Коліївщина: великі ілюзії

До початку XVI століття південно-східні землі Правобережної України перебували ще в руїнах. Колись квітучі території з часів татаро-монгольської навали були занедбані і залишалися під владою татарських чамбулів, які використовували їх як базу для своїх набігів на литовське пограниччя. На лінії від Києва до Брацлава не було жодного замку або укріпленого поселення. Королі Олександр Ягеллончик і Казимир IV, даруючи землі «от Синюхи до Тыкича и от Роси до устья Тясмина», перераховували на них не більше двох-трьох підданих.

Однак ситуація потихеньку змінювалася. Із завойовників, що породжують жах, татари перетворювалися на суперників, з якими було цікаво і навіть заманливо поборотися. Вільні краї вабили своїми можливостями: родючою землею, багатими промислами, військовою здобиччю, п’янкою свободою. Дедалі більше сміливців вирушало туди у пошуках кращої долі або просто випробувати своє щастя, набути досвіду, довести щось самому собі чи іншим. Хтось задовольнявся військовими рейдами, інші ж наважувалися завести на пограниччі своє господарство.

«Литовський» кордон Брацлавського і Київського воєводств мав усі риси, властиві таким територіям. Тут могли жити тільки найсильніші, щопройшли природний відбір постійними небезпеками й викликами. Сюди втікали вільні селяни, які заводили тут свої хутори і пасіки. Сюди тягло вільних, сміливих, заповзятливих людей, часто не позбавлених авантюризму. А іноді — просто явних негідників, які дбали не так про лицарську славу, як про багату здобич. Михайло Грушевський називав це прикордонним або степовим «спортом». Як він писав, «на цілім просторі від Київа й Черкас до Бару й Хмільника протягом всеї першої половини XVI в. погранична боротьба з татарами... велася з участю козаків і елементом козацьким в дуже значних розмірах».

Освоєння Брацлавського воєводства відбувалося за безпосередньої участі козацтва — як запорозького, так і реєстрового. Зона поселень, залучених у козацтво, поширювалася Правобережжям далеко на захід. Шляхті, зокрема старостам, які наважилися пов’язати себе з цим краєм, доводилося тісно співпрацювати з козаками. Саме такий союз ставав запорукою успішних дій проти татар.

Одним з перших героїв татарських воєн у цьому регіоні був Сенька Полозович, який керував черкаським староством. Коли перекопські татари, дізнавшись про війну з Москвою, напали на Литву, Полозович, «славний козак», розбив їхні загони і відібрав здобич. Активно «козакував» і Криштоф Кмітич, державець чорнобильський, син черкаського намісника. Ще більше був пов’язаний з козаками Остафій Даш-кович, київський пан-зем’янин, який отримав у володіння Канів і Черкаси. До середини XVI століття козаки з Черкас, Брацлава та Києва наважувалися вже на далекі походи проти татар. У 1545 році вони напали на Очаків. Як доносили у своїх скаргах поляки, «козаки з Великого князівства Литовського, займаючи на кільканадцять миль землі корони польської, ходять Претвичевим шляхом, Барскою волостиєю, грабувати... чабанів турецьких».

Люблінська унія змінила долю Правобережжя. Сюди стікається польська шляхта, яка отримала право на земельні володіння у Великому князівстві Литовському. Починається бурхливий етап колонізації прикордоння. Виникають міста і замки, сотні сіл. Усе це відбувається за безпосередньої участі козаків. Головні центри козацтва в цей період — Черкаси і Канів. Але козацькі рейди здійснювалися і далі. Так, 1587 року козаки розграбували Кодню, сумнозвісну за епілогом Коліївщини.

Брацлавське і Київське воєводства, Черкаське староство — пограниччя Речі Посполитої, що перебували під постійною загрозою з боку татар, були природним вибором польських королів для розміщення нової української еліти — реєстрового козацтва. Грамоти Сигізмунда II (1572) звільняли реєстрових з-під судової юрисдикції панів і надавали податкові привілеї старшині (зокрема безмитне шинкування меду, пива й горілки). Грамота Стефана Баторія (1682) підтверджувала і розширювала ці привілеї, звільняла реєстровців від податків і будь-якого судового переслідування, крім суду козацького гетьмана. Трахтемирівський монастир (між Каневом і Черкасами) був наданий від короля і Речі Посполитої «старим, хворим, покаліченим, пораненим» козакам для спокійного життя до смерті.

Черкащина мала тісний зв’язок — і географічний, і духовний — із Запорожжям, яке наприкінці XVI — на початку XVII століття переживало свій найславетніший період. Правобережжя — вільний край, заселений людьми, які вміли та звикли давати відсіч супротивникові, — було природною базою, що постачала на Запорожжя нових членів «товариства». І навпаки: чимало запорожців, отримавши багату здобич або постарівши і ставши більш розсудливими, прагнули завести у прикордонні своє господарство й сім’ю. У регіоні домінував культ козацької волі[1].

Починаються десятиліття протистояння козацтва польській шляхті і королівській державності, які вилилися в низку козацьких повстань. Уже до середини 90-х років до цього додається релігійне питання. Унія та юридична заборона православ’я роблять польсько-козацький конфлікт особливо жорстоким.

Навіть більш західні правобережні українські території, такі як Волинь, перебували в зоні козацького впливу. Усі перші козацькі повстання, починаючи з Криштофа Косинського та Северина Наливайка, відбувалися на Правобережжі — від Волині до Брацлавщини, нерідко заторкуючи і Поділля. У 1593 році Косинський зі своїми козаками активно діяв у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах. Коли в 1594 році почалося повстання Северина Наливайка, він розігнав сейм шляхти у Брацлаві. Його загони розгорнули широку діяльність на Волині, зокрема в Луцьку, а географічний розмах повстання був такий, що до зброї стала вся шляхта Волинського, Брацлавського та Київського воєводств.

Після Куруківської угоди 1625 року реєстрові козаки отримали право жити у «волості», у королівських володіннях (маєтностях) — містах Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Білій Церкві та Переяславі. Саме вони стали полковими містами, тобто центрами шести реєстрових полків, на території яких козаки мали великий вплив на адміністративне управління.

Не доводиться дивуватися, що, коли в 1648 році почалося велике повстання під проводом Богдана Хмельницького, його вогонь швидко поширився на цю територію. Саме тут, на Правобережжі, на кордоні з Диким полем відбуваються перші знамениті битви — під Жовтими Водами та Корсунем, у яких козаки блискуче перемагають. Хмельницький відправив на Поділля й Волинь одного з лідерів селянського повстання Максима Кривоноса. У червні запалали Уманщина і Брацлавщина. Було захоплено Вінницю, Брацлав, Немирів. 10 серпня узято Бар — резиденцію коронних гетьманів в Україні.

Масштаб залучення правобережних мешканців до повстання Богдана Хмельницького був незвичайним. Польський посланець Петроній Ласка, який їздив улітку 1648 року до Хмельницького на переговори, писав: «Восстала целиком Заднепровская Украина, Киевская и Брацлавская; там не пашут, не сеют, только ходят вооруженные...» Православний магнат Адам Кисіль, який чудово володів інформацією про ситуацію в Україні, мав схожу думку (травень 1649 року): «...от Днепра аж до Стыри... все показачилось...» Йому вторив у лютому 1649 року посланець Хмельницького до царя Силуян Мужиловський: «...а посполство дочувшися, же короля в землі не маш, в козацтво все обернулосе, так на сюй стороне, як і на туй Днепра».

