Коліївщина: великі ілюзії

Коліївщина почалася не в травні 1768 року і навіть не з утворенням Барської конфедерації, а за кілька років до цього, коли тисячі жителів слобідок і сіл правобережного прикордоння зіткнулися з насильницьким наверненням в унію. Це була страшна помилка. Уже вкотре польська адміністрація наступала на одні й ті самі граблі. Назрівала нова релігійна війна. Особливого забарвлення й емоційного наповнення подіям додавав той факт, що боротьба за «благочестя» розгорілася не в «закутку Речі Посполитої», як пише Барбара Скіннер, а в серці козацького Правобережжя — на Чигиринщині[46]. Як слушно зазначав Пантелеймон Куліш, поляки «подчинялись нравственному влиянию ксендзов», а українські селяни, своею чергою, перебували під впливом свого духовенства. «Это духовенство посвящалось большею частию в подвластном России городе Киеве, или в Переяславле за Днепром и переносило оттуда в народ идею об отрозненности от братий, живущих под державою царя православного, под гетманством единородца и единоверца, под управлением старшин и панов, молящихся в одной и той же церкви с народом». Релігійна ненависть спалахнула з обох боків.

У літературі поширена думка, що дії українського духовенства спровокувала Катерина II. Нам, навпаки, видається, що наслідком її політики багато в чому стали вчинки уніатського духовенства.

Передісторія дисидентського питання

Як уже йшлося вище, російський уряд часом порушував питання про православ’я на Правобережжі. 1720 року у відповідь на пропозицію польського посланника Хоментовського віддати Польщі «задніпровські місця» російська сторона звернула увагу на утиски там православних монастирів. У тому самому році Август II підтвердив права і свободу віросповідання православним монастирям Великого князівства Литовського. Проте в 1722 році російському послу в Речі Посполитій князеві Долгорукому було дано рескрипт «о принятии мер против притеснений в Польше православных монастырей и церквей». Приводом стало звернення білоруського епископа Сильвестра Четвертинського. 1728 року він знову просив російського імператора «о защите православных от притеснений со стороны католиков и униатов». Про «дисидентське питання» Петро І особисто писав королю Августу II в 1724 році. До проблеми про «боротьбу уніатів з людьми греко-російського віросповідання» зверталася Анна Іоанівна в 1731–1733 роках. За Єлизавети Петрівни російський резидент у Варшаві Михайло Голембовський надіслав 1743 року лист примасу, в якому вимагав відшкодувати образи, що їх заподіяли католики й уніати православній церкві. У 1746 році Синод підготував указ білоруському єпископу Йосипу Вовчанському (якого довго не затверджував польський король) «об удовлетворении за обиды, причиненные католиками и униатами православным». У 1758 році ігумен віленського монастиря Святого Духа Феофан Леонтович представив у Колегію закордонних справ меморію про утиски православної церкви католицьким духовенством Польщі, пропонуючи російській владі діяти спільно з Фрідріхом II, який заступався за протестантів Речі Посполитої. Ідеї Леонтовича при Єлизаветі Петрівні не були почуті, а його політичне передбачення — не оцінено.

Однак реальна боротьба за «права дисидентів» розгорілася за правління Катерини II. На те було кілька причин. З одного боку, Микита Панін вважав, що це питання зручно використовувати як привід для активного втручання у справи Речі Посполитої. А новий король Станіслав Август Понятовський, посаджений на трон за безпосередньої участі Росії, ставав чудовим знаряддям для втілення цих планів у життя. З іншого боку, відіграв роль чинник особистості в історії. Такі фігури, як Георгій Кониський, переяславський єпископ Гервасій та ігумен Мельхіседек, каталізували процес. Утім успіх їхніх зусиль якраз і пояснюється тим, що для населення Смілянщини та Чигиринщини боротьба за православ’я була природною формою боротьби за давні права, за козацьку волю. Населення цього регіону Правобережжя століттями жило такими цінностями, боролося за них і не раз виявляло готовність померти за них.

Катерина і Микита Панін, який керував її зовнішньою політикою, як ми бачили, розглядали дисидентське питання як зручний привід втручатися у справи Речі Посполитої. Обрання Понятовського королем (коронований у листопаді 1764 року) стало початковим кроком на цьому шляху. Уперше про православних 23 жовтня 1762 року Катерина пише графу Герману Карлу фон Кейзерлінгу: «Православный єпископ Белорусский Георгий подал мне от имени всех исповедаюгцих эту веру прошение, в котором изложены жалобы на притеснения, притерпеваемые ими в Польше. Приглашаю вас настоятельно оказать им покровительство и прошу сообщить все, что, по мнению вашему, может увеличить там мое значение и мою партию. Я ничего не хочу упустить в этих видах». І тоді ж, у жовтні, йому ж: «Епископ Георгий из Белоруссии передал мне мольбы и жалобы от имени всех, кто подвергается преследованиям в Польше. Я рекомендую вам самым усиленным образом защищать их».

Кониський, який підказав Катерині цю ідею (нагадаємо, що він виголосив полум’яну промову на коронації імператриці: «Молим же и ваше императорское величество: не посрами нас, Надежда наша, в чаянии нашем!»), звісно, не міг розуміти, наскільки прагматичні цілі двору. Пізніше, перебуваючи у Варшаві при російському посольстві, він гірко розчарується у своїх сподіваннях, але тоді ще був сповнений надії.

Значно прагматичнішими виявилися ідеї згадуваного вище Леонтовича. Він знайшов покровителя в особі Теплова, який на підставі його записок підготував доповідь Катерині. Імператриця, що зацікавилася дисидентським питанням від Кониського, уважно поставилася до ідей Леонтовича. Вона зробила ігумену найвищий запит: «какая политическая польза может последовать по случаю защищения грекороссийских наших в Польском государстве исповедников?». Відповідь була напрочуд точною, прагматичною і, як абсолютно слушно зауважує Борис Носов, чітко збігалася з подальшими планами Росії щодо Польщі. Леонтович у своїй черговій записці, зокрема, написав: усі секретні відомості надходитимуть від єдиновірців (не треба буде підкуповувати магнатів), опора на них допоможе «удерживать» умови договору 1686 року і, нарешті, «Российскому нашему государству можно будет на 600 верст самой лучшей и плодороднейшей земли с бесчисленным православным народом пред всем светом праведно и правильно у поляков отобрать». Власне, йшлося про приєднання Правобережжя. І важко дорікати Феофанові Леонтовичу, сину реєстрового козака Переяславського полку і випускникові Києво-Могилянської академії, що він використовував доволі прагматичні аргументи, щоб захопити Катерину ідеєю «захисту дисидентів».

У вересні 1764 року (тобто відразу після обрання короля) Кониський подав до Державної колегії закордонних справ прохання написати грамоту проти утисків православних у Польщі. Протягом листопада-грудня 1764 року Катерина листувалася зі Станіславом Августом Понятовським щодо дисидентського питання і написала королю грамоту «об оказании покровительства белорусскому єпископу Георгию Конисскому», але жодних рішень прийнято не було. Надзвичайний посол у Варшаві Микола Рєпнін займав украй негативну позицію щодо перспектив дисидентської справи, вважаючи її «совсем невозможной» і не бачачи, «чтоб она для нас и полезна была». Навіть 11 січня 1765 року віце-канцлер Олександр Голіцин повідомив Миколі Рєпніну, що припиняє сприяти білоруському єпископу Кониському. Але їхня позиція була зламана рішучістю Катерини, яка особисто пише Рєпніну з вимогою ґрунтовно зайнятися дисидентською справою, у якій, за її висловом, «заинтересована моя слава».

Таким чином, до початку 1765 року збігається низка чинників: успішні дії Гервасія і Мельхіседека з поширення «благочестя», смерть польського покровителя православ’я Яблоновського, зміна польської влади регіону, прихід до влади греко-католицького єпископа Володкевича і початок офіційної політики Катерини на підтримку «дисидентів» на плечах поставленого нею польського короля Станіслава Понятовського.

Хронологія подій

Зміна брацлавського воєводи і перехід володінь спричинили заміну польської адміністрації. Стару, якій вдалося налагодити діалог у надскладному прикордонному, схильному до козацтва регіоні, замінила прямолінійна і безапеляційна, що вбачала в уніатській і католицькій церквах опору Речі Посполитої. У Трахтемирові на місце Жураковського прийшов Савицький. Губернатора Жаботина Сколсновського, «к которому его святительство очень благоволил», змінив пан Стемпковський, «дворянин ее сиятельства княгини Любомирской, понеже жаботинский ключ пошол на ее сиятельство княгиню», тобто дістався їй.

Тим часом Гервасій та Мельхіседек і далі діяли у звичному режимі, у лютому 1765 року уніатський сурогат (посада) Василь Любинський скаржився на втручання ченців Мотронинського і Мошногірського монастирів й особисто на Мельхіседека за протидію інтересам уніатської церкви. Зокрема, він наголошував, що ігумен брав «під свою протекцію» парохів (священиків) у старостві Чигиринському і ключі Жаботинському. Гервасій у березні наказав Мельхіседеку не втручатися у справи уніатів. Проте ігумен ґрунтовно пояснив, що монастир не може відмовляти у сповіді всім охочим. Мельхіседек визнавав, що будує церкви, але посилався на мирний договір 1686 року і присягу Собеського не порушувати прав православних і не навертати їх силою в унію.

