Контррозвідка

13

Після обіду в полковника Манова, коли моторна, круглощока Христина смачно почастувала Авакума його улюбленою стравою, Авакум пішов у бібліотеку археологічного інституту і пробув там до вечора. Він перерив усе, шукаючи матеріали про місцевість навколо Карабаїру, зробив деякі позначки і десь о дев'ятій годині повернувся додому з обважнілою від довгого читання головою. Цілу ніч йому снилися вершники в шоломах та кольчугах, зруйновані фортечні мури і високі гірські перевали, оточені зубчастими баштами. Йому навіть здавалося, що біля однієї з цих башт, пофарбованої в яскравий рожевий колір, до бійниць притулився маленький балкончик, немов пташине гніздо, сплетене з жовтих гілок, а можливо з тростини. І в цьому гнізді стоїть на весь зріст Сія, її волосся блищить і сяє на сонці, наче золота парча. Вона дивиться кудись, піднісши руку до очей. Авакум хоче гукнути: «Я тут!» — і не може, хтозна-чому він утратив голос. «Де ж я насправді?» — подумав

Авакум, бо йому здалося, що вежа з балкончиком весь час даленіє, а він стоїть на місці і вже не бачить, що робиться в гнізді з тростини. Але досить було спитати себе «де ж башта?», як башта і гніздо зникли, немов вітер заніс їх у безкраї ліси. Авакум прокинувся і зрозумів, що лежить у своєму ліжку, і, хоч усе ще не розплющував очей, відчував: незабаром світанок.

Авакум не любив вилежуватись, скочив з ліжка, розпростав плечі і навшпиньки пішов до кухні, щоб освіжитись водою. Повернувшись у кімнату, вийняв із шафи темно-сірий спортивний костюм, одягся і старанно зав'язав вузол синьої краватки. Він терпіти не міг слабкого вузла, не прикрашеної хустинкою верхньої кишені піджака і запиленого чи, боронь боже, забрудненого взуття. Коли тут було щось не так, Авакум ставав дратівливим, нервувався і сердився з найдрібнішого приводу, почуваючи себе, як дорожній, що забув дома найважливіше з багажу.

Потім він узявся складати речі у свою величезну валізу. Зі спритністю кравця поклав туди білизну і туристський костюм, кілька флакончиків з хімікаліями, дві пачки набоїв і коротеньку сталеву лопатку в шкіряному чохлі. Коли все було упаковано, замкнув секретні замочки і затяг чохол поверх валізи. Написав кілька букв і цифр на картоні, прив'язав його кольоровим шнуром до ручки валізи, уважно оглянув ще раз і пішов до телефону.

Через чверть години з управління прибув черговий сержант.

— Цю валізу разом з портативною короткохвильовою радіостанцією відвезіть у Смолянське окружне управління службовою машиною, і нехай поки що буде там,— тихо наказав Авакум.

Лишалося зробити ще дві справи: повідомити Сію і попрощатися з господаркою.

Справа з Сією була складніша. Він не хотів думати про це. Однак чудово пам'ятав, що звечора, перед тим як заснути, довго обмірковував, як їй сказати про свій від'їзд. Сьогодні вона прийде на зупинку і там чекатиме його, оглядатиметься і знову чекатиме. Вона буде в своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою, з найкрасивішою помадою на губах, щоб він не ставив їй неприємних питань, не розпитував про інженера. К бісу цього інженера! Хай він займається своїми струмами і не стоїть на їхньому шляху. Але як повідомити її?

Якщо піде до неї і скаже: «Так і так, мене терміново відряджають на розкопи»,— вона спитає: «Але чому так раптово? І де ці розкопи?»

Що відповісти їй? Закопаним під землею старожитностям ні холодно ні жарко від того, коли він добереться до них — на день раніше чи на день пізніше. Тут, звичайно, його позиція найвразливіша. До того ж у Болгарії немає Сибіру чи Далекого Сходу, щоб сказати: «Робитимемо розкопи десь в районі Алтаю, але де саме, не знаю. В Болгарії все близько, як на долоні».

