Контррозвідка

18

Провівши хазяйку очима, Авакум вийшов на подвір'я і уважно оглянув будинок з усіх боків. Навпроти південного вікна його кімнати широко розкинула віти сукувата сосна. Її верхівка була нарівні з дахом, а кілька розчепірених гілок завтовшки з руку майже спирались на віконний карниз.

«От звідки можна заходити без запрошення»,— подумав Авакум.

Він постояв під деревом, подумки видерся на нього аж до зеленої крони, проліз по розчепірених гілках до вікна і спокійно сів на карниз. Зробити це було зовсім не важко.

Південне вікно виходило в сад — занедбаний сливняк, зарослий густою пожовклою травою. Від старої сосни до високого тину налічив тридцять кроків. Огорожа прилягала до глухої вулички, де міг проїхати тільки один віз. Вуличка йшла повз такі самі, як огорожа Балабанихи, тини.

Сад перетинала втоптана стежка, що вела у глиб селища з легкими будівлями: свинарником без свиней, давно спустілою повіткою, клунею під розкиданою зчорнілою солом'яною стріхою та широким дашком для дров. Під дашком лежала колода з загнаною в неї сокирою і два вози сухих соснових оцупків. Отже, стежку протоптано саме до дашка.

Іншої стежки в саду не було.

Авакум вернув до сукуватої сосни й уважно оглядав землю, рухаючись у напрямку глухої вулички. На його напруженому обличчі промайнув легкий усміх: подекуди видніли притоптана трава та стеблинки, жовтіші й сухіші за інші. Поза всяким сумнівом, ту траву топтали перше, ніж вона зів'яла.

Ледь помітні сліди привели Авакума до огорожі. Терен, що колись ріс на цьому місці, тепер лежав, закинений у бур'янище. Чоловікові переступити такий перелаз неважко. А жінці довелося б підбирати спідницю і довше топтати землю під тином. Авакум нахилився — біля огорожі особливих слідів не знати.

Отже, тут проходив тільки чоловік, ще й не раз, і шлях лишався відкритим, інакше тернове віття лежало б на своєму давнішому місці. Видно, чоловік або збирався послуговуватися цим перелазом і надалі, або йому просто бракувало кмітливості — одне з двох.

Авакум замислився. Може, то сліди закоханого? Може, якийсь вусатий Ромео лазив уночі до бездітної красуні? Але в такому разі сліди мають вести до її дверей, до її кімнати.

Він тихенько свиснув і потер руки.

Сліди провадили не до її дверей. Вони починалися біля сукуватої сосни й закінчувалися знов-таки біля неї.

Авакум швидко повернувся в кімнату вчителя. «Якщо вікно защібнуте зсередини, я дам собі ляпаса»,— подумав він. Гачки й справді були незащібнені. Вони вкрились іржею. Авакум злегка натис на віконну раму, й обидві стулки з рипом розчинились просто в зелене віття.

Авакум добув із внутрішньої кишені плаща велику лупу і знову спустився на подвір'я. Дійшовши до стовбура старої сосни, підвів голову. «Треба дослідити третій і четвертий цурпалки гілок,— постановив він,— бо вони найважчі. Дістатися до крони, до великих гілок можна, тільки міцно тримаючись руками за ці суки».

Він видерся по стовбуру до четвертого обрубка гілки, вхопився за нього лівою рукою і розглядав його лускату кору крізь товсту лупу.

Отак тривало хвилин зо три. Скупчивши погляд на склі, Авакум знагла відчув, що перед очима танцюють синюваті кола, й мало не впустив лупу.

На мить він заплющився, вдихнув повітря на всі груди і знову подивився крізь лупу. Тепер у його очах блиснули іскри. Він сховав лупу, дістав складаний ножик, відкрив його зубами, зрізав шматок лускатої кори й обережно спустився на землю.

Повернувшись до кімнати, він вийняв пінцетом одну лусочку з кори, поклав її на предметне скло мікроскопа і подивився крізь окуляр. На скляній платівці синіла ворсинка. Синя ворсинка з вовняного прядива.

Авакум сягнув по сигарету й жадібно затягся. Відтак дістав з портфеля пергаментний папірець — у нього була загорнена така сама синя ворсинка. Авакум знайшов її свого часу серед залізних остружків під розпиляним прутом Ілязового вікна. Він порівняв обидві ворсинки під мікроскопом. Вони були однакові завтовшки і кольором.

