Коліївщина: великі ілюзії

У цьому розділі ми розглянемо зворотний бік медалі: як Російська імперія в особі імператриці Катерини II, її найближчого оточення, провідних політиків двору і більш широке коло російського дворянства сприймали Правобережну Україну. Це багато в чому дасть змогу прояснити питання про ступінь відповідальності російської влади за початок Коліївщини, а також оцінити відмінність між дипломатичними деклараціями і реальною поведінкою політиків.

Катерина II й Україна

В історіографії, особливо популярній, доволі поширена думка про Катерину як душительку української автономії, яка послідовно ліквідувала гетьманське правління, Запорозьку Січ і Українське гетьманство. При цьому часто повторюваним є кліше про первісно негативне ставлення Катерини до України (здебільшого цитують її інструкцію обер-прокурору). Попри те, що багато зі сказаного вище правда, варто з’ясувати причину антиукраїнських поглядів Катерини II.

Здобувши владу завдяки вдалим діям групи своїх прихильників, шанувальників і коханців, убивши чоловіка і не передавши правління спадкоємцеві, Катерина була занепокоєна легітимізацією свого становища. Звідси широкий піар власних достоїнств, створення іміджу освіченої правительки за допомогою листування з провідними європейськими філософами, написання Наказу та проведення Комісії Уложення.

Однак іншим, прагматичним і негайним завданням, яке стояло перед Катериною-правителькою, було наведення порядку, впровадження єдиного стандарту управління в країні. У цілому це, безумовно, відповідало нагальним потребам зміцнення імперії. Катерина була хорошою німецькою господинею, яка мала твердий намір навести лад на своїй «кухні». При цьому ми вважаємо, що в основі всієї внутрішньої політики Катерини, принаймні раннього її періоду, лежав принцип установлення фінансової дисципліни. Єдиний стандарт адміністрування та законів необхідний для зміцнення імперії. Однак про жодну сильну імперію не можна говорити, не маючи грошей.

Катерина вміла керувати фінансами (нині таке вміння назвали б фінансовим менеджментом). Мабуть, це у неї було від природи. До того ж вона практично в дитинстві поставила перед собою мету стати імператрицею, тож багато і наполегливо вчилася на «правительку», створюючи імідж освіченої жінки. Цариця, безумовно, мала певні таланти, скажімо, у 22 роки допомагала чоловікові керувати Гольштинією, зокрема її адміністративними і фінансовими справами.

У власноруч написаному оповіданні Катерини про перші п’ять років її царювання кілька початкових сторінок присвячено детальному описові стану скарбниці Російської імперії. Цариця жахалася, що були «в статс-конторе имянные указы на выдачу 17 миллионов рублей не выполненные». Гроші випускали різної проби. Ніхто не знав, скільки насправді грошей приносила імперія. Сенат дав Катерині «реєстр доходам империи» на 16 млн. Вона «посадила Вяземского считать» реальні суми, він рахував кілька років, і вийшло 28 млн. Ясна річ, багаті провінції, що не давали доходів, породжували як мінімум невдоволення. І в цьому сенсі Україна (Мала Росія), заможна й «огрядна», але така, що не приносила доходів в імперську казну (всі зібрані там доходи спрямовувалися в «казну Війська Запорозького» і зникали між гетьманом і старшиною), посідала провідне місце.

Катерина була щиро переконана, що порядок в імперії (передовсім фінансовий) можливий тільки в разі однаковості. Вона писала: «вывела я у себя в уме заключение, что образ мыслей вообще да и самый гражданский закон не может получить поправления инако, как установлением полезных для всех в империи живущих и для всех вообще вещей правил, мною писанных и утвержденных. И для того я начала читать, потом писать Наказ Комиссии Уложения». Сучасні дослідники вважають, що запит на уніфікацію існував серед «некоторых кругов образованного дворянства», яке Катерина помітила й вирішила використати у власних інтересах. Сама імператриця думала, що їй «надобно по крайней мере пять лет для восстановления порядка» в імперії.

Загальні прагматичні міркування, якими керувалася Катерина, бажаючи отримувати доходи з багатих провінцій і добитися уніфікації імперського права й адміністративного управління, поєднувалися з випадковими особистими враженнями, які накладали відбиток на її політику. Можна погодитися з думкою Зенона Когута, що причин, які спровокували Катеринину «нелюбов» до України, було три:

- записка Теплова;

- Глухівський проект Кирила Розумовського, який передбачав автономію Малої Росії та спадкове гетьманство;

- спроба перевороту на користь Антона Іоановича, яку розпочав Василь Мирович.

Головним поштовхом, який змусив Катерину почати «антиукраїнську політику», Когут вважає Глухівський проект. На нашу думку, дослідник не врахував найважливішого моменту — опору митрополита Арсенія Мацеєвича ідеї секупяризації церковних земель. Роль жахливої фігури Григорія Теплова він також недооцінив. Причому вплив Теплова на розвиток подій до однієї «записки» (в якій він викладав історію і перелічував недоліки управління Малої Росії) явно не варто зводити.

Про Теплова відомо, що він був сином опалювачки чи то архієрейського будинку у Пскові, чи то в Олександро-Невській лаврі. Іван Каманін, покликаючись на думку «багатьох» («как предполагают многие»), вважав його сином Феофана Прокоповича. Найімовірніше, саме цей, вельми неоднозначний, але, безумовно, дуже талановитий український церковний діяч, архієпископ, глава Святійшого Синоду, який почав кар’єру при заступництві Івана Мазепи, а потім обрав собі шлях в імперії, з особливим гумором дарував своєму синові прізвище Теплов, натякаючи на заняття його матері.

Теплов здобув блискучу освіту, спершу в петербурзькій школі Феофана Прокоповича на Карпівці, а в 1733 році той відправив його на навчання до Пруссії. Повернувшись, Теплов почав працювати при Академії наук. У березні 1743 року Олексій Розумовський (на той час уже чоловік імператриці) доручив йому супроводжувати свого молодшого брата Кирила в закордонній подорожі в ролі наставника. Розумовські цілковито довіряли Теплову, і, коли Кирила після повернення з подорожі в 1746 році указом Єлизавети Петрівни призначили президентом Академії наук, Теплов дістав посаду асесора при академічній канцелярії. Як висловлювався Василь Горленко, Теплов став «истинным президентом» Академії, і «под его рукою запищали и Ломоносов, и Тредьяковский». По суті, керуючи академією, Теплов прославився своїми інтригами і натравлюванням академіків. Наприклад, саме він був ініціатором літературної війни Василя Тредіаковського з Олександром Сумароковим. Ломоносов називав його «підступником» і «лукавцем».

З відновленням гетьманства в 1750 році Теплов вирушив разом з Кирилом Розумовським в Україну, де завідував Генеральною канцелярією. Як писав Сергій Соловйов, «Теплов стоил четверых малороссийских членов прежней малороссийской коллегии». Вважають, що, перебуваючи в гетьманстві, Теплов планував писати історію України і збирав матеріали для неї. Імовірно, саме тоді він підготував свою «записку», приберігши її для слушної нагоди. Маючи повну довіру гетьмана, який постійно пропадав у Петербурзі, Теплов не гребував доносити на нього. Так, Соловйов вважав, що Теплов доносив Єлизаветі Петрівні про листування великої княгині Катерини Олексіївни (майбутньої імператриці) з Кирилом Розумовським, з яким вона обговорювала плани майбутнього перевороту.

Це не завадило Теплову разом з Кирилом Розумовським узяти участь у перевороті Катерини. Маніфест імператриці друкували в друкарні Академії наук, якою, як і раніше, завідував Кирило Розумовський, а текст маніфесту склав сам Теплов. Потім він виявився одним з виконавців убивства Петра III в Ропшинському палаці. Ця послуга не залишилася без винагороди. Через кілька місяців, у листопаді 1762 року, він стає членом і фактичним главою Комісії про церковні маєтки.

Треба зауважити, що Катерина за своєю природою була не тільки німецькою господинею, а і протестанткою, яка прийняла православ’я винятково з прагматичних міркувань, щоб стати російською імператрицею, і щиро не бачила «почти никакой разницы между верами греческою и лютеранскою». Вона так і писала своєму батькові у травні 1744 року: «я не нахожу почти никакой разницы между верами греческою и лютеранскою». Зазначимо, що честолюбній дівчинці було тоді тільки 15 років, і ми не можемо втриматися, щоб не висловити захоплення цілеспрямованістю “self-made woman”. Погоджуся і з тим, що Катерина не була релігійною — «для неї були незрозумілі містичний або емоційний аспект віри».

Залишаючись у душі протестанткою, Катерина вкрай негативно ставилася до католицизму і будь-яких його проявів, одним з яких вважала багаті земельні володіння українських монастирів. Як вона сама писала, «немедленно по коронации моей была назначена комиссия под именем духовной... Сия комиссия сделала штаты архиерейским домам и монастырям и определила им содержание». Проект, який ліг в основу секуляризаційної реформи, підготував Теплов. I ось, коли все було так добре, Арсеній Мацеєвич виступив категорично проти секуляризації монастирських земель. У березні 1763 року він подає у Сенат протест за протестом.

