Кров Амбера

8

Спустившись з гори, я продовжував йти назад до того місця, де деякий час тому роздобув драбину.

Опинившись під захистом відрогів скелі, я дістав одну з порожніх карт. Час спливав. Вивудивши олівець, я виявив, що грифель зламаний. Довелося витягувати меч, який був завдовжки з мою руку. Однак, він згодився і для заточування олівця.

Хвилину-другу потому я розклав карту перед собою на плоскому камені і намалював свою кімнату в Лісовому Будинку; руку мою водив почасти й Логрус. Довелося працювати не поспішаючи, вкладаючи в малюнок необхідні відчуття. Нарешті, завершивши його, я встав. Малюнок був хороший, і він був готовий. Я відкрив мозок і дивився на свою роботу до тих пір, поки вона не стала реальністю. А потім пройшов до кімнати. І як раз в цей момент згадав дещо, про що хотів запитати у Люка, але було вже надто пізно.

За вікном тіні дерев витягнулися на схід. Я явно пропадав більшу частину дня.

Озирнувшись, я помітив на прибраному тепер ліжку листок паперу, придавлений краєм подушки, щоб його не знесло протягом. Я підійшов до ліжка і підняв його, струснувши перед цим лежачий поверх нього блакитний гудзик. Написано було по-англійськи. Записка свідчила: «Поклади гудзик в безпечне місце, поки він тобі не знадобиться. Я не раджу особливо розгулювати з ним. Сподіваюся, що вчинила правильно. Думаю, дуже скоро я тебе знайду. До скорого побачення.»

Без підпису.

Безпечно це, чи ні, але просто так залишити її тут я не міг. Тому я загорнув гудзик в записку і поклав в кишеню. А потім я узяв з шафи плащ і перекинув його через руку.

Я вийшов з кімнати. Через те, що клямка була зламана, я залишив двері широко розкритими. Я постояв у коридорі, прислухаючись, але не почув ніяких голосів, ніякого звуку руху.

Підійшовши до сходів, я спустився вниз. Я вже майже досяг першого поверху, коли помітив її — настільки нерухомо вона сиділа біля вікна праворуч. Перед нею стояв піднос з хлібом і сиром, келихом і пляшкою.

— Мерлін! — Раптово окликнула вона, підвівшись. — Слуги говорили мені, що ти був тут, але коли я заглянула в кімнату, то не змогла тебе знайти.

— Мене викликали, — туманно пояснив я, долаючи останні щаблі і підходячи до неї. — Як ви себе почуваєте?

— Як ти… що ви про мене знаєте? — Запитала вона.

— Ви, мабуть, не пам'ятаєте, що сталося за останні два дні, — відповів я.

— Ви маєте рацію, — підтвердила вона. — Не присядете?

Вона вказала на інше крісло навпроти свого.

— Будь ласка, приєднуйтесь до мене, — запросила вона. — І дозвольте мені запропонувати вам вина.

— Гаразд, — сказав я, помітивши що вона пила біле.

Вона встала і перетнула приміщення, підійшовши до шафки, відкрила його і дістала ще один келих. Повернувшись, вона влила в нього здоровенну порцію «Мочі Бейля» і поставила переді мною. Я припустив, що хороше вино вона зберегла для себе.

— Що ви можете розповісти з приводу мого провалу в пам'яті? — запитала вона. — Я була в Амбері, і раптом — раз, і я тут, і пропало кілька днів.

— Так, — підтвердив я, взявши крекер і шматочок сиру. — У який приблизно час ви прокинулися?

— Цим ранком.

— Турбуватися немає про що, принаймні зараз, — відповів я. — Рецидивів не передбачається.

— Але що це було?

— Просто щось, що іноді трапляється.

Я спробував вино.

— Це більше схоже на магію, ніж на хворобу.

— Напевно, тут була присутня і магія, — погодився я. — Ніколи не знаєш, що можна очікувати від Відображень. Але майже всі, кого я знаю, хто переніс таке, цілком здорові.

Вона насупила чоло.

— Це було дуже дивно.

Я засудив до страти ще кілька крекерів, запиваючи їх вином. Таки хороше вино вона притримала для себе.

— Турбуватися зовсім немає про що, — повторив я.

Вона посміхнулася і кивнула.

— Я вам вірю. У будь-якому випадку, що ви тут робили?

