Коліївщина: великі ілюзії

Коліївщина, Барська конфедерація, діяльність Гервасія і Мельхіседека з відновлення православ’я на Правобережжі широко відображені в історичній пам’яті — як українській, так і польській. Бони здебільшого переплітаються хронологічно та обросли різними міфами. Історична пам’ять, яка, на жаль, сама по собі здатна створювати стійкі міфи, сильно вплинула на нечисленну історіографію, що часто повторювала штампи, не особливо перевіряючи їх і перетворюючи на ще усталеніші легенди. Спробуємо розібратися в деяких із них за допомогою документів, що збереглися до наших днів.

Арешт Залізняка і Гонти

Один зі стійких міфів — це арешт лідерів Коліївщини, яких, «як відомо», запросили командири російських військ на бенкет, напоїли, роззброїли і схопили, а потім, сильно побивши та принизивши, передали полякам, а декого відправили до Києва.

Ми вже зазначали, що імператриця Катерина та керівники її зовнішньої політики вирізнялися неабияким цинізмом і практицизмом щодо «дисидентського питання». Вони сприймали Правобережжя як територію Польщі й не мали щирих почуттів до одновірців. Але і ворогами їх не вважали. За часів усіх минулих повстань гайдамаки охоче приєднувалися до російських військ, що протистояли польським конфедератам, а ті, своєю чергою, не тільки не гребували їхніми послугами, а й навіть часто відкрито закликали до співпраці — насамперед місцевих селян і «надвірних козаків». Як мінімум ненависті командири російських військ до повсталих не відчували й у 1768 році, а багато (передусім Рум’янцев і навіть почасти Кречетніков) дивилися на них зі співчуттям. Останній, наприклад, відмовився «подавлять восстание мужиков», на чому наполягав начальник польського корпусу Франциск Ксаверій Браницький, і наказав своїм підлеглим «не чинить ни малейшей обиды и притеснения мужикам». У листі до Миколи Рєпніна Кречетніков узагалі іменував Гонту «славным гуманским сотником». Дозволимо собі припустити, що, якби не Балта, яка спровокувала російсько-турецьку війну і спричинила справжню паніку в оточенні Катерини, імперська влада спустила б події Коліївщини на гальмах (так само, як вона робила у 1733 і 1750 роках), офіційно пожуривши гайдамаків, а насправді не зробивши жодних зусиль для їх затримання і покарання.

Міф про підлий арешт з’явився у пізніх польських наративних джерелах. Уперше про нього пише Адам Мощинський, сучасник подій, який, однак, під час Коліївщини перебував у Варшаві. Саме він докладно розповідає, як донці в особі Гур’єва запросили Гонту і Залізняка на обід, де їх, п’яних, заарештували. Практично повністю розповідь Мощинського передає Вероніка Кребс, дочка губернатора Умані, убитого гайдамаками, причому, за її версією, захоплював Гонту і Залізняка сам Кречетніков. У записках її брата Павла Младановича цей сюжет повторено у скороченому вигляді. Головною дійовою особою під час арешту керівників Коліївщини у нього є «Кологривов, полковник донцев». Він також пише, що в день арешту «к полудню» приїхав Кречетніков і наказав Гонту й Залізняка тричі на день бити, даючи щоразу по 300 шомполів. Цю кровожерну деталь, крім Павла, не наводить жодне з польських джерел. Младанович згадує інші, також абсолютно не характерні для росіян деталі, зокрема те, що Гонта і Залізняк сиділи у глибокій ямі. Саме так утримували гайдамаків поляки. До речі, Кребс у своїх записках сама суперечить братові і пише, що Гонта перебував у наметі Кречетнікова. До того ж вона описує, що на Гонті був одяг сотника. То як же бути зі «струпами, покрывавшими все тело» Гонти і Залізняка після регулярного шмагання, про які сказано у Павла?

Фантастичність записок поляків, виданих, а головне — написаних на початку XIX століття, через 50 з гаком років після подій, зауважував ще Іван Франко. Павлу Младановичу на момент узяття гайдамаками Умані виповнилося сім років. Його сестрі Вероніці Кребс під час Коліївщини було вже вісімнадцять. Проте записки вона писала через шістдесят років (!), безумовно прагнучи вигородити батька і зробити власне сімейство знаменитим. Павло глибоко ненавидів повсталих, тож його спогади містять безліч зневажливих для них фантастичних деталей. Кребс, попри більшу стриманість у почуттях, також не була позбавлена літературної фантазії. Наприклад, вона розповідала, як з нею зустрічався сам Кречетніков і як показував їй Гонту.

Францішек Равіта-Гавронський, який спирався на псевдо-спогади Младановича і його сестри, намагався пом’якшити їхню фантастичність, заявляючи, що Кречетніков був в Умані лише кілька днів.

За Павлом Младановичем, головною дійовою особою під час захоплення гайдамаків був Кологривов, а потім розправу над ними чинив сам Кречетніков. Його сестра згадує Гур’єва і Кречетнікова. Опублікований журнал (тобто похідний щоденник) Кречетнікова дає змогу точно встановити, в які дні де він перебував. 27 червня (8 липня за новим стилем) Кречетніков отримав звістку від Гур’єва про взяття під Уманню гайдамаків. Сам він у цей час був у Лінцях (!), звідти попрямував до Кам’янця-Подільського і далі до Брацлава. 1 липня генерал прибув до Тульчина і там залишався до середини місяця. 7 липня туди приїхав Браницький. Тобто в Умані Кречетніков ніколи не бував і ніколи не бачив дітей Младановича, та й самі події в Умані не знайшли відображення в його щоденнику, хоча він докладно записував усі звістки і свої зустрічі.

Як насправді схоплювали гайдамацьких лідерів? Кречетніков у своєму щоденнику записав, що отримав «рапорт от полковника Гурьева, что он, прибыв под местечко Гумань, нашел лагерь грабителей, к коим послал порутчика Кологривова с тем, чтобы они отдались; но оные, не допустя до себя, стали стрелять, почему он, увидя их сопротивление, тотчас атаковал и, не дав им справиться, всех взял, коих нашлось: запорожцев 65, да здешних разных Козаков 780 человек». Через два дні Кречетніков доповідав Рєпніну, що Гур’єв, з’єднавшись із поручником Кологривовим під Уманню, «нашел стоячих лагерем запоросцов и здешних казаков, к коим он послал порутчика Кологривова уговаривать, чтоб они добровільно отдались, но сии дерзостные люди одважились, не допусти до себя, по нем стрелять, что увидь, полковник Гурьев с корабинерами и казаками их тотчас атаковал и, не дав им исправиться к обороне, всех взял». Він одразу ж наказав відправити запорожців до Києва, а решту — до Браницького. Це збігається з повідомленням самого Браницького королю Станіславу Августу від 10 липня: «Полковник Гурьев высланный с подъезда к Умани взял 846 гайдамаков, которых мне отослал, исключив из них несколько десятков запорожцев».

