Конституційне право України

Тема 5 Конституційні основи суспільного ладу України

Основною складовою конституційного ладу є суспільний лад. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбачену Конституцією та законами загальнонаціональну систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зумовлену внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними тощо); за змістом — системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку; за формою — системою організаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Якщо організація та діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією й законами всебічно та повно, то організація та діяльність суспільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Конституція України проголошує свободу (багатоманітність) політичного, економічного, ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства.

Політична багатоманітність означає перш за все реальну можливість створення та діяльності різних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади й місцевого самоврядування.

Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності та господарювання, однакову їх підтримку з боку держави.

Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб’єктів (окремих осіб і їх об’єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати в практику суспільних відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, які стосуються різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому.

Конституційні основи суспільного ладу знаходять вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства.

В організаційному відношенні суспільний лад становить собою певну систему, яка містить політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми.

Провідний, визначальний елемент суспільного ладу — політична система суспільства, основними складовими якої є народ, держава, політичні партії, територіальні громади та органи місцевого самоврядування — основні суб’єкти конституційно-правових відносин.

З правової точки зору політична система являє собою сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством; регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами; забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

Найважливішим суб’єктом політичної системи є народ. Згідно зі статтею 5 Конституції України «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Проголошення Конституцією права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо) — це його визнання, поряд із державою, політичними партіями тощо, повноправним і пріоритетним суб’єктом політичної системи. Свідченням цьому є також стаття 69 Конституції України, яка проголошує, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії».

Основний суб’єкт політичної системи — держава в особі відповідних органів державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. Вона визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики (пункт 5 статті 85 Конституції України); здійснює внутрішню та зовнішню політику (пункт 1 статті 116); розробляє, затверджує та здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і національно- культурного розвитку (пункт 6 статті 85, пункт 4 статті 116); здійснює зовнішньополітичну діяльність (стаття 18) тощо.

Важливу роль у функціонуванні та розвитку політичної системи відіграють політичні партії та громадські організації. Згідно з Конституцією України (стаття 36) «політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах».

Відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. «політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі», а «громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів».

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини; воно гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань.

Разом з тим політичні партії та інші об’єднання громадян позбавлені можливості безпосередньо впливати на державу або її органи влади, підміняти чи дублювати їх. У Конституції України (стаття 37) зазначається, що «не допускається створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях». Крім того, забороняється утворення та діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету та територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров’я населення.

Отже, політичні партії та громадські організації можуть сприяти формуванню й вираженню волі громадян лише в певних організаційних та правових формах, передбачених Конституцією та законами України.

Важливою складовою політичної системи України є органи місцевого самоврядування. За Основним Законом місцеве самоврядування в Україні має ґрунтуватися на засадах, сформульованих у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування та Європейській Хартії місцевого самоврядування, підписаній від імені України 6 листопада 1996 р. в м. Страсбурзі та ратифікований Верховною Радою України 15 липня 1997 р. У розділі XI Конституції України визначаються поняття та суб’єкти місцевого самоврядування, порядок формування відповідних органів, сфера відання, матеріальна і фінансова основи та гарантії місцевого самоврядування.

У Конституції України визначені лише концептуальні засади місцевого самоврядування; чимало питань його становлення й розвитку залишено для регулювання окремими законами. І це абсолютно обґрунтовано, тому що місцеве самоврядування не є чимось незмінним, раз і назавжди встановленим — з подальшим розвитком суспільства й держави відбуватиметься й еволюція інституту місцевого самоврядування.

Свідченням цього, зокрема, став прийнятий Верховною Радою України 21 травня 1997 р. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», який визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування, за Законом, повинно здійснюватися на принципах народовладдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб, державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно чи під відповідальність органів місцевого самоврядування та посадових осіб вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Визначаючи та закріплюючи ідею місцевого самоврядування та його відмежування від сфери державного управління, Конституція України встановила, що місцеве самоврядування використовується для вирішення місцевих питань у територіальних громадах сіл, селищ і міст і є їх конституційним правом. Але це не означає, що держава може повністю відійти від правового регулювання структури, функцій і повноважень місцевого самоврядування, тому що це не лише сфера самоорганізації населення, але й специфічний рівень влади.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства яка передусім характеризується відносинами власності та формами управління економічними процесами.

Конституція України передбачає право на існування власності Українського народу: державної, комунальної, приватної, інтелектуальної. Так, стаття 13 проголошує, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Згідно зі статтею 41 «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом», і є непорушним. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

У широкому розумінні право власності складається з таких елементів:

права володіння, тобто виняткового фізичного контролю над благами;

користування, тобто застосування корисних властивостей благ для себе;

управління, тобто права вирішувати, хто та як забезпечуватиме використання благ;

на доход, тобто права володіти результатами від користування благами;

права суверена, тобто на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

на безпеку, тобто на захист від експлуатації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

на передачу благ у спадок;

на безстроковість володіння благом;

заборони на користування благом, що завдає шкоди довкіллю;

на відповідальність у вигляді стягнення, тобто на можливість використання блага для оплати боргу;

на залишковий характер, тобто на існування процедур та інститутів, які забезпечують відновлення порушеної правомочності.

