Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Грай, гармошко!

Гармонь, гармошка, а точніше гармоніка, напевно, найбільше асоціюється з російською народною музикою. Без гармошки в Росії не обходилося жодне свято: з нею страждали, сваталися і демонстрували молодецьку завзятість. В одному американському фільмі російські селяни перед війною 1812 року хвацько витанцьовували під балалайку і гармошку. В такий спосіб кінематографісти хотіли показати російську екзотику, не знаючи, що обидва ці інструменти виникли значно пізніше і навіть не в Росії.

Гармошку зазвичай вважають споконвічно російським винаходом, однак насправді це не так.

В усіх російських довідниках написано, що гармонь, яку росіяни помилково вважають своїм народним інструментом, має німецьке походження. Прототип гармоні (як і баяна, й акордеона) створив німецький майстер-конструктор Крістіан Фрідріх Бушман у Берліні на початку XIX століття.

Саме Бушман створив у 1821 році губну гармошку. Вона становила собою довгасту коробку, розділену на комірки, в кожній із яких містився металевий язичок, налаштований на певний тон. 1822 року Бушман додав до губної гармоніки резервуар — міх, за формою подібний до ковальських міхів. Обидві кришки гармоніки були з’єднані вздовж одного з боків і могли розкриватися і закриватися подібно до віяла чи кришок книжкової палітурки. На правій кришці був гриф із невеликою кількісттю клавіш (від 6 до 9), на лівій — ручка для розтягування і стискання міху.

Щоправда, радянський історик музики А. Мірек стверджує, що перша гармонь з’явилася у Санкт-Пєтєрбурзі в 1783 році стараннями чеського органного майстра Франтішека Кіршнека, який приїхав у Росію з Польщі на запрошення Єкатєріни II лагодити органи. Він був відомим органним майстром і вигадав новий спосіб видобування звука — за допомогою металевого язичка, що коливався під дією потоку повітря. У Кіршнека був невеликий верстат для настройки органів, де він уперше і використовував такі язички, що тепер звучать у гармоніці.

Сучасна гармошка (від грец. армонікос — співзвучний, злагоджений, гармонійний) становить собою язичковий клавішно-пневматичний музичний інструмент. Гармонями називають всі ручні гармоніки, що не належать до баяна та різних видів акордеонів. За типом правої клавіатури гармоні поділяють на однорядні та дворядні.

Виробництво російської гармоні вперше було налагоджено в Тулі. За основу було взято австрійську або німецьку гармошку, яку із Ніжеґородського ярмарку туди привіз зброяр І. Сізов. Тульська гармонь стала першородичкою інших, не менш відомих російських гармошок: саратовської, ливенки, тальянки, віденської, хромки та інших.

Тульська однорядка має чимало різновидів, головна відмінність кожної з них — кількість кнопок на клавіатурі правої та лівої руки. Найпопулярнішим варіантом вважається гармонь із сімома кнопками на клавіатурі правої руки і двома кнопками на клавіатурі лівої руки.

Саратовська гармонь — це місцевий різновид російської гармоні, яка відрізняється тим, що на ній є дзвіночки. Саратовська гармонь відома своєрідним тембром і великою силою звучання.

Тальянка — це скорочена назва від “італьянка”. На правій клавіатурі у неї розташовані 12–15 кнопок, на лівій — три. Ліві три клавіші видають дзвін дзвіночків. Ще два дзвіночки на зразок велосипедного дзвоника також розташовані ліворуч.

Дворядна гармонь виникла із прагнення майстрів подолати очевидні недоліки однорядної гармоні, розширити її можливості. Так, наприкінці XIX століття в Росії з’явилася сконструйована у Відні дворядна гармоніка, яка отримала тут назву “дворядная венка” (або “дворядка”).

Хромка (хроматична гармонь) з’явилася у 1870 році в Тулі завдяки вдосконаленню віденської гармоні за ідеєю Н. Бєлобородова, спочатку вона називалася “северянка”. Лише через деякий час її почали називати хромкою через схожість на інші, справді хроматичні ручні гармоніки (наприклад, на баян) у тому, що висота звуків при зміні напрямку міха (розтискання — стискання) у цих інструментів, як і у хромки, не змінюється. Приблизно з 50-х років XX століття всі інші типи російських гармонік практично витіснила хромка.

