Коліївщина: великі ілюзії

Вільні лицарі диких степів, які цінували тільки свободу, ризик і здобич. Професійні воїни, що не визнавали іншої релігії, крім грецької, інших аргументів, окрім шаблі, й інших авторитетів, окрім кошового. Утім останнього можна було скинути, якщо дуже набридне.

Наприкінці XVIII століття запорожці перетворилися на анахронізм доби, що минала. Вони жили за тими самими законами, що і 200 років тому, носили той самий одяг, билися тими самими шаблями. Так само ходили на промисли — ловили рибу і полювали. Так само любили погуляти, як тоді казали, «з пустощами», які не обходилися без грабежів. Любили війну, випивку, карти.

Минали роки, пролітали століття. А життя в Дикому Полі залишалося майже незмінним. Ті незначні зміни, які там відбувалися, радше дратували запорожців, а не змушували їх задуматися про своє місце в новому світі. Вони свято вірили, що зможуть обстояти власні «вольності та привілеї», які вже стали міфічними, що все буде, як і раніше, як було за їхніх дідів і прадідів. Тим часом світ змінювався. Кошові і ті зі старшин, які їздили в Петербург, знали, що замість довгобородих бояр у важких жупанах там жили витончені вельможі у шовкових панчохах, які носили напудрені перуки і говорили по-французьки. Жінки там також не сиділи в теремах, а успішно правили імперією. Замість неповоротких стрільців давно вже були регулярні полки, що розбивали найкращі європейські армії.

Повернення запорожців

Запорожці не завжди жили у своїх вільних степах. Власне, за часів Коліївщини це була Нова Січ, створена волею імператриці Анни Іоанівни. Це було повернення запорожців на свої попелища. Повернення після кривавого вигнання.

1709 року, після приєднання запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком до Івана Мазепи та Карла XII, у Січ направили три піхотні полки, якими керували полковник Петро Яковлев і компанійський полковник Гнат Ґалаґан. Після запеклого бою було взято містечко Переволочна, де перебувало три тисячі запорожців з великою флотилією. Як ішлося в повідомленні, «достали с великим трудом, штурмовали дважды и сидели они меж каменея в самом крепком месте». Згідно з повідомленням фельдмаршала Бориса Шереметьева в Переволочній «запорожцов и жителей вырубили, а иные, убоясь, розбежались и потонули в Ворсклу».

11 травня Яковлев підступив до Січі. Штурм тривав три години. Як повідомляв Петрові I Олександр Меншиков, «вони, зрадники, відчайдушно чинили опір». Перший штурм козаки відбили. Росіяни втратили загиблими близько 300 осіб, зокрема полковника Урна. Після підходу генерал-майора Григорія Волконського і полковника Колгана запорожці вирішили, що це очікувана ними на допомогу орда, і пішли на вилазку. Коли вони зрозуміли свою помилку, виявилося, що вже пізно. Січ було взято. Усіх запорожців і жителів убили (в полон узяли тільки 12 осіб), палили і вирізали також сусідні курені. Козаків і старшин вішали, рубали їм голови, оскверняли могили старих запорожців. Як писав Меншиков, «все их места разорить, дабы оное изменническое гнездо весьма выкоренить». Голову отамана, який заміняв кошового, послали в Запорожжя для залякування. Такий середньовічний вчинок пояснювали тим, що «за тяжелыми ранами того кошевого вести было невозможно».

Запорожці, які були з Костем Гордієнком, уже після Полтави разом з Мазепою і Карлом XII утекли в Бендери[21]. Коли Мазепа помер, вони залишалися під захистом турецького султана. Їхнє становище було тяжке. Козаки не мали засобів до існування, багато з них продавали свою зброю, щоб якось вижити.

Частина запорожців заснувала Нову Січ на Правобережжі в гирлі річки Кам’янки (Кам’янецька Січ). Проте 1711 року вони разом з новим гетьманом-емігрантом Пилипом Орликом узяли участь у поході на Правобережжя, який завершився невдало. Поки більшість запорожців перебували в поході, російські війська здійснили наступ на Кам’янецьку Січ, і запорожцям на чолі з отаманом Якимом Богушем довелося перебазуватися в глиб ханських володінь, в урочище Олешки. Однак провальний Прутський похід російської армії 1711 року змусив Петра І віддати Правобережну Україну (точніше її частину, що 1705 року перейшла де-факто під юрисдикцію Українського гетьманства) Речі Посполитій. Росія втрачала контроль над Запорожжям, позбавлялася Таганрога, Кам’янки та самарських фортець.

Утім становище Олешківської Січі залишалося важким. Запорожці були відрізані від кордону України, не маючи можливості поповнювати свої ряди. їм доводилося платити різні побори на хана, працювати на спорудженні Перекопської лінії.

Орлик усе ще мріяв приїхати до запорожців в Олешки й організувати на основі них широку європейську коаліцію. Та настрій у запорожців був неоднозначний. У вірші «Запорожец кающийся» Феофана Прокоповича усю вину за перехід на бік шведів покладено на «отаманів і гетьманів» і потрактовано як учинок «з малорозсудного серця». Коли написано вірш, невідомо, можливо, коли вже йшлося про повернення запорожців. Ясна річ, насправді все було не так однозначно. Перебіжчик із Січі Нестуля свідчив, що серед запорожців «великое к России недоброхотство». Водночас Орлик у червні 1732 року під великим секретом повідомляв у своему листі до сина Григорія, що запорожці схиляються до Росії.

Наприкінці 1728 року серед запорожців гору взяли прихильники підпорядкування Росії. Вони закували в кайдани, а потім побили киями й відпустили Костя Гордієнка і пішли в покинуту ними Кам’янецьку Січ. Ще довго тривали таємні переговори, і 31 серпня 1733 року імператриця Анна Іоанівна надіслала кошовому отаманові Івану Малашевичу обнадійливу грамоту, в якій було сказано: «мы вам вины ваши всемилостивейше отпущаем».

Утративши віру в союзників Орлика, 1734 року запорожці прийняли пропозицію імператриці, повернулися на свої старі землі і присягнули на вірність Росії. їх запрошували на роль захисників південного кордону, що прикривав західний світ від мусульманських кочівників. І запорожці ідеально підходили для цього. Як писав Аполлон Скальковський, «только запорожцы на своих мелких и огненных лошадках, питаясь целые месяцы грубою кашею и ковшом воды, закутанные в простую одежду и овечью бурку, могли нести эту вечную, трудную, настоящую Скифскую войну в степях безводных, безграничных, им только и татарам известных».

Утім, повернувшись на старі місця, запорожці й далі жили в реаліях початку XVIII століття, коли зусиллями Мазепи Правобережжя було приєднано до Українського гетьманства. Відновлення Січі, за яке взялася Анна Іоанівна в суто прагматичних цілях ефективнішої боротьби з Оттоманською імперією, більшість запорожців розглядали як перший етап до об’єднання всіх земель українського козацтва, насамперед Правобережжя.

Як цілком слушно писав Володимир Антонович, запорожці «никогда не признавали возможности окончательной уступки юго-западного края (тобто Правобережжя. — T. T.-Я.) Польше и считали своею обязанностью на деле протестовать против совершившегося факта; лишь только возвратились они из своего изгнания в Алешки и возобновили в 1734 г. Сечь в бывших своих угодиях, они немедленно приняли живое участие в возгоревшемся народном брожении». Ідеться про участь запорожців у першому серйозному гайдамацькому повстанні 1733–1734 років, про яке ми розповімо нижче.

У результаті успішної російсько-турецької війни 1733–1739 років, умов Белградської мирної угоди 1739 року і додаткових угод від листопада 1740 року до Росії були приєднані території Правобережної України (від Дніпра до Бугу). У 1751 році «заднепрские места от полской границы на дватцать верст отданы». Це слугувало для запорожців ще одним помилковим доказом, який зміцнював ілюзію, що все поверталося на круг свій. У п. 1 «угод» щодо кордону від річки Буг до річки Дніпро було зазначено: «начало сих границ от окончания польских границ и идет вниз рекою Бугом расстоянием чрез 6 часов до Ташлыка, т. е. Великого Конара...», далі від річки Громоклії до Верхнього Інгулу, до гирла річки Кам’янки, де впадає у Дніпро. Кордон, таким чином, наблизився впритул до Речі Посполитої, а території Запорозької Січі тепер офіційно охоплювали правий берег Дніпра. Заселення російською владою частини Правобережжя, створення Нової Сербії в 1752 році (куди активно втікали українські селяни Речі Посполитої) тільки утвердили ілюзії запорожців. Утім людина завжди легко вірить тому, у що їй хочеться вірити.

Чому для запорожців повернення Правобережжя, об’єднання України мало таке значення? Більшість із них були родом із Правобережжя. Там жили їхні родини, там розміщувалися зимівники. Із протоколів допитів нам відомо, що майже всі лідери Коліївщини народилися на правому березі — Максим Залізняк, Семен Неживий. Яків Сачко, Іван Бондаренко, а також чимало рядових запорожців, які брали участь у повстанні. Кордон по Дніпру в цей період був вельми умовним[22], а вільний перехід зберігався. Мешканці Правобережжя приїжджали на лівий берег у монастирі, у сімейних і торговельних справах. З огляду на труднощі з православ’ям на лівий берег навіть возили дітей, щоб охрестити їх там за «грецьким обрядом».

Дуже показово, що Петро Рум’янцев, який був добре обізнаний з реаліями прикордоння, у вересні 1768 року висловлював Паніну побоювання про відновлення спільного повстання запорожців і правобережних селян (він, до речі, називає їх «польськими козаками»!), «ибо запорожские и польские козаки союзом самого родства и преклонности, так между собою сопряжены, что брат одного в том селении, другой в другом жительствуют и по произволению переменяют свои пребывания». Тож родинні зв’язки розрізаної по-живому Гетьманщини не зникали і через десятиліття після останнього договору з Річчю Посполитою.

Зрештою, була традиція. Прагнення зберегти правий берег під владою гетьмана — одна з цілей Костя Гордієнка та Пилипа Орлика. Запорожці разом з гайдамаками ходили на Правобережжя ще з Молдавії. Можна погодитися з Антоновичем, що ці прагнення існували «на основании убеждений общественных, народных и религиозных, выработанных историей страны и сохранившихся в виде унаследованного предания старой казацкой борьбы. Захват Правобережной Украины поляками являлся в глазах запорожцев исторической несправедливостью, отрицанием заветной мысли казацкой борьбы; противодействие ляхам есть, по их мнению, естественная традиционная обязанность». Україна козацька має бути єдиною, вільною від ляхів і католиків.

