Конституційне право України

Тема 2 Теорія Конституції. Конституція — Основний Закон Української держави

Конституція (від лат. соnstitutio — установлення, устрій) у матеріальному розумінні являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — закон або групу законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном «конституція» вживається термін «Основний Закон».

Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конституцією, політична система, яка спирається на конституцію та конституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають і як теорію та практику конституційного будівництва. Теорія, доктрина, у відповідності до якої провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі його положення, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян стали надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична та юридична конституція, конституційна теорія та практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним законодавством або процесом його реалізації, тому що їх можна вважати складовими конституціоналізму.

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспільства. Криза суспільства — це, перш за все, криза його конституціоналізму. Головним виявом такої кризи є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, конституційною правосвідомістю та офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, найважливіші якості та властивості, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави.

Стосовно сутності конституції будь-якої держави в процесі її аналізу постає низка запитань: Чи є та або інша конституція конституцією саме держави, а не суспільства? Яким є спрямування конституції — це політичний чи правовий акт? Чи закріплює конституція лише ті відносини, які існують, містить і програмні положення, спрямовані в майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що характеризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє, у першу чергу, для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, але вона не може бути індиферентною до справ суспільства.

Відповідаючи на запитання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому. Конституція — це політико-правовий акт.

Конституція — це не програма розвитку держави та суспільства й відповідних дій у межах цього розвитку. Вона ґрунтується передусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазвичай приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Тому цілком логічно, що в багатьох конституціях поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати.

Конституція, як правило, — це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

Німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що чинна конституція — це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна й має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція — категорія історична. Окремі елементи конституції були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. Уже в XVII ст. там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Корпус акт 1679 р., Білль про права 1688 р., «Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління» від 1653 р.

Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов’язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституціями вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії 1776 р., Білль про права Пенсільванії 1776 р., конституція Північної Кароліни 1776 р., конституція Меріленда 1776 р. конституційні акти були прийняті й в інших штатах. У 1787 р. була розроблена установчими зборами та згодом ратифікована конституційними конвентами штатів конституція США.

До перших конституцій відносять Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., конституції Франції й Польщі 1791р.

Протягом першої половини XIXст. конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а в другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

Конституція — категорія правова. Як правило, вона являє собою єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, установлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визначають статус державної влади та місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права та свободи людини й громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон, а основний закон країни, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об’єднує чинне законодавство, визначає основи законності та правопорядку в країні.

Конституція являє собою основу правової системи держави. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча та правозастосовча діяльність щодо здійснення правових приписів повинні бути зорієнтовані на конституцію. «Правова система держави» — дуже широке поняття. Елементами цієї системи є всі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідно профілю), державні органи, які видають правові акти (парламенти, органи місцевої державної влади), державні та громадські організації, громадяни, яким адресуються правові приписи.

Конституція — категорія політична. її норми безпосередньо пов’язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави та суспільства.

Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоплення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.

У конституційному праві розрізняють фактичну та юридичну конституцію.

Фактична конституція — це реальний наявний суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємопов’язані між собою.

Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі безкласовому) суспільстві й незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична та юридична конституції — цілком самостійні явища, й ототожнювати їх не можна. Проте юридичну конституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає в часі юридичну. Свідченням того є стан справ в Україні періоду 1991–1996 рр. Юридична конституція України від 1978 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відставала від фактичної конституції, була гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність до фактичної була першочерговим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція визначає структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція стає фіктивною. Якщо фактична та юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

Розбіжність між фактичною та юридичною конституціями може існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована самим розвитком конституції. Однак у країнах розвиненого конституціоналізму така розбіжність недовговічна: юридична конституція вчасно приводиться у відповідність з фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх у відповідності до цілей і завдань конституційно-правового регулювання.

Розрив між фактичною та юридичною конституціями свідчить про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктивною, тобто не відповідає реальній дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її малоефективною. Тому виникає необхідність або привести юридичну конституцію у відповідність до реальної дійсності, або, навпаки, привести суспільні відносини, що фактично існують, у відповідність до конституції.

У юридичній науці досліджують формальну та матеріальну конституції.

Формальна конституція являє собою закон або кілька законів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 р., такими є нині конституція Швеції (складається з трьох конституційних актів), конституція Фінляндії (складається з чотирьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв (такою є конституція Великої Британії).

