Контррозвідка

6

Капітанові контррозвідки Авакумові Захову (під цим ім'ям він був відомий на службі) пощастило заснути тільки на світанку. Та й сон його був не справжній — якесь забуття у напівдрімоті, якийсь напівсон, де реальне і нереальне чергувалося, наче в калейдоскопі.

На столі ще блимала настільна лампа, а її мерехтливе світло швидко тануло і зникало — крізь навстіж розчинене вікно входив ясний літній ранок.

То була звичайна парубоцька кімната, яка нічим не різнилася від більшості парубоцьких кімнат на світі. Тут стояли високі стелажі з книжками, але не книжками вона була знана, бо в багатьох парубоцьких кімнатах теж є книжки і навіть у більшому числі. Що в кімнаті Захова на полицях стояли наукові праці, здебільшого історичної тематики, також не було нічого незвичайного, бо на світі, мабуть, є багато парубків — істориків за фахом та покликанням або просто охотників до історичного читва. В житті Авакума вони відігравали значну роль, бо першим його фахом була археологія. Тому книжки, старанно розставлені на полицях, в основному були праці з археології та історії.

Можливо, дехто здивується, що перший Авакумів фах — археологія, вважатиме це вигадкою. Що ж, і мені спочатку це здалося неймовірним, якоюсь оригінальною вигадкою, створеною, щоб приховати від цікавих очей та вух справжню діяльність Захова.

Але в даному разі ніякої вигадки не було. Авакум мав кілька фахів. Блискуче закінчивши історичний факультет Софійського університету, а потім аспірантуру з епіграфики, він спеціалізувався у Москві на реставрації археологічних знахідок. Повернувшися з Москви, працюючи позаштатно в археологічному інституті, встиг закінчити заочно фізико-математичний факультет, самостійно опанував мистецтво художньої фотографії та фотолабораторну справу. Непередбачена обставина зробила його добровільним співробітником держбезпеки. Відтоді його життя несподівано змінилося — археологія відійшла на задній план. Добровільного розвідника зарахували на штатну посаду в органи держбезпеки, а штатний археолог стаз позаштатним працівником археологічного інституту, отримуючи за свою роботу гонорар.

У списках позаштатних співробітників археологічного інституту він залишився під своїм справжнім ім'ям. А в органах держбезпеки був відомий під псевдонімом Авакум Захов. У парубоцькій кімнаті Авакумовій не знаходилося нічого вартого уваги, зате сам він був цікава, своєрідна людина. Зросту він мав, здається мені, сто вісімдесят сантиметрів. Широкі, дужі плечі, трохи похилені вперед, руки довгі, важкі, трохи зігнуті в ліктях.

Здалеку він нагадував колишнього боксера важкої ваги, екс-чемпіона, який не так давно залишив ринг за віком — Авакумові було під сорок. Але враження, що то людина грубої фізичної сили, зникало зразу ж, як тільки його бачили зблизька. Його тонке, довгасте, вилицювате обличчя з високим чолом і енергійним підборіддям освітлювали великі сіро-голубі очі. Під час відпочинку, роздумів чи реставраторської роботи над якоюсь античною знахідкою, що поглинала всю його увагу, очі його були спокійні, замислені, незмірно глибокі. Тоді їхній блиск був теплий і чистий. Коли ж він вивчав обстановку, в якій сталося щось, або шукав чиїхось слідів, ці задумливо-споглядальні очі раптом ставали суворими, педантично вимогливими, безконечно уважними навіть до ледь помітних подробиць. У такі хвилини вони здавалися зовсім сірими і холодно поблискували з-під напівопущених повік, наче полірована сталь.

Зіниці цих очей пропускали до себе чужий погляд, і він губився — тремтливий і безпомічний — в їхній глибині, або відштовхували його від себе, нецеремонно й різко, як негостинний господар. Усе залежало від його настрою.

