Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Свята радянської доби

Радянський народ свята полюбляв і відзначав їх широко та з розмахом. Незважаючи на відсутність делікатесів, столи у громадян буквально ломилися від страв. Здебільшого дефіцитні продукти доводилося або діставати “по блату” (через знайомих), або купувати з-під поли. Проте зрідка, напередодні головних для радянського народу дат, щось смачненьке “викидали” на прилавки магазинів.

Більшість радянських свят були заполітизованими: за стіл не сідали, не взявши участі у ритуалах “всенародного торжества”, що демонстрували всьому світові “єдність партії і народу”. При цьому радянські свята сприймали саме як радянські, тобто безпосередньо пов’язані з СРСР. Однак багато радянських свят насправді були запозичені й з’явилися задовго до народження “Країни Рад”.

Одним із таких свят було 1 Травня: Першотравень, День праці, День міжнародної солідарності трудящих.

Першотравень у сучасному вигляді виник наприкінці XIX століття в робітничому русі, який висунув як одну з основних вимог введення восьмигодинного робочого дня. 1 травня 1886 року соціалістичні, комуністичні й анархічні організації США і Канади влаштували низку мітингів та демонстрацій. Під час розгону однієї з них у Чикаґо 4 травня загинуло шестеро демонстрантів. У ході виниклих після цього масових протестних виступів проти жорстоких дій поліції в результаті вибуху бомби і перестрілки було вбито вісім поліцейських і мінімум четверо робітників (за деякими даними — до п’ятдесяти вбитих і поранених), кілька десятків осіб отримали поранення. За звинуваченням в організації вибуху чотирьох робітників-анархістів засудили до повішення, яких після винесення вироку стратили (згодом довели, що обвинувачення було хибним).

Саме в пам’ять про страчених американських анархістів Паризький конгрес II Інтернаціоналу в 1889 році оголосив 1 травня Днем солідарності робітників усього світу і запропонував щорічно відзначати його демонстраціями з вимогами восьмигодинного робочого дня та поліпшення умов праці. Успіх перших таких демонстрацій у США, Канаді та Австралії сприяв тому, що свято стало щорічним.

Ще одне радянське свято, що його щорічно відзначають 8 березня як “жіночий день”, також пов’язане з Америкою. Саме там 8 березня 1908 року на заклик нью-йоркської соціал-демократичної жіночої організації відбувся мітинг із гаслами про рівноправність жінок. Цього дня понад 15 тисяч жінок пройшли маршем через усе місто, вимагаючи зменшення робочого дня і рівних з чоловіками умов оплати праці. Також було висунуто вимогу надання жінкам виборчого права.

У 1909 році Соціалістична партія Америки оголосила національний жіночий день, що його відзначали аж до 1913 року в останню неділю лютого. Пізніше, в 1910 році, делегатки зі США прибули до Копенгаґена на II Міжнародну конференцію жінок-соціалісток, де зустрілися з Кларою Цеткін (однією із засновниць Комуністичної партії Німеччини).

Німецька комуністка запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день, у який щорічно жінки привертатимуть увагу громадськості до своїх проблем і вимог. Конференція палко підтримала цю пропозицію, але тоді не було вирішено головного питання: в який саме день жінки влаштовуватимуть мітинги і демонстрації.

Тому спочатку Міжнародний жіночий день святкували в різні дні. 1911 року вперше його відзначали в Німеччині, Австрії, Данії та Швейцарії 19 березня. У 1912 році цей день відзначали в тих самих країнах уже 12 травня. У 1913 році жінки мітингували у Франції і Росії — 2 березня, в Австрії, Чехії, Угорщини, Швейцарії, Нідерландах — 9 березня, в Німеччині — 12 березня. І лише в 1914 році жіночий день відбувся у звичний тепер день — 8 березня. Тоді його одночасно відзначили в шести країнах: Австрії, Данії, Німеччині, Нідерландах, Росії та Швейцарії. Щоправда, сталося це випадково: просто в той рік 8 Березня припало на неділю.

Існує кілька версій щодо того, чому Міжнародний жіночий день відзначають саме 8 березня. За однією з них — в пам’ять масової демонстрації жінок у Нью-Йорку в 1908 році. За іншою версією, вибір дати пов’язаний з бажанням Клари Цеткін (єврейки за національністю) пов’язати день боротьби за права жінок зі святом свого народу — Пуримом. Однак варто зазначити, що євреї не святкують Пурим саме 8 березня, оскільки це весняне свято, як і Великдень, не має постійної дати.

