Контррозвідка

14

У Смоляні його наздогнав лист від полковника Манова. Полковник писав:

«Я прочитав протоколи перших кількох допитів звинуваченого Методія Парашкевова. Прочитав дуже уважно і можу сказати, що тепер знаю в цій справі стільки ж, скільки й на самому початку. В усякому разі, хочу процитувати кілька пунктів, які мені здаються цікавими.

На першому допиті, щоб викликати затриманого на розмову, слідчий попросив розповісти трохи про себе. Методій Парашкевов зітхнув: «Що вам розповісти, коли ви позбавили мене можливості закінчити цікаву й корисну справу, на яку я покладав великі надії».

«Яку справу ви маєте на увазі?» — спитав його слідчий.

Методій помовчав і посміхнувся.

«Думав одружитись,— і додав: — Для такого старого парубка, як я, це було б значною подією, про яку варто поговорити, правда ж?»

«Як ви можете пояснити свої постійні прогулянки в гори»,— спитав його слідчий.

Парашкевов відповів:

«Ходжу на полювання».

«На полювання беруть рушницю, а ви часто ходили без рушниці. Хіба можна ходити на полювання без рушниці?»

«Не можна, звичайно,— хитнув головою Методій,— але, крім полювання, я маю й інші інтереси».

«А саме?» — спитав слідчий.

«Вивчаю природу».

«Ви кажете, що вночі проти двадцять третього серпня вийшли на прогулянку і попрямували на схід від Момчилова. А свідки зустріли вас на шляху, що веде в село Ликіте, тобто ви йшли в напрямі, протилежному тому, який вказуєте. Навіщо ви нас вводите в оману?» — спитав слідчий.

«Це моя особиста справа»,— відповів учитель, стиснувша губи, і більше не сказав про це ні слова.

На другому допиті слідчий поставив звинуваченому таке питання:

«Торік у місцевості Зміїця під час перестрілки було вбито диверсанта Кадемова з села Ликіте. Ви знали цю людину?»

«Знав,— відповів Методій.— У нього було метке око і тверда рука. Був добрий мисливець».

«Ви часто ходили з Кадемовим на полювання?»

«Кілька разів зустрічалися в горах».

«Чи не пригадаєте, коли ви зустрілись востаннє?»

Парашкевов спокійно відповів:

«Здається, це було за рік до того, як він утік на південь».

«А коли ви бачились після цієї зустрічі?»

«Можливо, зустрілися б у день його похорону, але я полінувався йти в Ликіте»,— посміхнувся Методій.

Під час третього допиту слідчий спитав затриманого:

«Ви, громадянине Парашкевов, заперечуєте свою участь у нападі на військово-геологічний пункт. Але як ви тоді пояснюєте, що на розбитому склі знайдено сліди ваших пальців?»

«Коли б я був детектив, то задовольнив би вашу цікавість,— знизав плечима Методій Парашкевов. І, трохи подумавши, додав: — Є тільки одна версія — хтось узяв мої пальці, коли я спав. Узяв їх, пішов на пункт і розбив ними вікно. А потім повернувся і знову поклав їх на місце. А ви як думаєте?»

«Це несерйозно»,— промовив слідчий.

«Навпаки! Це настільки ж серйозно, наскільки серйозне ваше звинувачення проти мене!» — сердито глянув на нього Парашкевов.

Тоді слідчий звелів принести ампулу з хлороформом, рушник, недопалок сигарети і спитав його:

«Чи пізнаєте ви ці речі?»

«Як же мені їх не пізнати! — відповів Методій.— Ампула та рушник, безумовно, мої, бо я купував їх за свої гроші. А щодо недопалка,— він деякий час оглядав його,— то я не певен. Може, він і не від моєї сигарети. Усі недопалки схожі між собою, як близнюки».

«Прошу,— сказав слідчий,— про недопалок не турбуватись. Ми вже потурбувались, щоб його дослідили. Експертиза встановила на ньому сліди ваших пальців і вашого взуття».

«Тоді недопалок теж мій,— посміхнувся Методій.— Пригадую, коли я проходив повз пункт, то кинув сигарету десь недалеко від вікна, а що дув сильний вітер, то затоптав його, щоб не накоїти лиха».