У нього був русявий, трохи кучерявий чуб, як у актора, виконавця ліричних ролей, опуклий лоб математика й експериментатора, а пальці його боксерських рук були довгі, тонкі, нервові, як у професійного музики. Авакум любив жартувати, хоча й стримано, інколи бував говірким і веселим, а інколи таким мовчазним, що створював враження пригніченої, зажуреної людини.

Отже, Авакум Захов тільки був задрімав, поринув у легкий ранковий напівсон, коли телефон на столику біля ліжка різко й настирливо задзвонив. Вночі й на світанку телефони завжди дзвонять якось надто тривожно, примушуючи людину здригатися з несподіванки, навіть якщо вона тільки-но забулася в легкому прозорому спі. Але Авакум і бровою не повів і, не підвівшись, простяг руку, подув за звичкою в трубку і сказав спокійним, чітким голосом, не розплющуючи очей:

— Слухаю!

Повідомляли, що за десять хвилин прибуде службова машина й відвезе його до начальника управління полковника Манова.

Цієї ночі капітан контррозвідки втратив сон не через обставини ділового характеру. Причина безсоння була поза колом його службових обов'язків та тривог. По суті, нічого особливого не сталося.

Надвечір Авакум подзвонив по телефону лаборантці Сії Жейновій, яка працювала в хімічній лабораторії великого парфюмерного підприємства. Сія Жейнова, незважаючи на свої двадцять два роки і захоплення баскетболом, запалилася цікавістю до археології, і, либонь, саме тому він дзвонив їй тричі на тиждень, запрошуючи на прогулянку. Все йшло добре й закінчилося б добре, коли б викриття шпигунської резидентури «Дубль-В» (Василев — Вапурджієв) не примусило Авакума пробути довгий час далеко від Софії. Повернувшись, він, на превеликий подив, дізнався, що Сія дуже зацікавилася струмами високої напруги і двічі на тиждень ходила на прогулянку з молодим інженером заводу електроапаратури. Той молодик, родом з Тирнова, був земляк Ава-кумів, його близький друг і приятель ще з юнацьких років. Вони разом пірнали у вири Янтри, разом куштували кавуни з чужих баштанів, і нічого дивного, що Авакум познайомив його з Сією.

Але то тільки теоретично, практично ж Авакум програв. Насамперед він більше не бачив відвертого, ясного погляду свого приятеля: коли вони бували разом, інженер, невідь чому, не дивився йому в очі. Друга втрата була ще відчутніша — його зустрічі з Сією з трьох на тиждень звелися до однієї. Сія нарікала на брак часу, а Авакум був делікатний і не мав звички наполягати.

У суботу надвечір Авакум накрутив телефонний номер Сіїної квартири. Гудки, які видавала мембрана, долинали до його слуху наче з далекої неосяжної пустелі. Певно, ті гудки й розвеселили Авакума, бо він осміхнувся і бадьоро заходив по кімнаті. Потім, висвистуючи веселу пісеньку, пішов у ресторан навпроти повечеряти. Особливого апетиту не було, проте Авакум добре перекусив і навіть випив пива. Незабаром він повернувся додому, бо йому здалося, що небо заволокло хмарами і ось-ось почнеться злива. Переодягнувшись, він зняв з полиці третій том «Історії Стародавнього Риму», запалив сигарету і поринув у читання.

Близько десятої вечора хтось постукав у двері. То був інженер заводу електроапаратури. Красень з пишним волоссям, різко окресленим ротом, усміхненими мигдалевими очима, елегантний у своєму бежевому костюмі, стрункий і тонкий, як дівчина, він більше скидався на музику з джазового оркестру, ніж на інженера солідного заводу. Чоловікам такого типу, які все сприймають з веселим усміхом і проводжають сміючись, Авакум таємно і незлостиво заздрив, мабуть тому, що сам не був схожий на них.

— Заходив у гості до знайомих,— пояснив інженер,— побачив у тебе світло й вирішив завітати. Що ти читаєш?

