Коліївщина: великі ілюзії

До середини XVIII століття на карті Центрально-Східної Європи, як і раніше, існували два політичних утворення, які ще недавно вершили долі регіону, а тепер стали примарами великого минулого.

Річ Посполита, держава «обох народів», що колись об’єднала Велике князівство Литовське з Польщею і домінувала в регіоні, наганяла страх на Москву та захищала Європу від Оттоманської імперії, загрузла у внутрішній смуті. Безвладдя короля, свавілля магнатів, шляхетські конфедерації зробили грізну військову машину безпорадною тінню колишньої могутності.

Українське гетьманство, що виникло у кривавих боях Богдана Хмельницького й усупереч усім і всьому обстояло власне право на державну автономію у найважчі роки Руїни, також наближалося до свого занепаду. Незалежні від російських структур адміністрація, суд, право, податкова система, митниця і скарбниця ще зберігалися, але реєстрове козацтво, соціальна основа цього утворення, давно, ще за Мазепи, стало анахронізмом. Старшина з бойових командирів, котрі поєднували адміністративні функції із завданнями військового захисту краю, перетворювалася на поміщиків, які володіли величезними маєтками і тисячами селян. Війна із соціального ліфта трансформувалася в обтяжливу повинність, а гетьман надавав перевагу гамірним придворним балам і палацовим інтригам, а не нудній рутині Генеральної канцелярії.

Минулі століття змінили світ навколо Речі Посполитої та Гетьманщини, але не заторкнули їх самих, не залишаючи їм шансів на виживання в реаліях Нового часу.

Українське гетьманство до середини XVIII століття

За сто років, що минули з моменту утворення гетьманства з власного державною структурою, адміністрацією, судом, скарбницею, відбулося чимало змін. Хоча, попри численні спроби ліквідувати автономний статус, гетьманство знову раз за разом відроджувалося, час неможливо було повернути назад. «Золота осінь Розумовських», відновлення гетьманського правління при Єлизаветі Петрівні стали результатом удачі, фавору, любові — але аж ніяк не результатом зусиль групи автономістів (як, наприклад, за Данила Апостола). Новий гетьман Кирило Розумовський був освіченою, хорошою і доброю людиною. Проте його помисли линули до Петербурга, хоча душа й жадала українського фольклору. На всіх портретах Кирило постає вишуканим вельможею, одягнутим за останньою французькою модою. Його старшини ще носили старі кунтуші й шаблі, але у своїх проектах з модернізації Гетьманщини сам Кирило малював картинки, навіяні петербурзьким двором. Навіть відроджуючи стару столицю Мазепи Батурин, він будував його як малий Петербург. Презентуючи проект модернізації гетьманства на раді в Глухові восени 1763 року, старшина апелювала до статей Богдана Хмельницького. Однак спогади про ці часи були цілковитою фантастикою. Ніхто зі старшин не пам’ятав, як 1654 року насправді приєднувалася Україна до Росії, в яких межах і на яких умовах. Часи Богдана Хмельницького, його гетьманування перетворилися на привид. Ми згадували, що Запорожжя в дебатах про землі Нової Сербії покликалося на царські пожалування 1654 року, хоча Січ тоді цареві не присягала і не підпорядковувалася. У наказах старшини на Комісію Уложення посилання на «статті Богдана Хмельницького» також мали характер фентазі, тому що там навіть не згадувалося про безліч інших, пізніших статей, які насправді регулювали відносини України та Росії.

Чи ж варто дивуватися тому, що німецька принцеса знала про історію приєднання не більше, ніж гетьман або кошовий отаман? Катерина, наприклад, пояснювала необхідність запровадити податки «на тамошний народ» статтями Богдана Хмельницького («и получать с него в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самим уговорным пунктам гетмана Богдана Хмельницкого, нам бесспорно принадлежащие доходы»). Навіть Петро Рум’янцев, який, як ми пам’ятаємо, отримував багато знань від Сенютовича, не орієнтувався в логіці історичних подій України. Так, він писав: «Древность не оставила здесь никаких следов, каким образом Малая Росия управляема была, кроме, что за польского владения присвоен ей закон, называемый Статутом, и что, по соединении ее с Россией, оный ей был подтвержден». Литовський статут, як відомо, розробили і прийняли ще в межах Великого князівства Литовського. Та яке це мало значення в середині XVIII століття?

Утвердженню міфологічного минулого українського гетьманства істотно посприяла не раз згадувана вище записка Теплова. Син Феофана Прокоповича, який сам писав історію України, не міг не знати, що кривить душею. Однак він робив це з чітким розрахунком, щоб розлютити Катерину, добитися усунення Розумовського. Серед брехливих положень записки Теплова, на які звернув увагу ще Михайло Максимович, був, зокрема, пункт 5, де наголошувалося, що гетьманство виставляло тільки 15–20 тисяч реєстрових козаків, а «по статьям же должно списковых им иметь 60 000 Козаков, кроме отшедших в Заднепровскую сторону, а всех Козаков около 150 000 иметь должно». Це була неправда, позаяк за умовами 1654 року Богдан Хмельницький затверджував реєстр обох берегів чисельністю 60 тисяч осіб, а, наприклад, за часів Мазепи йшлося лише про 30 тисяч.

Теплов вважав «главным непорядком в нынешних временах право их Малороссийское, которое есть Статут Литовский», тобто суверенні юридичні норми, що відрізняли гетьманство від усієї Російської імперії. Ясна річ, це зовсім не відповідало уявленням Катерини про необхідність кодифікації імперії. Говорячи про землеволодіння в Україні, Теплов стверджував, що у справжніх власників «должны быть не токмо гетманские универсалы, но и государевы из посольского приказа грамоты», бо начебто так велося з 1656 року. Насправді гетьмани зберігали одноосібне право на роздавання земель аж до Мазепи (включно), і навіть за Апостола це право частково було відновлено. Тож ніяких царських грамот більшість старшин не мала, і така заява Теплова відкривала величезні простори для переділу найбагатших земельних володінь гетьманства.

