Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

За самоваром я і моя “Раша”

Нині тульський самовар є одним із символів Росії. Вважається, що на столі у кожного росіянина обов’язково має стояти самовар, який має створювати для іноземців враження російської патріархальної старовини. Однак винайдення самовара не належить росіянам.

Як відомо, самовар — це пристрій для кип’ятіння води і приготування чаю. Спочатку воду нагрівали внутрішнім паливником, що становив високу трубку, яку наповнювало деревне вугілля. Пізніше з’явилися й інші види самоварів — гасові, електричні.

Досі достеменно невідомо, хто і коли винайшов перший самовар. Деякі дослідники вважають, що до винаходу цього корисного пристрою причетні стародавні китайці й перси.

Самоварні прилади давно були відомі в Китаї, хоча вони, власне, не слугували для приготування чаю. Ці китайські посудини для кип’ятіння води називалися “хо-го” і мали всі ознаки сучасного самовара, поєднуючи в одній конструкції посудину для води, жарівню для вугілля і трубу, що проходить через посудину. З давніх-давен подібні прилади відомі також в Ірані.

Цікаві були різні пристрої для підігрівання напоїв у Стародавньому Римі. Один із них, найвідоміший, — аутепс, що його можна вважати античним самоваром. У високій, схожій на глечик, посудині було дві ємності: одна — для вугілля, друга — для рідини. Через спеціальний бічний отвір закладали розпечене вугілля, рідину наливали і виливали за допомогою черпака — крана не було. У спеку, до слова, замість вугілля посудину наповнювали льодом, що його привозили до міста з гір, і рідина охолоджувалася.

Існував і досконаліший самовар. У середній його частині була порожнина для вугілля із ґраткою знизу для попелу та доступу повітря. Між цією порожниною і зовнішніми стінками була рідина. Відкривши покришку, можна було побачити обидві ємності — в середині для вугілля і по периметру для рідини. Через спеціальне розширення збоку самовар заповнювався й відразу ж випускав пару.

За легендою перший самовар привіз Пьотр I із Голландії. Однак насправді цей пристрій з’явився в Росії вже після його смерті. Зараз не можна точно сказати, хто вперше привіз заморську дивину до Росії, але ідея сподобалася багатьом.

Тульські самовари та їхній “дідусь” — китайський самовар

Центром виробництва самоварів в Росії стала Тула. Про появу перших документально зафіксованих самоварів у Тулі відомо таке. У 1778 році на вулиці Штиковій брати Іван і Назар Лісіцині виготовили самовар у невеличкому, спочатку єдиному в усьому місті, самоварному закладі. Засновником цього закладу був їхній батько, зброяр Фьодор Лісіцин, який у вільний від роботи час на збройовому заводі побудував власну майстерню і працював у ній з міддю.

Попри те, самоварне виробництво виявилося доволі прибутковим. Кустарі швидко перетворювалися на фабрикантів, а майстерні — на фабрики. У 1808 році в Тулі працювало вісім самоварних фабрик, а 1850 року там налічувалося вже 28 самоварних фабрик, що випускали близько 120 тисяч самоварів щороку.

Гасові самовари з резервуаром для палива випускала (разом із жаровими) заснована 1870 року в Тулі фабрика прусського підданого Рейнгольда Тейле. Такі самовари набули великого попиту там, де був дешевий гас, особливо на Кавказі.

Наприкінці XIX століття з’являється самовар зі зйомним глечиком — “самовар Паричко”. Він був безпечний, бо не міг розпаятися або зіпсуватися, як звичайні самовари.

Самовар такої конструкції винайшов польський інженер Альфонс Паричко з міста Радом (тоді це була Австро-Угорщина). Перші зразки самовара Паричко виготовляли в Медлінґу, промисловому місті округу Австрії (за 14 км від Відня). 1895 року у Варшаві на промисловій виставці він отримав срібну медаль. Після цього самовари цієї конструкції почали поширюватися і в Російській імперії. У Тулі подібні самовари (дещо зміненого вигляду, без емалі) виготовляли на фабриці братів Шахдат у 1908–1912 роках за патентом польського інженера.

Звичайно, “російський” самовар з часом еволюціонував. Однак принцип його роботи абсолютно такий самий, як і у його китайського чи польського побратима.

