Контррозвідка

28

Тим часом я сидів у своїй кімнаті і, як-то кажуть, «тремтів у чеканні». Я не боявся того, що мало трапитись. Навпаки, непокоївся, що може взагалі нічого не трапитись.

Час був холодний, і я змерз, сидячи на стільці. Навіть коліна й плечі в мене тремтіли. Я завжди тремчу, коли мені холодно.

Сьогодні після обіду Авакум страшенно здивував мене. Він прийшов до мене і спитав навпростець, відверто, чи готовий я подати невеличку допомогу, щоб врятувати невинну людину.

Я негайно погодився, хоч і відчув, як тривожно защеміло серце.

Тоді Авакум вийняв і показав своє службове посвідчення, яке я уважно прочитав. Але від того, що я сумлінно прочитав службове посвідчення, щемливий біль у моєму серці не зменшився, а неначе подвоївся. Цього дня я натомився на роботі.

Проте Авакум був у доброму гуморі. Він запросив мене сісти (хоча то я мав запросити його) і сказав:

— Поговорімо як чоловіки і комуністи. Справа дуже небезпечна, але коли працюватимеш щиросердо, все закінчиться гаразд.

— Адже йдеться про врятування невинної людини? — сказав я.— Можеш цілком звіритися на мене.

Він закурив, і я, хоч і не курю, теж узяв сигарету. Просто за компанію. Так приємніше.

— Отже,— вів далі Авакум, нахмуривши брови,— ти не виходитимеш на вулицю, аж поки все закінчиться. Остаточно. Навіть не показуватимешся нікому на очі. Незабаром сюди прибуде чоловік: буде твоїм гостем до десятої години. Він принесе з собою маленький апаратик, і ти не заважатимеш поставити його там, де він схоче.

— Звичайно, не заважатиму,— погодився я і спитав: — А господарі? Бай Спиридон і тітка Спиридониха?

Авакум осміхнувся.

— Я подбаю,— промовив він,— щоб ці добрі люди провели час десь-інде. Тут буде цілком спокійно до десятої години вечора. А коли виб'є десяту, твій гість піде в кімнату навпроти і ти залишишся сам.

— Гаразд,— сказав я. І знову мов серце стислося від недоброго передчуття.

— Тут почнеться твоє випробування,— сказав Авакум,— але це недовго. До тебе прийде наш спільний знайомий. Можливо, в руці у нього буде згорток. Запам'ятай, голубе: ти триматимешся спокійнісінько, вдаватимеш, що чекав його як дорогого і приємного гостя.

Коли наш спільний знайомий передасть тобі згорток, ти спитаєш його: «Встигли впорати того хитруна?»

Суть запитання така: чи встиг він упорати мене, археолога, зрозумів?

А далі режисуру дії я візьму на себе!

Отже, я сидів у своїй кімнаті, поглядав на ручний годинник і тремтів з холоду. Мій гість поставив під ліжком щось на зразок магнітофона. Почувши кроки другого мого візитера, я мусив одразу ж смикнути за дротинку, сховану під ковдрою.

Близько одинадцятої години на подвір'ї почулися кроки. Потім хтось тихо постукав у вікно. Я схопився зі стільця, смикнув за дротинку, відчинив двері й мало не впав з подиву — переді мною стояв Боян Ічеренський.

— Погаси лампу! — прошепотів він. Я погасив лампу.

— Не хвилюйтеся,— сказав я.— Бая Спиридона і тітки Спиридонихи немає дома.

— А чому їх немає? — якось зловісно просичав Ічеренський.

— На щастя,— сказав я, причиняючи за ним двері,— їх запросили на весілля в Ликіте.

Ічеренський поклав на стіл щось важке і глибоко зітхнув.

— Де сховаємо станцію? — спитав він.

— Я вже знайшов їй місце,— відповів я і запитав: — А ви встигли впорати того хитруна?

— Не став дурних запитань! — процідив крізь зуби Ічеренський.— Тримай!

Він тицьнув мені щось у руку, здається, записника, повернувся, відчинив двері і переступив поріг.

