Кров Амбера

11

Я стояв на пагорбі над садом, захоплюючись видом розстеленого внизу осіннього листя. Вітер грав моїм плащем. Палац купався в густому полуденному світлі. У повітрі стояв холодок. Зграйка опалого листя пронеслася, подібно лемінгам, мимо, і відлетіла. тріпочучи, за край стежки.

Однак, в дійсності, я зупинився не заради естетичного задоволення від оточуючих мене красот. Я затримався, блокуючи Картковий контакт — другий за день. Перший стався раніше, коли я створював заклинання. Я відчув, що це або Рендом, роздратований тим, що по поверненню в Амбер я не вважав за потрібне ввести його в курс моїх справ і планів, або Люк, який вже видужав, бажаючий попросити моєї допомоги у своїй акції проти Замку. Обидва вони прийшли мені на думку, тому що саме їх я більше всього бажав уникнути; ні тому, ні іншому не сподобалося б, то що я затіяв, хоча і з різних причин.

Поклик розтанув, пропав, і я спустився по стежці, минув колючу загорожу і вийшов у сад. Я не хотів марно використовувати заклинання приховування для цієї частини плану, і тому вибрав ліву стежку, яка провела мене через ланцюг повитих зеленню альтанок, де мене було найменше видно з вікон. Я міг би уникнути цього, козирнувшись, але наявна в мене Карта завжди доставляє мене в хол, а я поняття не мав, хто може там зараз виявитися.

Звичайно ж, я попрямував в ту сторону…

Я повернувся тим же шляхом, яким вийшов, через кухню, обслуживши по шляху сам себе бутербродом і склянкою молока. Потім я піднявся на один марш по чорних сходах, потоптався трохи і зумів дістатися до своїх покоїв непоміченим. Там я пристебнув залишений висіти в узголів'ї ліжка пояс для зброї, перевірив меч, відшукав привезений із собою з Хаосу кинджальчик — подарунок від нирця в Безодню Ерквіста, якого я одного разу декому представив, що дало йому заступництво (він був поетом середньої руки), і повісив його з іншого боку на поясі. Прикріпив один козир у лівому рукаві, вимив обличчя і руки, а також почистив Зуби. Скоро, однак, у мене не залишилося жодного приводу, щоб затриматися. Я повинен був йти і робити те, чого боявся. Це було необхідно для решти мого плану. Мене здолало несподіване бажання податися на шлюпці в море. Взагалі — згодилося б навіть просто полежати на пляжі…

Замість цього я покинув свої покої і попрямував назад вниз по сходах, повертаючись тим самим шляхом, яким прийшов. Я рушив на захід по темному службовому коридорі, прислухаючись до кроків і голосів, відступивши одного разу в комору, щоб дати пройти комусь незнайомому. Що завгодно, лише б трошки відтягнути офіційне повідомлення. Нарешті, я звернув ліворуч, пройшов кілька кроків і прочекав більшу частину хвилини, перш ніж увійти в головний коридор, що проходив поблизу великого мармурового банкетного залу. Нікого не видно. Я перебіг до найближчого входу і обережно заглянув усередину. Відмінно. У залі не накрито. Як правило, там накривали не кожен день, але я ніяк не міг дізнатися, чи намічається на сьогодні який-небудь захід, хоча в цю годину зазвичай вже не обідали.

Я увійшов і вийшов з нього. З протилежного боку починався довгий вузький коридор, і десь ближче до початку біля дверей або в кінці, звичайно стояв на посту вартовий. Усі члени родини мали доступ туди, але вартовий заносив ім'я кожного в журнал. Однак, його начальник не отримає про це ніяких відомостей, поки вартовий не зміниться з чергування. До того часу для мене це не матиме значення.

Часовий був невисоким, кремезним, бородатим. Побачивши, що я наближаюся, він узяв «на плече» сокиру, що стояла всього кілька секунд тому притуленою до стіни.

— Вільно. Зайнятий? — Запитав я.

— По правді кажучи, ні, пане.

— Мені треба вниз. Сподіваюся, тут знайдеться кілька ліхтарів. Я знаю ці сходи не так добре, як інші.

— Кілька штук я перевірив, коли заступав на чергування, пане. Зараз я вам запалю.

Можна з таким же успіхом поберегти енергію, яка піде на перше заклинання, вирішив я. Кожна дрібниця може стати в нагоді…

— Дякую.