Він говорив, розпитував, усміхався, а очі його нишпорили по кімнаті. І хоч в інженера був певний, задоволений вигляд, він уникав дивитися в очі приятелеві.

— Весело було? — спитав Авакум і тихо додав: — Ти здаєшся дуже щасливим!

— Невже?! — вигукнув інженер і відвернувся.

— А що то за шоколадна пляма у тебе на коліні? — показав Авакум.

Інженер здригнувся, глянув на пляму і зніяковів. Квапливо вихопивши носовичок, він почав ревно терти штани,

— Від морозива,— промимрив він.

— Марно чистити її,— зауважив Авакум. Вони трохи помовчали. Авакум сказав:

— З тебе поганий кавалер. Як ти міг допустити, щоб Сія йшла додому сама?

Інженер, розтуливши рота з подиву, глянув на нього. Авакум закурив, постояв перед відчиненим вікном, глянув на небо і сказав:

— Дощу не буде. Вітер розігнав хмари. Ось уже видно й зорі! — Він повернувся, зручно вмостився у кріслі біля стола, ледь усміхнувся і докірливо похитав головою.

— Як міг ти відпустити Сію додому саму?

— Я ж бо сказав тобі, що був у знайомих,— виправдовувався інженер.— 3 Сією я не зустрічався!

— Цього вечора ти вдруге дуриш мене,— посміхнувся Авакум. Він струсив попіл із сигарети.— А по суті, яка потреба тобі дурити? Хіба я тобі в чомусь заважаю? Чого боїшся? Якщо ти подобаєшся дівчині, бажаю успіху! Тут немає нічого поганого. Погано, що ти намагаєшся хитрувати, любий, а хитрувати не вмієш, кмітливості бракує, рішучості. Після п'ятої години вечора ти був із Сією і тільки з півгодини тому побажав їй на добраніч. А мені кажеш, ходив у гості. Хіба так можна?

Інженер слухав його мовчки, похнюпившись.

— А провів ти ці п'ять годин із Сією приблизно так,— провадив Авакум.— Я відновлюватиму з пам'яті. Слухай! О п'ятій годині, без кількох хвилин, ти вийшов зі своєї квартири, подався на трамвайну зупинку, що біля вас, і дочекався «шістки». Спитав у кондуктора, де пересісти. На площі Відродження ти пересів на «четвірку» і зійшов на передостанній зупинці, навпроти скверика з фонтанчиком. Час — п'ята година десять хвилин. У тебе лишається ще двадцять хвилин до зустрічі. Знічев'я ти починаєш оглядатись і помічаєш будку. Над її входом зелена вивіска з червоним написом: «Салон для чищення взуття». У цьому «салоні», що має п'ять кроків завдовжки і три завширшки, працюють двоє циганчат: Ахмед і Салі. Салі — менший брат Ахмедів. Ти сідаєш на його стілець, тобто розташовуєшся на робочій площі Салі.

О п'ятій годині двадцять хвилин ти знову кидаєш якір па зупинці, тепер уже в начищених до блиску черевиках, і терпляче ждеш нашу спільну знайому — милу й великодушну. Як завжди, вона запізнюється на якихось двадцять хвилин. Вам ніколи чекати другого або третього трамвая — пропустите кіножурнал, і ви сідаєте в переповнений вагон. Тут у тисняві сталася прикрість із нижнім гудзиком твого піджака.

У цьому місці монолога Авакума інженер, помацавши піджак, розгублено і трохи злякано глянув на нього: нижнього гудзика справді не було.

— Зі мною теж таке траплялося,— знизав плечима Авакум і нахмурився. Він трохи помовчав і повів далі: — Ви йдете в кінотеатр «Балкан», де демонструється, здається, якийсь італійський фільм. Потім ти проводжаєш Сію до трамвайної зупинки, що біля будинку профспілок. Тут є кондитерська, і ти галантно запрошуєш даму поїсти морозива. Але всі п'ять столиків зайняті, і ви змушені їсти морозиво стоячи. Тут сталася друга прикрість цього вечора — на твої штани ляпнуло шоколадне морозиво.