Реальні проблеми Українського гетьманства

Гетьманство у XVIII столітті переживало складний період. Військово-адміністративна система, придумана Богданом Хмельницьким та Іваном Виговським у роки важкого протистояння Речі Посполитій, була хороша у воєнний час і погано працювала в мирний. Прагнення російської влади обмежити автономію гетьманської адміністрації, з одного боку, й активні зусилля старшини щодо перетворення своїх володінь на спадкові, з іншого боку, змінювали реалії внутрішнього життя гетьманства. Протистояння козацтва старшині стає першорядним, а виклики автономному статусу гетьманства, питання кордонів і втрата Правобережжя відходять на другий план. У наказі чернігівських козаків описано реалії Українського гетьманства. Козаки наголошували, що раніше вони «имели за собою достаточные пашни, сенокосы, леса, мельницы и всякие угодья; а теперь вследствии насилия владельцев и всякого звания старшин козачьих и духовных монастырских владельцев лишились земель своих; сотники и сотенные старшины неоседлые по вступлении в свою должность тотчас ищут козачьей земли, прежде всего на постройку жилых изб, просторного двора, а потом ко дворам скупают у казаков угрозами и ласкательством пашни, леса, сенные покосы и всякие лучшие места и всякими способами Козаков притесняют, на частные свои работы употребляют; иные козаки от великих тягостей, побоев и угроз старшинских покидают семейства и дворы и уходят в безвестные места; другие козаки закрепощены и несут общие с мужиками тягости».

Таке ставлення до колись привілейованої та численної частини Українського гетьманства, яка становила його основу в роки Хмельницького і власне створила українську державність цього періоду, призводило до масового невдоволення й утечі «за кордон», тобто на польське Правобережжя або Запорожжя. Власне, тут треба шукати причини, чому наприкінці XVIII століття Українське гетьманство зникне за розчерком пера Катерини без масових протестів і збройного опору, як це було, наприклад, у Речі Посполитій.

Ілюзії уложення

Можливо, одна з основних проблем гетьманства полягала у тому, що свої надії на краще життя старшина пов’язувала з поверненням міфічних прав і вольностей, а після відставки Розумовського — з відновленням гетьманського правління. Такі ілюзії замінювали пошук шляхів проведення сучасних тому часові реформ, які відповідали б викликам середини XVIII століття.

Дуже яскраво ці ілюзії, що доводили примарність перспектив існування гетьманства, проявилися під час підготовки наказів на Комісію Уложення, яку ініціювала Катерина, керуючись своїми прагматичними цілями. У зв’язку з цими подіями в березні 1767 року Рум’янцев скаржився Катерині: «Многие истинно вошли во вкус своевольства до того, что им всякий закон и указ государский кажется быть нарушением их прав и вольностей». Шляхетство Ніжинського і Батуринського повітів подало чолобитну, «повелеть вольными голосами купно с войском Сечи Запорожской избрать гетмана»[41]. У Чернігові обрали депутатом генерального осавула Івана Михайловича Скоропадського, про якого Рум’янцев писав: «при всех науках и в чужих краях обращениях остался козаком» і зазначав: «Скоропадский — всех прочих руководитель, ибо возмечтал избранным быть гетманом. Часть здесь людей таких, кои слепо сим невежам следуют, немала». Катерина на це відповідала: «Что вы пишете о Скоропадском, то весьма справедливо: он здесь ведет себя, как волк, ни с кем из наших знаться не хочет». Рум’янцев хвалився, що очищає накази від «прихотей меньшего числа». Хоча Стародубський полк і вніс вимогу про обрання гетьмана, «надеяться можно, что самим депутатам их... в Комиссии стыдно будет пред прочими сильно стараться о таких пунктах, кои многочисленным собранием в посмеяние немедленно обращены будут, тем паче, возле одного, вздором наполненного наказа, прочтут другой, умеренный, как то Черниговский».

У той час як старшина ще жила в затишному світі ілюзій, Рум’янцев і Катерина II ґрунтовно розробляли плани реформ. Зазвичай стверджують, що саме імператриця під впливом записки Теплова стала ініціатором змін. Однак папери, що збереглися у справах Рум’янцева, дають підстави вважати саме його автором багатьох новацій і ідей, зокрема й Малоросійської колегії. Як повідомляла Рум’янцеву імператриця, «описания, которые вы делаете о прежнем Малороссийском правлении, ясно доказывают, сколь нужно переменить оное».

У своїх міркуваннях Рум’янцев наголошував, що «Малая Россия, немалую часть российской империи составляющая, по своей обширности и многонародию, а большою частию или военное на себе носящих людей, изобильному плодоно-сию земли, известному пред сим там богатству, скотоводству, торгу и промыслу... могла было доходы государственныя и силе оного военного знатным числом умножить, но разныя неустроения в управлении» їй того не дозволяють. Основну причину він убачав у старшині і пропонував: «первое рачение быть должно в том, чтоб в стонящей народ под игом испорченных в нравах и правах и зараженных неправосудием, коварством и мздоимством большою частью военных и земских начальников освободить». Звільнити народ від старшини мав новий уряд: «Сие правительство именоватся имеет коллегия. Б печати она, коллегия, имеет получить императорский герб с тою разностью, что на великороссийском в груди орла святой Георгий, а в сем вензевое имя монаршее. Печать же малороссийского старого строю казака на себе имевшая и токмо запорожцам свойственная, вовсе уничтожена быть имеет». З-поміж численних реформ Рум’янцев звертав увагу на реформу реєстрового козацтва: замість нього створити «регулярный корпус пехоты и конницы с именованием: российской императорской армии малороссийского корпуса». Ну і звісно — збирання доходів в інтересах держави[42].

У своїх «Настановах» графу Петру Рум’янцеву «при назначении малороссийским генерал-губернатором» Катерина практично повторювала викладену ним характеристику України: «Известны каждому пространная сей земли обширность, многолюдство живущего в ней народа, великое ее плодородие и по доброте климата различные пред многими империи нашей местами преимущества». При цьому Катерина одразу акцентувала, «что Россия при всем весьма малую, а во время последнего гетманского правления почти и никакой от того народа пользы и доходов по ныне не имела». Серед основних проблем імператриця виокремлювала:

- «смешение правления воинского с гражданским»;

- «чужие законы и права»;

- «мнимые привилегии и вольности»;

- «примечаемая в народу внутренняя против великороссийского народа ненависть».

Останнє Катерина пояснювала діями старшин: «та ненависть особливо примечается в старшинах тамошних, кои, опасаясь видеть когда-нибудь пределы беззаконному и корыстолюбивому их своевольству, более вперяют оную в простой народ, стращая его сперва нечувствительною, а со временем и совершенною утратою прав их и вольностей». Тому імператриця доручала Рум’янцеву стежити за старшиною.