Що стосується уніатів, то вони не без підстав побачили серйозну загрозу для себе. Під їхнім впливом польська влада почала сприймати те, що відбувається, як бунт. Черкаський губернатор повідомляв Мельхіседеку: «прелщением от вас и вашего монастыря весь народ черкаский бунты превеликие повзяли, которых никогда же до нынешняго времене не бувало» (сильне перебільшення. — Т. T.-Я.). Жаботинський офіціал тоді ж писав: «Схизматики монахи поширюють повстання, бігаючи з міста в села... Фанатизм такий великий, що його необхідно приборкати, щоб уникнути дуже небезпечних наслідків». За влучним висловом Владислава Сєрчика, «битва за душі почала перероджуватися в битву за значно ширші цілі».

Насправді саме Переяслав стає в цей період центром підтримки правобережного «благочестя». Саме туди приїжджають колишні уніати, які висловлювали своє бажання повернутися у православ’я. Петро Рум’янцев так описував побачену на власні очі картину: «по приезде моем в Переяслов, усмотря великое множество здесь униатских попов. О том епископу сказал мое удивление, но в ответ от него получил следующее: 1-е, что между положениями обоих церквей не возбранено униатским по надобностям приходить к православному, а православным попам к униатскому архиереям; 2-е, что по претерпении многими из православных попов... в вере утеснений и мучительств принуждены оные были иные зделаться униатами, а иные искали убежища у него». Уніати справді активно поверталися до православ’я, і Рум’ян-цев у листі до Паніна відверто пояснював причину цього: народ, «обращающийся к вере, прежде ими исповеданной, и от которой они отведены одним насильством и принуждением властей». І про Гервасія: «всегда мне кажется таким черноризцем, который в глубокой своей старости посвятил себя строгому благоговению... Многих же к нему униятских приходящих попов я сам в Переясловле видел, которые сказуют, что прежде в унию их привело принуждение тамошних властей, а теперь от оныя к благочестию обращает неминуемая гибель, которою угрожает простой народ возмутившийся».

Безумовно, дії Гервасія і Мельхіседека спровокували «тривогу» в уніатської церкви. Вона вживає заходів, використовуючи лояльну собі польську владу, а також пряму силу. У 1765 році в Умані Селезій Потоцький засновує василіанський монастир зі школою і місіонерським центром. Того ж таки 1765 року на Великий піст у селі Скригалові Казимир Оскерко «киями» заганяв селян в уніатську церкву.

Після спроби уніатів відібрати Мотронинський монастир Мельхіседек, як ми бачили, з дозволу Гервасія вирушає шукати захисту у Петербург. Ігумен приїхав до Священного Синоду з грамотами і від Мошногірського монастиря. Чигиринське правління підкреслювало, що ці області ніколи під унією не були, а трактати 1686 року гарантували їм свободу православ’я. При цьому воно покладало надії на обрання Понятовського.

Мельхіседек перебував у Петербурзі, коли Кониський поїхав до Варшави. Ігумен прямо писав Гервасієві: «надежды никакой больше не предвидится, как только что последует из дела преосвященого белоруского, которому поручена грамота от ее и. в. к королю польскому о всех православных церквах и монастирах». Панін сказав йому: «будете надежни, что к всех ползе чрез преосвященного белорусского зделается». «Дело о церквах здесь во уважение принято, а о монастирах и слышать не хотят».

У липні 1765 року Кониського відправили до Варшави з ескортом російських військ. Із собою він мав рекомендаційну грамоту до польського короля. У нього був підготовлений реєстр із 200 монастирів і церков, забраних уніатами. 29 липня Кониський подав меморіал королю Станіславу Августу з переліком утисків «людей грекоруской религии», що залишаються вірними підданими короля. Крім того, він одразу надіслав листи до надзвичайного посла Миколи Рєпніна зі скаргами на утиски католиками православного духовенства і з проханням заснувати комісію щодо розслідування їхніх злочинів. Незважаючи на скептичну позицію посла, 30 листопада 1765 року Катерина надіслала рескрипт Рєпніну, в якому веліла, щоб той вимагав від варшавського двору і польського міністерства припинити гоніння на православних обивателів України з боку поляків та уніатів.

Кониський підготував у Колегію закордонних справ доповідь, у якій наводив дані про розорення в Польщі понад 200 православних церков. Про білоруського єпископа уніати писали: «С выборами короля могилевский православный єпископ поручил своим помощникам искать старые привилегии и права, прибыл в Варшаву и там перед королем жаловался на несправедливость и притеснения от унии».

Ситуація на Правобережжі загострювалася з кожним днем. У серпні 1765 року, після від’їзду Мельхіседека, Гервасій відвідав свої парафії на правому березі. Певна річ, цей візит зумовив нові переходи в «благочестя». Наприклад, священик з Мошнів попросився перейти у православ’я з унії.

У відповідь послідували нові акти насильства з боку уніатських офіціалів і польської влади, які набували дедалі більшого масштабу. Священиків били до крові, оголивши прямо в церкві. Ченці також зазнавали побоїв, їм обрізали бороди. Об’єктами нападів стали, зокрема, Мотронинський монастир, Сміла, Жаботин, Чаплищі, Бужин.

Приїзд Мельхіседека до Варшави

Тим часом Мельхіседек 7 вересня 1765 року приїжджає з іменним рескриптом її імператорської величності у Варшаву до Рєпніна, щоб зробити подання до двору про образи, завдані уніатами. 6 січня він з’явився до Рєпніна і провів у Варшаві вісім тижнів, подаючи послу і королю різні меморіали. Рєпнін зажадав від ігумена реєстр завданих православним образ, який той і надав. Володкевич у цей час марно спробував отримати право шукати в київських архівах грамоти, що підтверджують права уніатської церкви.

У результаті зусиль Кониського та Мельхіседека король дав ігуменові грамоту, а також листи уніатським архієпископу і єпископам, чигиринському старості князю Любо-мирському, черкаському старості князю Сангушку і панові Муравському, дружина якого, княгиня Радзивілл, відібрала майно у Мошногірського монастиря. Станіслав Август також обіцяв Мельхіседеку «выдать генеральную всем нам привилегию». Серед отриманих ігуменом документів були лист підканцлера коронного Млодзієвського до пана Муравського за скаргою Мошногірського монастиря, лист коронного підканцлера до уніатського митрополита Володкевича, в якому він просив переконати уніатське духовенство, щоб воно поводилося з «дизуніатами» обережно, лагідно й законно. Також підканцлер просив Володкевича не чіпати Мотронинський монастир, «ktore ja mniemam bez wiadomości jwm pana ogłoszone odwrocie raczył», Лист канцлерів коронного і литовського уніатським єпископам про те, щоб вони утримували підвідомче їм духовенство від переслідування дизуніатів і примусу їх до унії, меморіал короля Станіслава Августа уніатському митрополиту і єпископам про припинення гонінь на православних обивателів королівства польського і, нарешті, привілей короля Станіслава Августа, що підтверджує права православних жителів королівства польського на вільне сповідання православ’я, — усі ці документи датовано лютим 1766 року.

Окрилений Мельхіседек повертається в Чигиринщину, де ченці Мотронинського й Мошногірського монастирів починають зачитувати привілеї короля під час богослужіння. Варто розуміти, що це було абсолютно нормальним і традиційним для того часу способом поширення офіційних документів. Проте уніатська влада неабияк обурилася. Цікаво, що дехто з уніатів звинувачував Мельхіседека у брехні, відмовлявся вірити у справжність королівських послань і в підтримку ігумена петербурзькою владою[47].

Відповідь поляків на Понятовського

Щоб оцінити подальші події, важливо розуміти, що ченці Мотронинського монастиря виявляли активність ще до повернення Мельхіседека. Так, наприкінці лютого намісник Мотронинського монастиря Гавриїл повідомляв Гервасію про отримання листа від черкаського губернатора Пенцельського, який вимагав «не отвращать народ от унии». Губернатор писав, що «от жадного монастира толиких бунтов и гайдамащины не повзяли, як от вашего монастира». Він звинувачував ченців, що вони «на всякое злое приводите и наущаете», умовляючи паству не приймати уніатських обрядів, щоб вони від уніатів «благословения не брали, детей их не крестили, умерших не ховали, благословения в церкви не чекали и ключи от священников церковние отбирали, яко и теперича здесь». Пенцельський звинувачував ченців, що в Черкасах саме за їхнім «повелением громада, збунтовавшися, ключи отобрали, сами тела умерших без ведомости священника закопуют» і посилаються на Мотронинський монастир. Тому в черговому посланні у березні 1766 року вже новий черкаський губернатор вимагав від Гервасія заборонити ченцям Мотронинського і Мошногірського монастирів допускати християн для отримання треб.