— Просто зупинився погостювати. Я повертаюся назад у Амбер, — відповів я. — З віддалених місць. До речі, ви нагадали… Можна мені позичити коня?

— Зрозуміло, — сказала вона. — Ви вже покидаєте нас?

— Як тільки отримаю коня.

Вона піднялася.

— Я не думала, що ви поспішаєте. Зараз я проводжу вас на конюшню.

— Спасибі.

По дорозі я згріб ще пару крекерів і шматок сиру, і випив залишки вина. І всю дорогу до стайні ворожив, де зараз знаходиться блакитний туман.

Підібравши гарного коня, якого, як вона сказала, я міг залишити в їх стайні в Амбері, я осідлав його і загнуздав. Кінь був сірий, по кличці Дим. Потім я надів плащ і потиснув Вінті обидві руки.

— Спасибі за гостинність, — подякував я. — Навіть якщо ви про нього і не пам'ятаєте. — Не прощайтеся ще, — сказала вона. — Їдьте до хвіртки під внутрішній двір, і я винесу вам воду та їжу на дорогу. Адже між нами не було божевільного роману, якого я до того ж не пам'ятаю, чи не так?

— Джентльмени ніколи не ляпають язиком про подібні речі, — заявив я.

Вона розсміялася і грюкнула мене по плечу.

— Загляньте якось, коли будете в Амбері, відвідати мене, — запросила вона. — Освіжите мені пам'ять.

Я згріб черезсідельні сумки, торбу з їжею для Дима, а також довгу мотузку, щоб прив'язувати і стриножувати його. Поки Вінта поверталася в будинок, я вивів його з внутрішнього двору. Потім сів у сідло і повільно поїхав довгим кружним шляхом навколо особняка, потім натягнув поводи і спішився неподалік від кухні. На прощання окинув поглядом подвір'я, де так добре можна сидіти і пити каву. Чи справа в суспільстві?

Через деякий час двері відчинилися, і Вінта, вийшовши, передала мені вузлик і флягу. Коли я упакував їх, вона попросила:

— Передайте батькові, що я повернуся через кілька днів, добре? Скажіть, що я поїхала за місто, так як не дуже добре себе почувала, але тепер зі мною все в порядку.

— З радістю, — пообіцяв я.

— Я, взагалі-то, не знаю, чому ви були тут, — зізналася вона. — Але, якщо це пов'язано з політикою або інтригами, то я не хочу знати.

— Зрозуміло.

— Слуга приносив сніданок рослому рудому чоловікові, який отримав, здається, дуже сильне поранення. Про нього краще забути?

— Хочеться порадити вам це.

— Тоді слуги забудуть. Але одного разу я б хотіла почути про це розповідь.

— Я теж, — озвався я. — Ми подивимося, що тут можна зробити.

— Тоді щасливої дороги.

— Спасибі. Постараюся.

Я міцно потиснув їй руку, повернувся і забрався в сідло.

— Бувай.

— До зустрічі в Амбері, — попрощалася вона.

Я торкнув поводи, але знову поїхав навколо будинку, поки не опинився біля стайні. Потім, минувши її, я спрямував коня на стежку, по якій ми прогулювалися, в потрібну сторону. Позаду будинку завила собака, і потому за кілька митей до неї приєдналася інша. З півдня дув вітерець, проносячи мимо нечисленне опале листя. Я вже хотів опинитися на дорозі, далеко звідси і на самоті. Я ціную усамітнення, тому що саме тоді, як мені здається, найкраще думається, а зараз мені потрібно було багато над чим помізкувати.

Шлях мій лежав на північний захід. Приблизно десятьма хвилинами пізніше я вибрався на грунтову дорогу, пересічену нами вчора. На цей раз я послідував за нею на захід, і вона, нарешті, привела мене до перехрестя з покажчиком, який повідомляв, що Амбер знаходиться прямо попереду. Я попрямував далі.

Дорога була з жовтого грунту, з відпечатаними на ній слідами коліс безлічі фургонів. Вона повторювала рельєф місцевості, минаючи зорані під зиму поля, оточені кам'яними огорожами, з нечисленними деревами по узбіччях. Попереду виднілися чіткі контури гір, що підносилися над лісистою ділянкою, в яку я незабаром повинен був в'їхати. Кінь ішов легким алюром, і я дав своїм думкам повторити послідовність подій останніх декількох днів.