Чаювання в Митіщах

Здавалося б, ні в кого не має викликати сумнівів те, що чай як напій з’явився в Китаї. Але тільки не у росіян. Чай, як і горілку, вони вважають своїм... національним напоєм. З’явилося навіть словосполучення “російський чай”.

Так, до прикладу, відомий російський дослідник кухні народів світу В. Похльобкін в одній зі своїх книг, відзначаючи наявність факторів, що ускладнювали розповсюдження чаю в Росії, писав: “...но вот чудо — чай, несмотря на все эти препятствия материального, бытового, психологического и культурного характера на его пути к распространению в народе, сумел все-таки превратиться в подлинно русский ... национальный напиток, притом такой, отсутствие которого стало просто немыслимым в русском обществе, а внезапное исчезновение которого из быта, скажем, в конце XIX века могло привести, без всякого преувеличения, к национальной катастрофе...”

У тому, що російські люди полюбляли “чаї ганяти”, сумніватися не доводиться. Про це свідчить хоча б знаменита картина В. Перова “Чаювання в Митіщах”. Але ось з приводу “російського чаю” — це вже явний перебір. Звідки ж потрапив чай до Росії?

Відомо, що монгольський вплив на московську культуру не обмежувався XIII–XV століттями; він відбувався і пізніше, в XVII столітті, в період, коли Московія ввійшла в контакт із монгольськими державами. Крім політичних та інших подій, цей період можна схарактеризувати взаємопроникненням культур, одним із проявів якого було поширення культури споживання чаю на сучасній території Середньої Азії та Московії.

Ще в 1567 році казацькі отамани Петров і Ялишев, побувавши з експедицією в Китаї, описали дивовижний напій, що був невідомий в Московському царстві. У цей період відбувалося активне завоювання Сибіру, і, відповідно, зближення кордонів Китаю і Московії, відкривалися можливості нових торгових напрямків. Проте після казацької експедиції в Китай тоді ніхто, окрім членів самої експедиції, чаєм не зацікавився.

Вперше в Московії чай спробували в 1618 році, коли китайські посли подали цареві Міхаілу Фьодоровичу кілька зразків чаю. Але ця подія знову пройшла повз увагу московитів.

Започаткуванням історії чаю в країні вважають 1638 рік, коли посол Васілій Старков як подарунок від одного західномонгольского правителя привіз цареві два пуди якогось листя. “Не знаємо, листя якого дерева чи трави, але варять їх у воді” — відзвітував Старков перед государем. Напій цареві і боярам сподобався, і вже в 1670-ті роки його почали ввозити до Москви. До речі, коштуючи від початку дуже дорого, чай аж до кінця XVIII століття був “міським” напоєм і у великій кількості його продавали лише в Москві.

Тільки після смерті Єкатєріни II 1796 року ціна на китайський чай знизилася, тому він поширився серед росіян, поступово витісняючи традиційний російський напій — квас. Саме від початку XIX століття відбувається масове поширення чаю по Росії.

Пряники друковані

Ще один “тульський” винахід — пряник — також вигадали зовсім не в Росії.

Походження пряників сягає глибини тисячоліть. Уже стародавні єгиптяни знали про них. Кондитерські вироби з борошна і меду археологи знайшли в давньоєгипетських гробницях. А під час розкопок в Італії були знайдені форми для виготовлення пряників, що їх стародавні римляни називали медовиками, латиною “panus mellitus”. Це були намазані медом коржі, які з медом і випікали. Пряниками їх стали називати тоді, коли в тісто почали додавати різноманітні прянощі.

Вважається, що пряники, близькі за формою і складом тіста до сучасних, уперше були виготовлені у Бельгії в місті Дінан.

Потім такі пряники почали виготовляти в місті Аахен, розташованому на стикові Німеччини, Бельгії та Нідерландів. Німецькою вони називалися Printen, тобто “друковані”. Згодом “друковані” німецькі пряники прямокутної форми, обсипані прянощами, марципанами, горіхами і цукатами, почали називати аахенськими пряниками. Нині друкований пряник — один із символів Аахена, так само як і російської Тули.