Катерина ніколи не захоплювалася богослов’ям, ніякої позитивної ролі українського духовенства в освіті не бачила, а її конфлікт з Мацеєвичем переріс у негативне ставлення до всього українського духовенства. Показово, що на прохання Олексія Бестужева-Рюміна пом’якшити вирок єпископові Катерина жорстко написала: «по не столь еще важным делам преосвященным головы секли». Чесно кажучи, ступінь запеклості Катерини щодо Мацеєвича просто дивує і абсолютно не вписується в картину прагматичної та часто цинічної поведінки Катерини в перші роки її правління. Мабуть, єпископ зачепив її за живе (можливо, не тільки тим, що не хотів віддавати значні доходи монастирів до імператорської скарбниці). У квітні 1763 року Катерина пише обер-прокурору Глебову: «Александр Иванович! Нынешнюю ночь привезли враля, которого исповедовать должно; приезжайте уже ко мне, он здесь во дворце будет». На «сповіді», тобто жорсткому допиті, були присутні Орлов, Глебов і Шишковський. Мацеєвич почав говорити такі викривальні слова, що Катерина «зажала уши» і втекла, а єпископові за її наказом «закляпили рот». Мацеєвича позбавили сану, чернецтва, і, як простий злодій, він помер у Ревельському равеліні в казематі, що нагадував труну, під ім’ям «Андрій Враля».

Безумовно, жорсткий і емоційний конфлікт з Мацеєвичем став першим серйозним каменем у формуванні неприязного ставлення Катерини до України. Пікантності цим подіям додає те, що якраз навесні й улітку 1763 року (тобто одночасно зі справою Мацеєвича) проти Теплова порушують процес через його гомосексуальні стосунки з кріпаками. Своїми домаганнями він дошкулив їм настільки, що вони зважилися подати проти нього петицію імператриці «о мужеложстве и содомии». Незважаючи на те, що доказів було більш ніж достатньо, а для сучасників характер нестандартних пристрастей Теплова не становив секрету (саме через це від нього пішла дружина, і про його гомосексуальні зв’язки писав навіть Казанова), справі ходу не дали. Таке рішення прийняла особисто Катерина, закривши процес. Можливо, вона не хотіла скандалу щодо учасника перевороту і свого наближеного. З весни 1763 року Теплов перебував при Катерині для ведення її справ, зокрема приймав чолобитні («особливым ее величества именным указом, объявленным в Сенате, определен точно для отправления собственных ее величества дел и к принятию челобитень, подаваемых ее величеству в собственные руки»). А можливо, імператриця просто вважала Теплова вірним і корисним слугою, не дуже переймаючись його моральністю. У цьому — вся Катерина. Державні інтереси були для неї вищі, ніж умовності.

1763 рік — це ще й час боротьби навколо ідеї шлюбу Григорія Орлова з Катериною. У змові «проти» такого повороту подій брали участь Кирило Розумовський, Теплов, Бестужев. До літа Катерина приймає рішення не здійснювати цей крок (не без допомоги Олексія Розумовського, який шляхетно спалив своє свідоцтво про шлюб з Єлизаветою Петрівною й у такий спосіб знищив прецедент), тож заспокоєний гетьман Розумовський 18 червня 1763 року їде в Україну.

Теплов уперше не поїхав разом зі своїм благодійником. Імовірно, саме до цього періоду належить подання ним Катерині знаменитої записки. А можливо, це сталося трохи пізніше, вже після глухівських подій. Теплов умів не тільки інтригувати (перевершуючи багатьох у цих здібностях), а й тонко вбудовувати свої дії в настрої імператриці. Так, розуміючи її бажання отримати землі монастирів, він підсилював її обурення Мацеєвичем, а знаючи, що Катерина прагне отримувати доходи й уніфікувати право, підкинув відомості про Малу Росію.

Уявлення про межі Малої Росії у самої Катерини були вельми туманні. У своїх записках вона зазначала, що імперія поділялася на губернії (зокрема й Київську) і Малу Росію, тобто Чернігівську та Новгород-Сіверську, якою «ведал гетман». Цікаво, що в особистих листах (ще до сходження на престол) Катерина говорила про «Україну». Вимагати від німецької принцеси глибоких знань з історії Українського гетьманства та його приєднання до Росії особливо не доводиться. І тут виникає питання, на якому етапі їй «допомогли» ознайомитися з «правильним» варіантом цієї історії. Маємо на увазі записку Теплова.

Восени 1763 року відбулася старшинська рада в Глухові, на якій були схвалені статті «Прошение малороссийского шляхетства и старшины о восстановлении разных старинных прав Малороссии». Ішлося про визнання особливої судової та законодавчої систем, привілеїв козацтва, духовенства і міщан, повернення прав на експорт продуктів, поширення освіти тощо. Говорилося також про заборону переходу селян від одного власника до іншого (по суті, про запровадження кріпосного права) і про успадкування гетьманського звання для Розумовських.

Події в Глухові, безперечно, стурбували Катерину, але настільки сильно, як Мацеєвич, її не розлютили. Так, вона була обурена, викликала Розумовського до Петербурга (він ще не відчув опали і приїхав лише в січні), обдала гетьмана холодом. Та все-таки її стосунки з Розумовським мали зовсім інший характер. Хоча вони ніколи не були коханцями (це для Катерини рідкісний виняток), але гетьман палко кохав велику княгиню і входив до вузького кола змовників, які ще за життя Єлизавети Петрівни готували переворот на користь Катерини. Англійський посланник Чарльз Вільямс, який брав активну участь у змові та фінансував її, писав Катерині, коли Розумовський потрапив в опалу Єлизавети Петрівни: «Гетман — первый мученик в вашу пользу. Ваше щедрое сердце однажды возместит ему его нынешние страдания».

Розумовський заявляв, що «готов защищать ее ценой своей жизни». Сама Катерина називала його тоді «благородным человеком» і казала: «Гетман — это человек при дворе, от которого я могу больше всего полагаться. Вы можете быть уверены, что я никогда не предам его».

На прикладі Розумовського яскраво проявився повний цинізм молодої імператриці. Вона не раз чинитиме так із людьми, які щиро любили її. Утім, імовірно, Катерина вважала, що поводиться з Розумовським справедливо, адже Глухівську раду можна було розцінити як замах на її владу. До того ж, коли навесні 1764 року Катерині донесли, що Панін з гетьманом «составили заговор с целью свергнуть императрицу и посадить на престол великого князя Павла», вона не повірила, «с негодованием отвергнув это известие».

Ми вважаємо, що Глухівський проект змусив прискорити те, що Катерина і так збиралася зробити, відразу руйнуючи ілюзії гетьмана. Підготовлена запискою Теплова, вона усвідомила, що питання з Малою Росією треба вирішувати. І те, що в потрібному для неї річищі Розумовський цього не зробить, вона також розуміла. Однак не можна залишати поза увагою те, що між Глухівською радою і відставкою гетьмана минув цілий рік. Упродовж нього відбулися інші, не менш важливі події, які також стали каталізатором «українського питання».

У лютому 1764 року Катерина призначає на посаду генерал-прокурора Олександра В’яземського. Приблизно тоді ж імператриця власноруч пише йому настанову. Насамперед її, як і раніше, хвилюють фінансові справи («Весьма по обширности империи, великая нужда состоит в множении циркуляции денег»). Потім Катерина звертає увагу на Малу Росію, Ліфляндію, Фінляндію і Смоленську губернію, які «суть провинции, которые правятся конфирмованными им привиллегиями», тобто за наданими їм правами. Вона вважала, що «нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было» (швидше за все, побоюючись вибуху невдоволення, яке в її не зовсім легітимному становищі імператриці було б украй небажаним). Разом з тим, на її думку, називати ці провінції «чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостию» (!). Катерина ставила перед В’яземським завдання «сии провинции... легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу». Інакше кажучи, жодного насильства, усе треба здійснювати дуже коректно і миролюбно. Методом змін Катерина вважала такий: «естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях». Тобто розумні правителі мали знайти спосіб, як з найменшими труднощами ліквідувати автономії, не відразу і не раптово, але неухильно. Найпоказовіша інша фраза імператриці: «когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов изчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство». Отже, взимку 1764 року Катерина для себе вже все вирішила і залишати Розумовського гетьманом не збиралася.

Те, що до цього часу Катерина вже ознайомилася із запискою Теплова, опосередковано підтверджує прусський посланник граф Сольмс, який 27 квітня 1764 року писав з Петербурга про Розумовського, що той «принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть». І зазначав: «Но в подобные затруднения он поставил себя сам, своею беспечностью, предоставив управление Украйною своим старшинам, вследствие чего народ был ужасно притесняем... Жалобы дошли наконец до ее императорского величества...» І в настанові В’яземському, й у словах Сольмса вчувається відгомін записки Теплова.