Він відкрив двері, підняв послідовно три стоячі там з правого боку ліхтарі і вибрав другий. Потім він виніс його в коридор, де запалив від масивної свічки на підставці посередині коридору.

— Я пробуду там досить довго, — попередив я, приймаючи в нього ліхтар. — Ймовірно, тебе змінять з чергування, перш ніж я закінчу.

— Добре, пане. Ідіть обережніше.

— Та вже постараюсь…

Довгі гвинтові сходи описувала коло за колом і по сторонах мало що можна було розібрати, а внизу по центральному стовбуру горіли свічки і факели на підставках або ліхтарі на гаках, що призводило до акрофобії навіть в більшій мірі, ніж абсолютна темрява. Тільки ці крапочки світла наді мною. Я не бачив ні далекого дна, ні яких-небудь стін. Одну руку я не відривав від перил, а іншою тримав перед собою ліхтар. Внизу досить волого. І до того ж, затхло. Не кажучи вже про холод…

Я спробував рахувати сходинки. І, як зазвичай, збився з рахунку десь на середині шляху. Наступного разу…

Мої думки повернулися до того віддаленого дня, коли я йшов цим маршрутом в повній впевненості, що йду на смерть. Той факт, що я не помер, зараз якось мало втішав. Випробування все одно вийшло важким. Ордалія. І як і раніше була можливість, що на цей раз я на ньому засиплюся, і мене засмажить або я випаруюся цівкою диму.

Коло, ще коло. Вниз, вниз. Нічні думки посеред білого дня…

З іншого боку, я чув, як Флора говорила, що по другому разу йти легше. За кілька хвилин до цього вона базікала про Лабіринт, і я сподівався, що вона мала на увазі саме його.

Великий Лабіринт Амбера, Символ Порядку. Відповідний по міці Великому Логрусу Двору, Знаку Хаосу. Напруги між ними, здається, і породжували все, що має значення. Зв'яжешся хоч з тим, хоч з іншим, втратиш контроль — і поминай, як звали. І пощастило ж мені зв'язатися з ними обома. Мені ні з ким зрівнятися враженнями і дізнатися, чи ускладнює це завдання, хоча мені ближче думка, що мітка одного робить прохід іншого більш важким… а вони залишають на тобі свою мітку, причому обидва. На якомусь рівні тебе розриває на частини і збирає знову за мірками величезних космічних принципів, коли ти зазнаєш такого випробування, яке здається шляхетним, важливим, метафізичним, духовним, прекрасним, але є, якщо чесно, скалкою в дупі. Це ціна, яку ми платимо за певні здібності, але ніякої космічний принцип не вимагає від мене говорити, ніби це приносить мені задоволення.

І Лабіринт, і Логрус дає тим, хто пройшов їх, здатність подорожувати по Відображеннях без потойбічної допомоги, а Відображення — це загальний термін для можливої нескінченної низки варіацій реальності, з якими ми граємо. Вони також дають нам і інші здібності…

Коло і вниз, я уповільнив крок. Відчув легке запаморочення, точно таке ж, як і колись. По крайній мірі, я не збирався повертатися тим же шляхом…

Коли в полі зору, нарешті, потрапило дно, я знову прискорив крок. Внизу стояла лавка, стіл, кілька козел, шафа і освітлювач, що висвічував все це. Зазвичай тут чергував вартовий, але сьогодні я його не бачив. Можливо, однак, що він пішов робити обхід. Десь зліва розташовувалися камери, в яких іноді можна виявити особливо небезпечних ув'язнених з числа політичних, які шкрябають щось на стінах і потроху сходять з розуму. Я не знав, чи відбувають в даний момент термін подібні в'язні. Від душі сподіваюся, що ні. Мій батько якось побував там, і, судячи з його опису, випробування це не з приємних…

Досягнувши останньої ступені, я пару раз покликав вартового і отримав на це належне моторошне відлуння, але жодної відповіді.

Підійшовши до козлів, я взяв інший, наповнений пальним ліхтар. Зайвий не перешкода. Можливо, я зіб'юся з дороги. Потім я рушив направо. Потрібний мені тунель знаходився там. після довгої плутанини я зупинився і підняв ліхтар вище, так як майже впевнився, що зайшов надто далеко. Ніякого входу в тунель в полі зору не виявлялося. Я озирнувся назад. Вартовий пост був ще видний. Я відновив свій шлях, намагаючись пригадати подробиці минулого відвідування.