Пряники друковані — аахенські й тульський

У середньовічній Європі були відомі також так звані Lebkuchen — традиційні німецькі різдвяні пряники. Найімовірніше, їх винайшли середньовічні ченці із Франконії ще в XIII столітті. Перші записи про випічку “лебкухенів” належать не пізніше ніж до 1296 року, а в 1395 році вони згадуються у Нюрнберзі. Тому їх ще називають нюрберзькими пряниками.

У XV столітті в Європі дуже популярними були пряники-картинки з релігійними і міфологічними зображеннями — Різдва Христа, Мадонни з немовлям, Хрещення Христа, Самсона з левом, Орфея та ін. Згодом на пряниках з’явилися зображення повсякденного життя — весілля, народження дитини, хрестини тощо.

1640 року в Польщі набули популярності торунські пряники (від назви міста Торунь), які нерідко були частиною приданого польських наречених. Подібний звичай описаний і в словнику В. Даля: “На другий день весілля молодята йдуть на поклін до батьків нареченої із пряником”.

Загальноприйнята думка, що нібито росіяни “з давніх-давен” ласували пряниками, не має достовірного підґрунтя — не знайдені документальні свідчення їх “давньоруського” походження. Відсутня згадка про пряники і у відомій письмовій пам’ятці “Домострой”, написаному духівником царя Івана IV Ґрозного священиком Сильвестром, який склав докладний список практично всіх сучасних йому страв, кулінарних виробів і напоїв.

Документально підтверджена історія російського пряника починається лише з налагодження у XVIII–XIX століттях пряникового виробництва в Тулі. Першу згадку про тульський пряник виявлено у Писцовій книзі 1685 року, де написано: “Кропали портное, делали крашенины, ножишки, занимались всяким иным рукомеслом, торговали по мелочам орехами, пряниками”.

Перші російські пряники становили спробу відтворити іноземні рецепти з використанням місцевих продуктів, що й привело, зрештою, до створення власної оригінальної продукції, яка стала популярною по всій Росії. У XVII столітті в Тулі пекли і продавали м’ятні, медові та друковані пряники, прикрашені різними складними візерунками. Крім Тули, в Росії славилися пряниковим виробництвом у XVII–XIX століттях міста Арханґєльск, Волоґда, Москва, Твєрь.

Російські пряники пекли до Різдва Христового, прикрашали ними різдвяні ялинки, обмінювалися у Прощену неділю, їли їх на Великдень і в поминальні дні, на іменини тощо. На пряниках, зазвичай, видавлювали зображення чарівних птахів, млинів, квітів, риб, пароплавів, солдатів, баринь, селян тощо. Виготовляли пряники й у вигляді веселої абетки з відбитками букв, за якими батьки навчали улюблених чад грамоти. На весілля молодятам дарували пряники у вигляді сердець.

За способом виготовлення пряники бувають ліпні, друковані (для їх виготовлення потрібна спеціальна пряникова дошка-форма з малюнком), вирізні або силуетні (такі пряники вирізують ножем або за допомогою металевих форм із розкатаного пласта тіста).

У наш час пряники, як і за старих часів, виготовляють вручну. За спеціальною рецептурою майстри-тістоміси готують тісто, з якого пряничниці потім формують пряники.

“Вушка на маківці”

Чимало людей таку відому страву, як пельмені, традиційно пов’язують з Росією, Уралом (уральські пельмені) або Сибіром (сибірські пельмені). Однак насправді пельмені, як і пряники, мають багатовікову міжнародну історію.

Найдавніші пельмені — китайські цзяо-цзи

Батьківщиною пельменів вважається Китай, де вони спочатку називалися “цзяо-цзи”. За однією з легенд їх вигадав відомий лікар Чжан Чжунцзін майже півтори тисячі років тому. Щоправда, цей лікар використовував дещо інший ієрогліф (така вже китайська мова), який читався “цзяо-ер”, що можна перекласти як “ніжне вушко”, і в такий спосіб лікував хворих, коли починалися холоди наприкінці року. Пельмені й досі є найголовнішою стравою китайських новорічних свят.

Із Піднебесної вони поширилися в Середню Азію (“чучвара”) і Кавказ (“дюшбара”), а вже потім потрапили до Росії. Це дає змогу припустити, що кордони Китаю пельмені залишили разом із монгольськими завоюваннями у XIII столітті. Згідно з іншою версією, пельмені були відомі й стародавнім тюркам. Разом із ними ця страва потрапила в Середню Азію і на Кавказ. Відома аналогічна страва також і на Близькому Сході, зокрема у Лівані та Ізраїлі.

