Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Символ могутності Росії

У свідомості росіян московський Кремль, його стіни і вежі не просто символізують велич і могутність Росії. Кремль уже давно став символом патріотизму та предметом неприхованої гордості, яскравим зразком споконвічної російської архітектури.

Це захоплення простежується навіть у деяких академічних працях. Ось, наприклад, з яким піднесенням пише про кремлівські стіни російський архітектор-реставратор, історик, відомий фахівець із давньої російської архітектури В. Косточкін у книжці “Російська оборонна архітектура кінця XIII — початку XVI століть”:

“... зубці у вигляді хвоста ластівки, вільно поєднуючись із широким кроком арок фортечних стін, немовби доповнювали і підтримували їхній чіткий ритм... Прикметні для багатьох оборонних споруд, вибудуваних у різних місцях країни і в пізніший час, такі зубці були наче символом Русі. Їхня чітка форма образно говорила про нерозривний зв’язок різних укріплених пунктів зі столицею держави і свідчила про згуртованість русскіх земель...”.

Однак, насправді, все набагато прозаїчніше. Конструкція кремлівських стін і башт є копією італійського фортифікаційного мистецтва кватроченто (від італ. quattrocento, що означає “чотирьохсотліття”), яке з’явилося в Італії на початку 1400-х років, задовго до московського будівництва.

Кремль є копією міланського Кастелло Сфорцеско. Саме міланська фортеця Кастелло Сфорцеско стала архітектурним прототипом московського Кремля, особливо це стосується форми веж і корони настінних зубців, так званих мерлонів. Зубці кремлівських стін у вигляді “ластівчиного хвоста” мають такий самий вигляд, що й зубці італійських замків.

Прикметні архітектурні риси замку Сфорцеско перенесли до Москви міланські архітектори, які працювали над будівництвом Кремля. Так, наприкінці XV століття головний архітектор перебудови московського Кремля Аристотель Фіораванті один час допомагав великому Антоніо Філарете, який спроектував найвідомішу, центральну, вежу Кастелло Сфорцеско (“вежа Філарете”).

Міланський замок Кастелло Сфорцеско — “старший брат” московського Кремля

Розповімо стислу історію цього славетного замку, без якого не було б і Кремля у Москві.

Будівництво Кастелло Сфорцеско почалося у XIV столітті. Спочатку замок становив чотирикутну будову з великим двором і внутрішніми будівлями, яка поступово розбудовувалася і зміцнювалася, перетворюючись на потужну оборонну фортецю. 1450 року, під час заворушень і зміни влади в Мілані, уряд новоствореної Амброзіанської республіки висунув вимогу знести замок як символ ненависного колишнього правління (вам це нічого не нагадує?). Проте новий правитель Мілана кондотьєр Франческо Сфорца (назва замку походить саме від його імені) повівся дуже мудро — він не тільки не знищив фортецю, а й наказав відновити те, що було вже зруйновано. З цього моменту починається історія розширення і прикрашення Кастелло Сфорцеско, який згодом став одним із найрозкішніших замків у всій північній Італії. Найвищої величі він досяг за герцога Людовіко іль Моро, який запросив для архітектурних робіт самого Леонардо да Вінчі та Донато Браманте, також дуже відомого архітектора і художника.

Однак мирний період тривав недовго, і в 1499 році Кастелло Сфорцеско захопили французькі війська. Після французів фортецю зайняли іспанці, потім австрійці, Наполеон, який перетворив замок на військову казарму, що аж ніяк не сприяло його красі та збереженості. До 1880 року Кастелло Сфорцеско дійшов до такого жалюгідного стану, що його знову хотіли знести. На щастя, і цього разу замку пощастило — міланська адміністрація того часу затвердила проект повного відновлення Кастелло Сфорцеско. 1893 року почалися відновлювальні роботи під керівництвом архітектора Луки Белтрамі, який зробив усе можливе й неможливе. Після восьми років безперервних робіт Мілан нарешті отримав оновлений Кастелло Сфорцеско, свій символ і свою гордість, яким він є і тепер.

Однак повернімося до “молодшого брата” замку Сфорцеско — московського Кремля.

Заїжджі “архітектони”

Першими оборонними спорудами московського Кремля були дерев’яні стіни і земляні вали. За князя Дмітрія Донського дерев’яні стіни Кремля замінюють стінами та вежами з місцевого білого каменю. Звідси, до речі, пішов вислів “Москва білокам’яна”. Однак білий камінь, що його використовували під час будівництва, виявився недовговічним — стіни почали руйнуватися.

У другій половині XV століття, за князювання Івана III, почалася докорінна перебудова Кремля. Першим почали будувати новий Успенський собор, оскільки старий, побудований ще Іваном I, на той час уже сильно занепав. Будівництво 1471 року спочатку було доручено російським архітекторам Крівцову та Мишкіну. Однак зведена до склепінь будівля завалилася в тому ж році під час землетрусу, оскільки “вапно було неклейове, а камінець нетвердий”.

Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Аристотеля Фіораванті, який у 1475–1479 роках спорудив нову будівлю, схожу на Успенський собор у Владімірі, що існує й дотепер.

Слідом за Фіораванті до Москви були запрошені й інші італійські “архітектони”, як їх тоді називали. 1485 року почалося зведення нового великокнязівського палацу, яке тривало з великими перервами до 1514 року. Найраніше побудували парадну частину палацу, від якої до наших днів збереглася Грановита палата, побудована в 1487–1491 роках італійськими архітекторами Марко Руффо і П’єтро Антоніо Соларі. Будівництвом княжих хоромів і внутрішньої стіни, яка відділяла їх від решти території Кремля, займався Алевіз Фрязін. Він же переніс на нове місце парадну частину палацу. Після будівництва у 1505–1508 роках Алевізом Новим Арханґєльского собору і Боном Фрязіним дзвіниці Івана Великого та зведення між ними будівлі Казенного двору формування Соборній площі як головної площі московського Кремля переважно було завершено.

Водночас зі спорудженням великокнязівського палацу й оновленням кремлівських храмів ішло будівництво нових кремлівських стін і веж. Починаючи з 1485 року, впродовж цілого десятиліття під керівництвом італійських архітекторів білокам’яні стіни і башти розбирали, а на їхньому місці з обпаленої цегли зводили нові. Площа фортеці була збільшена завдяки приєднанню значних територій на північному заході і досягла 27,5 га, а Кремль отримав сучасні обриси неправильного трикутника. Зубці на вежах і верхівках стін із характерною формою ластівчиного хвоста нагадували італійські фортеці. Це дуже поширений елемент в італійській архітектурі, який трапляється повсюдно на будівлях і замках у багатьох містах Італії (Мілан, Верона, Болонья, Венеціяя, Ґенуя, Флоренція, Віченца, Тренто та ін.).

Зубці у вигляді “ластівчиного гнізда” на стінах Кремля і замку в м. Верона

Поява перших італійських архітекторів у Москві в 1475 році кардинально вплинула на будівельну технологію, що її ретельно застосовували в Московській державі впродовж століття. І хоча російська архітектура залишалася далекою від злиття із розвинутою архітектурою Ренесансу, майстри кватроченто надзвичайно збагатили Москву будівельним мистецтвом. Справді, треба зазначити, що, починаючи з 1475 року і до кінця XVI століття, саме архітектура була основним виразником тодішньої московської культури.

Вплив італійської архітектури на московську помітили й іноземці. Так, до прикладу, іранський дипломат Орудж-бек Баят, який відвідав Москву 1599 року, у своїх записках зазначив: “Будинки в Кремлі побудовані у стилі італійських архітекторів і прикрашені гарними орнаментами. Палац царя особливо гарний...”

У спеціальній літературі, присвяченій історії середньовічного мистецтва, не було розбіжностей щодо оцінки наслідків діяльності італійських архітекторів наприкінці XV — у першій третині XVI століття для розвитку російської архітектури. Враження від повсюдної зміни московської архітектури під впливом “зустрічі” місцевої середньовічної культури з мистецтвом італійського Ренесансу змусило дослідників у середині XIX — на початку XX століть ввести на позначення російської архітектури кінця XV — початку XVII ст. такі визначення: “ломбардо-венеційський”, “візантійсько-італійський”, “фрязький” стилі.

Дослідники цієї епохи особливо акцентують на технічних навичках, запозичених місцевими будівельниками в італійських майстрів, що дозволило розробити нові форми, змінити традиційний візантійський канон. Приїзд італійців став початком нового періоду в архітектурі Московії.

Стіни “давнього” Кремля

Сучасний Кремль вважають найстарішою частиною Москви. Однак якщо уважніше придивитися, то він зовсім не виглядає таким уже стародавнім. Насправді такий його образ, як й інші чудеса “російських старожитностей”, створила невтомна кремлівська пропаганда. Стверджується, що 1485 року почалося і 1495 року завершилося будівництво “нині існуючих” (саме так написано в усіх офіційних джерелах) кремлівських стін і веж. Їх побудували замість старих, білокам’яних.

Однак після ознайомлення хоча б з кількома доступними джерелами Кремль одразу “помолодшає” як мінімум на триста років.

Почнемо з того, що після завершення будівництва московський Кремль бачив і пережив чимало: і Смуту, й нашестя Наполеона, і більшовицький переворот. Хай там як, а минуло півтисячоліття. Як же позначилися ці буремні століття на його стінах і на двадцяти вежах?