Нарешті звуки стали звучати інакше — швидке відлуння моїх кроків. Здавалося, я наближався до якоїсь перешкоди. Я знову підняв ліхтар.

Так. Попереду чиста тьма. А навколо неї сірий камінь. Я пішов в потрібну сторону.

Темно. Всюди. Коли світло від ліхтаря ковзало по нерівностях скелі, навколо творилося щось схоже на театр тіней. Потім знову з'явився бічний хід. Я проминув його і продовжував йти. Здається, досить скоро повинен бути ще один. Так. Другий…

Третій розташовувався подалі. Потім четвертий. Я подумав, куди вони можуть вести. Ніхто нічого не розповідав мені про них. Можливо, мої родичі теж не знали цього. Можливо, у химерні гроти невимовної краси? В інші світи? У тупики? У склади? Напевно, в один прекрасний день, коли знайдеться вільний час і з'явиться бажання…

П'ять…

А потім ще один.

Мені потрібен був сьомий. Підійшовши до нього, я зупинився. Він заходився не так вже далеко. Я згадав про людей, які йшли колись цією дорогою, а потім рішуче закрокував уперед, до великих, важких, окутих металом дверей. На вбитому в стіну сталевому гаку зліва від них висів великий ключ. Я зняв його, відімкнув двері і знову повісив його на місце, знаючи, що вартовий з будки при черговому своєму обході перевірить і знову замкне двері. Знову з'явилася думка, навіщо взагалі замикати двері, якщо ключ зберігається тут же, поруч? У зв'язку з цим могло здатися, що небезпека загрожує звідти, через двері. Я вже ставив це питання неодноразово, але ніхто, здається, не знав на нього відповіді. Мені відповідали, що це традиція. Жерар і Флора, незалежно один від одного, запропонували запитати про це Рендома і Фіону. А ті, в свою чергу, дружно вирішили, що це, можливо, знає Бенедикт, але я не пригадую, щоб коли-небудь запитував його.

Я з силою штовхнув двері, і нічого не сталося. Я поставив ліхтарі і спробував знову, посильніше. двері рипнули і повільно подалися всередину. Я підняв ліхтарі і увійшов.

Двері самі собою зачинилася за мною, і Фракір, дитя Хаосу, дико запульсував. Я пригадав свій останній візит, і згадав, чому тоді ніхто не приніс зайвого ліхтаря — блакитнувате сяйво Лабіринту по гладкій чорній підлозі висвітлювало грот досить добре, щоб всякий бачив свій шлях.

Я запалив другий ліхтар. Перший я поставив біля найближчого кінця Лабіринту, а інший поніс з собою по периферії візерунка, встановивши його в такій же точці, але з іншого боку. Мене не хвилювало, що Лабіринт давав достатньо освітлення для вчинення наміченого справи. Я знаходив цю прокляту штуковину надприродною, холодною і попросту лякаючою. Завдяки добавочному природному освітленню поблизу я відчував себе в його присутності набагато краще.

Вивчивши поглядом цю плутану масу кривих ліній, я підійшов до кута, звідки вони починалися. Я заспокоїв Фракіра, але не цілком приглушив власні побоювання. Чи не позначався це в мені Логрус, гадав я, чи це моя реакція на сам Логрус, якби я повернувся і знову випробував його, була б тепер ще гірше, так як у мені тепер був і Лабіринт. Безплідні міркування…

Я спробував розслабитися. Зробив глибокий вдих. Закрив на мить очі. Зігнув коліна. Опустив плечі. Чекати далі марно…

Я відкрив очі і ступив на Лабіринт. Навколо моєї стопи відразу ж піднялися іскри. Неголосне потріскування. Ще крок. Капелька опору, як тільки я рушив знову…

До мене повернулося все те, що я відчув при першому проходженні: холодок, слабкі струми, легкі ділянки і важкі. Десь в мені сиділа карта Лабіринту, і я немов читав по ній, коли рухався по першій кривій, серед зростаючого опору, летячих іскор, ворушіння волосся, потріскування, якоїсь вібрації…