Загалом, у кухнях багатьох народів існують схожі страви. Так, наприклад, в Італії є “равіолі” і “тортелліні”, у Китаї — “дім-сам”. Хоча деякі джерела вказують, що “дім-сам” — це всього лише загальне позначення закусок у Китаї. Проте в Китаї є ще “бао-цзи”, від яких походять монгольські “бууз” і “шуй-яо” (із прісного листкового тіста зі свининою і цибулею), від яких походять сибірські пельмені. Дуже популярні “вон-тон” — маленькі пельмені з різноманітною, зазвичай, гострою начинкою.

Від китайців пельменне мистецтво проникло в Середню Азію і на Кавказ. Традиційна страва Ірану й Азербайджану — “дюшпара”. У Грузії популярні “хінкалі”. Багатьом, напевно, чудово відомі “манти” — типова страва казахської і середньоазійської кухні. В Узбекистані та Киргизії можна спробувати “чучвару”, в Туркменії полюбляють “балик-берек”.

До речі, назва “пельмені” також не є російською. В етимологічному словнику А. Прєображенского наводиться слово “пельмень”, яке звучить як “пельнянь”.

У XIII столітті татаро-монгольські завойовники, які рухалися від кордонів Китаю на Захід і ненадовго зупинилися на Уралі, поділилися з місцевими мешканцями секретом приготування страви, ідея якої полягала у поєднанні тістової оболонки із м’ясною начинкою. Корінне угро-фінське населення Передуралля — перм’яки й удмурти — назвали нову страву “пельнянь”, що означає “тістове вухо” (пель — “вухо, вушко”, нянь — “тісто, хліб”).

Таким чином, назву страви визначила її оригінальна форма. Від угро-фінів росіяни і запозичили цю страву разом із назвою. Згодом слово “пельнянь” трансформувалося в російській мові в “пельмянь” і далі — в “пельмень”.

Де сповита оковита?

Для росіянина горілка була і залишається національним спиртним напоєм. І яке ж російське застілля без російської горілки? От тільки чи російської? Як же так, обуряться росіяни, вона ж наша? Ми її винайшли — вона нас і вб’є. Однак про все за порядком.

Як відомо, першими отримувати спирт методом дистиляції (перегонки) навчилися арабські алхіміки в VII–VIII століттях. Вони ж назвали отриманий продукт “алкоголем”. Проте для них спирт був лише ліками для розтирання, оскільки іслам не толерує вживання алкоголю.

У Європі вперше отримали спирт їхні західноєвропейські колеги (називають італійського ченця Валентіуса та деяких інших). Європейські алхіміки пристосували винайдений арабами перегінний куб для перетворення виноградного сусла на спирт.

Однак отриману рідину спочатку так само використовували лише як ліки при деяких захворюваннях. Звідси, до речі, походить назва aqua vitae, що у перекладі з латини означає “жива вода”. Вважалося, що жива вода виводить надлишки вологи, оживляючи серце, лікуючи кольки, водянку, параліч, лихоманку, заспокоюючи зубний біль й оберігаючи від чуми.

Згодом на острові Мальта була вдосконалена технологія дистилювання “оковитої”, що стала основою для всіх європейських міцних алкогольних напоїв — коньяку, віскі, джину і, звісно, горілки.

У XV столітті західноєвропейські купці почали завозити горілку й до Московії. У літературі іноді стверджується, що історія горілки в Росії починається в 1386 році, коли ґенуезькі купці нібито подарували цей напій московському князеві Дмітрію Донському на знак вдячності за гостинний прийом. Однак це малоймовірно, тому що ґенуезці брали участь у Куликовській битві на боці Мамая й особливої приязні до Москви на відчували.

З історичних джерел достовірно відомо, що 1386 року ґенуезьке посольство, що прямувало з Криму до Литви, привезло з собою в Русь “оковиту”, винайдену європейськими алхіміками. Однак під Руссю тут розумілася не північна московська Русь, а південна, що входила тоді до складу Великого князівства Литовського, Жемойтського і Руського.