Я почув глухий удар, і Боян Ічеренський гримнув на підлогу. Якась постать навалилася на нього, а потім з кімнати навпроти вискочив мій перший гість, і в жовтому промені його ліхтарика я побачив жахну картину: Авакум став коліном на груди геологові й, скрутивши йому руки, вправно зв'язував їх довгою мотузкою.

За хвилину полоненого перетягли в кімнату і лишили на підлозі, коло мого столу. Я підтяг Ічеренського до стіни

і підніс до його губів склянку води. Він розплющив очі й так зирнув на мене, аж я мало не впустив склянку.

Тим часом Авакум розпакував згорток і з цікавістю розглядав механізм радіостанції.

— Громадянине Ічеренський,— промовив він,— ваша станція добра, що й казати, але трохи задавнена, вже, як то кажуть, вийшла з моди.

Ічеренський підвів голову і злостиво поглянув на нього.

— Майте на увазі, цю річ я бачу вперше!

— Невже? — розвів руками Авакум.

Посміхнувшись, він нахилився і вихопив із задньої кишені штанів Ічеренського масивний, важкий пістолет із довгою цівкою. Зброя мінилася в його руці неприємним металевим блиском.

— Мабуть, і ця річ не ваша, правда ж? Хоч на ній є Сліди ваших пальців, і ви випустили півгодини тому в моє ліжко чотири набої, цілячи у мою голову? Невже і цей пістолет не ваш?

— Вперше бачу цю іграшку,— презирливо скривив губи Ічеренський.

— Чудово,— сказав Авакум.— Припустімо, ми принесли ці речі, щоб шантажувати вас. Це речі матеріальні, їх можна переносити з одного місця на інше. Але дозвольте спитати, чи можна зафіксувати голос людини, коли вона мовчить?

— Дурниці! — кинув Ічеренський. Авакум засміявся.

— Хвилин десять тому ви обмінялися кількома словами з лікарем. Ви говорили з ним сам на сам, а ми подбали, щоб записати вашу розмову на магнітофонну стрічку. Зараз ви почуєте свій голос, а що голос годі зафіксувати, коли людина мовчить, то вам доведеться визнати безумовно дві очевидні речі: по-перше, що голос ваш, і, по-друге, що слова теж ваші.

Незнайомий дістав магнітофон, натис на кнопку, наладнав звук, і ми затамували подих.

«Погаси лампу!» — прозвучав тихо голос Ічеренського.

«Не хвилюйтеся, бая Спиридона і тітки Спиридонихи немає вдома».

«А чому їх немає?»

«На щастя, їх запросили на весілля в Ликіте».

Стук важкої речі.

«Де сховаємо рацію?» — тихо питає Ічеренський.

«Я вже знайшов їй місце! А ви встигли впорати того хитруна?

«Не став дурних запитань! Тримай!»

Незнайомий знову натис на кнопку і вимкнув магнітофон.

Ічеренський втупився у свої коліна. На його високому чолі виступив холодний піт.

Авакум присунув стілець і сів навпроти геолога. Я випив склянку води, бо мене мучила спрага, і відійшов у куток, щоб не заважати Авакумові. А він закурив, глибоко затягся і, нахилившись до геолога, спитав з посмішкою:

— Як ви себе почуваєте, громадянине Іларій Ічеренський?

Геолог мовчав.

Авакум повернувся до мене:

— Ви, може, дивуєтесь, що я його так називаю? Не дивуйтеся, будь ласка! Поставте на спиртівку кавник, приготуйте для всіх по чашці кави. Я зараз розповім вам прецікаву історію. І не стільки вам, скільки Іларієві Стратеву. Може, він зробить якусь поправку.