Краще нічого не казати їй. Просто зникнути на якийсь час.

Але й вона не повинна нудьгувати в даремному чеканні. Щоб дівчина у своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою даремно чекала на зупинці — незручно. Неприємно, звичайно. Це було б ганьбою для нього. Він зневажав би себе все життя, коли б допустив це.

Є тільки одна можливість — надіслати дівчині телеграму. «Терміново виїжджаю на новий об'єкт». Але телеграма — надто офіційно, в ній завжди відчувається наліт адміністративності, педантизму та канцелярщини. Дівчині, яка пережила якесь розчарування і дочекалась щасливого дня, надіслати зараз телеграму — все одно що зарозуміло й бездушно кивнути головою. Він не хоче бути в її очах зарозумілим і бездушним, йому огидно робити так, як роблять деякі пихаті начальники, коли прощаються зі своїми підлеглими,— злегка кивають. Коротше кажучи, треба написати їй листа. Слава богу, на світі є швидка пошта, і Сія встигне одержати листа перше, ніж закінчить приготування до післяобіднього побачення.

«Сія,— він написав тільки «Сія», бо не любив при звертанні епітетів,— мене включили в бригаду, яка їде через чверть години машиною. Не дзвоню по телефону, бо не хочу будити тебе.

На мій погляд, розумно і корисно, щоб ти провела відпустку в селі. Незабаром збиратимуть виноград, і там буде дуже добре.

Сподіваюсь, через місяць ми закінчимо розкопи. Кажуть, об'єкт дуже цікавий і обіцяє цінний археологічний матеріал.

Можливо, не писатиму тобі, щоб не відвертати твоєї уваги. Але, думаю, інколи, у вільний час, мріятиму про тебе. Щиро бажаю тобі бути веселою».

І поставив свій підпис.

Авакум двічі прочитав листа, виправив кілька невиразно написаних літер і лишився задоволений. Лист нічого не розкривав, нічого не обіцяв і ні до чого дівчини не зобов'язував: «Хай живе так, ніби мене немає на світі»,— подумав він.

Наближалася восьма година. Авакум вийшов на кухню і люб'язно подав руку господині, яка, надівши масивні окуляри, перебирала рис.

— Відряджають у далеку дорогу,— посміхнувся Авакум,— братиму участь у кількох археологічних експедиціях, тож раніше, як через місяць-два, не чекайте мене.

Стара жінка зсунула окуляри на лоб і здивовано глянула на квартиранта.

— Ось вам гроші за кімнату на два місяці наперед.— Авакум поклав на столик кілька банкнот.— Якщо затримаюсь, надішлю гроші поштою.

— Стережіться змій,— сказала жінка, не відводячи від нього очей.— Знайте, що на тих пустирях, де ви копатимете, повно-повнісінько змій. А чи взяли ви з собою теплий пуловер?

Авакум кивнув.

— А хіну?

Через годину він уже летів у Варну. Коли пролітали над Балканським хребтом, літак увігнався в густі хмари, стало темно, як у сутінках. Літак задер носа вгору, пробив громаддя хмар, і вже за кілька секунд його тінь повзла по небесному килиму.

Сіли на аеродромі біля Горної Оряховиці. Авакум зійшов з літака — з багажу в нього був тільки легкий бежевий плащ, перекинутий через плече.

Глибоко вдихнувши повітря, він ступив кілька кроків і всміхнувся: був у рідному краї. До Тирнова їхати менш як годину.

«Коли повертатимусь назад, неодмінно заїду»,— подумав він і, подивившись навколо, швидко зайшов у телефонну кабіну.

Авакум дочекався, поки літак піднявся в повітря, запалив сигарету і попрямував до міста. Там його чекав автомобіль. Водій, високий хлопчина, стояв, спершись на капот, лузав насіння й весело поглядав навколо.

— Здрастуй,— сказав йому Авакум.— Може, ти й мені даси цієї забавки?