Атаку Гур’єва описано і в офіційній слідчій справі Київської губернської канцелярії. Він сам інформував: «приближась он, Гурьев, с Каргаполским полком к полскому местечку Умани, стоявших в поле вооруженных разделившихся в три части оных разбойников окружа их с трех сторон, посылал к ним от себя афицера с шестью донскими казаками со увещанием, чтоб они от злодейства воздержались и возвратились в свои места, но они, не приняв того увещания, не допустя до себя того афицера, стреляли по нем из ружей и ранили двух казаков, после чего по учинении на них стремительной атаки, брося они ружья и оставя имевшияся при них пушки, здались».

Під час винесення вироку гайдамакам було враховано, що вони чинили опір атаці Гур’єва, убили двох осіб і трьох поранили, при цьому поранень зазнали п’ятеро запорожців: Конон Лагода, Семен Пукоменний, Степан Слива, Максим Таран, Опанас Черенко. Зрештою, є свідчення запорожця Максима Висоцького, який особисто бачив, як загін «полковника Железняка» з його «партией гайдамаков» «полковник Гурьев з донским полковником, а как его зовут, не упомнить, с командою отаковал и, под караул взявши всех, в колодки позабивал».

Поява легенди про запрошення на бенкет (традиційної з античних часів) саме в польських колах цілком зрозуміла. Така подія справді відбулася в Умані в 1738 році, коли польський командир Антон Табан запросив на обід 102 запорожців, а потім, напоївши, повісив їх. Командири Коліївщини були захоплені зненацька, але в переносному, а не прямому сенсі цього слова. Вони вважали, що мають підтримку з боку імператриці і спрямованих нею військ — ми докладно розглядали це в розділі про запорожців. Саме так описував захоплення василіанський чернець Корнелій Срочинський: російські війська оточили і заарештували гайдамаків, а ті думали, що їм прийшли на допомогу. Тож слабкий опір і моментальна перемога регулярних військ не дивують. А для поляків трактування з бенкетом відповідало традиційним літературним прийомам, до того ж заснованим на відомому в Умані переказі.

Що стосується подальших подій, які вигадав Павло Младанович, ясна річ, ніхто нікого не тримав довго у таборі і не бив — усіх оперативно розіслали, адже перед загонами Кречетнікова стояло завдання виловити інших гайдамаків і розправитися з Барською конфедерацією[54].

Той факт, що основним завданням Кречетнікова була боротьба саме з Барською конфедерацією, дуже важливий, і зрозуміло, чому про це «не згадують» Младанович і Кребс. Несподівано для себе після подій Балти Кречетніков отримав наказ схопити учасників Коліївщини, які об’єктивно допомагали йому в боротьбі з поляками. При цьому Рум’янцев наказував йому, як ми бачили вище, діяти вмовлянням. Крім усього іншого, Кречетніков знав, що Младанович — ворог. Напередодні Коліївщини, на початку травня 1768 року, поручник чорного гусарського полку Раде за наказом Рум’янцева проводив розвідку в районі Умані для виявлення пособників Барської конфедерації. «В местечке Умани видел он, Раде, четырех товарищей украинской противной партии, кои прибыли туда будто для занимания квартир и приготовления фуража, а главная их комиссия в том состоит, чтоб преклонить тамошний гарнизон графа Потоцкого, со всею артиллериею и аммунициею, а равно как и находящихся на службе его казаков, купно с прот-чими подданными, на соединение с конфедератными под командою маршалка Пулавского и старосты Варецкого войском, которое в Баре собирается. Тамошний губернатор Младанович предостерег его, что он с своим паспортом свободно далее проехать не может, для того, что всему войску украинской партии повелено российских подданных... везде ловить и команде представлять». В Умані Раде «видел нескольких польских законников, кои, по папскому повелению, от польских епископов присланы для увещания всего, в уманском повете живущего, шляхетства, на соединение с украинскою партиею, в чем многие уже секретно к присяге приведены». I Рум’янцев, і Кречетніков однозначно оцінили цей рапорт. Така звістка змушує по-новому поглянути на конфлікт Гонти з Рафалом Младановичем, до якого «російська партія» не могла відчувати жодних симпатій через його явне покровительство панським конфедератам.

Зауважимо, що Кречетніков у своєму щоденнику називав гайдамаків «грабіжниками», але ніяких особливих епітетів чи емоційних коментарів на їхню адресу не вживав. Він був звичайним військовим, не мав ілюзій, але не був позбавлений певних понять про шляхетність. До речі, Кречетніков сам поживився здобиччю гайдамаків і, відповідно, не вважав грабіж поляків чимось незвичайним.

Цікаво, що в українській історичній пам’яті винуватцями захоплення Залізняка й Гонти постають насамперед польська шляхта, іноді донці і «гетьманці». При цьому російську імператрицю Катерину ніхто не називає винуватицею кривавого придушення Коліївщини. Жодного українського переказу, який описує «запрошення на бенкет», не існує (на відміну від циклу про арешт Палія), що ще раз підтверджує безпідставність цього міфу, створеного польською літературою і вдало вписаного в радянську доктрину.

Страта Гонти

Відомий вирок Гонті — 10 днів знімати смуги шкіри, на 11-й день відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце і на 14-й день уже неживому відрубати голову — нагадує радше опис жертвоприношень майя, ніж покарання у «цивілізованій» Європі кінця XVIII століття. Цей вирок, безумовно, свідчить про градус взаємної ненависті й фанатизму — тут ключове слово «взаємної». Правда, Павло Младанович, єдиний, хто описав цей вирок, додав, що Браницький не витримав і наказав на третій день відрубати Гонті голову.

Стійке уявлення про страту Гонти, що тривала багато днів і супроводилася мужньою поведінкою уманського сотника, який терпляче зносив усі муки, створив Володимир Антонович у своїй знаменитій статті. Вона Грунтувалася на напівфантастичних польських «спогадах». Офіційних паперів або судового вироку щодо Гонти немає. Не дивно, що Наталя Яковенко сумнівається в тому, що з Гонти живцем здирали шкіру, вважаючи це легендою.

Про ступінь достовірності записок Павла Младановича ми вже говорили. Генріх Мощинський, який видав його опус, визнав за необхідне зазначити, що Браницький не був присутній на страті в Сербах і, мабуть, наказ про скорочення страти насправді віддав Стемпковський. Мощинський посилався на Равіту-Гавронського, який, своєю чергою, робив цей висновок на підставі не менш ненадійного джерела — записки Вероніки Кребс. Згідно з її версією Кречетніков віддав в Умані Гонту регіментарю Юзефу Габріелю Стемпковському (Юзеф Страшний, кат Коліївщини). Кребс також пише, що Стемпковський відвіз 2000 головних лиходіїв із Гонтою. Цифри абсолютно фантастичні, про що ми ще поговоримо нижче. Кречетніков зі Стемпковським ніколи не бачився, а Гонту з гайдамаками, не зустрічаючись з ними, наказав відіслати до Браницького. Навпаки, ми знаємо, що Браницький майже весь липень був у Сербах, а 8 (18) липня, після зустрічі з Кречетніковим, знову «поехал к себе, в местечко Сербы».