Він підвівся і повільно заходив по кімнаті.

Тепер Авакум точно знав, що вирваний терен біля тину, стежка, сукувата сосна і незамкнене вікно зв'язані однією невидимою ниткою з Ілязовим будинком. Та сама синя рукавиця торкалася сука від обрубаної гілки на сосні й зігнутого прута на розбитому вікні.

Але як знайти синю рукавицю? Хіба одна синя рукавиця на світі? А хоч би й одна, то де вона і чия?

Усе-таки відкриття, зроблені Авакумом, склали кілька важливих ланок у ланцюгу подій, які передували злочину. Авакум не мав причин бути невдоволеним собою.

Сховавши сині ворсинки, Авакум пішов оглядати речі, сховані в комірчині. Тут не було нічого такого, що привернуло б увагу. Опудал тварин та птахів протягом місяців не переставляли. Про це свідчило павутиння на них — чорне й густе. Він уже збирався вийти, коли очі його спинилися на чистенькому бурому ведмежаті — пороху не було навіть на підставці. Одна чиста річ серед стількох інших, що тонули в павутинні та поросі. Це не могло не привернути уваги Авакума. Отже, чиясь рука порівняно недавно торкалась ведмежати. Але чому серед стількох опудал тварин саме буре звіря було удостоєне такої честі?

Авакум наблизився до ведмежати і зсунув його. Під дерев'яною підставкою відкрився отвір довгої скрині. Захов присвітив електричним ліхтариком і побачив на споді купу каміння різного кольору й розміру.

Більше нічого в скрині не було. Один з каменів завбільшки з кулак був загорнений в аркуш із зошита і перев'язаний червоною вовняною ниткою. Він лежав зверху на купі інших.

Авакум засунув руку, взяв камінець і в світлі жовтого променя прочитав:

«З м і ї ц я, 7 серпня».

Напис було зроблено нерозбірливо, хімічним олівцем.

«Якийсь мінерал, що його знайшов Методій Парашкевов у Зміїці за п'ятнадцять днів до події на Ілязовому подвір'ї»,— подумав Авакум. Він потримав камінь у руці, потім кинув на купу і знову поставив ведмежа на місце.

Почало мрячити.

Сірі хмари лизали своїми кошлатими язиками голі схили Зміїці. Крізь відчинене вікно проникало холодне повітря, насичене ароматом сосни та вологої землі.

Всередині було тихо і якось порожньо й сумно.

Авакум здригнувся, наче самотність раптово перетворилася на гострий холод, що заповнив його. «Треба неодмінно заснути»,— подумав він. Укрившись із головою плащем, Авакум заплющив очі.

Дощові краплини стукали по шибках, і цей слабкий звук робив тишу ще важчою.

Розбудив Авакума глухий грюкіт зовнішніх дверей. Він прислухався і пізнав ходу Балабанихи. Кроки лунали вже у сінях. Йому більше не хотілося лежати в темряві. Він засвітив лампу і почав складати одяг у шафу. Тільки плащ лишив на ліжку. З внутрішнього боку, під підшивкою, були дві глибокі кишені, де Авакум тримав потрібні йому речі: мотузок, запасну батарейку для ліхтарика, пачку з набоями і маленьку, але міцну сталеву лопатку у шкіряному футлярі.

Надворі все ще сіяв дрібний дощ.

Авакум відчинив обидві стулки вікна, накинув на плечі плащ, вийшов і став у сінях. Кашлянув.

За мить двері кімнати розчинились, і в освітленій рамі з'явилась Балабаниха.

— Чому ти стоїш у сінях? — здивувалась вона.— Заходь усередину, погрійся. Глянь, який вогонь я розпалила!

За її широкою спиною полум'я то пригасало, то розгорялося. Зсередини йшов приємний запах печеної картоплі.

— Дякую,— сказав Авакум. Він раптом відчув, що голодний, і проковтнув слину.— Коли б я не зібрався йти, залюбки зайшов би й погрівся.

Балабаниха все ще стояла в дверній рамі.

— А тим часом, може, дощ перестане,— не вгавала вона.

— Справді,— всміхнувся Авакум.— Чому б і не почекати? Незабаром дощ ущухне.

