Гривен? — перепитав бойовик, чия цікавість була обернено пропорційна до знань.

— Дурень, — відповів напарник. — Долларов.

І в цей момент Рем отримав ще один удар по ребрах. А далі машина. В дорогу.

З нього зняли шапку та обмотали голову скотчем так, що липка стрічка боляче тиснула на очні яблука, а перед очима на чорному тлі стояли такі яскраві помаранчеві кола, що обпалювали свідомість. Десь на потилиці свербіла шкіра, йому здавалося, що під скотчем повзе підступна мураха. Змахнути її звідти не було ані найменшої можливості. Зв’язані руки. Тонкий пластиковий шнурок бойовики примотали так по-звірячому, що шкіра почала кровоточити, а кисті стали фіолетовими. І ця мураха все повзла.

Але він зумів пересилити біль. Перемкнути свідомість на абстрактні думки. Цієї науки його непогано навчили.

Рем спробував зорієнтуватися, куди його везуть. Ного взяли в найпівденнішій частині дебальцевської «кишені». У цьому напрямку українські війська пробивалися до кордону й зупинилися за Дебальцевим, оточені з трьох боків сепаратистами та регулярною російською армією. Дорога, якою намагалися заволодіти обидві сторони бойових дій, вела в бік Красного Луча і далі, до російського кордону. Якби її вдалося захопити, то всі зв’язки з Луганською та Донецькою «республіками» були б перекриті. «Ми змогли б нарешті розрізати Лугандон!» — казали командири. Але зробити це поки не виходить.

І ось Рем із боляче здавленою головою та незрячими очима намагається вирахувати, куди його везуть. Машина їде вглиб території, підконтрольної бойовикам. У бік Красного Луча. Там його не залишать, це точно. Повезуть до вищого командування камарильї. Надто дорогу рушницю знайшли в заручника. Підозріло дорогу. Якщо автомобіль поверне праворуч, то Рема везуть у Донецьк. Якщо ліворуч — то в Луганськ.

Дорогою машина зупинилася. Бічні двері з гуркотом від'їхали вбік і знову зачинилися. У цей момент усередину ввірвався шум великого населеного пункту. «Не мегаполіс», — аналізував Рем характер урбаністичних звуків. У мегаполісі інтенсивність шумового тла така, що іноді не розрізняєш звуків окремих машин. Тут же Рем міг не тільки розрізнити звуки машин, але й визначити їхні марки. І відстань до них.

У місті простояли близько години. «Злісне, вочевидь, містечко, — сумно констатував про себе бранець. — Тут усі проти нас». Чому, здогадатися нескладно. Бойовики лишили його в машині самого, не подбавши про охорону. Вважали, що тут ніхто не допоможе втекти заручнику, хай навіть і такому важливому, як Рем.

У тиху утробу машини знов увірвалися шум міста та лайка бойовиків. Вони отримали наказ їхати далі, і це їм не дуже подобалося. Машина за містом звернула ліворуч. Рем зрозумів, що його везуть до Луганська, і трохи заспокоївся, ніби розуміння, у який пункт прямує транспорт, вселяло надію на швидке звільнення. Але насправді його муки тільки починалися. «Усе буде добре, — твердив він. — Слова матеріалізуються». Щоправда, коли це станеться, він не знав. Треба було взяти себе в руки, от і все. Думати про щось хороше навіть у такій майже безнадійній ситуації.

Водночас йому й не сподобалося, що везуть до Луганська. Із двох варіантів цей був гіршим. У Донецьку було повно російських ФСБшників. Вони не мали зайвих сантиментів до ворога, але при цьому були професіоналами, навченими одержувати інформацію від супротивника. Принаймні вони віддали б перевагу розмові над примітивними тортурами. А в Луганську публіка була місцева, менш освічена. Відповідно, свідчення в ЛНР воліли вибивати, а не отримувати. Били луганські бойовики дуже жорстоко, ламаючи й калічачи полонених укрів.

Через кілька годин його довезли до Луганська. Цілу дорогу бойовики мовчали. Він навіть устиг трохи розслабитися, подрімати. І прокинутися від різкого крику.

— Ану вставай! Конечная!

Йому боляче заламали руки за спину й потягли вгору сходами всередину невідомої будівлі. У приміщенні було багато людей. Він постійно натикався головою на чиїсь животи, обвішані військовою амуніцією.

— Куда прешь! Не видать, что ли?

Він через стрічку скотчу не бачив. Але людей, на яких він налітав, як куля на кеглі, не цікавило, що пре він не з власної волі, а з волі дужих молодиків, котрі скрутили йому руки.

— Давай вниз!

То був наказ, і він зрозумів, що його ведуть у підвал. Два сходові прольоти по одинадцять сходинок. Точно як у його старій школі, побудованій у тридцять восьмому році, наскільки пам’ятав Рем. Отже, це колишня школа, а якщо не школа, то якась будівля, що має офіційне призначення. У Луганську, реліктовому місті, що не бажало сміючись розлучатися зі своїм радянським минулим, таких будівель повно.

— Стоять!

Його впритул поставили до шорсткої стіни, що пахла старою олійною фарбою. Загримотів ключ у замку. Важко рипнули двері. Його заштовхнули в кімнату з затхлим повітрям. Знову дзенькнув метал замка, відрізаючи шлях назад.

— Здесь пока посиди!

Сидіти не було на чому. Рем із зв’язаними руками здійснив тур периметром кімнати і не виявив жодних меблів. Комірчина виявилася не більшою за старий ліфт. Він натрапив на якісь палиці, звалив їх, і вони з гуркотом упали йому під ноги. «Швабри чи що?» — здогадався Рем і зрозумів, що перебуває в підсобці, де складають свої інструменти прибиральниці. А слідом за швабрами покотилися й пластикові пляшки. Миттю комірчину заповнив їдкий запах старої сечі, і Рем зметикував, що до нього тут когось уже тримали — приміщення не вперше використовують не за призначенням. А невдовзі його вивели на допит. «На дізнання», — як гучно називали подальшу процедуру його тюремники.