Географія повстання на Правобережжі була дуже обширна. Вже у травні 1648 року коронний підчаший Микола Остророг повідомляв, що вогонь повстання охопив воєводство Руське: «...тут що не холоп — той козак». Схожа ситуація спостерігалася і в Подолії, про яку очевидець події зазначала: «маетности наши не казаки, но наши местные крестьяне опустошают, которых собрались уже огромные отряды». Дмитро Багалій наводив цікавий приклад. Він писав: «стремление к окозачиванию было так сильно», що тільки на маленькій території Остерського повіту постав цілий полк. У різні періоди повстання виникали правобережні полки в Лисянці, Овручі, Чорнобилі, Звягелі, Животові тощо.

За першою угодою з Річчю Посполитою (Зборівський договір 1649 року), що закріпила зону впливу козацтва в Центральній Україні, Брацлавське воєводство переходило під юрисдикцію козацького гетьмана. Дев’ять із шістнадцяти затверджених реєстрових полків, які відігравали одночасно роль територіально-адміністративних одиниць, були правобережні і при цьому доволі численні: Чигиринський — 3222 особи, Черкаський — 2996, Канівський — 3167, Корсунський — 3472, Білоцерківський — 2990, Уманський — 2976, Брацлавський — 2655, Кальницький — 2050 і Київський — 2010. Загалом правобережні козаки становили 25 538 осіб із 40-тисячного реєстру, тобто понад половину. Варто звернути увагу, що всі майбутні основні центри Коліївщини у часи Богдана Хмельницького перебували у складі Українського гетьманства і відігравали там важливу роль: Канів, Умань, Біла Церква, Чигирин, Черкаси — полкові міста, Сміла, Медведівка, Жаботин — сотенні міста Чигиринського полку.

Зборівське перемир’я тривало недовго. У лютому 1651 року польські війська під командуванням Марціна Калиновського і Станіслава Лянцкоронського вдерлися у Брацлавщину й напали на мирні українські містечка. Знаменитий брацлавський полковник Данило Нечай виявився не готовим до воєнних дій і загинув під час наполегливої оборони містечка Красне, яке у результаті спалили поляки, а всіх мешканців, зосібна жінок і дітей, убили.

Після цього поляки влаштували справжній терор, вогнем і мечем проходячи через непокірну територію. Відсіч вдалося організувати тільки кальницькому полковникові Івану Федоровичу Богуну, який не лише захистив Вінницю, а й змусив поляків відступити з Брацлавщини. Проте, програвши генеральний бій під Берестечком, Хмельницькому за умовами Білоцерківського миру довелося відмовитися від Брацлавського воєводства. Та вже через півроку військова перемога козаків знову змінила ситуацію. У Брацлавському, Подільському і Київському воєводствах спалахнуло масове повстання. Католицьку шляхту, яка повернулася було до своїх маєтків, били й виганяли. За два місяці вся територія знову перебувала під цілковитим контролем козацької адміністрації. Як розповідали козаки російським послам, у них більше не було ні воєвод, ні старост. Полковники виконували функції воєвод, сотники — старост, а городові отамани — судців.

Поляки знову і знову добивалися реваншу. Наприкінці березня 1653 року загін під командуванням обозного коронного Стефана Чарнецького, який налічував 15 тисяч осіб, вторгся у Брацлавщину й безжально вирізав містечка Погребище, Борщагівку, Самгородок, Прилуки, Немирів, Кальник та ін. Знову опір організував Іван Богун, який з п’ятьма тисячами козаків замкнувся в Монастирищі. У вирішальний момент Богун із друзями, переодягнені татарами, ударили в тил полякам, спричинивши страшенну паніку. Покинувши вбитих, військо Чарнецького втекло з-під Монастирища, а потім відступило і з Брацлавщини.

У січні 1654 року правобережні полки у складі Українського гетьманства прийняли «високу руку» російського царя. У Переяславі присягнуло 14 полковників і представники Уманського полку (Чигиринський, Білоцерківський, Корсунський, Черкаський, Канівський, Київський, Кальницький, Переяславський, Чернігівський, Ніжинський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський, Кропивенський). Та це не поклало край польсько-українському протистоянню в регіоні.

Уже в березні 1654 року 20-тисячна армія під командуванням коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького вторглася у Брацлавщину. Вогнем і мечем він знищив 20 містечок. «Гетман... великую въ людех тамошних Украинских починил шкоду, згола никому не пребачаючи, рубал в пень, хто тилко навинулся пред него, якож того-ж часу и два городки Уманского уезду, Егупец и Христиновку — до щенту малих и великих, без жадного респекту, на самое Свѣтлое Воскресеніе Господнє, тиранско вибил и вирубал, вшедши до нихъ чрез обману и присягу». І знову тільки сміливі та рішучі дії Богуна, який захищав Умань, змогли зупинити наступ. Проте в липні 1654 року польській владі вдалося укласти «вічний договір» з кримським ханом, ситуація кардинально змінилася, і восени того самого року коронний гетьман Потоцький, маючи під своєю орудою до 60 тисяч осіб (включно з татарами), знову рушив у Брацлавщину. Козаки й місцеві жителі чинили відчайдушний опір. Маленьке містечко Буша (поряд з Вінницею) стало символом протистояння. Три дні Буша відбивала напади супротивника, сили якого значно переважали. Навіть жінки і діти воліли померти, аніж здатися. Дружина полковника Гавратенка після загибелі чоловіка сіла на діжку з порохом і підірвала себе разом з десятками поляків.

Спустошення Брацлавщини тривало до кінця 1654 року. Загинуло понад 30 тисяч жителів, десятки тисяч утекли до Молдавії.

Зимовий похід завершився ще однією трагедією. Не бажаючи платити за допомогу татарам, поляки розрахувалися з ними жителями України від Волині до Брацлавщини (Чуднів, Котельня, Кодня, Кормин та ін.). Було знищено безліч міст і містечок, татари взяли в полон десятки тисяч людей.

Смерть Богдана Хмельницького влітку 1657 року стала передоднем трагічного періоду Руїни. Боротьба за владу переростала в громадянську війну, яку стимулювало активне втручання сусідів. Розкол України призводить до страшних трагедій Правобережжя. Уже з кінця 1660 року лівий і правий береги підпорядковувалися двом різним гетьманам. Андрусівське перемир’я 1667 року між Росією та Річчю Посполитою закріпило цю ситуацію де-юре, залишивши Правобережжя за Польщею і відірвавши від нього Київ. Це означало для регіону повернення польської шляхти, домінування католицької та уніатської церков, утиск і навіть ліквідацію козацтва. І не рятувало від тривалих війн та спустошень з боку ворожих армій.

Варто наголосити, що на Правобережжі змиритися з розколом ніхто не хотів. Козацькі полки там ще існували. Знову і знову відбувалися спроби об’єднатися. Змову проти поляків організувала 1663 року правобережна старшина на чолі з Іваном Виговським та Іваном Богуном, потім визрів амбітний план щодо об’єднання України Петра Дорошенка. Правда, його союз з Оттоманською імперією обернувся для Правобережжя новою трагедією. 1674 року Умань після 15-денної оборони повністю знищив турецький візир Кара Мустафа, а більшість населення було вбито. «Непріятели зась Турки премногою войска своего силою, августа 25, вломившися въ православній и преславній Украинскій Козакорускій градъ Умань, не пощадѣлы въ немъ бывшего обоей плоти и всякого возраста народа, но остріемъ меча на самомъ ринку Уманскомъ самого виборнѣйшого и воєнного люду сѣмъ тисячъ убивши, и своего войска тамъ же до тринадцати тисячъ стратили, а прочіихъ многое множество по стогнахъ и улицахъ Уманскихъ, аки стебліе пшеничное пославши, кровавое и всему роду Малоросійскому многоплачевное отправили жниво; малое зась число всякой плоти и возраста зъ Уманскихъ людей живцемъ взявши, предалъ наконецъ Умань огненному снѣденію и всегдашному запустѣнію».