Отже 1918 року в пловдивського жителя Стефана Стратева — представника англійської фірми сільськогосподарських машин — народжується син, якого охрещують Іларієм. Через чотири роки дружина Стефана Стратева закохується в чиновника англійського консульства і тікає з ним у Лондон, узявши з собою маленького Іларія. Та незабаром спокусник кидає свою коханку. Але доля милостива до неї — красуня зустрічає на своєму шляху болгарського емігранта, і той одружується з нею. Іларій живе в болгарській сім'ї і вчиться в англійській школі. Він добре вчиться і незабаром стає стипендіатом адвентистської церкви, яка надто піклується про дітей чужоземців, що дістали притулок в Англії. Ця церква посилає Іларія вивчати геологію в королівському гірничо-геологічному інституті. Як ви знаєте, геологія — наука, що має застосування в усьому світі. Геологи всюди бувають, для них є робота в усіх куточках земної кулі. Може, саме через те й було обрано для Іларія такий фах. У разі потреби його можна було послати і на Близький, і на Далекий Схід. Спеціальні вчителі навчають Іларія радіосправи, шифрування, тайнопису та багатьох інших наук, що, як хліб і повітря, потрібні майбутньому агентові.

Саме тоді в Лондоні вчиться інший юнак, на ім'я Бонн Ічеренський,— син Христаки Ічеренського, переселенця з Фракії, який живе у Варні і торгує оливковою олією та південними фруктами. Христаки — вдівець і не має ніяких родичів у Болгарії. У 1938 році він виряджає свого сина в Англію з якимось містером Ральфом,. капітаном вантажного судна, щоб той влаштував його студентом у Лондонський королівський політехнічний інститут. У 1942 році студента політехнічного інституту вбиває гітлерівська бомба. Трохи пізніше і втікач Христаки переселюється у вічність, так і не дізнавшись через війну про трагічну смерть свого сина. Доля цієї родини була, безперечно, відома декому з людей, які цікавляться життям болгарських емігрантів. Ось чому на початку 1946 року в Болгарію прибуває геолог Іларій, але з ім'ям і документами Бонна Ічеренського. Що може бути легшого, як воскресити з небуття ім'я людини, що не має ні близьких, ні далеких родичів?

Ви, може, спитаєте, навіщо було повертати Іларія в Болгарію під чужим ім'ям? Дуже просто! Щоб він не мав нічого спільного з багатим і знатним родом Стратевих. Син утікача Христаки — це одне, а Іларій, спадкоємець Стратевих,— зовсім інше, чи не так?

Старий Стефан Стратев умирає через кілька місяців після Дев'ятого вересня. Від другого шлюбу він має дочку Вікторію. Щоб зняти з себе будь-яку підозру, син Стефана Стратева одружується зі своєю сестрою Вікторією Стратевою, яка,— не жахайтеся, лікарю! — власне, йому не рідна сестра.

Отже, здібний, розумний, талановитий Іларій стає відомим геологом і глибоко законспірованим іноземним розвідником. Він відкриває нові поклади руди для батьківщини і водночас зраджує батьківщину ворожій розвідці. Він захоплено говорить про чисте кохання і водночас — пригадуєте, лікарю, його розповідь про прекрасну дружбу між учителем Методієм і плетільницею Марією? — спить в одному ліжку як законний чоловік зі своєю сестрою Вікторією.

А втім, нехай психологи розгадують, що це -суперечність характеру чи майстерна гра досвідченого актора! У даному разі нас цікавлять дії людини, а не лабіринти її душі.

На початку квітня Бонн Ічеренський прибуває в Момчилово як член геологічної групи, стає приятелем вчителя Методія Парашкевова. Не хочу сказати, що в цій дружбі з самого початку він вбачав якусь вигоду. Але від учителя Методія Парашкевова Ічеренський дізнається про один цікавий факт. Цей факт спочатку був тільки припущенням: бідолаха вчитель довірив йому свою гіпотезу. А саме, що в місцевості Зміїця, можливо, є поклади дуже цінної руди, яка має стратегічне значення. В шифрограмі Ічеренського, надісланій закордонному центрові, зазначена атомна вага її найважливішого хімічного компонента.

Як я вже сказав, спочатку Ічеренський був певний, що гіпотеза вчителя не має ніяких серйозних підстав. Він думав, що то пуста маячня, наївна фантазія дилетанта. Але сьомого серпня Методій показує Ічеренському пробу згаданої руди, і досвідчений геолог після перевірки, хоч і поверхової, констатує в пробі ознаки рідкісного елемента стратегічного значення. Звичайно, він повертає зразок учителеві з цілком негативною оцінкою. А десятого серпня передає в ефір своїм приятелям, що у місцевості Зміїця відкрито руду стратегічного значення. З закордонного центру йому наказують глибше дослідити і негайно більш аргументовано сповістити про наявність у руді стратегічного елемента.