Вийшовши звідти, ви обоє мимохіть глянули на третій поверх третього будинку праворуч — там моє вікно, і помітили, що воно світиться. Так... Потім наша мила й великодушна знайома йде додому — вона раптом каже, що в неї болить голова. А ти, мій давній і вірний друже, спонукувавші хтозна-якими почуттями і міркуваннями, приходиш сюди, щоб запевнити мене, ніби провів вечір у близьких знайомих, а не десь-інде.— Авакум запалив другу сигарету і знову посміхнувся.— Може, ти хочеш упевнити, що Сії не було з тобою? Навіщо ці намагання, мій любий? Кому потрібне твоє алібі?

Обличчя інженерове почервоніло, потім стало блідим, мов пошарпана обгортка «Історії Стародавнього Риму», що лежала перед ним на столі.

— Так,— промовив він і глухо кашлянув.— Значить, так... Ти стежив! Ти за нами шпигував! Чудово. Ось чому я весь час відчував неприємний холодок на своїй спині, наче хтось ішов за мною.

— Ти відчував неприємний холодок на своїй спині? — Авакум глузливо подивився на нього.— Може бути, якщо твоя совість міститься десь під лопатками.

Він загасив недопалок, постояв біля вікна, повернувся і став перед великим дзеркалом, яке висіло навпроти книжкових полиць.

— Ти ж знаєш, що такі лицарі, як я, часто програють у любовних змаганнях! — посміхнувся Авакум.— Чому це повинно тебе турбувати? Мої невдачі зумовлені буттям. Ти не винен! Таким жінкам, як Сія, не подобаються сухорляві особи, як я. Вони не люблять зморщок, а моє чоло вже пооране ними. їм не подобається сивизна, а мої скроні, як кажуть поети, вкрив срібний іній. І потім, я не вмію сміятися так, щоб рот розтягався до вух, запас анекдотів у мене бідний, а як почну співати, то тільки сум наводжу на слухача....— Він відкинувся на бильця крісла і простяг довгі ноги.— А щодо обвинувачення у шпигунстві, за це слід було б нам'яти тобі вуха, як я їх м'яв не раз у дитинстві, пригадуєш? Однак ти мій гість, а закони гостинності зобов'язують мене бути уважним і чемним.

— Тоді звідки ти знаєш усі ці подробиці, якщо не стежив за нами? — спитав інженер, намагаючись приховати неприязнь.

Авакум помовчав, випустив кілька кілець синюватого тютюнового диму і знизав плечима.