Я не сумнівався, що у мене з'явився якийсь ворог. Люк запевняв мене, що це не він, і я знаходив його слова більш ніж переконливими. Як стверджували і він, і Вінта, для цього йому не потрібно було бігти пораненому до мене. І він сам міг би дістатися до кришталевої печери або якогось іншого притулку. А справа з порятунком Ясри могла і почекати. Я був більш ніж переконаний, що він спробує встановити зі мною знову гарні відносини тому, що я є його єдиною сполучною ланкою з Двором Амбера, а справи його прийняли несприятливий оборот. У мене виникло відчуття, що насправді він хотів отримати офіційне визначення свого статусу по відношенню до Амбера, і що він згадав важливі відомості, які згоден віддати, як знак довіри і в якості козиря в торзі. Я був зовсім не впевнений, що особисто необхідний в його плані порятунку Ясри. Якщо б він знав Замок вздовж і впоперек, то за умови, що сам він непоганий чаклун, він міг би переправити з Відображення Земля загін найманців. Наскільки я знав природу відображеннь, оригінальні боєприпаси будуть діяти там не гірше, ніж в Амбері. І, незалежно від того, вірно це, чи ні, чому б йому просто не козирнути свої штурмові групи прямо у фортецю?

Йому навіть не довелося б по-справжньому вигравати бій — просто заскочити, захопити Ясру і змитися. Ні, я не відчував себе дійсно необхідним для операції, яку він хотів провернути. У мене склалося враження, що він махав морквиною у мого носа, сподіваючись, що коли туман розсіється, ми просто обміркуємо те, що у нього є, і що він хоче, і зробимо йому пропозицію.

Я також відчував, що тепер, коли Каїн прибраний з дороги і сімейна честь задоволена, він може погодитися оголосити вендету закінченою. І мені уявлялося, що каменем спотикання з його боку була Ясра. Хоча я поняття не мав, яку вона могла мати над ним владу, мені спало на голову, що надані ним відомості могли представляти собою засіб нейтралізувати її. Якби він передав їх нам нишком, все виглядало б так, ніби все виходить з нашого боку, і він зміг би виправдатися перед матір'ю, а також купити мир у нас. Дуже приваблива ідея. Моя проблема полягала тепер у тому, щоб знайти найкращий спосіб викласти все це при Дворі, не виглядаючи зрадником через те, що дозволив йому піти. І, значить, мені доведеться довести, що прибуток вартий вкладу.

Дерева обабіч дороги зустрічалися тепер частіше, а сам ліс став ближче. Я проїхав по дерев'яному мосту через прозорий струмок, і деякий час позаду ще чулося кришталеве дзюрчання. Зліва відкрилося коричневе поле з віддаленими будівлями, а праворуч — фургон зі зламаною віссю…

Якщо я сприйняв наміри Люка невірно? Чи немає у мене якогось способу чинити на нього тиск і зробити по-своєму? З'явилася одна ідейка. Вона мене не дуже втішила, але, тим не менше, я розглянув її. Вона вимагала ризику і швидкості. Але у неї, однак, були і свої плюси. Я довів її до толку, а потім відклав убік і повернувся до своїх початкових роздумів.

Десь з'явився ворог. І якщо це не Люк, то хто ж він? Самим очевидним кандидатом здавалася Ясра. Під час двох наших зустрічей вона висловила свої почуття до мене абсолютно ясно. Зустрінутих мною в закутках Смерті вбивць цілком могла направити вона. У такому випадку, я, ймовірно, на деякий час в безпеці — адже вона опинилася в полоні в Замку, якщо, звичайно, не розпорядилася до полону послати ще декількох. Думається, це було б надмірністю. навіщо даремно витрачати на мене живу силу? У разі, якщо нею керувала вендета, я був всього лише дрібною сошкою, і підісланих до мене людей майже вистачило для виконання цього завдання.

А якщо це не Ясра? Тоді мені як і раніше загрожувала небезпека. Чародій у синій масці, який був, як я вважав, Шару Гаррулом, переслідував мене за допомогою торнадо, що здавалося куди менш дружнім вчинком, ніж квіти, які послідували услід за цим. Цей останній вчинок ототожнював його з особистістю, яка стояла за дивною пригодою в квартирі Флори в Сан-Франциско. Того разу ініціатором зустрічі був він, а це означає, що у нього були якісь задуми по відношенню до мене. Що він тоді говорив? Щось щодо можливості, що в майбутньому наші дороги перетнуться. Дуже цікаво. Так як я тепер бачив можливість виникнення саме такої ситуації.