«У вас чудова пам'ять,— сказав слідчий,— тому ви легко пригадаєте, як ваш рушник просочився хлороформом і опинився на голові старшини Стояна».

Методій Парашкевов довго мовчав.

«Прошу, кажіть!» — нагадав слідчий.

«З мого хлороформу,— сказав Методій,— того вечора не взяли жодної краплини, я дуже добре пам'ятаю поділки на ампулі і риску, до якої доходила рідина. Рідина залишилась на тому самому рівні».

«А хто, крім вас, може підтвердити це?» — засміявся слідчий.

Парашкевов знизав плечима і сам засміявся.

«Слухайте,— сказав він,— ця історія з моїм рушником справді цікава. Як і надзвичайно цікавий випадок з відбитками моїх пальців. Коли ви справжній слідчий, то повинні розгадати ці загадки — і для себе, і для мене. Проте якщо ви витрачатимете час на мою скромну персону, то, запевняю вас, даремно згаєте час і ніколи не дійдете істини».

«Поки що істина крутиться саме навколо вашої скромної персони»,— налякав його слідчий.

Помовчавши трохи, Парашкевов знову заговорив:

«За себе я не боюсь, бо в цій темній справі не брав ніякої участі. Є розумні люди, які встановлять це. Хіба в наш час можна засудити людину за злочин, якого вона не вчинила? Не примушуйте мене сміятись, прошу вас, бо я не з тих людей, які люблять сміх».

Так закінчився третій допит.

Звинувачений, здається, не розумів, у яке становище потрапив. Така наївність — добра ознака, і водночас у ній є щось трагічне. Добре те, що затриманий — людина спокійна і не живе під страхом. Однак його оптимізм, віра в те, що все закінчиться добре і що ніяка небезпека не загрожує йому, просто жахливі. Парашкевов не знає, що факти і речові докази в цій справі такі, що його одразу можна віддати, до суду. Спроба навмисного вбивства, напад на військово-геологічний пункт, викрадення документа стратегічного значення — ти знаєш, як закон карає за це. І якщо справу ще не передано прокуророві, то причина не у бракові доказів проти звинуваченого. Такі докази є, і вони незаперечні! Причина в нашому бажанні до кінця розмотати дві нитки цього злочину, тобто розкрити його організаторів, людей, які взяли участь у ньому, і центр, який ними керує. Звичайно, якщо ми зволікатимемо, якщо слідство затягнеться і втратить перспективу, Методій Парашкевов, хоч і єдиний у цій справі, постане перед судом.

Що ж до тих контрзаходів, яких ми вжили, крім твого відрядження в Момчилово, то їх наслідки не дуже втішні. Але ти повинен знати про них. По-перше, креслення стратегічного значення, очевидно, не переправлено за кордон, бо момчиловська і сусідні з нею прикордонні дільниці перебувають під посиленим наглядом. Не помічено, щоб хтось намагався підійти до прикордонної лінії. Але це не означає, що документ не потрапив до рук чужої розвідки. По-друге, посилені радіопеленгаторні пункти перехопили тільки одну коротку шифрограму, передану по ультракороткохвильовій станції двадцять четвертого серпня з місцевості за двадцять кілометрів від Момчилова на північ-північний захід. Місце дії таємної радіостанції не зафіксоване з цілковитою точністю, передача тривала близько півхвилини. Під час передачі поблизу прикордонної лінії пролітав чужий літак.

Я надішлю тобі, мабуть завтра, координати зафіксованих пунктів, звідки передано дві попередні ультракороткохвильові шифрограми, а також вкажу приблизні координати місця, звідки передано останню шифрограму. На жаль, усі три шифрограми досі не розшифровані. Але встановлено, що прийом вела та сама станція. Спробуй налагодити регулярний позачерговий зв'язок зі Смолянським окружним управлінням і місцевим населенням, яке допомогло б тобі хоча б як «археологові». Будь обережним і поза населеними пунктами не ходи без зброї. Я подбав, щоб ти мав цілодобовий радіозв'язок із Софією...»

Авакум прочитав цього листа в кімнаті готелю, де зупинився на ніч. Записавши деякі дані в блокнот, засвітив сірник і спалив листа. Він сперся на підвіконня і довго дивився на вулицю. Ранок був похмурий, сірий. Над горбами нависало свинцеве небо.