— Я ж тобі казав, що ти не вмієш хитрувати. А людина, яка не володіє тонкощами цього мистецтва, сама нерідко потрапляє в пастку. Вона, мов сорока, що дуже високої думки про себе, а насправді зовсім дурний птах. Ти питаєш мене, звідки я знаю романтичні подробиці, про які йшлося. Гаразд! Як ти, мабуть, помітив, настрій у мене чудовий, і я згоден відповідати на будь-які твої запитання... Отже, сьогодні по обіді я вас не бачив і не мав наміру стежити за вами. Воронь боже! Спитай у моїх господарів, коли саме я виходив. Вони скажуть тобі, що я виходив між сьомою та восьмою годинами. І це правда. Ти мусиш їм повірити. Мої господарі дуже милі й поважні старики і нізащо в світі не прирекли б свої душі на вічні муки заради того, щоб обманювати тебе. Але звідки ж я знаю про ваше пообіднє побачення? Відомості про нього дав мені ти, любий, а я їх тільки узагальнив. Почнімо з плями, з цієї коричневої пляминки на твоєму коліні. Ти сам признався, що вона від морозива, ще й дуже зніяковів, помітивши її. Спинімося на хвилинку на цьому факті. По-перше, пляма була ще мокра — отже, морозиво ти їв не більш як п'ятнадцять хвилин тому, тобто о десятій з чвертю, невдовзі після закінчення кіносеансу, і їв десь недалеко, в якійсь поблизькій кондитерській. По-друге, мимоволі постає питання: чому чоловік, який так любить хильнути чарку слив'янки й закусити, пригощається морозивом, та ще й пізно ввечері? Є тільки одна можлива і розумна відповідь: цей чоловік був з жінкою. По-третє, як ляпнуло морозиво? І тут є тільки одне пояснення: ти їв морозиво стоячи і, як завжди, з підігнутим лівим коліном. При цьому ти розмовляв з жінкою і дивився їй в обличчя, а тому трапилася невелика неприємність, а ти, звичайно, й не помітив цього. Але чому ви їли морозиво стоячи? Дуже просто, бо кондитерська мала, а столики були зайняті. Де поблизу є така кондитерська? Навпроти, за трамвайною колією, на розі, якраз біля трамвайної зупинки. Тепер давай пов'яжемо час, коли ви їли морозиво, з розташуванням кондитерської. Цю кондитерську відвідувачі заповнюють десь близько десятої години з чвертю, коли в найближчому кінотеатрі закінчується вечірній сеанс. Логічно зробити висновок, що ви не випадково потрапили в цю кондитерську, і не випадково саме в цей час. З усього випливає: ти був з дівчиною в кіно, й неодмінно в кінотеатрі «Балкан». Про все це я дізнався з маленької коричневої пляминки на твоєму лівому коліні... Хіба не так?

Інженер дивився на нього з розтуленим ротом, не кліпаючи очима.

— А хто ж ця дівчина? — ледь посміхнувся Авакум.— Кожен хлопець може ходити з будь-якою дівчиною в кіно і потім пригощати її морозивом. Я одразу уточнив, сказавши, що ця дівчина — Сія, і не помилився. І не тому, що відчув це і здогадався, а тому, що ти сам підказав мені і адресу, і особу... Отже, почнімо знову з цієї злощасної плями. Коли я показав її тобі, ти зніяковів, відразу вийняв носовичок і заходився витирати пляму. Ти справді зніяковів, мій любий, а коли людина ніяковіє, вона втрачає здатність бачити і звертати увагу на найдрібніші звичайнісінькі речі. Так, наприклад, дістаючи носовичок, ти не помітив, як з твоєї кишені випав трамвайний квиток. Я крадькома підняв його й розглянув біля вікна. Про що розповів він мені, цей квиток?

Квиток підказав мені час, коли ти вийшов з дому, і напрямок твого маршруту. П'ята година. Спочатку шостий номер трамвая, потім четвертий. Куди веде ця ламана лінія? Вона веде, безперечно, на схід, до парку, до вулиці царя Івана Асена II. Уяви собі, що ця вулиця, хоч і носить ім'я великого болгарського царя, не викликає в мене історичних асоціацій, а нагадує про русяву дівчину з вередливим ротиком і веселими очима. Дівчина живе навпроти скверика з фонтанчиком, у тому самому ряді будинків, де висить зелена вивіска з червоним написом. Як я дізнався, що ти ввійшов до Ахмеда з Салі? І що саме Салі мав приємність і честь начистити до блиску твої італійські черевики?