10 липня (за новим стилем) Браницький у листі до короля ще тільки повідомляв про відправлення до нього полонених гайдамаків і міркував про те, як учинити з ними, а 29 липня (за новим стилем) Кречетніков уже писав Рєпніну, що Гонта «у графа Браницкого четвертован». Того самого дня генерал уперше записує у щоденнику відомості про покарання гайдамака поляками. Виходить, що протягом 19 днів полонених мали доставити, судити, стратити й повідомити про це Кречетнікову. Історія з вироком на 10 днів сюди явно не вписується.

Якщо відкинути жахливу і неправдоподібну розповідь Павла Младановича, то інші джерела сходяться на четвертуванні. Про це пише Корнелій, Мощинський (що Гонту четвертував Браницький), Кречетніков. Про те, що з Гонти спочатку живцем знімали «пасы, т. е. ремни», а потім четвертували, писала Кребс. В українській народній пам’яті також сказано: «...Гонту изловили... Через сем дней з его кожу по пояс здирали». І тут-таки читаємо абсолютно фантастичне: «И голову облупили, солью насолили, потом ему як честному назад положили».

Те, що лідерам Коліївщини справді здирали шкіру перед основною стратою як додаткове покарання, підтверджують вироки, винесені в Кодні. З Олекси Юхименка, який був зі Швачкою, спочатку зняли «два ремня», а потім стратили (найімовірніше, відрубали голову). Та сама доля спіткала і Василя Сарана.

Браницький справді намагався стримувати страхітливе наростання ненависті, що охопило польську шляхту Правобережжя. Він писав королю: «Какая тут радость! Все соседи обыватели местные, евреи прибегают ко мне, один советует, чтобы их четвертовать, другие сжечь, на кол посадить, вешать без пощады и т. д.». Він планував частину гайдамаків, що їх спрямував Кречетніков, стратити, інших розіслати по містах і фортецях. Браницький у відповідь на «поради» вчинити за «звичаєм Потоцького», тобто спалити цілі села «з дітьми і жінками», сказав, що це завдасть неабияких збитків краю, «і так нелюдному». Тому він вирішив стратити незначну кількість гайдамаків «для успокоения общественности», інших розіслати в Кам’янець і Львів, а 300 помилувати і відпустити по містах. З огляду на ці висловлювання Браницького він міг, перебуваючи у Сербах, пом’якшити участь Гонти, наприклад, наказати спочатку відрубати йому голову, а вже потім четвертувати[55].

Традиційній картині страти Гонти не відповідає розповідь Адама Конюшовського, який 1824 року (!) описував, як у Сербах капітан російської кінноти страчував Гонту. Вирок, за його словами, зачитував російський капітан. Усіх гайдамаків прив’язували до дерев, а тоді «по одному секирами и палашами от головы до ног рубили, члены в колесо вплетали или на кол сажали». Самому Гонті, згідно з Конюшовським, спочатку вирвали очі, потім відрубали руки. При цьому сотник сильно кричав, страшенно мучився. Цікаво, що Михайло Грушевський надавав свідченню Конюшовського більшого значення, ніж іншим, хоча і зазначав, що свідченням 56-річної давнини вірити складно. Зауважимо, що цей опис видається абсолютно фантастичним. Як і у Вероніки Кребс, тут є неймовірні деталі, що нібито Гонту страчували у присутності під контролем російських військ. Це неможливо, адже під Сербами розташовувався табір Браницького і російських військ там не було (добре видно як зі щоденника Кречетнікова, так і з офіційних рапортів того часу, так само як із листів Браницького). Четвертування мало чітко прописану процедуру, до якої (у випадку з Гонтою), безумовно, додали «сдирания кожи». Тож слова Конюшовського — звичайне польське літературне перебільшення. Позаяк основний масив польських «спогадів» створено після поділів Речі Посполитої і придушення повстання Тадеуша Костюшка, шляхта з особливою ненавистю ставилася до гайдамаків, яких не без підстав вважала одними з головних призвідців до загибелі своєї вітчизни.

В українській історичній пам’яті, як ми вже зазначали, Катерину II не сприймали як винуватицю кривавого придушення Коліївщини. Навпаки, для історичної пам’яті характерні міфи про підтримку імператрицею повсталих. Так, у Сербах зберігався переказ, що «русское правительство, представители которого выдали Гонту полякам, противилось его казни... как только казнили Гонту... из Петербурга пришло такое письмо, чтобы его не убивать, а повезти в Петербург, какой он “рыцарь”. Но письмо это опоздало, не было уже кого везти в Петербург».

Хоча ми майже нічого не знаємо про Гонту, уривки історичної пам’яті донесли до нас ідейну і тверду в переконаннях людину. Зібрані в Сербах Олександром Лазаревським («недавно», у 1871 році) перекази стверджували, що під час страти він читав акафіст. Як слушно писав знаменитий історик, «если и теперь уцелело подобное предание, то ясно, что в народной памяти Гонта остался не в виде разбойника, а в совершенно другой обстановке: представление человека, умирающего с твердостью и читающего акафист во время мучительнейших смертных истязаний — вызывает в народе совсем не то чувство, какое имеют к разбойнику». Цей переказ чудово доповнює і збережена ще на початку XX століття ікона «Муки Івана Гонти», на якій уманського сотника зображено святим з книгою і написом: «Fuit Homo Missusa Deo Cui Nomen Erat Ioannes — человек, посланный от Бога, имя ему Иоанн».

Насамкінець дозволимо собі припустити, що Гонту засудили до здирання шкіри і четвертування. За мужність Браницький наказав йому достроково відрубати голову. Для двох народів краще вірити, що так і було. Тим паче, що сумніватися в достовірності цієї версії немає підстав.

Кодня

В історичній пам’яті України Кодня, місце, де тривали основні судові розгляди щодо учасників Коліївщини, асоціюється з жахами розправ над гайдамаками. Вислів «Щоб тебе Кодня не минула» й аналогічні були вельми поширеними на Правобережжі ще в середині XIX століття, за часів, коли записували народні перекази.

Перекази й історичні пісні також указують на те, що гайдамаки залишалися повішеними по різних селах (наприклад, у П’ятигорі сотник Катович), бо польська адміністрація не дозволяла родичам їх знімати. Причому ці розповіді підтверджено фактами. Однак ідеться не про сотні і тим паче не про тисячі.

