Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Китайський слід

Ватник (стьобана ватяна куртка), відомий також як тілогрійка або фуфайка, — вид одягу, що набув поширення в Росії і нерідко асоціюється в іноземців з цією країною та її сердитими морозами.

Однак насправді Росія не є батьківщиною ватника.

Візантійський кавадіон (реконструкція) та китайський хлопчик у ватяній куртці (поч. XX ст.)

Короткі стьобані лляні куртки, утеплені ватою, а також просочені оцтом і вином, ще у X столітті були уніформою візантійської піхоти. Стародавній ватник носив шляхетну грецьку назву кавадіон і належав до розряду легкої броні. Звичайно, візантійський ватник навряд чи міг захистити від стріли, але він міг уберегти від удару мечем або сокирою. Деякі історики вважають, що, можливо, кавадіон у Х-ХІ століттях проник із Візантії і в давньоруські (давньоукраїнські) князівські дружини, але монголо-татарська навала внесла свої корективи — “візантійський ватник” безслідно зник із давньоруського військового гардероба.

У середньовічній Європі подібний одяг залежно від особливостей крою мав безліч назв. Наприклад, у країнах Середземномор’я (Італія, Іспанія) існувала “бриґандіна”, у Франції — “ґамбезон” у Британії — “акетон”. Такий одяг був частиною рицарського спорядження як підлатник, що його надягали під обладунки. Основними функціями підлатника було пом’якшення удару, прийнятого на обладунок (амортизація), захист від натирання тіла латами або кольчугою. До речі, стьобані ватяні куртки і тепер використовують для фехтувальних тренувань.

Російський імператор Алєксандр III та солдати Першої світової війни у ватяних костюмах

Як бачимо, стьобаний одяг, схожий на ватник, існував давно, але у нього було зовсім інше призначення: захист від зброї, а не від холоду. Коли ж стьобаний ватник став невід’ємною частиною зимового гардероба?

Точних даних про дату появи ватника в такій ролі нема. Лише за деякими ознаками можна припустити про час його широкого розповсюдження. Цілком можливо, що прототипом сьогоднішнього ватника був стьобаний середньоазійський халат. Згодом його вкоротили, щоб він не заважав рухатися.

А от у сучасному вигляді російський ватник з’явився під час російсько-японської війни 1904–1905 років. Розквартировані в Маньчжурії частини російської армії звернули увагу на зручні й теплі ватяні куртки місцевих мешканців і вирішили закупити їх у торговців. Тому з початком Першої світової війни, незважаючи на доволі непогане забезпечення російської армії теплим одягом, було вирішено постачати на фронт ватяні тілогрійки і штани китайського зразка. Загалом за всі роки війни до армії було відправлено близько 38,4 млн фуфайок і тілогрійок, які передбачалося носити під звичайними шинелями.

Після демобілізації китайські тілогрійки розійшлися по всій Російській імперії, заклавши у такий спосіб основи для сучасного “ватного культу”. Пізніше в Росії нерегулярно використовували ватники під час громадянської війни, але до справжнього народного визнання було ще далеко.

Народжений Біломорканалом

Нині вважають, що фуфайка тісно пов’язана з виправними установами. Проте не завжди так було. Є непрямі докази того, що в XIX столітті стьобаний ватник не був одягом ув’язнених. Художник М. Ярошенко на картині “Всюди життя” зобразив мешканців арештантського вагона. На жодному з них нема стьобаного ватника.

Радянська влада прозорливо побачила у ватнику ідеальний одяг, однаково придатний як для війни, так і для роботи, та здійснила його стандартизацію.

Знайома нам стьобана фуфайка була введена наказом Комітету зі стандартизації Народного комісаріату легкої промисловості СРСР від 8 жовтня 1932 року. З цього часу тілогрійки фактично стають форменим одягом для будівельників Біломорканалу. Це вже не був “китайський” ватник. За великим рахунком “стандартизована” тілогрійка становила якийсь “коктейль”, який як інгредієнти містив “азійський” прототип, так звану “сибірку” (короткий каптан), популярну серед купців на межі століть, і так званий “волан”, який був в своєму роді форменим одягом візників.

До прикладу, як описував московського кучера відомий журналіст кінця XIX — початку XX століть В. Ґіляровскій: “Сытые, в своих нелепых воланах дорогого сукна, подпоясанные шитыми шелковыми поясами, лихачи смотрят гордо на проходящую публику... Воланы явились в те давно забытые времена, когда сердитый барин бил кулаком и пинал ногами в спину своего крепостного кучера. Тогда волан, до уродства набитый ватой, спасал кучера от увечья...”

Цікаво, що волани стали також “уніформою” у відомих волзьких босяків, а потім і у різного роду волоцюг та лиходіїв. Ватник добре пом’якшував удари в бійках, міг вберегти від удару ножем і, крім того, не обмежував рухів, що було дуже важливо для вуличних спритників.