Те, що ментально запорожці зразка середини XVIII століття ототожнювали себе з усією Україною, приблизно в межах Українського гетьманства часів Богдана Хмельницького, яскраво засвідчують назви «паланок», тобто тодішніх підрозділів Запорозької Січі. Крім власних назв, що походили, мабуть, від прізвищ чи прізвиськ командирів, були назви, асоційовані з полковими містами Лівобережної України (Переяславський, Полтавський, Батуринський курені), але що важливіше — зі старими полковими містами Правобережжя (Корсунський, Уманський, Канівський, Ірклїївський курені).

Цікаво, що про цей приголомшливий факт, який надзвичайно яскраво характеризує менталітет запорожців і їхнє ставлення до Правобережжя, ніколи не зазначали в історіографії. Те, що ніхто зі старшини Коша, так само як зі старшини Українського гетьманства, зокрема і гетьман Кирило Розумовський, зовсім не протестував проти використання цих назв в офіційному реєстрі Запорозької Січі, попри можливе невдоволення поляків, — насправді промовисте свідчення. Між іншим, абсолютна більшість запорожців, які взяли участь у Коліївщині, були записані саме в Канівський і Уманський курені (зосібна отамани Неживий, Сачко, Таран, Бондаренко).

Сам Розумовський, за усталеною з часів Івана Самойловича практикою, мав титул гетьмана обох берегів («ея императорскаго величества малороссийский обоих сторон Днепра и войск запорожских гетман»). Тож навіть у верхівки козацтва, обмеженої зобов’язаннями і показною лояльністю імператорського двору, в глибині душі зберігалися віковічні традиції, за якими правий берег (передусім Чигирин, Черкащина) був славетною батьківщиною Війська Запорозького.

Методами встановлення справедливості, тобто повернення Правобережжя під козацьку владу, запорожці вважали захоплення замків і поміщицьких маєтків, розправу зі шляхтою, представниками католицької та уніатської церков, економічним знаряддям польської влади — євреями. Так діяли їхні батьки, діди, прадіди. Від перших козацьких повстань, за часів великого повстання Богдана Хмельницького, при Палієві...

Тож не дивно, що польська шляхта апріорі вбачала в усіх запорожцях лютих ворогів. їх хапали і вішали. «Польские начальники считали себя в праве, при первой встрече с запорожцем, объявить его гайдамаком, казнить смертью и конфисковать его имущество, даже в таких случаях, когда поводы появления в крае запорожцев носили заведомо миролюбивый характер». У Річ Посполиту запорожці приїжджали навідати родину або у торговельних справах. В останньому випадку польську шляхту приваблювали ті значні суми, які вони мали при собі, тому що в разі звинувачення в гайдамацтві їх конфісковували. Згідно з офіційним реєстром, поданим Кошем, упродовж 1733–1749 років поляки стратили 189 запорожців. Бувало, під приводом переслідування гайдамаків польські надвірні хоругви вривалися в запорозькі землі, розоряли та грабували зимівники, убивали і брали запорожців у полон, що, по суті, вже було порушенням російського кордону. Київський генерал-губернатор вимагав від польських прикордонних суддів розслідувати такі випадки, видавати і карати винних. Усе це ще більше загострювало ситуацію на кордоні, перетворюючи Правобережжя на діжку з порохом, що могла спалахнути в будь-який момент.

Домінування в середовищі запорожців традиції, в яку вони свято вірили, пояснює і те, з якою заповзятливістю вони боролися за свої землі. Причому, дуже важливий момент, вони їх у реальності не контролювали, повністю не використовували, однак і далі вважали своїми на основі старовинних грамот, а також ілюзорних спогадів про минуле. Суперечки за територію відбувалися не тільки з поляками (зауважимо, що аж до Катерини II кордон не був точно визначений), а і з новими поселенцями, і з Військом Донським.

Хоча ще в березні 1759 року було видано імператорський указ «О учинении всем запорожским землям и угодиям описания и карты», на практиці він залишився невиконаним. Присланого геодезиста запорожці до робіт не допустили, що породжувало постійні конфлікти. Запорожці відправляли в Петербург одне посольство за іншим, просячи імператриць «пожалувати» і зберегти за ними всі їхні території, які вони вважали своїми.

Із приходом до влади Катерини II суперечки поновилися. Перемовини із запорожцями вів Захар Чернишев. Посланці кошового доводили, зокрема, що їм належали землі в районі річки Оріль, оскільки ця територія «с ними под Российскую державу пришла добровольно». На це Чернишев цілком слушно заперечував, що «под российскую ж державу Войско Запорожское отдалось не одно само собою, но по тогдашним обстоятельствам с Хмельнитским обще со всею Малороссиею и с принадлежащими оной землями».

У результаті в грудні 1763 року було видано новий імператорський указ про опис запорозьких земель. А до цього Сенату наказували нічого не вирішувати і тільки потім своїм указом визначити, «каким образом тамошние земли между ними и запорожцами разделить и происходимые споры и несогласия прекратить».

Варто сказати, що запорожці не могли навести серйозних аргументів, які підтверджували б належність їм тієї чи тієї території. Наприклад, вони посилалися на грамоту 1596 (у тексті 1796) і універсал 1655 року, але таких «ни здесь в малороссийских делах, ни в Москве в коллегии иностранных дел в архиве не наділося». У 1752 році запорожці заявили: «когда гетман Хмельницкой с малороссийским народом под российскую державу поддался, в то время и еще наперед оное войско рекою Днепром от Переволочны и впадающими по обе стороны в оную реку Днепр всеми речками и другими угодьями, а паче рекою Самарью и по оной лесами и степями без препятствия владело». На це сам гетьман Розумовський цілком слушно повідомив, що «они представляют то напрасно, и им, запорожцам, столь многих земель даже по самую Переволочну присвоивать крайне не следует, ибо когда гетман Хмельницкой в подданство пришел, в то время все городы, села и деревни и оное войско запорожское состояли в одной дирекции гетманской». Твердження запорожців, що там розміщені їхні старовинні зимівники, також не звучало переконливо.

А ось перейменування навесні 1764 року новосербського поселення й усієї території біля фортеці Єлизавети в Новоросійську губернію мало стати для запорожців грізною пересторогою.

Кого вважати запорожцями в контексті Коліївщини

Говорячи про участь запорожців у гайдамацькому русі, нам потрібно визначитися з основним питанням, яке в історіографії досі залишається відкритим: кого в контексті Коліївщини вважати запорожцями? На міжнародному конгресі ASEEES-MAG Summer Convention під загальним гаслом «Образи Іншого» (Львів, 26–28 червня 2016 року) на це моє запитання Сергій Білівненко, представник Запорізького національного університету, відповів доволі розпливчасто: «Того, хто там жив, хто був записаний у курінь». Наталя Яковенко висловилася, на мою думку, значно чіткіше, наголосивши, що в протоколах гайдамаків поділяють на «запорожець-воїн» і «мужик».

Радянський історик Володимир Голобуцький свого часу писав, що «польські пани з неприхованою ненавистю ставились до гайдамаків і до запорізьких козаків, між якими вони не вбачали ніякої різниці»[23]. Таку думку можна сформувати тільки на основі польських щоденників (про фантастичний характер яких блискуче написав ще Іван Франко). Голобуцький, найімовірніше, не звертався до Коденської книги (принаймні він на неї не покликається). Тим часом документи Коденської книги, тобто збережені матеріали судових справ польського військового суду над гайдамаками, що відбувався у Троянові, Кодні і Тетієві, дають чітку класифікацію: гайдамаки, запорожці, закордонні тощо. Усі ці документи складено польською мовою. Вони містять 49 справ[24].

Однак далеко не всі «гайдамаки», тобто ті, хто взяв участь у Коліївщині, були запорожцями. І тут ми вже не можемо погодитися з Володимиром Мільчевим, для якого гайдамацтво — це соціальний промисел запорожців.

Дуже важливо зрозуміти, кого сучасники вважали запорожцями і, відповідно, кого ми можемо назвати запорожцями в контексті Коліївщини.

Не можна, на нашу думку, погодитися і з Яковом Шульгіним, який писав, що гайдамаків не приймали «в Запорожье, где, по-видимому, свободные запорожцы в XVIII веке вовсе не вольны были увеличивать своих рядов беглыми хлопами, как это было раньше»[25]. І в іншому місці: запорожці «жили в пределах вольностей войска запорожского, однако к запорожскому войску они не причислялись, ибо войско это вследствие влияния русского правительства не имело возможности включить их легально в свою семью».

Варто врахувати, що у Війську Запорозькому Низовому, тобто Запорозькій Січі, на відміну від городового козацтва Українського гетьманства (Бійська Запорозького), не було чітких списків або реєстру. Як писав Семен Митецький, який здійснював у 1736–1740 роках укріплювальні роботи в Січі, «числа их кошевой и другая старшина прямо знать никак не могут, понеже... из разных народов приходят к ним в войско люди и казакуют столько, сколько хотят; а об этих приходящих и отходящих письменного журнала у них не имеется». Це була спадщина старовинної вольності, традиції якої не змінилися й у XVIII столітті. Показово, що, коли Запорожжя перепідпорядкували владі гетьмана, Кирило Розумовський у 1756 році вперше в історії затребував поіменний список запорожців. Проте кошовий отаман усіляко відмовлявся надавати його, посилаючись на відсутність реєстрів, і зрештою надіслав список тільки тих, хто зараз при куренях «и не в далеких разстояниях от Сѣчѣ желищамы находятся, да тем, коих атаманы вспомнить могли». При цьому він заявив, що всім, хто на промислах, списки «учинить невозможно, атамани же куренные спомнить всех до єдиного не могут». Частка запорожців, які проживали в зимівниках, була дуже висока. Наприклад, у 1758 році запорожці заявляли, що їхня кількість з 1733 року досягла 12 тисяч (11 770), «не считая семейных людей, живущих в селах, городках и зимовниках и которых 4000 дворов считается».