А на хвилі звісток про королівський привілей навесні 1766 року до Переяславської консисторії переходять нові парафії. Так, у березні від унії відійшли матусівський і старо-мглїївський священики. Потім до православ’я приєдналися Мліїв, Мошни, села Валява та Вільшани. За свідченнями уніатів, 150 священиків присягнули за формулою Мельхіседека. «Отже, серед великого числа парафіян у містечках і багатолюдних селах було 125 селян, хоч у поодиноких — більше ніж 300 і лише деяких — менше ніж 200. Це все сталося у 1765 та на початку 1766 років».

У своєму листі Гервасій наголошував: у справі приєднання до православ’я українські жителі в усьому покладаються лише на Мотронинський монастир. Єпископ, звісно, зауважував, що монахи повинні діяти мирно, прагнучи порозумітися з польською шляхтою: «При том, елико можно, должны они склонялись панам своим и их просити о свободу, а никаким образом не прогневляти их, и тое делати не раптово, но все по малу малу».

Показово, що уніатська сторона вважала єдиним винуватцем подій Мельхіседека. Ігумен Христинопільського монастиря Корнелій Срочинський писав про події 1766 року, що в помічники собі Гервасій узяв «дволичну і надзвичайно хитру людину — монаха, ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Яворського. Цей Мельхіседек, після того як повернувся з Варшави додому, зараз же частково сам, а частково через підручних почав розголошувати різні давнішні трактати про унію та православ’я, попередньо хитро змінивши їх. Також почав обнародувати вигадані права та украдені привілеї, повторюю, у вищезгаданих краях, а саме: у Черкаському, Канівському та інших староствах в селах, що належать до цих староств, також у Смілянському ключі, власності найясніших князів Любомирських, і в Жаботинському, Звенигородському, Чигиринському, Ольшанському, Городищівському і частково у Корсунському ключах та інших, оголошуючи, що усім вільно можна переходити з унії в православ’я. І ледве це вчинив, як усі названі ключі з маєтками, з численними своїми селами заявили, що вони готові прийняти православ’я».

Розуміючи, що закон на його боці, Мельхіседек діяв упевнено і 16 квітня писав офіціалу Григорію Мокрицькому, направленому від уніатської церкви в Україну[48], про свою непідсудність уніатській владі і про те, що має всі грамоти на монастир. До своїх слів він долучив листи від королівської влади уніатським єпископам. Ігумен навіть застерігав уніатського офіціала, «чтобы декрет в. м. на самого в. м. не обернулся наказанием», «т. к. не с еврееми имешь дело».

Однак поведінка уніатської влади вийшла за межі юридичної колізії. Як писав Владислав Сєрчик, самовільні дії Володкевича підірвали і без того складну ситуацію. 29 квітня чигиринське правління повідомляло Гервасію, що в Корсунь і Смілу приїжджає уніатський офіціал, який наказав священиків присилати йому «за караулом»[49]. 17 травня 1766 року виходить циркуляр уніатського митрополита Пилипа Володкевича про декрет Радомишльської уніатської консисторії щодо віддання під суд Мельхіседека, настоятелів інших православних монастирів, а також священиків і прихожан протопопій Чигиринської, Смілянської та Мошнинської — за непокору уніатській владі.

Спроби мирного протесту і перший спалах насильства

Передчуваючи погане, Мельхіседек, треба віддати йому належне, прагнув знайти можливості для юридичного, тобто ненасильницького, розв’язання конфлікту. Він приїхав у Переяслав і, перебуваючи там, подав Гервасію письмову пораду, що ще можна зробити. Ігумен пропонував внести в міські книги Житомира, Вінниці, Сміли, Черкас, Мошнів, Городища, Жаботина, Медведівки та Чигирина протести православних і привілеї королів. Якщо ж польська влада відмовиться їх вписувати — звертатися з аналогічним проханням до Києва і Малоросійської колегії. Крім того, у разі судового розгляду у Варшаві (на який він сподівався) Мельхіседек радив готувати документи, підбираючи різноманітні історичні докази правоти православних. Уже наступного дня Переяславська духовна консисторія робить доповідь Гервасію, рекомендуючи в усьому підтримати план Мельхіседека і висловлюючи конкретні пропозиції, як його виконувати. 26 травня Переяславська консисторія вирішила, щоб Мельхіседеку «принять в свое ведомо и вместе с духовным правлением православным Чигиринским... рассуждать и делать все, что касается к защищению тамошних заграничных православных церквей, священников и народа». Тобто на мотронинського ігумена і на створене ним чигиринське правління було покладено всю роботу із захисту православ’я на Правобережній Україні.

Зі свого боку, намагаючись запобігти насильницьким діям польської адміністрації, Переяславська духовна консисторія направила бориспільського священика Назарія Яворського до трахтемирівського коменданта з протестом проти того, що той чинить насильства над православними, які прямують у Переяслав. Потім, мабуть, побачивши відмову польських адміністрацій вписати королівські привілеї про вільне віросповідання в міські книги, консисторія звернулася до Києва. Відповідь генерал-губернатора Воєйкова яскраво характеризує ставлення пересічного російського чиновника до проблем Правобережної України загалом і православної церкви зокрема. Він відмовився вносити документи до міських книг Києва і порадив звернутися до Синоду.

14 червня Мельхіседек уже в паніці писав Гервасію, що 9 червня прийшло в Смілянщину польське військо, так звана «партія українська», забрали всіх селян на роботу, козаків — в обоз, у священиків усе майно відібрали, «на Росе рѣчкѣ човни всѣ порубани, с чего очень худій знак». Ігумен повідомляв: «Я остаюсь в монастырѣ за всѣх страдать и отвѣтствовать... Для мене и монастиря очень худій слух; еднак я еще в конец не малодушествую». Попри погані передчуття Мельхіседека, Гервасій умовляв його уповати на Бога. Він запевняв, що судова комісія може бути створена тільки від російського двору, а та, про яку оголосив Мокрицький, — незаконна. Переяславський єпископ знав, що у Варшаві йшли на великі поступки православ’ю під тиском Катерини. 14 червня він писав Кониському і, запитуючи про справи на сеймі, просив підтвердити чутку, що 106–110 церков віддають. Скаржився на Мокрицького, який накладає штрафи, а священиків відсилає в Радомишль для обстригання волосся. Багатьох священиків також жорстко карали (по 300–400 різок), брали в кайдани й ув’язнювали.

Мельхіседек як міг заспокоював православну паству, яка, певна річ, панікувала з приводу чуток про вступ війська. Ігумен сповіщав, що отримав указ «її імператорської величності» із Синоду з’явитися в Переяславську консисторію і дати дані про всі православні монастирі Переяславської єпархії. Мельхіседек справді виїхав у Переяслав, надіславши перед цим таке повідомлення: «мы не имеем ни малейшей причины, чего бы нам, православным, бояться. Не согрешили мы против его в... короля польского, не согрешили мы против государства, т. е. найяснейшей Речи Посполитой, но и паче от несколько сот лет как праотцы наши верно не щадили крови своей за люберное отечество польское». А «веру нашу» не можна ставити «за противность и за грех», тому що дано право раніше і тепер підтверджено.

19 липня Переяславська духовна консисторія звернулася з вимогою до «української партії», щоб заборонили Мокрицькому чинити образи православним. Та на початку серпня, коли Мельхіседек повертався з Переяслава, його заарештували представники Мокрицького. Як описував це священик Степан Гречка, який перебував із ним, на ігумена напали уніати з киями, зажадали їхати до Володкевича, а звідти — у Корсунь і Радомишль.

Мельхіседек, Харко і Кушнір

Побитого і приниженого Мельхіседека закули у ножні кайдани й замурували в келії у Гродках. Нещасний ігумен у записці, що її потайки передав співчутливий стражник у Переяслав, писав: «Бѣдно стражду. Смертно болен. Б желѣзах жестоких».

Ця подія стала сигналом до небачених репресій. 26 серпня командувач «української партії» (тобто коронного війська в Україні) Данило-Юрій Воронич стратив жаботинського сотника Захарія Харка, відрубавши йому голову. У Мглієві прихожанин православної церкви Данило Кушнір заховав чашу зі святими дарами, не бажаючи віддавати її уніатам. За це Мокрицький у Вільшанах спочатку спалив йому руки, а потім відрубав голову і настромив її на піку на пострах іншим прихильникам «благочестя». Настоятель Христинопільського уніатського монастиря писав у 1766 році: «усі новосхизматики усіх згаданих ключів і сіл, що недавно склали присягу, задумали спосіб оборони на випадок нападу та змушування до унії. З цією метою обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народе Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись. Харко був схоплений і негайно страчений біля Білої Церкви». Селянин, який забрав із церкви посудину зі святим таїнством і зберігав у себе, щоб не дісталася уніатам, «був покараний спаленням рук, відрізанням голови та розчленуванням». Усі священики, які відреклися від унії, утекли за кордон. Розповідали, що голову Кушніра відвезли до Гервасія, і він зберігав її як реліквію. У цьому, зокрема, були переконані учасники Коліївщини.