Переходи мешканців

Проте найбільшу проблему і Катерина, і Рум’янцев, і Сенат вбачали у вільному переході мешканців Українського гетьманства. Цікаво, що на відомій раді в Глухові восени 1763 року йшлося також про заборону селянам переходити від одного власника до іншого. Сенат був дуже стурбований адміністративним устроєм Малоросії, вважаючи, що «по определению туда нового генерал-губернатора последуют и новые установления». Значною мірою цю стурбованість породжували якраз вільні переходи селянства, які порушували весь баланс у регіоні та провокували сусідні області. Наприклад, складна ситуація з переходами виникла у Слобідській Україні. Губернатор Слобідської губернії навесні 1766 року повідомляв: «переход жителей с места на место чрез учрежденные средства ныне кажется удержан, разве что весна покажет, ибо здешний народ по большей части переходит весною и осенью». У відповідь Катерина ставила резолюцію: «Я уповаю, что когда Малороссия в порядок приведется, то и переходы жителей сами по себе пресекутся».

Імператриця в «Настановах» Рум’янцеву наголошувала, що «весьма вредные как владельцам, так и самим посполитым людям с места на место переходы». Для викорінення цієї практики вона пропонувала провести опис і запровадити «подушную подать». При цьому Катерина зазначала, що такий крок пов’язаний з багатьма труднощами, позаяк у «малороссийском народе» «по собственным об них неправильным понятиям или по коварным для собственной корысти старшин внушениям и толкам, заключают из того, что сперва на ряду с великороссиянами в подушной оклад положены, а потом следовательно мало по малу вольностей своих и прав вовсе лишены будут». Та найголовніше — вона вимагала від Рум’янцева припинення переходів: «надлежит вам прилагать крайнее старание ваше, тамошний народ всеми удобовозможными способами привесть к тому, чтоб оные переходы вовсе пресечены были». Імператриця покликалася і на європейський досвід, підкреслюючи, що заборона переходів не позбавить селян «вольности», «по примеру крестьян многих европейских государств, где они хоте некрепостные и некабальные, живут однакож и остаются для собственной своей выгоды всегда на одних местах». З документа Катерини видно, що переходи селян особливо непокоїли її у зв’язку з «побегами за границу здешних подданных». Тобто йшлося про втечі на Правобережжя. Причому втікали як на польське, так і на «малоросійське» Правобережжя, про що скажемо трохи нижче.

Стурбованість Катерини вільним переходом селян змусила Рум’янцева написати спеціальну записку «Мнение о свободном переходе малороссиян». У цьому документі на п’яти аркушах зі зворотом генерал-губернатор докладно описував причини явища і давав уряду свої рекомендації. Рум’янцев вважав, що цей звичай «переменить непременно надобно, однако ж многих ради государственных резонов не вовсе пресекать, но средствами нижеписанными и сей переход зделать не толко не вредным, но полезным». Він зауважував, що «народ и самой простой в Малой России от времяни гетмана Богдана Хмельницкова всегда свободной был, доказываетца многими пунктами ево Хмельницкова и последующих по нем гетманов». Рум’янцев бачив у цьому причину, «откуда прямое своеволство, распутная и нерадивая жизнь свое начало прямо и взяла». На його думку, такий стан справ можна було змінити єдиним способом: під час «ревизии описать домы и грунта и единожды уже навсегода утвердить всякой дом и грунт, например под номером или знаком таким лежащим». Рум’янцев пропонував визначити причини, через які «всякой пашенной или огородник из одного места в другое перейтить делается свободным». Серед них він виокремлював бажання вчитися, вступити на цивільну або військову імператорську службу, а також «несносные и жестокие побои или паче мучении». Перед відходом селянин зобов’язувався сплатити поміщикові фіксований податок (10% з усього рухомого майна + 10 руб. за чоловіка і 5 руб. за жінку). А спірні з поміщиками випадки мав розглядати земський суд.

Проект Рум’янцева, як відомо, вилився в однойменний опис, який почали проводити восени 1765 року. «Історія Ру-сів», що в цьому, рідкісному, випадку може слугувати джерелом, зображувала захід так: «В каждом селении выгоняли народ из жилищ его на улицы, не обходя никого, и даже самых ссущих младенцев, строили их шеренгами и держали так на всяких погодах, в ожидании прохода по улицам главных комисионеров, кои, делая им перекличку, замечали каждого на грудях крейдою и угольями, чтоб с другими не замешался». Комісіонерами були обер- та унтер-офіцери «со многими писарями и рядовыми из великоросийских консистующих полков и гарнизонов».

Рум’янцевський опис глибоко змінив основи Українського гетьманства, і його перервала тільки російсько-турецька війна, що послідувала за Коліївщиною. Серед старшин (які одночасно були і найбагатшими поміщиками) опис дістав радше схвалення. Вони опинилися перед складним вибором: між владою, що переходила від них до Малоросійської канцелярії, і власним багатством, яке тепер примножувалося. У будь-якому разі серйозні турботи старшин і козаків напередодні реформ відсували всі інші питання на задній план. Показово, що один з лідерів ліберального крила старшин Григорій Полетика (що не заважало йому робити блискучу кар’єру на службі імперії в Петербурзі) насамперед дбав про отримання старшинами дворянського достоїнства. Ні в його, ні в будь-яких інших наказах у Комісію Уложення не порушувалося питання про повернення відданих Речі Посполитій територій колишньої Гетьманщини, тобто Правобережжя. Не фігурувало це питання й у проекті автономії Кирила Розумовського, хоча гетьман аж до своєї відставки носив титул «обох берегів Дніпра». Не сказано про долю Правобережжя і в чудовій фентезі, що оспівувала романтику українського козацтва, — «Історії Русів». Завершуючи свою розповідь подіями 1769 року, її автор жодним словом не згадує Коліївщину, як і гайдамаків узагалі. А «Історію Русів» створювали ж у середовищі вихідців зі стародубсько-чернігівських старшинських родів.

Історична пам’ять про Коліївщину у відображенні переказів і козацьких дум також збереглася виключно на Правобережній Україні. Тобто старшина і далі ставилася до Правобережжя зовсім байдуже. Рядове населення Лівобережжя, як ми бачимо з доносів, сприймало з певним побоюванням тих, хто перейшов із-за Дніпра.

Пам’ять про Правобережжя залишалася тільки серед духовенства, що наполегливо підтримувало православних, які опинилися під польським правлінням. Лише прикордонні (подністровські) жителі зберігали тісні зв’язки — як економічні, так і родинні.

Річ Посполита

Річ Посполита в середині XVIII століття була лише примарою колишньої могутньої держави. До сильного ослаблення політичної системи призвели відсутність реформ, шляхетська вседозволеність і магнатське домінування. Тому виникали конфедерації, панували смути. Вибори короля перетворювалися на шоу, в якому європейські коаліції за допомогою різних аргументів, зокрема військових, нав’язували власних кандидатів. У середовищі шляхти сильними були ілюзії старих кордонів, у тому числі втрачених українських регіонів, що відображалося у збереженні старих адміністративних структур і посад. Як зазначає Даріуш Колодзейчик, «депутати із втрачених провінцій з їхнім знаменитим liberum veto могли паралізувати будь-яке юридичне чи фінансове рішення».