Але чи дійсно Шару Гаррул послав убивць? Незважаючи на його знайомство з властивостями наведення від блакитного каменю, про що свідчив блакитний гудзик у мене в кишені, це здавалося аж ніяк не обов'язковим. Хоча б тому, що наші цілі поки що не перетнулися. І ще тому, що це, здається, не відповідало стилю таємничого повелителя стихій, який кидається квітами. Звичайно, тут я міг бути зовсім неправий, але від цього суб'єкта я очікував чогось, більше схожого на чаклунську дуель.

Коли я наблизився до узлісся, поля поступилися місцем дикій порослі. У ці різнобарвні володіння вже закралися сутінки. Ліс, однак, не був схожий на густий і древній зразок Арденського; навіть здалля виднілися безліч просік серед верхівок. Дорога, тим не менше, залишалася такою ж широкою і наїждженою. В'їхавши в тінисту прохолоду лісу, я щільніше закутався в плащ. Якщо і далі все буде продовжуватися в тому ж дусі, поїздка, здається, не принесе ніяких несподіванок. Я не поспішав. Мені дуже багато хотілося обміркувати.

Якби мені тільки вдалося більше довідатися про цю дивну безіменну істоту, яка заволоділа на деякий час тілом Вінти. Я як і раніше не мав ані найменшого уявлення про те, якою могла бути справжня його природа. Чомусь мені здавалося, що істота ця жіночої статі, незважаючи на те, що вона опанувала Джорджем Хансеном і Деном Мартінесом. Напевно, це почуття викликалося тим, що я займався з нею коханням, коли вона вселилася в Мег Девлін. Важко сказати. Але я знав Гейл Лампрен досить довгий час, і Дама на Озері здавалася справжньою дамою…

Вистачить. Я вибрав займенник. Були питання і важливіші. Наприклад, чим би вона не була, чому вона вперто йшла за мною і наполягала, що хоче захистити мене? Хоча я і цінував такі почуття, але як і раніше не мав ясного уявлення про її мотиви.

Існувало й ще дещо більш важливе для мене, ніж ці мотиви. Навіщо їй потрібно охороняти мене — може бути її особистою справою. Важливіше питання про те, від ЧОГО на її думку мене вимагалося захищати? Вона повинна була б угадувати цілком певну загрозу, але не робила ні найменшого натяку, в чому та полягає.

Може, тоді це і був ворог? Справжній ворог? Противник Вінти?

Я спробував зібрати в купу все, що дізнався і здогадувався про неї.

Є дивна істота, що приймає іноді вид невеликого хмарки блакитного туману. Вона здатна знаходити до мене дорогу через Відображення. Вона має здатність захоплювати владу над людським тілом, повністю підпорядковуючи його минуле природне «Я». Вона багато років ошивається біля мене, не дозволяючи дізнатися про себе. Самим раннім її втіленням була, наскільки мені відомо, колишня подружка Люка, Гейл.

Чому Гейл? Якщо вона охороняла мене, то навіщо загравати з Люком? Чому б не стати однією з моїх близьких знайомих? Чому б не зробитися Джулією? Так ні ж. Вона вирішила бути Гейл. Чи не тому, що Люк був загрозою, і вона хотіла стежити за ним постійно і уважно? І вона насправді дозволила Люку спокійно зробити кілька замахів на мою життя. А потім Ясра. Чому вона просто не прибрала їх обох? Вона могла б оволодіти тілом Люка, вискочити перед летячою машиною, а потім виконати те ж саме з Ясрою. Вона не боялася померти в тілі носія. Я бачив, як вона двічі проробляла це.

Або вона звідкись знала, що всі їх замахи на моє життя проваляться. Чи не вона підказала інформацію щодо бомби в листі? Чи не вона якимось чином викликала передчуття, розбудивши мене в той ранок, коли були відкриті газові конфорки? І, напевно, робила ще щось? І все ж, здавалося б, було набагато простіше попрямувати до джерела і ліквідувати його як проблему. Я знав, що ніяких душевних терзань з приводу вбивства вона не відчувала. Вона наказала зарізати мого останнього супротивника в закутку Смерті.