Хай там як, у 1921 році за рішенням II Комуністичної жіночої конференції почали святкувати Міжнародний жіночий день 8 березня. А в 1977 році свято справді стало міжнародним: цього самого року ООН своєю резолюцією закликала оголосити 8 березня Днем боротьби за права жінок і міжнародний мир.

Після розпаду СРСР 8 Березня продовжують відзначати як Міжнародний жіночий день у Росії, Білорусі, Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Туркменії, Таджикистані. 8 Березня також національне свято і вихідний день в Анголі, Гвінеї-Бісау, Замбії, Камбоджі, Кенії, КНДР, Мадагаскарі, Монголії, Уганді та Лаосі.

В інших країнах, особливо англо-саксонських, Міжнародний жіночий день не дуже прижився. Як жіноче свято там відзначають більше День матері, який з 1914 року щорічно святкують у другу неділю травня. Крім того, в деяких країнах День матері святкують в інші дні.

З піснею по життю

Радянська пропагандистська машина працювала і вдень, і вночі, як годинниковий механізм. Одним із найважливіших його складників, після кіно, була пісенна творчість.

Варто зазначити, що до послуг кремлівських замовників завжди була напоготові ціла армія пропагандистів усіх калібрів і мастей. А оскільки процес створення радянських пісень був різноманітний і некерований, тут також не обійшлося без плагіату.

В енциклопедичному словнику “Світ російської культури” цей процес не лише виправдовують, а й вихваляють: “пізніше багато (радянських) композиторів писали пісні й марші, побутову і танцювальну музику. Вони ж щедро насичували свої серйозні твори мелодіями, інтонаціями, запозиченими з пісень і танців свого часу”. Тобто, якщо зрозуміло, то “поцупленими”.

Так сталося, наприклад, із піснею La Adelita з мексиканського фільму “Віва, Вілья”, що була гімном мексиканської революції, а стала “Маршем веселых ребят” популярного радянського композитора І. Дунаєвского з новим текстом В. Лєбєдєва-Кумача.

Сюди ж можна віднести і прилаштування давньої популярної мелодії до нового тексту. Так було, наприклад, з єврейською весільною піснею, яка у композиторів братів Покрасс перетворилася на відомий “Марш Буденного” на слова А. д’Актіля, або українською жартівливою піснею “Комарик”, що стала радянською агіткою “Как родная меня мать провожала” на слова Д. Бєдного.

Іноді плагіат був подвійним, а то й потрійним, і навіть четвертним, коли одну й ту саму чужу мелодію експлуатували по кілька разів. Яскравий тому приклад — відома в 1920–1930 роки пісня “Молодая гвардия” (“Вперед, заре навстречу!”). У ній вірші радянського поета А. Безимєнского покладені на мелодію польської революційної “Робітничої пісні” (в російському перекладі Ґ. Рівкіна “Кто кормит всех и поит”), яка була переробкою німецької пісні початку XX століття, що, своєю чергою, є переробкою тірольської пісні “Zu Mantua in Banden...” про Андреаса Ґофера, вождя національно-визвольного руху в Тіролі у 1808–1810 роках.

Однак варто зазначити, що пісні запозичували не тільки у “чужаків”, а й у “своїх”.

Так, під час Першої світової війни в російській армії дуже популярною була пісня “Слышали деды” з приспівом зі словами: “Смело мы в бой пойдем / За Русь святую”. У роки громадянської війни з’явилося кілька її варіантів, зокрема і той, який найбільш відомий сьогодні, зі словами приспіву: “Смело мы в бой пойдём / За власть Советов”.

Ще одна популярна радянська пісня композитора А. Алєксандрова і поета Н. Кооля “Там вдали, за рекой” про сотню юних бійців із будьонівських військ, що з’явилася в 1924 році, була перероблена зі старої пісні “За рекой Ляохэ”, в якій ішлося про одну з подій російсько-японської війни 1904–1905 років. Також існує ще кілька пісень з тією самою мелодією, створених різними авторами в різний час.

Тут треба зазначити, що пісні авторів, які стали емігрантами або з будь-яких інших причин були неугодними радянській владі, перетворювалися на “народні” або, як траплялося найчастіше, привласнювалися “шанованими” членами Спілки композиторів СРСР.