Колись давно, у середині XVI століття, молода держава Річ Посполита вразила Європу своєю толерантністю, що глибоко дисонувала з тими релігійними війнами, які тривали в той час у всій Європі. З огляду на більшість православного населення у Великому князівстві Литовському, активне поширення протестантизму, наявність великої вірменської діаспори тощо це був ключовий момент. Толерантність як основу Речі Посполитої гарантував Акт Варшавської конфедерації 1573 року, який потім увійшов до пункту 2 Генріхових артикулів, що на них присягали всі королі Речі Посполитої, починаючи з 1674 року. Щоправда, ситуація змінилася доволі швидко — з появою в Речі Посполитій Ордена Ісуса, дозволеного Стефаном Баторієм. І все ж релігійних воєн у Речі Посполитій не було аж до заборони православної церкви, запровадженої після Брестської унії. Обережна політика Владислава IV, здавалося, розв’язала конфлікт, але магнатські угруповання, використовуючи галасливих шляхтичів, вимагали пріоритету католицької релігії. Підсумок виявився сумним — повстання Богдана Хмельницького, втрата значних територій. Саме тоді, в ході козацької війни, король Ян Казимир надав католицькій церкві й релігії характеру ідеології та ідентичності. Перед походом 1649 року він отримав благословення папського нунція Джованні де Торреса, який освятив йому меч і корогву. Надалі щоразу (наприклад, під час укладення Гадяцької угоди) спроби примирення України з Річчю Посполитою зазнавали невдачі саме в питанні статусу православної церкви та унії.

Намагання примирити православну й уніатську церкви спостерігалися за часів правління Яна III Собеського, який відновив козацтво і в контексті Вічного миру в 1686 році видав універсал, що звільняв усе православне духовенство від податків за винятком «поголовного збору». Його союзником був львівський єпископ Йосип Шумлянський, котрий тривалий час приховував прийняття унії і прагнув знайти союзників в особі Петра І та Мазепи. Останній підтримував боротьбу за православ’я в Луцькому єпископстві. Для збереження там православ’я Київський митрополит і особисто Мазепа клопотали перед московським патріархом Адріаном про висвячення у цей сан Діонісія Жабокрицького. Вони слушно вважали, що той своїм становищем і впливом зможе переломити натиск уніатів. Попри наполегливі прохання Мазепи, позиція Московського патріархату залишилася непохитна. Під приводом того, що Діонісій був свого часу одружений із вдовою, Адріан заборонив висвячення. Православні втратили ще одну єпархію.

1717 року було запроваджено обмеження сейму для дисидентів. Артикул 4 конституції сейму забороняв православним будівництво нових соборів, а також будь-які збори, процесії, співи — під страхом грошового покарання, ув’язнення і вигнання.

До цього часу Могильовська єпархія залишалася останньою православною на території Речі Посполитої. Після смерті могильовського єпископа Сильвестра Четвертинського призначений Священним Синодом Арсеній Берло так і не отримав підтвердження від польських королів. Російській владі довелося замінити його Йосипом Вовчанським (1735).

Наступ на православ’я здійснювався у Речі Посполитій по всіх фронтах.

У переліку відібраних насильно і навернутих в унію з 1734 по 1743 рік налічувалося 158 православних церков та монастирів. Російський уряд підготував у 1743 році список образ й утисків православних жителів і духовенства. Примас ухильно відповів на вимогу винагороди за образи. 1747 року православні священики подали скаргу до суду на те, що у них забирали церкви та парафії, забороняли виконувати треби, силою заганяли в костел прихожан і змушували їх побоями й катуваннями приймати унію.

Протистояння між Яблоновським і Гетьманщиною

На відносини Речі Посполитої з українським гетьманством впливала невизначеність кордонів. Чергові спроби провести розмежування з Річчю Посполитою було зроблено в 1743 році. 1747 року генерал-губернатор доповідав про порушення поляками кордону в Чигиринському старостві. У 1753 році прикордонний конфлікт стався між Київським полком і Брацлавським староством. Тож не дивно, що серед первинних завдань Рум’янцеву Катерина у своїй секретній настанові називала складання карт, які мали визначити внутрішні й зовнішні кордони Малої Росії.

Розмежування згідно з мирними трактатами 1686 і 1712 років не давало чітких відповідей. Це створювало прецедент. А технічно між людьми прикордоння існували тісні історичні, родинні й економічні зв’язки. Гайдамаки з Правобережжя найчастіше втікали до Києва, тому що там їхні справи передавали в міський суд, який домінував над військовим. Магістрат же майже завжди гайдамаків звільняв.

Серед гайдамаків упродовж цього руху загалом і в період Коліївщини зокрема було багато жителів Гетьманщини, чиї справи також передавали у Київський магістрат. Наприклад, четверо мешканців Лівобережжя під час слідства свідчили, що були «подговорены они запорожским казаком Ильею, а прозвания ево не знают, идти за границу, в Полшу, к находящимся там запорожским же казакам для грабителства...» Інша четвірка, «будучи в Киеве, по подговору некоторых запорожцов, искупя себе ружья, ходили в Полшу для разведания, где находятся разбойнических партии началники Железняк и Неживой, с намерением, чтоб к им пристать в сообщество».

Ясна річ, поляки намагалися всіляко перешкоджати будь-яким контактам своїх підданих з іншим берегом. Так, універсал 1751 року великого коронного гетьмана І. Потоцького дворянам Брацлавського і Київського воєводств містив заборону пропускати селян за кордон без паспортів і наказ ревізувати вози, що прямують за кордон.

Прикордоння Правобережжя стає територією справжньої війни між миргородськими полковниками Українського гетьманства та польськими магнатами Брацлавщини.

Осаджування (тобто заселення) Чигиринського староства, яким поляки активно займалися після Прутського миру, суперечило умовам угоди 1686 року. Але в 1720 році польський посол Станіслав Хоментовський навіть офіційно просив російську владу повернути «незаселені міста» колишнім власникам. Петро І на це не погодився. 1718 року Ян Станіслав Яблоновський передав Чигиринське староство своєму синові Яну Каєтану, якого деякі історики характеризують як «героя степового прикордоння й апологета польсько-українського об’єднання». Підстаростами-губернаторами він призначав в основному київсько-волинських шляхтичів. Яблоновський не тільки активно залучав переселенців (точніше, повертав біженців) у «слободи», а й навіть мав пристойні відносини із запорожцями.