У березні 1674 року на раді в Переяславі гетьмана Лівобережної України (яка перебувала в підданстві царя) Івана Самойловича усі правобережні полковники обрали гетьманом Правобережжя. В умовах капітуляції Петра Дорошенка здавалося, що об’єднання Українського гетьманства було як ніколи близько.

Та знову втрутилися зовнішні сили. Почалася османська агресія, чигиринські походи. Зрештою в умовах Руїни, активізації прагнень Юрія Хмельницького та інших претендентів отримати гетьманську булаву російське командування вирішило залишити Чигирин, укріплення якого були підірвані[2].

Відмова від давньої гетьманської столиці стала предтечею подальшої катастрофи правобережного козацтва. Не маючи можливості боротися за правий берег, Іван Самойлович навесні 1679 року силами лівобережних полків провів насильницьке переселення жителів придніпровських міст (Канева, Корсуня та ін.). 20 тисяч сімей було насильно переселено на Лівобережжя, у Слобідську Україну. В історію ці похмурі події увійшли під назвою «великий згін». Як доповів Самойлович у Москву, «все жители ржищевские, каневские, корсунские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганковские, черкасские на сю сторону согнаны, и от неприятеля отстранены, а города, и села, и местечки, и деревни их, где они прежде жили в той стороне, все без остатку выжжены».

Укладений на початку 1681 року Бахчисарайський мирний договір Росії з Оттоманською імперією закріпив юридично безлюдну територію між Бугом і Дніпром (і від Києва до Чигирина), перетворюючи її на буферну зону.

Лівобережні гетьмани не полишали надії повернути правий берег. У січні 1685 року Іван Самойлович відправив у Москву посольство, яке ґрунтовно висловило думку гетьмана про кордон Українського гетьманства: «Описание воєводств Киевского, Брясловского и Черниговского, в которых Войско все Запорожское заключаетца»[3], при цьому територіально Київське воєводство старшина простягала аж до Чорного моря («а из Запорожя все заключаетца в воеводстве Киевском, даже к Очакову до самого Черного моря»).

Однак Правобережна Україна і доля козацтва мало хвилювали правителя Московського царства Василя Голіцина, для якого союз із Річчю Посполитою та участь у Священній Лізі були значно важливішими цілями. За умовами Вічного миру 1686 року Правобережжя залишилося за Польщею: «О тех разоренных городех и местех, которые от местечка Стаек вниз Днепра по реку Тясму были, именно Ржищев, Трахтемиров, Конев, Мошны, Сокольня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крылов и Чигирин... договорили и постановили, что те места оставатись имеют пусты, так как ныне суть».

На ділі все було не так однозначно. Після укладення Бахчисарайського мирного договору султан віддав територію Правобережної України, що перейшла до нього, під управління свого васала, молдавського господаря. Було організовано козацьке правління на чолі з гетьманом Іваном Драгиничем. Йому підпорядковувалися відновлені Білоцерківський, Корсунський і Чигиринський полки. Правобережжя знову починають заселяти переселенці, які поверталися додому з лівого берега. Надалі «турецькі гетьмани» Правобережжя обрали собі резиденцією Ягорлик (на кордоні з Річчю Посполитою). З 1690 року турецькі гетьмани перейшли в безпосереднє підпорядкування кримському ханові.

Що стосується тієї частини Правобережжя, яка відійшла до Речі Посполитої, то у 1684 році польський король Ян Собеський відновив реєстрове козацтво у складі семи полків на чолі з наказним гетьманом у Немирові, дозволивши селитися козакам на південь від Росі над Тясмином і Тікачем близько Чигирина, Корсуня, Умані та Черкас. У лютому 1685 року постанова сейму підтвердила права козаків: «всех казаков низовых и украинных, как те, которые в актуальной службе под гетманом нашим Могилой находятся, так и тех, которые под того же гетмана на имя наше привлекали и Украину осаживать хотели, в отцовскую принимаю протекцию, все их вольности, свободы и привилегии, от предков наших данные, подтверждаем».

Гетьманом став Андрій Могила, і в 1686 році було затверджено реестр чисельністю 2 тисячі осіб. До 1689 року на польському Правобережжі налічувалося п’ять полків. Козаки беруть найактивнішу участь у війні з Оттоманською імперією на боці Речі Посполитої. За життя Яна Собеського (помер 1696 року), який прагнув зберігати хороші відносини з козаками, край почав відроджуватися. Багато міст стояли тоді занедбаними. Могила повідомляв полякам, що «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді». Щоправда, як завжди бувало, слідом за цим на Правобережжя потяглася польська шляхта, відновлювалася панщина. Пани не бажали робити висновків з недавніх козацьких війн. Величезні земельні володіння отримували на Правобережжі католицькі церкви і монастирі, а також київська уніатська митрополія. Старі конфлікти могли спалахнути з новою силою.

Лівобережні гетьмани також не забували про свій титул «обох берегів». їхні підлеглі таємно поширювали вплив на правий берег. Так, 1685 року компанійський полковий осавул Іван Рубан «приховано» тримав під Чигирином кілька застав, що мусили перехоплювати полчан, які «пошли на своеволю».

Правобережжя, таким чином, перетворилося на сферу взаємного впливу Московської держави, Оттоманської Порти і Речі Посполитої.

Підтримка Собеським козаків сприяла формуванню на Правобережжі значної території під їхнім контролем, що дістала назву «Паліївщина» і займала простір від Полісся до Дикого Поля. Називалася вона так на честь Семена Гурка на прізвисько Палій. Народився він у Борзні, козакував спочатку в Ніжинському полку, а потім, овдовівши, — на Запорожжі. Коли Ян Собеський відновив козацтво на Правобережжі, Палій долучився до цього процесу, облаштувався у Фастові, отримав від короля титул полковника й активно заселяв безлюдні території[4].

Сучасник подій, канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко, розповідаючи історію поселення Семена Палія у Фастові в 1683 році, яскраво та образно писав: «начал Палий з ласки Королевской пустій Хвастов осажовати и в нем жити, склоняючися до обох полского и російського монархов, и от обох имеючи ласку и респект; однак ляхи о том по сіе время молчали и жадного утиску ему, Палееви, в житю з товариством его не чинили, а тепер начали оній чинити, увидевши тамош-ніе городки и села пустіє многими людми Малоросійскими чрез Палея осаженіе». Таким чином, заселення силами козаків порожнього Правобережжя призвело до бажання польської шляхти скористатися плодами їхньої праці та привласнити ці землі собі. Але, повернувшись у цей район, польська шляхта зіткнулася із запеклим опором селян, які «покозачувалися», припиняли сплачувати податки і працювати на панщині.

Звісно, незабаром у Палія виникли неприємності з польською владою, і його навіть посадили до в’язниці. Уніати спробували відібрати православну церкву у Фастові, за що Палій відрубав їм голови. Наприкінці травня 1690 року поляки спрямували до Фастова військо, щоб силою змусити Палія до покори. Шукаючи захисту у царя, Палій зі своїми козаками став активно брати участь у походах на татарські фортеці. Так, у березні 1692 року він разом з лівобережними козаками ходив на Очаків. Завдяки походу Палій здобув нечувану славу: його загону вдалося спалити посади міста і набрати багату здобич.

Після укладення Річчю Посполитою миру з Оттоманською імперією в 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на Правобережжі. Гетьман Самійло Самусь, полковники Семен Палій, Захар Іскра та інші правобережні старшини отримали наказ розпустити своїх козаків і піти з приватних і королівських володінь. Стежити за виконанням цього розпорядження було доручено коронному гетьману Яну Станіславу Яблоновському, який у серпні 1699 року написав Палію, полковникам й усім козакам: «вследствии решения сейма казачество уничтожено (ідеться про правобережне. — T. T.-Я.), a казаки из полков должны разойтись по домам, а в случае ослушания будут разогнаны силой, для чего в Украину отправлено польское войско». На це Палій надіслав універсал шляхті повіту Овруцького з «проханням» не виганяти козаків, обіцяючи в інакшому разі за них заступитися.