Дізнання почалося з побиття. Били його по голові, не знімаючи скотчу, і то так сильно, що перед очима стояли вогняні кола. Люди, котрі били Рема, після кожного удару кричали «Говори!», але було абсолютно ясно, що навіть після зізнання побиття не припиниться. Тому снайпер терпів і чекав. Години через півтори його мучителі втомились, але в голові у Рема боляче гуло. Він був наче дзвін, у який старанні дзвонарі били, били, потім стомились, а дзвін продовжував вібрувати й гудіти. Ну що ж, настав час щось сказати.

— Что вам от меня надо? — видавив він крізь червону солону субстанцію в носоглотці.

— Имя?! Фамилия?! Позывной?! С каким заданием отправили?!

Рем виплюнув згусток крові.

— Твою мать! — почув він і отримав ляпас. — Ты смотри, куда плюешь!

Видно, плювок влучив у когось із дізнавачів. Але побажання було відвертим знущанням: на очах у Рема, як і раніше, лишалася пов’язка зі скотчу.

— Говори!

На південь від Дебальцевого стояв загін російських морпіхів. Їх направили сюди з Мурманська. Рем отримав завдання приєднатися до добровольчого батальйону, вивчити ситуацію і висунутись у тил ворога. Його ціллю мав стати командир морпіхів, етнічний українець, який погодився за дуже великі гроші повоювати на своїй історичній батьківщині. На час бойового виходу Рема обіцяли підсилити двома досвідченими спецназівцями, тож їхню групу можна було назвати снайперською трійкою. Але до цього не дійшло. А тепер, коли стало зрозуміло, що завдання так і лишиться невиконаним, він знав, що розповідати про нього не варто за жодних обставин. Інакше поб’ють до смерті. Краще перетерпіти такий біль, пам’ятаючи, що, хай яким сильним він буде, у разі зізнання він виявиться смертельним.

Рем придумав собі ім’я і пояснив, що він звичайний волонтер, який возить на фронт зразки стрілецької зброї. Іноді віддає її, а іноді продає військовим за цінами, нижчими від ринкових. Побиття припинилось, його відправили назад, у нестерпно тісну комірчину. Після мук затхлий запах випорожнень здався йому ознакою спокою. Як то кажуть, у спокійній, дружній атмосфері.

Але спокій тривав недовго. Той, котрий старший і розумніший за його дізнавачів, вислухавши результати допиту, слушно вирішив, що бранець бреше, і наказав своїм підручним бити захопленого чоловіка доти, доки він не розповість усю правду про завдання.

А Рем вирішив правди не казати. Тож йому вигинали руки за спину, зв’язували ременем і підвішували до стелі. Поки він кричав, його били по ребрах. У підвішеному стані тримали недовго, але повторювали катування кілька разів на день. Крім цього, його роздягали догола і клали на панцирну сітку, до якої підводили струм. Залежно від того, як інтенсивно він кричав, збільшували силу струму, а коли замовкав від безсилля, змінювали покарання на різки з горілкою. Пруття, вимочене в міцних напоях, розтинало тонку шкіру до крові з першого удару і залишало сліди на спині, схожі на червоні поля в зошиті першокласника.

— Жалко на него водочку тратить! — казали бойовики.

І при всьому цьому розмаїтті його не припиняли бити по голові. Це тривало три дні без перерв. Кілька годин сну в смердючій комірчині не рахувалися. Навіть коли він забувався коротким і тривожним сном, все одно відчував дедалі дужчий біль. Найбільше боліло в голові, і нікуди не щезали вогняні кільця перед очима. Але на третій день тортур вони чомусь зникли.

Коли з голови зняли скотч разом із прилиплим волоссям, він зрозумів, що осліп. Він отримав легкий, майже дружній підбадьорливий запотиличник. Голова сіпнулася вперед і назад. Але це не змінило нічого. Його оточувала темрява, і він не бачив облич своїх мучителів. Розрізняв тільки їхні голоси.

— А что у него с глазами? Типа как стеклянные, что ли.

— Не знаю. Может, выделывается. Эй, лупоглазый, ты решил приколоться?

— Хорош его бить! Он, по ходу, не видит.

— Типа как?

— Типа не видит ничего. Типа слепой.

Він сподівався, що коли біль мине, то зір повернеться до нього, але він не повертався так швидко, як хотілося б, і Рема відправили до лікарні. Тепер він лежав на ліжку в невідомому місті і думав про те, що й по цей бік лінії фронту люди вміють виявляти співчуття. Чиясь дбайлива рука поправляла свіже простирадло на його грудях, а він слухав і радів крикам поранених. Гуркіт коліс важких каталок, скрипучих, як плітки старих медсестер, наповнював його серце життєвою силою. Лікарняні звуки давали йому надію на те, що тортури більше не повторяться.

Рука ще кілька разів за перший день, проведений у шпиталі, торкалася його чола. Потім жіночий низький голос просив його повернутися на живіт.

— Не больно? — запитала жінка, змащуючи його рани маззю, що пахла дьогтем.

Порівняно з тим, що він відчував іще позавчора, це було не боляче. І Рем вирішив, що власниця низького голосу і ніжних рук була медсестрою.

— Так, а что с этим? — спитав упевнений чоловічий голос.

«Цей поважний, мабуть, лікар», — подумав Рем.

— Сильно избит. Били по голове и спине. Видимо, пытали током, — доповіла медсестра.

— Я не спрашиваю, что с ним делали, — роздратовано обірвав її лікар. — Я спрашиваю, от чего его надо лечить.

