Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Чи був цей рід військ російським?

Уявлення багатьох росіян про гусарів сформувалося переважно з численних художніх книжок, театральних вистав, кінофільмів, таких як “Гусарська балада”, “Ескадрон гусар летючих”, “Про бідного гусара замовте слово” та багатьох інших. У них оспівується гусарська завзятість, відчайдушна сміливість, безшабашність, запал, яскрава індивідуальність цих сміливців. Гусари вважалися й досі вважаються красою і гордістю російської армії.

Однак насправді гусарські полки не були російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, що їх набирали головно в Україні. У гусарських полках служило чимало сербів, молдовців, албанців, угорців, переселених царським урядом у середині XVIII століття на землі півдня України, у так звані Нову Сербію і Слов’яносербію, але основну масу становили саме українці. П. Бенкендорф у своїй “Краткой истории лейб-гвардии гусарского Его Величества полка” зазначає: “У 1762 році, у день вступу на престол Імператриці Єкатєріни II, гусарських полків було вже 12, і всі вони оселялися на півдні Росії, тобто в Україні і Малоросії”.

Перші гусари, як особливий рід кавалерії, з’явилися у XV столітті в Угорщині. Там так називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, яке поділялося на роти, по 20–25 вершників. Угорською huszar означає “один із двадцяти”, звідси і назва. Наслідуючи угорців, багато держав Європи — Польща, Австрія, Пруссія, Франція — ввели у своїх арміях гусарські частини. У Росії окремі іррегулярні формування гусарських частин почали створювати ще в XVII столітті за зразком польських гусар. Однак до складу регулярної армії вони ввійшли лише у другій половині XVIII століття.

У 1765 році, після ліквідації українського Слобідського козацького війська, було утворено п’ять поселенських гусарських полків із колишніх слобідських полків: Охтирський, Ізюмський, Сумський, Острогозький і Харківський.

Угорські гусари (1762 і 1830 роки)

Ось як описує перетворення козаків на гусарів український письменник Г. Квітка-Основ’яненко: “Таких бравых молодцов зачем оставлять казаками? Переименовали и переодели их в гусары... Одно и то же — одна удаль, одна думка: бить неверных без пощады, своих не выдавать и в случае нужды, неравного боя с неприятелем помогать соседям по домашней жизни... В походе веселы, куражны, исправны, храбры, неприятеля гонят. Домой идут веселы, иначе, всем довольны, хозяйство их процветает, с девчатами женихаются, и как по походам намоскалились, то слабеньких и одурачивают. Девчатам прибавилось забот: все песни были про казаченьков; теперь те же молодцы, да перевернуты в гусары, не ладятся песни, давай сочинять новые. Много и скоро явилось новых; вот сколько помню:

или

Охтирський та Ізюмський гусарські полки брали активну участь у російсько-турецьких війнах. Вони відзначилися на Лаґрі, біля Кагулу, але особливу хоробрість і мужність гусари виявили під час штурму фортеці Ізмаїл у 1790 році, де охтирці захопили шість прапорів супротивника.

1796 року водночас із утворенням у Петербурзі лейб-гвардії Гусарського полку в Південній Україні були сформовані ще п’ять гусарських полків: Єлисаветградський, Павлоградський, Маріупольський, Олександрійський і Ольвіопольський. Перші три полки були створені на базі місцевих пікінерних полків, які були сформовані ще у 1764 році з Новослобідського, Бахмутського, а також частково Полтавського і Миргородського козацьких полків.

Таким чином, увесь особовий склад цих полків становили українці. Олександрійський і Ольвіопольський полки були сформовані з іноземних поселенців — вихідців із Балкан: сербів, болгар, далматинців, македонців. Однак оскільки для їх повноштатного укомплектування іммігрантів не вистачало, то вони поповнювалися переважно вихідцями з місцевого українського населення, колишніми городовими і запорізькими козаками.