Кількість учасників і страчених

Що нам відомо про кількість учасників Коліївщини і страчених? Документи про арешт гайдамаків дають уявлення про їхню реальну чисельність. Під Уманню схоплено близько тисячі гайдамаків, інші загони налічували значно менше людей (скажімо, у Бершаді захопили 60 осіб). Та навіть якщо у Неживого і Швачки загони досягали 500 осіб, загальні цифри учасників повстання не можуть перевищувати 3 тисяч[56]. Інша річ, що співчутливих було набагато більше, і згодом вони часто ставали об’єктом судового переслідування за те, що зберігали речі гайдамаків, грали їм на бандурі, годували або ще якось допомагали. Причому вирок у Кодні і в цих випадках міг бути смертним. Унаслідок переконаності польської шляхти в тому, що «дяки» відіграли величезну роль у підбурюванні до повстання, із православними священиками чинили розправу в першу чергу.

Про які цифри страчених у рамках польського правосуддя ідеться? Наративи наводили фантастичні числа. Так, Корнелій Срочинський писав, що 29 осіб страчено у Сербах, 20 — у Циклинівці, 40 — у Могильові, 20 — у Шаргороді, 120 — у Кам’янці, 150 — у Львові. Насправді у Львові й Кам’янці гайдамаків узагалі не страчували, їх передали магістратам для різних робіт. Деякі джерела говорили навіть про десятки тисяч страчених. Микола Маркевич на підставі польських джерел повідомляв, що «в Лисянке Стемпковский без розыска повесил шестьсот человек». Він наводив й інші неймовірні дані: «На трех виселицах было повешено около трехсот казаков». Ви можете уявити шибеницю, на якій помістяться 100 повішених? Може, їх вішали по черзі? Але ж страчених не знімали і не віддавали родичам. Навіть на Монфоконі (відома французька шибениця) одночасно могли повісити тільки 45 осіб (у виняткових випадках — 90). Дуже сумнівно, що в Кодні створили якусь ефективнішу споруду. Принаймні жодних свідчень не збереглося.

Страти точно відбувалися в Білій Церкві (саме в ній стратили Івана Бондаренка) і в Шаргороді (там четвертували, але скількох — невідомо, тому що з-поміж 25 засуджених деяких лише відшмагали). Це були військові трибунали, які розправлялися по гарячих слідах. Пізніше створили польський військовий суд над гайдамаками, який проходив у Троянові, Кодні й Тетієві. Ув’язнені місяцями і навіть роками перебували в ямах, тож не дивно, що багато з них не дожили до вироку. Проте більшість гайдамаків уникли судового процесу. Сказано, що десятки втекли на Лівобережжя. Сам Тарас Шевченко згадував про «гайдамака Колія», який переховувався в лісах і надокучав його родині. у поемі є відлуння цих спогадів:

Офіційні дані Кодні

Першу спробу підрахувати кількість страчених за вироком суду у Кодні[57] зробив Яків Шульгін, який, власне, й увів у науковий обіг ці судові матеріали (ми про це писали вище). За його підрахунками, у Кодні стратили 218 осіб, з них 9 четвертували, 151 обезголовили, 57 повісили і 1 посадили на палю. Цифри видалися Шульгіну маленькими, і він поспішив зауважити: «Конечно, наша Кодненская книга заключает в себе только ничтожную часть дел по расправе с гайдамаками».

Цифри Шульгіна без будь-яких змін повторили у своїх працях Володимир Голобуцький і Владислав Сєрчик.

Результати тривалих підрахунків даних про кожного засудженого, що містяться в Коденській книзі, ми наводимо нижче в двох таблицях.

Таблиця 1

Справи, розглянуті в Кодні

Таблиця 2

Смертні вироки в Кодні

Одному засудженому відрубали праву руку і ліву ногу, одного вбили за рішенням міського магістрату (як саме — невідомо), одного стратила шляхта, двох не зловили, троє втекли (до Києва), 19 померли в ямі, 3 відіслали в інше місце, доля ще 11 невідома. Про 74 гайдамаків відомостей, як саме їх страчено, не збереглося, але, найімовірніше, їм відрубали голову. З тих, хто проходив за судовим розглядом, відпущено за недоведеністю вини тільки 46 осіб (більшість із них стійко перенесли тортури і ні в чому не зізналися). З них 17 отримали покарання різками, а ще двоє — по 300 «лоз». Крім того, їм випалили клеймо у вигляді шибениці на лобі. Серед засуджених до відсікання голови одному до цього «сняли два ремня», тобто здерли шкіру зі спини, один отримав 50 батогів, інший — 500 різок; а ще двом відрубали праву руку, прибивши її в Кодні.

До покарання різками засудили 23 осіб. Зазвичай давали 500 різок «на прингере»[58], але одному призначили таке покарання «три п’ятниці».

З наведених цифр видно, що найпоширенішою формою страти було обезголовлення. Переказ зберіг опис, як це робили, щоб упоратися з великою кількістю засуджених. «Клали их на колоду над глубокою ямою, рубили им головы; когда же яма наполнялась, остальные осужденные засыпали и рыли новую для себя». Микола Маркевич писав, що «на западном углу Кодни, в пятидесяти шагах от крепостного вала, засыпано сто четырнадцать обезглавленных».

Зведення про виконання страт у Кодні дають чітке уявлення про їхній перебіг.

1 березня 1769 року повішено на шибениці 14 осіб.

12 липня 1769 року 59 гайдамакам відрубано голову.

13 липня 1769 року 61 гайдамакові відрубано голову.

1 липня 1770 року 51 гайдамакові відрубано голову.

В інші дні стратили від 7 до 20 осіб. Показово, що, коли четвертували Станіслава Роговського (14 жовтня 1769 року), з ним стратили лише двох осіб (це до розповіді про те, як разом із Гонтою четвертували ще пару десятків осіб за один прийом).

Слідство і страти в Кодні затягнулися на два роки, бо тривали перехресні допити, триразові тортури тощо. Проте до смертної кари було засуджено лише 419 осіб.

Частина польської шляхти щиро вбачала в гайдамаках і учасниках Коліївщини основну загрозу державності своєї країни. Поки шляхта займалася кривавими розправами над гайдамаками, Росія і Пруссія готувалися до розділення Речі Посполитої.

Покарання в Росії

Останній міф — про покарання гайдамаків згідно з вироком, винесеним їм у Києві.