Події змови Мировича мали тільки посилити впевненість Катерини у правоті Теплова і негативній ролі «козацької старшини». Деякі історики вважають, що змову Василя Мировича повністю інспірував Теплов, який нібито діяв в інтересах Катерини, що бажала позбутися імператора (Іоана Антоновича), як він це зробив з Петром III, або що це було здійснено проти Розумовського[12]. Нам така версія здається занадто конспірологічною. Мирович, «мазепинець», народжений у Тобольську, довго і марно намагався повернути маєтки своїх предків, якими вже давно володіли інші люди. Розумовський побічно підштовхнув Мировича до ідеї змови, тому що, згідно з переказами, нібито сказав йому: «Пытайся подражать другим, пытайся схватить фортуну за чуб и будешь таким же паном, как и другие».

Але ось що цікаво: в офіційному звинуваченні Мировича, написаному канцлером Віктором Кочубеем, жодних згадок про Мазепу і мазепинців немає. А в маніфесті Катерини про умертвіння Іоана Антоновича вже сказано: «малороссиянец Василей Мирович, перьваго изменника с Мазепою Мировича внук, по крови своей, как видно, Отечеству вероломный». Згадати такі генеалогічні зв’язки міг тільки Теплов, який писав історію Малої Росії.

Невдала спроба Мировича відбулася в липні 1764 року, а страчено його у вересні. Імовірно, ця подія стала поштовхом для Розумовського, щоб поступитися Катерині й відмовитися від посади. Але зробив він це тільки в листопаді.

Катерина радісно повідомляла Микиті Паніну: «Гетман был у меня, и я имела с ним экспликацию, в которой он все то же сказал, что и вам, а наконец просил меня, чтоб я с него столь трудный и его персоне опасный чин сняла. Я на то ответствовала, что я теперь о его верности уже сумневаться не могу». I тут же наказала Паніну: «Приведите пожалуй скорее к окончанию дело гетманское». 10 листопада 1764 року вийшов указ «О сложении Разумовским гетманского чина» і того самого дня — іменний указ про заснування в Малоросії замість гетьманського правління Малоросійської колегії.

Розумовський протестувати не став. Як писав про нього граф Сольмс, він «ленив и беспечен, любит только комфорт и хороший стол и чистосердечно ненавидит труд и занятия». Колишній гетьман залишився членом Сенату і спокійно дивився на зміни, що відбувалися в милій його серцю «Малоросії».

Тим часом події розвивалися стрімко. У Катерини на прикметі вже давно була людина, якій судилося активно втрутитися в долю України. Нею став позашлюбний син Петра І, граф Петро Рум’янцев[13]. Вибір Катерина зробила, ясна річ, ще до «добровільної» відставки Розумовського, позаяк в указі про звільнення гетьмана йшлося: «дабы без надлежащего правления край сей теперь не остался, учредили в нем коллегию малороссийскую вместо бывшего гетманского правления... а в сей коллегии, яко президенту... гр. Петру Румянцеву».

Чому вибір Катерини припав саме на нього? Рум’янцев не був ні її прихильником, ні учасником перевороту на її користь. Навпаки, мати Петра Олександровича, будучи статс-дамою Катерини в часи її князювання, завдавала їй чимало неприємностей і сприймалася як особистий ворог.

Зробивши блискучу кар’єру під час царювання Єлизавети Петрівни, яка відкрито захищала свого єдинокровного брата і заплющувала очі на всі його юнацькі витівки[14], Рум’янцев зарекомендував себе одним з найталановитіших російських генералів, здобувши приголомшливі перемоги над могутньою армією Фрідріха II (Гросс-Егерсдорф, Кунерсдорф та ін.). Ніхто не міг припустити, що студент останнього курсу, який не минав жодної спідниці та доводив до божевілля ревнивих чоловіків і викладачів Пажеського корпусу, виявиться чудовим командиром і полководцем від Бога.

А ще Рум’янцев був честолюбний, понад усе цінував офіцерську честь і службовий обов’язок, а з певного часу — і військову дисципліну. Тож після перевороту він не поспішав залишити Петра III, який нагородив його генеральством від інфантерії. Розплата не забарилася. У день свого сходження на престол (!) Катерина надіслала Рум’янцеву таке послання: «Сего числа... мы вступили благополучно на всероссийский императорский самодержавный престол». Хоча вона заявляла, що «мы вас обнадеживая нашею императорскою милостию и удостоверены будучи о вашем к нам усердии», але при цьому наказувала віддати командування армією Петрові Паніну і негайно повернутися в Росію.

Уже через тиждень після цього Рум’янцев рапортував Катерині про приведення військ до присяги і здачу командування армією Паніну. У серпні Катерина дає Рум’янцеву на його прохання дозвіл мешкати в селі.

Слід віддати належне імператриці. Навіть якщо вона й відчувала неприязнь до Рум’янцева через те, що той не був активним учасником її перевороту, вона вважала його потрібного для держави людиною і талановитим офіцером. І ці дві останні обставини переважували в її очах усе інше. У своїх записках про перші роки правління Катерина зазначала, що в усій армії тільки «пять или шесть полковников» могли стежити за порядком у їхніх полках, «а именно граф Петр Александрович Румянцев, граф Захар Григорьевич Чернышев, Петр Иванович Панин...». Рум’янцев, як ми бачимо, стояв на першому місці. Тому Катерина не прийняла прохання про відставку, подане Рум’янцевим, а написала йому особистого листа (13 січня 1763 року) із запрошенням приїхати до двору, щоб самому вирішити, служити чи ні. Вона відверто питала: «думаєте, что бывший вам фавер ныне вам в порок служить будет?.. Но позвольте сказать: вы мало меня знаєте». Рум’янцев приїхав і почав нову сторінку своєї блискучої кар’єри.

Ми не думаємо, що Катерина бачила в Рум’янцеві суперника і претендента на престол. Незаконно народжені діти не могли претендувати на корону. Зате їх часто виділяли (наприклад, Іван Мусін-Пушкін, зведений брат Петра І, якого той навіть називав «братиком»). Зрозуміло, ні Рум’янцеву, ні будь-кому іншому при дворі не спадали на думку честолюбні плани поборотися за трон. Інше питання, чому Катерина вибрала саме його на роль правителя Малої Росії. Імовірно, вона вважала, що бойовий генерал зможе краще розібратися у військово-адміністративній структурі гетьманства. Та й така заслужена людина у вигляді правителя мала стати «нагородою» Україні за ліквідацію гетьманського правління. Це був не Степан Вельямінов, призначений Петром І замість померлого Івана Скоропадського.

Катерина не сумнівалася у своїй геніальності, у тому, що їй визначено видатну роль у політиці, а також у власній обраності й розумі. Вона абсолютно щиро вірила в ілюзію, що все, що вона робить, зокрема її боротьба за імператорську корону, — на благо імперії. А ще — на благо народу.

Рум’янцев був підготовлений для своєї нової ролі. Його офіційний батько, Олександр Рум’янцев, правив Малою Росією в 1738–1740 роках. Рум’янцев-молодший доволі довго жив там у ранній юності, а учителем його був Тимофій Сенютович, рідний племінник печерського архімандрита Іоаникія Сенютовича, одного з найосвіченіших українських ієрархів.

Як ми бачили, позбавляючи Розумовського гетьманського звання, Катерина вже певний час мала план створення Малоросійської колегії на чолі з Рум’янцевим. Очевидно, такий поворот подій був несподіваним і неприємним для Теплова, тому що розраховувати на вплив на Рум’янцева йому не доводилося. Щоправда, через кілька днів після призначення Катерина писала Рум’янцеву: «При сем посылаю вам Теплова, дабы вы имели с ним большую конверзацию в Малороссии».

I ось тут слід визнати, що Катерина, дуже рідко піддаючись суто жіночим емоційним спалахам, уміла переграти найвитонченіших політиків, добиваючись своїх прагматичних і чітких цілей. У Малій Росії її цікавили доходи. Вона категорично не хотіла створювати там осередок напруженості, побоювалася надуманого або реального невдоволення старшини. При цьому прагнула інтегрувати її в імперію, вважаючи це єдино правильним стратегічним шляхом. Для цих цілей впливовий, популярний і дуже талановитий генерал підходив якнайкраще.

Значно більше, ніж Українським гетьманством, Катерина цікавилася відкритими південними кордонами, можливістю заселення величезних, але неосвоєних територій, що формально належали Запорожжю. Такий стан справ не відповідав її уявленням про порядок в імперії. Панін у листі проросійської коаліції Чарторийському 4 липня 1766 року прямо казав, що умовою «самостійності» Речі Посполитої є «союз с Россией, освобождение диссидентов[15] и регулирование границ». Він наголошував на бажанні імператриці «прекратить неопределенность владений пограничных жителей». Панін твердив, що імператриця порушує питання щодо визначення меж між Росією і Польщею зовсім не з метою збільшити свої володіння, а для того, щоб «пограничные жители вышли, так сказать, из того первобытного состояния людей, которое не знает ни твоего, ни моего и при котором собственность охраняется лишь силою или насправедливостью». Коли кордони будуть установлені, то «ничто не будет более препятствовать тесному единению».