Упізнаю гусара за мундиром

Численні війни, що їх постійно вела Росія, вимагали поповнення армії, створення нових частин, зокрема й гусарських. У їх формуванні також безпосередню участь узяли українці.

Так, у травні 1803 року в Київській губернії на основі чотирьох ескадронів, відрахованих від Олександрійського, Єлисаветградського, Ольвіопольського і Павлоградського полків, було сформовано Білоруський гусарський полк. У червні 1806 року сформували Гродненський гусарський полк. Основою нового полку під командуванням Я. Кульнєва відповідно до указу військової колегії від 13 червня 1806 року став 4-й ескадрон Сумського гусарського полку. 1807 року О. Меліссіно було доручено сформувати Лубенський гусарський полк. Колишній сумський офіцер якнайліпше підходив для цієї справи. Людина відчайдушної хоробрості, учасник штурму Ізмаїла, нагороджений орденом святого Георгія 4-го ступеня. До листопада 1807 року полк був сформований і незабаром розташувався у Лубнах Полтавської губернії.

Елементи гусарського мундиру (початок XIX ст.)

Незважаючи на те, що гусарські полки дислокувалися по всій неосяжній імперії, зв’язок їх з місцевостями, за якими вони були названі, не припинявся. Полки комплектували особовим складом з уродженців Харківської, Полтавської, Київської та інших українських губерній. Уже пізніше до них стали вступати новобранці з Московської, Владімірської, Ярославської губерній, а також “інородці” — німці, поляки, литовці та інші.

Зазвичай армійський гусарський полк складався з двох батальйонів, по п’ять ескадронів кожен. В ескадроні було 150 гусарів (нижніх чинів), ескадронний командир (ротмістр), 2 обер-офіцери (поручик і корнет). Усього в полку служило близько 1500 осіб. Лейб-гвардії гусарський полк мав не десять, а п’ять ескадронів і на батальйони не ділився.

Гусарська уніформа значно відрізнялася від уніформ інших родів кавалерії своїм виглядом. Така її значна відмінність пояснюється походженням цього роду легкої кавалерії. Оскільки першими гусарами були вихідці з Угорщини, то гусарський мундир мав багато деталей, запозичених з угорського національного одягу. Впродовж століть ця уніформа видозмінилася, зберігаючи свої прикметні риси.

Гусарський мундир 1812 року складався з таких елементів: коротку (до талії) суконну куртку з коміром стійкою — доломан, поверх якого надягали ще одну куртку — ментик, вузькі рейтузи — чикчири і короткі чобітки — ботики, прикрашені чорною вовняною китичкою. Навколо пояса гусари носили кушак — сітку зі шнурів із перехопленнями (гомбами). Чорний, обшитий шкірою головний убір — ківер — прикрашали білим султаном, етишкетами (шнурами) і репейком. Кокарду робили у вигляді круглої розетки з чорної стрічки з помаранчевими облямівками і з металевою петлицею за кольором ґудзиків. Підборідний ремінь ківера покривався пласкою металевою лускою. До гусарської уніформи можна також віднести і ташку — пласку шкіряну сумку, прикрашену галуном і вензелем, що її носили ззаду на лівому боці, прикріпленою до портупеї.

Доломан, ментик і чикчири були розшиті шнурами і тасьмою. На грудях доломана і ментика нашивали 15 поперечних рядів подвійних шнурів із трьома рядами опуклих ґудзиків, з яких центральний містився на правому борту, а два інші — при кутах шнурів, укладених завитками. Ментик обшивали білим (у гвардійському полку — чорним) баранячим хутром. Гусари, озброєні списами, в теплу пору року взагалі не носили ментиків, оскільки вони заважали користуватися піками, а в холодну пору ментики носили одягненими в рукави. У поході гусари носили на випуск сірі суконні рейтузи, які були з внутрішнього боку обшиті чорною шкірою і по зовнішніх швах мали по 18 ґудзиків, обтягнутих сірим сукном. Для укриття від негоди гусари мали широкі сірі плащі з коміром-стійкою, що застібалися на один ґудзик (у гвардійців плащі мали коміри у вигляді шалі).