Протистояли Яблоновському миргородські полковники. Багато з них володіли землями на правому березі ще за документами XVII століття. Серед невдоволених був Данило Апостол, полковник миргородський, який сам мав значні маєтності на Правобережжі. Зокрема, предметом суперечок стало те, що поляки не пускали козаків Українського гетьманства в багатий Чорний ліс, у якому миргородські полковники, серед іншого, збирали бджоляну десятину. В епіцентрі спору опинилися чотири прикордонних сотні (Городиська, Власівська, Кременчуцька, Полоцька), які з початку 20-х років XVIII століття активно колонізували Правобережжя.

У 1720 році сотник кременчуцький вигнав старосту Бартошевського з Чигиринського староства. 1722 року бджоляну десятину збирали вже спокійно. Але в 1728 році знову почалися суперечки. Сергій Шамрай вважав, що до 1725 року територія була повністю заселена, а до 1732 року контроль Яблоновського вийшов далеко за річку Тясмин, тобто офіційний кордон з Росією. Польська шляхта перебиралася туди з Чигирина та Крилова і там «насилно владели и пользовались». Данило Апостол був останнім українським гетьманом, який активно добивався збереження контролю над правобережними територіями, хоча б в урізаному вигляді. Його до цього підштовхували традиція миргородських полковників, особиста зацікавленість та ідеї єдиної Гетьманщини. У 1732 році з ініціативи Апостола генерал-губернатор Йоганн Вейсбах повідомив у Колегію закордонних справ «о нарушении Польшей русской границы в Чигиринском старостве», створив комісію і провів ревізію прикордонних земель. у результаті під юрисдикцію Росії повернулася чимала територія, яку самовільно захопили польські шляхтичі, у тому числі слободи, млини тощо.

У 1732 році на правому березі були Крилівська сотня Миргородського полку (Нестерівка, Цибулів та ін.), далі — правобережні сотні Полтавського полку (Келебердянська і Перево-лоцька) й Орлянська сотня. Після російсько-турецької війни 1739 року кордон знову зміщується на користь Росії, і з новою силою починається колонізація в напрямку Цибулів — Архангельське (Архангелогородок) — Єлизаветград. У 1744 році Сенат офіційно закріпив місцевість навколо Крилова за Миргородським полком.

Зауважимо, що поселенці в цьому регіоні були дуже багатими й успішними. Бони не відчували такого тиску з боку старшин, як в основному гетьманстві. Навпаки, чимало жителів прикордонних полків охоче переселялися на нові землі (що спричинило невдоволення російської влади і старшин). Ось типова розповідь такого поселенця Павла Войненка: жив він у Лубенському полку, а коли почалися (в 1740 році) «в заднепровских местах слободы селиться, мы с отцом своим и братьями перешли на житье в Цебулев».

Нові поселенці правобережних сотень активно долучилися до гайдамацького руху. У 1751 році їхня участь набула масового характеру. Так, селян із села Ухівка, що належало до Миргородського полку, відправили до полкової канцелярії за спільництво з гайдамаками. У гайдамацтві звинуватили жителів Цибулівської сотні Миргородського полку, села Вислави Лубенського полку та ін.

Пішли з гайдамаками пасічник Павло Войненко, Дем’ян Іваненко з Миргородського полку, що жив на пасіці отамана крилівського у Чорному лісі. Узагалі, найчастіше до гайдамаків приєднувалися пасічники.

Мабуть, саме підтримка правобережними сотнями гайдамацького руху (на відміну від основного гетьманства) призводить до перегляду ставлення до цих адміністративних одиниць з боку російського уряду. У серпні 1751 року він розслідує, хто відрядив козаків Лубенського полку (полковник Петро Апостол) у правобережні сотні Цибулів, Табурище і Смілянську — «для чего и кем то учинено».

То був час «золотої осені Розумовських». Новий гетьман, який не надто переймався проблемами гетьманства, незважаючи на весь свій із братом вплив при дворі, не зміг протистояти прийнятим у Петербурзі рішенням. Ці території, включно з Криловим, переходять до Нової Сербії. Її командир генерал-поручик Іван Хорват постійно конфліктував з гетьманством. Козаки переселяються в Новослобідський полк, який за указом 1756 року розташовувався на 20 верст нижче новосербського кордону.

Українське гетьманство цілковито втрачає свій вплив на Правобережжі. Загрузнувши у внутрішніх проблемах, воно виявляється стороннім незацікавленим свідком подій Коліївщини. Показово, що в документах Григорія Полетики, який у розпал повстання перебував у Петербурзі, немає ні слова про гайдамаків. Не говорив про них і колишній гетьман Кирило Розумовський, який 1768 року брав участь у засіданнях Сенату.

Зате польська адміністрація в особі Яблоновського зробила серйозні висновки з гайдамацького повстання 1751 року. «Польський козак» зрозумів, що переманити поселенців на свій бік він може, тільки підтримуючи їхні релігійні переконання. Як писав Пантелеймон Куліш, «владетель Смилянщины был до такой степени благосклонен к греко-русскому духовенству, что униатские консистории постоянно жаловались на его пристрастие». Його зусилля дивовижним чином збіглися з активною пропагандою, яку в цей час розгортає на Правобережжі українське духовенство.

Переяславська єпископія

Вплив української православної церкви на події в Правобережній Україні не випадково пов’язаний з політикою українських гетьманів і українського вищого духовенства. Не слід забувати, що Правобережжя, так само як і Білорусія, історично входило до юрисдикції Київського митрополита, і перепідпорядкування його Московському патріархату з точки зору українських ієрархів нічого не змінювало.

Ще в березні 1695 року Мазепа написав патріархові, просячи від імені Київського митрополита Варлаама Ясинського «в помощь своих знемощнелых при старости сил» призначити архієрея, назвавши його єпископом переяславським. На думку Мазепи і Ясинського, новий єпископ мав стати головним помічником митрополита. На це місце вони висували Йоасафа Краковського, ректора Києво-Могилянської академії. Однак патріарх не задовольнив це прохання. Тільки перед самою його смертю Переяславську єпископію все-таки затвердили.

З руки гетьмана у вересні 1700 року було відновлено кафедру єпископа Переяславського — у вигляді коад’юторства Київської єпархії. У своєму універсалі гетьман наголошував, що з часів створення Київської митрополії Переяславське єпископство завжди було головним помічником у поширенні православної віри, але через численні війни протягом століть занепало. Новим єпископом став Захарій Корнилович, близький друг Мазепи, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого Київського монастиря. Цей проект Мазепа здійснював у тісній співпраці з Київським митрополитом Варлаамом Ясинським, який умовив Петра не відсилати Захарія Корниловича єпископом у Сибір.