Пам’ятаєте радянський шляґер “У самовара я и моя Маша”? На платівці, записаній оркестром Леоніда Утьосова, зазначені такі вихідні дані: “Обработка Л. Дидерихса, слова В. Лебедева-Кумача”. Однак насправді пісня була написана для варшавського кабаре “Морське око”. Музику написала Фані Ґордон (Квятковска), а автором тексту (звісно, польського) був Анджей Власт, власник цього кабаре. Вся Польща тоді співала: “Pod samowarem siedzi moja Masza / Ja mowie: tak, a ona mowi: nie!” Пізніше, повернувшись до СРСР, Квятковска написала російський текст для цієї пісні, саме такою вона і запам’яталася мільйонам радянських громадян.

Ще один не менш популярний радянський шляґер “Вот кто-то с горочки спустился” позначений як російська народна пісня в обробці композитора-пісняра (була така професія) Б. Тєрєнтьєва. Ось тільки чомусь таку “народну пісню” до Б. Тєрєнтьєва ніхто не чув. Зате був відомий український романс “В саду осіннім айстри білі”. Записав романс видатний український музикознавець і композитор Л. Ященко від студенток Київського державного університету Г. Ковадло і Л. Орел у 1958 році.

Загалом усю масу запозичених радянських пісень просто неможливо описати. Радянські композитори-плагіатори, так само як і поети-піснярі, з легкістю видавали чужі твори за власні, тобто здійснювали, причому з відома вищого партійного керівництва, літературно-музичне злодійство.

Нерідко траплялися і казуси. Так, одного разу під час перебування в СРСР делегації мексиканських робітників їм показали популярний тоді радянський фільм “Веселые ребята”. Коли герой Л. Утьосова заспівав відому пісню “Легко на сердце от песни веселой...”, мексиканці з подивом почали перешіптуватися: “Це ж наша пісня”, а потім стали підспівувати. Вибухнув міжнародний скандал.

Тільки особисте втручання Сталіна, формалізоване офіційною позицією газети “Правда”, поклало цьому край. Зберігся стенографічний запис розмови Сталіна з Ворошиловим, де генсек нібито каже: “Із цього фільму всі пісні гарні, прості, мелодійні. Їх звинувачують навіть у мексиканському походженні. Не знаю, скільки там спільних тактів із народно-мексиканською піснею, але, по-перше, суть пісні проста. По-друге, навіть якщо б було взято з мексиканського фольклору, це непогано”.

Ось так великий вождь і вчитель “усіх часів і народів”, сам невиправний плагіатор, фактично благословив своїх кремлівських пропагандистів на плагіат.

Як бачимо, величезне різноманіття радянських пісень створено на основі польських, українських, єврейських, німецьких, латиноамериканських мелодій або переробок пісень царських часів.

Головна пісня країни

Відомо, що найголовніша пісня країни — Державний гімн. Після Лютневої революції в Росії царський гімн був скасований, а нового більшовикам створити так і не вдалося. Тому зазвичай користувалися не власним, а чужим.

Так, деякий час перед проведенням низки офіційних заходів на мелодію “Марсельєзи” (французького гімну) співали слова “Отречёмся от старого мира / Отряхнём его прах с наших ног!” Були й інші варіанти можливого гімну, до прикладу, польська “Варшав’янка”.

Офіційний гімн з’явився у Росії тільки в 1918 році. Ним став Інтернаціонал, затверджений як гімн у січні 1918 року Радою Народних Комісарів. Після утворення СРСР Інтернаціонал став загальнодержавним гімном, залишаючись водночас і гімном РРФСР.

Аж до 1943 року на всіх офіційних заходах звучало “Вставай, проклятьем заклеймённый / Весь мир голодных и рабов!” Коли перспектива зруйнувати вщент “весь мир насилья” остаточно втратила актуальність, був створений новий гімн, який, природно, пройшов ґрунтовну сталінську цензуру. Тепер це був гімн тільки СРСР.

