Контррозвідка

24

Хата діда Мана'сія стояла на західній околиці села, недалеко від шляху, який зв'язував Момчилово з Пловдивським шосе. Перед нею простяглася широка галявина, а позаду темнів сосновий бір на горі.

Довгі роки дід Манасій жив сам, бо був удівець, а його єдиний син пішов на роботу в Кирджалі і там одружився. Майже весь свій час дід Манасій проводив на кооперативній пасіці, де доглядав бджіл, спав у курені, а додому приходив раз на тиждень, щоб узяти дещо й переодягтися.

У маленькій, старій, приземкуватій хаті була тільки кухонька з коминком і одна низенька кімната з долівкою замість підлоги й густо загратованим віконцем, зверненим на широку галявину. В кімнаті жив Кузман Христофоров, а дід щоразу, коли приходив додому, спав на вузькій лаві біля коминка на кухні.

Хоч не було підстав хвилюватися, що його хтось помітить, бо дім стояв самотньо і все надворі оповив туман, Авакум ступив на подвір'я діда Манасія з боку похмурого і густого затінку від соснового бору. Йому не треба було ламати замок. Авакум підняв, рвонув його, і язичок засувки вийшов, із заржавілої клямки.

Тихенько прочинивши двері, Авакум постояв нерухомо, щоб очі звикли до присмерку. Всередині пахло вогкою землею і сосною. Лава, вкрита кількома домашніми ковдрами, овальна скриня, яка, мабуть, правила дідові за одежну шафу,— ось і вся обстанова цієї частини дому. На стінах — оповиті густим, почорнілим павутинням полиці, де стояли глиняні миски та закурені глечики.

Навпроти коминка зяяли відчинені двері. Власне кажучи, звідти йшло слабке світло, яке падало на коминок. Авакум переступив високий поріг і оглянувся. Знаючи, що інженер дуже недбайливий до своєї зовнішності, Авакум сподівався побачити в його кімнаті бруд і розгардіяш. Проте тут був лад, по-військовому прибрано, підлога чисто підметена, сива ковдра на ліжку застелена без жодної складки, стіл покритий чистим зеленим картоном. Інженерів одяг висів на залізному гаку, глибоко забитому в стіну.

Авакум був певний, що синіх рукавиць тут немає. Він додержувався залізного правила: доводити справу до кінця навіть тоді, коли відсоток імовірності в припущенні мізерний, як ячмінна зернина. У даному разі сині рукавиці були справді головним речовим доказом. Проте досвід навчив Авакума мудрості: великої води можна досягти, якщо йти за течією маленьких річечок.

Насамперед Авакум оглянув стіл — простий дощатий стіл без шухляд. На ньому не було нічого, крім виструганої дощечки з загостреним гвіздком, на який інженер нанизав різні папери. Авакум зняв з гвіздка папірці, схилився над ними і почав уважно розглядати їх: педантична документація наказів про відрядження, розписки про оплату квартири, касові квитанції про одержану зарплату — всі (за винятком розписок про оплату квартири) на ім'я Кузмана Христофорова, з нечіткими підписами і державними печатками. Документи були розкладені за датами — з початку квітня до кінця вересня.

Авакум вийняв ліхтарик, засвітив його і переглянув кожен аркушик під лупою. Цей перший примітивний аналіз паперів не виявив нічого такого, що з першого погляду здавалося б засекреченим тайнописом. Він знову нанизав документи так, як їх підклав інженер.

Потім подивився під матрац і подушки, заглянув під ліжко. Знову повернувся до подушок і матраца, уважно помацавши їх.

Лишилось оглянути одяг. У кишенях він знайшов кілька сірників, соняшникове насіння, а також окуляри від сонця в лівій верхній кишені спортивної куртки.

Нічого особливого в цих окулярах не було. Авакум потримав їх у руці і задумався. Скельця, надто біля оправи, густо вкривав білястий порох. Розглянувши порох крізь лупу, Авакум побачив, що він складається з твердих зернистих частинок, з'єднаних у суцільну масу.