У контексті реалій Війська Низового середини XVIII століття, де не було чітких списків і жорсткої військової структури, цікавим є питання, кого самі січовики вважали запорожцями. Відповідь дає наказ Коша, поданий на Уложену комісію 1767 року. Там прямо сказано, що запорожцями ставали люди «з різних націй», як «малолітні», так «и уже совершених лет люде», після того, як, прийшовши у Січ, вони приймають «закон греко-российский и на верность ее и. м.» присягають. Причому Кіш наголошував, що після зарахування «на службу» і проходження навчання більшість «по желанию их и по волности... идут в Малую Росию, в Полшу, в Волощину и тамо женятся». Військо Низове у своєму наказі просило, щоб ці запорожці офіційно значилися «под владением и командою Коша войска запорожского низового», оголошуючи, що «уходящие с Полши и Волощини запорожские козаки... могут равною с войском запорожским во время воинского случая отправлять службу».

Не можна було просто так оселитися на запорозьких землях, не вступивши у «товариство», не дотримуючись традицій та усталеного ладу. Інакше нахабу могло спіткати покарання або навіть страта. У Дмитра Яворницького, та й у багатьох джерелах, описано, що кожен новачок, який з’явився у Січ, мав відрекомендуватися отаманові, довести, що він грецької віри, і таким чином формально пройти посвяту в запорожці. Тому офіційна позиція Коша була простою: усі, хто потрапляв туди на службу, ставав православним і проходив навчання, були запорожцями незалежно від того, де вони потім жили і чим займалися. У разі війни вони все одно мусили з’явитися у Січ за наказом кошового.

Нам видається, що саме це трактування «запорожців» щодо середини XVIII століття найбільш точне і виправдане. Підтвердженням слугують покази самих запорожців, заарештованих за участь у Коліївщині. Вони розповідають, коли і за яких обставин їх «прийняли в курінь» і в який саме. А потім вони перебували «на рыболовных станах», «на рыболовных промыслах», «служили» у козаків, були «при млинах», але все одно залишалися запорожцями. Тобто запорожці зовсім не обов’язково жили в куренях. Вони могли перебувати на промислах, займатися чумацтвом, але зберігали зв’язок із Січчю. Така ситуація влаштовувала кошових. Вона давала їм змогу почуватися впливовими і закликати в разі потреби значно більшу кількість людей.

Запорожці та гайдамаки

Зв’язок Запорожжя з гайдамаками, тобто тими, хто виступав проти польської влади на Правобережжі або займався там грабежами, був зумовлений традицією, географічним розташуванням і родинними стосунками. Інший чинник — характер людей, які жили в Запорожжі зразка Нової Січі, тобто середини XVIII століття. Ще Володимир Антонович зазначав, що Січ поповнювалася «самыми энергическими и предприимчивыми лицами», які йшли туди «в надежде на воєнную деятельность, казацкую славу и участие в военных подвигах Запорожской общины». Важливо додати, що на той час реєстрові козаки в Українському гетьманстві втратили свою роль активних військових (ця тенденція намітилася ще за Івана Мазепи, коли їх у військових походах часто замінювали компанійськими полками). На правому березі козацтво було взагалі знищене, а служба в надвірних полках шляхти далеко не кожному здавалася привабливою. Тому всі, хто мріяв про військову славу, кар’єру і зиск, ішли в Запорожжя. Там зберігався ореол вільності, ризику, протистояння світу невірних. Там були вільні краї, можливість зайнятися промислом і не дуже обтяжувати себе військовою дисципліною. Не дивно, що гайдамацькі подвиги здавалися багатьом запорожцям істинним виявом козацької відваги — як у давні добрі часи. Запорожці хизувалися нападами на татар і поляків «как молодечеством, как подвигами, достойными хвалы и знаменитых имен Палия, Наливайки, Подковы или Сирка».

Що стосується ролі Запорозької Січі та запорожців у гайдамацькому русі, то про це існує безліч думок. Скальковський, наприклад, намагався цілковито заперечувати участь Коша в організації загонів «розбійників». Радянські історіографи на чолі з Голобуцьким, діючи в річищі «класового підходу» щодо ставлення Січі до гайдамаків, вельми примітивно поділяли запорожців на старшину і сірому[26]. Перша, на їхню думку, ставилася до гайдамаків вороже, а сірома — співчутливо[27].

Так, рядові запорожці активно підтримували гайдамаків. Проте, на нашу думку, зовсім не однозначно антигайдамацькою була і позиція старшини. До того ж, як ми вже зазначали, далеко не всі гайдамаки були запорожцями. Ще Скальковський визнавав: «запорожская старшина, особенно кошевые, отмолодечившись в свое время и охладев с летами, особенно те, которые бывали столичниками, лучше понимали пользу своего общества, строго воспрещали в нем ватажничать и даже строго наказывали ватажников и характерников, но в глубине души оправдывали их и, если могли, давали средства к побегу, уверенные, что виновные нигде в степи отысканы не будут». Це не дивує. Хоч би як відрізнялися старшини від рядових запорожців, але якщо вони, маючи фінансові можливості жити в Гетьманщині чи навіть в імперії, надавали перевагу куреням, це значить, що над ними все одно брали гору воля і дух Запорожжя. Вони краще знали реалії, виявляли більшу обережність, але тому й залишалися запорожцями, що не могли не цінувати козацьку відвагу.

Цікавий епізод, що, на нашу думку, надзвичайно яскраво характеризує запорозьку старшину, — це випадок із кошовим Петром Калнишевським і його друзями під час візиту в Петербург 1766 року. Перебуваючи в столиці, старшина погребувала заморськими делікатесами й вирішила харчуватися власними, привезеними з Січі продуктами. Чи то візит затягнувся, чи то гостей було забагато, але всі запаси закінчилися і довелося послати Антона Головатого «для привозу ему и старшинам войсковым, находячимся при нем, ради собственного их здесь употребления, из Сечи запорожской пятидесяти ведер вина горячого». Вельми показово, що Петро Рум’янцев, у підпорядкуванні якого була Січ і який також перебував у Петербурзі, співчутливо поставився до «горя» старшини і дозволив послати по горілку в неблизький світ.

Нижче ми матимемо змогу переконатися в тому, що ставлення старшин до гайдамаків і за часів Коліївщини далеко не завжди було негативним[28].

Уже не раз ішлося про те, що гайдамацький рух виник на Правобережній Україні і в Диких полях як протест проти геополітичних реалій, які повернули цей регіон під владу Речі Посполитої і знищили там козацтво. Рух цей не був однозначним, гайдамацтво завжди мало два складники: грабіжницький та ідейний.

Утім ми вважаємо, що саме після відновлення Запорозької Січі гайдамацькі дії набули більш організованого характеру, вийшовши за межі прикордонних грабунків. Думка ця в історіографії не увиразнена належним чином, хоча багато авторів наголошували на ролі запорожців у привнесенні ідеології в гайдамацькі бунти. Наприклад, Шульгін зауважив, що саме запорожці надавали організаційної стрункості. Водночас він писав, що «запорожцы участвовали в гайдамацких отрядах только в небольшом числе».

Лише Антонович зазначив, що саме під впливом запорожців «гайдамачество приобретает вид постоянной, организованной войны против шляхетства».

Хроніка подій підтверджує це припущення. 1733 року відновлюється Січ, і тоді ж відбувається перше велике гайдамацьке повстання, у 1750 році масове повстання повторюється. Це вже не окремі рейди грабіжницьких банд. Такий збіг дат, на нашу думку, не випадковий. Наприкінці 1733 року з Києва виступили війська генерала Кейта і князя Шаховського для боротьби з партією Лещинського (претендента на польський престол). Запорожці активно приєднувалися до лівобережних козаків, які також вступили на Правобережжя у складі російських військ, і брали участь у воєнних діях проти конфедератів. Шляхетські маєтки зазнавали секвестру й екзекуції, були взяті Вінниця та Меджибіж. До запорожців масово приєднувалися місцеві селяни. Усе відбувалося точно за сценарієм правобережних походів Івана Мазепи.

Однак операція проти Лещинського завершилася, а тривала активність запорожців на Правобережжі стала неприємною несподіванкою для російської влади. Вона відродила Запорожжя, щоб мати досвідчених союзників у російсько-турецьких війнах, захистити південні кордони і колонізувати Дике Поле, але отримала комплекс проблем: погано контрольовану вольницю на ефемерному, відкритому південному кордоні й постійний конфлікт із Річчю Посполитою. Підтримка запорожцями гайдамаків стала причиною незліченних скарг на них з боку поляків: від простої шляхти до сейму. Хоча російська влада за Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни намагалася реагувати (більше для годиться) на ці скарги, насправді Річ Посполита ослаблювалася, тим самим даючи Росії офіційний привід втручатися у свої внутрішні справи. Тож сама по собі підтримка запорожцями гайдамаків не була причиною для гніву імператриць.

Говорячи про переплетення в історичній пам’яті гайдамаків із запорожцями, можна згадати слова, які сказала внучка дружини гайдамака (село Красновершки Єлизаветградського повіту Херсонської губернії). На запитання, хто такі гайдамаки, вона відповіла: «та так: кому надопекла панщина, та жінка, та діти, то вони втікали туди на Січь, жили собі на волі, пили та гуляли». Відому козацьку думу про загибель запорожця Авраменка від турків вона трактувала як боротьбу гайдамака «з тими поганими ляхами».

Прагнення розширити Військо Низове, підпорядкувавши собі, хоча б формально, всі вільні елементи, пояснює і дії кошових щодо приєднання до Запорожжя так званих степових гайдамаків (термін Скальковського). Це розбійницькі банди (або грабіжницьке крило гайдамаків — кому як подобається), які жили на території Війська Запорозького і регулярно проникали в Річ Посполиту. Ми вже згадували вище, що запорожці насправді не контролювали своїх територій, чим активно користувалися розбійницькі елементи. Підпорядкування цих ватаг кошовому — дуже цікавий факт, документи про який навів ще Скальковський, але чомусь на нього першим і останнім звернув увагу тільки Антонович.

Ідеться про дії кошового отамана Григорія Федоровича Лантуха. В історіографії зазвичай згадують, що він боровся з гайдамаками, облаштував низку форпостів уздовж кордону, посилав роз’їзди запорожців уздовж степу. Та при цьому залишається без уваги найважливіший аспект: «Почти все ватаги, повинуясь его внушениям, явились в Сечь, принесли присягу в том, что прекратят грабительские набеги, и записались в регестры Запорожского войска, получив прощение от старшины и войска за прошлый образ своих действий».