Хлопець глянув на нього мовчки і далі лузав насіння. Авакум засміявся.

— А в Тирговиште повезеш мене?

Почувши це, водій підвівся, клацнув закаблуками, вмить відчинив дверцята.

— Мені наказано бути у вашому розпорядженні,— відповів він.

Автомобіль промчав повз село Арбанасі і через кілька хвилин виїхав на стару східну околицю міста. Авакум опустив завіски на віконцях, притиснувся до лівого кутка й заплющив очі. «Площа Дев'ятого вересня,— міркував він.— Зараз спускаємося до міської народної ради... Один поворот, другий...— Він відкинувся на спинку сидіння.— Тепер — повз наш будинок, повз дворик з виноградною лозою і трьома кущами бузку. Може, стара мати стоїть на подвір'ї і дивиться мені вслід».

Авакум запалив сигарету і нахмурився. Коли сигарета догоріла й почала пекти йому пальці, Авакум глянув перед собою — машина мчала в Козаревець, ледве торкаючись чорної стрічки шосе.

Вона зупинилась на кілька хвилин у Тирговишті перед поштою. Поки Авакум говорив по телефону, шофер вийняв жменю насіння. Було жарко, душно, у повітрі стояв запах пилу і розжареної щебінки.

У Преслав приїхали після полудня, о третій годині. Авакум вийшов з машини, потис руку водієві і широкою ходою попрямував до середмістя. Вулиці були порожні, на вкритих пилом фруктових деревах не тремтів жоден листок, усе наче застигло в якійсь лінивій і безтурботній дрімоті.

Замовивши в готелі кімнату на ніч, Авакум попросив візника облупленого фаетончика відвезти його в старе місто. Коли вони під'їхали до парку між новим і старим Пресла-вом, Авакум послав візника вперед, а сам повільно пішов до центральної алеї. Біля пам'ятника загиблому антифашистові Борисові Спирову стояв низенький огрядний чоловік у білому піджаку і чорних штанях. Його кругле обличчя було вологе від поту.

— Не подавай знаку, що знаєш мене,— кивнув Авакум, побачивши його посмішку, і, глянувши навколо, підійшов до пам'ятника.

Чоловік у білому піджаку стояв поряд.

— Мені потрібні відомості про Методія Парашкевова,— сказав Авакум.— Про нього, про його батьків і всіх родичів. А також про людей, з якими в нього була справжня дружба. Хто вони, де перебувають і чим займаються тепер. Завтра ввечері зустрінемось тут-таки й ти перекажеш мені ці відомості...— Він помовчав.— Але будь обережний,— голос його посуворішав,— я археолог і не маю нічого спільного із співробітниками міліції, зрозумів?

Чоловік кивнув.

— Вночі ознайомлюся з матеріалами. Якщо мені будуть потрібні додаткові відомості, зустрінемось наступного дня о восьмій ранку в маленькій кондитерській навпроти готелю. Якщо ж додаткові пояснення будуть непотрібні, я не прийду до кондитерської. Вважатимеш, що ти добре виконав своє завдання.

Авакум вдивився в напис на постаменті, повернувся і повільно попрямував до виходу з парку. Там його чекав облуплений фаетончик. Візник дрімав на передку. Рот його був розтулений, шапка зсунута.

З цього моменту до вечора наступного дня Авакум був тільки археологом. Методій Парашкевов, невідома особа «ікс», таємнича місцевість Зміїця — все це немовби раптом перестало існувати для Авакума. Насамперед він висловив свою пошану директорові музею, з яким вів довгу розмову. Потім знову оглянув експонати, і хоч деякі з них бачив десятки разів, пробув у залах до сутінків. Другого дня Авакум поблукав біля руїн внутрішніх фортечних мурів, зробив у блокноті кілька ескізів орнаментів на карнизах Золотої церкви, потім найняв той самий облуплений фаетон і поїхав на правий берег Тичі. Серед кущів на осонні зводилися руїни прославлених у стародавні часи преславських монастирів. Авакум знайшов тіняве місце, натоптав люльку і задоволено закурив.