— Он ослеп, — коротко пояснила медсестра.

Насичений голос жінки став дещо сухим. А тон, яким говорив лікар, діловим і роздратованим.

— А ну-ка привстань. Можешь?

— Могу, — відповів Рем і, застогнавши, підвівся.

— Так, что тут мы видим? — бурмотів лікар, поки його міцні пальці, завдаючи болю, блукали тілом пораненого пацієнта. — Видим многочисленные синяки от ушибов. Так, ну это не страшно. Гематомы, царапины. Руки-ноги целы, и порядок. А вот ребра? Ребра не целы. Есть трещина или перелом. Отправим на рентген. Дальше что?

Руки повзли вгору, до голови.

— Голова вся в ушибах. Сплошная гематома. Ну что ж, бывает и такое в больнице. Так. А ну-ка открой глаза.

Вони в Рема й так були розплющені і при цьому нічого не бачили.

— Ничего не видишь? — запитав лікар.

— Ничего, — підтвердив заручник.

— Маша, укропа на рентген! Ребра! А потом давай его в кабинет к офтальмологу! — гаркнув лікар, і Рем зрозумів, що огляд закінчився. А ще він зрозумів, що медсестру звуть Маша. «Хороша Маша, да не наша», — пожартував по думки пацієнт. Сумно, зате правдиво.

— Сергеевна! — покликала Маша технічку, відчинивши двері палати. — Сюда каталку!

— Не надо, — почув Рем із коридору вигук суворого лікаря. — Сам дойдет.

Маша допомогла йому підвестись. Він намагався зрозуміти, що з ним відбувається, і немов оглядав себе зсередини уявним медичним зондом. Дивне відчуття! Роблячи кроки лікарняною підлогою, намацуючи дорогу в лункому коридорі, він відчував кожен свій м’яз, кожен вивернутий суглоб і сухожилля, кожну гематому і зламану кістку. Він бачив себе, як на різноколірній картинці з медичного атласу. Йому навіть здалося, що в руках катів його тіло не так боліло, як зараз, коли дбайливі долоні медсестри Маші акуратно підтримували його за лікті. І він здогадався, що підсвідомо його організм занижував больовий бар’єр, щоб не загинути від шоку, а тепер усі заглушки зірвано і нестерпні больові відчуття сповна ринули на нього. Здається, що Машині долоні, як громовідвід, забирають частину больових розрядів. Дякую вам, Машині долоні. Тепер, човгаючи коридором понівеченими ногами, Рем вирішив збагнути, як можна дістатися до своїх. Те, що лікар назвав його укром, багато що пояснювало.

— Вас Маша зовут, да? — звернувся він до медсестри.

— Да, я Маша, — спокійно відповіла вона. — А вас как?

— Разве это сейчас важно? Зачем вам знать имя человека, которого через пару дней вообще придется вычеркнуть из списка.

Вона зовсім не зрозуміла цієї фрази:

— Из списка пациентов? Так ведь у нас выписывают, а не вычеркивают. Фамилия остается в журнале.

— Маша, скажите, а как называется этот город?

Вона мало не остовпіла від цього питання. Він відчув, як її рука здригнулася, немов через неї пройшов електричний розряд.

— Это… Это же Луганск. А вы не знаєте?

«Луганськ, — подумав про себе Рем. — Луганськ — це добре. Наші зовсім недалеко звідси. А може, мене хочуть обміняти на сепарів і внесли в списки полонених?»

Та ніхто в жодні списки його не вносив. У тому випадку, коли полонених готували на обмін, з’ясовували їхні імена, прізвища та інші дані, щоб протилежна сторона могла впевнитися: людина, яку хочуть конвертувати в життя іншої людини, дійсно існує. Рема не шукали. Він сам знав, що його місія була неофіційною, а відрядження не фігурувало в документах структури, яка відправила його на Схід. Рем — це фікція. Його не існує документально, а отже, й фактично. А ці в шпиталь його відправили лише за тим, щоб підлікувати і спробувати витягти з нього важливу інформацію. Річ у тім, що сепаратистів почали дуже сильно турбувати нікому не відомі месники, які діяли в тилу численних сил бойовиків. То кілька гаубиць ні з того ні з сього підірвуться, то зникне в повному складі блокпост під Красним Лучем, то посеред Донецька займеться полум’ям мікроавтобус із боєприпасами. Спочатку підозрювали, що то наслідки міжусобних конфліктів збройних банд, які називали себе різними гучними іменами. Але після тривалого з’ясовування та розбору контррозвідка сепаратистів виявила, що мінімум третя частина цих атак сталася за дивних обставин, причини яких залишилися таємницею за сімома замками. І хоча фахівці місцевої контррозвідки в минулому добре вміли відмикати чужі замки фомками та відмичками, цього разу вони виявилися безсилими. З отого їхнього безсилля й народився міф про українських партизанів. Бойовики не були аж такими наївними, щоб не припустити: цим партизанам допомагає регулярна армія. І Рема вважали кимось на кшталт зв’язкового. Емісаром між антиросійським підпіллям і «материковою» Україною. Треба визнати, недалеко від істини, яку з’ясувати було нескладно. Війна часом буває простішою за арифметику.

— Садитесь! — сухо й доволі грубо сказав окуліст. — И не шатайтесь на стуле!

Медсестра Маша посадовила Рема. Він відзначив подумки, що медсестри в цьому закладі добріші, ніж лікарі, які стоять на вищому щаблі медичної ієрархії.

На вимогу лікаря і з допомогою Маші пацієнт упритул притиснувся до приладу, що складався з двох окулярів і численних металевих поверхонь, холод від яких Рем миттю відчув на своєму обличчі. Лікар довго возився з приладом, відтак буркітливо повідомив медсестрі, що нічого не розуміє. Очні яблука цілі, зіниці нерухомі, повна втрата зору в результаті невстановленої причини. Тимчасова чи назавжди? Будемо спостерігати за пацієнтом. Усе, забирайте його.