У Момчилові і навколо нього шляхи грунтові, отже, й порох на них — земляного походження. Такий порох вкриває скельця окулярів тонкою, гладенькою плівкою, коли вони бувають вогкі від поту, що утворюється навколо очниць.

Зерниста ж плівка на інженерових скельцях складалася з мікроскопічних кам'яних часточок. Такими часточками вкриті шосе, вимощені щебенем або бруківкою.

Якщо людина ходить пішки, на її окулярах осідає небагато таких часточок. А коли вона їде на велосипеді або мотоциклі, їх налипає в кілька разів більше. В холодну погоду вони лягають тонким шаром, у теплу — щільнішим.

Отже, Авакум прочитав по скельцях Кузманових окулярів, що інженер їздив у теплу погоду на велосипеді чи мотоциклі по дорозі, вимощеній щебенем чи бруківкою.

Перш ніж покласти окуляри на місце, він знову стромив руку в кишеню, але цього разу намацав не сірники і насіння, а якийсь тонкий згорнутий папірець.

То була квитанція на бензин. Педант пошкодував кинути в сміття навіть такий незначний документ.

Авакум з хвилюванням розгорнув квитанцію. Чергова пловдивської бензостанції виписала її вночі проти двадцять третього серпня.

Ця «річечка» справді вела до великої води!

Авакум переписав квитанцію і, ні на мить не затримуючись у похмурому будинку, вийшов.

Далі події розгорталися так.

Авакум виклав по телефону з канцелярії кооперативу

Смолянське окружне управління і зажадав, щоб йому негайно прислали потужний мотоцикл. Потім пішов шляхом на село Ликіте.

Він зустрів мотоцикл біля самого села. Сказавши мотоциклістові попросити в управлінні якийсь транспорт, щоб повернутись у Смолян, сам скочив у сідло і помчав дорогою, яка йшла до Пловдивського шосе.

Була десята година ранку.

Мрячив невидимий дощик. Над пагорбами і лісами низько повз білий туман.

Машина ковтала кілометри з шаленою швидкістю. Авакума турбувало лише одне — щоб десь на крутому повороті мотоцикл не занесло, адже дорога була слизька. У Пловдив. він прибув після обіду, знайшов бензоколонку, показав касирці номер Кузманової квитанції і попросив, щоб йому сказали, о котрій приблизно годині виписали її. Касирка перегорнула квитанційну книгу. Виявилося, що вона виписала цю квитанцію незабаром після того, як заступила па чергування.

— Клієнт одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі,— відповіла касирка.

Авакум подякував їй.

Він вийшов на вулицю, приголомшений. Якщо Кузман Христофоров одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі, то він прибув у Момчилово не раніше четвертої години ранку. Майже через дві години після пригоди на Ілязовому подвір'ї.

Отже, Кузман Христофоров і злочинець — не та сама особа.

А сині рукавиці? Адже Кузман одержав від плетільниці сині рукавиці? І ворсинки від тих синіх рукавиць він знайшов на лутці розбитого Ілязового вікна?

Авакум одвів мотоцикл далі від станції, закурив і замислився. Трохи згодом помітив, що стоїть навпроти вітрини перукарні. Авакум увійшов і, поки перукар займався його обличчям, думав про Кузмана Христофорова та сині рукавиці.

Раптом Авакум посміхнувся.

— Ви задоволені? — спитав перукар, чистячи щіткою його піджак.

— Дуже,— весело відповів Захов.

Через кілька хвилин він був в окружному управлінні. Покликавши чергового лейтенанта, доручив йому піти в готель «Тримоиціум» переглянути картки мешканців, які перебували тут вночі проти двадцять третього серпня і повідомити по телефону, чи ночував у готелі Бонн Ічеренський.