Однак керівники Країни Рад менш за все хотіли, щоб ватники асоціювалися з одягом ув’язнених чи халамидників. У 1930-ті роки тілогрійки починають пропагувати через засоби кінематографа. Так, наприклад, у культовому фільмі “Чапаєв” у ватниках хизуються Пєтька й Анка, демонструючи у такий спосіб “універсальність” цього одягу, однаково придатного для обох статей. З’являються тілогрійки і в інших тогочасних пропагандистських фільмах та творах мистецтва.

“Друге дихання”

Однак тільки Друга світова війна перетворила ватник у справжній культ, зробивши його, по суті, російським національним одягом.

Наказом Наркома оборони СРСР № 283 від 25 серпня 1941 року в військах була введена подальша модифікована версія ватника. Ватяна фуфайка зразка 1941 року відрізнялася від зразка 1932 року тим, що призначалася для носіння без шинелі. З цим було пов’язане введення коміра на тілогрійці, оскільки петлиці з відзнаками просто нікуди було розміщувати.

Ватний комплект складався з ватяної тілогрійки і ватяних штанів. Ватники шили з бавовняної тканини з ватним наповнювачем. Щоб уникнути зжужмення вати, куртку і штани простьобували знизу догори паралельними лініями. Натуральна тканина дозволяла тілу “дихати”, в той час як наповнювач забезпечував надійний захист від холоду. По суті, комплект білизна — ватник — шинель нагадував далекого предка сучасної системи “шарів” одягу, що їх застосовують у сучасних арміях. Байкова білизна становила натільний шар (нинішня термобілизна), ватник — утеплювальний шар (флісові куртки), шинель або кожушок — верхній, зовнішній шар (мембрана, “хардшелл”).

Колір тілогрійки строго не обговорювався і міг бути від чисто сірого до темно-зеленого або хакі. Іноді робили хлястики під поясний ремінь. Після війни ватники довго не виходили з моди, саме в тілогрійці підіймався СРСР із післявоєнної розрухи, зводилися нові міста, створювалася радянська імперія.

Однак найбільшого поширення в повоєнний час тілогрійки набули в таборах. Вони служили зекам вірою і правдою. Внутрішні й зовнішні кишені дозволяли ув’язненим тримати при собі особливо цінні речі, крім того, ватник був їм і подушкою, і ковдрою. Табірний спецодяг став розпізнавальною ознакою засуджених або засланих. У тілогрійках на фото того часу можна побачити і А. Солженіцина, і В. Шаламова, й І. Бродского і багатьох інших радянських дисидентів.

Треба зауважити, що з часом у ватника за його функціональністю з’явилася чимала кількість конкурентів, але все одно тілогрійки користувалися і користуються великою популярністю у людей, зайнятих серйозною справою — від простих робітників до професійних мисливців.

Нова хвиля захоплення ватниками виникла наприкінці 70-х років минулого століття. Тоді люди у ватниках із російських глибинок заполонили Москву. Москвичі їх боялися і намагалися з ними не зв’язуватися. Наприклад, казанські гопники їхали до Москви на заробітки. Робота передбачала можливе застосування ланцюгів і арматур, а ватник був ідеальним одягом для “махачів”, він не сковував рухів, амортизував удари. На спинах цінителів стьобаних курток були написані назви банд, до яких вони належали. Треба зазначити, що звичай писати і малювати цифри на спинах тілогрійок прийшов із “зони”, хоча в народній уяві він міг бути пов’язаний і з номерами на формі хокеїстів.

У Росії ватник набув небаченої популярності. Про ватник, так само як і про тільняшку, росіяни складають пісні та вірші. Тому не випадково словом “ватник” стали називати завзятих патріотів Росії. Можна ображатися або не ображатися на це, але для росіян ватник став більше, ніж одяг. Не випадково, під час відкриття Зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році російська делегація вийшла у стилізованих тілогрійках.

Правнук малахая

Говорячи про ватник, варто згадати і шапку-вушанку. Вушанка для російської людини також більше, ніж просто шапка. Серед старшого покоління росіян, до прикладу, ще зовсім недавно було прийнято класти вушанку на ніч у холодильник, щоб зберегти хутро.

Нині в західному світі вушанка є невіддільною частиною стереотипного “образу росіянина”. Одним із типових уявлень іноземців про Росію є росіяни у фуфайках і вушанках, які гуляють, обійнявшись із ведмедями, по Красній площі. У вушанках і досі зображують росіян і в голлівудських фільмах.