Маша забрала Рема й повела на рентген. Було боляче притискатися до холодного екрана, поки лікар заряджав фотоплівку в апарат. Потім на Рема вдягли важкий фартух. «Не дышать!» — почув він команду. Рем перестав дихати. «А теперь дыши, глубоко!» I він знову вдихнув на повні груди повітря, що до болю розпирало його зламані ребра.

Чотири ребра, якщо бути точним. Нічого серйозного, пояснив лікар наступного дня, тільки тріщини, навіть бандаж надягати не варто. Заживе через три тижні.

Він швидко навчився досліджувати навколишній світ за допомогою решти чуттів. Розрізняв кроки лікарів і санітарок. З першого разу Рем визначав Машині кроки. Вона зазвичай стрімко й легко проносилася коридором, а коли пригальмовувала, він знав, що зараз увійде до нього в палату і скаже формальне «Доброе утро! Как самочувствие?» з таким теплом, що серце починало вибиватися з ритму і пацієнту можна було сміливо ставити діагноз «тахікардія».

Вона йшла коридором не сама. Поруч із нею скрипіли дві пари міцних черевиків. Його слух після втрати зору надзвичайно загострився, і він розібрав ледь чутне побрязкування металу в такт крокам. Йому добре знайомий цей звук. Власники міцних черевиків були озброєні, вони встигли порозсовувати по кишенях розгрузок споряджені магазини та гранати. Крім того, від них пахло потом і рушничним мастилом. Ці двоє ні про що не питали Машу, вони просто зайшли разом з нею в палату.

— Вот он, — злякано мовила вона.

— Ходить может? — спитав пропитий і суворий голос.

— Плохо, — ухильно відповіла медсестра і після паузи додала: — Через недели три уже нормально пойдет.

— Надо раньше, — беззаперечним тоном сказав власник суворого хрипкого голосу.

Черевики розвернулись і вийшли з палати. А слідом за ними застукали й невисокі підбори медсестри.

Він не знав цих людей. Не чув раніше їхніх голосів. Але володарі міцних черевиків і ті, хто катував його, пов’язані один з одним, це зрозумів би й дурень. Маша боялася їх. Он як тремтів її голос, коли вона відповідала на одне-єдине коротке запитання «міцних черевиків». А вони звикли тут командувати.

Крокували по-хазяйськи. У довгі розмови не заходили. Словом, поважні хлопці. А отже, їм він потрібен для чогось дуже важливого. У будь-якому разі, нічого доброго візит цих хлопців сліпому бранцеві не обіцяв. «Але треба все ж зрозуміти, для чого я їм потрібен живий і відносно здоровий», — вирішив собі Рем.

Уранці наступного дня в його палаті знову затупотіли черевики, але не так упевнено і більш метушливо. Людей троє, визначив Рем, і з них одна молода жінка. Вона була головною. Решта двоє її постійно питали про те, що робити, і вона їм віддавала команди.

— Петличка? — запитував її чоловічий голос.

— Нет, динамического хватает.

— Штатив или с плеча?

— Со штативом очень похоже на постановку. Давай с плеча.

— Но, Ирада, — заблагав чоловік. — Мы же никуда не торопимся. Оно же все будет вверх-вниз дергаться. Есть же время сделать красиво!

— Я сказала тебе «с плеча», значит, с плеча. Делай, что услышал, — твердо заявила жінка, яку назвали Ірада.

Кімната наповнилась хаосом звуків. Сумки та кофри люди ставили на підлогу, знову підіймали і знову ставили. Змійки з противним вищанням то відкривалися, то закривалися.

— Ирада, а свет ставим?

— Какой на фиг свет! Я же сказала, делаем максимально просто и репортажно.

«Нічого собі! Це ж телебачення», — здогадався Рем. З того, як Ірада та її хлопці розспівували голосні («Ка-а-кой на фиг») і скорочували слова («делай, че услышал»), полонений зрозумів, що знімальна група з Москви. Вони не питають у нього, чи згодний він зніматися. Отже, дозвіл отримали в кожному разі. І навіть якщо він упреться рогом і відмовиться відповідати на питання, — а ця Ірада, напевне, почне ставити питання, — то вони все одно його знімуть. І все, що він скаже чи не скаже, використають проти нього. Але в розмові з цією тіткою можна бодай спробувати з’ясувати мету телезйомки. Треба зрозуміти, до чого його готують.

Ірада користувалася якимись дуже різкими жіночими парфумами. Так здавалося Ремові, у якого з втратою зору всі інші чуття надзвичайно загострилися. Будь-яка додаткова інформація про довкілля допомагала йому вижити. Він ніколи не знався на жіночих парфумах, однак, лежачи на лікарняному ліжку, навчився розрізняти медсестер, які іноді до нього підходили, не лише за звуками кроків, але й за шлейфом парфумів. Жінки навіть на війні хочуть залишатися привабливими. Запах Маші, наприклад, сліпому бранцеві здавався таким же ласкавим, як і їі руки.

А в Іради парфуми були агресивними. Вони привертали увагу й водночас пригнічували всяке бажання мати інакшу точку зору, ніж власниця аромату. «Я тут господиня», — ніби казала вона, закодувавши слова в запахи, і з нею ніхто не сперечався. Та це діяло лише в тому випадку, коли запах був ледь уловимим. А для сліпого Рема з загостреним, як у бродячого пса, нюхом концентрація аромату її парфумів видавалася завеликою. Це був явний перебір, що викликав роздратування і цим звільняв Рема від підсвідомого бажання коритися. Думки його були вільними.