Через півгодини лейтенант подзвонив:

— Особа, яка вас цікавить, одержала кімнату номер 207 і залишила її вночі проти двадцять третього серпня, о котрій годині — невідомо.

— Чудово! — вигукнув Авакум.— Принесіть мені його картку, але разом з усіма іншими. Сподіваюсь, розумієте чому?

Коли черговий лейтенант вийняв з величезного стосу картку, яка цікавила Авакума, і подав йому, той хитнув головою: картка Бонна Ічеренського була заповнена рукою Кузмана Христофорова. Він одразу пізнав його письмо, великі, округлі, краснописні літери!

Тільки через двадцять хвилин з Софії повідомили серію і помер Боянового паспорта. Дані цілком відповідали написаному на картці.

Авакум подякував лейтенантові й відпровадив його з усіма картками назад у готель.

Тепер він точно знав, що вночі проти двадцять третього серпня Кузман Христофоров забезпечив безумовне алібі Боннові Ічеренському. Бонн Ічеренський мав фальшивий паспорт — на своє ім'я і з своїми даними, але з фотокарткою Кузмана Наумова Христофорова.

Перш ніж вийти, Авакум попросив Смолянське управління відкликати під якимось приводом обох старшин, які охороняли військово-геологічний пункт, а на їхнє місце прислати інших. Нові вартові повинні пропускати його на пункт у будь-який час. Він сказав пароль і поклав трубку.

Порившись у картотеці адресового бюро, він записав якусь адресу і близько другої години пополудні залишив управління.

Будинок, який Авакум шукав, стояв посередині вулички, що проходила за міським народним театром. Був він двоповерховий, масивний, збудований у стилі, близькому до барокко, із жалюзі на вікнах і ліпними карнизами під двома балконами.

Відчинила йому літня жінка, одягнена в темний пеньюар. Її кволе, тендітне обличчя, попри зморшки, зберігало сліди давньої, стертої роками краси.

— Пані Ічеренську? — спитала літна жінка і, помовчавши якусь мить, знову спитала: — А хто її просить?

— Колега її чоловіка,— відповів, усміхаючись, Авакум.

Вона запросила його в невеличкий, з гіпсовим орнаментом на стелі передпокій, облицьований червоним деревом. Ця красива кімната, забита старими меблями, здавалася занедбаною і постарілою, як і літня жінка.

— Я тітка пані Ічеренської,— промовила вона.— Тут, на цьому поверсі, живуть наші квартиранти. Нам довелося потіснитись... Ми влаштувались нагорі, на другому поверсі.

Жінка вказала Авакумові на внутрішні кручені сходи, теж оздоблені червоним деревом, з колонками і полірованим поруччям.

Східці, вкриті вичовганим, подекуди подертим червоним хідником, рипіли, як здалось Авакумові, стримано, з якоюсь підкресленою і шляхетною гідністю.

Тітка Ічеренської провела Авакума у вітальню, запросила сісти і пішла покликати племінницю, яка не чекала гостей і була негліже.

Вітальня, як і хол на першому поверсі, була захаращена меблями. Деякі з них, наприклад круглий столик з коричневими ніжками і плюшеве крісло на коліщатках, носили на собі печать запізнілого барокко початку століття.

З суміжної кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси.

Хвилин через десять у вітальню ввійшла дружина Бояна Ічеренського — висока струнка жінка років тридцяти, з дуже знебарвленим русявим волоссям і повними щойно пофарбованими губами. Обличчя її було на диво біле, гарне, з м'якими, наче зів'ялими, рисами, як у людини, що мало спить уночі. На ній було коричневе плаття, прикрашене на грудях золотою брошкою.

Жінка подала руку, і Авакум вправно поцілував її.

— Передаю вам палкий привіт від вашого чоловіка,— промовив він, галантно підсуваючи їй плетений віденський стілець,— і тисячу сумних вибачень, що завтра не матиме щастя зустрітися з вами.