Тоді що ж?

Два рішення приходили на розум відразу ж. Одне — що вона дійсно прив'язалася до Люка і просто вибирала засоби нейтралізувати його, не знищуючи. Але потім я подумав про неї в ролі Мартінеса, і ця гіпотеза розвалилася. Тієї ночі, в Санта-Фе вона дійсно стріляла. Гаразд. Тоді була інша ймовірність; Люк не був справжньою загрозою, і вона достатньо прив'язалася до нього, щоб дозволити жити, якщо вже він перестав відзначати 30-е квітня. У Нью-Мексико сталося щось, що змусило її змінити рішення. Що саме, я не мав поняття. Потім вона послідувала за мною в Нью-Йорк і була в певній послідовності Джорджем Хансеном і Мег Девлін. Люк до того часу вибув з гри після свого фокусу із зникненням на горі. Він більше не представляв загрози, і все ж вона лізла мало не зі шкіри геть, прагнучи зв'язатися зі мною. Чи не тому, що з'явився ще один фактор? Справжня загроза?

Я ламав і ламав голову, але не зміг обчислити, що ж це могло бути. Чи не повела мене ця лінія міркування по помилковому сліду?

Вона, звичайно, не була всевідаючою. Вона затягнула мене у Лісовий Будинок, прагнучи вичавити потрібні відомості, також, як і прибрати мене подалі від місця нападу. І дещо з того, що вона хотіла знати, було таким же цікавим, як і те, що вона знала.

Моя думка повернула назад. Яке вона задала мені перше питання?

Подумки повернувшись в будинок Білла Рота, я почув запитання кілька разів. В якості Джорджа Хансена вона задала його як ніби між іншим, і я збрехав; і в якості Мег Девлін в ліжку, вона, нарешті, домоглася, щоб я чесно відповів, як звуть мою матір.

Коли я, нарешті, повідомив їй, що мою матір звуть Дарою, вона заговорила менш стримано. І попередила щодо Люка. І тоді ж виявилося, що вона може погодитися розповісти ще багато чого, якби нашу розмову не перервало прибуття чоловіка справжньої Мег.

До чого ж тут ключ? Я довів, що походжу від Дворів Хаосу, на які вона жодного разу не посилалася. І все ж це якимось чином було важливо.

У мене виникло відчуття, що відповідь — ось вона, зовсім поруч, але я не можу дізнатися її, поки не сформулюю потрібне питання.

Вистачить. Тут я забуксував. Знання, що їй відомо про мою причетність до Двору, все одно нічого не говорило. Вона також явно знала про мій зв'язок з Амбером, і тут теж було все неясно.

Значить, поки залишимо це питання і повернемося до нього пізніше. Мені потрібно ще обмізкувати силу-силенну речей. Принаймні, у мене тепер набралося безліч питань до неї для наступної зустрічі, а я був упевнений. що ми ще зустрінемося.

Тут мені спало на думку ще дещо. Якщо вона взагалі хоч якось захищала мене, то це відбувалося часто і негласно. Вона надала мені безліч відомостей, які я вважав правдивими, але які я ніяк не міг перевірити. Від дзвінків і таємничості в Нью-Йорку до вбивства мого єдиного можливого джерела інформації в закутках Смерті. Вона насправді більше заважала, ніж допомагала. Можна було припустити, що вона з'явиться знову і обтяжить мене своєю підмогою в самий невідповідний момент.

Тому замість роботи над вступним словом для Рендома, я протягом наступної години або навіть двох, обдумував природу істоти, здатної вселятися в особистість і брати на себе управління нею. Це, як виявилося, можна було виконати лише обмеженим числом способів, і я швидко звузив діапазон, врахувавши все, відоме мені про її природу, за допомогою засвоєних від дядька прийомів. Коли мені здалося, що я все вирахував, я дещо відступив і поміркував над тим, які ж сили повинні тут діяти.

Від сил я перейшов до тонічних вібрацій їх проявів. Застосування голої енергії хоча і видовищне, але марнотратне і дуже втомливе для оператора, не кажучи вже про те, що з естетичної точки зору це варварство. Краще підготуватися заздалегідь.