Як виявилося, ліквідувати козацтво полякам було не під силу. Палій, зачинившись у Фастові, відмовився підкорятися і відбив атаку польських військ. Після цього в його руках фактично опинилися Брацлавське та Київське воєводства. Улітку 1702 року Поділля і Брацлавщину охопило масове повстання. Селяни спалювали свої будинки, вбивали поляків і йшли в козацькі полки Самуся й Іскри. До осені польську шляхту вигнали аж до Львова. У результаті семитижневої облоги Самусь із Палієм 10 листопада 1702 року взяли Білу Церкву. Після цього польську владу на Волині було ліквідовано. Паліївщина була великим, але малоорганізованим краєм. Дух свободи й анархії переважав там над організацією та порядком. Це приваблювало багатьох навіть з Лівобережжя і створювало серйозну небезпеку для Українського гетьманства.

У цих умовах за наказом польського короля Августа II і за наказом Петра І лівобережні козаки під командою гетьмана Івана Мазепи вступають на правий берег. Мазепа, який убачав у фастівському полковникові загрозу державності і свого суперника, викликав Палія до себе, тиждень його напував горілкою, а потім, за погодженням із Петром, відправив до Сибіру. Після цього війська Мазепи зайняли Білу Церкву (попри певне вагання колишніх козаків Палія). Лідери козацького Правобережжя Федір Шпак, Захар Іскра, Антон Танський визнали гетьманську владу Мазепи.

Мазепа і Правобережжя

Військам Мазепи відкрилася сумна картина запустіння. Як писав учасник походу Самійло Величко, «проходя тогобочную иже отъ Корсуна и Бѣлой Церкви Малоросійскую Украину, потимъ на Волинь, въ Княженіе Рускоежъ до Лвова, Замостя, Бродовъ и далѣй странствуя, видіхъ многіе гради и замки безлюдніе и пустіе вали, негдись трудами людскими аки гори и холми висипаніе, и тилко звіремъ дивіимъ прибіжищемъ и водвореніемъ сущіи. Мури зась, яко то въ Челганскомъ, въ Константиновѣ, въ Бердичевѣ, въ Збаражѣ, въ Соколю, що тилко на шляху намъ въ походѣ войсковомъ лучилися, видѣхъ едни малолюдніе, другіе весьма пустіе, розваленіе, къ землѣ прилипнувшіе, зплѣсняліе, непотребнимъ биліемъ заросліе, и тилко гнѣздящихся въ себѣ зміевъ и рознихъ гадовъ и червей содержащіе. Поглянувши паки, видіхъ пространніе тогобочніе Украино-Малоросійскіе поля и розлегліе долини, лѣси и обширніе садове и красніе дубрави, рѣки, стави, іезера запустѣліе, мхомъ, тростіемъ и непотребною лядиною заросліе».

Починається новий етап козацької колонізації, тобто освоєння Правобережжя. Народжений у цих місцях, під Білою Церквою, Мазепа переймався трагедією рідного краю і за відведений йому невеликий проміжок часу зумів досягти серйозних успіхів[5].

Він зберіг наявну там полкову адміністрацію: Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Черкаський, Канівський полки і додав новий територіальний підрозділ — Богуславський полк. у 1706 році було складено реєстр правобережних полків. Мазепа вважав їх малолюдними, «понеже над чотыри тысячи людей больш в себѣ не мѣют». Гетьман відновив адміністративне управління на цій території, призначивши економів і старост у полках Білоцерківському, Чигиринському та Брацлавському, які збирали там податки, насамперед «оренди» (вид відкупів). Причому на Правобережжі оренду виплачували не чехами[6], а дукатами. Суми були великі: з Фастова — 2 тисячі злотих, із Корсунщини, Чигиринщини і Канівщини — по 15 тисяч. Оренду з правобережних полків збирали вже з 1704 року. Запроваджували й інші податки. Білоцерківський полковник Михайло Омельченко згадував показанщину[7], десятину і панщину. Ці дані дають підстави стверджувати, що козацьке Правобережжя часів Мазепи вже мало сильну економіку, зовсім не було безлюдним і спустошеним краєм.

Мазепа відновив і найвідоміші козацькі центри — Чигирин та Умань. Батько історика Степана Лукомського став «осадчим» (до його обов’язків належало заселення порожніх територій) Уманського повіту й відродив Умань, Лодижин, Монастирище, Бірки та інші містечка. Гетьманський «дозорець» (намісник) був тепер і в Чигирині. Мазепа зумів відродити знамениту гетьманську резиденцію Чигирин, залишену російсько-українськими військами після трагічних подій 1678 року. У серпні 1708 року двори в самому Чигирині, а також хутори і пасіки, греблі, винниці, сади під містом, на Тясмині й Росі, пасіки в Мотронинському і Чорному лісах отримали Андрій, Яків та Семен Лизогуби. У 1708 році після переходу Мазепи на бік шведів саме в Чигирині переховувалися дружини полковників прилуцького Дмитра Горленка, лубенського Дмитра Зеленського, генерального осавула Дмитра Максимовича «і многие табурі людей».

Таке відродження старовинних центрів пояснювалося масовим переселенням людей, яке організував гетьман Мазепа. За відомостями губернатора Києва Дмитра Голіцина, на Правобережжі було поселено 50 тисяч осіб, заселені «многие местечки и села и деревни от Киеве далей до Богу и до Днестра», зокрема «старинные местечки, которые были под поляками».

Після переходу Мазепи до шведів процес підтримання селянами козацьких формувань тільки посилився. Житомирський мечник скаржився представникам Київського воєводства, що селяни масово покозачилися в придніпровських волостях Правобережжя — Горностайпільській, Козарівській, Бородянській.

Після Полтави

Правобережжя вельми неоднозначно сприйняло перехід Мазепи на бік Карла XII. Чимало правобережних полків підтримали гетьмана. Інші втекли, повантаживши своє майно на вози. У серпні 1709 року багато міст Брацлавського полку знову були порожні.

Однак козацькі структури на Правобережжі не зникли. Навпаки, там знову з’явився Палій, якого повернув із Сибіру Петро. Уже у вересні 1709 року сеймик Київського воєводства був змушений просити російську владу, щоб козацькі війська — Білоцерківський і Фастівський полки, а ще більше — Палій утримувалися від захоплення шляхетських маєтків. Причому йшлося про Житомирщину.

Зрозуміло, після сходження зі сцени Мазепи, який категорично не погоджувався повертати Правобережжя Речі Посполитій, поляки активізували свої звернення до Петра. Уже в січні 1710 року шляхта Київського воєводства посилала своїх депутатів на нараду у Варшаву з вимогою повернути Білу Церкву, Полонне, Бихів і «всю Україну» від Палія, «вновь поселившегося в Хвастове». На переговорах з Олександром Меншиковим посли воєводства Київського були стриманішими. Вони просили тільки, щоб Палій «не чинив кривд» обивателям Овруцького і Житомирського повітів[8]. Утім ратифікація в 1710 році сеймом Вічного миру (укладеного ще 1686 року!) відкривала перед поляками легітимну можливість вимагати повернення Правобережжя.

Тим часом петровська адміністрація розглядала Правобережжя як свою територію й абсолютно не мала наміру поступатися нею полякам. У травні 1710 року київський губернатор Дмитро Голіцин велів наказному білоцерківському полковнику Антонові Танському бути готовим до походу разом з полковниками брацлавським, корсунським і чигиринським. Він також радився з ним, робити збірним пунктом Умань чи Брацлав. У цих умовах сеймик Київського воєводства просив Голіцина і Танського про захист від наступальних сил Лещинського й Орлика. Полякам довелося цілковито рахуватися з козацькою владою на Правобережжі. Так, у серпні 1710 року шляхта постановила зібрати земський збір для гарнізону в Білій Церкві, але сумнівалася, що зібрати його дозволять козаки Білоцерківського полку під керівництвом Танського, «які займають середину» воєводства Київського — Фастів, Білу Церкву, Бердичів, Бихів, Котельню і Паволоч.