Як про це йшлося в абсолютній більшості історичних досліджень про Коліївщину, щодо гайдамаків було приведено у виконання той жахливий вирок, який винесла Київська губернська канцелярія. Залізняка, Неживого і Швачку засудили до 150 ударів кнутом[59], виривання ніздрів, таврування й заслання на довічну каторгу в Нерчинськ. Це була «милість» Катерини, бо спочатку їх засудили до колесування. Решта гайдамаків отримали від 80 до 20 ударів кнутом плюс каторгу. Вирок зберігся і сумніву не підлягає. А от далі починаються розбіжності. Скальковський, наприклад, писав, що всі в Києві «получили достойную казнь». Голобуцький вважав, що «було вирішено Залізняка бить кнутом, дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставя на лбу и на щеках указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно». Осип Гермайзе зазначав: «Екзекуцію над гайдамаками було виконано». Юрій Мицик помилково вважає, що Неживому дали 150 ударів батогами і заслали в Нерчинськ. Річ у тім, що покарання батогами незрівнянно м’якше кнута. Існувала різна техніка покарання кнутом — його могли змочувати або ні (тоді він перетворювався на найжорстокіше знаряддя, що виривало шкіру, плоть і ламало ребра), міняти під час покарання чи ні (щоб не допускати розм’якшення від крові). Та навіть у найбільш сприятливих і пільгових ситуаціях (прикладання після покарання свіжої шкури вівці тощо) вижити, отримавши 150 ударів кнутом, було практично неможливо. Та й після 80–70 сумнівно, хоча такі випадки відомі. Тобто більшість засуджених у Києві гайдамаків були, по суті, приречені на болісну страту, їх мали забити заживо. У сучасній енциклопедії історії України про покарання кнутом нічого не говориться. Сказано тільки, що Залізняка відправлено у Нерчинськ. За іншою версією, він брав участь у виступах селян і козаків у Росії в 70-х роках XVIII століття.

Саме така думка домінує в історіографії, попри те, що ще наприкінці XIX століття було опубліковано дані про спробу втечі Залізняка і його товаришів. Уже тоді у будь-якого дослідника, обізнаного з географією, мали виникнути питання. Проте, наприклад, Равіта-Гавронський писав, що доля Залізняка досі невідома.

Щоправда, сумніви все-таки проривалися. Аполлон Скальковський у першому виданні проговорився, що «множество запорожцев, стараниями старшины, возвратилось восвояси и по наказании у столба киями отпущены по домам». Однак заперечення проти офіційної версії висловив ще Михайло Максимович. Він спростовував думку Скальковського, що всі схоплені запорожці «были равно наказаны кнутом», і наводив такі цифри: до Києва доставили 73 запорожців + 166 інших. Із них «2 умерли сами; 154 разосланы во внутренние гарнизоны, 6 человек посланы в Сибирь на поселение; а троим вместо кнута назначены оковы и ссылка в Нерчинск, именно: Колотнече, Чуприне и тому Саражину» — «такова была Всемилостивейшая воля, изъявленная в высочайших рескриптах Воейкову и Румянцеву, которому вверена была судьба гайдамаков в полное его распоряжение и благоусмотрение». Таким чином, згідно з Максимовичем, покарання зазнали тільки 74 людини.

Тепер ми відкинемо все, що написали історики з цього приводу, і повернемося до джерел. Усіх запорожців або тих, хто оголошував себе такими, а також вихідців з Українського гетьманства, що брали участь у Коліївщині і були захоплені російськими військами, направили до Києва. їхній арешт, як ми бачили, відбувся вже після звістки про Балту. 8 липня Залізняка з товаришами ув’язнили в Києво-Печерській фортеці.

Уперше ідею показового покарання гайдамаків з метою запобігання російсько-турецькій війні висловив Рєпнін у листі до Паніна 10 липня. Він просив, щоб полонені гайдамаки, особливо ватажки, були в Києві покарані суворіше. «Тож не прикажети ли и здесь нескольких из оных повесить, а особливо начальников к близости границ турецких, и дав им об том известие, дабы узнала чрез то Порта, что мы участия в их поступке не имеем». Через два тижні Рєпнін висловлював Кречетнікову своє задоволення у зв’язку з тим, що запорожця Залізняка взято в полон живцем і відправлено до Києва. Рєпнін просив генерала, щоб він одразу повідомив до двору, коли того доставлять. 4 серпня Панін сповіщав Рєпніну, що Катерина наказала для заспокоєння Порти «в немедленном и жестоком наказании винных на самой границе, дабы турецкие подданные правосудию нашему самовидцы быть могли», «переловя всех винных, предать их немедленно достойной и жесточайшей (какая только в империи употребительна) казни, что сия казнь исполнена уже или будет скоро исполнена со стороны Киева в близости самих разоренных слобод».

6 серпня Рєпнін уже писав генерал-губернаторові Воєйкову, щоб Залізняка тримали під «крепким караулом и о нем бы ко двору е. и. в. уведомил и ожидал бы о нем особливого повеления, чего посол письмом своим требовал».

Указ Катерини був виданий ще 24 липня: «толпу присланных из Польши разбойников разделить на две части, из которых одну отвесть вблизость разоренной слободы Балты, не приступая, однако ж, границы нашей, и велеть там у оной произвесть над ними определенное наказание, списавшись наперед с начальником той слободы известным Якубом о дне и месте экзекуции и дав ему знать, что как учиненный в Балте разбой весма раздражил наш двор, то и велено преступников наказать жесточайшею казнию, которая в империи нашей употребительна с величайшими только преступниками, а другую часть винных наказать в самой Сече или, по крайней мере, естли вы сие за неудобно признаете, в такой от Сечи близости, чтоб хотя некоторые казаки самовидцами быть, а прочия о учиненной им казни скоро и лехко сведать могли». Тобто особливу увагу звернуто саме на публічність покарання та присутність на ньому представників Порти, щоб задовольнити їх і загладити інцидент Балти[60]. Того самого дня, 24 липня, Київська губернська комісія отримала з Колегії закордонних справ припис судити запорожців, оголосити їм «формальний вирок» — смертну кару, замінити її покаранням кнутом, вирізанням ніздрів і засланням до Сибіру.

Отже, вирок винесли в Петербурзі, а слідство було суто формальним. Катерина, яка мала проблеми з легітимністю в очах своїх західноєвропейських колег і прагнула створити імідж освіченої імператриці, ясна річ, не хотіла дивувати світ масовим смертним вироком. Під час її правління «в большинстве случаев возможность смертной казни аннулировалась сразу на самых низших инстанциях». Те, що вирок був смертним, по суті, не мало значення.

Утім російська імперська бюрократична машина була неповоротка. Якщо вже прийнято рішення судити, треба дотриматися всіх, хоча б формальних, процедур. Воєйков писав 22 серпня, що одержав 5 серпня (!) найвищий рескрипт терміново провести суд над усіма запорозькими козаками. «Суд производить начали, который с крайнє возможнейшим прилежанием и поспешанием продолжается, но за немалым оных числом еще не окончен», днями буде вирок.

Виправдовуючись у листі до Паніна, Воєйков писав 22 серпня, що поспішав із судом над запорожцями, «предварительно хана Крымского уведомить для умягчения первым до него дошедшим неосновательным слухом раздраженного его духа», «умножившихся винных толпу разделить на четыре части, из коих три в Елизаветградской провинции при границе турецкой, польской и Сечи Запорожской наказаны быть имеют, а одна при границе здешней у Васильковского форпоста, где главный проезд к Бендеру, Молдавии, Валахии и Константинополю, ибо при сих местах турецкие подданные купно с поляками всему происхождению самовидцами быть могут». Того самого дня Воєйков послав гінця до хана з «письмом о окончании суда над разбойниками и об отправлении их к границе для наказания».