Така ініціатива старшини стривожила центральну владу. У 1757 році гетьманові Кирилу Розумовському надійшла імператорська грамота з наказом притягти до генерального суду колишнього кошового Григорія Лантуха, військового суддю Прокопа Донського, писаря Дмитра Романовського та інших старшин. Приводом стало те, що «гайдамаки из запорожских казаков показали в суде, что кошевой и старшина дали всем гайдамакам, бывшим в разъездах, позволение собраться в Сечи и выполнить присягу, что они впредь разбоев чинить не станут. Почему они для той присяги и собрались и по совершении оной» зробили кошовому «поднашение». Останнє відповідало запорозьким традиціям, але було розцінене в Петербурзі як злісний хабар розбійників, на який купилися запорозькі старшини.

Кошовий приїхав до Глухова, писар Романовський на той час уже помер, а Донський через старість не зміг поїхати. Гетьман у грудні 1757 року провів слідство і все «оставил на волю Божью».

Такій добродушності Кирила Розумовського дивуватися не варто. Власне, залучення енергійних поселенців, включення їх до своїх структур і заселення у такий спосіб безлюдних територій на південному кордоні відповідало планам Російської імперії. У Новій Сербії також селилися далеко не ангели, для яких розбій, грабежі й інші витівки не були дивиною. Тож реакція Розумовського зрозуміла. Але, що для нас особливо важливо, залучення «степових гайдамаків» не тільки зміцнювало становище кошового, а й тісно пов’язувало гайдамаків із Січчю, змушуючи, зокрема, останніх зважати на запорозькі звичаї. А запорожцям, чиєю стихією була війна з супутнім пограбуванням, імпонували прийоми гайдамаків.

Варто зазначити, що гетьман Розумовський стояв на вельми протекціоністській щодо Війська Низового позиції. Важко сказати, чи це справді була позиція самого гетьмана, людини доброї і шляхетної, яка, однак, значно більше переймалася підкилимовою боротьбою при імператорському дворі, ніж внутрішніми справами України. Можливо, позначався вплив старшини, яка розглядала заступництво Січі як спосіб впливати на прикордонні південні території та протистояти планам розвитку Нової Сербії. Розумовський постійно доповідав імператриці про «образи», яких завдавали запорожцям татари. Офіційно дозволивши рибальські курені на кордоні (вниз по Дніпру), він, власне, стирав грань між запорозькими промислами і рейдами гайдамаків. До того ж гетьман добивався від центрального уряду, щоб «искоренение воровства при тамошних всех степях (тобто гайдамаків. — T. T.-Я.) дозволено и определено на самое Низовое запорожское войско». Він запевняв, що «козачие зимовники по древнему обычаю защищают в случае нападения воровского добросовестно там живущие козаки». Тобто Розумовський намагався залишити проблему гайдамаків внутрішньою справою Запорозької Січі.

Проте вільний край спричинював невдоволення як російських поміщиків прикордонних губерній, від яких туди втікали кріпаки, так і українських старшин та шляхти з Лівобережжя, адже у Січ нерідко йшли їхні селяни. Українські гетьмани мирилися із запорозькою вольницею, особливо після того, як указом Єлизавети Петрівни Запорожжя було перепідпорядковано їхній булаві. Усе змінилося, коли верховну владу в Українському гетьманстві здобув Петро Рум’янцев. Бойовий генерал і талановитий адміністратор, він вважав запорожців основною небезпекою та перешкодою для наведення «ладу» в регіоні. Відсутність військової дисципліни серед запорожців та їхні часті свавільні витівки не відповідали його уявленням про армію.

Запорожці й Коліївщина

Ми переходимо до ключового для нас питання — про роль запорожців у Коліївщині. Тут є низка різних аспектів: офіційна позиція Коша, реальне ставлення старшини до гайдамаків і, нарешті, сама участь рядових запорожців у повстанні (кількість, склад, роль і наслідки).

Почнемо з офіційної позиції Коша. У самий розпал повстання 23 червня 1768 року Рум’янцев надіслав офіційний запит до кошового отамана Калнишевського. У ньому він повідомляв про події в Каневі і про те, що містяни направили до полкової канцелярії таку звістку: «они тех запорожцев вызвали сами из Сечи к своей защите». Посланець із Канева посвідчив, «что атаманом был у тех казаков куреня Мглинского запорожского Семен Неживой». На підставі цього Рум’янцев вимагав від кошового: «Вы по сему тотчас мне дайте, по выправке, ответ, были ль какие к вам просьбы от каневских жителей? От Коша ли подлинно сии козаки посланы туда, и не дано ль письменного какого приказания, или самопроизвольно и злодейским образом такая шайка вышла».

Рум’янцев сумнівався, чи можна вважати цих гайдамак запорожцями. 3 липня він написав у Колегію закордонних справ: «Сии все разбойники называются запорожцами... запорожский писарь, Гордеенко, объявил, что от Сечи команды посланы в Умань» і з огляду на це завимагав офіційної відповіді від Калнишевського[29].

Київський генерал-губернатор Федір Воєйков також нервував і писав кошовому отаману Калнишевському про появу «с некоего времяни в Уманской, Чигиринской и Смелянской губерниях шаики». Особливо Воєйкова турбувало таке: «подлинное до меня дошло известие, что главной вождь помянутой гайдамацкой шаики сказывается полковником Воиска Запорозского Низового и называется Максим Залезняк, при коем якобы деиствително до ста человек запорозских казаков находится, имеет несколко корогов и пирначей, розглашая, что он по указу послан против конфедератов и, таким образом простой народ прельщая, побуждает к бунтам и к своей привлекает шайке, чем немалое поношение и безславие всему Воиску Запорожскому наносит». Воєйков наказував кошовому дізнатися, «не отлучился ль кто без ведома вашего и воисковой старшины самоволно на помянутое мерзкое и богопротивное разбойническое предприятие», а також вжити всіх заходів, «чтоб никто из подлежащих под ведомством вашим к тем безчеловечным безделникам пристать не отважился», велів усіх ловити і тримати під вартою. У донесенні Катерині II Воєйков писав: «главной затейщик сего беспокойства и начальник разбойнической шайки есть запорожец, называющийся Максим Железняк, несколькими другими запорожскими козаками подкрепленный». Він доповідав, що «не приминул пристойным образом предписать и кошевому атаману».

Зауважимо, що Рум’янцев почав серйозно перейматися ступенем участі запорожців тільки після подій Балти, які, як ми бачили вище, докорінно змінили ставлення імператорського двору до Коліївщини. Зрозуміло, тільки-но стали відомі грізні маніфести Катерини II, яка категорично відхрестилася від Коліївщини, кошовий і старшина також поспішили заявити про непричетність Запорожжя до цієї події.

30 липня Рум’янцев повідомляв про отримання від кошового відповіді, «что он никаких команд в Польшу не отправлял». Він додавав: «...допросы пойманных грабителей из запорожцев подают в том подлинную доверенность», що лише «...собственные склонности к мщению сих своевольников препровождали токмо на известные дерзновения, нежели чем общее согласие Коша к тому их руководствовало». Щоправда, у листі до Паніна він був не такий категоричний: «Я моими ордерами взыскавши от Коша Запорожского ответа, одно только то в оных нахожу, что там несведомы о своих козаках, грабление производивших в Польше». І тут же додавав: «Хотя всю правду об участии открыть легко чрез пойманных» — тепер, мовляв, справа за Воєйковим, куди відправити спійманих запорожців. Зрозуміло, Рум’янцев, якому підпорядковувалося Запорожжя, не хотів накликати на себе гнів імператриці, визнавши, що запорозькій старшині було відомо про плани гайдамаків. А ось генерал-майор Михайло Кречетніков у листі Миколі Рєпніну від 18 (29) липня набагато відвертіше висловився про запорожців: «они обыкновенно из Сечи выходят, не спрашивая никово, а потом уже, соединясь, грабительство делают».

Воєйков сумнівів у відповіді кошового не виказував: «Кошевой же атаман на посланный к нему от меня ордер рапортует, что по справке в Коше Запорожском якобы заподлинно оказалось, что в той гайдамацкой шайке настоящего запорожского козака ни одного нет, но все де из наймитов, кои у запорожцев при рыболовлях и зимовниках работывали, без ведома отлучась, для добычи и корысти в той шайке приставали и, называясь запорожцами, многих к себе из польских подданных преклоняли». А ось Мойсей Головко, полковник Бугогардівської паланки, не приховував у листі до кошового, що в Польщу пішли саме запорожці, при цьому повідомляв, що ті «неякиесь так з собою неби от велможности вашей данними им на разорение бунтовно Полще» мають листи.

Насправді позиція кошової старшини зовсім не була настільки однозначна. Надзвичайно цікаве свідчення з Коденської книги доводить, що вона навіть надавала підтримку гайдамакам. Такий собі Василь Вишневський був заарештований за участь у Коліївщині і сидів у фортеці Єлизавета (Новоросійська губернія), але «потом запорожец по имени Орлик, атаман куреня Стебловского, выпустил 26 человек, включая нынешнего арестанта». Трохи пізніше і Воєйкову стало відомо зі скарг татарів, що гардовий[30] запорозький полковник Іван Головко «с гайдамаками полюбовно обходится». Два запорожці дозволили втекти козаку Михайлу Спидицькому, хорунжому Івана Гонти, якого вони «под крепким караулом» везли в Кіш. Показово, що від Коша ці запорожці дістали тільки строге зауваження та обіцянку наступного разу бути «жестоко наказанными киями». Один із запорожців переказував чутки, що до Залізняка в Умань прибуло «четыре товарища» з листом «от пана кошевого». Однак значно важливіше таке його свідчення: «говорят де атамани, не препятствуя ни в чем: “Боже помагай, ступайте, а потом, может быть, мы и самы пойдем”».