У лютому 1711 року гетьман Скоропадський своїм універсалом призначив Танського білоцерківським полковником. У цей час запорожці з Орликом зайняли Брацлав, а потім рушили на Немирів, Вінницю та Чигирин. У травні Голіцин наказував Танському мати відносини з брацлавським, чигиринським і корсунським полковниками, а також з уманським сотником. Це була війна за Правобережжя гетьманів Пилипа Орлика й Івана Скоропадського, що орієнтувалися, відповідно, на турецького султана і російського царя. Але і той, і той були за козацьке Правобережжя.

В умовах війни, що тривала, поляки намагаються добитися від Петра поступки Правобережжя. Власне, вони і не визнавали встановлення там гетьманської влади. У своїх документах поляки називали Мазепу і Скоропадського лише гетьманами «войск заднепрских», тобто лівобережних.

Мартіан Волович, «надзвичайний і повноважний посол його королівської величності та Речі Посполитої», подав Петру відповідні статті, вкотре вимагаючи повернути Правобережжя. Та відповідь «від панів міністрів державних справ його величності» (березень 1711 року) була дуже ухильна і явно спрямована на зволікання: «О Чигирине и других местех, которым по договору вечного миру надлежало быть пустым, а населены без указу ц. в. от изменника Мазепы, обещает царское величество чрез высланных с обоих сторон комиса-ров повелеть, рассмотря, учинить по договором справедливое определение, сколь скоро нынешния случаи турского и татарского в тех сторонах наступления до того допустят». Що стосується «фортец Речи Посполитой в Украине, а именно, Белой Церкви, Хвастова, Брецлава, Немирова, Бугуславля, его царское величество никогда не требовал иметь, и ныне не желает», і давно б їх повернули, «но понеже владетели тех мест... были всегда при стороне неприятельской... отдать было невозможно». Власне, це було продовженням тих обіцянок, які на посилені прохання Мазепи давали полякам з 1705 року, без наміру їх коли-небудь виконувати. Річ Посполиту початку XVIII століття російська влада розглядала лише як інструмент у геополітичних комбінаціях. Ані військових, ані дипломатичних важелів, щоб повернути Правобережжя, поляки тоді вже не мали.

Доля козацтва після Прутського миру

Усе кардинально змінюється після провального Прутського походу, в якому армія Петра зазнає катастрофічної поразки від Османської імперії, а сам цар ледь не потрапляє в полон. Прутська мирна угода, підписана в липні 1711 року, передбачала відмову від територій «черкас и запорожцев», «которых хан Крымский сиятельнейший Живлет-Гирей хан имеет в своем покорении»[9].

Згідно з указом Петра І від 23 вересня 1711 року козацькі полковники, які перебували на правому боці Дніпра, мусили переселятися на лівий берег. «Понеже, по учиненным с поляками вечного мира трактатам, тогобочную заднепрскую Украину с ее рубежи, именно в трактатах написанными, надлежит оставить полякам...» Усім було запропоновано «в подданстве нашем верно быть желающими, с женами и детьми... на желище перейти в Малую Россию, в тамошние полки... да с той же стороны от местечка Терехтемирова вниз на Днепре, даже до устья реки Тясмина, со всех местечек, сел и деревень обывателей перевесть в Малую Росию и тем землям быть в пустоте всегда, а на оных полякам никаких людей не селить». Мешканці Правобережжя справді масово переселялися з усім майном «и даже с деревянными церквями, которые были разобраны и увезены на возах». Навіть у середині XIX століття народ пам’ятав цю подію і казав: «Се було ще до згону». Щоправда, дехто надавав перевагу вільним краям, а не «Малой России»: «В XVIII веке в степи поуходили многие крестьяне, участвовавшие при Палие и Самусе в восстаниях начала столетия».

На цьому тлі сеймик Київського воєводства у вересні 1711 року прийняв постанову «о выводе казаков из Белой Церкви и со всей Украины». Утім їхня роль була тут абсолютно пасивна. Усе вирішував турецький султан.

Очевидно, переселення козаків відбувалося не так швидко, як того хотілося б полякам. У лютому 1712 року постанова сеймику Київського воєводства знову наполягала на виведенні козаків з його території, наголошуючи, що за пактом царя з султаном воєводство має бути повернуто Речі Посполитій (евакуація російських військ і реституція України).

У Росії в той момент не було можливості протистояти Оттоманській Порті. 9 червня 1712 року Танському висилають указ про призначення його київським полковником (замість білоцерківського). Правобережжя знову знелюдніло. У березні 1714 року керуючий маєтками київської католицької єпископії повідомляв, що Фастів порожній і в належних йому селах усього 8 підданих. Восени 1714 року шляхта воєводства Київського також заявляла, що людей за Дніпро забрала всіх Москва. Утім у цьому разі йшлося про спроби землевласників уникнути сплати податків.

Нова польська колонізація

І ось уже вкотре після кривавих зіткнень та протистояння з козацтвом і селянством, що приєдналося до нього, польська шляхта знову поверталася на Правобережну Україну. Чому вона так уперто наступала на ті самі граблі, забуваючи всі отримані уроки і не думаючи про наслідки? Яскраву відповідь дає Самійло Величко: «И не всуе Поляки, жаліючи утрати Украини оноя тогебочнея, раемъ світа Полского въ своихъ унѣверсалахъ ея наричаху и провозглашаху; понеже оная, предъ войною Хмелницкого, бысть аки вторая земля обѣтованная, медомъ и млекомъ кипящая».

У пісні «Ой наварили ляхи пива» про Івана Гонту звучить гіркий докір полякам:

Варто зазначити, що польська власність у цьому регіоні розподілялася не між дрібного шляхтою, а в основному складалася з магнатських володінь. «Уманщина перешла от Струсей к Потоцким, Смелянщина от Конецпольских к Любомирским; и в этих огромных имениях, в которых “дедичи” никогда сами не жили, заселением земель и устройством их имений занимались их урядники и уполномоченные». До 1762 року «поляки самовольно населили 10 городов Правобережной Украины, признанных по договору 1686 года спорными и поэтому не подлежащими заселению».

Просто так привабити новоселів було неможливо. Єдиний варіант полягав у створенні слобід, тобто звільненні «от всех почти повинностей и налогов на известное число лет». іноді навіть до 30. Серед колишніх правобережних жителів і втікачів зі старшинських маєтків лівого берега завжди знаходилося немало людей, які готові були знову спробувати щастя на польській стороні. Тим паче, що, як зазначав Пантелеймон Куліш, перехід через Дніпро «при тогдашнем состоянии земской управы и пограничного дозора» був легким. Куліш також описував цікавий переказ про фігури, тобто хрести, з повішеними на них снопом жита, ціпом і серпом. «Такие фигуры выставляли на береговых возвышенностях в знак того, что некто заселяет слободу и приглашает к себе поселян на известных льготах». В перекладину вбивали кілочки, що вказували, на скільки років дається пільга. Шляхта збирала лише подимне, а панщина була умовною, не більше дванадцяти днів на рік. Тому нові села досягали квітучого стану доволі швидко, і, як наслідок, населення краю зростало.

Проте дух козацтва все одно жив на Правобережжі. Там, «где народонаселение уцелело, или там, где оно стало медленно водворяться, мы встречаем тоже симптомы брожения». Це були ті самі люди або їхні нащадки. Практично одразу після «згону», незважаючи на всі перешкоди з російської сторони, люди стали повертатися на старі місця. Ці люди анітрохи не змінилися. Свобода козацька і віра старовинна залишалися їхнім ідеалом, забронзовілим за десятиліття воєн і потоків пролитої крові. Ілюзорність ідеалу, примарність мрії були як ніколи сильні. «Поводы к козацким восстаниям не только не были позабыты, но еще усилены очарованием прошедшего».