Відновлена кафедра одразу ж у лютому 1701 року отримала великі земельні володіння по обидва боки Дніпра. Їй також були подаровані млини на річці Трубіж[43]. 1701 року Мазепа віддав Переяславській єпископії горілочну оренду в належних їй селах «для вспоможеня тамошней новореставруючойся обытели святой».

Потім гетьман відродив десятиліттями занедбаний правобережний Трахтемирівський монастир — місце, де ще в XVI столітті починалося реєстрове козацтво і розміщувалася перша офіційна резиденція гетьмана. Згідно з універсалом Мазепи від 7 квітня 1701 року цей монастир увійшов до Переяславської єпископії, і Захарію Корниловичу доручили його відновити. До її складу було включено і Канівський монастир.

Незважаючи на трагічні події 1708 року, Переяславська єпископія не припинила існування, а в 1733 році здобула самостійний статус. Восени 1738 року в Переяславі заснували семінарію. У 1756 році до Переяславської єпархії приєднали церкви Крилова і Новомиргорода, розташовані на правому боці Дніпра, що ще більше зміцнило зв’язок єпископії з правим берегом.

Ченці київських монастирів

Історично найтісніший зв’язок із правобережним православним населенням України був у прикордонних і київських монастирів (нагадаємо, що Київ тоді розташовувався саме на правому березі), адже туди йшли на паломництво, там хрестили дітей. Одна з розповідей, яку Пантелеймон Куліш записав у Смілі, яскраво характеризує реалії тієї доби: «Людей гонылы силою на присягу, то и батько присягав на Унію. А декоторыи не хотилы, да ховались; не хотилы ломать виры, а ждалы такого времня, що знов буде Благочестіє... Батько не хотив хрыстыть менне ув Уніята, а хотилы везты аж у Выноградський монастыр, да вже якось знайшлы попа тута и в ночи тайно охрыстылы».

Найбільшу активність історично виявляли монахи київського Братського монастиря (заснованого ще гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним як центр протистояння унії) та Межигірського монастиря, який мав статус військового і якому підпорядковувалася Покровська церква Січі. Тобто обидва монастирі були надзвичайно тісно пов’язані з запорозьким і українським козацтвом, Межигірський монастир також виконував роль шпиталю для поранених і старих запорожців. Чи ж варто дивуватися тому, що місцева братія сприймала справу Правобережжя як власну?

Настоятель Христинопільського уніатського монастиря Корнелій Срочинський надзвичайно яскраво описував тогочасні реалії: «Народ грецького віросповідання, найчисленніший на Україні в селах, що межують з Москвою, Сербією, Січчю, Запоріжжям та ін. ...завжди, а особливо після повстання Хмельницького, яке треба нащадкам пригадувати... до цього часу чекав на зручну нагоду для анулювання унії та повного об’єднання з ними. Не забракло багатьох у овечій шкурі хижих вовків, тобто мандруючих через ці краї монахів з Валахи, Московії та православних монастирів, що знаходилися на Україні з цієї сторони Дніпра, а саме: Мотронинського, Биківського, Онуфріївського та ін., які ошукували народ, викликаючи в нього ненависть до святої унії, та переконували, щоб він приймав православ’я». Тобто, з одного боку, всі розуміли роль ченців православних монастирів Правобережжя, а з іншого — уніати усвідомлювали, що місцеве населення тільки чекало слушної нагоди, щоб перейти у православ’я. Так само очевидною для них була і паралель з подіями повстання Хмельницького.

Ще за часів, коли правий берег був формально за Петром І, у січні 1710 року Київське воєводство зверталося до Олександра Меншикова з проханням заборонити «чернцам межигорским и братским киевским, чтобы в границы наши, пактами постановленные, не вступали».

XVIII століття минає під знаком протистояння польської влади київським монастирям. Після першого повстання 1731 року поляки звинувачували ці монастирі через те, що в них переховувалися гайдамаки. У 1753 році до прикордонного суду надійшла скарга уніатського офіціала Михайла Примовича з обвинуваченням ченців Київського Софійського монастиря в тому, що вони брали на збереження гайдамацькі речі. А 1758 року Києво-Братський монастир, навпаки, склав перелік кривд, що заподіяли йому шляхтичі прикордонних маєтків. Після чергового повстання польська шляхта скаржилася на ченців київських монастирів Софійського, Михайлівського та Видубицького, позаяк ті дозволяють гайдамакам ховатися на монастирських землях, а також не стримують своїх селян від участі в гайдамацьких нападах і не видають утікачів.

Не дивно, що поляки сприймали київських ченців як своїх ворогів, і, наприклад, трахтемирівський староста «хватал на дороге, заключал в тюрьму и подвергал побоям» ченців соборного Переяславського монастиря. У 1762 році польська шляхта подала заяву в прикордонний суд про те, що гайдамаки зібралися на хуторі, який належить Київському Братському монастирю, з наміром увірватися в Річ Посполиту. Понад те, поляки стверджували, що монахи «осадили над Котуркой хутор, принадлежащий этому монастырю». Призначений там для нагляду за лісами й фільварками монах Гедеон начебто з цією метою рекрутував собі гайдамаків десятками і, спорядивши їжею і зброєю, благословив їх грабувати будинки шляхетські та єврейські. У 1763 році шляхтичі подали скаргу в прикордонний суд на ченців київського Софійського монастиря, на Київський магістрат і на значкового товариша С. Осовецького, що селяни Білгородського маєтку Софійського монастиря села Спітки сформували гайдамацький загін. Коли шляхтичів заарештували, Осовецький відібрав у них здобич, відпустивши їх самих, а Київський магістрат не повертав позивачам вартість награбованого. У 1765 році ще один польський шляхтич скаржився на ченців Софійського монастиря, що ті протегують гайдамакам, дозволяють зі своїх маєтків нападати на шляхтичів і звільняють їх з-під варти в разі затримання.

Білоруський єпископ

Після смерті в 1755 році могильовського єпископа Ієроніма Вовчанського уніатська партія спробувала оволодіти Могильовською єпархією. Уніатський митрополит Флоріан Хребницький прагнув підпорядкувати собі православну єпархію, посилаючись на нібито наявний привілей Сигізмунда III Вази від 22 березня 1619 року, що віддавав Мстиславську єпархію під владу уніатських полоцьких архієпископів. На цій самій підставі Папа Римський Бенедикт XIV зажадав від Августа III ліквідації православного єпископства. У надісланому бреве[44] до коронного канцлера Яна Малаховського римський понтифік закликав польський уряд до того, щоб скористатися ситуацією відсутності на Мстиславській кафедрі православного предстоятеля і передати її полоцькому уніатському архієпископу.