Ці події яскраво збереглися в історичній пам’яті Правобережжя, щоправда, упереміж із подіями Коліївщини. Страждальця Кушніра, якого оспівав Тарас Шевченко у «Гайдамаках», тривалий час вважали витвором літературної уяви. І тільки наприкінці XIX століття було доведено, що це історичний факт. У записаній у Смілі розповіді людини, яка особисто знала Харка, ідеться про те, що він був із запорожців, які після ліквідації Січі в 1709 році переселилися у Жаботин, де він став сотником. «И пошла вже така слава, що супротыв его нихто не встоить. То ляхы й думають соби: От же мы его, вражого сына, годуємо, да выгодуємо такого гайдамаку, як Хмельныцькый. То була Хмельныччына, а ще буде Харкивщына». Поляки заманили Харка на обід, споїли і стратили.

Тісний зв’язок між запорожцями й активними учасниками відновлення православ’я на Правобережжі простежується вже на цьому етапі. Так, у травні 1766 року церковний староста Жаботина за допомогою Гервасія отримав паспорт для проїзду в Запорозьку Січ. Привід був безневинний: нібито запорожці обіцяли «церковние сосуди коштом своим соорудить». У серпні 1766 року священик Більшан добився через Гервасія паспорта для проїзду в Січ священика села Макіївка. Як ми побачимо нижче, саме такі звернення стануть приводом для масової участі запорожців у Коліївщині.

А ось із Гетьманщиною було дещо інакше. Лише безпосередній родич Мельхіседека — його батько, відставний осавул Карпо Значко — звернувся до Гервасія з проханням ужити заходів щодо звільнення ігумена. Послання це, до речі, він передав через рідного брата Мельхіседека, сотника Лубенського полку Трохима Значка. А ще один син Карпа Значка, Аркадій, був послушником при тому-таки Мотронинському монастирі. Абсолютно дивує повна відсутність документів, які відображали б хоч якесь занепокоєння старшини чи спроби заступитися за одновірців на Правобережжі[50]. Тим паче, що Мотронинський монастир мав прямі зв’язки з лівобережною старшиною, і не тільки через Мельхіседека. Наприклад, ігумен постриг у своєму монастирі на прохання переяславського полковника Семена Сулими його сина Григорія.

Отримавши звістку про арешт Мельхіседека, Гервасій одразу звернувся до Рєпніна з проханням сприяти його звільненню. Оскільки поляки не пропускали ніяких листів до Варшави, єпископ просив Воєйкова повідомити своє прохання Рєпніну. Одночасно намісник Мотронинського монастиря звернувся до імператриці, написавши генерал-майорові Олександру Ісакову у Кременчук. Той звернувся до Воронича з вимогою звільнити Мельхіседека як російського підданого. Переяславська консисторія вимагала від мошногірського намісника не залишати монастир (що той хотів зробити). Уніатський офіціал Вацкевич надіслав Мошногірському монастирю указ із забороною здійснювати треби для православного народу. У відповідь Переяславська консисторія направила наміснику монастиря вимоги здійснювати треби всупереч забороні уніатського офіціала.

Однак виконувати ці вказівки було важко. Ситуація давно вийшла з-під контролю. 7 вересня 1766 року Мокрицький заарештував 12 ченців Мошнинського монастиря, а монастирське майно розграбували. Кожного із заарештованих монахів покарано 400 ударами різок. Крім того, їх обстригли й посадили в тюрму в кайданах, «покамест от побоя оного мало оздоровеют».

Загострення протистояння лякало багатьох більш розсудливих сановників як уніатської церкви, так і польської адміністрації. Наприклад, коли Мельхіседека привезли в Кам’яний Брід до радомишльського офіціала Примовича, той написав Мокрицькому, що «он де в тое дело вступать не хощет и не будет, и от того руки омивает... напрасно де отца игумена взяли, ежели лихо спит, то еще надобно б его и кожухом прикривать». Про мошногірських ченців повідомляв Мокрицькому мошнинський губернатор Ю. Підгородецький, але той відповідав, що ченців не можна випустити, бо їх уже відправлено до митрополита Володкевича. Сам же Мокрицький після всіх жахливих розправ писав 6 вересня намісникові Мошногірського монастиря, радячи йому «жити спокійно» і не переманювати простий народ. Імовірно, про небезпеку вибуху розуміли чимало представників влади. Ченцям і священикам, які зазнали гонінь, співчував багато хто. Наприклад, надвірний козак, який стеріг Мельхіседека, купував йому за свої гроші їжу, потім роздобув папір і чорнило та привіз його лист до Києва.

Навпаки, події на Правобережжі й вимоги про права дисидентів, які лунали від російського посла на сеймі, спровокували хвилю патріотизму в Речі Посполитій, що набув характеру католицького фанатизму. Цьому великою мірою сприяла позиція Папи Римського, який 6 вересня видав бреве до примаса. У документі Папа наголошував, що дисиденти з допомогою іноземних дворів намагатимуться отримати повну свободу віросповідання, і просив докласти всіх зусиль, щоб цього не допустити. Незважаючи на те, що Катерина, яка, м’яко кажучи, недолюблювала Папу, зі зневагою відмахнулася від цієї заяви, вона мала величезний ефект. 19 вересня 1766 року Рєпнін писав Паніну: «Фанатизм усиливается в такой степени, что начинают меня избегать, как некогда избегали отлученных от церкви; за столом пьют за здоровье защитников католической религии, причем разгоряченные головы клянутся скорее погибнуть, чем допустить какое-нибудь изменение в положении диссидентов». У жовтні Каєтан Ігнацій Солтик, епископ краківський (він став першим, хто побудував свій палац у Київському воєводстві, у Житомирі), казав на сеймі: «Мы должны начинать с основания, на котором единственно зиждутся наши права, вольности, благосостояние; это основание — вера святая римская католическая». Гервасій у цей час, як і раніше, засипав Кониського проханнями допомогти у звільненні Мельхіседека. У листопаді 1766 року православні жителі Речі Посполитої підготували для «російських міністрів» вимоги до свободи віросповідання, богослужіння та церковного управління, представлені із зазначенням історичних джерел і законів. Укладачі, зокрема, покликалися на постанову 1633 року, Гадяцькі пункти 1659 року, привілей короля Августа II від 1720 року, підтверджений Августом III у 1735 році.

24 листопада варшавський сейм прийняв постанову, яка проголосила римо-католицьку віру панівною. За перехід з католицької віри в іншу передбачалося вигнання з батьківщини. Єдиним послабленням було те, що ті, «которые то учинили до сего времени, от казни всякой свободны». При цьому православним дозволялося церкви «починять и новые созидать свободно», а «греки неуниаты и дисиденты духовные и мирские суду духовному римско-католицкому подлежать не имеют». Сейм, таким чином, відмовився вирішити дисидентське питання. З позитивних новин була звістка про звільнення Мельхіседека (Рєпніну про це сказав коронний канцлер). Треба зазначити, що, не чекаючи рішення сейму, а ґрунтуючись на виступах Каєтана Солтика в Петербурзі, було прийнято рішення про створення дисидентських конфедерацій та підтримку їх російськими військами.

26 листопада Кониський повідомляв Гервасію про безуспішність скарг дисидентів на варшавському сеймі і радив продовжувати скаржитися до Синоду. Гервасій справді звертається до Рєпніна з проханням захищати православних Правобережжя від переслідувань уніатів, а потім пише в Синод про гоніння на Смілянщині.

1767 рік розпочався для Правобережжя у тривожній обстановці. У січні громади Смілянської губернії попередили Гервасія, що в разі остаточної ліквідації православ’я вони всі виселяться за кордон. Сучасник-уніат прямо писав, що в цей час «бідний народ тисячами перейшов у Московську та Волоську країну». Тоді ж у Черкасах призначили від уніатів судову комісію.

Дисиденти

Катерина і Панін здивувалися та обурилися завзятістю польської шляхти. У Петербурзі прийняли рішення силою добитися поступок. Ішлося не про дисидентів і їхню долю, а про те, що інакше Річ Посполита могла вже не бути слухняним сусідом.

У лютому 1767 року Панін надсилає Рєпніну лист для поширення серед шляхти. У ньому сказано про необхідність відновити права дисидентів. Приблизно в той самий час віце-канцлер Олександр Голіцин зажадав від Рєпніна забезпечити поширення серед православного населення Речі Посполитої декларації Катерини про дисидентів. З березня починається активна робота зі створення дисидентських конфедерацій. До однієї з них, православної конфедерації у Слуцьку, приєднується на прохання Рєпніна Кониський.

Градус напруженості протистояння на Правобережжі все ще був дуже високий. У березні 1767 року уніати знову зажадали від Мотронинського монастиря не допускати туди народ. У відповідь Переяславська консисторія розпорядилася, щоб настоятель, незважаючи на жодні заборони, приймав прихожан для треб. Мабуть, тоді ж було підготовлено й підписано маніфест «шляхти та обивателів» Речі Посполитої і Великого князівства Литовського (насамперед Чигиринського, Канівського, Білоцерківського староств, Лисянської, Мошнинської та Смілянської губерній) зі скаргами на утиски з боку уніатів і свідченням, що вони хочуть залишатися у православ’ї. Маніфест, окрім ченців Мотронинського монастиря, обивателів і священиків, підписали 18 шляхтичів.