— Скажите, сколько времени вы находитесь в плену и как с вами обращаются в госпитале? — запитала Ірада умисно гучним голосом. Вона не вважала за потрібне привітатись і відразу перейшла до інтерв’ю. Рем зрозумів, що камера вже працює.

— В госпитале нормально, — відповів він, із легким натиском вимовивши слово «госпіталь», мовляв, там, де його тримали до госпіталю, нічого доброго з ним не відбувалось. — А сколько нахожусь здесь, не помню.

«Треба бути обережним, — подумав він. — Ця Ірада, напевне, прийшла в супроводі бойовиків».

Дійсно, телевізійники прийшли в супроводі озброєних людей, тільки ті не зайшли в палату, а лишилися чекати в коридорі. З-за дверей потягло запахом цигаркового тютюну.

— Вы кадровый офицер украинской армии? — продовжила Ірада інтерв’ю, що скидалося на допит.

— Нет, я доброволец, — спокійно відповів Рем.

— Из какого батальона?

— Я не успел присоединиться ни к какому батальону.

— Тогда почему же вас задержали на территории Луганской Народной Республики, да еще и со снайперским ружьем?

— Я просто заблудился. А ружье купил… — він хотів сказати «в военторге», як любив говорити Великий Пу, але тільки усміхнувся, — купил… и с ним приехал на фронт. Вот и все.

— Но у нас есть… — Ірада затнулася, — у ополченцев есть подозрение, что вас отправили сюда со специальным заданием.

— Каким? — щиро здивувався Рем. — Проверьте мою винтовку, из нее не сделано ни единого выстрела.

Пауза.

Ірада вийшла з палати. Рем напружив свій слух і вловив приглушену розмову журналістки з людьми, які стояли за дверима.

— Он говорит, что не стрелял ни разу из винтовки. Это правда?

— Ну, не стрелял. В тот день не стрелял. Ствол чистый. Значит, раньше стрелял… — неохоче промимрив чоловічий голос.

— Но это в принципе меняет дело, — скипіла, як кавник, Ірада.

— Да ничего это не меняет! — гаркнув на неї власник командного голосу.

— То есть как?

— А вот так, — впевнено й трохи роздратовано пояснив чоловік. — Зарядим ружьишко, выстрелим два раза, и все. Дело сделано.

— Но ведь это же… — обурена Ірада добирала слова. — Это же… вранье!

— Ира-ада, мила-аая, — ніби заспівав її співрозмовник примирливим тоном. — У вас есть ваше нача-аальство. И вы зна-ааете, что оно вам сказало. И я-ааа знаю. Поэтому делайте, что велено. Добро?

Пауза.

Рем перетравлював почуте, і воно йому дуже не сподобалося. На нього хочуть повісити якусь справу. Два постріли з гвинтівки. І ще сюди запрошують російське телебачення. Отже, справа для них дуже важлива, якщо вони хочуть перетворити її на телешоу.

Двері в палату знову відчинилися. Люди Іради, яких вона залишила без нагляду, базікали про якихось двох симпатичних дівчат, що живуть на вулиці Коцюбинського. Але тут раптово телевізійники замовкли. Рем за звуком кроків зрозумів, що в палату Ірада повернулася не сама.

Блискавкою майнула слушна думка про те, що зараз будь-які варіанти відповідей на питання Іради будуть не на його користь. І не чекаючи, поки журналістка скомандує своїм почати зйомку, Рем затрусився в припадку.

Звісно, це була звичайнісінька й невигадлива симуляція. Але він не знав, що робити, і придумав найпростіший вихід.

— Что с ним? — вирвалося в Іради. — А вы чего стоите? Снимайте!

Це було адресовано її групі. Зашелестіли куртки, запрацювала камера.

— Вы! Вы! Что с вами? Скажите, когда вы последний раз стреляли из винтовки? — Ірада розсипала запитання так, як досвідчений сіяч розсипає зерна. — Стреляли вы когда-нибудь в человека? А человека с какого расстояния вы можете поразить из своей винтовки?

Вона явно добирала запитання так, аби одержати на них будь-яку відповідь, що вважалася б ствердною. Вона була майстром маніпулювання запитаннями. Гросмейстером шахової гри в питання та відповіді. Але всі її зусилля виявилися марними. Її візаві грав не в шахи, а в «Чапаєва», своїм удаваним нападом руйнуючи її плани, ламаючи лаву її фігур.

— Вы говорить можете? — майже закричала вона.

— Да может он, ссуко, может! — крикнув мовчазний доти чоловік.

У голові загуло. Це Рема вдарили навідліг кулаком. За першим ударом посипалися ще і ще. Знову почали повертатися знайомі відчуття катівні. Ремові було боляче й смішно. Він бився в штучному припадку й водночас сміявся, випльовуючи криваву піну з рота. С-с-с-с-с!!!

— Говори, ссуко — репетував грізний мужик. — А вы не снимайте!

Он як? Ці двоє любителів місцевих дівчаток не вимкнули свою камеру. Дуже добре!

— Не снимайте! — верескнула Ірада.

Один із її підлеглих злякано перепитав:

— Так снимать или не снимать?

— Я же сказала, не снимать! — засичала Ірада.

— Так ты же до этого сказала мне снимать, — цей голос, очевидно, належав оператору. Він сопів і кректав.

— Ты идиот или прикидываешься? — вибухнула Ірада питанням, що явно не потребувало відповіді. Вона, як змія, шипіла від злості. Відчувала, що втрачає контроль над ситуацією.

Рема продовжували бити. Сміх розпирав його зсередини й допомагав терпіти біль.

— Что вы делаете? — почув він знайомий голос. Це говорила Маша. Лютий мужик — так прозвав подумки свого мучителя Рем — призупинився. Маша підбігла впритул до Рема й поклала свої долоні на плечі. Вона закрила його собою, зрозумів Рем. Собою!