Насправді горілку в Московію завезли ті ж таки ґенуезькі купці, але в 1428 році і вже за московського князя Васілія II Темного. Сам князь був тоді ще малий, але знайшлися в його оточенні мудрі люди, які, лише раз скуштувавши горілки, відразу ж заборонили її ввезення.

Тільки через століття в 1533 році в Москві відкрився перший “царів шинок”, де розливали спиртне, зокрема й горілку. Приблизно в той самий період Іван IV Ґрозний увів монополію держави на виробництво і продаж горілки, так само як і на всі інші алкогольні напої. Варто зазначити, що перший російський шинок був тільки для опричників, та й той закрив цар Фьодор Іванович.

Однак можновладці дуже швидко зрозуміли, що горілка — легкий шлях до великої наживи. Боріс Ґодунов і перші Романови не тільки зберігали державну монополію, але навіть посилювали її. У 1652 році була проведена кабацька реформа і встановлено монополію держави на продаж вина й горілки. За царювання Пєтра I спиртне вже ввійшло у моду, а до 1714 року сам імператор був хворий, як сказали б зараз, на алкоголізм.

У 1716 році Пьотр I запропонував дворянському і купецькому станам виключне право займатися винокурінням на своїх землях. А 31 березня 1765 року Єкатєріна II підписала указ, згідно з яким дарувала дворянству привілей винокуріння без будь-якого оподаткування. Тому не доводиться дивуватися, що значна частина горілки вироблялася в поміщицьких садибах, причому якість напою була доволі високою. У цей час з’являється безліч нових сортів горілки.

Спочатку горілку в Росії називали “хлібним вином”, оскільки для виробництва браги замість винограду використовували зерно. Офіційний термін “водка”, встановлений у законодавчому порядку, вперше з’являється тільки в указі цариці Єлізавєти Петрівни “Кому дозволено иметь кубы для движения водок”, виданому 8 червня 1751 року. Потім цей термін з’являється майже через 150 років, на межі XIX і XX століть, у зв’язку зі знову введеною державною монополією на виробництво і торгівлю горілкою (реформа С. Вітте).

До речі, слово “водка” — це ні що інше, як запозичення з польської мови. Польське слово “wódka” має первісне значення “маленька вода”, “водичка”. До Польщі технологія дистиляції спирту прийшла, найімовірніше, зі Священної Римської імперії в XIV столітті. Перша згадка назви “wódka” у значенні спиртного напою письмово зафіксовано в 1405 році у судових актах Сандомирського воєводства. У московських джерелах назва “водка” в тому самому значенні вперше згадується тільки в 1533 році.

Ще наприкінці XIX століття горілку виробляли не розведенням ректифікованого спирту водою до потрібної концентрації, як зараз, а дистиляцією (перегонкою в кубі) — як самогон, віскі, ром або текілу.

Уперше чистий 100-відсотковий спирт отримав у 1796 році російський хімік німецького походження Т. Є. Ловіц. До середини XIX століття виробництво спирту було поставлено на промислову основу. З того часу горілку виробляють за новою технологією. Тоді ж з’являється термін і торговий бренд “водка” у сучасному значенні (розчин очищеного спирту у воді).

Що винайшов Мєндєлєєв?

З горілкою пов’язаний ще один міф про те, що рецепт 40-градусної горілки винайшов російський хімік Д. Мєндєлєєв — нібито 31 січня 1865 року вчений захистив докторську дисертацію “Про з’єднання спирту з водою”, присвячену теорії розчинів на основі досліджень водного розчину спирту. Вважається, що в цій дисертації Д. Мєндєлєєв запропонував вміст спирту в горілці рівним 40 градусам, як ідеальний для пиття з погляду фізико-хімічних властивостей.

Однак достеменно відомо, що Д. Мєндєлєєв не брав участі у створенні горілки, а зазначена робота присвячена зовсім іншим питанням і за своєю суттю належить радше до метрології. Так, наприклад, як стверджує директор Музею-архіву Д. Мєндєлєєва при Санкт-Пєтєрбурзькому державному університеті І. Дмітрієва, вчений взагалі не цікавився концентраціями спиртових розчинів, що характерні для горілки, і не намагався визначити оптимальну міцність горілки.