Він сів навпроти вогнища і з насолодою простяг руки до вогню. Вийняв люльку, натоптав тютюном і закурив.

Доки Балабаниха проворно бігала по хаті, пораючись і готуючи вечерю, Авакум за звичкою розглядав обстанову, весь час прислухаючись до м'якого човгання її босих ніг.

Кімната була простора, з полицями на стінах. Біля входу на залізних гаках висіли два мідяні котли. У лівому кутку темніли відчинені двері, мабуть у спальню. Він згадав, що вікно спальні виходить на занедбані господарські будівлі в глибині сливняка.

— Слухай, Балабанихо, а тобі не холодно ходити босою? — спитав Авакум,

Вона на мить стала. Здавалося, ці слова її здивували.

— Чи холодно мені? — глянула на свої ноги, невідь чому трохи підібравши спідницю, і весело розсміялась.— А чого ж мені буде холодно? Ат! Я до цього звикла.— Вона опустила спідницю й кивнула головою на заставлений стравами стіл.— Прошу до столу. Я не готую нічого особливого, бо живу сама-самісінька.

Авакум не хотів ображати вдовицю і сів до столу. Перед ним стояла глибока тарілка з печеною картоплею, бринза, сковорідка зі смаженею, велика миска кисляку, купа нарізаного хліба.

— Хата моя вдовина, і дім мій — зозулин дім,— зітхала Балабаниха, з апетитом уминаючи яєчню.— Поки бідолаха Методій був тут, він частенько проводив час зі мною, був невередливий, бо колись бурлакував. Бувало, й баніцу спечу, і те, й інше зготую. А відтоді, як його забрали, їм усухом'ятку, та й це застряє в горлі.

Авакум не помітив, щоб шматки застрягали їй у горлі. Жінка їла з апетитом, і обличчя її було свіже.

— Балабанихо,— спитав він,— часто бували гості у Методія? Коли я був парубком, до мене щовечора приходили цілими гуртами.

— Де там! — труснула головою вдова. Чорний кучерик упав їй на чоло, але жінка не підвела руки, щоб прибрати його.— Які там гості! Ніхто не приходив до Методія. Він мав добре серце, бідолаха, але був трохи відлюдькуватий. Як і я.

— Не може бути, щоб така людина не мала друзів,— з сумнівом проказав Авакум.

— Не мав,— похитала головою Балабаниха.— 3 усіма був добрий, і всі були добрі з ним, але приятелів не мав.

Вона помовчала й насупилась.

— Мав одного три роки тому, але того чоловіка з'їли вовки в Зміїці. Ходили разом на полювання. Був лісничим.

Авакум замовк. Йому здалося, що сьогодні вже час поставити крапку на темі «Методій».

Поговорили про сироварню. Балабаниха похвалилася, що цього року їхня бринза жирніша, ніж торік, і що вони переробляють молока вдвічі більше. Певні, що переможуть у змаганні в Ликіте, і восени сподіваються одержати багато грошей.

— А що ти робитимеш зі своїми грішми? — спитав Авакум.— Мабуть, вийдеш заміж?

Жінка весело розсміялась. Ситцева блузка так захвилювалась на її грудях, наче її зсередини надував південний вітер.

— Якщо схочу, то й завтра приведу собі чоловіка,— сказала вона.— Кого забажаю, той і буде мій. Це найлегше. Але є інша, важливіша справа. Мій чоловік був майстер на сироварні, і я теж вирішила стати, як і він, майстром — на спогад про нього. Та й робота ця мені подобається, саме для мене. Але щоб стати майстром, треба повчитись, бо в кожній справі є свої тонкощі.

Жінка глянула на Авакума очима, в яких спалахнули вогники, і розсміялась.

— Обіцяли навесні послати мене на курси. Це для мене важливіше за одруження. Коли стану майстром, сироварня буде моєю справжньою домівкою, а сюди заглядатиму, щоб не нудьгував мій чоловіченько, якщо одружуся.

— Тільки для цього й заходитимеш? — спитав Авакум.

— І щоб спати на пружинах,— лукаво посміхнулась Балабаниха.— В мене ліжко з пружинами. Ляжеш у нього і не відчуваєш, що лежиш. Дуже зручно.

Після такої цікавої, розмови Авакум знову натоптав люльку тютюном, сів ближче до вогнища і мовчки закурив.