На захист православного єпископства стала Росія. Імператриця Єлизавета Петрівна подала протест щодо спроб уніатів поширити свою владу на останню православну єпархію Білорусії. Під тиском російського резидента у Варшаві Гросса король підтвердив права православної церкви на Могильовську єпархію. Священний Синод у Петербурзі 23 травня 1755 року обрав єпископом мстиславським, оршанським і могильовським ректора Києво-Могилянської академії Георгія Кониського. Це була справжня перемога українського православ’я, яка відкривала великі можливості для повернення втрачених позицій у Білорусії і на Правобережжі. Багато хто сприйняв цю перемогу як сигнал до подальшої експансії.

Варто пам’ятати, що часи Єлизавети Петрівни були розквітом впливу українського духовенства в Російській імперії.

Кониський народився в сім’ї знатного полкового товариша й уже з дитинства був тісно пов’язаний з козацтвом. Здобувши блискучу освіту в Києво-Могилянській академії, він потім викладав там і зрештою став ректором. Георгія вважали одним із найкращих ораторів і педагогів XVIII століття. Показово, що серед численних літературно-історичних творів Кониського є «Историческое известие о епархии Могилевской, в Белой России состоящей, и о епархиях в Польше бывших благочестивых, т. е. греко-восточного исповедания, кои римлянами обращены в унию или соединены с римскою церковью».

Уже через два роки, в 1657 році, Кониський висвятив єпископом переяславським і бориспільським Гервасія Лінцевського — особистість абсолютно примітну, яка, безумовно, відіграла одну з ключових ролей у Коліївщині. Гервасій народився в Києві у сім’ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, там викладав. Потім десять років успішно працював у Пекінській (!) місії. Цей досвід мав, поза сумнівом, навчити Гервасія діяти у, м’яко кажучи, непростих умовах і досягати поставлених перед собою цілей[45].

Серед українського духовенства про Переяславську єпархію і Правобережжя не забували. Попередником Гервасія був Никодим Срібницький, член Синоду, який поміняв престижний і багатий титул єпископа петербурзького на переяславського та бориспільського. Никодим побудував у Переяславі колегіум.

Найближчим помічником Гервасія і його союзником у здійсненні експансії на Правобережжя стає Мельхіседек Значко-Яворський — одна з найбільш суперечливих і яскравих фігур доби Коліївщини. Дехто вважає його героєм, дехто — честолюбним кар’єристом. Мельхіседек народився в сім’ї осавула Лубенського полку Карпа Значка. Закінчив Києво-Могилянську академію, а потім прийшов у Мотронинський монастир, розташований на Правобережжі, неподалік від Чигирина. Що його спонукало? Успішний випускник академії міг розраховувати як на чудову кар’єру у канцелярії Війська Запорозького (наприклад, як Олександр Безбородько), так і на швидке просування щаблями церковної ієрархії (в разі прийняття постригу). Натомість Мельхіседек залишився в маленькому заштатному монастирі на польській території. 1745 року він прийняв там постриг, а у 1753 році став ігуменом Мотронинського монастиря. На нашу думку, говорити про кар’єризм на цьому етапі не доводиться.

Яблоновський — Мельхіседек

Мотронинський монастир, якому судилося відіграти сакральну роль у Коліївщині, бере свій початок з XVI століття, коли 1568 року ченці попросили благословення у митрополита Київського Іони III на богослужіння в каплиці, назвавши її Мотронинським скитом. Гетьман Петро Конаше-вич-Сагайдачний збудував нову церкву, забезпечивши монастир землями й угіддями. У роки чигиринських походів монастир зруйнували турки. Повторно його облаштували тільки на початку XVIII століття. У 1717 році Ян Каєтан Яблоновський, який володів Чигиринським староством, затвердив за Мотронинським монастирем колишні землі, не вимагаючи приєднатися до унії. 1735 року там було побудовано дерев’яну Троїцьку церкву. У 1754–1756 роках Мотронинський монастир отримав грамоти від князя Яна Каєтана Яблоновського, воєводи брацлавського, що дають змогу дотримуватися «обыкновения старого греко-российского, до переяславской заграничной консистории принадлежащего... по давним правам и концессам, иметь монастир».

На початку ігуменства (1753) Мельхіседек заручився заступництвом як єпископа переяславського Гервасія, так і чигиринського старости Яна Каєтана Яблоновського. Перший хотів розширити вплив на Правобережжі, вважаючи ці землі своєю вотчиною. А Яблоновський шукав компромісу з жителями власних слобід і містечок, сподіваючись за допомогою покровительства православ’я стримати їх від співпраці з гайдамаками.

З руки Мельхіседека, з ініціативи місцевих громад і за безпосередньої підтримки комісарів чигиринських маєтків князя Яблоновського, який став 1754 року брацлавським воєводою, починається масове призначення православних священиків у місцеві села — як у старі церкви, так і в новоспоруджувані. Священиками найчастіше були висвячені в Молдавії. Причому зверталися вони не до кого-небудь, а до Гервасія. Так, 1759 року комісар Яблоновського М. Потоцький просив Гервасія висвятити в село Старий Крилів у священики тамтешнього жителя Василя Миколаєва. Він писав, що до Львова їхати далеко, і, мабуть, уніатська церква його не особливо влаштовувала, тому що «на Вкраине везде содержуется при церквах благочестие и никакого насилства ни от кого не происходит». У Молдавію ж їхати за рукопокладенням він не дозволяв. Потоцький також звертався з проханням до Гервасія висвятити священика в село Липове («новий фундуш», церква, що будується). Мабуть, цей процес набирав обертів.

У 1761 році Гервасій надав Мельхіседеку звання «благочестивого правителя» православної конфесії всієї Правобережної України. Створюється Чигиринське духовне правління, що об’єднувало Чигиринське і Черкаське староства.