Щоб з’ясувати це, звернімося до путівника, виданого під егідою російського Національного географічного товариства в 2007 році. Це найкомпетентніше видання серед існуючих. Утім, подібну інформацію можна отримати і з інших достовірних джерел. Отже, розглянемо докладніше.

Водовзвідна (Свіблова) вежа. За офіційними даними, збудована у 1488 році. Однак у путівнику читаємо: “У 1805 році давню вежу, що загрожувала падінням, розібрали до фундаменту, а в 1807 році звели знову. У 1812-му її повністю підірвали французи, а в 1816–1819 роках архітектор Осип Бове відновив вежу з деякими відхиленнями від попередніх форм, а пізніше її знову відновлювали після удару блискавки”.

Як бачимо, вежа “помолоділа” і змінилася: було їй понад п’ятсот років, а стало менше, ніж двісті.

Тайницька вежа. Офіційно збудована у 1485 році. “У 1770–1771 роках цю частину кремлівської стіни разом із чотирма вежами (Тайницькою, Петровською і двома безім’янними) розібрали, щоб звільнити місце для нового Кремлівського палацу за проектом архітектора Васілія Баженова. Коли ж, через кілька років, імператриця Єкатєріна II відмовилася від дорогого проекту, Тайницьку вежу відновили у попередньому вигляді за кресленнями Матвєя Казакова...”

Однак і це ще не все. У 1812 році, під час відступу військ Наполеона із Кремля, вежа постраждала від вибуху і в 1816–1818 роках була відремонтована.

Петровська (Угрешська) вежа — одна з найдавніших. Вважають, що вона побудована у 1480 році. Про неї дізнаємося таке: “Під час Вітчизняної війни 1812 року вежу підірвали французи, які відступали. Через шість років у сучасному вигляді її відбудував архітектор Осип Бове...”

Отже, зрозуміло, що вік більшої частини стін і веж уздовж набережної Москви-ріки насправді не більший, ніж двісті років, і тепер вони виглядають зовсім не такими, якими були колись.

Нікільська вежа — одна з веж Кремля, що виходить на Красну площу. Офіційно збудована в 1491 році. Але в тому самому путівнику читаємо: “У 1812 році французи, відступаючи від Москви, підірвали вежу... Відновив вежу через чотири роки архітектор Осип Бове...”

Ось і ця башта виявилася не старішою за двісті років.

Ще одна вежа, що виходить на Красну площу, Спаська (Фроловська), офіційно збудована у 1491 році. Ця вежа на сьогодні є найбільшою баштою Кремля. Також вона відома ще й тим, що в ній є відомі кремлівські куранти. Але чи так було з самого початку? Звернімося знову до нашого джерела: “Спочатку вежа була чотирикутна і вдвічі нижча. У 1624–1625 роках російський архітектор Бажен Оґурцов і англійський майстер Ґаловей звели над вежею багатоярусний верх, закінчувався кам’яним шатром, і встановили годинник... У 1706–1707 роках на вежі встановили величезний голландський годинник... У 1770 році голландську дивину замінили англійськими курантами, які у середині XIX століття капітально ремонтували брати Бутеноп. Тоді годинник і набув сучасного вигляду...”

Спаська вежа на гравюрі XVII ст. і сучасний вигляд

Виходить, вежа хоча й стоїть із XV століття, от тільки верхню половину було зведено на півтораста років пізніше. Вік основних деталей теперішніх курантів — приблизно сто п’ятдесят років. Та і Спаські ворота неодноразово перебудовували, а каплички, що колись були розташовані по обидва боки воріт, взагалі були знесені.

Як бачимо, із 20-ти кремлівських веж 4, а також значна частина стіни виявилися “новоробом”. Ще, як мінімум, одну суттєво перебудували — додали верхні яруси. Та й кладка решти 15-ти веж, які нібито не піддавалися руйнуванню й перебудові, виглядає цілком сучасною (окрім нижньої частини Кутаф’євої вежі).

Стіна на всій своїй протяжності має сліди від ремонтів у різні часи. Навіть ліворуч від нібито 500-річної Спаської вежі добре видно велику ділянку заново покладеної стіни.

Понад те, переглядаючи старовинні гравюри, помічаємо, що кремлівські стіни аж до середини XVIII століття мали дах. Про це, наприклад, йдеться у книжці “Московський Кремль у старовину і тепер”, виданій Міністерством Імператорського двору (було й таке) у 1912 році: “Московський Кремль не має вводити в оману — тепер він виглядає зовсім не так, як раніше: двосхила дерев’яна покрівля на стінах згоріла в 1737 р. і більше не відновлювалася...”