Я збудував усне формулювання і відредагував його в форму заклинання. Сухе, ймовірно, ще більше скоротив би його, але в цих справах є точка зменшення віддачі, а свої я розрахував до такої міри, де вони будуть брати участь, якщо вірні мої головні здогадки. Потім я звірив його і зібрав. Заклинання вийшло досить довгим.

Надто довгим, щоб цілком відбарабанити його, якщо я хоча б наполовину буду поспішати так, як мені видається. Вивчивши заклинання, я побачив, що три чеки, ймовірно, втримаються, хоча краще, щоб було чотири.

Я викликав Логрус і витягнув язичок енергії з його мінливого візерунка. А потім повільно і чітко вимовив заклинання, задавши чотири обраних мною ключових слова. Коли заклинання було вимовлено повністю, ліс навколо став абсолютно нерухомий. Заклинання висіло переді мною, немов покалічений метелик, зітканий з звуку і кольору, спіймане в синтетичну павутину мого особистого бачення Логруса.

Я відігнав бачення і відчув, як розслабився мій язик. Тепер не тільки вона буде здатна влаштувати неприємний сюрприз.

Я зупинився, щоб випити води. Небо стало темніше, і повернулися дрібні звуки лісового життя. Я подумав, чи вже зв'язалися з нашими Фіона і Блейз, і як там справи в місті у Біла Рота. Потім я прислухався до хрускоту гілок. Раптово у мене виникло відчуття, що за мною стежать — не холодний дотик, яке буває, коли спостерігають через Карта, а просто відчуття втуплених в мене пари очей. Я здригнувся. Це все через постійне очікування нападу ворогів…

На всяк випадок я витягнув меч і поїхав далі. Ніч була рання, і попереду залишалося все ще більше миль, ніж позаду.

Весь вечір я залишався насторожі, але не побачив і не почув нічого несприятливого. Невже я помилився щодо Ясри, Шару Гаррула і навіть Люка? І за моєю спиною готується до нападу загін вбивць? Я час від часу зупиняв коня і прислухався. Але не чув нічого особливого, нічого такого, що можна було б прийняти за шум погоні. Потім я згадав про блакитний гудзик у кишені. Чи не був він маяком для цього невідомого чародія? Мені дуже не хотілося позбавлятися від цієї штуки, так як я передбачав для неї безліч можливих застосувань. Крім того, якщо вона вже налаштована на мене, що, ймовірно, правда, то я не бачив жодної вигоди в тому, щоб позбутися її зараз. Перш, ніж я стану позбавлятися від наслідків впливу блакитного каменю, я сховаю гудзик в якомусь надійному місці. А до того часу не було ніякого пуття робити з ним ще щось.

Небо продовжувало темніти, і на ньому невпевнено з'явилося кілька зірок. Ми з Димом ще більше сповільнили рух, але дорога залишалася гарною, а її бліда поверхня була достатньо добре видною, щоб не представляти ніякої небезпеки. Я почув праворуч ухання сови, а опісля майже одразу побачив, як темний силует птиці пронісся на невеликий висоті серед дерев. Це була б безсумнівно сприятлива для нічної верхової прогулянки ніч, якщо тільки не придумувати собі страхи і не уявляти, що ти переслідуваний ними. Я люблю запахи осені і лісу, і тому твердо вирішив спалити пізніше кілька листів в багатті під час зупинки заради того, щоб вдихнути цей гострий аромат, так несхожий на все, що я знаю.

Повітря було прозоре і чисте. Стукіт копит, наше дихання і вітер здавалися єдиними звуками по всій окрузі, поки ми не злякали трохи пізніше оленя, після чого довго ще не стихав тріск ламких гілок, Трохи пізніше ми проїхали через невеликий, але міцний дерев'яний міст, і нічого не затьмарювало дорогу. Звідси починався підйом, і ми повільно, через постійне петляння, забиралися все вище і вище. Тепер крізь переплетіння гілок стали видні численні зірки, і небо було на диво чисте. У міру того, як я піднімався, листяні дерева все більше відступали, а хвойні стали зустрічатися частіше. Сильніше тепер відчувався і нічний вітерець.

Зупинки я вирішив робити частіше, щоб дати відпочити Диму, а також самому вслухатися в навколишню тишу і перекусити взятими в дорогу припасами. Їхати вирішив щонайменше до сходу місяця, який вирахував ще минулої ночі, після мого від'їзду з Амбера. Якщо я зумію дотягнути до цього моменту, не влаштовуючи привалу, решта колії до Амбера завтра вранці буде сущою дрібницею.