Вночі двадцятого серпня Боян Ічеренський їде до Зміїці і вмикає радіометр у свою таємну ультракороткохвильову радіостанцію. В цю станцію, лікарю, що оце має честь стояти на вашому столі! І радіометр починає передавати звуковими сигналами випромінювання схованої під землею руди. Люди із закордонного центру збентежені: вони наказують своєму агентові зробити все можливе, щоб приховати відкриття.

Та як приховати його? Можна вбити вчителя. Але, як досвідчений агент, Боян Ічеренський розуміє, що будь-яке загадкове вбивство у прикордонній зоні викличе дуже прикрі наслідки. Слідство почне розплутувати клубок злочину, і хто-зна, чи не приведе ниточка кінець кінцем до нього — агента закордонного центру!

Отже, досвідчений розвідник, якого навчали найкращі спеціалісти міжнародної розвідки, вирішує вбити свою жертву не кулею, а шантажем. Він починає обмірковувати різні ходи. Та непередбачена обставина прискорює події. Вчитель сповіщає приятелеві, що має намір найближчими днями поїхати в Софію і передати пробу на лабораторний аналіз.

Не можна зволікати! Двадцять першого серпня Боян Ічеренський наказує своєму співучасникові Кузманові Христофорову купити у плетільниці Марії пару вовняних рукавиць, а через свою дружину чи якусь іншу особу одержує з Пловдива або Смоляна пляшечку хлороформу. Того ж вечора він запрошує вчителя до себе, щоб віч-на-віч докладно поговорити про руду. Під час цієї важливої розмови Ічеренський пригощає гостя вином, потім знову наливає йому, але вже іншого вина — з доданим заздалегідь снодійним. Бідний учитель блаженно засинає, а поки він спить, Ічеренський знімає відбитки його пальців на скло, вийняте з вікна. Трохи пізніше Ічеренський будить учителя, і засоромлений Парашкевов поспішає додому.

Другого дня вранці Ічеренський іде на пункт і, ніким не помічений, замінює шибку в зовнішній рамі. Зробити це було дуже легко, бо шибки однакові за розміром, а віконна рама не замазана.

Субота. Ічеренський чудово знає, що кожної суботи його приятель ходить вечеряти до плетільниці Марії, повертається пізно, і завжди тією самою дорогою — через поподвір'я пункту. Агент дає Кузманові Христофорову тільки-но виготовлений фальшивий паспорт і спроваджує його на своєму мотоциклі у Пловдив, щоб створити йому алібі, а сам до темряви ховається в чагарниках Зміїці. Потім проникає на квартиру вчителя, викрадає його рушник і, користуючись негодою та темрявою, пробирається до береста і ховається під його величезною кроною.

Поки Методій та плетільниця розмовляють про минулі й прийдешні часи, Боян Ічеренський стоїть зігнувшись під гілками береста і терпляче жде повернення свого приятеля.

Що сталося далі, всі знають... Креслення і викрадення грошей, звичайно, камуфляж.

— Громадянине Стратев Іларій, чи помилився я в чомусь?

Боян Ічеренський підвів голову. По його підпухлих губах поповзла болісна усмішка. Він дивився на Авакума з німим подивом, як борець, повалений дужчим і достойнішим борцем.

Другого дня ми пішли до Балабанихи. Вона дуже зраділа. Ми розпалили вогнище і зарили в гарячий попіл цілий фартух картоплі.

Балабаниха проспівала нам кілька давніх родопських пісень.

Авакум теж був веселий, але інколи наче задумувався про щось, і тоді очі його здавалися стомленими і трохи сумними.

Надворі дощ. Білі тумани оповили схили Зміїці. А я думаю про Авакума і про той сонячний день, коли в диких тінявих просторах нашої Зміїці заспівають свою мужню пісню кайла та лопати гірників.

Як буде добре!

Тоді я вийду на шлях, який веде в село Ликіте, і, зустрівши лікаря Начеву, сміливо спитаю:

— Хочеш поведу тебе до Зміїці?