До серпня те, що запорозька старшина покривала гайдамаків і не збиралася їх ловити, зрозумів уже і Воєйков. Він повідомляв: повернулися відправлені в роз’їзди запорозькі полковники з інформацією, «что нигде в Сечи и по пограничности шатающихся казаков, ниже сбирающихся бродяг, не наезжали». Утім у Воєйкова до цього часу вже були свідчення приведених «на сих днях сюда под караулом из пойманных в Польше семидесяти человек разбойников», що вони «29-го минувшего июня в Запорожской Сечи в зимовниках собравшись и на разные разделясь шайки, в Польшу для грабежа пошли». Тому він знову наказав суворо припинити вихід козаків із Запорозької Січі[31].

Варто сказати, що восени 1768 року Кіш усе-таки склав офіційні списки «гардовых казаков», які покинули промисли і приєдналися до гайдамаків, але ці списки були далеко не повними (86 осіб).

Дивно, що деякі історики взагалі засумнівалися в участі запорожців. Наприклад, Скальковський беззастережно повірив Калнишевському, щоправда, це відповідало його моделі «хороших запорожців» і «поганих гайдамаків»[32]. Якби Скальковський звернувся до судових справ як у Кодні, так і в Києві, у нього не залишилося б сумнівів у тому, що запорожці брали активну участь у Коліївщині.

Петро Мірчук, дотримуючись власної соціально-економічної теорії розвитку Нової Січі, пише, що Калнишевський намагався всіляко уникати сварок із російською владою: «він, як кошовий Січі, піддержував — особливо в період Коліївщини — заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків чи будь-яким іншим способом помагати гайдамакам». Шульгін, навпаки, вважав, що «Колиивщина есть движение чисто крестьянское, заключенное притом в пределы только большей части Киевщины и Брацлавщины». Спираючись на дані Коденської книги, він стверджував, що запорожців там було мало, а «в большом количестве их и быть не могло».

В історичній пам’яті України справжні колії — це запорожці («идет войско, такое настоящее войско»). Іншим гайдамакам народна традиція відмовляє в героїзмі, іменуючи їх «затяжцями», тобто тими, хто приєднався з метою пограбування.

Реальна участь

З огляду на суперечливі думки в історіографії та категоричне заперечення офіційним Кошем участі запорожців варто звернутися до фактів.

«В начале 1768 года внезапно целые толпы бездомного буйного запорожского товариства, с разных куреней и поланок, особенно молодиков и наймитов с рыбных ловель и звероловов, под начальством разных ватажков, без ведома старшины и даже хозяев, пустились по направлению к Бугу». На питання чи заборони прикордонних пікетів вони відповідали погрозами або глузуванням, а найчастіше казали, що не знають, куди рухаються: «мабудь в Чуту, в Черный лес, або ще». Довідавшись про це, бугогардівський полковник Мойсей Головко поїхав у розвідку. Він переконався, що всі натовпи йдуть у Правобережну Україну («Польщу»). При цьому, за його показами, «рыболовные хижины по Днепровскому и Бугскому лиманам опустели, ибо все бежит в Польшу на грабительства; что шайка гайдамакская имела уже до 500 чел. запорожских Козаков и до 1000 взбунтованных в Польше украинских поселян»[33].

Запорожець Мойсей Каско, який перебував у загоні Неживого, на допиті заявив, що разом з іншими козаками, «коих было до дватцати человек, следуя множеству других, кои шли в Польшу большими партиями, пошли не из Сечи, но от рыбных ловель от рεчки Лимана расстоянием от Сечи на сорок миль». Є численні свідчення про вихід 62 запорозьких козаків «после Петрова дня» «із разных рыболовных мεсть заграницу».

18 червня Кречетніков, який перебував на Правобережжі з метою придушення Барської конфедерації, повідомляв Рєпніну: «Б здешней стороне, а паче около Белой Церкви и Гумана оказалось новое возмутительство; сказывают, что здешние крестьяне взбунтовались и будто с ними в начальстве или в предводительстве ими находится несколько запоросцов под именем здесь называемых гайдамаков». А 2 липня Рєпнін уже доповідав Паніну «касательно бунту мужиков», що в нього «действительно наши запоросцы вмешались». Про те саме писали й поляки. Браницький повідомляв королю 4 липня 1768 року: «дуже багато вийшло з Січі», до них приєдналися «наші селяни». Генерал також наголошував, що запорожці видають універсали, які «вийшли на захист честі своєї монархині в. к. м.».

Із самого початку Коліївщини не сумнівалася в участі запорожців і Катерина II. Щоправда, особливо гостро це питання стало її хвилювати і дратувати після подій у Балті, тому що саме участь у нападі підданих імператриці створювала прецедент для оголошення війни Оттоманською Портою. Події Умані її зовсім не цікавили.

Цікаво, що імператорський указ Калнишевському від 12 липня 1768 року підписали Панін і Голіцин: «Мы с крайним удивлением уведомиться принуждены, что партия запорожских казаков, которых предводители называют себя и подписываются: Максим Железняк, Андрей, атаман каневский куренной, Никита, атаман, Швачка, журиловский куренной, и Андрей Односум, ворвавшись недавно в Польскую Украйну...». Б указі йшлося, що саме запорожці «приводят еще в согласие с собою польских крестьян благочестивого исповедания, обольщая их ложным и коварным предъявлением, будто она (грамота — Т. T.-Я.) прислана по указу нашему от тебя, кошевого атамана, и всей старшины для освобождения православных из-под ига римского дворянства и от барских конфедератов». В указі від імені імператриці було сказано: вона не може повірити в те, що кошовий знехтував присягою і піддав вогню і мечу «дружественную нам область, каковою была и по сю пору й ныне непременно есть Речь Посполитая».

Перші кроки лідерів Коліївщини не залишають сумнівів у тому, що перед нами досвідчені, професійні військові-запорожці. Можна помітити, що їхня поведінка дуже схожа на події початку повстання Богдана Хмельницького та сильно відрізнялася від одиничних гайдамацьких набігів. Якщо у попередніх випадках базою для зборів зазвичай ставало Дике Поле або іноді навіть київські монастирі та їхні володіння, то цього разу колії поставили табір прямо на Правобережжі, у безпосередній близькості від ворога. Рум’янцев серйозно оцінював їхні дії та писав імператриці: «все партии гайдамацкие... соединясь в одно место человек до тысячи в Мотронинском лесу, сделали себе засеку, расстановив отбитые в польских местечках пушки, и, выходя из того убежища партиями, польские местечки и деревни разграбляют».

Це свідчення цілковито збігається із записаними переказами про Коліївщину: «Как собрались гайдамаки в Мотроненском лесу, то сделали себе Сечь. Выбрали такое место, что с трех сторон байраки, а с четвертого поставили башню». Збережені очевидцями деталі змальовують типову для запорожців картину військового табору: «Оце ж у одному байраци Сичь, а в другому, на Байковій Луци — Склык. А склыком звався качан, що высив на дули и коло його довбня. А то для того, що скоро яка тревога, або що, зараз прыбижыт Козак, да довбнею й почав валять, а казан на ввесь лис реве: то вже, де б который козак не був, скорійш збигаюцьця до купы. Да тут же зараз коло склыка був у дуброви Значок, таке-то, бач, обзначене кругом мисце, де их кони паслысь. А од значка, верстов тры, и к Жаботыну, було Гульбище, на високій могыли, так що як зійдеш туды, то ввесь Жаботын як на долони. Позходят, було, на ту могылу, балакают, у карты грают, спивают писень усякых. Ридко було якый день выберецьця, щоб там никого не було».

Інші деталі коліївських дій також демонструють нам досвідчених військових, які мали, зокрема, артилерійські знання. Наприклад, поляки повідомляли про облогу гайдамаками Білої Церкви: «из Смялой 5 тысяч, как говорят, прибыло туда Запорожского Войска с пушками, в Жаботине забранными, и уже четвертый день содержат в атаке Белую Церковь». Рум’янцев, своєю чергою, доповідав військовій колегії, що під час арешту Журби було «взято четыре знамя, две медные пушки и одна чугунная да гаковниц железных пять». Цілком очевидно, що ні у селян Правобережжя, ні в «розбійників-гайдамаків» не було достатніх знань для використання артилерії.

Цікаво, що у збережених розповідях очевидців — мешканців Черкас (туди попрямував Залізняк, вийшовши з Мотронинського лісу) запорожці вирізнялися з-поміж гайдамаків («затяжців»). Син цехмістра з виготовлення сап’янових чобіт так описував запорожців: «идет войско, такое настоящее войско. Впереди едет атаман на буланом коне, в красном жупане, шапка на нем сивая, сапоги сафьяные, пояс шалевый, за поясом пистолет, с боку сабля. Это был сам Максим Железняк; нестарый был еще человек, лет, может быть, сорока (насправді йому було 28. — T. T.-Я.), a может быть, больше, полный, круглолицый, хорош собою, небольшого росту, но плечист, усы русые, небольшие, за ухом оселедец...» Описуючи сцену зустрічі Залізняка в Черкасах з «атаманом Буськом из Цесарской слободы», свідок зауважує козацькі традиції звертання: «сняли перед ним шапки, он также подошел к ним, снял шапку, да тотчас и надел, а они все перед ним без шапок стояли. Здравствуйте, говорит, козачество! — Здорово, отомане, батько!».

І все ж таки: яка кількість запорожців узяла участь у Коліївщині? Підрахунки полегшує той факт, що з моменту арешту учасників повстання російська влада поділяла гайдамаків на «запорожців» і «польських селян», тобто українців Правобережжя.

Аполлон Скальковський писав, що 500 запорожців рушили в 1768 році в Україну на допомогу повсталим селянам. Михайло Максимович говорив про 420 запорожців.

У рапорті Микиті Паніну від 11/22 липня 1768 року Михайла Кречетнікова, який заарештовував гайдамаків, написано: «930 человек в Тумане вдруг гайдамаков взято, ис коих по точному разбирателству найдено наших запоросцов 73, а протчие генерально все надзорные казаки, между коими нашлось 160 человек крестьян, взятых теми гайдамаками из деревень неволею для разных работ в их лагере и они никогда ни в каких грабителствах не бывали... почему оные все в домы их от меня и распущены, а гайдамаки отосланы к графу Браницкому: сверх того еще в разных местах до двухсот человек таковых же гайдамаков переловлено».

Це явно вивірені цифри («по точному разбирательству»). У першому своєму донесенні 29 червня / 10 липня Кречетніков повідомляв, що полковник Гур’єв під Уманню заарештував «запоросцов: полковник — один, казаков 61 да присталих здешних полских разных казаков — 784». Тобто кількість виявлених запорожців зросла із 62 до 73.