Дим вився кільцями в гарячому повітрі. Над головою Авакума пролітали галасливі сороки, а високо в блідій синяві, плавко, нерухомо розпластавши крила, ширяв орел. Розкидане каміння, кущі, де, мабуть, водилися змії, запах нагрітої землі й прілого листя і над усім цим — тяжка й задушлива тиша. Авакум посміхнувся: «Sic transit gloria mundi!» [«Sic transit gloria mundi!» (лат.) — так минає земна слава!]. Можливо, на цьому самому місці цар Симеон-Чорноризець Хоробрий гострив своє гусяче перо, згадував криваву Ахелой [У битві на річці Ахелой 20 серпня 917 року війська болгарського царя Симеона разгромили візантійців] і мало не втрачав розуму від невтолимої жадоби влади, мріючи сісти на царградський престол... «Sic transit gloria mundi!» Важливо, щоб тебе згадували добрим словом!

Увечері Авакум приніс у кімнату в готелі великий пакет. У ньому були написані від руки і надруковані на машинці відомості про Методія Парашкевова.

У читача може постати питання: чому про Методія Парашкевова? Адже, за гіпотезою, висловленою Авакумом полковникові Манову, справжнім злочинцем є особа «ікс». Вона оглушила старшину Стояна, розбила вікно у приміщенні військово-геологічного пункту, викрала креслення стратегічного значення тощо. А Методій Парашкевов, момчиловський вчитель,— обмовлена людина, він, по суті, зовсім безвинний. Тоді навіщо Авакум збирає відомості про невинну людину, ще й не відкрито, а законспіровано, з надзвичайною осторогою?

Мені, літописцеві цієї історії, можна поставити не одне, а десять запитань, і я десять разів відповім досить серйозно і з великим задоволенням. А Авакум тільки б усміхнувся стримано, як завжди, і промовчав.

Та він був глибоко певний, що діє правильно і робить саме те, що треба. Коли диверсія проти Методія Парашкевова — особиста помста, Авакум сподівався знайти такий ключ у його біографії, що легко відкрив би дверцята, за якими ховається автор диверсії, якась невідома особа «ікс». Але якщо в його біографії немає нічого такого, що натякало б на ненормальні стосунки з будь-ким, тоді стало б цілком ясно, що в характері злочину не слід шукати особистих почуттів і суб'єктивних мотивів.

Був ще й третій варіант, над яким Авакум часто думав і підозрював, що якась випадковість поставить його гіпотезу з ніг на голову. Він будував свою гіпотезу на підставі кількох майже непомітних, але очевидних помилок злочинця. Досі все йшло добре, все грунтувалося на логічному принципі, що помилки кінець кінцем викривають злочинця. Але як у математиці, так і в розвідці при розв'язанні складних завдань інколи доводиться користуватися методом «від супротивного». Авакум знав цей математичний метод і в разі потреби застосовував його на практиці. Відсутність скла на землі, та слідів на тиньку, і те, що залізний прут був розпиляний з внутрішнього боку та зігнутий назовні, і великі уламки скла на кам'яній підлозі — це справді були помилки злочинця, але хто міг з абсолютною певністю твердити, що вони не зроблені навмисно?

І Авакум припустив супротивне — особа «ікс» навмисно робить помилки, щоб ввести розвідку в оману: нібито в даному разі має місце диверсія. Більше того: що Методій Парашкевов сам видає себе за жертву диверсії, отже, він і злочинець «ікс» — та сама особа.

У цій контргіпотезі була якась частка ймовірності. Але дуже незначна, бо така диверсія могла бути вчинена винятково обдарованим злочинцем, що в практиці трапляється дуже рідко. В усякому разі, Авакум вирішив найретельніше перевірити контргіпотезу, щоб не лишилось і тіні сумніву щодо можливості зіставляти Методія Парашкевова з таємничою особою «ікс». Авакум узявся простежити життя вчителя від юнацьких років до дня й години, коли було вчинено злочин,— це дало б ключ до розв'язання головного завдання.