Введення військ і масовий перехід з унії

Для досягнення цілей Росія вводить свої війська чисельністю 31 тис. осіб (майже у два рази більше чисельності військ Речі Посполитої). До початку березня 1767 року вони були висунуті на кордон. Один із двох корпусів мав стати на Віслі, інший — на Волині. Ці війська починають розшукувати заарештованих священиків, яких уніатська влада переховувала у таємних місцях. Завдяки російським солдатам у травні 1767 року звільняються або втікають священики з Суботова, сіл Сікава, Войтове, Ренівка та інших. Одночасно починається масовий відхід від уніатської віри. Скажімо, мешканці села В’язівка розкаювалися за тимчасовий відступ і пояснювали його винятково насильством. Про те саме і з такими самими аргументами просили жителі села Матусове. Вісім священиків Чигиринського староства просили Гервасія повернути їм свої парафії. При цьому вони посилалися на лист чигиринського старости Я. Свентуховського до православних священиків, вигнаних 1766 року, із запрошенням повернутися на свої місця та обіцянкою спокійного і безпечного перебування в парафіях. Протягом травня-червня 1767 року прохання дозволити своїм священикам повернутися надіслали жителі ключа Жаботинського, Черкас, Млієва, сіл Валяви, Старосілля, Городища, Кумейки, Остинжки, Соболівки, Кирилівки, Вільшаної та інших.

Громади «ключа Смілянського» присягнули в Переяславі «на схизмі», відібрали ключі в уніатських попів, вигнали їх із сіл, тож тим довелося втікати до офіціала Мокрицького. Як розповідав на допиті в Кодні протопіп гусачівський Василь Зражевський, він їздив «вместе с москалями по местечками, отбирая униатские церкви, выгоняя попов униатских и насаждая благочестивых». Відібрали, зокрема, Янковецьку церкву, щодо якої надійшов указ «с самого Переяславля, по которому я ту церковь отобрал». Відібрали також церкви в Білій Церкві (дві Покровських), а в Шкарівці під Білою Церквою — Різдвяну; Гаврило Полонський відібрав церкву Покровську; у с. Шкарівці піп Дурдюк, син попа з княжого с. Ольшанка, «а униат избит». «В Блощчинсках Степан, поп старый с сыном. В с. Чиркас Кирило, поп. Б Ольшанке княжей Иван Дурдюк, поп старый. В Настасце Василий, викарий поп. В Полиевце Иван, поп викарий. В Рузках Теодор поп — все в старостве Белоцерковском. В с. Германовке Олексий, поп благочестивый».

Не менш яскраво описував ситуацію і Рєпнін: «бунтующии принудили духовенство всей Украины быть в послушании епископу переяславскому и брать от него благословение (т. е. так называемое “усыновление” в его паству), что и действительно попы каневские, богуславские, корсунские, мошенские и другие принуждены были учинить, и как некоторые не явились в консисторию Переяславскую, то, лиша их должностей, помянутая консистория отдала оные другим иностранным попам, кои грабят церкви и принуждают сельские братства давать и подписывать на бумаге удостоверение о получении сего благословия (“усыновления” в паству Переяславскую)».

Гервасій усіх підтримував та закликав православних мешканців України терпляче зносити жорстокості і твердо боронити православну віру. Небезпека залишалася, і священик з Мошнів прямо писав про це, повідомляючи, що місцевий губернатор вимагав пред’явити «монарші документи», які дозволяють відновлення православ’я.

У цей і більш ранній період під дією агітації Гервасія на Правобережжя прибуває безліч «дяків», тобто священиків з Лівобережної України. Із судових справ Кодні ми знаємо про «Романа дяка», який разом з іншими пішов у Новосербію, а звідти — у Черкащину. Федір Коваленко, дяк із с. Бужанки Лисянського повіту, народився у Чернігові. «Дяком» із Красилова був і двоюрідний брат Швачки, який також брав участь у Коліївщині.

Підготовка до сейму

Усі готувалися до сейму, на якому мав відбутися рішучий бій за права дисидентів. Напередодні цієї події «священики, шляхта і жителі» України повідомили, що вони довірять Мельхіседеку вести від їхнього імені позов у Варшаві про утиски з боку уніатів. До цього процесу долучився і київський митрополит Арсеній, який написав Рєпніну послання зі скаргами на утиски уніатами православних монастирів. У додатку містилися скарги ігумена Онуфринського монастиря Є. Виковського й ігумена Троїцько-Чигиринського монастиря Апполінарія, а також списки пограбованого майна. У середині вересня було видано Маніфест духовенства, шляхти і народу чигиринського, черкаського, канівського, білоцерківського та інших староств Речі Посполитої, що вони відрікаються від унії, «в которую их принуждали и которую некоторые из них наружно содержали».

Одночасно готувалася і польська сторона. У серпні відбулися сеймики, які показали антиросійські настрої. Гасло «померти за віру» знаходило неабияку підтримку серед шляхти. Рєпнін у вересні колоритно описував настрої в Польщі у своєму листі до Паніна: «Здешнего фанатизма не могу достаточно изобразить. Женщины молебствуют ежедневно о спасении погибающей веры; монахи и попы в своих проповедях говорят согласно с повелениями епископов краковского и киевского и внушают фанатизм всюду, где могут. Нунций, не довольствуясь тем, что киевский епископ напечатал папское послание в польском переводе, напечатал его и в латинском подлиннике, распространяя по всей публике. Когда в публичных садах и на гуляниях встречаются диссиденты, то женщины, которые здесь имеют большую силу, тотчас же уезжают, как из мест, оскверненных присутствием еретиков; одним словом, в публике такое раздражение, что если б я не знал трусливого характера народа (ідеться про поляків! — Т. T.-Я.), то каждый час ждал бы какого-нибудь отчаянного поступка, но хотя я не ожидаю никакой явной попытки, однако может произойти какое-нибудь потаенное злодейство. Мы доведем бедного короля до того, что его зарежут». За розпорядженням Рєпніна був заарештований один з найбільш «крикливих» шляхтичів — Кожуховський.

23 вересня мав початися сейм. Рєпнін занепокоєно писав: «Нунций папский с неописанным сумасбродством фанатизм здесь старается зажечь и гораздо сильнее по материи религии говорит, нежели сам папа в своих бревах отзывается». Побоюючись впливу католицького духовенства, Рєпнін хотів до кінця сейму відіслати єпископа краківського Каєтана Солтика в його села.

На відкритті сейму «самые смирные от слез рыдали, протчие с возмутительным криком клятвы давали, что погибнуть за веру готовы и мученическая смерть им будет приятна». Папський нунцій звернувся з промовою, заявивши, що релігія гине. У відповідь «все вдруг стали кричать, что они умереть за веру готовы, и подобные слова самого сумасбродного фанатизма» (за висловом Рєпніна). Рєпнін писав Паніну: «Фанатическое упорство нации я доволно вашему высокопревосходительству изъяснить не могу. Я почти со всяким особо переговорил... однакож но признавая все генерально, что они силе не имеют нам противиться, большая часть объявила, что они готовы всего имения лишиться и умереть, а на равенство с диссидентами не согласятся, иные плача мне это говорили, до тех пор фанатизм неизобразимой в них вселился».

Рєпнін ніяк не міг знайти підхожих кандидатів для представлення дисидентів, бо «гонения истребили православных шляхтичей или оставили самых бедных и неспособных по воспитанию занимать видные места». Він навіть пробував знайти достойні кандидатури «среди монахов в Малой России». Православні висунули вимогу, щоб єпископ білоруський отримав місце в Сенаті, але король вимагав також два місця уніатам. Панін не погодився. Він писав Рєпніну, що імператриця радше відмовиться від місця для Кониського, ніж допустить у Сенат уніатів, адже вони є порушниками договорів і «сущими веры нашей отщепенцами». При цьому Панін чудово усвідомлював, що поляки «включают униатов в католики», і був готовий заплющити на це очі — «но чтоб оставлены они были в совершенном молчании», тобто щоб в офіційних статтях уніати не згадувалися.

Крім того, Панін виступав проти вимоги короля призначити покарання за перехід з католицтва. Він розумів, що «надобно сохранить перед глазами публики непорочность наших намерений, касающихся нашей собственной веры». Рєпнін з Паніним не погоджувався і цинічно писав: «Я прихожу в сомнение, не в самом ли деле вы намерены стараться о присоединении униатов к православию?» Він дуже сподівався, що Панін поділяв його думку, «что распространение здесь греческого и диссидентского законов для интересов России вредно» (!!!). Рєпнін пропонував вилучити пункт про право переходу з уніатської церкви, що заспокоїть поляків і обмежить зміни формулюванням «сколько надобно для наших интересов». Особливо посол побоювався, що багато з примушених до унії «захотят обратиться к нашему закону; чрез это увеличится число беглых от нас, да и такой огонь здесь в нации загорится, что истинно трудно будет потушить; тогда в самом деле ежечасно надобно будет ожидать сицилийских вечерен, да не знаю, и чужестранные дворы останутся ли при таких событиях в покое, приписав их желанию нашему нечувствительно овладеть Польшею. Напротив того, если дозволим помянутые пункты, то вторым пунктом докажем всему свету, что не имеем намерения распространять здесь наше и диссидентское исповедания».