За основу був узятий “Гімн партії більшовиків”, що його у 1938 році написав композитор А. Алєксандров на вірші В. Лєбєдєва-Кумача. Однак Сталіну не сподобався текст, і його в перші воєнні роки заново написали Ґ. Ель-Реґістан і С. Міхалков. Природно, що в гімні не забули згадати і великого вождя: “Нас вырастил Сталин — на верность народу / На труд и на подвиги нас вдохновил!”, а оскільки тривала важка війна, з’явилися й рядки: “Мы армию нашу растили в сраженьях / Захватчиков подлых с дороги сметем!”

Новий гімн був затверджений постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1943 року. Вперше він пролунав у новорічну ніч 1944 року, але офіційно його почали виконувати по всій країні тільки з березня. Музика цього гімну звучить у Росії і зараз, але зі словами неодноразово виникали проблеми.

Так, із 1956 року гімн понад 20 років виконували без слів, оскільки в них згадувався Сталін, хоча текст офіційно і не скасовували. У 1977 році був прийнятий перероблений С. Міхалковим текст, з якого поет прибрав згадку про Сталіна, а військові перемоги замінив на перемогу “бессмертных идей коммунизма”.

У Росії свій гімн знову з’явився тільки в листопаді 1990 року, після ухвалення урядом постанови про створення державних символів. Як гімн 23 листопада 1990 року Верховна Рада РРФСР затвердила музику “Патріотичної пісні” М. Ґлінки. Після розпаду СРСР цю музику як державний гімн затвердив своїм указом у грудні 1993 року президент Росії. Впродовж семи років гімн існував без тексту, який так і не змогли затвердити, хоча було запропоновано понад 500 варіантів.

Однак “Патріотична пісня” не прижилася, оскільки, очевидно, була недостатньо патріотичною в очах росіян. У країні тривали гострі дискусії про новий гімн, при цьому багато хто висловлював пропозицію зберегти стару музику А. Алєксандрова, для якої треба скласти новий текст. 4 грудня 2000 року ця пропозиція була схвалена на розширеному засіданні президії Держради Російської Федерації, в роботі якої брали участь представники думських фракцій.

Уже 8 грудня 2000 року Державна дума прийняла Федеральний закон “Про державний гімн Російської Федерації” (одночасно із законами про Державний герб і Державний прапор Російської Федерації). 27 грудня набрав чинності новий закон. Проте затверджена була тільки музика гімну, слова до якої ще належало скласти.

Згодом було запропоновано декілька варіантів законопроектів із текстом гімну. Держдума підтримала внесений президентом, у якому текст гімну належав С. Міхалкову. І цього разу поет не обійшовся без політичного реверансу, в гімні з’явився рядок “Хранимая Богом родная земля!”, яка ще й досі викликає гарячі суперечки з приводу її відповідності Конституції країни.

У ногу з Третім райхом

Один із найвідоміших радянських маршів “Марш авиаторов” (“Все выше и выше, и выше...”) написав навесні 1923 року композитор Ю. Хайт на слова П. Германа (хоча сам Ю. Хайт стверджував, що пісня написана в 1920 році). Марш часто виконували на парадах і був офіційним гімном Військово-Повітряних сил СРСР.

Щоправда, радянського глядача могло б неабияк здивувати, чому це молодчики в документальному фільмі “Тріумф волі”, радісно фиркаючи, обливаються холодною водою під мелодію “Herbei zum Kampf...”, що як дві краплі води схожа на офіційний гімн Повітряного флоту Червоної армії. Прем’єра фільму, знятого на особисте замовлення Гітлера кінорежисером Лені Ріфеншталем, відбулася в 1935 році в Берліні.

Однак навряд чи варто дивуватися тому, що “Марш авиаторов” і “Herbei zum Kampf...” використовують однакову мелодію, а місцями навіть збігається текст. Річ у тому, що і нацисти, й комуністи спиралися на одну й ту саму ідеологічну базу, використовували практично подібну фразеологію і не особливо обтяжували себе міркуваннями морального плану. Використовували вони й однакові мелодії.

Так, до прикладу, німецькі націонал-соціалісти вжили мелодію старовинної тірольської пісні “Zu Mantua in Banden...” у своєму молодіжному марші “Dem Morgenrot entgegen...”, яку, як ми вже зазначали, в 1922 році комсомолець А. Безімєнскій безсоромно використав, створивши для радянського комсомолу його гімн “Молодая гвардия”.