Схожі цифри за результатами захоплення коліїв під Уманню називав і Микола Рєпнін (10/21 липня): «взятих 938 человек, между коими действительно по нещастю нашлись 87 запорожских казаков». Рєпнін був так засмучений цією обставиною з огляду на події в Балті.

Через тиждень Кречетніков повідомляв Рєпніну: «порутчик Кологривов привел 85 гайдамаков, в коем числе 49 запоросцов... теперь гайдамаков весма мало... по се время уж в моих руках более тысячи было и к графу Браницкому более семисот уже отослано».

Тільки з двох рапортів Кречетнікова ми бачимо 122 запорожців, які брали участь у Коліївщині[34].

Якщо ще можна сумніватися в точності визначення «запорожців» Кречетніковим, яке він здійснив за гарячим слідом, то вже ордер Рум’янцева до кошового отамана від 24 липня 1769 року не залишає сумнівів. Він наказував «не укрывать от наказания... тех людей, которых повседневно приводят ко мне посланные команды из Польши, ловя их в шаиках гаидамацких, а они все показуют себя запорожцами, отлучившимися из Сечи самовольно». Рум’янцев наполягав, що «вам господин кошевой атаман со всеми старшинами и товариством надлежит отлучить из общества всех таковых, которые недостойны носить почетного имени воина».

Сам Залізняк на своему першому допиті під Уманню явно применшував кількість запорожців, які перебували з ним, запевняючи, що з Мотронинського монастиря він пішов з «семьдесятю человеками запорожских и бежавших казаков». Але донесення російських командирів, та й свідчення інших учасників Коліївщини, змушують повністю засумніватися в показаннях Залізняка. Так, Дем’ян Чернявщенко стверджував, що в загоні Залізняка «находится запорожцов до полутороста», а в загоні Журби та Швачки запорожців «будет до десяти... человек».

Генерал-майор граф Петро Апраксін, який командував російськими військами в Польщі, повідомляв 25 червня / 6 липня, що в Гранові захоплено 74 гайдамаки, серед них 40 «настоящих наших запорозьких казаков». Решта заарештованих — «казаки из Умани и здешние мужики, которых я отправил к графу Браницкому». У районі Монастирища генерал-майор Подгорічані в роз’їзді захопив «шатающиеся здесь запорожці тридцять восем человек да адин дячек города Киева церкви Казанской богоматери Семен Лукянов». Майор Бурм заарештував у Мошнах 9 запорожців.

Додаткові відомості про участь запорожців у Коліївщині містяться в матеріалах Михайла Максимовича, оригінали яких ми наразі не виявили. Він повідомляв, що на пасіці Семена Саражина зібралося 134 запорожці з отаманом Іваном Бандуркою (захоплені в с. Нерубайка). Крім того, із Січі прибули: Василь Щербина та Клим Круть через урочище Гард із 60 запорожцями (спіймані в Низгірцях); отаман Гайда вивів ватагу з 64 осіб (захоплені під Бердичевом); Мирон Губа через ліс Чуту — 82 запорожців (їх узято під Сквирою).

Дані про заарештованих/засуджених запорожців

Вивчення матеріалів Коденської книги незаперечно доводить, що укорінений в історіографії міф, ніби поляки судили тільки королівських підданих (тобто жителів Правобережної України, яка входила до складу Речі Посполитої), а суд над усіма підданими імператриці відбувався в Росії, не відповідає дійсності. Російська влада в більшості випадків справді направляла «правобережних» полякам, але ті, своєю чергою, так із підданими імператриці не чинили.

Польський військовий суд розглядав справи 18 запорожців. Із них за вироком одного колесували (Савко Плиханенко), трьох повісили (Гнат Голуб, Федір Базарний, Максим Швець), двох четвертували (Левко Малий, Клим Білий), шістьом відтяли голови (Федір Гусак, Юско Головчан, Лук’ян Сухоніс, Давид Горб, Мусій Чорний, Іван Лапко), п’ятьох відпустили (Стефан Білец, Максим Магро, Юско Перевертайло, Іван Гладаренко, Тиміш Білий) і доля ще одного (Іван Чонкало) невідома. Зауважимо, що відпущені запорожці витримали тортури (їх тричі «розтягували» і пускали на вогонь). Вони ні в чому не зізналися, тому уникли страти. Зі свідчень знаємо, що принаймні четверо запорожців, яких судили в Кодні, народилися на лівому березі.

Реальна ж кількість запорожців, які брали участь у Коліївщині і відомості про яких збереглися в Коденській книзі, значно вища. Наприклад, із показів гайдамака Кіндрата Письменного відомо, що він був «с капралом своим запорожцем Бурхалем, Илькем запорожцем и Михалем Назаренко». Б іншому місці повідомлено, що запорожці приїхали в село Куликівка на Великий піст. У село Квітки прийшов «запорожец на временное проживание», а коли почалося повстання, він силою змусив усіх «закордонних» приєднатися до нього. Польські судові справи також містять відомості про шістьох запорожців, які приїхали з Коша і хотіли бути ватажками, але їх спіймала польська влада.

Причини участі запорожців

Зрозуміло, питання про те, чому запорожці масово приєдналися до Коліївщини, а в певному сенсі навіть очолили її, не могло не хвилювати сучасників.

Катерина II у «пост-балтський» період уже не сумнівалася в ролі запорожців і настійливо вимагала дізнатися ступінь залученості Січі: «в разсуждении запорожцов самых, кои по всем обстоятельствам главныя злу начинщики, с достоверностию спознать, всем ли они Кошем согласны были на отправление в Полшу шайки своей или же только некоторые из них своевольники сами собою дерзнули на шалость без ведома кашеваго и старшин». Перед початком слідства Київська губернська канцелярія дала припис: «Бо время следствия и суда стараться выведать прямое начало заговора поименных в Польше запорожцов, а особливо кто из них подговорщик был, сам или же все от других наушены были? С ведома ли кошевого атамана и войсковой старшины отлучились они в Польшу?».

Цікаво, що вже після арешту й допиту основних учасників, у серпні 1768 року, Рум’янцев у листі до Паніна висловлював набагато відвертішу думку, ніж в офіційних липневих доповідях, про участь і роль запорожців у повстанні. Він писав: «Говоря о запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, что не одна алчба, сродная сим людям к хищению, побудила их на своевольства, но в Сечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше есть благословенное дело». Тобто, по суті, Рум’янцев визнає ідеологічний мотив повстання «за віру». І ще дуже важливий пасаж: «Можно думать без ошибки, что не без участия в сем были главные их старшины. Ибо пойманные признаются, что строгости никакой не хранилось в удержании их от выбегов в Польшу, и уверенно, что сия польская страна достанется под начальство гетманское или кошевого». Таким чином, старшини потурали участі рядових запорожців у Коліївщині, поділяючи ілюзію, що за цим рухом стоїть російська влада, яка збирається приєднати Правобережжя.

Двадцять три заарештованих генерал-майором Подгорічані запорожці заявили, що «по разсеянному слуху якобы нахо-дящияся в Польше донские казаки принимают запорожцов в помощь против поляков для защищения греческого исповедания веры и потому, согласясь, пошли в Полшу». Запорожець Олексій Ногаєць також повідомляв: «многие запорожские казаки шли за границу в Польшу, объявляя, что якобы по указу велено запорожцам собираться к находящимся в Польше российским войскам против поляков для защищения живущих в Польше греческого исповедания людей». Запорожець Олексій Перекрест заявив: він з товаришами почув, що «воиски россииские в Полше есть, в тот же день и пошли прямо в Украину защищать веру». Запорожець Сава Бурка повідомив, що він і побратими «перешли чрез Могилевской форпост с намерением явится при россииском войске». Тобто багато запорожців вважали, що вони об’єднуються і діятимуть спільно з російськими військами, введеними на Правобережжя.

Власне, у них був шаблон подій повстання 1733 року, у якому, діючи саме так — приєднуючись до російських військ для проведення операцій проти «конфедератів», брали участь ще їхні батьки. Деякі запорожці навіть наголошували, що йдуть помститися полякам за ображену царицю, бо «якобы поляки збывают на новых россииских манетах государственную корону и высочайшей е. и. в. патрет». Цю ілюзію підтверджують і обставини затримання гайдамаків.

Як писав Шульгін, «запорожцы шли на помощь восставшим в полной уверенности, что таково желание царицы; особенно легко овладевала подобная иллюзия запорожцами, проживавшими вдали от коша, этого запорожского центра верных политических новостей». I ось тут ми не можемо оминути увагою питання про «золоту грамоту» Катерини II, яке так хвилювало сучасників і яке донині не вирішене в історіографії. Власне, багато польських дослідників досі вірять, що така грамота існувала, а повстання інспірувала безпосередньо імператриця. Листування російської еліти не залишає сумнівів, що це не так.

Проте запорожці, які приєдналися до гайдамаків, запевняли, що вони діють за вказівкою. І ця чутка стала для Катерини II украй небезпечною після подій у Балті, тому що створювала прецедент для початку російсько-турецької війни.

Петро Рум’янцев у своїй реляції від 3 липня, описуючи події в містечку Балті і бій з турками, попереджав: «Всего болше, что сии злодеи как в Польше, так и в пограничных местах турецких, при таких случаях объявляют, что они посланы и все делают по указу в. и. в., чем подвигнули татар к приуготовлениям с своей стороны».

Запорожці у своїх свідченнях усі як один заявляли про існування «грамоти» або «указу». Наприклад, Дем’ян Чернявщен-ко сказав: «слышал от самого его, Железняка, что истребляет он поляков и жидов по данному ему от Коша Запорожскаго указу, при нем же находится и асаул Бурка с перначем, а которого куреня сей асаул — не знает». Полковник Інгульської паланки Тарас Чорний розповів про поширення на риболовних промислах чутки, «якобы з Коша куренние атамани повеление зделали и на дорогу глебы подавали, чтоб ишли в затяг да не пешо, но конно».