Кожен полк мав свої кольори гусарської уніформи. Так, наприклад, уніформа гусарів Ізюмського полку виглядала так: червоний доломан, синій ментик, комір і вилоги доломана також сині. Хутро ментика офіцерів — сіре смушкове, унтер-офіцерів — чорне, солдатів — біле. Пояс-кушак синій. Чикчири також сині. Ташка червона з білим оздобленням. В офіцерів шнури на грудях доломана і ментика, і ґудзики позолочені.

Парадний мундир гусарського офіцера коштував дуже дорого, тому офіцерами в гусарів могли служити тільки заможні люди. Наприклад, відома кавалерист-дівиця Надія Дурова незадовго до війни 1812 року через брак коштів змушена була перейти з корнетів Маріупольского гусарського полку в тому самому чині до Литовського уланського, де служити було набагато дешевше.

З метою економії розшиті золотом і сріблом доломани і ментики офіцери носили тільки в особливо урочистих випадках, а щоденні мундири мали оздоблення з білого або помаранчевого шовку. Крім того, офіцерам поза строєм дозволялося носити однобортні темно-зелені віцмундири і сюртуки з еполетами. Коміри і рукави віцмундира були подібні до мундирних, з гусарським шиттям, одвороти фалд — червоні в усіх полків, а еполети — за кольором ґудзиків.

Основною зброєю рядового гусара була шабля у шкіряних із залізною оправою піхвах, з мідним або залізним ефесом, що його носили на поясній портупеї. З вогнепальної зброї гусари мали два сідельних пістолети. Крім того, гусари були озброєні карабінами, але після наказу від 10 листопада 1812 року замість карабінів кожному ескадронові було залишено тільки по 16 мушкетонів для стрільби дробом. Навесні 1812 року гусари першої шеренги в Олександрійському, Охтирському, Гродненському, Єлисаветградському, Ізюмському, Маріупольському, Павлоградському та Сумському полках отримали на озброєння уланські піки з чорними держаками, без флюгерів. Патрони гусари носили в ладунці, що кріпилася на перев’язі через ліве плече (за наявності карабіна або мушкетона — через праве).

Гусари в наполеонівських війнах

Гусарів використовували як легку кінноту для дій у тилу і на флангах супротивника, а також для ведення розвідки і переслідування. Вони брали активну участь у багатьох військових операціях.

Особливо відзначилися гусари у війнах проти наполеонівської Франції. На початок 1812 року в Росії було дванадцять гусарських полків, одинадцять армійських (Охтирський, Ізюмський, Сумський, Єлисаветградський, Маріупольський, Павлоградський, Лубенський, Олександрійський, Ольвіопольський, Гродненський і Білоруський) і один гвардійський — лейб-гвардії Гусарський. Таким чином, дев’ять полків з дванадцяти були сформовані в Україні, два — в Білорусі (за активної участі українських підрозділів) і тільки один (гвардійський) — власне в Росії.

Гусарські полки билися на всіх театрах військових дій 1812 року: на головному напрямку — лейб-гвардії Гусарський, Охтирський, Ізюмський, Сумський, Єлисаветградський і Маріупольський; на Петербурзькому — Гродненський; на Київському — Олександрійський, Павлоградський і Лубенський; у складі Дунайської армії діяли гусари Білоруського й Ольвіопольського полків. Багато гусарських частин на означення їхніх заслуг у війні 1812 року були відзначені колективними нагородами: лейб-гвардії Гусарський та Ізюмський полки отримали Георгіївські штандарти. Сумський — Георгіївські труби, а Гродненський, Охтирський, Єлисаветградський і Маріупольський — срібні труби. Ці штандарти і труби мали однаковий напис: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”.