Віденська дворядна гармонь (кін. XIX ст.) та гармонь братів Потєхіних (1930-ті роки)

Гармошку називали “інструментом п’яних ямщиків і закоханих двірників”, проте вона спершу звучала тільки в будинках заможних людей. Статусу масового народного інструменту вона набула лише згодом. До речі, гармонь вважається народним інструментом не лише у росіян, а й у татар, марійців (марла-кармонь).

Ну що за пісня без баяна

Баян — це язичковий кнопково-пневматичний музичний інструмент із повним хроматичним звукорядом на правій клавіатурі, басами і готовим (акордовим) або готово-вибірним акомпанементом на лівій. Він становить собою сучасний різновид ручної гармоніки.

У вересні 1907 року петербурзький майстер П. Стєрліґов після понад дворічної роботи виготовив перший баян для видатного гармоніста-віртуоза Я. Орланского-Тітаренка, який дав цьому інструментові назву на честь легендарного давньоруського співця Бояна, згадуваного у “Слові про похід Ігорів”, і вперше почав використовувати цю назву на своїх афішах на початку травня 1908 року в Москві. Так само називав нову гармоніку і сам майстер під впливом оповідей робочих, які часто бували у нього та розповідали про крейсер “Баян”, що його вони будували на Ново-Адміралтейському суднобудівному заводі.

Однак першу ручну гармоніку з повним хроматичним звукорядом сконструював зовсім не П. Стєрліґов, а баварський майстер Мірвальд із міста Зілетує у 1891 році. У цього інструмента була трирядна кнопкова права клавіатура з діапазоном у чотири октави. Звук під час розтискання і стискання міху видавався однаковий. Акомпанемент лівої клавіатури спочатку складався тільки з мажорних тризвуків, але незабаром він був удосконалений і складався з 12-ти басових звуків у першому ряду (від міху), мажорних і мінорних тризвуків у 2-му та 3-му рядах відповідно.

Уже приблизно в 1892 році така гармоніка стала відома в Росії, де систему звукоряду її правої клавіатури почали називати “закордонною”, а пізніше, коли в XX столітті ці інструменти почали виготовляти московські майстри (зокрема, Ф. Захаров, П. Ватутін), а потім у Тулі та інших містах Центральної Росії — “московською”. З 1906 року трирядні баяни з московською розкладкою і виборною клавіатурою виготовляли на тульській фабриці “Братья Кисилевы”.

У Росії московська розкладка для баянів залишається стандартною до сьогодні. Таким чином, російський баян мав німецького попередника — гармоніку, створену майстром Мірвальдом. Вона потрапила у Росію в середині 90-х років XIX століття. Щоправда, російські гармонні майстри внесли важливе вдосконалення в конструкцію лівої клавіатури гармоніки Мірвальда — вони застосували валковий механізм, замість механізму із гнутих важелів. Валкову систему використовують в усіх сучасних ручних гармоніках.

А 1913 року П. Стєрліґов виготовляє перший п’ятирядний баян із двома допоміжними рядами кнопок на правій клавіатурі, як у сучасного концертного баяна. Слідом за П. Стєрліґовим п’ятирядні баяни стали виготовляти й інші майстри — брати Ґєнєралови, В. Самсонов та інші.

До речі, в Західній Європі і США назва “баян” не прижилася. Інструменти такого типу там називають кнопковими акордеонами, або просто акордеонами. Тоді, як у пострадянських країнах акордеоном вважають тільки інструмент із клавіатурою рояльного типу.

“Одін палка — два струна”

Балалайка — один з інструментів, який поряд із гармонню став символом музичної творчості російського народу. Це, мабуть, найвідоміший російський струнний інструмент. Можна подумати, що балалайка і росіянин — поняття нероздільні. Однак чи так це насправді? Коли і звідки потрапила балалайка до Росії?

Однозначної думки на те, коли в Росії з’явилася балалайка, не існує. Вважається, що балалайка набула там поширення з кінця XVII — початку XVIII століття.

Різновиди казахських домбир (домбр) і російська балалайка

Щодо походження, то з великою впевненістю можна стверджувати, що російська балалайка походить від азійської домбри, змінивши форму і назву.

У сучасної балалайки корпус трикутної форми і три струни. Характерним прийомом звуковидобування на балалайці є брязкання — удари пальцем по всіх струнах одночасно. Однак корпус балалайки спочатку був круглим. Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на картину російського художника П. Заболотского “Хлопчик з балалайкою” (1835).