Один з лідерів Коліївщини отаман Семен Неживий повідомив, що перебував під Суботовим, коли на Трійцю туди приїхали запорозькі козаки на прізвисько «Коваль с товарищи четыре человека» і почали вмовляти «тамошних жителей идти в казаки к находящемуся при полском Матренинском монастыре называвшемуся атаманом запорожцу Максиму Железняку». При цьому вони твердили, що той «по указу собирает охочих людей в казаки для защищения от поляков благочестия и недопущения к умерщвлению, не хотящих принять унию христианского народа». Коли Неживий у лісі біля Мотронинського монастиря особисто познайомився з Залізняком, він уже від нього самого «так и от собравшихся к нему запорожских и польских казаков слышел он, яко оной Железняк такой указ подлинно имеет, чтобы искоренять поляков за благочестие». Отаман Микита Швачка (також запорожець) на допиті сказав, «будто от запорожского полковника Максима Железняка с атаманом Неживым посланы по всеи Полскои Украине для истребления поляков и жидов... а Железняк сию де посылку чинил якобы по указу».

60 запорожців, якими командували Василь Щербина і Клим Круть, твердили, що «запорожские казаки шли заграницу в Польшу, объявляя якобы по указу к находящимся тамо в Польше россииским войскам в помощь против поляков для защищения живущих тамо греческого исповедания людей».

Рум’янцев повідомляв Катерині II зі слів польських очевидців, що, коли тридцять козаків-гайдамаків вступили до Канева, вони оголосили, «что они в силу указу в. и. в. от кошевого войска Запорожского туда посланы». На прохання канівської влади показати грамоту вони пред’явили «под титулом в. и. в., написанное запорожским атаманом куреня Уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской». Навіть Рум’янцев був збитий з пантелику («поеди ж не знаю, чтоб от в. и. в. даны были на сей случай какой особенный повеления запорожским козаком, в моей команде находящимся») і намагався уточнити в імператриці, чи не було в обхід його дано яких-небудь указів кошовому.

Дуже цікаво, що в існування грамоти вірили як ті запорожці, які приєдналися до Коліївщини прямо з Січі, так і ті, що до початку повстання перебували на Правобережжі. Так, отаман Прокіп Таран, будучи в Запорожжі на Петрів піст (тобто на початку червня), почув від прибулих туди «для покупки рыбы разных полских людей, что в Польше, при Матренинском монастыре, якобы по указу собираются запорожские и польские казаки для искоренения поляков за разорение ими благочестивых монастырей». Тоді він, «согласясь с протчими запорожскими казаками восемью человеки... пошли в Польшу» і прийшли в ліс біля Мотронинського монастиря до «названного козаками полковником запорожского казака Максима Железняка». Ця історія повторюється від разу до разу. Осип Куций на допиті сказав, що пішов до гайдамаків «в Петров пост, когда послышал он, что в Польще в Матронинском монастыре собираются запорожские козаки...» Павло Чорний заявив: «послышал он, что в Полшε в Матренинском монастыре собираются запорожские казаки для защищения онаго и протчих тамошних благочестивых монастырей». Аналогічні твердження наявні в показах багатьох інших запорожців.

Запорожець Федір Бондаренко на момент початку повстання жив у селі Чаплинці (польське), на Петрів піст «прибыл называющий себе запорожским козаком, уманским куренным неякийсь Семен Неживый и при том объявлял, что у него есть неякоесь дозволение, а от кого он, Бондаренко, по своей простоте, не доискивался, збирать czata (загін. — Т. T.-Я.), при коей быть ему командиром и идти с оною в Лядщину на искоренение ляхов и жидов».

Один з найвідоміших гайдамацьких отаманів Яків Сачко, будучи запорозьким козаком, їздив для продажу солі й риби в польське містечко Богуслава, куди приїхав гайдамацький отаман полковник Залізняк «и заставших в том местечке жидов всех поколол, а потом зделал публикацию, что естли кто в том местечке Богуславье находится из запорожских казаков, те б все шли к нему». Таке звернення до запорожців з уст Залізняка із закликом приєднуватися передають багато учасників. Наприклад, Артемій Швидкий заявив: коли він прийшов у Мотронинський монастир, там було уже 500 козаків і «полковник Максим Железняк» оголосив їм, що «якобы по указу велено ему, Железняку, искоренять конфедератов и защищать благочестивыя мнстыри».

Найдокладніший опис «грамоти» дав запорожець Семен Галицький. На допиті в Січі він заявив, що під час облоги Балти запорожці висунули Якубу Азі-Баші, начальникові м. Балти, «какой-то на листу указ, будто от г. кошевого с Петербурга за собственною рукою к оным гайдамакам присланной, чтобы они всех жидов и ляхов до единого выгубили... В заглавии же оной указ написан тако: “Указ е. и. в. самодержицы всероссийской и пр. и пр. объявляется во всенародное известие..и при конце подписано: “Атаман кошовый Петр Калнишевский с Петербурга”».

Документи не залишають сумніву, що запорожці брали участь у Коліївщині, щиро прагнучи допомогти правобережним одновірцям протистояти звірствам Барської конфедерації. Так, запорожець Дем’ян Чернявщенко прямо називав причину повстання: «конфедератные возмутители в Смелянской и Чигиринской ключи (тут — райони. — Т. T.-Я.) быть имели для всеконечного истребления все тамо жителствующих греческаго исповедания людей». Запорожець Дем’ян Андреев пояснював, що пішов зі ще п’ятьма козаками, почувши, «что собираются запорожские козаки для защищения от поляков народа». Запорожець Василь Богомаз розповів, що козаки зібралися «в Польшу» «для защищения находящихся тамо благочестивыхъ мнстыреи от поляков». Отаман Семен Неживий у листі до командира гусарського полку Федора Чорби перелічував образи, завдані православним мешканцям Правобережжя: «в польской области показалося немалое разорение, яко и в старостве Чигиринском от году 1766 от униатов, которые униаты народу христианскому великие беды и разорения делали, при том же разорении, священников благочестивых словивши, головы, бороды и усы обстригали и тиранско мучали, не токмо священникам и монахам тое делали, но и народу христианскому, и еще войско конфедераціє, в Украину спровадивши, хотели народ христианский мучити, яко в городе Каневе от козак отобравши ружья хотели (их) смертью казнить». Тому він, «видячи кривду народа православного, собравши казаков, вооружился и тех конфедератов з Украины отогнал, а некоторых ляхов смерти предал». Іван Байрацький на допиті в Києві заявив: він воював за те, «що поляки в селі Млієві титареві Данилу... за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили». Ясна річ, серед запорожців були і такі, які вбачали у повстанні лише можливість наживи (наприклад, загін 42 запорожців на чолі з Олексою Жмуром, які напали на Рашків). Вони не об’єднувалися з головними отаманами (Залізняком, Неживим та ін.). Утім більшість із них також вірили «в указ».

Важливо те, що заклики до захисту єдиновірців знаходили гарячий відгук серед запорожців, і те, що вони щиро вірили в указ. Рум’янцев з подивом переказував Катерині II, що «гайдамацкие толпы в Уманщине, Чигиринщине, Смелянщине... с отважностью по самой границе мимо форпостов разъезжая» наказували (sic!) не пропускати польську шляхту. А п’ятдесят озброєних гайдамаків, які прийшли в слободу Макара Чернякова, «объявили жителям оной, что они идут в Польшу для заступления веры, и чтоб сии сказывали своим командирам о таковом их намерении, и яко им никакая команда в том припятства сделать не может».

Франциск Ксаверій Браницький у листі до короля Станіслава Августа з не меншим здивуванням переказував, що спіймані гайдамаки на допитах посилалися на наявні універсали: «что вышли они на защиту чести своей монархини и в. к. м.».

Якщо вірити свідченням купця Кантаржея, який був у таборі Залізняка, то полковник «ему, Кантаржею, хвалился, что де состоящий с дивизиею в Полыци русский генерал Кречетников отблагодарил чрез письмо, что он Умань вконец разорил и всех в оном Умани ляхов и жидов вырезал».

Прикметним є епізод, коли отамани Микита Швачка й Андрій Журба, які штурмували Білу Церкву («знатно сведав о командировании в. и. в. войск для поимки и истребления их»), відправили трьох запорозьких козаків («из коих один был около года на послушании в Мотренинском монастыре, другой ехал для продажи рыбы») прямо до київського генерал-губернатора Воєйкова. У листі вони повідомляли, що «якобы они по указу и по повелению кошевого атамана в Польшу вступили для люстрирования оной от поляков и жидов; следовательно они не самостоятельно поступают, как об них думают». Воєйков, як ми знаємо, був найбільш невдалим адресатом, якого могли обрати гайдамаки. Двох посланців він залишив під вартою в Києві[35], а «одного на удачу обратно отпустил с запискою, чтоб немедленно меня уведомили, по какому именно указу и повелению или же наущению они такие богупротивные и бесчеловечные разбои и убийства производят, и чтоб всеконечно от такого зверства отстали, инако же все крайней погибели подвергнутся; а посланному, обещав награждение, приказал словестно в шайке рассеять не слушаться атаманов, кои их, яко простых людей, обманывая, совершенную им приготовляют гибель, ибо со всех сторон войска в. и. в. командированы для истребления их...».

Той же отаман Андрій Журба писав комендантові білоцерківської міліції: «По указу ее величества императрицы велено нам, запорожским казакам, люстрировать всю Украину как города, так и села». Аналогічне послання писав він і командирові загону новосербського полку Серезлійову, який прийшов на допомогу Білій Церкві: «по указу ее императорского величества пришли, не самовольно. А если бы мы самовольством вышли в Польшу, то мы бы прятались по лесам, но мы не прячемся, но стоим по квартирам, как прочая российская армия»[36].

Апеляція до «люстрацій» показує, що в історичній пам’яті запорожців ще свіжими були спогади про походи на Правобережжя Івана Мазепи 1704–1705 років, коли «люстрували» прихильників Станіслава Лещинського, і похід 1733 року, спрямований проти «антиросійської» частини польської шляхти. Саме ця історична пам’ять, чітка модель поведінки, сприяла тому, як легко й охоче запорожці вірили в новину «про указ».