Авакум дістав блокнот, набив люльку, зручно розташувався біля стола і почав читати.

Ранком, рівно о восьмій годині, чоловік у білому піджаку зайшов у маленьку кондитерську, оглянув порожні столики і полегшено зітхнув. Він замовив собі тільки лимонад, хоч ще не снідав, і з великим задоволенням випив його.

З Преслава Авакум поїхав у Шумен, але не залишився в місті, а найняв на кілька днів кімнату в найближчому селі Мадарі. Тут — одного разу у великій печері, а через три дні біля руїн край села — Авакумові вручили два товсті конверти. В них були відомості про Методія Парашкевова, а також про людей, з якими він спілкувався і дружив.

Потім Авакум поїхав у Провадію і пробув там три дні, майже не виходячи з кімнати. Тільки ввечері прогулювався трохи по прилеглих до готелю вуличках.

На одинадцятий день після вильоту з Софії Авакум прибув у Пловдив. З вокзалу до квартири, яку йому заздалегідь найняли, він поїхав службовою машиною в супроводі сержанта, що не промовив за всю дорогу жодного слова. Завіски на віконцях були запнуті.

Квартира була велика, сонячна, з ванною і закритою верандою, де стояло кілька барвистих шезлонгів біля стін. Обслуговувала квартиру літня жінка, що виходила з кухні тільки тоді, коли її кликали.

Авакум дав сержантові гроші і попросив купити йому костюм, щоб переодягтись, і флакон одеколону. Потім прийняв ванну, укутався в прохолодні, бездоганно чисті простирадла, заплющив очі й одразу заснув.

Спав до самого вечора. Коли зовсім стемніло, Авакум вийшов з квартири — поголений, напахчений, чистий. Він мало був схожий на себе — коротко підстрижені вусики, в окулярах. Перекинувши бежевий плащ через плече, Авакум попрямував до середмістя. В нього був вигляд трохи неуважної, безтурботної людини, що вийшла на прогулянку.

Повернувся Авакум ранком, коли робітники поспішали на першу зміну.

Отак, з незначними змінами, було всі дні й ночі, перс-буті у Пловдиві: ввечері виходив з дому, а ранком повертався.

Ввечері Авакум йшов в управління, зачинявся в кімнаті секретаря і, озброївшись записником та олівцем, починав гортати величезні купи справ. Його цікавили справи з матеріалами про випадки на кордоні за останні два-три роки: перехід диверсантів, виявлення і розкриття шпигунської резидентури, шпигунство і таке інше. З напруженою увагою він читав і перечитував сторінки про події в момчиловських або суміжних із ними прикордонних районах.

Перш ніж іти в управління, Авакум відвідував розташований далі від центру ресторан «Фракія», сідав у затишному кутку, вечеряв і з півгодини слухав музику. Оркестр був непоганий і завжди грав веселі мелодії, а Авакумові чомусь ставало сумно від цієї веселої музики. Здавалося, з естради віяло холодом, а затишний куток, де він сидів, був на краю світу. В такі хвилини Авакумові праглося випити чогось міцного, він стукав перснем по тарілці, а коли приходив офіціант, похмуро просив рахунок і швидко виходив.

Лягав Авакум о сьомій годині ранку, а вставав о дванадцятій. Освіжившись під холодним душем, він сідав обідати. Обід його складався з двох великих чашок кави і тоненького бутерброда. Потім, поклавши перед собою сигарети й попільницю, брався до роботи.

Ще в Мадарі Авакум зажадав від управління додаткових відомостей про те, чим займався Методій Парашкевов між Дев'ятим вересня і початком 1947 року, коли не вчителював. Крім того, він попросив полковника Манова надіслати йому координати таємних радіопередач, зафіксованих нашими пеленгаторами, і особисті справи геологів момчиловського військово-геологічного пункту.