Форма балалайки XVIII століття ще сильніше відрізнялася від сучасної, дуже нагадуючи тюркську домбру. Гриф був доволі довгим, корпус вузьким, вона мала дві, а не три струни, як зараз. Третю струну балалайці додали всього лише понад 100 років тому.

Відомо, що перші спеціальні описи російських народних інструментів, що з’явилися в останній третині XVIII століття, належать іноземцям, які жили і працювали в Росії.

З найцікавіших описів балалайки можна зазначити один, поданий М. Ґютрі, шотландцем, який досліджував російські пісні й музичні інструменти, в “Дисертації про російські стародавності”. Балалайка, пише Ґютрі, становила собою “довгий двострунний інструмент, мала корпус близько півтора п’ядей завдовжки (приблизно 27 см) і одної пяді завширшки (приблизно 18 см) і шийку (гриф), принаймні в чотири рази довшу”.

Сучасного вигляду балалайка набула завдяки музикантові-просвітителю В. Андрєєву і майстрам В. Іванову, Ф. Пасєрбскому, С. Налімову та іншим, які в 1883 році зайнялися її удосконаленням. В. Андрєєв запропонував робити деку з ялини, а задню частину балалайки виготовляти з бука, а також укоротити до 600–700 мм. Зроблене Ф. Пасєрбскім сімейство балалайок (пікколо, прима, альт, тенор, бас, контрабас) стало основою російського народного оркестру. Пізніше Ф. Пасєрбскій отримав у Німеччині патент на винахід балалайки.

П. Заболотскій, “Хлопчик з балалайкою”, форма якої є круглою, та еволюція балалайки

У 1887 році В. Андрєєв організував перший гурток поціновувачів балалайки, а 20 березня 1888 року в приміщенні Санкт-Пєтєрбурзького товариства взаємного кредиту відбувся перший виступ “Гуртка любителів гри на балалайках”. Саме ця подія стала датою народження оркестру російських народних інструментів.

Перша письмова згадка про балалайку міститься в документі від 13 червня 1688 року “Пам’ять зі Стрілецького наказу в Малоросійський наказ”, у якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві “в Стрелецкий приказ приведены арзамасец посадский человек Савка Фёдоров сын Селезнев да Шенкурского уезду дворцовой Важеской волости крестьянин Ивашко Дмитриев, а с ними принесена балалайка для того, что они ехали на извозничье лошади в телеге в Яуские ворота, пели песни и в тое балалайку играли и караульных стрельцов, которые стояли у Яуских ворот на карауле, бранили”.

Інша згадка про балалайку датована жовтнем 1700 року через бійку, що сталася у Верхньотурському повіті Пермської губернії. За свідченням ямщиків Проньки й Алєксєя Баянова, дворовий чоловік воєводи К. Козлова І. Пашков бігав за ними і “бив їх балалайкою”.

Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Пєтром I “Реєстр”, що належить до 1714 року: в Санкт-Петербурзі, під час святкування весілля блазня “князя-папы” М. Зотова, крім інших інструментів, що їх несли ряжені, були названі й чотири балалайки. Походження назви інструмента не зовсім зрозуміле. Деякі дослідники вважають, що воно утворене від звучання самого інструмента і передає характер гри на ньому.

Корінь слова “балалайка” або, як її ще називали, “балабайка”, давно привертав увагу своєю спорідненістю з такими російськими словами, як балабоніть, балаболіть, балаґуріть, що означає “розмовляти про щось незначне, базікати, патякати”, які походять із загальнослов’янського bolbol того самого значення. Всі ці поняття, доповнюючи одне одного, передають суть балалайки — інструмента легковажного, не надто серйозного, “бренчливого”.

Цікаво, що в українській мові слово вперше засвідчено у щоденникових записах початку XVIII століття, у яких розповідається про “татарина, який грав у балабайку”. Така форма — “балабайка” — наявна також у південно-руських діалектах і білоруській мові.

Згідно з іншою версією, не тільки своїм походженням, а й навіть своєю назвою балалайка зобов’язана татарам. У татарській мові є слово “балалар”, що означає “діти”, звідси і “балакати” — нерозумно, по-дитячому базікати про що-небудь. Додаючи російське “-ка”, отримуємо “балаларка”, що так схоже на слово “балалайка”.