У розмовах з поляками, навіть із «російською партією», тобто Чарторийськими, Рєпнін послуговувався зовсім іншою лексикою. Наприклад, він заявив: «Опасность будет грозить не диссидентам, а тем, которые позволят себе причинить какое-нибудь насилие диссидентам, потому что Россия отомстит страшно обитчикам...» Поляк, щоправда, у відповідь сказав, що вони швидше виженуть дисидентів із Польщі, ніж дозволять їм обіймати посади.

Зате Панін повністю поділяв таке лукавство племінника і вважав його виправданим: «Диссиденты, конечно, будут вас мучать, чтобы все беспредельно для них исполнилось, особливо касательно свободного возвращения из католического в их законы; но на это вам предписаны нами политические правила, и вы им можете говорить, что в этом деле находятся непреодолимые трудности, что мы никогда не имели намерения заводить войну для пропаганды их религий. Впрочем, мне кажется, что поляков необходимо надобно будет стращать не только словами, но и прямым делом, располагая войска на содержание по деревням упрямых и обманщиков. Я думаю, что и самого короля еще не надобно совершенно выводить из страха потери престола».

Із серйозними погрозами зверталася до Понятовського і сама Катерина. У своїй «декларації» від 17 грудня 1767 року вона радила йому обрати мир: «одна часть народа чтобы со второй по-приятельски обращались и этим домашнюю войну от Отчизны своей отдаляли». Однак це була поза.

Розуміючи, до чого йдеться, Кониський наприкінці листопада дає вказівку Гервасію «в связи с окончанием сейма» розіслати циркуляр, «чтобы насильно принужденные к унии и желающие возвратиться к православию заявили об этом своем желании прежде ратификации сеймовых постановлений». Одночасно він подає петицію з проханням дозволити уніатам, насильно приєднаним до унії, повернутися в православну церкву.

Рішення сейму

Підкидаючи дров до багаття, папський нунцій у Варшаві 31 січня 1768 року виступив з протестацією проти порушення прав католицької церкви. У результаті комісія з дисидентської справи постановила: усі дисиденти шляхетського походження зрівнюються у правах з католиками, але король тільки католик і панівна релігія католицька. На тлі подій на Правобережжі цього компромісу було недостатньо для католицької шляхти. Вона угледіла в такому рішенні сейму загрозу Речі Посполитій.

У своєму листі до Катерини наприкінці лютого 1768 року Кониський дякував імператриці за покровительство «народу здешнему польского государства веры грекороссийской». Звертав увагу, щоб «не слабо защищены были тые, которые до подписания на сейме трактата учинили уже переход из униатского или римского исповедания в нашу веру по прежнему». Далі він перелічував повіти Білорусії та Правобережної України, які перейшли у православ’я. Тоді ж Кониський направляє Паніну запит про долю уніатів, які перейшли у православ’я до ратифікації договору сеймом.

А тим часом переходи тривали й на початку 1768 року. Так, монахи Лисянської волості відреклися від грекоуніатської віри та перейшли до пастви переяславських єпископів.

Надія на мир і Барська конфедерація

Обманюючи самого себе, Кониський сподівався на мир і писав Гервасієві про заснування після закінчення сейму змішаного суду для розбору скарг, а також про бажання Мокрицького помиритися з православними. Кониський повідомив, що у нього був Мокрицький, упав до ніг і просив помирити його з Мельхіседеком. У своїй відповіді на початку березня Гервасій також висловлював надію на примирення, запитував про успіхи чолобитної щодо вільного переходу з унії у православ’я, сповіщав про нові утиски.

Уже через місяць, 10 квітня, Кониський повідомляє Гервасію про початок «подільської», тобто Барської конфедерації. Правда, він сподівався, що вона скоро «рассыпется». Як ми знаємо, це виявилося зовсім не так. у травні Мокрицький спрямовує на православних священиків нові жорстокі репресії. Гервасію повідомляли з Вільшаної «останні новини». Мокрицький на другому тижні посту прибув до Корсуня. Дячкові у Смілі, який переписав людей, що перейшли «у благочестя», губернатор наказав дати 120 ударів киями, «и не известно, выживет ли» він. Жовнір Любомирського у Смілі забив паламаря. У В’язівці православний зазнав 300 ударів киями «за благочестя». Усім, хто їхав у Переяслав, давали по 300 київ на польських форпостах. Крім того, вийшов декрет Радомишльської консисторії, щоб усіх православних священиків відправити на вічну роботу, конфіскувавши все майно.

Подальші події чудово характеризує указ самої Катерини Рум’янцеву. «Бунт полских в Украйне и Подолии крестьян должно считать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равной и в наших единоверных, тем больше, что они сугубо еще побуждены быть могли как мстительностию за причиненное насилие и обиды в Матренинском монастыре, так и обольщениями прокравшихся к ним запорожских своеволников, коим нетрудно было возмутить чернь ложным предъявлением присылки своей противу барских мятежников по указу нашему».

На початку квітня до намісника Мотронинського монастиря доходять перші тривожні чутки. Одна прихожанка попередила його, що знову заарештовано Мельхіседека, а також про нову небезпеку для православних. Ігумен насправді перебував у Переяславі, і йому нічого не загрожувало. Проте наступного дня, 5 квітня, на Мотронинський монастир напали конфедерати. Коли намісник послав до жаботинського губернатора Стемпковського по допомогу, той нічим не допоміг ще й посміявся. Конфедерати були вже у Смілі, Жаботині.

Гервасій терміново звернувся до генерал-губернатора Києва Воєйкова з проханням про захист Жаботина («о учинении тем по единоверию в их обстоянии защищения»), але той послав його в Синод або закордонну колегію. Рєпнін також скептично поставився до листів Кониського про небезпеку, що загрожує православним: «Я думаю, что вся сия опасность в его голове находится...» Але ж і Гервасій, і Кониський просили ввести російські війська на Правобережжя, щоб запобігти кровопролиттю.

Залишені російською владою, православні мешканці змушені були шукати інші способи захисту. Як писав Рум’янцев у червні 1768 року, «по всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, встают против владельцев своих в своем возмущении, принял тут средства жесточайшие. А напротив другие, поборники римского вероисповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных».

«Золота грамота»

Проаналізувавши різні аспекти геополітичних реалій Коліївщини, ми знову повертаємося до легенди про «золоту грамоту».

У польській історіографії віра в існування грамоти, тобто в особисту причетність Катерини II до початку повстання, сусідить з переконаністю про причетність до цього Мельхіседека. Наприклад, про це писав видатний польський історик Владислав Сєрчик, автор найдокладнішого дослідження про Коліївщину: «Участь запорожців у Коліївщині була багато в чому зумовлена агітацією з боку православного духовенства. Так, знаменитий настоятель Мотронинського (чигиринського) монастиря Значко Мельхіседек-Яворський відправив на Січ “попа Андрія Ігнатова”, закликаючи захищати “народ православний”». Микола Маркевич об’єднував версію про грамоту і причетність Мельхіседека: «Духовенство волновалось и спешило в Чигиринский монастырь к архимандриту Мельхиседеку Значко-Яворскому. Этот поборник веры уж был однажды в руках униатов... он спасся бегством. Епископ переяславский Гервасий благославил его на восстание. В монастыре составили совет, послали духовное посольство на Запорожье просить помощи; питомец Сечи, монастырский послушник, уроженец Чигиринский, Максим Железняк решился защищать православие; собрал охотников, соединился с запорожцами, которые гуляли в Мотроненском лесу... Мельхиседек дал Железняку универсал, золотыми буквами написанный и прозванный Золотою Грамотою».

Історична пам’ять про Мотронинський монастир тісно пов’язана з переказами про його архімандрита Мельхіседека (Михайла Значка-Яворського). Народна традиція вважає Мельхіседека агітатором і безпосереднім організатором повстання (що сильно суперечить прийнятій в історіографії думці). В одній з легенд, записаній у селі Коротяк, ідеться про те, що архімандрит відвідував запорозькі зимівники в районі р. Інгулець, агітував проти Польщі та унії. «Между жителями зимовника он заметил особенные способности в Максиме Желязняке, давал советы отцу и вероятно указывал сыну гетманскую булаву по обоим берегам Днепра и, как чародей, вызывал из могилы великую тень Богдана. Возбужденное воображение Максима, хорошо грамотного пушкаря, поддавалось обаянию, и другие седоусые и черноусые казаки, обитатели зимовников, слушали соблазнительные речи красноречивого энтузиаста, бескорыстного монаха, говорившим близким их сердцу языком».

У переказі «Золота грамота» сказано, що її автором був сам Мельхіседек, який вручив її Залізнякові, коли той приїхав до Мотронинського монастиря на прощу[51]. Мотив про підбурювання до повстання з боку ченців звучить і в інших переказах. В історичній пісні також прямо йдеться про бунт «попів і дяків». Сава Майбород із загону Неживого розповідав, як його приймав і поїв ігумен «Никольского монастыря близь Медведовки», явно співчуваючи і підтримуючи дії гайдамаків. У тому самому монастирі жив іще один учасник Коліївщини — Іван Швець.