М. Мікешин. “Лейб-гусари біля водопою” (1853 рік)

Коли у грудні 1812 року російські війська вийшли до західного кордону і війна закінчилася, гусарам ще належало битися на полях Європи з полками французького імператора. У 1813 році вони брали участь у боях під Люценом, Баутценом, Кульмом, Лейпциґом і особливо добре діяли у битві на річці Кацбах. За сміливу і рішучу атаку, що вплинула на результат бою, всі офіцери і солдати чотирьох гусарських полків — Охтирського, Білоруського, Олександрійського і Маріупольського — отримали не зовсім звичайну нагороду: знаки на ківери, зроблені у вигляді металевих стрічок із написом “За відзнаку 14 серпня 1813 року”. У 1814 році гусари вже перебували у Франції. Після боїв під Брієнном, Ла-Ротьєром, Судроном, Монмірале, Краоном, Фер-Шампенуазе вони ввійшли переможцями до Парижа.

Під час війни 1812 року Охтирський гусарський полк перебував у складі 7-го піхотного корпусу генерал-лейтенанта М. Раєвського 2-ї Західної Армії генерала П. Баґратіона. Охтирські гусари прикривали відступ армії і рубалися в ар’єргардних сутичках із французькими кавалеристами під Миром, Романівкою, Новосійкою, Салтанівкою. У Бородінській битві полк бився біля Баґратіонових флешей і Семенівського яру в складі 4-го кавалерійського корпусу.

Охтирський гусар (сучасна реконструкція)

Безумовно, найвідомішим гусаром-охтирцем є Дєніс Давидов — партизан і поет, який прославляв коня, шаблю і вино. На початку війни він у чині підполковника командував батальйоном Охтирського гусарського полку в армії П. Баґратіона, до якого і незадовго до Бородінської битви звернувся з проектом партизанської війни. З полку було виділено перший партизанський загін під його командуванням, який успішно діяв під Вязьмою (Смоленська область). На початку кампанії 1814 року він командував Охтирським гусарським полком. За хоробрість, виявлену в бою під Ла-Ротьєром, був підвищений до генерал-майора і на чолі гусарської бригади зайшов у Париж.

Охтирський полк брав участь у закордонному поході 1813–1815 років. У 1813 році були битви при Баутцені, Лейпцигу і на річці Кацбах. Відзначившись біля Кацбаха, полк отримав знаки на ківери з написом: “За відзнаку 14 серпня 1813 року”. Під Лейпциґом охтирці захопили п’ять гармат. У 1813 році Охтирський полк був нагороджений срібними трубами з написом: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”, а в 1814 — Георгіївські штандарта з написом: “У відплату відмінної мужності і хоробрості, наданих у благополучно завершену кампанію 1814 року”.

Ізюмські гусари брали активну участь у бойових діях з початку наполеонівських воєн. За кампанію 1807 року полк отримав Георгіївські труби. У війні 1812 року Ізюмський гусарський полк брав участь із перших днів у складі 4-го піхотного корпусу генерал-лейтенанта А. Остерман-Толстого 1-ї Західної Армії генерала Барклая де Толлі. Полк вів бої біля Смолєнска, Валуєвого, Червоного, Вільно. Відзначився в битві при Лубіні, в бою біля Колоцького монастиря. У Бородінській битві у складі 2-го кавалерійського корпусу генерал-майора Ф. Корфа захищав батарею Раєвського.

Полк брав участь у закордонному поході 1813–1815 років. У 1813 році були Берлін, Люнебурґ, Денневіце, Кассель (у цьому бою загинув командир — полковник Є. Бедряга), у 1814 — Краон, Лаон, Сен-Дезьє. У вересні 1814 року полк був нагороджений Георгіївськими штандартами з написом: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”, а в листопаді знаками на ківери з написом: “За відзнаку”.