Понад те, сам Д. Мєндєлєєв горілку ніколи не пив, а віддавав перевагу сухому вину. Відоме його висловлювання про горілку як джерело коштів для державної скарбниці: “Невже насправді становище наше таке, що в кабаку, державному чи приватному, має бачити порятунок для економічного побуту народу, тобто Росії, і в горілці та і в способах її споживання шукати вихід для поліпшення сучасного стану народних і державних справ”.

Насправді оптимальну міцність для горілки вивчав англійський учений-хімік Дж. Ґільпін. Він вважав, що ідеальна горілка має містити 38 градусів спирту. Д. Мєндєлєєв лише процитував менш відомого англійського колегу у своїй дисертації. Сам же науковець вивчав більш концентровані розчини. Також він не знайшов жодних особливих фізико-хімічних властивостей у розчинів етанолу з такою концентрацією і їх окремо не виділяв.

У Росії й досі люблять експлуатувати “мєндєлєєвську” тему

Звідки ж тоді з’явилися ці магічні “40 градусів”?

Ще задовго до наукових праць хіміків люди пили горілку. При цьому вміст спирту в ній не регулювався на державному рівні. Це дозволяло нечесним на руку виноробам поставляти на ринок під виглядом російської горілки низькоякісне питво, отримане від перегонки картоплі й буряка.

У дореволюційній Росії виготовляли і продавали різноманітні сорти горілки (горілку в той час називали “казенним вином”): пінне вино міцністю 44 градуси, трипробне вино — 47 градусів тощо. У 1863 році була узаконена міцність так званого полугарного вина (полугара) — 38 градусів. Тоді ж почали з’являтися і рекомендації щодо 40 градусів.

1866 року указом міністра фінансів міцність полугарного вина офіційно була збільшена від 38 до 40 відсотків. Зроблено це було для зручності підрахунку обсягів виробленого напою і для збільшення надходжень акцизів із його продажу. Інакше кажучи, так простіше було підраховувати податки на алкоголь, які надходили до державної скарбниці. Таким чином, встановлення традиційного 40-відсоткового співвідношення спирту до води жодного стосунку до результатів досліджень Д. Мєндєлєєва не має.

У 1894 році російський уряд запатентував горілку, в якій було 40 об’ємних відсотків етилового спирту, а для очищення від сивушних масел використовували вугільний фільтр. Випускали її під маркою “Московская особенная”.

Відтоді в усіх російських виробничих стандартах використовували і продовжують використовувати 40-градусну горілку.

Як “Віденське” стало “Жигулівським”

Варто зазначити, що не лише назву і вміст горілки, а й інші напої росіяни безсоромно привласнювали.

Представники старшого покоління чудово пам’ятають дуже популярний за радянських часів сорт пива “Жигулівське”. Офіційно вважається, що цей сорт у 1935 році розробили фахівці пивоварної та виноробної промисловості. Однак історія пива “Жигулівське” починається ще з 1881 року, коли в деяких містах Росії почали варити за австрійським рецептом легке світле пиво густиною 11%, що його випускали у Відні в XIX столітті. Пиво мало назву “Віденське” і користувалося неабияким попитом серед різних верств населення Росії завдяки своєму збалансованому м’якому смакові. За часів СРСР назву було змінено на “Жигулівське”, на честь височини на березі річки Волґи.

Як зазначають знавці, сорт із назвою “Жигулівське” з’явився в 1934 році. За однією з версій, коли нарком харчової промисловості СРСР А. Мікоян, який відвідав того самого року завод у місті Самара, запитав, чому вироблене там “Віденське” пиво має таку “буржуазну” назву, відразу було “вжито відповідних заходів”. Тоді велися активні роботи над розширенням асортименту і планувалося його розширення саме за рахунок “буржуазних” сортів, у результаті чого справді “Віденське” стало “Жигулівським”, а заодно перейменували й інші “буржуазні” сорти: “Пільзенське” стало “Російським”, “Мюнхенське” — “Українським”, а “Екстра-Пільзень” — “Московським”.

А нещодавно прем’єр-міністр Росії Дмітрій Мєдвєдєв запропонував перейменувати каву “американо” в “русіано”, оскільки перша назва, на його думку, є “неполіткоректною”. До речі, в окупованому Криму на хвилі ненависті до всього західного цей різновид кави вже перехрестили у “кримську”. Як бачимо, історія має властивість повторюватися, часто у вигляді фарсу.