Важливим для вивчення конституційного права є усвідомлення юридичних властивостей конституції. Відзначимо серед них такі:

конституція — це насамперед закон, акт виняткової ваги та виняткового значення;

конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила порівняно з іншими правовими актами. Жоден правовий акт не може бути вищим за конституцію;

конституція є основою, базою правової системи країни, її законодавства. Поточне законодавство розвиває й розгортає конституційні приписи, деталізує їх;

конституції властивий особливий порядок її прийняття та зміни, який зазвичай міститься в ній;

наявність досить складного механізму реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: реалізації конституції в цілому та конституційних норм.

До основних рис конституції необхідно віднести:

основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, які визначають «обличчя» суспільства;

народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає інтереси народу та покликана служити йому;

реальний характер, тобто відповідність суспільним відносинам, які фактично склалися;

стабільний характер.

Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовлених її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин і задоволення соціальних потреб. Вони відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базуються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об’єктні, та нормативно-правові, або технологічні. Соціальні (об’єктні) функції — це насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна) та ін.; нормативно-правові (технологічні) — це установча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню та зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. Саме в конституції визначені правила політичної боротьби, взаємовідносини між політичними партіями й іншими політизованими об’єднаннями громадян з приводу завоювання, використання та утримання влади.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічний лад (економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, успішного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція полягає в тому, що конституція справляє великий вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістотніші моменти світогляду, в основі яких лежить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної, правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід’ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

Роль установчої функції полягає в тому, що конституція встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Конституція є основою розбудови й діяльності держави та суспільства, усього законодавства, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб’єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забезпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Сутність інтегративної функції полягає в тому, що конституція відіграє роль своєрідного інструменту, який об’єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими в цьому відношенні є конкретні норми конституції щодо економічної системи, котрі визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, правопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об’єктних) функцій головна роль належить політичній функції, серед нормативно-правових (технологічних) — установчій, яка об’єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції — закріплення й гарантування фундаментальних прав людини та громадянина, упорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство.

Існують різні класифікації конституцій.

За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції обумовлюється нестабільністю політичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20 конституцій. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні в 1917–1920 рр. (універсали, гетьманські закони, власне конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні); за формою правління — монархічні та республіканські; за формою територіального устрою — федеративних та унітарних держав; за порядком внесення змін і доповнень — гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані, «народні» (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами.

Конституції бувають різні за формою та структурою. Форма конституції — це спосіб вираження й організації конституційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моноконституційного акта чи багатьох актів, що в сукупності складають її. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого — некодифікованими. До першого виду належать колишні радянські конституції, колишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, а до другого — конституції Швеції та колишньої Чехословаччини. Конституцію Великої Британії відносять до конституцій змішаного виду. Вона об’єднує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктринальні тлумачення, статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, у Румунії.

У переважній більшості країн структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула, як правило, несе на собі політичну й ідеологічну функції та не є типовою правовою нормою. Вона являє собою декларацію з притаманними їй цілями та завданнями.

Основна частина конституції включає інститути та норми, які розкривають її зміст.

Розвиток конституційних актів на території України має довгу та складну історію.

Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в X ст. були устави та «уроки» княгині Ольги — фінансові й адміністративні розпорядження, спрямовані проти повсталих древлян, на створення системи повинностей, збір данини, централізацію держави.

За часів Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земляний щодо основ державного устрою та правового становища дружинників.

Під назвою «Руська правда» увійшов в історію юридичний збірник Ярослава Мудрого. У його основу було покладено давньоруське звичаєве право. Умовно він складався з чотирьох частин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, образу, порушення прав власності.

Про високий рівень правової думки в Київській Русі свідчили розмежування права власності та права володіння. Прагнення Ярослава Мудрого до створення правничого фундаменту Київської держави продовжили після 1054 р. три його сини, які періодично збиралися для розгляду найважливіших проблем внутрішньої та зовнішньої політики та ухвалення законодавчих актів.

Ізяслав, Всеволод і Святослав зробили велике доповнення до «Руської правди», і вона отримала назву «Правда Ярославичів», або «Устав Ярославичів». Основними досягненнями «Правди Ярославичів», з одного боку, було скасування кровної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншого — спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.

«Розширена Правда» стала наслідком об’єднання правових норм, що набули сили за доби Ярослава та Ярославичів, й Устава Володимира Мономаха з нормами зі сфер цивільного, кримінального та процесуального права. Вона містила 121 статтю. Найдавніший з цих списків уміщений у Синодальній Кормчій 1282 р. й зберігається в Державному Історичному музеї в Москві, а найповніший Троїцький список XIV ст. — у Російській державній бібліотеці.

Устав Володимира Мономаха містить норми, що регулювали питання боргових зобов’язань і кабальних відносин, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство, правове становище суспільства.