Ще до Глухівської ради (29 травня 1763 року) Катерина вказувала гетьману на «витівки» підпорядкованих йому запорожців, які спалили в задніпрянських місцях дві слободи поселенців (ідеться про Нову Сербію), і вимагала їх якомога швидше покарати («Я гетману проказы запорожского полковника в выжигании слобод дала читать»). Навесні 1764 року Катерина перетворила новосербське поселення і всю прилеглу територію на Новоросійську губернію.

І ось ми, нарешті, підійшли до ключового питання — ставлення Катерини до Правобережної України. Скажемо прямо, Катерина мала дуже абстрактні уявлення про історію приєднання України. Правобережжя було для неї тільки «Польщею». У цьому її не варто звинувачувати. У записці про Малоросію Теплова, до якої ми ще повернемося, була представлена абсолютно фантастична, точніше спотворена історія українських козаків. Жодних спогадів про втрачені території, так само, як і про початкові розміри Українського гетьманства, вона не містила.

Ще до глухівських подій і, швидше за все, до подання записки Теплова Катерина звертає пильну увагу на проблему постійних утеч селян «до Польщі», тобто на Правобережну Україну. Питання стояло так гостро, що в лютому 1763 року Колегія закордонних справ представила «Думку», в якій головною з «обид со стороны Польши и Литвы» було названо те, що вони «принимают и удерживают у себя... беглых из российской страны людей и крестьян с их семьями». У червні 1763 року в Сенаті слухали доповідь «о побегах в Польшу и за границы ревизских душ...». Тоді ж Катерина надсилає записку генерал-аншефу Івану Глебову: «привезите или пошлите ко мне доклад о посылке в Польшу команд для забиранья беглых».

Хоча Катерина позиціонувала себе як противницю кріпацтва і докладно писала про неприпустимість цієї системи у своєму відомому Наказі[16], вона, утім, щиро вважала неподобством ситуацію на придніпровському кордоні, коли селяни втікали у «вільні краї», шукаючи кращого життя.

Одне слово, у системі цінностей Катерини Мала Росія посідала далеко не основне, а, так би мовити, вторинне комерційне місце. Для Правобережжя там не було місця взагалі. Зате запорожці й українське козацтво у неї стійко асоціювалися із заворушеннями і погано керованою вольницею на стратегічно важливому південному кордоні.

Російське дворянство і Правобережжя

Що ж такого могла почерпнути Катерина зі знаменитої записки Теплова? На нашу думку, спрямована вона була не проти України як такої (яка Теплова, як і іншого відомого українця, його батька Феофана Прокоповича, абсолютно не хвилювала), а проти українського впливу при дворі. Українське гетьманство, про що ми ще говоритимемо, стало політичним привидом славетного минулого. Вимовлені, як мантра, слова «статті Богдана Хмельницького», «гетьманське правління» та інші давно вже втратили сенс не тільки для ближнього кола імператорського двору, а і для старшин. Навіть у Батурині, на руїнах спаленої Олександром Меншиковим мазепинської столиці, вони побудували місто за взірцем Петербурга. Що вдієш? Імперія засліплювала і вабила багатьох.

Так і Теплов, який чудово знав справжню історію України з лекцій та книжок свого батька і до того ж сам збирав матеріали для історії «Малої Росії», у результаті керуючись особистою політичною вигодою, написав для Катерини якесь історичне фентезі. Він не любив не Україну, а той вплив, який українці (насамперед Розумовські, його благодійники) мали при дворі. I Теплов прекрасно знав, як саме треба дещо «поліпшити» в історичному минулому, щоб розлютити, завести Катерину. Ще Михайло Максимович докладно аналізував записку, вказуючи, як тонко і витончено сфальсифіковано в ній історичну дійсність[17].

Одна з рис Малої Росії, що дратувала Теплова, — це вільні переходи селян від одного власника до іншого. І він не єдиний мав такі почуття. Вибух стався під час Комісії Уложення, коли у своєму наказі Катерина висловилася за звільнення селян. Позицію переважної більшості російського дворянства сформулював відомий поет Сумароков: «Что же дворянин будет тогда, когда мужики и земля будет не его, а ему что останется? Впрочем, свобода крестьянская не токмо обществу вредна, но и пагубна, а почему пагубна, того и толковать не надлежит». Тож не дивно, що, коли під час Комісії Уложення депутат козловського дворянства Григорій Короб’їн пропонував обмежити владу поміщиків над садибами селян, 18 осіб проголосували проти і тільки три — за.

Коли 1767 року Вільне економічне товариство оголосило конкурс на проект про селян, автор чудової праці Олексій Поленов не виграв нагороди. Між іншим, у ній містилися такі положення: «Мы не можем требовать, чтоб человек, будучи так сильно понижен, старался о себе надлежащим образом, ибо он наперед знает, что от своих трудов никакой пользы, кроме опасности, истязания и насильствия, не получит». Поленов вважав, що заганяти селян у кріпосне становище небезпечно, і наводив приклад: «соседняя нам Польша равным образом, во время казацких возмущений, великий урон от крестьян притесненных потерпела».

Більшість же російських дворян вбачали в сусідній Речі Посполитій не приклад, з якого треба засвоїти уроки, а загрозу власним інтересам. У наказах російського дворянства постійно містилися скарги, що «бегают поблизости за границу в Польшу, ибо всем русским крестьянам известны польские обычаи, что всякий имеет винную и соляную продажу и что набора рекрутского не бывает, равно и сбора для платежа казенных податей... Вышедшие из Польши беглые помещичьи крестьяне по указу 1763 года и поселившиеся на пустых землях по польской границе оказались в подговоре как пограничных, так и живущих от границы верст за 200 крестьян, в приводе их со всеми семействами в Польшу». Під Польщею тут мається на увазі Правобережна Україна. А Сумароков не краще висловлювався і про Лівобережну: «Сделать русских крепостных людей вольными нельзя... будет ужасное несогласие между помещиков и крестьян... Малороссийский подлый народ от сей воли почти несносен».

Ставлення ж до жителів прикордонного Правобережжя було ще гірше. Наприклад, посол Росії у Варшаві Рєпнін писав про українських селян Правобережжя, що ті відчувають «фанатизм» до православ’я («к нашему закону»), бо вони «хотя большей частью униаты, но подлинно того в своем невежестве сами не знают, какого они закону, а считают себя нашего».

Дисидентське питання

Інтерес до Правобережжя в імператриці Катерини та її найближчих радників з’являється несподівано у зв’язку зі спробою активно втрутитися в долю Речі Посполитої. Ідею цю багато в чому запропонував єпископ білоруський Георгій Кониський, який під час коронації Катерини II закликав імператрицю заступитися за православних у Польщі.

Приводом для втручання стає смерть короля Августа III у жовтні 1763 року. Катерина вирішує, що сама доля віддає в її руки Річ Посполиту, і починає активну кампанію з обрання польським королем свого колишнього коханця Станіслава Понятовського.

Станіслав був закоханий у «Коллетт», як він називав Катерину у своєму таємному листуванні, ще за часів, коли служив особистим секретарем англійського посланника Вільямса. Тоді ж зав’язався і їхній бурхливий роман (1756–1758), що закінчився народженням у Катерини дівчинки (її, щоправда, офіційно визнали донькою Петра III). Після нетривалого від’їзду Понятовський повернувся до Петербурга як посол Саксонії, але потім, через придворні інтриги російського двору, був змушений покинути Петербург. Зі сходженням Катерини на престол Понятовський щиро вважав, що зможе возз’єднатися з коханою. Утім Катерина обдала його «цебром холодної води», натякнувши, що його приїзд украй небажаний і небезпечний для її становища. При цьому ідею обрання свого колишнього коханця королем вона висловлювала ще до смерті Августа III.

Тепер, після смерті короля Речі Посполитої, Катерина згадала про Станіслава, вирішивши, що він може стати вдалою фігурою в політичній комбінації. Мати Понятовського була з Чарторийських, які становили «проросійську» партію в Польщі. Російський посол у Варшаві Рєпнін відчував щире презирство до Понятовського. 2 січня 1766 року він писав про нього своєму дядькові Микиті Паніну: «Слабость его столь удивительна, что не узнаю его пред тем, как он партикулярным был человеком, и заподлинно мне стороною известно, что сам Ржевусский в крайней конфиденции с удивлением отзывался, что он его пред прежним узнать совсем не может».