Потяг до козацької мрії на Правобережжі втілювався не лише в гайдамацьких рухах, а і в активному вступі в так звану міліцію або надвірних козаків, тобто особисту охорону шляхти й магнатів. Селянська родина зобов’язана була надати вершника в певному мундирі і з необхідним озброєнням, на хорошому коні, а за це звільнялася від панщини, данини та оброків на весь час служби. Надвірні козаки самостійно вибирали своїх старшин — отаманів, осавул, сотників, хоча полковником призначався шляхтич. Якоюсь мірою поляки самі провокували місцеве населення, що добре пам’ятало козацькі часи, створюючи надвірну міліцію і посилюючи ностальгійні спогади про минуле. З’являлися тисячі озброєних «покозачених» самими поляками селян. Незважаючи на своє привілейоване становище, надвірні козаки виявилися дуже ненадійною і навіть небезпечною для шляхти структурою. Час показав, що найчастіше вони приєднувалися до гайдамаків.

Правобережжя і гайдамаки

Двохсотлітня історія правобережного козацтва не могла швидко стертися з народної пам’яті[10]. Ідеали козацької волі, засновані на відданості «вірі предків» (тобто православ’ю), знайшли відображення в новому русі, що дістав назву гайдамацького (від тюркського «айда» — «підемо»). Ми не раз наголошуватимемо, що, як і всі подібні явища, гайдамацькі повстання були неоднорідні за складом та ідеалами. Пошук здобичі і пригод сусідив з мотивами національної, релігійної та соціальної боротьби. Активними прихильниками гайдамаків були запорожці (про це докладніше нижче), а також українське православне духовенство, так само як і ченці прикордонних православних монастирів. Слабкість Речі Посполитої як держави, зокрема у військовому сенсі, а також безпорадність польської адміністрації призводять до того, що гайдамацькі рухи на Правобережжі в другій і третій чвертях XVIII століття стають хронічним явищем, часом набуваючи значної сили.

Між вільним православним селянством і католицькою шляхтою дуже скоро почалися конфлікти. А тільки-но справа дійшла до гайдамацьких повстань, по суті нового виду козацьких війн, селяни одразу ж охоче до них приєдналися. Запорожцям і лідерам гайдамацьких ватаг не потрібно було докладати особливих зусиль, щоб знайти собі союзників. Перше велике гайдамацьке повстання 1734 року — яскравий приклад.

Приводами до повстання стали смерть польського короля Августа II, створення Дзиковської конфедерації на підтримку Станіслава Лещинського і початок збройної боротьби шляхти, прихильників різних кандидатів, за участю іноземних військ. Коли російські та реєстрові козацькі війська були введені в Правобережну Україну, це послужило сигналом для масового повстання місцевого селянства. Особливої сили воно досягло на Київщині та Волині, де його очолив сотник Шаргородської надвірної міліції І. Верлан. Він закликав селян формуватися в козацькі полки, винищувати поляків та євреїв. Заклики Верлана зустрічали велике співчуття, а його загони проникали аж до Кам’янця-Подільського і Львова.

Показово, наскільки пам’ять про козацькі часи стійко зберігалася у Брацлавщині. 1734 року там активно ширилися чутки про спрямування на допомогу місцевому населенню полковника Танського й гетьмана Самуся. Тобто в пам’яті спливали часи Палія, і не важливо, що Танського й Самуся вже не було серед живих.

Надалі суди Київського та Брацлавського воєводств були переповнені скаргами шляхти на своїх селян і «domowe chłopstwo», яких підбурили до збройного повстання. В інших випадках, наприклад, у селі Гулевець, селяни ставали інформаторами і провідниками гайдамаків.

Надзвичайно яскраво реалії краю відображають збережені свідчення селян, які взяли участь у цьому першому гайдамацькому повстанні. Вони мріяли приєднатися до козаків і разом з російськими військами різати ненависних ляхів. Такий собі Андрій Суляк, який народився під Збаражем, розповідав, що Верлан мав указ від московського полковника на ім’я Поланко: «ее и. в. волохам, казакам и сербам, чтобы служили». Селяни присягнули в Умані проти ляхів за її імператорську величність тощо.

Селянин Супрун Кияшко мешкав у селі Борки Чигиринського староства. Один його син був у Січі, інший жив з ним. Кияшко мав пасіку на кордоні. Коли прийшли гайдамаки, вони кликали його з собою. Супрун відговорився старістю, але син його прямо сказав: «Ты мене, батьку, не удержиш, я з ними пойду» (“ty mene, bat’ku, ne uderżysz, ja z niemi poidu”).

Російські війська, що вступили на територію Речі Посполитої, тобто на Правобережжя, охоче залучали до себе надвірних козаків і селян, які приєдналися до них. Командувач російських військ Людовік Гессен-Гамбурзький у своєму указі прямо писав про «российские войска команды нашей как регулярные, так и нерегулярные» (тут і далі курсив мій. — T. T.-Я.). Пізніше, після закінчення повстання, у 1735 році постанова сеймика Брацлавського воєводства вимагала покарання російських офіцерів, «подстрекавших крестьян к бунту» (Полянського, Редькіна, Сенькеєва, Корсака та ін.). Єзуїти подали скаргу на російського полковника Полянського, який у містечку Гранові передав командування російським військом якомусь Гриві, «ватажку запорожцю». Після цього вони напали на Вінницю разом «с обывателями ключа Немировского», тобто місцевими селянами. В іншому випадку шляхтянка скаржилася, що запорожці, підбуривши селян жаботинських, убили її чоловіка і викрали майно. Але основні претензії позивачки були до російського полковника Андрія Дуніна, який квартирував тоді в Жаботині і своїми розпорядженнями спричинив повстання селян, узяв частину грошей та звільнив від відповідальності селян, які примкнули до гайдамаків. Зокрема, Дунін наказав, «чтобы крестьяне не ходили на стражу в замок и не слушались».

У багатьох випадках селяни, взявши участь у спустошенні села, йшли звідти в пошуках кращої долі. Найчастіше втікали на лівий берег. У лютому 1735 року Брацлавський сеймик подав вимогу генерал-губернатору Києва Йоганну Вейсбаху видати учасників повстання, які втекли на лівий бік Дніпра.

Кордон з Росією

Переходи були простими, кордону як такого не існувало, та й не мав він чітко встановлених меж. Ще в 1736 році Брацлавський сеймик постановив створити комісію для визначення кордону з Росією. У серпні 1740 року депутати Київського воєводства скаржилися на сейм щодо переміщення російських кордонів з річки Ірпінь і Стугна на Унаву (Фастівський округ). Однак Річ Посполита зразка середини XVIII століття була вже зовсім не тією, що сто років тому. Без допомоги російських військ вона не могла впоратися з гайдамаками.

Хоча останні зазвичай приходили із «запорозьких земель», Дикого Поля або Лівобережжя, вони незмінно заручалися підтримкою місцевого правобережного селянства, яке вбачало в них захисників і втілення козацької мрії. Постійними зв’язковими були пасічники, які жили у віддалених місцях. Про одного такого знаємо з матеріалів 1742 року, коли поляки проводили розшук в околицях Умані, щоб викрити зв’язки селян з гайдамаками. Тож не дивно, що Брацлавський сеймик постановив знищити віддалені степові хутори і гарди, де збираються свавільні холопи.