В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші кроки щодо визначення правового статусу жінки.

Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — документи державно-правового характеру, котрі визначали суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини — та порядок її васальних відносин з Росією. Це березневі статті Б. Хмельницького (1654 р.), Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659 р.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 р.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 р.), Конотопські та Переяславські статті І. Самойловича (1672, 1674 р.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 р.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 р.). Сюди необхідно віднести й Гадяцький трактат 1658 р. — угоду гетьмана І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею та Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною.

Конституція Пилипа Орлика, або «Бендерська конституція», прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням на гетьмана П. Орлика. Повна її назва — «Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького».

Декларативні положення цієї Конституції мають для нас значення як маніфест «мазепинського» руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед її постулатів необхідно виокремити такі:

державна незалежність України;

православна віра як державна релігія;

вічність і недоторканність установлених кордонів;

затвердження шведської протекції над Україною (фактично союзу двох держав);

необхідність установлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством.

Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній уперше зафіксовано устрій козацької держави.

Кажучи сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка, основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з урядниками та сотниками генеральних радників від полків і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував справи державної ваги. Питання для обговорення в ньому формулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з генеральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції належали Генеральному Суду, уповноваженому розглядати всі судові справи державної ваги.

На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Акти середини XIX — початку XX ст. До них необхідно віднести «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846–1847 рр., проект Конституції України під назвою «Прозкть основаній устава украинскаго общества «Вольний Союзь» — «Вільна спілка»», розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим; конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті «Конституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтував повноваження та юридичну базу самоврядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, обговорив питання стосовно місцевого громадського самоврядування.

До цих актів необхідно віднести також варіант конституційного проекту «Основний закон «Самостійної України»» М. Міхновського (1905 р.), у якому вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, непідлеглої самостійної держави України. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був обіймати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини.

Акти періоду відродження Української держави (1917— 1920рр.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Конституцію Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13 листопада 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р. та ін.

Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917–1920 рр. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:

Україна є суверенною, самостійною та ні від кого не залежною державою;

уся влада в УНР належить народові України;

за формою правління УНР є парламентською республікою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;

за формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;

взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав людини;

організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:

органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори, які формують інші гілки влади;

вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

У зв’язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило поле для подальшого конституційного розвитку України. Велику роль для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: «Закон про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». У них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.

Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юридичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державному будівництві. Він розробив проект виборчого закону, проект Конституції України та «Програму для складання повного зводу законів для звільненої України».

Акти радянського періоду Української державності (1919–1990 рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя та об’єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі та на місцях; закріплювали перелік демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалістичні «надбання». З формально-юридичного боку ці конституції відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань і соціальними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет у світі. Але для них характерною була декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної системи. Суттєво обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.

Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов’язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та громадянина.

Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р., у ході якого:

було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука;

Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено та схвалено Концепцію нової Конституції України;

на основі Концепції Комісія підготувала проект Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв’язку з загостренням політичної ситуації, що відобразилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.

Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладанням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.) характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме:

створенням робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

створенням Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);

схваленням Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передачею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради України;

створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;

колективним обговоренням 27–28 червня 1996 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби) статей проекту Конституції України та прийняттям нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом Верховної Ради України та урочистим підписанням тексту Конституції України Президентом України та Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.

Розділ I «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1—20).

Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й гарантії їх реалізації, а також обов’язки громадян перед державою й суспільством (статті 21–68).

Розділ III «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку здійснення та проведення таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69–74).

Розділ IV «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75—101).

Розділ V «Президент України» містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ також закріплює норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102–112).

Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (статті 113–120).

Розділ VII «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121–123).

Розділ VIII «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124–131).

Розділ IX «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133).

Розділ X «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134–139).

Розділ XI «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140–146).

Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів (статті 147–153).

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154–159).

Розділ XIV «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція України набуває чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ XV «Перехідні положення» закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).

Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, виконання, використання та застосування Конституції.

Здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — це досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом право- творчої діяльності суб’єктів конституційного права.

Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від заборонених нею дій.

Виконання конституційних приписів — обов’язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій.

Норми конституції реалізуються також шляхом їх використання — здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються вповноважувальні норми, які закріплюють основні права та свободи громадян, повноваження державних органів. Використання конституційних норм можливе також через тлумачення чинного законодавства.

Застосування — один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Застосування права — державно-владна діяльність щодо вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими суб’єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індивідуалізує та конкретизує загальнообов’язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституційних норм.

За поданою вище класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, республіканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.