Панін, який бачив себе правителем Росії при малолітньому наступникові, вів агресивну гру, спонукаючи посла у Варшаві, свого протеже і племінника Рєпніна робити кроки щодо перетворення Речі Посполитої на маріонеткову державу. Ще Мазепа на початку XVIII століття казав, що Річ Посполита, аналогічно до Давнього Риму, котиться до свого занепаду. Наприкінці 60-х це було очевидно вже для багатьох. Однак, просуваючи на польський трон колишнього коханця, Катерина зовсім не планувала, як і Панін, її розділення. Вони розпалювали дисидентське питання винятково для того, щоб посилити власний вплив у Сенаті й сеймі та зробити Річ Посполиту слухняним знаряддям своєї політики. Часи, коли Олексій Михайлович разом з Никоном особисто очолював військо у релігійній війні за справу православ’я, давно минули. Для Катерини та її оточення грецька ортодоксія була лише приводом, щоб послабити Річ Посполиту.

Катерина, не соромлячись, писала Паніну про «ліберум вето»: «лишь бы остался нам способ иметь пользу от либерум вотум, то для чего бы не дозволить пользоваться соседям некоторым нам индифферентным порядком, который еще и нам иногда может в пользу обратиться».

Прагматичний і вельми цинічний підхід Микити Паніна, який очолював зовнішню політику Катерини, вписувався в плани імператриці. Ми розглянемо дисидентське питання в контексті офіційної політики двору (декларативної та реальної). Позицію духовенства Російської імперії (зосібна й українського) висвітлимо нижче.

Панін дивився на дисидентське питання насамперед як на засіб насадження російського впливу в Польщі[18]. 18 вересня 1767 року Панін давав Рєпніну такі інструкції: «Старайтесь всеми мерами собрать к себе как можно больше диссидентов, в том числе и из наших единоверных, если между ними есть способные люди (!)... приготовляйте и ободряйте их надеждою сильного покровительства императрицы».

14 серпня Панін відповідав на депешу Рєпніна: потрібно «совершить диссидентское дело не для распространения в Польше нашей и протестантской вер, но для приобретения себе оным чрез посредство наших единоверных и протестантов единожды навсегда твердой и надежной партии с законным правом участвовать во всех польских делах». Створюючи «партію дисидентів», Панін цинічно розумів, що ті зможуть утримуватися «в будущем правительстве польском...» лише за допомогою «нашего покровительства». Жодних ілюзій щодо православного населення Правобережжя Панін не плекав. Він навіть попереджав Рєпніна відносно «наших единоверных...»: значне зростання їхньої кількості може призвести до того, що вони житимуть у Речі Посполитій без допомоги Росії, користуючись правом участі в керуванні республікою. Це, на думку Паніна, спричинило б різні незручності й ризики, особливо перед загрозою вже непоодиноких утеч російських селян на Правобережжя. А отримання вільного статусу православ’я у поєднанні з вигодами вільного народу було б небезпечно і для Росії («приводя их до излишнего распространения, так, чтоб они сами собою, независимо от нас, могли в республике опираться и разделять правление ее, подвергаем мы себя хотя разного роду, но не меньшему однакож неудобству в рассуждении и без того столь частых и великих побегов, кои тогда видя в Польше, при безопасности, большее в вере распространение с выгодами свободного во всем народа, долженствовали бы натурально усугубиться к несказанному вреду всего государства»). Занадто привільне існування в межах Речі Посполитої православних українських селян могло, на думку Паніна, призвести до серйозних бід: тоді доведеться побоюватися «и о самых своих пограничных провинциях, нравами и обычаями с Польшею согласующихся». Саме так — звичаями схожих з Польщею. Це про населення Лівобережної та Правобережної України.

Панін відкрито заявляв: «мы никогда не имели намерения заводить войну для пропаганды их религий» (тобто православ’я і протестантизму). Його погляди цілковито поділяв посол у Варшаві Рєпнін. Звертаючись до генерала Кречетнікова з проханням підшукати претендента на роль православного лідера, він наполягав, щоб той «был человек смирной, не гордитель и не фанатик» — на противагу переяславському єпископу Гервасію, який, на думку Рєпніна, «во имя Божие до всего довести может».

Дивуватися такому цинізму і прагматизму не варто. Усі імперії цинічні, а політика, як відомо, — справа брудна. У дисидентському питанні Росія діяла заодно зі своєю союзницею Пруссією, що відображено в російсько-прусських угодах 1740-го і особливо 1762 років.

«По-видимому, в деле диссидентском Россия действовала заодно с союзницею своею Пруссиею; но в действительности Фридрих II, кроме терпимости, не хотел доставлять диссидентам никаких других выгод, во-первых, потому что не хотел давать России посредством полноправия православных большего влияния на польские дела; во-вторых, предвидел большие затруднения, вмешательства католических держав, войну».

Враховуючи сказане вище, не дивно, що Катерина II розглядала надання підтримки православному населенню Правобережної України (тобто дисидентське питання) винятково як зброю впливу на Річ Посполиту, яку вона хотіла зробити слухняною маріонеткою під правлінням свого колишнього фаворита. Та всі ці прагматичні плани маскувалися красивими гаслами, які сприяли виникненню ілюзій у тих, хто не розумів відмінності між політичними деклараціями і прозою реальності.

Щоб здійснити свій план, Панін збирався ініціювати формування «конфедерацій» (тобто політичних союзів шляхти, створених для захисту її загальностанових інтересів). Рєпнін повідомляв Паніну 24 вересня 1767 року: «Конфедерация должна составиться вдруг в один день в четырех местах: в польской Пруссии, в Великой Польше, в Малой Польше и Литве, к которой присоединятся и греки (т. е. Православные)». На підтримку «кишенькових конфедератів» Панін мав небагато: три батальйони російських військ, дві гренадерські роти курінського полку, один полк карабінерів і полк чугуївських козаків. Як він сам заявляв: «Формального сопротивления и этим войскам я не ожидаю, но отвечать не смею за фанатизм частных людей, соединенный с безрассудным бешенством и пьянством, которым нельзя положить правил» (це він про польську шляхту).

Катерина, яка перебувала в розважальній поїздці по Волзі, писала в червні 1767 року Паніну: «О новых католицких конфедерациях я с удовольствием усмотрела из письма Вашего».

Вожді дисидентів, отримавши у Рєпніна 20 тисяч червінців, додержали слово, йому дане. До призначеного терміну, у березні 1767 року, утворилася конфедерація з протестантів у Торні, маршалом якої був граф Генріх фон Гольц. У той самий час сформувалася конфедерація у Слуцьку під маршальством генерала Яна Єжи Грабовського. Переговори зі Станіславом Радзивіллом, які відбувалися з допомогою саксонського агента Карла Алое, закінчилися успішно. 13 червня створено Радомську конфедерацію, а 23 вересня почалося засідання сейму, який мав вирішити питання про дисидентів.

13 лютого 1768 року було підписано договір «про вічну дружбу» між Росією та Річчю Посполитою. 23 лютого сейм закінчився, було прийнято акт, що містив «вольности греков ориентальных, неуниатов и диссидентов». При цьому віру католицьку оголошували панівною, а перехід з католицької в іншу релігію розглядали як кримінальний злочин. Церкви і монастирі, неправильно відібрані у греків-уніатів, повертали їм. Панін вважав справу зробленою, російські війська дістали наказ повертатися до кордонів. Рєпнін отримав від імператриці орден Олександра Невського. Це була піррова перемога.

Значна частина магнатів і шляхти побачила в поступці дисидентам замах на незалежність Речі Посполитої. Створюється Барська конфедерація, спрямована проти Росії, Катерини та її союзника Понятовського. Барська конфедерація, як і Коліївщина, що послідувала за нею, — яскравий приклад конфлікту традиційних ідеалів та нової геополітичної реальності.

Ставлення до Коліївщини

На початку 1768 року в Петербурзі видавалося, що тяжку польську справу закінчено. Панін писав Сольмсу: «Теперь для нас настало время спокойствия». Понятовський сподівався зайнятися реформами Речі Посполитої. І тут сформувалася Барська конфедерація, реакцією-відповіддю на яку стала Коліївщина.

Треба сказати, що вищі російські сановники, які за своїми обов’язками мали добре орієнтуватися в ситуації, не вірили в можливість польського, а тим паче українського бунту. 26 червня (коли вже було взято Умань) Рєпнін писав Паніну про повстання гайдамаків: «сему я с трудом верить могу».

Усталене з часів української народницької історіографії XIX століття уявлення про роль російської влади як душителя Коліївщини насправді не цілком відповідає реальності. По-перше, серед різних сановників ставлення до повсталих було дуже різне. Крім того, реакція імператорського офіційного двору також докорінно змінювалася. Тут варто виокремлювати такі етапи: початковий, коли ставлення до повсталих було досить добродушним, і наступний — після Балти, коли Катерину та її найближче оточення охопила паніка напередодні можливої війни з Оттоманською імперією. До того ж дуже важливо розуміти зовнішній контекст — двір (передусім Паніна) значно більше хвилювали військові дії учасників Барської конфедерації, а селян (і навіть запорожців), які почали «різати» конфедератів, російська влада сприймала як несподіваний і майже кумедний епізод «на свою користь».