Сумський гусарський полк брав участь у війні 1812 року з перших днів у складі 6-го піхотного корпусу генерала від інфантерії Д. Дохтурова 1-ї Західної Армії генерала Барклая де Толлі. Полк брав участь у боях під Вітєбском, Островно і біля Лубіна. При Бородіно полк бився біля Баґратіонових флешей і батареї Раєвського. З Сумського полку вийшли такі командири партизанських загонів, як А. Сєславін та І. Дорохов. За битви з французами у війні 1812 року полк заслужив Георгіївські труби з написом: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”.

Полк брав участь у закордонному поході 1813–1815 років. Відзначився в бою під Лібертвольквіцем і в так званій “битві народів” під Лейпцигом. У 1814 році був нагороджений знаками на ківери з написом “За відзнаку” та Георгіївськими штандартами з написом: “У відплату відмінних подвигів, наданих у благополучно завершену кампанію 1814 року”.

Єлисаветградський гусарський полк брав участь у війні 1812 року з перших днів у складі 2-го піхотного корпусу генерал-лейтенанта К. Баґґовута 1-ї Західної Армії генерала Барклая де Толлі. Полк відзначився в обороні Смолєнска, воював у Бородінській битві біля селища Бєззубово у складі 1-го кавалерійського корпусу генерал-лейтенанта Ф. Уварова. У війні 1812 року полк заслужив срібні труби з написом: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”.

Єлисаветградський полк брав участь у закордонному поході 1813–1815 років. За хоробрість у 1813 році нагороджений Георгіївськими трубами і знаком на ківери “За відзнаку”.

Значною подією в історії гусарських полків стала участь Павлоградського гусарського полку в бою під Шенґрабеном 4 листопада 1805 року. Полк входив до складу п’ятитисячного загону П. Баґратіона, який прикривав відступ головних сил російської армії. Цілий день російські полки відбивали атаки авангарду французів. Майже половина загону в цьому бою полягла, решта — пробила дорогу і вночі приєдналися до основних сил. Згідно із загальним положенням, що тоді існувало, штандарти (кавалерійські прапори) надавалися лише полкам важкої кавалерії: кірасирським і драгунським. Першим гусарським полком, який “порушив” це правило, став Павлоградський гусарський полк, який був нагороджений десятьма (за кількістю ескадронів) почесними Георгіївськими штандартами з написом: “За подвиг при Шенґрабені 4 листопада 1805 року в бою 5 тисячного корпусу з ворогом, що складався з 30 тисяч”.

У 1812 році Павлоградський гусарський полк прикривав Київський напрямок. 1814 року полку були подаровані знаки на головні убори з написом “За відзнаку”.

Маріупольський гусарський полк у війні 1812 року брав участь у складі 3-го кавалерійського корпусу генерал-майора графа П. Палена 1-ї Західної Армії генерала Барклая де Толлі. Відзначився 7 серпня 1812 року в бою при Лубіні. У Бородінській битві полк у складі бригади генерал-майора І. Дорохова, рятуючи становище, пішов в атаку на важку французьку кавалерію і зазнав чималих втрат.

У закордонному поході 1813–1815 років відзначився в битві біля Кацбаха. За мужність, виявлену в бою біля Кацбаха, полк отримав знаки на ківери з написом: “За відзнаку 14 серпня 1813 року”. У 1813 році Маріупольський гусарський полк був нагороджений срібними трубами з написом: “За відзнаку під час поразки і вигнання ворога з меж Росії 1812 року”.

Інші гусарські полки теж отримали різноманітні нагороди за підсумками кампанії 1812–1814 років: штандарти, срібні труби, знаки на ківери тощо.

Після перемоги над Наполеоном

Гусари брали участь і в наступних військових кампаніях у війні з Туреччиною 1828–1829 років, у Польському й Угорському походах 1831 і 1849 років, у Кримській війні 1853–1854 років, у війні з Туреччиною 1877–1878 років.