Сєрчик у своїй системі доказів використовував опублікований в «Архиве ЮЗР» документ, згідно з яким священик Андрій Ігнатов просив Гервасія допомогти отримати паспорт у Січ. Ми вже бачили, що такі поїздки священиків на Запорожжя відбувалися і раніше. Ігнатов, як зазвичай у таких випадках, писав, що його вигнали з приходу уніати, він поневіряється і сподівається, що запорожці що-небудь пожалують йому «ради пропитания». Однак він наводив цікаву деталь: у Січі перебували його рідні брати, які «писменно, так и словесно чрез людей просили моего к ним прибытия». Але поїхав священик у Січ у березні 1767 року і повернувся в липні, тобто за рік до початку Коліївщини.

Чи міг його послати на Запорожжя Мельхіседек? Теоретично так, адже в березні він ще перебував у монастирі. Утім у момент поширення чуток про «золоту грамоту» Мельхіседек був далеко. 7 січня 1768 року ігумен отримав у Києві у Воєйкова паспорт на проїзд до Варшави, 18 січня прибув на варшавський сейм і почав позов про насильства поляків та уніатів. Він нескінченно ходив до Рєпніна, щоб вручити своє подання, а той заявляв, що зайнятий підготовкою до сейму[52]. Потім Мельхіседек боровся з тяганиною польських чиновників. Далі, від початку сейму до 15 березня, хворів, а 22 квітня прибув до Києва. У Мотронинський монастир він до початку Коліївщини так і не потрапив.

Наприкінці травня Мельхіседек, перебуваючи в Переяславі, писав до братії свого монастиря із закликом терпіти, молитися і не приєднуватися до повсталих, «потому что за своеволников, то есть гайдамаков, Россия вступатися не будет» і до себе не пустить. Навпаки, ігумен радив утікати. Мельхіседек надіслав також звернення до жителів Черкас і Сміли, щоб вони не поповнювали ряди гайдамаків. Можливо, це було зроблено під тиском Воєйкова, який писав Гервасію з наказом «начальнику того (Мотронинського. — Т. T.-Я.) монастыря найстрожайше предписать таким злодеям отнюдь никакого пристанища не давать и всеми мерами стараться сие, духовенству немалое предосуждение наносящее, зло пристойными духовными поучениями и увещеваниями, как найскорее, обратить и истребить».

Безумовно, Мотронинський монастир мав особливі зв’язки з Російською імперією. Катерина особисто подарувала в його ризницю різні цінності в 1765 році. З огляду на абсолютну відсутність побожності імператриці це був, звісно, не випадковий крок. Священики, пов’язані з Мотронинською обителлю, часто їздили в київські монастирі, зокрема у Софійський монастир, відомий своєю активною позицією у справах правобережного православ’я.

Певне уявлення про тісні зв’язки Мотронинського монастиря із Запорожжям дають свідчення священика села Пруса Гавриїла Цариковського. Він розповів, що служив дяком, утік від переслідувань уніатів до Мотронинського монастиря, звідки його послали «в послушание на Низ». Із Запорожжя Гавриїл повернувся і «привез козака по имени Иоанна, куреня каневского». Той козак був у монастирі до Великого посту. На «средоностном тижне» в келію прийшов той козак і сказав: «доки ви, отци, будете тут сидіти и нужду чрез тих проклятих уніатов терпіти? Когдаб ви мині написали лист до Гарду, чтоб голота тут прибула, то б я их до Великодня повиганяв, а ви б на Великдень паски святили, а ми сказали ему: нехай лиш, порадимося». Коли в монастир приїхав священик, «отец Климент жаботинский», Гавриїл йому все розповів. Показово, що старший товариш план запорожця схвалив і сказав: «добре, пиши, толко своим именем не подписуйся». Священик так і зробив і послав з листом у Січ «ченца Филотерфа Самбекова», який нібито записку викинув і не довіз. Та на Вербну неділю 1768 року до Гавриїла прийшов «отец Антоний райгородский» і повідомив: «приходив до мене козак Иван и прохав мене, чтоб я картки пописал по городам на затяг, и я пописал до Жаботина, до Черкас, до Медведовки и до Чегерина».

У тому, що священики і монахи брали участь у виготовленні відозв, немає сумнівів. У матеріалах Кодні є дані, що піп Кирило, парох Карапійський, під час бунтів їздив у Переяслав і там «з попами» робив універсали, «от них брал и сюда возил, которые местным попам рассылал». Під час слідства священиквизнав, що всі православні попи всієї окраїни і він сам «слушает из Переяславля всяких себе указов, и при нем, когда его брали, было два универсала из Переяславля. Одного смысл, чтобы Богуславская парафия приняла тамошнего пароха и декана, а второй, чтобы уговорил трощинскую громаду, чтобы местного попа слушала». Справу ще одного священика Олексія Шавровського розглядали під Білою Церквою. Він листувався з кошовим отаманом, а також був тісно пов’язаний з Іваном Бондаренком.

Інакше кажучи, «золота грамота» була задумана й реалізована в союзі православних монахів Мотронинського монастиря, священиків Чигиринського староства і запорожців. Хто саме був її автором, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, тому що всі учасники постаралися приховати істину. Можливо, згадуваний «козак по имени Иоанн» був саме Залізняком. А може — іншим запорожцем, який переживав за долю єдиновірців.

Те, що в багатьох «пізніх» польських мемуарах згадано Мельхіседека як автора «грамоти», не дивно з огляду на його популярність і гучну історію арешту. Власне, це був єдиний ігумен, якого поляки знали на ім’я... До того ж усі знали, що гайдамаки збиралися в Мотронинському лісі, біля монастиря — а отже, Мельхіседек.

Приводом до заклику про допомогу стала реальна небезпека, що нависла над монастирем від панських конфедератів. Намісник Мотронинського монастиря добре пам’ятав долю Мельхіседека в 1766 році й не хотів повторити її. Запорожці на допиті заявляли: у «Спасов пост» поширилася чутка, що «в Польше в Матренинском монастыре собираются запорожские казаки для защищения онаго и протчих тамошних благочестивых монастырей».

Поляки мали підстави припускати, що повстання відбулося не без підтримки Катерини (хоча це було не так). Браницький у зв’язку з цим радив королю домогтися від Рєпніна, щоб запорожців стратили в Польщі, а не відсилали до Києва, «оскільки вони у своїх листах... повідомляли, що вийшли за наказом цариці».

Дуже цікаво, що після Коліївщини поляки звинуватили священика Гавриїла у співпраці з гайдамаками, але суд над ним відбувся в Переяславській консисторії. Під впливом Рум’янцева священика виправдали, узяли з нього підписку, що так «больше никогда не будет», після чого він зник.

Деякі поінформовані сучасники стверджували, що «знак» до повстання надійшов саме з Мотронинського монастиря, але багато хто називав і особисто Мельхіседека. Воєйков у червні писав: «неподалеко от Елизаветградской провинции, в Мотренинском лесу, где и небольшой Мотронинский монастырь Переяславской епархии находится, первое сборище сии разбойники имели и, собрав довольную тамо шайку, свое злодейство и разбои начали, оставив свое гнездо в том лесу и монастыре, куда все пограбленное отправляют». Це пов’язано, на нашу думку, з тією величезною популярністю, яку здобув ігумен через своє мучеництво. Мотронинський монастир асоціювався у сучасників з Мельхіседеком.

На допитах Залізняк сказав, що про його намір «Матренинского монастыря наместник и протчия монахи ведали потому, что он, Жалезняк, объявлял им, что он будет искоренять поляков и жидов, и в том во всем оные, наместник и монахи, согласны были». При цьому він твердив, що «как оных наместника и монахов звать, не знает, игумена ж помянутого Матренинского монастыря тогда в том монастыре не было, ибо находился, как слышно было, в Переясловле». Про Мельхіседека Залізняк казав правду, а про інших благородно брехав.

Після нападу на Балту російська влада була вкрай стурбована активним поширенням поголосу про грамоту, який слугував для турецького двору доказом нападу Росії на Оттоманську імперію. Спостерігалися спроби внутрішнього розслідування, щоб знайти «кінці» тієї грамоти, яку використовували з помилковими закликами. Вельми дивну версію висунув командувач російських військ у Польщі граф Петро Апраксін. Він звинувачував у всьому такого собі сотника Устима Тройницького: «Оной Тройницкий, по моєму мнению, оным разбойникам разные способы подает здесь, в Польше, грабить и всякие непристоиности чинить для своей корысти. К чему в доказательство служат приложенные при сем разные отдаваемые от него приказы в тех местах, где он находился, и согласие, в котором он с ними живет». Так, Катерина у відповідь на депешу Рєпніна, яка передавала цю думку Апраксіна, підтримувала чутку, що грамоту видано сотнику Тройницькому, якому Сенат доручив закуповувати вино в Польщі. «А если он забрал к себе запорожцев, то из того ясно, почему они пишутся “по указу Ея И. В.”, и сие весьма похоже на правду». Панін, щоправда, визнавав, що така версія «не подтверждается ни забранием почти всех уже наших на разбое бывших запорожцев, ниже сделанными некоторым из них в Киеве допросами, в коих о нем, Тройницком, ничего не упоминается». Утім влада до самого кінця намагалася знайти і заарештувати Тройницького, хоч і безуспішно.