Прибравши зі столу, Балабаниха пішла в другу кімнату і засвітила лампу. Крізь відчинені двері Авакум побачив половину високого ліжка з образками на залізній спинці. Воно було застелене білосніжною ковдрою з козячої вовни, а на стіні біля нього висів плетений килимок.

Балабаниха голосно позіхнула, ліниво потяглась і почала розбирати постіль.

Слабкий вітерець зітхнув у димарі.

Авакум підвівся, надів плащ і кашлянув.

— Ти йдеш? — повернулася до нього Балабаниха, тримаючи в руках білосніжну ковдру.

— Вже час,— відповів Авакум. ,

Замість того щоб згорнути ковдру — вона вже почала це робити,— Балабаниха зрову застелила нею ліжко. Трохи постоявши замислено, жінка спитала:

— Вже дев'ята година?

— Минає,— відповів Авакум.

Вона знову замислилась. Тепер її очі дивилися вже не на Авакума, а кудись убік.

Застебнувши плащ, Захов пішов до дверей.

— Чи довго спатимеш завтра? — раптом спитала Балабаниха.

Авакум застиг на місці — в її голосі забриніли нотки, що здалися йому якимись особливими. І те, що Балабаниха застелила ліжко білосніжною ковдрою і довго мовчки дивилася кудись повз нього, все це здалося йому незвичайним.

— Чи довго спатиму? — повторив він, щоб обміркувати відповідь. І сказав: — Балабанихо, цієї ночі я не спатиму тут. Цю ніч я буду, мабуть, гостем бая Гроздана. Він запросив мене зайти — поговорити і випити келих вина, і я, напевно, залишусь у нього ночувати.

— Ти хитро придумав,— здвигнула плечима Балабаниха. Вона не промовила більше ні слова.

— Я замкнув кімнату, ключ у мене,— додав Авакум.— На добраніч! — і вийшов.

Дощ припустив.

Авакум грюкнув хвірткою і обережно попрямував широкою дорогою, яка вела у Верхній квартал. Стояла непроглядна темрява. Дійшовши до першого перехрестя, його вело чуття, Авакум раптом звернув ліворуч, відлічив десять кроків. Тут десь був перелаз. Обережно торкаючись рукою тину, він став навпомацки шукати перелазу.

Колючки кінчилися за кілька кроків.

Авакум підібрав плащ, перескочив через тин і пішов навпростець. Попереду, в темряві, стояв будинок Балабанихи.

Дощ шумів у зів'ялому листі.

Дійшовши до будинку, Авакум притулився до рогу, що був ближче до вікна, і почекав. Менше як за хвилину світло в будинку погасло. Балабаниха вийшла на ганок, огледілась і, дрібно ступаючи, попрямувала до хвіртки. Постать її розтанула в темряві.

Авакум почекав ще трохи, потім, нахилившись, перебіг до надвірних східців, піднявся на галерею і тихо причинив за собою двері своєї кімнати.

Крізь відчинене вікно вітер задував вологе повітря і дрібні краплини дощу.

Одного разу я спитав Авакума:

— Чому ти сказав Балабанисі, що не ночуватимеш у своїй кімнаті? Що ти мав на думці, навіщо тобі потрібно було її обманювати? Чи, може, й справді був певний, що хтось уночі прийде в цей дім?

Авакум знизав плечима.

— Нічого я тоді не думав і нічого конкретного не уявляв. Спало мені на думку, що повинен лишитись у будинку непоміченим — і лишився!

Помовчавши трохи, посміхнувся:

— Я відчував, що цієї ночі має щось трапитись, або, точніше, повинно щось трапитись...

Авакум лежав у ліжку одягнений, вкритий тільки мокрим від дощу плащем. Прислухався до легкого постукування краплин по віконній рамі, до тихої розмови вітру з сукуватою сосною і ні про що не думав.

Час немов зупинився.

Раптом Авакум здригнувся від приглушеного рипу вхідних дверей. Хтось відчинив їх і пройшов через передпокій. Почулось клацання замка, і знову все потонуло в нічній тиші.

«Двері рипнули тільки раз,— подумав Авакум.— Тепер вони відчинені, можливо, когось чекають? Ключ теж клацнув раз».

Захов лежав у темряві з розплющеними очима.

Але йому здалося, що хтось пройшов через передпокій. Це вже були важчі й певніші кроки. І знову запанувала тиша.