Конфедерація була створена 29 лютого 1768 року. 26 березня Панін писав резидентові в Константинополі Олексію Обрескову, що факт складання «в Баре противной конфедерации не будет сам по себе важен». Минуло два тижні, поки київський генерал-губернатор отримав перші звістки про партії, які формуються для нападу на російські війська. На початку квітня Воєйков уже знав, що поляки збираються під проводом Михайла Хероніума Красинського, генерального маршалка конфедерації, «в Баре, Браиле, Хмельницке...». Тільки «в Баре уже до несколько тысяч поляков собралось и еще повседневное число оных прибавляется, отзываясь, будто не далее как чрез две недели к границам сближаться имеют для разорения оставшихся в польской стороне по границе православных церквей». При цьому, хоч це і дивно, Воєйков продовжував сумніватися в автентичності звісток, тому що не мав підтвердження Рєпніна.

Лише на початку травня київський генерал-губернатор нарешті відчув небезпеку Барської конфедерації і писав Рум’янцеву: «польские замешательства, с часу на час, по всей польской Украйне распространясь, найважнейшими становятся... уже явные против войск и подданых е. и. в.». 12 травня Панін писав Обрескову: «Барские возмутители час от часу становятся наглее, усиливая наиболее свою шайку подобными себе фанатиками». 9 червня Панін уже висловлював побоювання Рєпніну у зв’язку з «молчанием г. Кречетникова», але все-таки сподівався, що «толпа неучей», як він називав Барську конфедерацію, не може «причинить ему что-либо вредное».

Воєйков уперше пише про гайдамаків 7 червня. А Рєпнін уперше пише Паніну про Коліївщину тільки 19 червня: «Слышно еще, что мужики здешней Украины около местечек Богуслава и Черкасов, близ наших границ, зачинают бунтовать против своих господ. Но сие уже не в пользу возмутителей (тобто барських конфедератів. — Т. T.-Я.) и не касается, говорят, того, а может быть, что настоящие грабежи, разорения и набеги тому причиной». Тобто для Рєпніна головним є те, що гайдамацьке повстання спрямоване проти барських конфедератів. Він не може втриматися, щоб у зашифрованій частині послання не позловтішатися над Річчю Посполитою: «одним словом, состояние здешней земли жалкое, и не справится она долго от разорения, которые настоящие замешательства приключают. Нет места, где бы огонь не был готов загореться».

Генерал Петро Кречетніков, який перебував у Речі Посполитій з російськими військами 18 червня, відправив кур’єра до Рєпніна у Варшаву, запитуючи «о начавшемся от крестьян здешних возмущении» і вимагаючи «его наставления и расписания... коим образом с сими новыми возмутителями поступать, или совсем, яко в внутреннее их и поземельное дело, не вмешаться». Кречетніков зазначав, що «неприятельских действий теперь ожидать не можно», тобто з панськими конфедератами в основному покінчено. Він, зокрема, писав: «В здешней стороне, а паче около Белой Церкви и Гумана, оказалось новое возмутительство; сказывают, что здешние крестьяне взбунтовались и будто с ними в начальстве или в предводительстве ими находится несколько запоросцов под именем здесь называемых гайдамаков». При цьому Кречетніков розпорядився «благосклонно их уговаривать и обращать в домы их». Особливо примітно, що у своему листі генерал, котрий перебував у гущі подій, причиною повстання називав Барську конфедерацію, зокрема те, що польські конфедерати наклали подушний податок на населення.

Рєпнін відповів через тиждень красивими запевненнями, що «наш высочайший двор иного не желает, как спокойствия здешней земли (тобто Речі Посполитої. — T. T.-Я.)» Тому російським військам «не надлежит способствовать сему новому огню, а напротив, всячески надлежит стараться оной утушить, не оскорбляя, однако ж, тех мужиков, а ласку к тому употребляя, уговаривая их дружески, чтобы они в домы свои возвратились и жили б там смирно и в повиновении помещикам...» Кречетнікову було наказано: «изволите послать дружески тех мужиков уговаривать... кого из надежных и способных офицеров, но чтобы он был руской и нашего закона, дабы тем мужикам было приятнее». І зовсім примітний за своїм цинізмом додаток: «А естли есть разумной священник у вас в корпусе, то б и того с тем офицером товарищем можно было послать, для того ж вида успокоения сих мужиков».

Кречетніков строго дотримувався наказу й у своєму щоденнику записав: «послана партия с порутчиком Кологривовым, полк казачей в местечко Гумань... приказано ему, по причине там учинившегося открытия замешательства, с ними вооруженною рукою впредь до приказа не поступать, а только благосклонно уговаривать, чтобы шли в домы свои и жили б спокойно». Аргументом щодо припинення повстання слугувало те, що «конфедераты все разрушены, следовательно, и они ни от кого притеснены быть не могут, к тому же и я с войсками в здешней стороне для наблюдения тишины и покоя нахожусь, то бы они, конечно, успокоились, и были бы в домах своих все, а инако будут наказаны».

Насправді Барська конфедерація ще не була повністю пригнічена, тому що командувач коронних військ генерал-лейтенант Франциск Ксаверій Браницький у цей самий час вимагав від Кречетнікова з’єднуватися, щоб не пропустити маршалків (тобто лідерів) конфедерації.

Петро Рум’янцев, у чиєму командуванні були Мала Росія та Новоросія, діяв так само. 18 червня він дав ордер полковникові карабінерського полку Петру Протасову з наказом виступати з полком у Польщу зі 150 козаками Переяславського полку. При цьому той мав «стараться самые разбойнические партии имать без всякого кровопролития, паче увещаниями, или способами интересов, разве бы они предприняли что-либо дерзкое, тогда останется употребить силу». Ідеться про гайдамаків. Деякі історики побачили в цьому наказі оцінну думку правителя Лівобережної України та приписали йому ненависть і презирство до учасників Коліївщини. Нижче ми матимемо змогу переконатися, що це зовсім не так.

Навіть після подій в Умані (вони відбулися 10 червня) Рєпнін пише Кречетнікову 30 червня: «Бунт здешних крестьян, конечно, успокоить надлежит... Начиная ласково; наконец, естьли они того не послушаются, захотят распространить сей огонь и вовнутрь земли ворваться, то сего, конечно, не допускать, хотя б и силу против оного употребить». Рєпнін при цьому наголошує, що імперія має власні інтереси в Речі Посполитій («Все, что разрушает здесь спокойствие, нам вредно, и следственно нам тому препятствовать надлежит»). Рєпніна непокоїть участь запорожців: «Сверх того, говорят, что наши запорожцы тут есть, хотя и не одного из оных еще не поймали, однако в таковом случае надлежит вам необходимо к ним послать и сказать, чтобы они, конечно, ни мало не задерживаясь, возвратились в свои домы, а инако будут без всякого милосердия и прощения наказаны, как злодеи и разбойники, которое и действительно чинить надлежит, забирая их под караул, хотя силою, естли они противиться осмелятся». У нього вперше простежується занепокоєння у зв’язку зі звісткою про участь у Коліївщині запорожців, а також подіями в Балті: «Хуже всего то, что сия каналья, хотя еще оное неверно, но сказывают, напала на татарское местечко Балта». Рєпнін наказує Кречетнікову говорити туркам, що «имеете поведение тех бунтовщиков всячески усмирять, и наконец, в самой крайности, и силу против них употреблять, дабы не допустить их огню распространиться».

Ще через три дні, вже не сумніваючись в участі запорожців, Рєпнін пише Паніну: «Касательно бунту мужиков, в которой, действительно, наши запоросцы вмешались, велел я сделать публикацию... (оголошення. — Т. Т.-Я.), а в случае ослушности как со злодеями поступить».

Воєйков, який найбільш непримиренно з самого початку був налаштований до гайдамаків, 12 липня (!) ще задовольняється погрозами на адресу повсталих, що «со всех сторон войска в. и. в. командированы для истребления их».

Балта і переляк російської влади

Усе змінилося після подій у Балті (16–18 червня). Першим про цю подію повідомив до Колегії закордонних справ Рум’янцев (3 липня). Він писав, що гайдамаки «под именем запорожских казаков» напали на містечко Балту в «турецкой области», в якому сховалися поляки і євреї, що втекли з Речі Посполитої. Гайдамаки при цьому вступили в бій «с турками, давшими им убежище». Найнебезпечнішим, як слушно зауважував Рум’янцев, було те, що «сии злодеи как в Польше, так и в пограничных местах турецких, при таких случаях объявляют, что они посланы и все делают по указу в. и. в., чем подвигнули татар к приуготовлениям с своей стороны».

Тим часом Порта висунула серйозні претензії, заявивши, що «убит один салтанский сын, один мурза и до тысячи семисот всякого звания людей турецких подданных»[19]. Було отримано лист від молдавського господаря Григорія про напад на Балту і вбивство 100 осіб. У ті самі дні надійшло повідомлення про напад на Голту.