Управління об’єктами державної власності та забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності здійснює (на підставі статті 116 Конституції України) Кабінет Міністрів України, а управління майном, що перебуває у комунальній власності (на підставі статті 143 Конституції України) здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Основні положення про власність в Україні встановлюються Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього наступними законами України. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами, а особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності визначаються спеціальним законодавством України.

Значну увагу в Конституції України приділено створенню умов підприємницької діяльності, яка є самостійною ініціативою, систематичною, на власний ризик, діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Стаття 42 Конституції України проголошує, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». І далі: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом».

Для розвитку підприємницької діяльності необхідні такі умови:

стабільність державної економічної та соціальної політики, яка є джерелом формування у підприємців та інвесторів упевненості в тому, що вони не стануть жертвами кон’юнктурних політичних рішень або кампаній;

позитивна громадська думка — ставлення до підприємництва як до одного з престижних занять у суспільстві, а також терпимість до підприємницьких невдач;

пільговий податковий режим, який забезпечує дійові стимули для відкриття нових підприємств і розширення тих, що існують;

наявність розвинутої інфраструктури підприємництва — інноваційних і впроваджувальних центрів, що фінансуються на пайових засадах державою та приватним бізнесом, консультативних центрів і центрів з питань підготовки підприємців;

ефективна система захисту інтелектуальної власності, дія якої охоплює не тільки винахідництво, але й всю продукцію, у тому числі нові ідеї, концепції та методи ділової активності;

дебюрократизація процедури регулювання господарської діяльності з боку державних органів, зокрема скорочення форм звітності, поліпшення правил реєстрації нових фірм.

Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, а також гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки визначає та встановлює Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього законами України впродовж 1992–1995 рр.

Особливими складовими економічної системи держави є монетарна та фіскальна політика.

Важливе місце у формуванні та функціонуванні суспільного ладу України посідає її соціальна система, яка являє собою сукупність соціальних об’єднань і форм соціальної діяльності. До сукупності соціальних спільностей належать українська нація як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові колективи, територіальні громади, а до соціальних об’єднань — соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).

Згідно з Конституцією України (стаття 36) «професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів». Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні визначаються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.

Складовою соціальної системи є також галузеві й територіальні соціальні системи у вигляді відповідних підприємств, установ та організацій системи охорони здоров’я, медичної допомоги та медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Основним видом соціальної діяльності є трудова діяльність, праця. Стаття 43 Конституції України зазначає, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом».

За характером соціальної діяльності однією із найважливіших соціальних підсистем є система охорони здоров’я, яка на підставі статті 49 Конституції України «забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм». Охорона здоров’я, як і інші види соціальної діяльності, соціального обслуговування, має державні та недержавні форми, але «держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування».

Важливим компонентом рівня соціальної системи є соціальний захист.

Конституція України (стаття 46) встановлює, що «громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням». Основною формою соціальних виплат є пенсії.

Основний Закон України приділяє значну увагу політико- правовому регулюванню культурного (духовного, ідеологічного) життя українського суспільства, спрямованого на посилення соціодинаміки культури, освіти, науки, реалізацію духовних потреб людини, формування й забезпечення творчого потенціалу особи, всебічну самоорганізацію духовного потенціалу громадянина.

Конституція законодавчо закріплює важливу роль культури, освіти, науки та інших складових духовної, гуманітарної сфери, котрі є базовими цінностями державності. Головна мета конституційного регулювання духовною сферою полягає у створенні умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу, збагачення й піднесення духовності.

Стаття 15 Конституції України закріплює положення про те, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Гарантією ідеологічної багатоманітності є заборона (частиною другою тієї ж статті) визнавати будь-яку ідеологію як обов’язкову.

У нинішньому українському суспільстві немає чіткої визначеності та сформованості духовних, морально-етичних, суспільних, індивідуальних та інших цінностей.

Основою духовного і культурного розвитку суспільства є освіта. Статтею 53 Конституції України проголошується, що «кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність й безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

Організація та здійснення освіти в Україні регулюється Законом України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 17 грудня 1996 р. Важливою умовою розвитку духовного життя суспільства є розвиток науки, інтелектуальної, творчої діяльності людей. А тому цілком природно, що Конституцією України (зокрема, статтею 54) проголошується, що «держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством». Зміст, форми та напрямки державного сприяння розвиткові науки сформульовані в Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. зі змінами й доповненнями в подальшому, внесеними законами України.

Духовний розвиток України передбачає відродження та збагачення національної культури. У Конституції України (стаття 11) зафіксовано, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». А стаття 54 Конституції України гарантує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, та вжиття заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, економічні, соціальні й організаційні засади розвитку культури в Україні визначаються Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в подальшому законами України. Вони регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження й розвиток культури української нації та культури національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.