Нарешті, 25–27 серпня було винесено вирок Київської губернської канцелярії, який передбачав покарання «как при слободе Балте на самой здешней границе, так и в Сече Запорожской или в близости ее произвесть публично». З вересня Воєйков доповідав, що суд «окончен и приговор постановляется». «Для скорейшего доставления первой партии к назначенному в Орловской слободе месту, против татарской слободы Голты, в рассуждении дальнего расстояния» він «наказав» Рум’янцеву приготувати підводи. Рум’янцев дуже різко зреагував на такий «наказ» київського генерал-губернатора. 28 серпня він пише Воєйкову: отримав відомості, що той відправляє гайдамаків у Єлизаветградську провінцію. «Я не хотел поверить» (!). І далі «відверто» повідомляє, «что в те места отправлением сих гайдамаков сами собою умножить можем причины неспокойства и опасностей. Лучше будет, ежели вы прикажете всех малороссийского ведомства от места до места отправлять в Глухов».

Тим часом у Києві вирішили розбити всіх засуджених на чотири партії. Залізняка і ще 69 осіб — покарати біля Орловського форпосту, на березі річки Буг навпроти ханської слободи Голти. Неживого і 48 осіб — при Глинському шанці на кордоні, навпроти Мотронинського лісу. Лепеху і 67 осіб — у Богородицькій фортеці на Самарі, а Швачку з 27 гайдамаками — у Васильківському форпосту. Про доставку гайдамаків і виконання вироку слід було писати до Новоросійської губернії генерал-майору Ісакову. Партію Залізняка планували відправити на підводах (для швидкості), інших — пішки. Після покарання всіх засуджених треба було відіслати до Москви в засновану при Московській губернській канцелярії розшукову експедицію, а вже звідти — у Нерчинськ. На цьому етапі доповідати належало у шостий департамент Сенату і в експедицію про колодників при Сенаті, а також у Московську розшукову експедицію.

25 вересня Воєйков бадьоро рапортував у Петербург, що «все осужденные по мере их вины разбойники на четыре части разделены, из коих 70 при самозванце Железняке в Орловскую слободу с пристойным конвоем на подводах 12-го числа сего месяца для скорейшего туда доставления отправлены». Цю звістку київський генерал-губернатор надіслав і кримському ханові. Крім того, він написав турецькому представникові в Балті, «коим оный приглашен с голтянским каймаканом[61] и с другими по его произволу тамошними обывателями быть тому позорищу очевидным свидетелем, согласясь о дне экзекуции с стоящим у Орловского форпоста майором Вульфом». Воєйков надіслав рапорт у Колегію закордонних справ, що інші три партії також відправлено. Це була вже чиста брехня.

Щодо всіх наведених вище документів потрібно дещо зазначити. По-перше, терміновий вирок і квапливе приведення його у виконання контролювали безпосередньо двір і Колегія закордонних справ. Це було пов’язано з тим, що весь показовий кровожерливий театр розігрували для глядачів з оттоманського боку. По-друге, бадьорі звіти Воєйкова не відповідали реаліям. Безумовно, губернатор був у паніці, не без підстав побоювався, що наслідки міжнародного конфлікту «повісять» на нього, і намагався перекласти відповідальність на інших.

Насправді відправити колодників так швидко не було можливості.

Гайдамаки були голі, босі та обібрані (зрозуміло, ще під час арешту, за тогочасними традиціями). Після суду плац-майору В. Лбову довелося замовити для відправки «51 кафтан, 70 шапок, 49 сорочек, 56 штанов и 150 пар лаптей». Як ми розуміємо, босоніж до місця покарання гайдамаки дійти не могли, тим більше, що існували точні й чималі денні норми проходження заарештованих. Замовлення і постачання необхідних речей мало зайняти певний час.

Умови утримання гайдамаків у в’язниці не були незвичайними для того часу. З усіма поводилися однаково жорстоко. Наприклад, із 752 барських конфедератів, яких утримували в Києві, померло 114. А от твердження польського шляхтича Карла Хоєцького, учасника Барської конфедерації, який сидів разом з гайдамаками у Київській фортеці, слід вважати помилковими: «Ми кожний день бачили, як виводили (гайдамаків) по кілька осіб, карали їх батогами, виривали їм ніздрі — по звичаю москалів, і потім відправляли на досмертне заслання». Гайдамаків не карали в Києві і відсилали звідти не в Сибір, а до місця покарання. Бюрократичну процедуру в усіх подробицях описано у збережених документах.

Попри скупченість і суміжну з нею смертність, утримання в Києві гайдамаків не було особливо строгим. Декому навіть вдалося втекти, як, скажімо, Степану Сученку. Він утік, коли солдат випустив його надвір «для испражения». Як писав Гермайзе, «в відношенню російського уряду до гайдамаків не було і не могло бути тої скаженої злоби і жагучого бажання мститись, почування, яких так густо було у польської шляхти».

Російсько-турецька війна

Долю колодників різко змінила нова геополітична ситуація. Уже у жовтні Рум’янцев доповідає Катерині, що немає сумнівів у приготуваннях Оттоманської Порти. Запорожці інформували про вихід ногайців до Сиваша. У середині жовтня Рєпнін повідомляв Паніну про неминучість війни з Туреччиною у зв’язку з пред’явленням візиром вимог резидентові Обрескову. Тільки Воєйков жив ілюзіями і 3 листопада ще сподівався на мир, наказуючи запорожцям «обходиться найдружественнейшим образом» із татарами. При цьому 4 листопада Рум’янцев доповідав Паніну, що «Оттоманская Порта против нас уже решилась», і долучав лист хотинського паші Прозоровському.

Того самого дня, 4 листопада, відбулися надзвичайні збори ради при імператриці у зв’язку з поведінкою турків. До ради входили Кирило Розумовський, Микита Панін, Григорій Орлов, Олександр В’яземський, усього 9 осіб. Катерина повідомила: «я принуждена иметь войну с Портой». Панін зачитав причини війни: «ее величество не упустила ни одного случая к миролюбивым намерениям и что Порта есть зачинщица войны». Було вирішено вести війну наступальну. Збір армії оголосили біля Києва, Слуцька, а загальних частин — біля Костянтинова. Новосербію вирішили «отдать на попечение тамошним гражданским и военным командирам». На раді висловлювали побоювання про можливе об’єднання турків з «польскими бунтовщиками», тобто барськими конфедератами. Коліївщина і гайдамаки перестають бути важливими або навіть значущими питаннями в імперській політиці Катерини. Та й посилати полонених, але все ще небезпечних гайдамаків прямо на кордон з Оттоманською імперією, тобто, по суті, на фронт, у місця, де і без того панував неспокій, було абсолютно неможливо, не кажучи вже про публічне виконання покарання. Це могло тільки спровокувати бунт. Рум’янцев це чудово розумів, і, мабуть, йому вдалося донести свою думку до Петербурга.