Селяни об’єднувалися з гайдамаками і в періоди між великими повстаннями. Так, серед претензій дворян Київського воєводства у прикордонний суд з 1746 по 1751 рік згадано напад на Фастів білоцерківського отамана, що зібрав запорожців. Шляхта скаржилася на підданих села Борзна, які «з закордонними» (тобто вихідцями з Лівобережжя) напали на своїх панів, а потім сховалися на території Росії. Те саме відбулося і в селі Таборівка Білоцерківського округу, де селяни із запорожцями напали на панський двір і збунтували підданих.

Правобережжя в гайдамацькому повстанні 1750 року

Новий виступ гайдамаків почався 1750 року. З весни по осінь (звичний час гайдамацьких повстань) майже все Київське воєводство і Поділля перебували під владою повсталих. їм вдалося захопити навіть Вінницю.

Картина підтримки місцевого населення була копією попередніх гайдамацьких виступів. Командувач коронних військ на Правобережжі (т. зв. української партії) А. Ожга наказував шляхті й духовенству Київського воєводства Овруцького повіту робити облави в лісах, борах, пасіках, виявляти селян, «состоявших на связи с гайдамаками и снабжающих их съестными припасами». Серед звинувачених був пасічник, мешканець села Копистирин (Шаргородський район), якому ставили на карб те, що він переховував на пасіці і постачав харчами гайдамаків. У зносинах з гайдамаками звинуватили й селян містечка Народичі (Овруцький повіт). Було заарештовано мельника Тараса, сини якого кілька років провели у Січі, а також інших підданих лозницьких — одні бували на Запорожжі, інші «кореспондували» з гайдамаками. Гайдамаків підтримували не тільки селяни, а й рудники, тобто ті, хто видобував руду. Тож не дивно, що поляки вважали всіх українських селян потенційно небезпечними. Універсал коронного гетьмана І. Потоцького від 1751 року забороняв пропускати селян за кордон без спеціальних перепусток, а також наказував обстежити броварні і хутори, щоб перевірити поведінку підозрілих осіб, які там переховуються.

Побоюючись гайдамаків, сеймик Київського воєводства восени 1750 року вирішив озброїти створювану спеціальну міліцію за рахунок подимного податку. Аналогічно вчинив і сеймик Брацлавського воєводства, створивши збройну міліцію під командою Д. Мацевича. Йому наказували ловити гайдамаків і пов’язаних з ними осіб. Причому оплатою мала слугувати вся отримана здобич. Та вже через рік дворяни Київського воєводства заявили, що бажають скасувати міліцію, позаяк та не захищала від нападів гайдамаків, ще й сама грабувала.

Наслідки цього постійного протистояння були сумні. У грудні 1750 року староста Чигирина Ян Каєтан Яблоновський заявляв, що Чигиринське староство повністю розорене гайдамаками й остаточно спорожніло. При цьому, згідно з місцевими переказами, перед Коліївщиною в чигиринських лісах «были секретные кузницы, в коих приготовлялось оружие».

Коліївщина

Про те, що стало приводом до повстання 1768 року, докладно поговоримо нижче. Спроба зберегти Річ Посполиту, ілюзорно сприйнята як необхідність боротьби з православними «дисидентами», море крові, пролите католиками Барської конфедерації, додалися до привабливих декларацій політики Катерини II, збіглися з часом закінчення пільгових років. Усе це спричинило вибух. Для нас важливим є розуміння того факту, що Коліївщина була черговим сплеском надії повернутися до козацьких часів, до тієї романтичної Гетьманщини, оспіваної в думах, обожнюваної та ідеалізованої народом. Як це було за Наливайка і Хмельницького, Палія та Самуся.

Існує переказ, що після взяття Умані Залізняк і Гонта наказали бандуристам співати їм думу про Богдана Хмельницького. І це надзвичайно яскраво засвідчує зв’язок часів та домінування ілюзій.

Надвірні козаки

Коліївщина, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, зародилася не деінде, а в самому серці козацького Правобережжя, на Чигиринщині, в Мотронинському лісі. І це були не напади окремих ватаг, а масовий підйом місцевого населення — від селян і пасічників до надвірних козаків. Найбільш відомий завдяки передусім польській літературі факт приєднання до повстання надвірних уманських козаків під керівництвом Івана Гонти. Але це був зовсім не поодинокий випадок, що є доказом тих настроїв, які домінували в регіоні.

Зберігся запис у гродських книгах Вінниці, який зробили старшини надвірних козаків Андрій Письменний, сотник немирівський; Устим Бобель, сотник тульчинський; Федір Попович, отаман з Уманщини; Єлим Баран, отаман немирівський; Григорій Дуброва, отаман гущівський; Павло Черетний, отаман брацлавський; Іван Моторний, осавул ора-тівський; уманський козак Роман Романенко. Насамперед вражає сам факт такого запису. По-перше, перед нами люди освічені, котрі розуміються на юридичних казусах. А по-друге — свято вірять у свою правоту. Автори запису перелічували лиха, яких зазнало православне населення польського Правобережжя в 1768 році від барських конфедератів: «Ми, дивлячись на це з невимовним болем і відчаєм, були змушені об’єднуватись з військом найяснішої її милості імператриці усієї Росії не з іншою метою, як тільки через власні скарги наших людей, щоб можна було обороняти наших побратимів і рідних при майбутніх нападах та помститися ворогам усього християнського народу за пролиту тиранами невинну кров і за поневолення наших побратимів. Тому вимагаємо без жодного примусу, добровільно приєднуватись до нас і бути у війську найяснішої її милості імператриці!».

У деяких інших випадках надвірні козаки втікали в Росію. Так, ще у квітні 1768 року Україну покинув отаман Іван Сухина з 62 «польськими козаками», які втекли, не бажаючи діяти спільно з конфедератами проти своїх співвітчизників. Бони «прибегнули под высочайший покров е. и. в. с желанием остаться вечно в подданстве». Цікаво, що найвищий рескрипт Катерини наказував «принять их ласково и поместить между настоящими в Елисаветградской провинции поселянами», а якщо хто ще з польських козаків вийде — чинити з ними так само. Те, що поляки поставили надвірних козаків перед необхідністю карати власних селян, підтверджує і губернатор Петро Рум’янцев. Він повідомляв Катерині II, що польський губернатор Сасін «уполномочен был нарочно от господина своего, бунтовщика Щенявского, чтоб собрать всех пограничных Козаков и противо нас поставить; только сии жители сведавши, для чего сие делается».

Канів

Однією з найяскравіших сторінок Коліївщини, що характеризує козацькі ідеали повсталих, їхні мрії та прагнення, є, на нашу думку, події в місті Канів.

У червні 1768 року Петро Рум’янцев сповістив Катерині, що в Переяслав прибули старости і губернатор канівський, а також губернатор корсунський. Вони втекли від гайдамаків і початку повстання, розповівши таке: «9 числа сего июня вооруженных тридцать человек Козаков» запорозьких, «въехавши в город Канев», надіслали одного до губернатора, оголошуючи, що «они в силу указу в. и. в. от кошевого войска Запорожского туда посланы». На прохання поляка пред’явити указ вони показали папір «под титулом в. и. в., написанное запорожским атаманом куреня Уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской». Після цього у відповідь на відмову здатися запорожці напали на замок, причому «польские казаки (тобто надвірні козаки. — Т. Т.-Я.) и обыватели к ним присоединились». За іншими відомостями, «тридцать человек Козаков запорожских в польским местечке Каневе выжгли тамошний замок, умертвили многих поляков...» Самі жителі Канева свідчили, що запорозький отаман тричі посилав до поляків, але ті відповідали, що битимуться. Він підпалив замок, і тоді поляки вийшли.

Те, що канівці справді закликали на допомогу запорожців, підтверджувало і звернення до Рум’янцева «от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством», передане в Переяслав гінцем. У цьому посланні мешканці Канева пояснювали, що, «предваряя намерение господ своих, якобы на погубление их взятые, и видев, что и попы свои заодно с теми зделались на них гонители, призвали к защищению своему запорожских Козаков...» Тобто вони пояснювали свої дії заходами, вжитими для захисту від барських конфедератів.