Із 1833 року в Росії налічувалося вже 16 гусарських полків. Тривалий час гусарам ніде було показати оспівану в піснях і віршах хоробрість. Здавалося б, Кримська війна, що втягнула в конфлікт Росію, Францію, Англію і Туреччину, могла надати кінноті широке поле для діяльності. Однак поширення і застосування нарізних рушниць надало піхоті суттєву перевагу над кавалерією. З 16 гусарських полків лише двом полкам — Київському й Інгерманландському — довелося брати участь у великому зіткненні зі супротивником під Балаклавою восени 1854 року. Проте після несподіваної атаки англійської кавалерії під командуванням лорда Кардіґана гусарським полкам довелося відступати. Питання про хоробрість легкої кавалерії вирішила нова війна з Туреччиною 1877–1878 років.

Київський гусарський полк, який був разом з інгерманландцями під Балаклавою, успішно брав участь у блокаді Плевни. Там само перебував і гусарський Маріупольський полк. Лейб-гвардії Гусарський і Гродненський полки в складі загону генерала І. Гурко здійснили безприкладний перехід узимку через Балкани. Лубенські гусари утримували пости бойової охорони на берегах Дунаю (у Зимниці).

У 1882 році всі армійські гусарські полки були перейменовані на драгунські, назву гусарських зберегли лише два гвардійських полки. У 1907 році старі гусарські полки були знову відновлені.

Отже, в 1910 році в російській армії було 20 гусарських полків, і два гвардійських: лейб-гвардії Його Величності і лейб-гвардії Гродненський. Усі воєнні роки, починаючи з 1914 року, гусарські, як і інші кадрові полки російської армії, провели на фронті.

У лютому 1918 року в зв’язку з розформуванням більшовиками армії гусарські полки були розпущені.

Модна “угорка”

Як уже зазначалося, росіяни запозичили не лише сам рід військ, а й пов’язаний з ним одяг. Незвичайність і ошатність гусарської уніформи так сподобалася обивателям, що вона надовго прижилася в Росії. Популярність одягу в стилі гусарського мундира в першій половині XIX століття була пов’язана з особливою престижністю військової форми, належності до військового стану.

Коротка куртка з сукна, оброблена шнурами по швах і на грудях в наслідування гусарському доломану або ментику, отримала назву угорки. Вона була улюбленим одягом сільських поміщиків, навіть тих, хто не мав жодного стосунку до військової служби.

Це захоплення угоркою було добре відомо, а тому нерідко в літературних творах 1840-х років її згадують в іронічному сенсі. Так, російський письменник В. Солоґуб в одному зі своїх оповідань писав: “В Москве есть еще один класс, который не военный и не статский, который ходит в усах, в шпорах и в венгерке, но это до нас не касается: мы говорим единственно о молодых людях Пєтербурґских”. Гоголівський персонаж Ноздрьов подорожує у супроводі свого зятя Мижуєва, вдягненого в угорку: “Белокурый был в темно-синей венгерке, чернявый просто в полосатом архалуке”. Для читачів гоголівської поеми такий штрих до портрету, позначений єдиним словом “угорка”, слугує дуже ємною характеристикою персонажа і його способу життя, навіть при тому, що інших подробиць біографії письменник не згадує.

Крім угорки — гусарської куртки — в XIX столітті існувала також угорка, що своїм кроєм походила з каптану XVI століття, обробленого шнурами. А. Фєт у своїх спогадах пише: “Помню, что через залу прошел Аполлон Григорьев в новой с иголочки черной венгерке, со шнурами, басоном и костыльками, напоминавшей боярский кафтан. На ногах у него были ярко вычищенные сапоги с высокими голенищами, вырезанными под коленями сердечком”.

У другій половині XIX століття угорка поступово вийшла з повсякденного побуту чоловіків, але з’явилася у трансформованому вигляді в жіночому та дитячому одязі. Так, у 1870-х роках увійшов у моду костюм “Денис” — витончений дамський жакет з оздобленням за зразком гусарської форми часів війни 1812 року. Тоді ж угоркою стали називати куртку військового зразка, зшиту як ментик, оздоблений чорним смушком.