— Этот человек укроп! — закричав чоловік. — Он снайпер хунты! Его послали застрелить Первого! А вы его защищаете.

— Этот человек пациент, — відповіла агресивному мужикові Маша. — Его сначала нужно вылечить…

Вона хотіла додати «…а потом бить», але передумала. Вирішила, що це небезпечно. Словом, злякалася.

— Ладно, — змилувався її жорстокий співрозмовник. — Но после того, как вы его вылечите, мы с вами больше поговорим.

«Перший? — почав роздумувати про себе Рем. — Отже, його підстрелили чи що? Не схоже на те. Інакше вони мене в лікарні не залишили б».

І після того, як відвідувачі — одні гримаючи чобітьми, інші зриваючи штукатурку важкими сумками — вийшли з дверей палати, Рем почекав трохи й запитав.

У палаті була тиша. Але Маша зоставалася поруч, відчував Рем. Вона нікуди не пішла.

Маші здавалося, вона перестає бути частиною свого міста, частиною того світоустрою, в якому звикла жити. Це було як тривалий стрибок у прірву. Гі серце ладне було розірватися від жаху нерозуміння, і голос змученого Рема повернув її до реальності.

— Что случилось, Маша? — спитав її Рем.

Маша відповіла не зразу. Пауза, яку вона витримала, була довгою. Але дуже правдивою, на відміну від тих пауз, котрі роблять люди в телевізійних виступах.

— Там еще были несколько журналистов.

— И что? — перепитав її Рем.

— Ничего, — відповіла Маша. — Теперь их нет. Застрелили. Все ищут снайпера. Да, жалко, конечно. Они интервью у Первого брали, когда это случилось. Так что из Первого делают героя. А тут и ты подвернулся.

Вона перейшла на «ти». «Це добре», — подумав Рем. Але сам не наважився фамільярничати. Теплі Машині слова, оте близьке, майже рідне «ти» полегшували його страждання.

— Почему они меня сюда привезли, Маша? — поставив він їй питання, що мучило його весь час, поки він валявся на лікарняному ліжку. Це питання обпікало його, як чистий спирт краї відкритої рани, й оголені нервові закінчення палали нестерпним вогнем різкого болю, після якого мало настати полегшення. І воно прийшло разом із відповіддю медсестри:

— Они хотят тебя увезти. В Россию.

— Зачем? — щиро здивувався Рем.

— Не знаю точно, — задумалася Маша. — Может, что-то выведать у тебя?

«Вивідати». Не «витягти», не «вибити». Атаке старомодне й делікатне — «вивідати». Чаша його почуттів була сухою й бездонною, але це старовинне слово, що звучало безглуздо в Луганську, в лікарні, вмить наповнило її теплом чогось такого незвичайного і доброго. Що це? Він боявся зізнатися собі. Боявся навіть подумки назвати одним словом складні й водночас прості тектонічні зрушення почуттів, що відбувалися зараз у його душі, бунтівній і, по суті, черствій.

«Ех, Машенько. Я не знаю, як ти виглядаєш, і, можливо, ніколи не дізнаюся. Але ти незвичайна жінка. Ти жінка з минулого. З того часу, коли ворога викликали на дуель, а не катували в підвалах. Ти шукаєш собі друзів серед книжок, а не в димних пивних. Ти пам’ятаєш минуле, мріючи про майбутнє. І мені все одно — так, присягаюся, мені все одно! — як ти виглядаєш. Я бачу тебе так, як не бачить жодна людина в цьому місті».

Його уявлення про жінку з дитинства складалося з добрих романів, класичного живопису та фільмів «про кохання». Він із самої юності завжди підносив жінку на п’єдестал і дивився на неї, як на священний символ, тоді як його однолітки не бажали лізти на постамент, вимагаючи більш приземленого ставлення. Спочатку він не міг зрозуміти чому, а коли нарешті до нього дійшло, що жінки в цілому й назагал хочуть того ж, що й чоловіки, п’єдестал зруйнувався. Сам. Якщо розібратися, то й військовим Рем вирішив стати тому, що не розгледів у жодній жінці тієї, якій варто було б присвятити себе цілковито. В армії він знайшов для себе ідеальне товариство. Простота й чесність стосунків в армії його дисциплінували. Книжки забуто, фільми викреслено з пам’яті. Жінки? Добре, коли є. Ще ліпше, коли їх немає. Спокійніше. І раптом…

«Вивідати». Що ж таке ти, Машо, раптом вивідала про мене, що я ладен розкрити тобі всі свої секрети?

Так він подумав. А вголос дозволив собі тільки здивуватися:

— Выведать? Все, что они могут выбить из меня в Москве, они могут выбить и здесь.

Логіка залізна. Сказати було нічого. Маша могла його залишити й перервати дивну розмову двох людей, яким обставини призначили опинитися по різні боки барикади. Але Маша продовжувала говорити, міркувати й намацувати стежину до розгадки.

— Я, кажется, догадалась, — мовила вона.

Він почув її схвильоване дихання. І здалося, що він бачить, як підіймаються від нервових придихів її груди.

— Тебя не хотят убить.

Вона помовчала.

— Тебя хотят судить.

Він спробував оцінити слушність цих слів. Застрелено мирних російських громадян. А ось він, їхній убивця. Кровожерний укр, фашист і бендерівець у п’ятому коліні. Посланий київською хунтою на криваву справу. Разом із натовським «ремінгтоном» у безжальних руках. Він ідеально підходив на роль монстра. Тільки треба було трохи краще її виписати. Для чого й запросили до нього в палату дівчину з жорстким ім’ям Ірада в компанії оператора та асистента.