— Он як? — сказала Ічеренська з жахливо несподіваною байдужістю в голосі. Вона сіла на стілець і злегка знизала плечима.— Дуже жалкую.

Але й цей жаль був висловлений таким самим холодним і байдужим тоном.

Авакум глянув їй в очі, і коли б не його звичка спокійно реагувати на найбільші несподіванки, скрикнув би від подиву. В неї були очі Ічеренського — великі, довгасті, жовті, з відтінками карого. Цієї миті вони були більше карі, ніж жовті.

Авакум вийняв сигарети, запропонував жінці, і та не відмовилась. Підносячи сірника до сигарети Ічеренської, він помітив, що її вказівний і середній пальці жовті від тютюну.

Вона не спитала, чому не приїде її чоловік. Глибоко затяглась тютюновим димом і мовчала.

— Наші геологи дістали термінове завдання і пішли в гори,— пояснював Авакум, всіляко намагаючись удавати з себе веселого.— Я теж перебуваю у відрядженні в Момчи-лові, але зовсім з іншим завданням — вивчаю історичне минуле цього цікавого краю. Ви, мабуть, часто буваєте в Момчилові, правда ж?

— Навпаки,— похитала головою Ічеренська.— Жодного разу не була у вашому Момчилові.— І, подувши на цигарковий дим, додала: — І не маю бажання бувати.

— Даремно,— посміхнувся Авакум.— Момчиловський пейзаж дуже привабливий. У цих краях колись боровся воєвода Момчил. Ви, певно, пам'ятаєте з історії цього славетного героя? Момчилова столиця розташовувалася на півдні, на рівнині. А неприступний Карабаїр був, мабуть, справжньою фортецею. Я сподіваюсь відкрити там деякі його сліди. Та ви ж не любите гір, і це погано.

— Погано,— кивнула Ічеренська.

— І ваш брат не любить гір?

Брови її здригнулись, вона глянула вбік.

— У мене немає брата,— відповіла вона. Помовчали. Авакум посміхнувся.

— Ви повинні хоча б у дітей своїх виховати любов до природи,— сказав він і подивився їй в очі.

Її зіниці раптом розширились, ніби вона побачила щось жахливе перед собою. Вона відхилила голову назад, немов боронячись від удару.

— У мене немає дітей,— прошепотіла жінка.

— Громадянко Вікторіє,— Авакум затнувся,— як вас по батькові? Пробачте, але я люблю називати жінок на повне ім'я.

— Стефанова Стратева,— вперше всміхнулась Ічеренська.

— Громадянко Вікторіє Стефанова Стратева — врочисто промовив Авакум.— Ви ще така молода, не втрачайте надії! Напевно, у вас іще буде добрий гурт дітей!

Знизавши плечима, вона знову промовчала. І Авакум підвівся.

— Чи не маєте якогось спеціального доручення до свого чоловіка?

— Ні, не маю,— прошепотіла Ічеренська.

На прощання він знову поцілував їй руку і засміявся, хоч відчував, ніби щось невидиме стискає йому горло, а у вухах бринить водоспад.

Доїхавши на мотоциклі до управління, Авакум попросив, щоб йому спішно зібрали відомості про пловдивську сім'ю Стратевих.

Через півгодини, викурюючи сигарету за сигаретою, Авакум уважно перегортав невеликий стос паперів.

Стефан Стратев з Пловдива довгі роки був комісіонером і представником англійських фірм сільськогосподарських машин. Його дружина, Іларія Печеникова, теж з Пловдива, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році втекла з якимось чиновником англійського консульства, взявши з собою чотирирічного сина Іларія. Через шість років Стефан Стратев одружився з іншою жінкою, від якої народилася дочка Вікторія. Ця друга жінка Стефана Стратева вмерла напередодні другої світової війни. Сам Стефан помер наприкінці тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. За неперевіреними відомостями, Іларія, покинута своїм англійським приятелем, знайшла в Англії якогось болгарина і віддалася за нього. Проте це були тільки чутки...

Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.