Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

ПЕРЕДМОВА

Будь-яка країна і кожен народ мають певну національну самобутність, що виявляється у специфічних, лише їм притаманних рисах і особливостях. Своєрідність такої країни, як Росія, багато в чому пов’язана з географічними особливостями і насамперед з її величезною територією. Однак велич держави визначається не величиною її земель чи запасами корисних копалин, а неповторним етнокультурним і науково-технічним внеском у світову цивілізацію.

Нині, як і кілька століть тому, в Росії дуже полюбляють говорити про її самобутність, винятковість, про оригінальність і велич російської культури. Проте якщо подивитися, наприклад, на московський Кремль, то можна помітити його разючу подібність до міланського замку Кастелло Сфорцеско. Сучасний державний прапор Російської Федерації нагадує прапор Нідерландів, а легендарна російська тільняшка надто вже схожа на смугасту сорочку бретонських рибалок.

Звідки ж узялася така разюча подібність? Річ тут зовсім не у спільному походженні, якого у Росії з Європою не так уже й багато. Пояснюється цей феномен доволі просто — маємо банальний плагіат.

Якщо уважно придивитися до характерних “російських брендів”, то з’ясується, що якщо не все, то принаймні дуже багато, починаючи з державних символів і закінчуючи мотрійками та самоваром, Росія просто запозичила у чужинців як на “загниваючому” Заході, так і на “дикому” Сході. Навіть свою історію Російська імперія списала, як недбайливий школяр.

Усі імперії живуть завдяки тому, що грабують інші народи, привласнюючи не лише їхні матеріальні (природні копалини, людський ресурс тощо), а й духовні багатства (те, що нині називають інтелектуальною власністю).

Так, до прикладу, Римська імперія запозичила образ знаменитої капітолійської вовчиці в етрусків, орла — у хетів. Гітлер створював спеціальні зондер-команди, які розшукували реліквії по всьому світові, щоб привласнити їх собі. Однак, як відомо, ні Римській імперії, ні Третьому райху це не допомогло, і вони просто розпалися.

Імперії розпадаються у двох випадках: коли їх з’їдає сильніший хижак або коли вони гниють із середини, не маючи власної національної серцевини. Якщо діють обидва ці чинники, то імперії занепадають миттєво. Так і сталося з Російською імперією на початку, а з Радянським Союзом наприкінці минулого століття.

Прикметно, що розмови про самобутність Росії, її особливий шлях і оригінальну російську цивілізацію завжди виникали на тлі внутрішніх негараздів та погіршення взаємин із Заходом.

Міф про особливий шлях — одвічна російська утопія. Проте у кремлівської ідеології “самобутньої і неповторної російської цивілізації” є один великий мінус. Знайти що-небудь “російське” в Росії виявляється доволі складно. Практично все, з чого зіткане російське життя, є запозиченим і має чуже походження. Включаючи, до слова, і “велику російську культуру”.

Нагадаємо, що не тільки Кремль, а й його собори були збудовані за італійським зразком. Російський самовар разом із чаєм потрапив до Росії з Китаю. А національний російський символ “мотрійка” — це простий плагіат із фігурки японського бога Фукурокудзю, привезеної з острова Хонсю.

Треба зазначити, що багато росіян чудово це розуміли. Ще російський філософ і публіцист П. Чаадаєв в одному зі своїх “Філософічних листів” писав: “Придивіться добре, і ви побачите, що кожен важливий факт нашої історії прийшов іззовні, кожна нова ідея майже завжди запозичена”. Автор відомого тлумачного словника В. Даль наводить відповідне російське прислів’я: “Німець своїм розумом доходить (винаходить), а росіянин очима (переймає)” А російський письменник І. Турґєнєв з цього приводу зазначив: “Старі наші вигадки приповзли до нас зі Сходу, нові ми із гріхом навпіл із Заходу перетягнули, а ми все продовжуємо говорити про російське самостійне мистецтво!”