Фракір один раз слабо запульсував у мене на зап'ясті. Але, чорт візьми, це траплялося часто навіть під час вуличного руху, коли я заважав кому-небудь проїхати. Можливо, повз нас прослизнула голодна лисиця, подивилася на мене і пошкодувала, що я не ведмідь. І все ж я залишався на місці довше, ніж зазвичай, готовий до нападу і з усіх сил намагаючись не показати цього.

Однак нічого не відбувалося, попередження не повторилося, і через деякий час я рушив далі. Я повернувся до думки натиснути на Люка, або, якщо вже на те пішло, на Ясру. Думку цю ще рано було називати планом, так як в ній відсутні майже всі частини. Чим більше я думав про це, тим божевільнішою вона мені здавалася. Хоча б тому, що потенційно вирішувала масу проблем. Потім непослідовно я подумав, чому не створити Карту Білла Рота, так як раптово відчув необхідність поговорити з хорошим адвокатом. Перш, ніж ця справа закінчиться, мені цілком може знадобитися людина для ведення захисту в мою користь. Але зараз занадто темно, щоб малювати… та й немає поки справжньої необхідності. Насправді ж я просто хотів поговорити з ним, ввести його в курс справи і дізнатися точку зору людини, безпосередньо до подій непричетної.

У наступну годину Фракір не подавав більше жодних знаків попередження. Потім дорога попрямувала злегка під ухил, і незабаром попалася укрита від вітру ділянка, де стояв густий запах сосен. Я продовжував міркувати про чаклунів і квіти, про Колесо-Привид і пов'язані з ним проблеми, про ім'я істоти, що займала не так давно тіло Вінти. Було також і багато інших думок, деякі з яких будили спогади далекого минулого…

Багато часу опісля, коли крізь гілки позад мене просочився промінчик місячного світла, я вирішив зупинитися на нічліг і пошукати для цього місце. При цьому я дозволив Диму трохи напитися з струмка, який зустрівся по дорозі. Приблизно чверть години потому я помітив праворуч те, що могло виявитися багатообіцяючим містечком, і тому з'їхав на узбіччя і попрямував в ту ж сторону.

Місце виявилося не таким хорошим, як мені здалося, і я поїхав далі в ліс, поки не знайшов пристойну галявину. Потім я спішився, розсідлав Дима і стриножив його, прив'язавши, обтер його попоною і дав трохи вівса. Потім дочиста вишкріб мечем невелику ділянку землі, викопав у центрі яму і розвів в ній багаття. Щоб розпалити сучки, довелося застосувати заклинання, так як лінь було возитися з добуванням вогню. Коли з'явилися іскри, я підкинув кілька жмень листя, згадавши свої недавні думки.

Розстеливши плащ, я сів на нього спиною до стовбура дерева середньої величини і з'їв бутерброд з сиром, запивши його водою і набираючись в той же час рішучості зняти чоботи. Меч лежав на землі поруч зі мною. Мускули почали розслаблятися, запах від багаття навівав ностальгічні думки. Наступний бутерброд я підігрів над вогнем.

Довгий час я сидів і ні про що не думав. Поступово, ледь помітними імпульсами, я відчув, як дійшло до рук і ніг м'яке вивільнення від втоми. Перед тим, як повністю віддатися відпочинку, я вирішив зібрати хмизу. Але по-справжньому я тепла не потребував. Було зовсім не холодно. Вогонь потрібен був мені лише для того, щоб не відчувати себе в самоті.

Однак я змусив себе піднятися на ноги і піти в ліс. А осільки я все одно встав, то провів довгу і детальну розвідку місцевості. Хоча, якщо чесно визнати, встати мене спонукало головним чином бажання відійти і полегшитися. Помітивши якесь мерехтіння світла далеко на північному сході, я зупинився, перервавши обстеження навколишнього лісу. Що це? Чийсь табір? Відображення місячного світла у воді? Факел? Вогник блимнув лише раз, і я не зміг виявити його знову, хоча щосили крутив головою, зробивши назад кілька кроків і потім пройшов навіть на деяку відстань в тому ж напрямку.