По-перше, і найнедосвідченіша людина, глянувши на кінчасті мокасини на твоїх ногах, відразу зрозуміє, що їх начистили кілька годин тому, і трудився не аматор, а майстер своєї справи. Ти скажеш: хіба тільки в Ахмеда і Салі можна почистити взуття? Ні, цього не можу сказати. В Софії багато таких будочок, але я б'юсь об заклад — сто тисяч проти одного, що о п'ятій годині десять хвилин ти сів на стілець Салі й що саме Салі наводив блиск на твої італійські черевики. Чому? Бо Салі має невикорінну ваду — він дуже старанно чистить тільки зовнішні вигини черевиків, та так, щоб вони блищали як дзеркало, а до внутрішніх вигинів ставиться з так званою «службовою байдужістю», тобто не вкладає в цю частину роботи творчого запалу. Подивись, будь ласка, на ранти: із зовнішнього боку взуття нитки чисті, сніжно-білі, наче тільки що вийшли з вушка швацької голки. А з внутрішнього боку вони сірі, забруднені й старі. Такий явний контраст можливий тільки у Салі. Хлопець щодо цього невиправний...

Усе це, друже, я знаю з власного досвіду. Дівчина, яка живе навпроти скверика з фонтанчиком, наша спільна великодушна русява знайома з вередливим ротиком і веселими очима, має погану звичку запізнюватись на побачення, в чому, думаю, ти теж мав чудову нагоду пересвідчитись. А що робити, коли дівчина опізнюється? Практичні люди, як ми з тобою, вдаються у таких випадках навіть до послуг Салі...— Авакум розпростав плечі, подивився на свого онімілого приятеля й засміявся.— Щойно ти звинуватив мене в шпигунстві. Це дурниці, мій любий! Як кажуть, цього дня я не бачив вас і через тин. Пляминка на лівому коліні, трамвайний квиток і нитки на рантах — ці дрібниці самі розповіли мені романтичну повість про твоє пообіднє побачення.

В Авакумовій кімнаті між ліжком та книжковими полицями стояла важка дубова скринька, окута старовинним залізом. Верхня частина віка була інкрустована перламутром — від викладеного перламутровими лусочками сонця розходилося таке саме перламутрове проміння. З цієї скриньки Авакум дістав пляшку з вином і два старовинних теракотових келихи, архістаровинних, зроблених, мабуть, ще за часів Гомера.

— Це пам'ять про мого батька,— пояснив Авакум і наповнив келихи вином. Він цокнувся з приятелем, побажав йому успіху в коханні, відпив кілька великих ковтків і замислився. Потім, задумливо стежачи за цигарковим димом, промовив: — У цей античний посуд ми наливаємо сучасне вино! Що це нагадує тобі?

Інженер знизав плечима.

— Є, мабуть, неписаний закон, що гарні жінки закохуються у бевзів! — Авакум вибухнув веселим сміхом. Цього вечора він уперше засміявся від щирого серця.

Потім він узяв келих, вихилив його одним духом і показав пальцем на малюнок на його опуклому боці: стрімку сарну наздоганяла оперена стріла.

— Догадуєшся, що означає цей малюнок? — спитав Авакум.— Ні, звичайно? Гаразд, я розтлумачу тобі, хоч це і не має особливої цінності для тебе — людини з широкими культурними запитами. Двома словами: істина, яка завжди біжить попереду, і людський дух, що завжди женеться за нею. Інколи дух наздоганяє істину, інколи вона тікає від нього, але це не так важливо. Вона — жінка і часто обманює того, хто женеться за нею. Що ж важливе в цьому?

— Щоб стріла наздогнала сарночку! — швидко відповів інженер.

— Стріла, що летить! — посміхнувся Авакум.

Коли інженер нарешті пішов, Авакум довго міряв кроками кімнату. Він намагався зосередитись на третьому томі «Історії Стародавнього Риму», замінив сигарету люлькою і знову люльку сигаретами. Цієї ночі йому не читалося.

Тоді Авакум вийняв із шухляди маленький альбом і почав переглядати листівки та фотографії, але й це, здається, швидко набридло йому, бо він знову почав ходити від вікна до дверей і назад.

Спробував думати про наступні дні. З завтрашнього дня він у відпустці, але йому було чомусь невесело.

За цим заняттям застав його світанок.

У цей час з управління подзвонили по телефону.