Якщо показання більшості запорожців були спільні в тому, що вони знали про існування указу й або особисто його бачили, або чули про нього від Залізняка, то сам полковник на допиті посилався на загиблого на той час Шелеста[37]. Він заявляв, гцо спочатку був послушником в Онуфріївському монастирі, а на другому тижні Великого посту прийшов до Мотронинського. «Но за неделю пред Пасхою пришли к нему, в оной Матренинский монастырь, семь человек казаков запорожцов же и говорили, чтоб идти в Полшу для прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их, показывая ему, Железняку, данное им для того письмо якобы от кошеваго атамана, которое будто дано было из них бывшему при том с ними атаманом Юску Шелесту». Однак цей Шелест, «будучи при том же монастыре из них с одним казаком побранясь, застрелен, и после того начальным он, Железняк, выбран, а письмо то где после того убитого девалось, не знает». Про те, що саме Шелест керував від початку козаками, які збиралися в Мотронинському лісі, свідчив запорожець Дем’ян Андрєєв: «и по прибытии к тому Матренинскому монастырю явились находившемуся при том монастыре в лесу в таборѣ атаману Осипу Шелесту, которым и принять к собравшимся в том таборе запорожским и польским казакам, коих тогда было человек до ста или болѣе».

Сподіватися, що на допитах у Києві запорожці скажуть правду, видадуть організаторів, було марно. На тортурах у Кодні запорожці ні в чому не зізнавалися і змушували польську владу (якщо та не мала прямих свідків) відпускати їх за відсутністю доказів. Більшість запорожців-гайдамаків були молодими (по 23–24 роки), міцними, витривалими професійними воїнами. Шансів добитися від них правди під час російського слідства було ще менше, особливо якщо врахувати прийнятий Катериною II 4-й артикул від 10 лютого 1763 року, у пункті 2 якого сказано: «когда приводимые воры или разбойники... с первых своих допросов или с очных ставок во всем на них показуемом покажут справедливо, то таковым, не чиня не толко пыток, ниже пристрастных распросов, решить дело по законам». 11 листопада 1767 року за наполяганням новгородського губернатора Якова Сіверса Катерина II наказала розіслати губернаторам таємну інструкцію з приписом не чинити тортур, не доповівши їм про це. Як відомо, не катували навіть Омеляна Пугачова.

Тож на допитах у Київській губернській канцелярії та в Січі до запорожців тортур не застосовували. І запорожці, керуючись своїм розумінням честі, намагалися вигородити насамперед кошового отамана. Наприклад, отаман Прокіп Таран прямо заявив, що вони «пошли в Польшу без ведома кошевого атамана и воисковои старшины». Повторюють це і рядові запорожці, зокрема Осип Куций («пошли без ведома кошевого атамана и войсковой старшины в Польщу»).

Від 60 запорожців, яких захопив полковник карабінерського полку Панін і яких допитували в Києві у жовтні 1768 року, уже й не сподівалився отримати зізнання, і їм під копірку вписали фразу, що вони пішли «без ведома кошевого атамана и войсковой старшины». Ніхто з цієї компанії також «не знав» імен своїх товаришів і «по чьему заговору» вони зібралися «в Польшу».

Сам Залізняк також стверджував, що «из Сечи Запорожской пошел он, Железняк, в Польшу без ведома кошевого атамана и протчих старшин». Розуміючи, що загине, лідер Коліївщини покривав усіх своїх товаришів: «указу ж ниже повеления о том ниоткуда он, Железняк, не имел, а единственно на то согласился одним своим своевольством». Як слушно писав про Залізняка Осип Гермайзе, «він просто благородно мовчить про своїх співробітників».

Залізняк і його товариші забрали з собою багато таємниць. Наприклад, звідки взявся папір, на якому писав свої «універсали» полковник Максим? А папір (судячи з філіграней) — російського походження. Хто був писарем Залізняка (про «хорунжия» ми знаємо)? Освічені запорожці у слідстві не фігурують, а ченці не могли так точно передати форму козацьких універсалів.

Втративши надію добитися правди, Київська губернська канцелярія у своєму вироку робила висновок, що всі запорожці «по разсеянному... Железняком слуху якобы по указу велено ему искоренять поляков и жидов для недопущения к раззорению находящихся в Польше греческого исповедания монастырей и церквей и живущих там греческого ж исповедания людей, отлучась они из дач Запорожской Сечи и от рыболовных заводов без ведома кошевого атамана и войсковой старшины, прошли чрез границу в Полшу тайно» до Залізняка. При цьому чиновники відверто визнавали: «А о прямом начале заговора оных пойманных в Полше запорожцов, кто из них подговорщик был... все по допросам показали, что не знают».

Деякі дані про тих, хто стояв біля початків повстання, дають свідчення отамана Івана Бондаренка під час допиту в Чорнобилі. До нього, безумовно, застосовували тортури. Він заявив, що домовився в Січі з отаманом Шелестом, якого потім убив. Далі, за його словами, вони прийшли в Мотронинський монастир разом із Максимом Залізняком, Іваном Шилом, Федором Швачкою і Андрієм отаманом до ігумена Мельхіседека, який першим до них на Січ приходив і закликав у польські кордони[38]. Польський тогочасний чиновник називав соратниками Залізняка, присутніми в Мотронинському лісі, Швачку, Павла Тарана, Неживого і Хвоста, щоправда, додав абсолютно фантастичну деталь, нібито вони їздили отримувати благословіння до Гервасія в Переяслав. Ржищівський тринітарій, безпосередній учасник подій, у своїх мемуарах доволі докладно описує події[39]. Він пише, що Залізняк з 14 запорожцями облаштувалися в Холодному Яру («в пол четверти мили от монастыря Мотренинского, в лесу с одноименным названием, происходящим от монастыря Мотренинского»), Там він перебував до 29 травня, Трійці, до «зослания Духа св. на католиков», знак про яке отримав з Мотронинського монастиря, з яким листувався. Знак до бунту подав ігумен Мельхіседек, «придумав указ, сам собой под именем государыни, т. е. императрицы, царицы российской, с приложением ее печати». Після закінчення служби в монастирі було зачитано цей указ, який дав початок «посполитству к бунтам и резне». Монах, який зачитав указ, погрожував карою «от наяснейшей царицы»[40]. Саме тому отамани потім наказуватимуть усім, хто був у їхньому районі «из запорожских казаков, те б все шли к ним».

Правдоподібності цьому опису додав Осип Гермайзе, помітивши, що Мотронинський монастир було освячено на честь Святої Трійці і, відповідно, на це свято туди стікалися натовпи паломників з усіх навколишніх сіл. Тож не випадково, зі слів свого діда, описував початок Коліївщини Тарас Шевченко:

Мотронинський монастир справді мав дерев’яну Троїцьку церкву, побудовану в 1735 році, і на «зелені свята» туди приходила величезна кількість люду. Тож, хоч би хто придумав ідею звернення до народу із закликом підніматися на боротьбу саме в цей день, він тим самим досяг потужного ефекту. Ми вважаємо, у сучасних істориків та їхніх нащадків шансів дізнатися всю правду щодо походження чутки про «золоту грамоту» небагато, хоча ми і зробимо таку спробу в наступному розділі.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що запорожці в середині XVIII століття продовжували вести традиційний спосіб життя, вірячи в заповідані їм від предків цінності. Бони, як і раніше, сподівалися на доброго православного царя (або імператрицю), який відпустить їм провини і захистить їхніх одновірців від католиків та уніатів. Вони плекали ілюзії про збереження Запорожжя в тому первозданному ідеалістичному вигляді, яким воно їм здавалося за часів Байди Вишневецького, про повернення Правобережжя. їхні зимівники були на правому березі, їхні сім’ї жили там, багато з них самі народилися на Черкащині, Смілянщині й Уманщині, де козацька ідея не вмирала, попри всі зусилля поляків. Тому вони так легко, охоче і захоплено повірили «золотій грамоті». Тому так масово і з цілковитим переконанням у своїй правоті вони долучилися до Коліївщини, прагнучи захистити рідню друзів, які загинули від панських конфедератів, своєю чергою, захоплених великою ілюзією збереження Речі Посполитої. Діди і прадіди запорожців знали тільки один спосіб звільнити старовинні козацькі території — різати поляків і євреїв. Тому саме такий заклик в «указі» знайшов відгук у їхніх серцях. Ступінь упевненості в силі указу був настільки високий, що змусив засумніватися навіть Рум’янцева. А кошовий і старшини не лише співчували цим традиціям, а й побоювалися протидіяти рядовим у їхньому прагненні до гайдамацтва, тому що самі вважали досить імовірним швидке приєднання Правобережжя до імперії. Ще більшої достовірності чуткам надавала та обставина, що саме у такий спосіб спільно діяли запорожці й російські війська під час гайдамацького повстання 1733 року.

Великі ілюзії про захист єдиновірців, козацьку славу принаджували багатьох. Навіть Рум’янцев, як професійний військовий, який не любив вольницю, не зміг не визнати високих мотивів, якими керувалися запорожці у своєму пориві. Звісно, серед запорожців-гайдамаків були шукачі наживи. Утім Рум’янцев (і, мабуть, не лише він), як ми побачимо нижче, вважав своїм обов’язком пом’якшити вирок запорожцям, усвідомлюючи трагедію їхньої помилки і марноту ілюзій, які вони плекали.

Ілюзії, однак, зовсім не були визначальною рисою Катерини II та її довірених осіб, які здійснювали зовнішню політику імперії. У приєднанні запорожців до Коліївщини Катерина II побачила тільки небезпечний прецедент сваволі й замаху на її власні, детально розроблені плани. Жорстке придушення повстання і немилосердний вирок для учасників розвіяли ілюзії про заступництво «матінки-імператриці». Проте плани Катерини II щодо покарання запорожців порушив початок російсько-турецької війни, у якій Запорозькій Січі було відведено не останню роль.

Імператриці навіть довелося на певний час відкласти «земельне питання». У листопаді 1768 року Воєйков наполегливо радив Катерині за обставин, що склалися («Запорожское войско несколько огорченным себя признавает по причине земли под Екатерининскую провинцию назначенной»), залишити все як є. У грамоті від 19 грудня 1768 року до кошового отамана Катерина примирливо писала: «Что касается до спорних земель между нашим верним войском запорожским и обывателями Екатерининской провинции, то мы повелели нашему киевскому губернатору Воєйкову отложить разобрание того до спокойнейших времен».

Та переможне завершення російсько-турецької війни зіграло проти запорожців. Віддалення південного кордону Російської імперії знищило необхідність у її охороні Запорожжям. Настав час розплати вільних козаків за свою участь у Коліївщині.