Нарешті мені перехотілося ганятися за якимись блукаючими вогниками і проводити ніч на ногах. Я обмежився перевіркою лінії огляду з боку свого табору. Моє невелике багаття навіть з цієї відстані було ледь видно. Я обійшов свій табір навколо, повернувся на місце і знову розтягнувся біля вогню. Багаття вже згасало, і я вирішив дозволити йому догоріти. Загорнувшись у плащ, я прислухався до тихого шепоту вітру.

Я заснув швидко. Чи довго я спав — не знаю. Ніяких снів не пам'ятаю.

Мене розбудило шалене пульсування Фракіра. Я трохи прочинив очі й обернувся, немов би у сні, причому моя права кисть впала поблизу від руків'я меча. Дихання я притримував в колишньому ритмі. Я почув і відчув, що піднімається вітер, і побачив, що він роздмухує не встиглі згоріти вуглинки до такої міри, що вогонь розгорівся знову. Однак, навколо нікого не було видно. Я напружив слух, вловлюючи найменші звуки, але почув тільки шурхіт вітру та потріскування від багаття.

Здавалося дурним тоном схоплюватися і займати оборону, коли я не знав, з якого боку наближається небезпека. До того ж, поступивши так, я міг виявитися мішенню. З іншого боку, я навмисно розстелив плащ так, щоб лягти, маючи за спиною велику сосну з низькими гілками. Для будь-кого було б досить важко наблизитися до мене з тилу, не кажучи вже про те, щоб проробити це безшумно. Тому ззаду напад, здається, мені не загрожував.

Я злегка повернув голову і подивився на Дима, який розпочав, здається, проявляти ознаки занепокоєння. Фракір продовжував пульсувати, поки я не наказав йому затихнути, так як це тепер тільки відволікало мене.

Дим пряв вухами і мотав головою, роздуваючи ніздрі. Поспостерігавши, я помітив, що увагу його направлено вправо від мене. Він почав відступати на інший бік галявини, потягнувши за собою довгу прив'язь.

Я згадав розташування дерев і кущів у тому напрямку і вирішив дати нападаючому можливість підкрастися ближче, перш ніж самому вступити в гру. Думка викликати Логрус і підготувати магічну атаку я відкинув. Це вимагало б трохи більше часу, ніж, по-моєму, у мене залишалося. До того ж, судячи з поведінки Дима і того, що я чув, наближалася, здається, тільки одна істота. Я вирішив, все ж, при першій можливості, застосувати деякі заклинання, як оборонні, так і атакуючі. Складність полягала в тому, що для того, щоб розробити дійсно пристойну серію заклинань, відпрацювати і відрепетирувати їх, щоб застосувати в будь-який момент, потрібно витратити кілька днів. До того ж вони мають звичай через кілька днів втрачати силу. Іноді вони можуть протриматися довше, іноді трохи менше, в залежності від тієї кількості енергії, яку в них вкладено і від магічного клімату в тому Відображенні, де дієш. Ці чималі витрати часу і енергії не виправдовуються, якщо ти не знаєш, у якій певний обмежений період часу знадобляться тобі твої заклинання. З іншого боку, хороший чаклун про всяк випадок повинен мати хоч одне заклинання на випадок нападу і одне для втечі. Але я взагалі-то трохи ледачий, не кажучи вже про те, що порядком безтурботний і до недавнього часу не відчував ніякої потреби в подібній системі. А в недавній час у мене не було можливості займатися цим.

Тому тепер будь-яке можливе застосування Логруса, якби я його викликав, призвело б до того, що я попросту витрачу чимало сил, керуючи ним.

Нехай нападник підкрадеться ще ближче, і він зіткнеться з холодною сталлю та зашморгом.

Тепер я явно чув, що істота наближається, до мене доносився тихий шерех соснової хвої. Ще кілька кроків, ворог… Давай. Це все, що мені потрібно. Увійди в межі досяжності.

Він зупинився. Я розчув рівне тихе дихання.

А потім долинув тихий шепіт:

— Тепер ти вже повинен дізнатися про мене, чародій, так як у нас у всіх є свої маленькі хитрощі. До того ж я знаю джерело твоїх.

— Хто ти? — Запитав я, стискаючи руків'я меча і переходячи в напівзігнуту стійку. Обличчям до темряви я описував вістрям меча півколо.

— Я — твій ворог, — була відповідь. — Появи якого ти ніяк не очікував.