Побоювання мешканців не були безпідставними. Канівець, сотник Василь Мізін, розповідав таку історію: «по причине бывшего на него от каневского губернатора Новицкого гонения за то, что он, Мизин, с протчими тамошними каневскими греческого исповедания жителями по принуждению оного Новицкого не пристал к унияцкому закону и от угрожения оным Новицким ему, Мизину, смертию, бежав он... ис-под караула», потім прийшов у Канів, де був Неживий. Канівський міщанин Сидір Іванович згодом подав скаргу у гродську канцелярію від імені «обывателей воєводств Киевского и Брацлавского» на поведінку Канівського гарнізону, який підтримав, зокрема, Барську конфедерацію. Він описував, як поляки зігнали в Канів «300 знатных особ» православної релігії, били їх киями і силою примушували присягати на вірність конфедерації.

Кошовий отаман, звісно, поспішив відхреститися і від своїх запорожців, і від канівських жителів. В офіційному рапорті Рум’янцеву він повідомляв: «прозби от каневских жителей к нам в Кош никакой не било і о сем Кош неизвѣстен, от Коша козаки запорожскіе туда для ceгo не посилани».

Рум’янцев, який добре орієнтувався в реаліях Правобережжя, мабуть, не особливо цьому вірив і писав: «по всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, встают против владельцев своих в своем возмущении, принял тут средства жесточайшие. А напротив другие, поборники римского вероисповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми».

Захопивши Канів, гайдамаки вимагали від російської влади в Переяславі інструкцій, як їм чинити далі («от той канцелярии совета и наставления»). У надісланому до переяславської полкової канцелярії повідомленні вони стверджували, що «тех запорожцев вызвали сами из Сечи к своей защите», а отаманом був у них отаман куреня Мглинського запорозького Семен Неживий. Сам Неживий у листі до командира гусарського полку Федора Чорби 21 червня 1768 року пояснював свій прихід на допомогу Каневу: «Поневаж в польской области показалося немалое разорение, яко и в старостве Чигиринском от году 1766 от униатов, которые, униаты, народу христианскому великие беды и разорения делали, при том же разорении, священников благочестивых словивши, головы, бороды и усы обстригали и тиранско мучали, не токмо священникам и монахам тое делали, но и народу христианскому, и еще войско конфедерацкое, в Украину спровадивши, хотели народ христианский мучити, яко в городе Каневе, от козак отобравши ружья, хотели (их) смертью казнить. Я, Семен Неживый, атаман куренный уманский, видячи кривду народа православного, собравши казаков, вооружился и тех конфедератов з Украины отогнал, а некоторых ляхов смерти предал». Неживий підкреслював: «Теперича содержусь в Медведовце со всею своей командою и ожидаю от вашего высокородия милостивой резолюции, что мне впредь поступать; поневаж со всею своею командою народу христианскому никакой обиды не делал и которые города доставал, и те города подписалися, при котором письме до вашего высокородия для рассмотрения и предоставляю». Неживий справді почав переговори з російськими командирами про спільні дії, а 26 червня відбулася зустріч отамана з поручиком жовтого гусарського полку князем Іваном Монвеловим. Зустрічалися вони на греблі, гайдамаки приїхали з хлібом-сіллю, вимагали видати поляків і жидів.

Серед гайдамаків Неживого, як і поміж місцевого населення, домінували ілюзії, що «оные места будут в скором времени российской державы, а не польской и чтоб те мужики считались российскими, а не польскими жильцами». Тобто всі вірили у швидке приєднання Правобережжя до Росії, вважаючи це єдиним порятунком від ненависної польської влади.

Саме тому червоною лінією серед свідчень жителів правобережних містечок проходять офіційні заяви про відсутність будь-яких претензій до гайдамаків. Такі документи підготували, наприклад, міщани села Мошни: «Благородному и достопочтенному г-ну атаману куреня уманского войска запорожского Семену Неживому от мещан мошенских». Мешканці міста перелічували «крайнюю нужду и отягощение» від губернатора мошнинського Підгородецького, який «людей свецких до полусмерти киями забивал, униатам гонителям великую протекцию давал во всем», збирався «на нас конфедерацию спровадити из ляхов». Ці погрози і несправедливості жителі представили Неживому, і той під час свого перебування в Мошнах «людям нашим мошенским ни меншей кривды не учинил, совестию о том свидетельствуем». Підпис на документі — отаман мошенсъкий Василь Кирченко і «к сему и целая громада мошенская».

У свідченні канівських жителів акцент було зроблено на становищі надвірних козаків, які, «видя свою нужду и ближнею смерть и прочих христиан, доносили ему, атаману, чтоб посланного от них с таковым резоном, что господа наши каневские в замке обетающиеся советовали между собою не применять никакоже намеренного дела: оных казаков прежде атаманов, потом рядовых... отобравши оружие от них, выгубити смертно. И с тоей причины слышали от некоторых таковую нечаянную смерть не токмо себе, но и на прочих христиан; оные каневские козаки и просили вышепомянутого атамана войска запорожского». Надвірні козаки приєдналися «к команде вышепомянутого атамана», який, «будучи в городе нашем Каневе, жителям здешним каневским никакой обиды не делал». Документ підписали отамани, міщани і городові козаки. Козаки із загону Неживого, своєю чергою, стверджували, що задовольнялися лише хлібом, який давали їм жителі Канева, «никаких раззореней и грабительств никому не чинили» і взагалі «жили тамо единственно только для охранения от обид тамошних обывателей, которыя просили нас, чтоб их защищали от поляков».

Зрештою, є свідчення медведівців. Вони підкреслювали, що «в старостве Чигиринском везде по городах и селах великое разорение народу показалося от поляков, т. е. от конфедератов», зокрема масові вбивства з боку поляків відбулися в Жаботині. Потім «конфедераты, враги и неприятели е. и. в. и Короне польской, приехавши сто человек у Медведовку», відібрали зброю у надвірних козаків. Мешканці Медведівки наголошували, що опинилися перед складним вибором: вони не хотіли зрікатися православ’я («Но мы все правоверные христиане, не хотя своей присяги касовати благочестивой»), до того ж бажали «верными быть ее и. в.». Тому вони втекли від конфедератів «з домов своих по лесах», ховаючись. «И как бы сей атаман от войска запорожского Семен Неживый, собравши команду Козаков и вооруживши, оных конфедератов з Украины не отогнал, то бы оные поляки, чтоб похотели, то то б и зделали с нами». При цьому вони свідчили щодо Неживого, що той «грабительства не делает», тільки корми вимагає. Підписано документ городовим отаманом і «целой громадой медведевской».

Ця глибока віра в заступництво імператриці і прийдешнє приєднання до Росії була нерозривно пов’язана зі стійкою мрією про козацтво. Гайдамаки, які прийшли до влади, відроджували саме старі адміністративні порядки Гетьманщини. Свідки стверджували, що запорожці жили в Каневі, «учреждая там порядки экономические, к чему уже и определен от них... городовой писарь греческого исповедания». Максим Залізняк, який приміряв на себе роль гетьмана, видавав відповідні універсали в дусі Хмельницького. Вони починалися словами: «По указу в. и. в. самодержици всеросийской Екатерини Алексеевни и прочая, и прочая, и прочая...» А підписувався він так: «Максим Залѣзняк, полковник Воиска Запорозкаго»[11] або «Максим Залѣзняк, полковник низовскій с товариством». Ці відсилання до часів Гетьманщини були зрозумілі і затребувані на Правобережжі. Тісний зв’язок з лівим берегом, з Українським гетьманством, який зберігався там, живив ілюзії, що козацтво Правобережжя могло і мало відродитися. Під захистом імператриці.