Цілу ніч, поки біль у його стомленому організмі вщухав, свідомість продовжувала працювати. Він не знав, що робити. Рем був згоден — ніби хтось його про це питав — лишатися в полоні, терпіти побиття. Але стати підсудним у Росії він не міг. Він був досить тямущим, щоб збагнути: росіяни його провину доведуть. А командування ніколи не зізнається в тому, заради чого його відправили в тил ворога. Довести невинність він не зможе. Пляма ляже не тільки на нього, а й на всю країну. Навіть більше. Для всього світу він, той, хто погодився піти на ризикований крок, був готовий на позамежне геройство, тепер стане негідником і монстром. Гіршого не придумаєш. І як виходити з цієї ситуації, він не знав.

Настав похмурий ранок, його він теж відчув лише за звуками. Самотнє відлуння стогонів безсонних поранених змінили суєта, біганина, вигуки медбратів та медсестер, залізний гуркіт допотопних каталок і далеке гарчання автомобілів там, у місті, на волі.

Він зрозумів, що треба зробити.

Але для цього потрібна допомога єдиної людини, якій він міг довіряти в непроглядній пітьмі, наповненій ворожими звуками.

— Маша! — тихо покликав він.

Відповіді не було. Вона ще не прийшла. Приблизно через півгодини він знову покликав:

— Маша!

— Я здесь, — почув він її відповідь. Вона вже була в палаті, непомітно й нечутно зайшовши у двері.

— Маша, я хочу тебя о чем-то попросить. Сделаешь?

— Я не могу согласиться заранее.

— Можешь, — жорстко видав він.

Вона змовчала. «Отже, зробить», — подумав Рем.

— Ты должна убить меня, — сказав він уголос.

Вона гучно скрикнула:

— Что? Что ты сказал?!

— То, что слышала, Маша, — відповів він, стараючись, аби його тон був жорстким, але не грубим.

— Но зачем? Зачем? — і він почув, як Maша розплакалася.

— Они хотят размазать меня и смешать с дерьмом. Я потом вряд ли отмоюсь. Но самое главное, они хотят смешать с дерьмом мою Родину. А у меня, кроме Родины, сейчас ничего нет. И моего доброго имени. Что может быть хуже?

— Что ты хочешь? — запитала Маша.

— Ничего. Почти ничего. Один укол чего-то сильнодействующего, чтобы сердце остановилось. Желательно, без боли. Можешь?

У повітрі зависла важка пауза. Маша захлипала.

— Ты знаешь… ты знаешь, за эти дни я поняла, что могу быть нужной. Мне бы хотелось, чтобы ты всегда был раненым, сидел в своей инвалидной коляске или в чем-нибудь еще, а я бы ухаживала за тобой, и мне бы от этого было хорошо. Странно, я ведь даже не знаю, как тебя зовут. Ты был хорошим человеком до этой проклятой войны, но она ведь когда-нибудь закончится. И неважно, как будет называться страна, в которой ты живешь. Главное, что ты живешь.

Зітхання. Пауза. Слово.

— Важно, Маша. Как страна называется, важно. Мы не можем быть ордой, кочующей с места на место. Значит, где ты и кто ты, важно. Я присягу принимал, можешь понять?

— Ой, да тут полгорода принимали одну присягу, потом вторую и третью.

— Машенька, так нельзя. Мне не будет прощения. А правда затеряется в истории.

— Ты же калека! Инвалид! Какая может быть история?!

Вона майже кричала.

— Тише, Машенька, тише, — зашепотів він. — Давай оставим этот спор. Я не поеду в Россию и не сяду на скамью подсудимых. Точка.

У палаті повисла мовчанка. Вони були самі. Його вирішили тримати окремо від інших пацієнтів, наче був він особливо цінною жертовною твариною. Але він твердо вирішив не йти на моральне заклання.

— Ты сделаешь? — перепитав він.

Знову пауза. Але Маша більше не плакала, а навпаки, стала суворою та зібраною.

— Тише. Дай подумать.

Рем дав ЇЙ подумати і почав про себе відлічувати секунди. Дійшов до шестисотої.

«Маша!» — почувся голос лікаря з-за дверей. Далекий і вимогливий. Вона прочинила двері й крикнула в коридор:

— Сейчас!

А потім перейшла на шепіт.

— Тебе не надо умирать. Я тебя вывезу отсюда.

— Куда? — з похмурою іронією спитав він.

— К своим, — вона сказала і тут же виправилася: — К твоим.

Він похитав головою. Кожен незначний рух завдавав йому болю.

— Они увидят, что меня нет, и порвут тебя на куски.

— Не порвут, — твердо мовила вона. — Не увидят.

Її план був дуже простим. Вона сказала, що в морзі досить багато незатребуваних тіл, одне з яких цілком можна видати за Рема. І особливих зусиль це їй не коштуватиме.

— Мне поможет главврач, — сказала вона.

Рем, згадавши лікаря, який називав його укропом, щиро засумнівався.

— Не волнуйся, — запевнила його Маша. — Есть способы давления на него.

Він не взявся уточнювати які, але подумав, що в них із лікарем, певно, застарілий рецидив роману. Довга історія. Або, навпаки, короткий офісний зв’язок.

Через кілька годин його поклали на каталку й вивезли в коридор. Він відчував, як щоразу, коли хто-небудь проходив повз, простирадло на його обличчі ворушилося від подиху вітру.