Тому не випадково вушанку часто називають “російською шапкою”. Зокрема, в англомовних країнах є слово earflaps, але вживають його рідко. Найчастіше використовують слова ushanka, shapka і russian fur hat. Навіть у словнику “The Dictionary of Russia” вказано, що слово earflaps у тій же Америці використовується рідко і замінюють його на ushanka або ooshanka, яке стоїть у ряду таких варваризмів, як kolbasa, valenki, unty.

Однак, як і у ватника, походження російської шапки-вушанки зовсім не російське. За однією з версій вушанку в російську моду привнесли монголи. У рамках цієї версії походження російська вушанка стала спадкоємицею малахаю — головного убору монголів, який не тільки захищав їх від холодних степових вітрів, а й слугував захистом у бою. Малахаї робили з товстої овчини, і вони цілком могли врятувати воїна від удару шаблею навскіс і навіть від стріли, яка вже пролетіла пік своєї швидкості. Згодом малахай удосконалювали. Його відвороти стали розрізати на три частини, щоб під час потепління можна було підіймати їх нагору, зав’язуючи на маківці.

Існує також й інша версія — поморська. Згідно з цією версією, російська вушанка стала спадкоємицею наріжного каменю поморської моди — шапки-цибаки. Вона є тією самою хутряною шапкою-шоломом із довгими вухами, що можуть сягати пояса. У сильний мороз і вітер ними зручно обв’язувати шию, як шарфом. А до поморів цибака, своєю чергою, потрапила від саамів, нечисленного угро-фінського народу, лопарів, як називали їх у давній Русі (від цієї назви походить назва країни Лапландія — батьківщини казкового Діда Мороза).

Таким чином, у звичної для росіян вушанки є два ймовірних шляхи проникнення в російську культуру — південний і північний.

З грязі — у князі

Аж до початку XX століття шапка-вушанка була предметом гардеробу переважно селянина. Ці шапки називали тоді “треухами”. Однак непрості умови, в яких опинилася Росія на початку XX століття, змусили військових звернути підвищену увагу на вушанку.

В умовах проведення бойових дій у зимовий період нічого ліпшого за вушанку не вигадаєш. Тому для білогвардійців-колчаківців вушанка стала популярним головним убором. Однак треба зазначити, що “друге пришестя” вже відомої в Росії шапки знову ж таки походить від іноземців. Прототипом для “колчаківки” була так звана “нансенівка” — шапка норвезьких полярників, яку ті, своєю чергою, запозичили у мешканців Ґренландії.

Традиційний монгольський малахай та шапка-нансенівка з білогвардійською кокардою (1917–1922 роки)

Від класичного варіанта “колчаківка” вирізнялася тим, що була виготовлена повністю з сукна (тобто її напотиличник із вухами і передній клапан не обшивали хутром), а з другого боку, крім вертикального переднього клапана, мала ще й обтягнутий сукном козирок. Сукно зазвичай було японським, а самі шапки масово шили у Великій Британії.

Пізніше мода на вушанки із круглою тулією поширюється у робітничому середовищі Петроґрада, а потім і по всій Росії.

З 1931 року в СРСР на постачанні в Червоній армії була так звана шапка-фінка, загалом схожа на шапку-вушанку. У 1934 році вушанка стала головним убором морського флоту. Вона складалася з околиша, суконного чорного ковпака, козирка і напотиличника з навушниками.

Пізніше вушанку модифікували. Наказом Наркома ВМФ СРСР № 426 від 20 жовтня 1939 року суконний ковпак вушанок замінили на шкіряний. Шапки вищого і старшого командного складу в ті роки шили зі смушки чорного кольору, а шапки середнього і молодшого комскладу — з цигейки чорного кольору.

Шапка-колчаківка на голові солдата, якого нагороджують (1919 рік)

Ще через рік, у 1940 році, шапка-вушанка стала зимовим головним убором в армії та міліції. Її робили зі світлої овчини, однак на флоті вушанки, як і раніше, залишалися чорними.

У Радянській армії і в ВМФ СРСР рядовий і сержантський (старшинський) склад носив шапки із зіркою, у 1970-ті роки запровадили носіння зірки з емблемою (обрамлення зірки золотистим листям).

Вушанка міцно закріпилася в Росії аж до сьогодні не тільки в армії й у поліції, а й серед цивільного населення. Часто вона була не тільки головним убором, а й найнадійнішим гаманцем — саме у відворотах шапок зберігали найважливіші документи або гроші.

За часів так званого “застою” шапка-вушанка знову стала російським культом. Саму Росію і росіян в той час асоціювали з цими шапками. Їх “штовхали” фарцівники іноземцям, а трохи згодом вушанки почали з’являтися на головах російських героїв у голлівудських фільмах.