А ще раніше мелодію старовинного німецького солдатського маршу часів франко-прусської війни 1870–1871 років активно використовували і російські революціонери (більш відомий варіант — “Смело, товарищи, в ногу”), і німецькі націонал-соціалісти з їхнім перекладом російського тексту (марш “Brüder in Zechen und Gruben”).

Щодо “Марша авиаторов” i “Herbei zum Kampf...”, то історія їх появи така. На початку 1920-х років “композитор” Ю. Хайт отримав замовлення на марш Червоних авіаторів. У Червоних кавалеристів уже був свій марш, тому Ю. Хайт вирішив піти второваним шляхом і теж “запозичив” для своєї пісні мелодію старовинного німецького морського маршу.

У 1926 році в газеті німецьких комуністів “Die Rote Fahne” були опубліковані слова і ноти радянського авіамаршу під назвою “Марш красных летчиков”. Саме звідти нацисти і взяли його собі “на службу”. Згідно з іншою версією, в Ліпецку, де до війни кували кадри німецької Люфтваффе (включаючи, до речі, й Ґерінґа), німецькі курсанти-льотчики почули і полюбили цю мелодію, а пізніше “перетягнули” її собі.

Так що дивуватися збігові мелодій не варто. Дивним виглядає радше те, що тривалий час ніхто ні в СРСР, ні в Росії не звертав або не хотів звертати увагу на це. Втім, воно і зрозуміло, всі ці пісні є яскравими зразками пісенної пропаганди, але по різні боки барикад.

До речі, плагіатом займалися не лише радянські піснярі, а й радянські плакатисти, запозичуючи у німців сюжети й композицію. Це також не дивно, оскільки на момент початку війни у Третього райху була ідеально побудована пропагандистська система і, крім як у них, переймати досвід з елементами плагіату було просто ні в кого. Лише погляньте на ілюстрації радянських і німецьких плакатів — скільки в них спільного!

Зразки німецької та радянської пропаганди. Плакати писали під копірку

Цікаво, але російські фашисти (а були й такі) також запозичили свій гімн у німецьких нацистів. Так, гімном Всеросійської фашистської партії, що існувала в 1931–1943 роках у Китайській республіці, була пісня “Знамена выше!” Це була копія нацистської “Horst Wessel Lied”, що її приписують штурмовикові та поетові Горсту Весселю (так звана “Пісня Горста Весселя”). До кінця 1920-х років вона стала гімном Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії та офіційно називалася “Die Fahne hoch” (“Прапор вище”).

Однак історія з однаковими німецькими і російськими маршами, як це не дивно, ще не закінчилася.

Так, багато хто звернув увагу, що “новий старий” гімн російської Державної думи під назвою “Избранникам русского народа”, нещодавно відроджений у виконанні кремлівського співака Іосіфа Кобзона, сильно нагадує німецький гімн “Deutschland uber alles”. Нічого дивного в цьому також нема, оскільки мелодія цього гімну на слова цензора Н. Соколова, “написана” композитором А. Ґлазуновим у 1906 році, була запозичена з австрійського гімну.

Німецький та радянський плакати часів Другої світової війни

Останній же являє собою пісню на музику Йозефа Гайдна, складену ще в 1797 році. Вона називалася “Пісня кайзера” і до 1918 року її використовували як офіційний гімн Австро-Угорської імперії. У 1922 році вона в повному обсязі стала державним гімном Веймарської республіки, а з 1933 року в дещо трансформованому вигляді — гімном Третього райху.

А ось сучасна ватно-патріотична російська пісня “Действуй, Путин! Русский президент!” у виконанні Маріни і Сєрґєя Боріскіних дуже вже схожа на марш “Vorwarts! Vorwarts!” (“Вперед! Вперед!”), який був за часів Третього райху офіційним гімном націонал-соціалістичного союзу молоді, більш відомого як Гітлерюґенд.

Що ж, воістину, історія має властивість повторюватися: першого разу як трагедія, другого — як фарс.

Емблема армії Росії

Як відомо, червона зірка — геральдичний знак, що був символом Червоної армії, а також був присутній на прапорі й гербі СРСР. Однак, як і чимало іншого, цей символ також запозичений.

П’ятикутна зірка, або пентаграма (пентакль), відома з глибокої давнини. Її як символ захисту, охорони та безпеки використовували у своїх тотемах і ритуальних малюнках ще первісні люди, а також представники найранніших цивілізацій на теренах сучасних Туреччини, Греції, Ірану та Іраку. Найдавніші зображення п’ятикутної зірки датуються VI тисячоліттям до н. е.