Матеріали передали другого ж дня по його прибутті до Пловдива.

Тепер в уяві Авакума почав вимальовуватись портрет Методія Парашкевова. Звичайно, він був ще в «три чверті». Але щоб вийшов повний анфас, у характеристиці вчителя бракувало момчиловського періоду. Проте і ці «три чверті» цілком збігалися з Авакумовими попередніми уявленнями про вчителя.

У всьому роді Методія Парашкевова ні по батьківській, ні по материній лінії не було нікого, звинуваченого в реакційній діяльності. Усі його близькі й далекі родичі сумлінно працювали в кооперативних господарствах, а двох двоюрідних братів нагородили срібними медалями за досягнуті успіхи у виведенні десертних гатунків винограду «димят». Як учитель, Методій Парашкевов стояв осторонь політичної боротьби, хоч у деяких відомостях натикалося на «приховані симпатії» до прогресивно настроєних учнів. Проте жоден свідок у жодному документі й словом не обмовився навіть про приховані симпатії до «правих».

Більшість документів характеризували Методія Парашкевова як скромнягу, тихого й байдужого до своїх побутових вигід, спартанця духом. Натикалось, що він трохи відлюдник, мовчазний, важкої вдачі. Але всі твердили, що Парашкевов чудовий учитель, любить читати наукову літературу і бути «серед природи». Крім хімії, він ще захоплювався геологією, бо всюди, де вчителював, залишив у школах невеличкі, але дбайливо дібрані колекції мінералів. На думку декого, Парашкевов не зміг одружитись саме тому, що багато часу витрачав на збирання камінців і гайнував гроші на книги, інструменти та різні препарати й хімікалії.

Не було жодного свідчення, де б не йшлося про ще одне захоплення вчителя — його мисливську жилку. Вона була успадкована по батьковій лінії. Дід Парашкевова, Ігнат, славився на всю округу як найдосвідченіший мисливець, що полював на вовків. А Методій був не тільки вправний стрілець, а й чудовий препаратор. Шкільні кабінети природознавства він заставив препарованими зайцями, лисицями, пугачами, куріпками, які виглядали наче живі.

Однак було незрозуміло, що примусило Парашкевова кинути вчителювання й переселитись у Софію. Матеріали давали дуже мало відомостей про ці два роки його життя. Встановлено лише кілька фактів: Методій жив на гроші з продажу виноградинка; купив собі мисливську рушницю в якогось чужинця, певно англійця; подавав заяву, де просив прийняти його на роботу в гірничо-геологічний інститут. У цей інститут Парашкевова не взяли, бо на заяві була резолюція завідувача відділу кадрів: «Не відповідає політично». Хазяїн будинку, в якого він тоді наймав квартиру, машиніст паровоза, дав таку характеристику Парашкевову: «Мовчазний, відлюдник, багато читає, часто ходить на полювання. Має чудову рушницю, сам робить патрони, а вбиту дичину роздає кожному, хто забажає. Тихий, вовчкуватий. Дружина моя, Василка, гнівалась на нього за те, що в кімнаті було повно камінців. На столі він завжди тримав великі й маленькі флакончики з хімікаліями, збільшувальне скло, молоточки. Одного разу навіть купив на товчку і маленький мікроскоп, мабуть непоганий, бо блищав, мов золотий. Цього дня ми вперше почули: Методій посвистував — радів, що придбав мікроскоп. Гості до нього не приходили, за кімнату платив вчасно, але шкодував грошей на одяг. Дружина моя, Василка, обпирала його, часто латала комірці його сорочок. Ми були задоволені ним, і він нами також. Коли він сказав, що їде вчителювати на село, дружина моя зажурилася. Парашкевов залишив їй на згадку гарну спиртівку чужоземного виробництва».

Узагальнивши істотне в усіх цих документах, Авакум задоволено потер руки: тепер можна було не сумніватися, що особа «ікс» і Методій Парашкевов не та сама особа.

На п'ятий день після прибуття в Пловдив Авакум поїхав у Смолян.