10 липня Рєпнін писав Кречетнікову: «Понеже известен уже я подлинно, что татарское местечко Балта бунтовавшими здешними крестьянами разорено, в коих всех беспорядков наши запоросцы участие имеют, и понеже и то знаю, что одним сим последним татары вышеписанное разорение причитают, то надлежит нам строгости против сих разбойников и для сыску их старания приложить». 25 липня Рєпнін з тривогою та досадою сповіщає: «у турок мнение», що це «двор наш» послав запорожців у Балту.

Російська влада, зрозуміло, була стурбована не самим фактом нападу на Балту. Цікаво і показово, що в жодному листі Катерини, Паніна чи Рєпніна не обговорюються події «уманської різанини», яка з «легкої» руки польських мемуаристів і письменників надалі стане символом Коліївщини[20]. Для російської влади цей епізод узагалі не існував і не мав цінності. Зовсім інша справа була з Балтою, точніше, з тими наслідками, які ця подія могла мати (загострення відносин і навіть війна з Оттоманською Портою). Для Паніна, як і для Катерини, така можливість стала шоком, що межував з панікою. Оточення імператриці (як виявилося, помилково) було твердо переконане, що російсько-турецька війна загрожувала катастрофою для імперії. Ми знаємо, що все обернулося зовсім по-іншому і війна стала тріумфом Катерини, а Росія отримала величезні територіальні вигоди. Однак тоді, у 1768 році, цього ніхто не міг передбачити.

Російські війська починають активні дії з арешту гайдамаків. При цьому вони вдаються до підвищених заходів безпеки, щоб не викликати підозри турків. 20 липня Кречетніков відправив кур’єрів до Івана Подгорічані, Петра Протасова, Олександра Кологривова, «чтобы они с партиями против гайдамаков ближе 4-х миль к турецким границам не приближались». Крім того, він наказує відправляти «надежных офицеров уговаривать, чтобы запорожцы тотчас возвратились в свои домы», погрожуючи, що в іншому разі «с ними поступлено будет, яко со злодеями и преступниками воли е. и. в.». Правобережним селянам треба було оголошувати: «естьли они в домы свои не разойдутся и не будут жить спокойно, то войсками нашими взяты будут и отосланы к региментарю графу Браницкому, а он их перевешает, и тем стараться их склонить к спокойствию». Варто визнати, що навіть у цей період у діях російського генерала не простежується якоїсь жорстокості чи ненависті щодо гайдамаків (на відміну від командувача польських каральних військ Юзефа Стемпковського, який увійшов в історію як «страшний Юзеф»).

21 липня Кречетніков писав російському послу в Константинополі Обрескову, що посилав на знищення гайдамаків, «к коим пристали, хотя небольшим числом, вышедшие из наших границ беглые плуты из запорожцев», щодо яких дано наказ «забрав всех под караул российский, для достойного наказания отослать в Россию, а здешних (тобто правобережних селян. — Т. T.-Я.) отдавать к генеральному региментарю графу Браницкому», і понад 500 їх уже страчено.

Російська влада була неабияк налякана реакцією Оттоманської імперії, і Рєпнін радив застосувати суворе покарання до гайдамаків, щоб обілити себе перед Портою. Саме йому належить «чудова» ідея влаштувати показову розправу над гайдамаками на очах турків, щоб задовольнити їх і не допустити початку війни. 10 липня Рєпнін писав Паніну: «Нет нужды, кажется, вашему сиятельству мне представлять, сколь строгого наказания таковое запоросцев преступление достойно, но важным следствием, которые против Порты от сего произойти могут». Він просив Микиту Івановича, щоб полонених гайдамаків, особливо ватажків, покарали в Києві якомога суворіше. Докладно про долю гайдамаків ітиметься в останньому розділі.

Переляк влади щодо можливої війни з Портою був такий, що Панін вирішує терміново поширити маніфест Катерини, в якому заявлено про її непричетність до Коліївщини. Цей маніфест складено 9 липня в Петергофі російською та польською мовами. У ньому були, зокрема, такі чудові пасажі: «наши единоверцы вместо того, чтобы... спокойно начинать пользоваться доставленным для них в отечестве равенством всех гражданских прав и преимуществ, начинают сами, не вкуся еще оных, заводить новые настроения (безлад. — Т. T.-Я.)... подняв возмущение... они против узаконенных прав и власти грешат». Катерина наголошувала, що правобережні селяни обмануті «разбойнической шайкой, которая под именем командированной по указу нашему части верного нашего Низового Запорожского Войска, разъезжая по разным местам, не только сама собою везде грабежи, разорения и убийства делает, но и приводит еще в соединение свое к оным невинных сельских жителей предъявлением ложных указов от собственного нашего имени». Імператриця твердила: «отнюдь никто не был от нас посылан в Польшу для возмущения единоверных наших противу собратьев их других вер», а ті, які «называют себя посланным от нас из верного нашего Низового Запорожского Войска, не иное что суть, как прямые разбойники, злодеи и возмутители».

20 липня Рум’янцев надсилає Протасову 120 «печатных экземпляров высочайшего е. и. в. манифеста, изданного на случай пограничных возмущений польских». Протасову наказано оприлюднити їх, передусім у тих районах, «где своевольные гайдамаки произвели уже свои грабления и насилия и где не перестают сами польские обыватели от возмутительных свирепых наглостей против своих господ». 50 примірників маніфесту він передає п’ятьма старшинами з переяславської полкової канцелярії «в Польшу, в места, близь границы лежащие». 24 липня Рєпнін пише Кречетникову: «Прилагаю при сем несколко печатных экземпляров манифеста, учиненного от высочайшего имяни е. и. в. по поводу бунту украинских мужиков и запорожских казаков, разбойничеств и своеволств». Через тиждень Кречетніков їх отримує і докладає зусиль, щоб вони «опубликованы были в той стороне, где жители греческого исповедания и запорожцы находятся».

Рум’янцев покладав великі надії на цей маніфест, вважаючи, що він розвіє ілюзії. Він писав Паніну 29 липня: «Я не сомневаюсь, что вложенные и пагубные мысли от злодеев в простодушных поселян теперь тоже исчезнут. ...Я чаю, что содержание туда для публики посланных манифестов сильно будет утушить».

Особлива думка

Звісно, офіційна позиція імператриці та її двору не завжди відображала настрій і думки всіх політиків. Більшість російських вельмож і дворян були дуже далекі від проблем України, тим паче — Правобережжя. Панін, котрий керував усією зовнішньою політикою Росії, незважаючи на свою лінь і огрядність, презирливо відгукувався про «єдиновірців», тобто українських селян Правобережжя, як про «наших простаков».

Зазначимо, що російські воєначальники, які перебували безпосередньо на Правобережжі, співчутливо ставилися до гайдамацького повстання саме через єдину віру. Навіть генерал-майор Михайло Кречетніков писав російському послу у Варшаві Рєпніну: «как я слышу, что из посланных гайдамаков к графу Браницкому болшая половина перевешана, то хотя сие до меня не принадлежит и при том совершенно не зная здешних обычаев, опасаюсь, не зделал ли бы сей строгой поступок в земле огорчения». Відповідь Рєпніна була позбавлена будь-яких сентиментів: «Сколь ни строго было поступлено от графа Браницкого против их бунтующих мужиков и Козаков казнию смертною такого знатного их числа, однако то сначала нужно было для обрасца протчим. Тепере же я считаю, что он по сей строгости уменшит, но в сие нам нет нужды мешаться».

Тим часом російські офіцери, які брали участь у придушенні повстання, дотримувалися наказів Кречетнікова і Рум’янцева «благосклонно их уговаривать и обращать в домы их». Це видно з показань запорожців. Так, козак Артем Лоба (зі Шкуринського куреня) повідомив, що, перебуваючи вже на Правобережжі, він і його товариші зустріли «российскую карабинерную команду». Поручик, який командував нею, прислав до запорожців унтер-офіцера з наказом іти назад у Росію. Потім приїхав і сам поручик, зачитав їм указ і взяв з них присягу, щоб «идучи полскими местами, никому никаких грабителств и смертных убивств не чинит». При цьому поручик так і заявив, що запорожців «брать под караул не будут». Прикметно, що спочатку вони зіткнулися з «польской командой», яка стала відразу по них стріляти, але їм вдалося втекти.

Деякі російські вельможі тримали свою думку щодо Коліївщини при собі, але були й такі, хто був значно компетентніший у цьому питанні, а також займав досить помітне становище, щоб висловлювати вголос власні погляди. Ідеться передовсім про Петра Рум’янцева.

Почнемо з того, що президент Малоросійської колегії чудово розумів реалії дніпровського прикордоння і того, що відбувалося на колишніх землях Гетьманщини на Правобережжі. Він абсолютно не співчував жертвам Коліївщини, усвідомлюючи, що повстання було здебільшого спрямоване проти прихильників Барської конфедерації. Наприклад, коли в Переяслав, де перебував Рум’янцев, приїхав, рятуючись від ходорівських гайдамаків Сасін, Рум’янцев доповідав у Колегію закордонних справ, що цей поляк був одним із ватажків Барської конфедерації, і наказав його заарештувати.