Пентаграму, що виникла в ранньоземлеробських культурах, застосовували й у наступні епохи, коли її архаїчне значення вже забулося. При цьому церква вважала п’ятикутну зірку символом язичництва і не толерувала. Однак, не здобувши гідного місця у християнстві, пентаграма виявилася затребуваною різними чорнокнижними вченнями. Всі антихристиянські рухи і секти широко використовували цей символ, трактуючи його на свій лад. Причому в них пентаграма зображувалася такою, що стоїть на одному промені і звернена двома протилежними променями вгору.

Таким чином, у Середньовіччі перевернута п’ятикутна зірка набула іншого значення, поганого і зловісного. Її потрактовували як морду рогатого козла, що використовується в ритуалах відьом і чаклунів, або навіть личину самого диявола. Причому такі “відьомські” зірки були червоними — червоний колір із найдавніших часів символізував не тільки красу, а й бунт та революцію — з їх готовністю пролити за все це кров.

Знак армії Росії сучасні пропагандисти скопіювали з емблеми американської компанії

У результаті п’ятикутна зірка червоного кольору стала символом стихії, в якій повинні були народитися або “новий порядок”, або повний хаос, що кидало виклик старому світові залежно від того, куди дивляться її промені.

У Росії аж до 1917 року п’ятикутні зірки як символ використовували не зовсім охоче, хоча достеменно відомо, що у 1827 році імператор Ніколай I, перейнявши французький досвід, вводить зірки на еполетах офіцерів і генералів російської армії, а в 1854 році запроваджує в російській армії погони, а також зірки на них.

Більшовики, що прийшли до влади після кривавого жовтневого перевороту і “до основанья” руйнували старий світ, терміново потребували нової символіки. Ось тут червона пентаграма як ніколи стала у пригоді!

За одними даними, першим навесні 1918 року як розпізнавальний знак військовослужбовців Червоної армії п’ятикутну зірку запропонував ввести військовий комісар Московського військового округу Н. Полянскій. За іншими — “батьком” п’ятикутної зірки став К. Єрємєєв — перший радянський командувач військ Пєтроградського військового округу. А остаточно її затвердив один із більшовицьких вождів Лєв Троцкій.

Наказом Наркомату з військових справ від 19 квітня 1918 року ця емблема була введена як нагрудний знак для всього особового складу РСЧА. Носіння червоної зірки було підтверджено наказом Реввійськради Республіки за № 310 від 7 травня того ж року. Однак практика показала, що знак на грудях був недостатньо помітний через ремені амуніції. І тоді наказом наркома Л. Троцкого за № 594 від 29 липня 1918 був встановлений значок-кокарда для носіння на головних уборах червоноармійців і командного складу.

Варто зазначити, що поява п’ятикутної червоної зірки як військової емблеми була сприйнята далеко не всіма росіянами схвально, що пов’язано з тим самим двояким трактуванням значення п’ятикутної зірки. Та згодом до неї не лише звикли, а й почали вважати символами радянської влади і радянської армії.

Зберігається любов до зірки і в сучасній Росії та її збройних силах. Хоча тут, як завжди, не обходиться без казусів. Так, 21 червня 2015 року на підмосковному полігоні “Алабіно” Міністерство оборони Російської Федерації з помпою представило новий знак “Армія Росії”. Це п’ятикутна зірка, яку перетинає горизонтальна лінія.

Однак із новою емблемою Армії Росії знову таки трапилася халепа. Мало того, що Росія не змогла придумати нічого нового, крім як розфарбувати стару радянську зірку в кольори прапора Росії, який, як уже зазначалося, нагадує голландський прапор, так ще новий знак російської армії виявився схожим на емблему американського супермаркету Mall of America зі штату Міннесота, відомого вже понад 30 років.

Практично такий самий пентакль відображений на американській поштовій марці, випущеній у 2002 році. Відмінність лише у відсутності декоративної стрічки і в чергуванні кольорів на зірці. Ось так невигадливо працюють сучасні російські пропагандисти. Російська громадськість обурена: “Вкрали, і у кого — у ненависних америкосів”. При цьому, знаючи особливості корупційних традицій у Росії, можна лише здогадуватися, скільки коштів було витрачено на розробку цього “унікального” символу.