Традиції запозичення, привласнення чужого в Росії сягають давнини. І назви “Росія” ще не було, а мешканці північного Залісся вже крали, видаючи чуже за своє і не соромлячись вихвалятися цим.

А починалося все з “першого великороса”, як назвав його російський історик В. Ключєвский, князя Андрєя Боголюбського. Цей “благовірний” князь (а він канонізований Російською православною церквою, якщо хто не знає) починав свою кар’єру із... крадіжки!

1155 року потайки від батька (Великого князя київського Юрія Довгорукого) він утік із Вишгорода до заліського Суздаля, прихопивши з собою Вишгородську ікону Божої Матері. Так київський образ став Владімірською чудотворною іконою, що її впродовж усієї історії Росії вважають там одним із оберегів.

Андрєя Боголюбського наслідували й інші “великороси”, наприклад, московський князь Іван III, який привласнив візантійський символ — двоголового орла — як державний герб.

За царя Петра I привласнення чужих надбань набуло рангу державної політики. Очманілі піддані тоді вже просто перестали звертати увагу на те, що змушував їх одягати, носити і чим користуватися перший російський імператор. Заморські камзоли раптом стали “російськими”, ботфорти — “російськими”, картузи — теж “російськими”! Потім і креслення, і лоції стали “російськими”, кораблі й верфі, прапори і штандарти, чини і посади... усього й не перелічити.

Особливого розвитку плагіат набув у реінкарнованій Російській імперії — СРСР. У науці й техніці, наприклад, усе, що змогли роздобути по лінії розвідки, безсоромно привласнювали. Атомна бомба, перша радянська ракета, стрілецька зброя — лише дещиця з того, що було запозичене тоді на Заході. За європейськими ж технологіями створювали автомобілі, побутову техніку.

Те саме відбувалося і з культурою. До прикладу, майже всі популярні літературні дитячі казки в колишньому СРСР — прямий або непрямий плагіат. Доходило навіть до привласнення націонал-соціалістичних маршів. Користувалися закритістю — “залізна завіса” легко дозволяла видавати чуже за своє.

При цьому ніхто з плагіаторів не прагнув брати готову форму і наповнювати її своїм змістом. А свого національного змісту якраз і бракувало. Діяли за принципом — якщо запозичувати, то все і цілком. Не витрачати ж зайві ресурси під час технічних розробок, коли можна взяти щось уже готове.

Однак найчастіше копії виявлялися лише жалюгідною подобою оригіналів. Ще французький мандрівник та письменник маркіз Астольф де Кюстін, який написав книгу “Росія у 1839 році”, зауважив, що біда росіян не в тому, що вони наслідують Європу, а в тому, що наслідують погано.

Часто представники різних країн і народів не усвідомлюють, що багато речей у їхньому повсякденному житті, які вважаються предметом національної гордості, насправді створені не ними, а мають інше походження.

Однак якщо народам, які ніколи не завойовували інші народи, а власним розумом і працею створювали багатства на своїй землі, справді є чим пишатися, то імперські держави будували свою ідентичність зовсім на інших принципах. У таких країнах більшість національних символів зіткані з досягнень та величі інших народів.

Європейці, скажімо, британці чи іспанці, які розвивалися в умовах свободи, демократії, без цензури і переслідувань інакодумців давно вже розібралися в тому, що насправді було створено їхніми народами, а що привнесено іззовні.

Однак багато росіян з їхнім імперським мисленням і досі не бажають визнавати очевидний факт, що більшість символів, розкручених кремлівською пропагандою під маркою національних, насправді привласнені. Втім багато хто щиро вважає плагіат оригіналом через свою малоосвіченість або в результаті нав’язаних хибних стереотипів. А брехня була безсоромною, на кшталт теперішньої “кісільовщини”.

Сподіваємося, що колись історики напишуть справжню історію Росії, а поки що розповімо, чи багато власне російського в її історії, традиціях та культурі. Спробуємо розвінчати міф про її самобутність, винятковість і розвіяти хибні уявлення про “споконвічні російські бренди”.