Через три дні Рум’янцева призначають командувачем Другої Української армії. «Данным сего ноября 7 дней оной Коллегии высочайшим именным ее императорского величества указом за подписанием собственные ее руки повелено собираемые на Украине и в Польше войска, разделя на три части... вторую же в команду господина генерал-аншефа и кавалера графа Петра Александровича». А наступного дня Катерина надсилає Рум’янцеву рескрипт, повідомляючи про війну з Туреччиною. У серпні 1769 року імператриця призначила фельдмаршала командиром Першої армії і наказала «графу Румянцеву действовать, переходя через Днепр» Він здобув свої легендарні перемоги під Ларгою і Кагулом і став генерал-фельдмаршалом, Рум’янцевим-Задунайським. Великою мірою саме він вирішував подальшу долю учасників Коліївщини.

Реальна доля колодників

Ми переходимо до питання про те, якою була реальна доля колодників, засуджених рішенням Київської губернської канцелярії на покарання кнутом і заслання в Сибір.

Як ми бачили, всупереч запевненням Воєйкова гайдамаків не відправили до призначеного місця покарання у вересні 1769 року. 9 жовтня, перебуваючи в Полтаві, Рум’янцев просив Воєйкова сповістити його, «какие действия в соседях произвела, как я думаю, выполненная уже экзекуция над разбойниками, и на какой их обстоятельства после того мере...». А 4 листопада Рум’янцев обурено писав закордонній колегії, що відомство Воєйкова вимагає від нього «довольного числа для стражи колодников в Киев, несмотря что тысяча солдат из моих полков для того там находится, сверх артиллерийского, там же стоящего, полка». Тобто до листопада принаймні більша частина колодників, як і раніше, залишалася в Києві.

Зате ми точно знаємо, де на початку листопада була «перша партія колодників» на чолі з Максимом Залізняком, — в Охтирській провінції. Є матеріали про спробу втечі Залізняка під час ночівлі в Охтирській провінції, де він перебував «для препровождения в Бєлгород». 71 особа «колодников Максим Железняк с товарыщи, согласясь с протчими пятьюдесят одним человеком, во время ночлегу Ахтырской правин-ции в слободе Котелве ноября 1 дня сего 1768 года ночью, розбив караул и выламав двери и отбив у салдат десять ружей и у казаков копья и ружья ж, бежали, из которых колодников пятидесят двух человек, Железняк с товарыщи тритцатью тремя человеки да в малороссийском Полтавском полку два человеки пойманы, а шеснатцать человек, за побегом их, не пойманы».

Воєйков написав про це тільки 20 грудня, тобто майже через два місяці після події, а промеморію канцелярії Новоросійської губернії до Коша направлено 2 грудня. Під час втечі вбили чотирьох солдатів. Спіймані гайдамаки запевняли, що збиралися в Новосербію. Це могло бути брехнею, щоб збити зі сліду погоню.

Коли подивитися на карту, стає зрозуміло: навіть якщо партію Залізняка справді вислали 12 вересня 1768 року з Києва до Орловського форпосту, 1 листопада опинитися в Охтирській провінції після виконання екзекуції вона просто не могла. Та й маршрут виходить абсолютно дикий. Крім того, через місяць після отримання 150 ударів кнутом Залізняк аж ніяк не зміг би втекти. Власне, він мав загинути під час покарання, як і більшість його товаришів. Натомість усі цілісінькі, у піднесеному настрої втікають... Можна впевнено стверджувати, що покарання кнутом у зазначених вироком місцях НЕ БУЛО виконано. Партію Залізняка на якомусь етапі зупинили і направили в інший бік, прямо в Москву, для подальшого відправлення у Сибір. Про кнут, таврування і виривання ніздрів «забули». Було не до того.

Список утікачів підтверджує, що 15 осіб були з «першої партії», причому більшість — найближчі друзі Залізняка. Тільки Івана Байрацького із загону Семена Неживого спочатку включили у четверту партію, але з якоїсь причини відправили в першій — звідси 71 особа, а не, як спочатку, 70 осіб.

Про подальші пригоди гайдамаків на просторах Російської імперії нічого не було відомо аж до появи невеликої статті Олексія Маркевича, опублікованої в 1902 році, але не врахованої майже у жодній із праць про Коліївщину[62]. Він наводив унікальні відомості про зустрічі з М. Залізняком і «Чорняєм» не кого-небудь, а самого Гаврила Державіна, російського поета й міністра юстиції. Державін, у ті часи молодий гульвіса, сержант Преображенського полку, живучи певний час у Москві, познайомився із шахраєм Іваном Серебряковим, який сидів у в’язниці разом із гайдамакою. Сам Державін пояснює це так: «По приводе в Москву некоторых их тех разбойников (гайдамаків. — T. T.-Я.) и главных их предводителей Железняка и Черняя, последний занемог, или притворился больным, то до выздоровления и посажен в тот же сыскной приказ, где содержался Серебряков». Чорняй спокусив Серебрякова розповідями про незчисленні скарби, він долучив до проекту сусіда по будинку Державша, а той — «довольно значущих чиновных людей из господ сенатских и прочих благородных людей». Чорняй дав Серебрякову вексель, і під приводом його погашення гайдамака відправили в магістрат. За законом після сплати боргу арештантові дозволяли відвідати лазню, церкву і родичів. Чорняй був «отпущен в баню под надзиранием одного гарнизонного солдата; на Царицыной площади отбит незнаемыми людьми».

З цієї пригодницької історії важливо те, що Залізняк і його товариші в доброму здоров’ї прибули до Москви й перебували там у пересильній в’язниці. Це ще раз підтверджує наш висновок про те, що покарання кнутом вони не зазнали.

Нам вдалося простежити подальшу долю гайдамаків, принаймні до моменту їх відправлення в Сибір 4 серпня 1769 року. У Москві їх утримували в пересильній в’язниці Колменської ямської слободи, яка перебувала у відомстві Московської розшукової експедиції. Коли туди прибув Залізняк, ми не знаємо, але гайдамаки з третьої партії були там уже в січні 1769 року, оскільки перших померлих Івана Дробнова і Конона Лагоду поховано 30 січня. Вмирали й інші гайдамаки. Так, 6 лютого поховали «запорозького козака Петра Бандурку». Усіх померлих колодників-гайдамаків ховали в дерев’яній церкві Флора і Лавра в Колменській ямській слободі (на Зачепі).

Гайдамаків зібрали у велику партію, об’єднавши з іншими колодниками, і відправили у Сибір, як випливає з документа, 4 серпня 1769 року. Він має назву в журналі того часу як «Отсылка в ссылку в Сибирь». У вироку було два варіанти: «сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно» і щодо 23 запорожців «сослать на поселение в Сибирь вечно». Чи можна припустити, що всіх гайдамаків відправили до Сибіру на поселення (найпоширеніший вирок у катерининську добу)? Ми поки залишаємо це питання відкритим.