У вересні 1761 року в Переяславську консисторію надійшли грамоти священиків Чигиринського староства, які просили приєднати їх до Переяславської єпархії. Серед інших ішлося про Жаботин, Медведівку. У вересні того самого року Мельхіседек отримав наказ надіслати грамоти на всіх зазначених священиків у консисторію, їх самих усіх навчати в монастирі. Дуже цікаво, що Гервасій абсолютно чітко усвідомлював, що такі дії могли спровокувати відповідні кроки з боку католицької церкви. У Переяславі розуміли ризики. Гервасій так і писав Мельхіседеку: «когда насилие римским служением церкве православной будет сделано (тобто він його очікував!), обстоятельно описав его преосвященству представити». Переяславський єпископ наказував «народу православному» свої церкви захищати, при цьому «в бунты же на своя власти и кровопролитие ни как бы не дерзал вступати».

Отримавши широкі повноваження і заручившись підтримкою Яблоновського, Мельхіседек розгортає активну діяльність.

Починається повсюдне будівництво православних церков. Найдивніше, що з проханням до Мельхіседека, «чтобы приехав осветил место под церковь», звертається не хто-небудь, а жаботинський губернатор К. Сколсновський (4 серпня 1763 року), причому у відповідь на звернення «громады Райгородской» Чигиринського староства. Далі про дозвіл побудувати в Рай-городі церкву Мельхіседек пише Гервасієві. А потім уже мешканці села Райгород просять Гервасія дозволити їм узяти «себе священником рукоположенного молдавским митрополитом Антония в церковь, которую хотят построить».

Усі прохання про будівництво церков подавали за згодою та за активної підтримки польської адміністрації. Так, у вересні 1763 року жителі села Вербівка маєтку князя Любомирського Кам’янського староства звернулися до Гервасія, щоб він дозволив Мельхіседеку звести в їхній слободі церкву. Про те саме йдеться у листі кам’янського старости Бориславського до ігумена Мельхіседека. Ігумен і мешканці села Прус просили Гервасія призначити в церкву, що споруджується там, рукопокладеного в Молдавії священика, про що двічі просив і чигиринський староста (губернатор) Сколмовський. Таких прикладів дуже багато.

Крім будівництва нових церков, Мельхіседек і польська прикордонна влада займалися заміною уніатських священиків на православних. Річ у тім, що за законами Речі Посполитої питання про священика вирішував господар. Саме він призначав «пароха» (священика) у церкви, розташовані на його території. Так, 1763 року до Гервасія звернулися жителі села Адамівка і попросили призначити собі священиком замість уніата «за пароха» батька Григорія, рукопокладеного в Молдавії. При цьому вони наголошували, що намісник чигиринського старости пан Свентуховський не проти такої заміни. Те саме роком пізніше відбувається в селі Чаплище, що належало князеві Яблоновському, з дозволу Свентуховського. Йшлося про затвердження священиком рукопокладеного в Молдавії Стефана Іванова.

Мельхіседек не тільки споруджував нові церкви і повертав до православ’я уніатські парафії, а й перепідпорядковував їх безпосередньо Переяславській єпархії. Скажімо, у вересні 1762 року він доповідав Гервасію про бажання 22 священиків Чигиринського староства перейти у відання Переяславської єпархії, зосібна парохів Жаботина й Медведівки. У 1764 році з проханням прийняти їх у Переяславську єпархію звернулися мешканці села Адамівки. У жовтні того самого року Гервасій дав грамоту священику Медведівки про прийняття його з парафіянами в Переяславську єпархію за поданням Мельхіседека.

Як оцінювати таку активність Гервасія і Мельхіседека, а також той відгомін, який вона отримала серед правобережного населення? Рум’янцев писав однозначно, що у місцевих жителів «в сердцах... распространилась и усилилась горячность к Благочестию». Катерина, яка була позбавлена релігійного фанатизму і розглядала церковне питання лише з прагматичної позиції, писала Рум’янцеву про українське духовенство зовсім інше: «надлежит вам искусным образом присматривать за ними и их подчиненными, дабы различными закоснелого в них властолюбия ухищрениями не выступали они из надлежащих сана своего пределов, простирая иногда власть свою духовную над мирскою, иногда же рассеивая в народе простом и суеверном разные их намерениям полезные, общему же покою предосудительные плевелы». Корінь зла вона вбачала в тому, що ті у «малороссийских училищах, по развратным правилам римского духовенства, заражаются многими ненасытного властолюбия началами».

На 30–40-ві роки XVIII століття припадає ренесанс Києво-Могилянської академії. Вона випустила плеяду блискучих науковців. Узагалі, протягом 1700–1762 років з-поміж 127 архієреїв, єпископів та архієпископів Російської імперії налічувалося 70 (!) українців і випускників КМА. Однак Катерині були потрібні слухняні виконавці її волі, здатні навіяти безумовну покору, а не високоосвічене духовенство, яке готувало філософів і поетів, богословів і політичних лідерів. Доба величної Києво-Могилянської академії та її випускників також відійшла в безповоротне минуле.

Реакція

Зовсім не знаючись на нюансах високої політики і не замислюючись про цілі імператриці, українське духовенство жило старими ілюзіями. Втім, як і Яблоновський. Недарма його староство у цей період деякі історики називають «заповідником традиціоналізму». Імовірно, буде коректно порівняти Яна Каєтана Яблоновського зі Станіславом Конецпольським — польським магнатом першої половини XVII століття, який також умів знаходити спільну мову з козацтвом. Смерть цих людей і невміння їхніх спадкоємців домовлятися призвели в обох випадках до трагічних для Речі Посполитої подій — Хмельниччини та Коліївщини.

Тим часом хмари згущувалися. У 1762 році митрополитом Київським греко-уніатської церкви став Пилип Володкевич (уніатський митрополит). Чим він керувався — кар’єрними мотивами чи щирими почуттями — історики сперечаються досі. Тоді ж Володкевич дає доручення від імені папського нунція холмському уніатському єпископові Максиміліану Рило освятити численні уніатські церкви, що їх заснував київський воєвода Селезій Потоцький у своїх маєтностях.

У 1763 році жаботинські маєтки і Мотронинський монастир перейшли до підстолія коронного Станіслава Любомирського. Щоправда, той, мабуть, побоюючись Яблоновського, дав письмову обіцянку «во исповедании православном и владении грунтов жадной обиды не учинится». У березні 1764 року помер брацлавський воєвода Ян Каєтан Яблоновський. У грудні главою Брацлавського воеводства став Станіслав Любомирський. А вже 15 березня 1765 року комісар Січинський, «присланный от митрополита овруцкого... словесно объявил, что монастырь троецкий мотренинский к унеатской протекции отобрать итмеют». Мельхіседек отримав від Гервасія дозвіл їхати в Петербург, щоб випросити у Синоду клопотання перед королем Станіславом Августом щодо підтвердження прав і привілеїв Мотронинського монастиря.

Правобережжя опиняється на порозі релігійної війни.