Дощ постукував по віконній рамі.

Авакумові стало смішно — ще, чого доброго, простудиться, лежачи під мокрим плащем, через любовні побачення з Балабанихою!

Але не поворухнувся. Все чекав: трапиться щось особливе, таке, що має безпосередній зв'язок із враженнями, які його свідомість увібрала за день.

І раптом відчув, як мороз пішов по всьому тілу. Хтось піднімався сходами — один східець рипнув, потім другий — і так до самого помістка.

Авакум не замкнув своїх дверей. Навмисно він їх не замкнув чи просто забув повернути ключ, не міг пригадати. В цю мить він ні про що не думав.

Але людина, що піднялась на сходовий помісток, не мала наміру входити до його кімнати. Вона відчинила двері комірчини і ввійшла всередину.

Що їй треба було там, серед лахміття та препарованих птахів і тварин? З несподіванки та подиву Авакум мало не скочив з ліжка.

Він опам'ятався лише тоді, коли знову почув тихе рипіння східців. Людина вже була на подвір'ї.

Далі все сталося за хвилину-другу. Авакум кинувся до вікна, перескочив лутку і, схопившись за гілку старої сосни, почав швидко спускатись униз. Ще не відчувши під собою землі, він кинувся до тину. Попереду бігла людина.

Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати ліхтарик, але посковзнувся, похитнувсь і впав горілиць на мокру траву.

Підводячись, він гірко посміхнувся: усвідомлював,, що програв першу сутичку.

Він довго не міг заснути, бо втратив таку нагоду! Що заважало йому присвітити ліхтариком в очі невідомому, коли той був ще в комірчині? Це могла б зробити навіть жінка...

Авакум скрипнув зубами, повернувся до стіни й заплющив очі.

На світанку Авакума розбудив вітер, який згинав і ламав гілки старої сосни. Сірі розірвані хмари пливли по небу, і в їх отворах блищали клапті синього, вимитого неба.

Немов вітром здуло поганий настрій Авакума: коли розплющив очі, йому здалося, що поблизу лунають звуки знайомої мелодії. Дуже весела мелодія, напевно вальс.

«Тепер треба глянути, що діється в комірчині»,— подумав Авакум. Він узяв рушник і вийшов на подвір'я. Довго мився і хлюпався біля колонки, поки шкіра почервоніла від холоду.

«Зараз подивлюся, як там у комірчині»,— подумав знову

і почав голитися. Раптом згадав: мелодія, яка розбудила його, була з опери «Євгеній Онегін».

Авакум надів новий пуловер, почистив взуття, вилив жменю одеколону на волосся і став зачісуватися перед люстерком, прикріпленим до штатива з пробірками. Весь цей час він висвистував вальс із «Євгенія Онєгіна», немов навпроти світився рожевий фасад з жовтими балкончиками, а не хмурилася здиблена Зміїця.

Галерею, дверну ручку й двері в комірчину цілу ніч поливав дощ. Шукати тут якихось слідів не було рації.

Усередині все було так, як Авакум бачив і запам'ятав учора.

Він зупинився і почав уважно оглядати речі. Це тривало близько десяти хвилин.

Нарешті Авакум посміхнувся: йому здалося, що підставку, до якої було прикріплене ведмежа, зсунуто вліво пальців на два. Виднівся лівий верхній ріжок скрині. Учора, коли він закривав скриню підставкою, всі ріжки були закриті,— це він добре пам'ятав. А тепер лівий ріжок відкритий пальців на два. Хтось пересунув ведмежа вбік, ліворуч, мабуть, щоб заглянути в скриню й засунути руку. А потім у темряві-не встиг поставити опудало точнісінько так, як воно стояло. «Зміщення якраз два сантиметри»,— подумав Авакум.

Він поставив ведмежа на підлогу і заглянув у скриню. Всередині ніби нічого не змінилося. На дні та сама купа різноколірних камінців, а зверху, на тому самому місці, куди поклав його Авакум, лежав камінь, загорнутий в аркуш із зошита з написом: «Зміїця, 7 серпня». І папір, і напис були ті самі. Тільки трохи змінився колір мінералу. Авакум чудово пам'ятав, що той камінь був коричневий. Цей, який він зараз тримав у руці, розміром і формою був схожий на той, а колір мав інший — якийсь білястий.