Коли почалася розправа над учасниками Коліївщини, Рум’янцев пояснював причину тривалих повстань так: «польские мужики... из отчаяния больше, которому предаются от страха мщения раздраженных своих господ, продолжают свое согласие с гайдамаками, думая их быть своими избавителями». Тому він наказував полковникам Протасову і Карлу Вульфу, щоб ті обнадіювали селян на основі маніфесту імператриці, запевняючи їх, що вони, «яко единоверные, будут сохранены милосердием е. и. в.», якщо припинять бунт. Рум’янцев наказував російським військам бути стриманими: «силу же прямую оружия обращайте на явных токмо мятежников-разорителей».

На відміну від Кречетнікова, Рум’янцев не поспішав видавати правобережних мешканців полякам. На питання Воєйкова, що робити з «польскими мужиками и козаками, взятыми между гайдамаками», він відповідав 3 серпня: «не прилично, мне кажется, их так же, как и протчих» відправити до Браницького, позаяк їх усіх там стратять. Тому він пропонував їх до найвищої резолюції «употреблять в городовую или к другим работам».

Серед листів Рум’янцева є достатньо матеріалу, щоб скласти уявлення про його оцінку подій. 24 серпня він пише розлоге донесення Рєпніну, яке так і починалося: «обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах, воздвигнувших сей не безбедственый мятеж». Причиною Коліївщини Рум’янцев оголошує «простое усердие к вере благочестивой» і захист «оной от римского духовенства, распространяемые с лютым бесчеловечием». Як приклад він наводить звірства католиків, про які повідомляв переяславський єпископ у Варшаві від імені «всего православного общества пограничных староств и губерний». Дуже цікаво, що Рум’янцев покликався на думку «самого шляхетства (которое сюда бежит)». Ці шляхтичі, які втекли від Коліївщини, усвідомлювали, що «настоящие в отечестве бедствия родили суровые поступки противу исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сими жестокими угнетениями страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвященные умы простолюдинов, так называемым гайдамакам, на все известные дерзости». Далі Рум’янцев дипломатично додавав: «Я все сие для того пишу, чтоб показать, хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много, однако же, из них есть таких, которые вдались к мятежникам в лучшем намерении и надежде... на счет нашего покровительства».

Через два дні Рум’янцев повторює свої аргумента Паніну, вважаючи обов’язком заступитися «о тех, кои и мое внимание на себя привлекают». Він знову пише, що бунт «поднят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым». Рум’янцев знову покликається на доповідь переяславського епископа від імені всієї православної громади, прикордонних староств і губерній, надіслану у Варшаву, «где оный и внесен в книги», а також на думку «бежавшей шляхты».

Виправдовуючи мешканців Правобережжя, Рум’янцев бачив стратегічну потребу зберігати в них дружні почуття щодо Російської імперії. Тому він пропонував знайти способи, «чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне... изобрести средства, чтоб, облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ». Генерал вважав, що жорстокість, по-перше, не сприятиме заспокоєнню повстання, по-друге, «отвратит» повстанців від Росії.

Він писав: «Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей... показали уныние в своих сердцах, потому что не чаят уже от раздраженных своих господ никакова себе помилования... Сей один страх, не без основания, внедрившись в их сердца, возраждает вновь истребленные заграничные шайки и могут продолжаться и долго, хотя слабые, однако же неспокойные в тех местах волнения...» Рум’янцев пропонував знайти «способ... облегчить сих польских подданных участь... чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ».

Сам він вважав за краще, навіть посилаючи загони проти повсталих, насправді не застосовувати силу. «Для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они пошли в свои селения и жили покойно».

Рум’янцев демонстрував дуже глибоке розуміння реалій, зокрема відносин Росії та Речі Посполитої. 16 вересня він писав Паніну: «поелику обоих наших здесь соседей союз установленный не есть столь тверд и неподвижен... полезно сохранить единоверие давнее наше в польских жителях, как обязательство ревнити и усердия их к нашей [стороне]». Він наводив яскравий приклад, як конфедерати мали намір «собрать всех пограничных Козаков и противо нас поставить» (ідеться про «надвірних» козаків на службі польських панів). «Только сии жители сведавши, для чего сие делается» змусили поляків утікати. Рум’янцев попереджав, що правобережні селяни «гайдамаков не престают признавать за прямых своих избавителей от несносного им ига польского, в рассуждении принуждения веры, а жидовского по тягостным их сборам».

Генерал попереджав, що «ежели отнять их в том свободу, и удалив надежду, которую они полагают в покровительстве высочайшем е. и. в., подвергнуть их состоянию тому же, что и были» за умов, коли «в сердцах их распространилась и усилилась горячность к Благочестию», можуть виникати неприємні наслідки «неминуемо с того взродящихся». Рум’янцев зауважував, що на «законные подвиги» в цьому разі могли зважитися не тільки правобережні, а й лівобережні (піддані імператриці) мешканці («Я приметил тайную уже молву, будучи в Переясловле, в живущих близ границ, что они, равно польским жителям, думают о гайдамаках»).

Особливо привертає увагу, що Рум’янцев був далекоглядний у своїх спостереженнях і планах. Наприклад, він запитував Паніна: «Каковым образом поступать я могу?» При цьому провокаційно натякав, що війська вже зібрані «на границу польскую, под видом усмирения крестьян и искоренения гайдамаков», а православні мешканці з огляду на «их крайнєє утеснение веры» просять про «свою защиту». У посланні до Паніна від 26 серпня Рум’янцев прямо пропонував захопити Трахтемирівське староство під приводом, що його глава був головним у Барській конфедерації, і в такий спосіб «взыскать за разграбление». Тобто Рум’янцев уперше вголос озвучував пропозицію приєднати частину Правобережної України до Росії під приводом утисків православного населення. Ідея, яку, власне, висловлювали лідери Коліївщини.

Що стосується заспокоєння «бунтівників», то Рум’янцев бачив єдину можливість «привесть их в прежнее повиновение» — в «благости помещиков польских к своим взбунтовавшимся крестьянам». Він щиро переймався наслідками відсилання до поміщиків гайдамаків і намагався зробити кроки, які унеможливили б подальше переслідування «гайдамаків» у Речі Посполитій. Так, він видав 27 вересня ордер переяславської полкової канцелярії звільнити всіх польських жителів, «взятых вместе с гайдамаками... отправить в их домы», прийнявши присягу, що ті вдома «будут там жить в тишине и в повиновении властям своим. А чтоб их при сем отпуске охранить от истязания помещиков, кои бы иногда и раскаявшимися уже прежнее возмущение мстить захотят, то полковая канцелярия на сей случай дать им имеет урядовое от себя письменное препровождение к их помещикам».

Після закінчення Коліївщини Рум’янцев і далі пильно стежив за подіями на Правобережжі, у вересні 1768 року він попереджав, що поляки в особі регіментаря коронних військ Стемпковського знову силою примушують селян до унії. Генерал нагадував про недавні заворушення, «которым источник был единый: угнетение исповедующих веру греческую православную». Рум’янцев радив, щоб Стемпковський «оставил бы в покое» все, що стосується релігії, оскільки мешканці «во всем прочем готовы повиноваться своим властям». Він вважав, що неможливо «спокойно взирать... если будут удручаемы за православную веру жители, ищущие в том себе защиты». Тим більше, що в російсько-турецькій війні, яка вже наближалася, їх, правобережних селян, «расположение нужно». У першій половині листопада, вже після офіційного початку війни, Рум’янцев попереджав Паніна, що Олександр Прозоровський зі своїми військами збирається іти в Польщу, а «по отбытии сего корпуса вся Украина польская отдастся в руки и на произволение войскам турецким».

Таким чином, Рум’янцев вважав для себе можливим наполягати і акцентувати свою особливу думку про причини Коліївщини і про необхідність зберігати дружні почуття в українського селянства Правобережжя. Нижче ми скажемо також про ту роль, яку він відіграв у долі засуджених гайдамаків.

Катерина ж сприймала учасників Коліївщини тільки як нахабних злодіїв, які зірвали її плани щодо посилення своїх позицій у Речі Посполитій і, що ще важливіше, спровокували російсько-турецьку війну, якої Катерина панічно боялася. Лише реалії воєнного часу змусили її піти на пом’якшення долі гайдамаків.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що для Катерини, її найближчого оточення і широких кіл російського дворянства Правобережна Україна становила польський прикордонний край, де після втечі знаходили притулок російські селяни. Жодних історичних та інших претензій на цю частину Гетьманщини в них у той час не було. Дисидентське питання вони розглядали лише в контексті можливого впливу в Речі Посполитій, ділити і приєднувати яку вони також тоді не збиралися. Спровоковане політикою Паніна щодо дисидентів повстання гайдамаків 1768 року стало для Катерини та її двору дуже неприємною несподіванкою, яка порушувала її плани і створювала серйозні геополітичні небезпеки. Стримано-критичне ставлення до гайдамаків змінилося різко негативним після подій у Балті, що спричинили російсько-турецький конфлікт.