Описи Державша не залишають сумніву, що знайомий йому Чорняй не був таврований, що ще раз підтверджує наш висновок про невиконання вироку над гайдамаками. Про кого все-таки йдеться в записках Державша? Олексій Маркевич користувався списком гайдамаків, опублікованим у XIX столітті, і вважав, що серед відправлених у Білгород із Залізняком гайдамаків ніякого «Чорняя» не було. Він думав на Дем’яна Чорнявського[63]. Найімовірніше, ідеться про Макара Чорного, четвертого в «першій партії» колодників. Щоправда, Макар фігурує у списку відправлених у Сибір. Немає в цьому списку Корнія Чорного, 49-го номера з першої партії. Документів про втечу «Чорняя» нам поки знайти не вдалося. Можливо, список колодників склали до його втечі, або ж у нього не вносили фактичних змін, або героєм Державіна був інший Чорний (Корній, Михайло з четвертої партії або Дем’ян Чернявщенко).

Цілком імовірно, що в Москві втік не один Чорняй. Умови утримання колодників були привільні. Грошей на них із казни не виділяли, тому їх відпускали в кайданах «на связке» в місто — просити милостиню. До них допускали родичів і торговців. Навіть з урахуванням того, що родичів у запорожців у Москві не було, знайти співчутливих людей серед, наприклад, місцевих жінок вони могли. «Побеги не были редкостью» в пересильних в’язницях, скажімо, під час богослужіння або походів у лазню.

Олексій Маркевич припускав, що в Москві Залізняка «бито батогами (кнутом) за спробу втекти з Котельви, і звідси відставлено на Сибір». Це абсолютно неймовірне припущення, не підтверджене фактами. Річ у тім, що в пересильній в’язниці Колменської ямської слободи Московської розшукової експедиції жодних вироків не виконували, а якщо в поодиноких випадках і бували, то їх належно оформляли[64]. Остроги або пересильні в’язниці того часу становили собою дерев’яні казарми, де на голих нарах спали ув’язнені. Казарми опалювали печами. В острогах колодників з’єднували в партії і відправляли далі по етапу. Карати кнутом, щоб зробити колодника «нетранспортабельним», ніхто не став би. Та й жодних відомостей про покарання за втечу щодо величезної групи гайдамаків немає. З огляду на скрупульозність імперської бюрократії це абсолютно неможливо.

Вельми цікава подальша доля Чорняя. Як писав Державін, «когда Серебрякову и Максимову не удалось вышеозначенных в польской Украйне награбленных кладов отыскать, ибо все области те, как военный театр против турок, заняты были войсками... то они предводителя их Черняя отпустили или куды девали неизвестно», а Серебряков з’явився у часи Пугачовського бунту і прийшов до Державша, якого направили туди для участі у придушенні повстання. У записках Державша більше немає свідчень. А ось у його п’єсі «Дурочка розумніша розумних» головними дійовими героями є Залізняк і Чорняй, що чинили розбій на Волзі. Оскільки історики, які писали про участь Залізняка в повстанні Пугачова, не наводять своїх джерел, можемо констатувати, що нині ця версія має характер легенди. Хоча можливості нової втечі Залізняка із Сибіру та об’єднання зі своїм побратимом у рядах козаків Пугачова заперечувати не можна. Усе-таки Залізняк їхав на заслання (чи на каторгу?) у хорошому фізичному стані, не зазнавши тілесних катувань. Будемо сподіватися, що подальші дослідження знімуть питання з цих гіпотез.

Доля решти гайдамаків у Росії

Що стосується інших запорожців і гайдамаків, то відомо, що у «військовому секвестрі» Січі у справі Коліївщини фігурувало 27 осіб. З них 6 було покарано киями «на войсковой сходке» і відпущено, одного звільнено «бунтовскою шайкой», 19 узято на поруки курінними отаманами, доля ще одного невідома. У Запорожжі викритих у Коліївщині масово брали на поруки.

Багато заарештованих й утримуваних у Коші гайдамаків утекли або «відпущені» своїми товаришами. Наприклад, згадуваний раніше запорожець Михайло Спидицький, який служив хорунжим у самого Гонти. Одного з утримуваних у Прогноївській паланці гайдамака Микиту Головатого звільнили «товарищи его таковие ж суть ис Полщи вишедшие болѣє тридцяти человѣк, каких же они куренеи допитатся краине неможно, понеже один другому показиватъ своих куренеи и имен и прозваний запрещают, гвалтом набежав на паланку з ножами и дручем». у Кременчуцькій канцелярії втекло семеро гайдамаків, затримали тільки трьох. В інших випадках запорожці переховували своїх товаришів і відмовлялися давати щодо них покази.

Наприкінці жовтня — на початку листопада в Києві тривало друге слідство над запорожцями, цього разу — над спійманими нижньогородським карабінерним полковником Паніним (65 осіб). З ними теж треба було якось розбиратися. Ще 8 серпня Рум’янцев писав Калнишевському: «все уже тюрьмы наполнены повседневно приводимыми гайдамаками, которые запорожцами и по куреням именно себя показывают». 30 грудня 1768 року Рум’янцев просив у Паніна припису, «куда я могу девать пойманных гайдамак, которых несколько сот препровождается теперь к Переясловлю, а я впредь без сомнения приостановлю такие присылки, ибо в Малороссии употреблять их непрочно, потому и менее будет на них издержано».

У відповідь 14 січня 1769 року Панін писав фельдмаршалу: «По представлению вашего сиятельства о пойманных уже и впредь ловимых гайдамаках изволила е. и. в. повелеть, чтоб вы поступали с ними по собственному вашему рассмотрению, отсылая способных к военной службе и менше виноватых во внутренния гарнизоны для распределения по оным, и употребляя начинщиков зла на страх другим, хотя с оковами на ногах в каторжныя и другая тяжкия работы... неспособными к военной службе» у Казань, звідти у Сибір — на поселення і в Нерчинськ. А 1 травня 1769 року, у розпал війни, Катерина дає наказ Рум’янцеву щодо гайдамаків, упійманих «в Польской Украине»: «Оныя ж разбоинические партии состоят из запорожских казаков, кои и разбиты, а взятыя в плен с показанием имян и куренеи отосланы в Новую Россию. Мы заблагоразсудили для удержания оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать — всех их собрав, употребить против неприятеля по разсмотрению вашему». Тобто більшу частину учасників Коліївщини, засуджених після початку російсько-турецької війни, просто спрямували на фронт.

Насамкінець варто зазначити, що цікавими і перспективними є спроби простежити подальшу долю гайдамаків на просторах Сибіру. Бюрократія Російської імперії мала зберегти згадку про них. Сьогодні ми, проте, можемо констатувати, що їхня доля була не така сумна, як прийнято вважати. Залізняк і його товариші не зазнали болісного та смертоносного покарання кнутом. Більшість із них пережили пересильні в’язниці й вирушили на заслання у Сибір. Багато хто втік. Інших направили на фронт російсько-турецької війни.