Потім хтось із рішучістю тореадора схопив ручки каталки, як бика за роги, і штовхнув її уперед. Він чув, як за ним зачинилися двері і, смикнувшись, ліфт повіз його вниз. Виштовхавши його в лікарняний двір, міцні руки за допомогою ще однієї пари менш міцних рук затягли його всередину чогось тісного, жорсткого й залізного. Він устиг лише ковтнути трохи свіжого повітря, що обіцяло близькість волі; але метал дверей глухо клацнув, і машина, в якій він опинився, рушила з місця. За звучанням мотору й за неповторною тряскою він безпомилково впізнав армійську «таблетку» — старий медичний мікроавтобус, що в ньому було передбачено все, крім зручності для пасажирів та пацієнтів. Рем не знав, хто його везе. Він не чув голосу Маші, але знав, що вона тут. Водій, судячи з голосу, літній поступливий чоловік, питав: «Сюда?», «Вот туда?», «Налево?», «Снова налево?» Той, хто показував дорогу, мабуть, робив це знаками, мовчки.

— Стрелять не будут? — почув Рем, і після паузи, коли водій отримав ствердний знак, знову долинуло з переднього сидіння: — Хорошо.

Рем навіть устиг задрімати, незважаючи на тряску, а прокинувся від криків: «Стій, стій!»

— Шановний, ви що, не вмієте читати? Стій. Чекай на команду військових. Потім вирушай, — спокійно відчитував водія незнайомий чоловік. — А то я ж можу з переляку зіпсувати вам фари.

«Наші!» — радісно забилося серце в грудях у Рема від відчуття свободи. Вона вже була близько.

— Що там у вас? — запитав військовий на блокпосту.

— Раненый! — сказав водій. — Ваш раненый!

— Паша! — крикнув військовий комусь. — Тут поранений! Кажуть, наш!

За хвилину Рема знову клали на ноші, витягали, перевантажували й знову завантажували. Рятівний метал військових «медичок» гуркотів по-домашньому, обнадійливо, і голоси людей, які метушилися навколо нього, звучали, як хор, що виконував найприємнішу музику на світі — марш свободи.

І в цій радісній метушні він відчув тепло рук на своїх грудях. Знайоме тепло долонь.

— Никому не говори, кто тебя вывез. Никому и никогда. Иначе они сделают со мной то, что хотели сделать с тобой.

Вона шепотіла йому це на вухо, а він відчував на щоці її дихання.

— И с врачом. И с водителем.

Він не зовсім уловлював зміст того, що вона казала. Вірніше, зміст Рем якраз розумів, а от окремі слова розібрати не міг. Близькість волі п’янила його.

— И запомни. Я люблю тебя. Люблю. Тебя. Одного.

Вона швидко притулилася до нього, натиснувши долонями на його груди. На теплій шкірі її щоки залишалася волога доріжка від сльози. Він подумав, що в неї з’явиться подразнення від його щетини.

— Я тоже. Люблю тебя. Машенька, — уривчасті, як текст телеграми, слова несподівано легко злетіли з його вуст. Але він не знав, чи почула вона їх. Він більше не відчував ні її шкіри, ні теплої сили її долонь. Вона пішла. А її місце у свідомості дуже швидко заповнила свобода. Довгоочікувана й несподівана суперниця, з якою не варто змагатися жодній жінці у світі, хоч як сильно вона старатиметься зробити чоловіка щасливим. І Рем майже миттю забув, хто йому цю свободу подарував.

Минув місяць. Його рани остаточно загоїлися. Зник біль. Але зір так і не повернувся. Він учився жити в темряві й сприймати світ на слух. І цей світ звуків виявився чеснішим, ніж світ візуальних образів. Він чув — буквально чув! — де проходить межа між правдою і брехнею, вловлював різноманіття інтонацій розмов, на що раніше не зважав. Утім, добрий снайпер теж уміє слухати. А Рем іще недавно був добрим снайпером.

Йому хотілося бути потрібним, тому щодня його возили на полігон, де він спілкувався з тими, хто незабаром мав їхати на фронт. Він не міг більше демонструвати свої вміння, зате міг багато розповісти. Звуки й відчуття в роботі снайпера виявилися дуже важливими. Він вважав, що чинить правильно. Адже він нікому не давав обіцянку не воювати.

Він обережно запитував своїх друзів, чи не бачив його хто-небудь на рашистському телебаченні, поки він був у полоні, і друзі відповідали заперечно. Він поступово перестав думати про полон і про своє каліцтво, що так круто змінили його життя. Він був при ділі. На роботі. І це головне.

Спецслужби ним активно цікавились, і він не відмовлявся від виснажливих бесід, усвідомлюючи, що розумний слідчий зможе витягти з нього щось таке, що він сам лишив би поза увагою. Він хотів, щоб розказане ним зберегло життя тим, хто йде на фронт після нього. Замість нього. І заради цього готовий був до багатогодинних розмов у накуреному кабінеті.

Він говорив і про Машу. Детально, як і про все, що пережив у Луганську. Але якось відсторонено. Нічого, абсолютно нічого особистого.

А потім з’явилися вони, люди з телепередачі. Телевізійні хлопці шукали саме його. Сказали, що розслідують катування та інші порушення Женевської конвенції, на яку було глибоко наплювати сепаратистам. Його дуже сильно й наполегливо попросили прийти у прямий ефір. «Ліпше, ніж на вашому прикладі, — сказали, — ми не проілюструємо нелюдськість і героїзм цієї війни». Йому пообіцяли, що його інтерв’ю обов’язково побачать у Європі та Сполучених Штатах, і, жахнувшись, світ нарешті повірить, що в нас іде війна, й допоможе її виграти. Інтерв’ю вийшло дуже вдалим. Це був телеміст із американськими конгресменами, у багатьох, як зауважив оператор, під час розповіді про тортури біліли кісточки на сухих руках і блищали вицвілі літні очі. «Програма була цікавою, корисною. І дуже вчасною», — так сказав режисер, який випускав ефір.

Маша програму не бачила. У Луганську відключили українське телебачення. Але зміст інтерв’ю їй дуже детально переказав безжальний власник командного голосу і важких черевиків, котрий навідував якось Рема в палаті.