Нам видається, що сама грамота ототожнювалася у свідомості людей з Мельхіседеком не випадково. У 1766 році саме ігумен зробив «надбанням громадськості» отриману ним від польського короля жалувану грамоту православних Речі Посполитої. До того ж на початку 1768 року Гервасій звернувся до православних духовних і світських про дарування їм на варшавському сеймі за клопотанням імператриці Катерини свободи віросповідання і громадянських прав. Тобто про заступництво імператриці ішлося в посланні православного владики за кілька місяців до Коліївщини. А послання це, безумовно, виголошували священики у церквах, які перейшли «у благочестя». Чому ж дивуватися, що населення і запорожці так охоче й рішуче повірили в заступництво Катерини у хвилину смертельної небезпеки?

Цап-відбувайло

Рум’янцев і Панін, розуміючи, що їхня політика в Польщі зазнала провалу, й усвідомлюючи відповідальність за російсько-турецьку війну, що починалася, шукали цапа-відбувайла, на якого можна покласти вину за все, що сталося. Рєпнін прямо заявив королю Станіславу Августу, що повстання відбулося «через підбурювання переяславського єпископа та настоятеля Мотронинського монастиря». Уже 8 серпня Рєпнін писав Кречетнікову про Гервасія: «Приложенный при сем перевод известий о епископе Переяславском объясняет развратное его поведение... прошу ваше превосходительство приложить старание о пресечении сих поступков, объявя присланным от него, чтобы они оставили духовенство здешней Украины и что вы больше не допустите подобное своевольство». Рєпнін обурливо зазначав, що метою єпископа переяславського було «создать и распространить юрисдикцию свою в нашей земле (т. е. в польской Украине), на которую он права не имеет, и в этих видах он возмутил и увердил в бунте наших мужиков, чему он есть первый зачинщик».

Мабуть, граючи на негативних почуттях Катерини до Арсенія Мацеєвича, Рєпнін вважає найбільш вдалим звалити все на релігійний фанатизм українських священнослужителів. Не випадково він використовує у своєму листуванні термін «враль» (так імператриця назвала Мацеєвича): «При сем прилагаю оригинальное письмо нашего враля епископа Белорусского, который вовек ни с кем ужиться не может, на все всегда жалуется, и лишь бы кто только поп был, да не нашего закона, то он уже и готов к нему в волосы впиться». Місяцем пізніше Рєпнін у листі до Паніна вже офіційно звинувачує Гервасія: «Между протчим усмотрите, ваше сиятелство, что переяславской архиерей есть некоторою притчиною, считаю, волнению здешних бунтующих крестьян; да еще, конечно, тут есть подчиненной игумен мотренинской Мелхиседек, которого я сам знаю, и знаю, что он совершенной плут, человек чрезвычайно беспокойной и все в состоянии зделать». Рєпнін просив «сему архиерею хвост присечь по важности следствий, которые от всех сил бунтований произойти могут, а унять его, думаю, будет трудно, не посадя под караул». Крім того, він пропонував, щоб «все церкви и монастыри нашего исповедания, находящиеся в здешних границах, отдать в ведомство и полное управление здешнему епископу белорускому, чтобы наши преосвященные более в оное не путались, инако ж всегда сумятица будет». Тобто відібрати парафії Правобережної України у Переяславської єпископії і передати їх Білоруській, що підпорядковується польському королю.

У листі до Прозоровського (який змінив Кречетнікова) Рєпнін також обурювався Гервасієм: «Нигде здесь не позволено от унии отступать» і доводив порушення трактатів з Польщею фактами навернення з унії до православ’я. «Но хотя б и всего сего не было, однако не время в настоящих обстоятельствах пустыми замыслами архиерея Переяславского хлопоты здешние и замешательства умножать».

Результатом був лист Паніна Гервасієві від 2 вересня, в якому він практично звинуватив архієрея в підбурюванні до Коліївщини, назвав головним винуватцем Мельхіседека і наказав перевести його з-за Дніпра в Переяслав. Тоді ж польський уряд підготував ноту з протестом проти діяльності Гервасія, спрямованої навернути польську Україну до православ’я. 29 вересня Гервасію наказали переїхати до Києва. 19 вересня Панін написав Кониському про необхідність його перебування у Смоленську «до ликвидации восстания в Польше».

Цікаво, що поляки не поділяли таку позицію Паніна і Рєпніна. Наприклад, польський посол у Петербурзі Якуб Псарський писав до Варшави: «Що ж до настоятеля Мотронинського монастиря, якого самі злочиці визнають за призвідника повстання, то це здалося міністрові вірогідним, як і те, що він міг підбурювати до повстання, мстячи за своє ув’язання в минулому одним нашим єпископом. Але щоб переяславський єпископ мав на нього якийсь вплив, він не тільки відмовився йняти цьому віри, але відповів, що той зовсім не причетний до справи».

Рум’янцев дозволив собі офіційно не погодитися зі зручною для керівників зовнішньої політики версією. Він писав Паніну, що Прозоровський «предложил мне экстракт из повеления, данного от нашего посла, князя Репнина, где он, судя поступки архиерея переяславского и игумена матронинского монастыря Мельхиседека, признает их давшими повод и участвующими в настоящих смятениях польских... сей старец поведения свое против прибегающих к нему униатских попов основывал на должности своего пастыря, на праве бытия древнего во всей стране сей благочестия и по установлениям новейшим самого короля нынешнего, о взаимной свободе в перемене состояния как православного на униатское, яко и последнего на первое... Но неизвенительное одно только, что к тому приступил он без формального повеления себе».

Рум’янцев не тільки не поділяв офіційну версію Паніна і Рєпніна, а й нарочито підтримував українських священиків у їхньому протистоянні полякам. Так, він нагородив священика села Мошни, який передав листи губернатора мошнинського Підгородецького якомусь ксьондзу, в яких той помилково сповіщав про перемогу конфедератів над російськими поблизу Кракова, про чудесну допомогу Діви Марії, про намір татар спустошити Україну та про рух турецьких військ на допомогу Польщі. Як ми бачили раніше, Рум’янцев підкреслював вороже ставлення польської еліти й офіціалів до Росії і попереджав про небезпеку підтримання їх у боротьбі з повсталим населенням Правобережжя.

Панін і Рєпнін були налякані реакцією та масштабом релігійних виступів і поспішили відхреститися від українських церковних діячів, звалити всю провину на них, особливо в умовах загрози турецької війни. Та й відкрите повстання ніяк не входило в плани складної дипломатичної гри з ослаблення Речі Посполитої, створення в ній контрольованої опозиції. Навіть розділення абсолютно не відповідало намірам російського двору, а Панін вважав його не надто вигідною зовнішньополітичною комбінацією. Звідси таке відверте обурення православними фанатиками, почуття яких вони не могли і не хотіли розділяти. Та і, як ми не раз наголошували, вони зовсім не знали про реальну ситуацію на Правобережжі[53]. У голові Рєпніна не вкладалося, що це було масове явище, щира віра, рух, до якого долучилося безліч людей, зокрема священиків і ченців. Тому він зводив усе до двох відомих йому осіб.

Повну необізнаність з реаліями регіону демонстрував Рєпнін, коли наказав Прозоровському відвідати Мотронинський монастир і заарештувати Мельхіседека. 29 жовтня Рум’янцев, який був змушений дати відповідне розпорядження, наказував генерал-поручику Георгію фон Дальке: «Сей обыск произойти, но сие столь осмотрительно, чтоб ничего не только оскорбляющего, но и предосудительного при сем случае не нанесено тамошним старцам или местам освещенным».

Той, на свій подив, виявив, що з травня 1767 року ігумен у Переяславі. Хоча Рум’янцев ще 8 вересня 1768 року писав Прозоровському: «игумен матронинский объявляет, что он еще в прошедшем 1767 году, в мае месяце, выехал из монастыря своего, находясь всегда вне онаго, не только о обращениях гайдамаков, но и о монастыре своем ни какова известия не имеет».

Отже, можна сказати, що уряд Катерини II, маючи на меті посилити свій вплив у Речі Посполитій, скористався підказаними Феофаном Леонтовичем і Георгієм Кониським ідеями «дисидентського питання». Поставлена мета — створити умови для формування «п’ятої колони» у Сенаті і сеймі — призвела до вибуху релігійного фанатизму в Речі Посполитій. Ідею католицької віри патріотично налаштована шляхта стала розглядати як загрозу державності. При цьому основну небезпеку вона вбачала у православному населенні Правобережжя, яке активізувало свої антиуніатські дії, піддавшись ілюзії захисту імператрицею дисидентських прав. Шукаючи захисту від збройної шляхти, священики і монахи православних монастирів активно зверталися до запорожців, які сприймали ці звернення як офіційний заклик до захисту єдиновірців, що йде від Катерини. Великі ілюзії породили велику трагедію.