Скоморохи-домрачеї

Російським народним інструментом вважають також домру. Однак, як і балалайка, вона тюркського походження. Як видно з усього, вона потрапила на Русь під час монголо-татарської навали. Марко Поло у своїй книзі зазначав, що це інструмент воїнів тюрків-кочівників, яких у той час у Русі називали татарами. Вони співали і грали на ньому перед боєм для підняття бойового духу.

Російська домра споріднена з казахською домброю — струнним щипковим музичним інструментом, який здавна побутує в культурі тюркських народів. Домбру вважають народним інструментом не лише казахи, а й ногайці та інші тюркські народи.

Увесь оркестр російських народних інструментів (домри і балалайки) походить від казахської домбри

Під тривалим впливом тюркських народів (гуни, авари, болгари, хазари, половці, татари) східні слов’яни перейняли цей музичний інструмент під назвою домра.

Відомості про домру в Росії збереглися у старовинних палацових записах і на луб’яних картинках. Гравців на домрі називали домрачеями. Саме слово “домра” однозначно запозичено з тюркських мов. Порівняйте татарське dumbra “балалайка”, кримськотатарське dambura “гітара”, турецьке tambura “гітара”, казахське dombra, монгольське dombura. Сюди ж належить і назва “домрачей” — музикант, який грає на домрі (з тюркського domračy; пор.: казна — казначей).

Домру широко застосовували скоморохи в Московії у XVI–XVII століттях як сольний і ансамблевий (“басиста” домра) інструмент. Скоморохи ходили селами та містами і влаштовували веселі вистави, в яких часто дозволяли собі образливі жарти над боярами та церквою. Це викликало гнів як світської, так і церковної влади, і в XVII столітті їх почали засилати або страчувати. Так само “стратили” і домру. Незабаром їх було знищено і про них забули. У XIX столітті ніхто вже не знав про її існування.

Сучасного вигляду домра набула в 1896 році, після реконструкції В. Андрєєвим так званої в’ятської балалайки. Керівник першого оркестру народних інструментів, музикант-дослідник В. Андрєєв провів важку копітку роботу з відновлення і вдосконалення цього інструмента. Разом із С. Налімовим вони реконструювали домру, спираючись на форму і конструкцію знайденого В. Андрєєвим 1896 року у В’ятській губернії невідомого інструмента з напівсферичним корпусом. Історики досі сперечаються про те, чи знайдений В. Андрєєвим інструмент справді був старовинною домрою. Проте реконструйований у 1896 році інструмент дістав назву “домра”. Круглий корпус, середньої довжини гриф, три струни, квартовий лад — так виглядала реконструйована домра.

На основі цього інструмента у 1896–1998 роках майстри Ф. Пасєрбскій, С. Налімов, Н. Фомін, П. Каркін створили сімейство оркестрових домр, які стали основою Імператорського Великоруського оркестру ім. В. Андрєєва.

Для розширення діапазону домри робилися спроби її вдосконалення. У 1908 році за пропозицією диригента Ґ. Любімова майстер С. Буров створив чотириструнну домру із квінтовим ладом. “Чотириструнка” отримала скрипковий діапазон, але, на жаль, поступалася “триструнці” у темброво-колористичному плані. Згодом також з’явилися її ансамблеві різновиди й оркестр чотириструнних домр.

Зараз інструмент користується популярністю в Росії та російській діаспорі, для нього написано багато концертних і камерних творів, створені переклади, зокрема скрипкових творів.

Як бачимо, азійська домбра була запозичена росіянами у два етапи: спочатку вона перетворилася на домру, а згодом і на балалайку.

Варто зазначити, що історія розвитку та побутування російських народних інструментів — одна з найменш досліджених галузей російської історичної науки. У той час, як народні пісенні традиції вже давно стали предметом ретельного вивчення, народний музикальний інструментарій не привернув до себе особливої уваги.

У галузі російського народного інструментознавства досі не існує жодної узагальнювальної роботи. У російських друкованих джерелах, починаючи з нотних пісенних збірок кінця XVIII і аж до середини XIX століття, не міститься ніяких згадок про народні музичні інструменти й інструментальну музику, жодного зразка народного інструментального виконання. Ні в царській, ні в сучасній Росії дослідження народних інструментів практично не проводили.

Невеликі масштаби науково-дослідницької роботи, присвяченої вивченню народних інструментів, виглядають цілком зрозумілими. Таке явище не випадкове і пояснюється, очевидно, тим, що в оркестрі російських народних інструментів більшість з них не є російськими.