Отже, московський Кремль, його вежі й стіни неодноразово перебудовували, так що їхній реальний вік становить не більше двохсот років. Старі елементи п’ятсотлітньої давнини можна знайти хіба що в фундаменті і забутовці. Офіційна кремлівська пропаганда свідомо підтримує міф про давність кремлівських стін і веж, усупереч установленим фактам, хоча в багатьох містах Росії є значно старіші історичні пам’ятки. Здається, що метою цього є не стільки спроба привабити туристів, скільки підтримати черговий імперський міф про Москву як “збирачку русскіх земєль” і родоначальницю Російської держави.

Отже, цілком відповідає істині приказка: “Москва не відразу будувалася”. От тільки ця приказка, на диво, також плагіат! А запозичена вона у поляків, у яких здавна побутував вислів Nie od razu Kraków zbudowano (“Краків не одразу збудовано”).

Краків був першою столицею Польщі, тобто це місто з багатовіковою традицією. Його будувало багато поколінь поляків. Уже згодом москвичі переробили цю польську приказку на свій лад.

Хто вигадав герб Москви?

Перший офіційний герб Москви був затверджений 20 грудня 1781 року. Зазначалося: “Святий Георгій на коні проти того ж, як у середині державного герба; у червоному полі, який вражає списом чорного змія”.

За правління Івана III гербом московського князя затвердили вершника-змієборця. У 1710 році Пьотр I уперше назвав вершника на московському гербі святим Георгієм.

Однак, згідно з церковним каноном, у будь-якому виді мистецтва святий Георгій має типові характерні ознаки: над головою — німб, ліва рука зігнута і притримує кінські поводи, списом він уражає дракона в пащу; на ньому довгі шати, що майже закривають ноги, від чого вони здаються короткими. Саме таким Георгія Побідоносця зображали на численних образках із каменю, металу, кістки, дерева, у скульптурних пам’ятниках, не кажучи вже про ікони.

Зображення св. Георгія на іконі та на печатці Івана III

На печатці Івана III святий Георгій не зовсім канонічний: над його головою нема німба, волосся начебто стягує широка пов’язка, обидві руки воїна охоплюють спис, який уражає дракона не в пащу, а в шию. Вершник здається дуже довгоногим через коротке військове вбрання. Могутність людини, воля, натиск, бажання перемогти чудовисько — ось що вирізняє зображеного на печатці вершника від російської іконописної традиції. На печатці Івана III святий Георгій радше нагадує своє втілення у творах західноєвропейського мистецтва епохи Відродження, і передусім — італійського. У такому вигляді святого Георгія зображували не тільки у живописі та скульптурі, й на італійських монетах і медалях.

Відомий історик мистецтва В. Лазарєв, який багато років вивчав італійське і давньоруське мистецтво, присвятив велику розвідку художньому образові святого Георгія. У ній дослідник підкреслював, що саме італійські майстри, які прибули до Москви наприкінці XV століття, принесли традиції італійського Відродження, що були вміло використані для посилення авторитету Великого князя московського. Звичайно, передовсім йдеться про кам’яне будівництво у Кремлі, що його здійснювали італійські архітектори.

Однак італійці займалися в Москві не лише будівництвом. Чимало було їх і серед іноземних майстрів срібних справ, яких Іван III також запрошував на роботу до столиці Московії. Та й самі будівельники кремлівських стін і соборів знали карбувальну справу. Відомо, наприклад, що різьбярем монетних штемпелів був і згадуваний Аристотель Фіораванті, який ще в юності здобув потрібні знання в галузі карбування.

Очевидно, Іван III, який довірив італійським зодчим упорядкувати Кремль, міг доручити італійським медальєрам і виготовлення нової печатки, символіка якої відповідала б його владним прагненням у період створення ним єдиного Московського царства.

Саме в Північній Італії, з якою московські князі встановили тісний контакт ще з середини XV століття і звідки переважно приїжджали в Москву архітектори, образ святого Георгія у той час набув особливого поширення. На багатьох монетах і медалях Ломбардії та сусідніх з нею областей викарбуваний його мужнє зображення.

Відсутність канона в зображенні Георгія Побідоносця на печатці Івана III і печатках наступних самодержців зробило його в уяві московитів просто “людиною на коні” або “царем”, якщо на вершнику була корона.

Лише наприкінці XVII — на початку XVIII століття, коли в країні з’явилися герби — ще одне із західних запозичень, у світській емблематиці з’явилися і святі з їхніми власними іменами — святий Андрій Первозваний, святий апостол Павло, архангел Михаїл і, звичайно ж, Георгій Побідоносець. Причому голови святих воїнів почали прикрашати шоломами, іноді з плюмажем.

Шолом прикрашає голову і Георгія Побідоносця. Саме так, на західний манер, було прийнято зображати його на грудях державного двоголового орла з XVIII століття, і саме в такому вигляді він на гербі Москви, де є й дотепер.