У 90-ті роки минулого століття норкові вушанки були предметом розкоші та престижу, їх берегли як зіницю ока. Коли знімали з голови — трепетно струшували. Збити вушанку з голови вважалося ганьбою, а за загублену — накласти головою. В ті часи дорогі вушанки навіть у найлютіший мороз носили з піднятими вухами. Вушанки ж дитячі, які були простіші, найчастіше шили з овчини і зав’язували на ґумку.

Валянки, валянки...

Зрештою, розповідь про російський зимовий костюм була б неповною, якби ми не згадали про валянки. За словником С. Ожеґова, валянки — це зимові м’які чоботи, зваляні з вовни.

Валянки разом із ватником і шапкою-вушанкою вважаються одним із символів Росії, що нібито засвідчує про багату і самобутню культуру російського народу. Однак чи так це насправді?

За археологічними даними, перші вироби з вовни були виявлені на Алтаї (Пазирикські кургани), їх вік налічує близько 2500 років. Найдавнішими виробами зі зваляної вовни вважають килими. А саме валяння як спосіб обробки вовни було в широкому використанні у степових кочових народів. Мешканці Азії виготовляли зі зваляної вовни подушки, утеплювачі під верхній одяг і навіть обтягували нею стіни своїх будинків.

Прообразом російських валянків були традиційні повстяні чоботи кочівників Євразії, історія яких налічує сотні років. На територію Московії валянки почали проникати в період Золотої Орди через тюркські й монгольські племена, взуття яких називалося “піми”.

Загалом валянки для росіян — взуття порівняно молоде. Спочатку вони з’явилися в Сибіру в середині XVIII століття, а в Європейській Росії — на початку XIX століття. До слова, спочатку в Росії валянками називалося зовсім не взуття, а чоловічі головні убори, ковпаки, виготовлені за тією самою технологією.

Значного поширення валянки набули в Росії лише в середині XIX століття, коли їх почали виготовляти промисловим способом. До цього вони були доволі дорогими, і їх могли собі дозволити носити тільки заможні люди. Ускладнення потреб, зростання впливу міських звичаїв на село зумовили зміну традиційних личаків валяними чобітьми, а разом з тим і широкий розвиток валяльно-катального виробництва.

Спочатку валянки виробляли кустарно, в кожній хаті була власна валяльна “фабрика”. Шаповал днями просиджував у тісній комірчині, складаючи “напівфабрикат”, змішуючи з вовною мило, соду, додаючи слабкий розчин сульфатної кислоти. Процес виготовлення валянок був ручним, важким, але вигідним.

У різних реґіонах Росії валянки називали по-різному: в Нижньому Новґороді — “чесанками”, в Сибіру — “пімами”. Назва залежала ще й від вовни: валянки з козячої вовни називали “волнушечками” і “вихідками”, а з овечої — “катанками”. У Ярославському повіті особливим попитом користувалися валянки з села Тімоханово. Умільці зберігали секрети технології виготовлення валянків у таємниці, передаючи їх у спадок.

Згодом із дрібного кустарного виробництва виростали мануфактури і фабрики. Однак хай яким би добрим не було фабричне взуття, ще й досі найліпшими вважають валянки, що їх виготовили сільські кустарі, яких називають “пімокатами”. Ремесло пімоката, як і його вироби, гідні поваги й особливого шанування, оскільки тепло валяного взуття зберігається не тільки завдяки вовні тварин, а й теплу рук майстра, який катає валянки.

До речі, всупереч розбіжній думці, валянки не шиють і не пресують. Процес виробництва валянка в декількох словах можна описати як надання жмуту вовни такої форми і щільності, щоб валянки було тепло та зручно носити у найлютіший мороз.

Нині, як і раніше, валяльне виробництво — це складний процес. Овечу вовну розкладають шарами, дають відлежатися 3–4 дні, потім розпушують, чешуть — виготовляють повсть. Аж тоді надають заготовці форму валянка. Кілька пар заготовок валянків складають у стос і піддають катанню руками, а потім у машинах. Однак і на цьому процес виготовлення валянків не закінчується. Після цього їх мочать упродовж 12 годин, розтягують, варять у чані, сушать у печі. Для надання остаточної форми валянки чистять і обрізають.

З’явившись наприкінці XVIII — на початку XIX століть, валяльне виробництво і виготовлення валянків за останні триста років зазнало значних змін. За старих часів валянки робили вручну три дні, але й зараз цей процес займає тривалий час.

Згодом валянки як вид зимового взуття стали менш популярними, їх замінювало легше і вологостійке взуття.

Однак у російському фольклорі й досі збереглося кілька приказок, пов’язаних з валянками: “тупой, как валєнок”, “не митьйом, так катаньєм”, “сібірскій валєнок”. А ось російська народна пісня “Валянки” насправді не російська, а... ромська. Серед росіян вона набула неймовірної популярності після того, як її виконала чудова співачка Лідія Русланова, і вони почали вважати її своєю.