Я досяг Першої Вуалі, і немов пішов по аеродинамічній трубі. Кожен рух вимагав тяжких зусиль. Однак, повний рішучості, я рухався далі — це було найнеобхіднішим зараз. Скільки не вичікуй, рухатися все одно доведеться, рано чи пізно. Весь фокус у тому, щоб не зупинятися. Почати рухатися знову — жахливе відчуття, а в деяких місцях це просто неможливо. Постійний натиск — ось що було потрібно в кожну хвилину. Ще кілька митей і я проб'юся. Йти стане легше. Ось Друга Вуаль — це дійсно чисте вбивство…

Поворот, поворот…

Я пробився. Я знав, що тепер на якийсь час шлях стане легше. Я став грати з деякою впевненістю. Напевно, Флора права. Ця частина здавалася трохи менш важкою, ніж була в перший раз. Я здолав довгу криву, а потім різкий поворот у зворотний бік. Іскри тепер досягали одворотів чобіт. На розум мені прийшли тридцяте квітня, сімейна політика при Дворах, де люди билися на дуелях і вмирали, прокладаючи складний і мінливий, звивистий шлях через криваві ритуали статусу і піднесення. Цього більше немає. Я покінчив з усім цим. Відкинув це. Може воно і витонченіше, але крові там пролито більше, ніж у Амбері, і все заради самого нікчемного, чорт візьми, переваги над своїми побратимами…

Я скрипнув зубами. Важко було зосередити думки на безпосередній задачі. Це, звичайно, частина впливу. Тепер я згадав і про це. Ще крок… відчуття лоскоту по обидвох ногах… Звуки потріскування здаються гучними, як гроза… Одну ногу за одною… Піднімай і опускай… Волосся піднялося дибки… поворот… Натиск… Заводимо «Зоряний Спалах» в порт перед самими осінніми штормами. Люк управляє вітрилами, вітер у нас за кормою, немов подих драконів… Ще три кроки, і опір наростає…

Я на Другий Вуалі, і відчуття раптом таке, наче я намагаюся виштовхнути автомобіль з в'язкого кювету… Вся моя сила націлена вперед, а результат нескінченно малий. Я… рухався з повільністю льодовика, і іскри доходять мені до пояса. Я весь оповитий блакитним полум'ям…

Раптово все відволікаюче мене вилітає з голови. Навіть Час іде геть і залишає мене у спокої. Є тільки істота без минулого і без імені, якою я став, борючись всім своїм єством проти інерції прожитих днів — рівняння настільки тонко збалансовано, що мені варто було б навіки застигнути тут, не закінчивши кроку, з урахуванням того, що це анулювання мас і сил залишає незачепленою волю, певним чином очищає її, так що процес просування вперед, здається, виходить за межі боротьби.

Ще крок і ще, і я пробився, постарів на століття і знову рухаюся, і знаю, що зумію дійти до кінця, незважаючи на те, що наближаюся до Великої Кривої, ділянці важкої, хитрої і довгої. Зовсім не схоже на Логрус. Міць тут синтетична, а не аналітична. Всесвіт, здається, обертається навколо мене. Кожен крок змушує відчувати себе так, немов я тану і повертаюся в фокус, розбираюся на частини і збираюся знову, розсипаюся і складаюся, вмираю і воскресаю заново…

Вперед, вперед… Потім ще три криві лінії, слідом за ними пряма. Я тисну вперед. Запаморочення, темрява. Я весь змок. Кінець лінії. Низка дуг. Поворот. Поворот. Знову поворот…

Коли підняті іскри перетворилися в клітку з блискавок, а ноги знову стали ледве волочитися, я зрозумів, що підходжу до Останньої Вуалі. Нерухомість і жахливий натиск…

Але цього разу я відчував себе якимось зміцненим і пробивався вперед, знаючи, що прорвуся.

Я зумів пробитися, тремтячи з голови до п'ят, і залишилася лише коротка дуга. Однак, ці останні кроки цілком могли виявитися найважчими, враження було таке, ніби Лабіринт, тепер добре вивчивши мене, не хоче відпускати. Я боровся з цим тут, і гомілки мої відчували себе так, ніби в кінці забігу на довгу дистанцію. Два кроки… Три…

Скінчено. Стою не рухаючись. Важко дихаю і тремчу всім тілом. Світ. Спокій. Статичні заряди зникли. Зникли й іскри. Якщо вплив Лабіринту не прибрав настройку блакитних каменів, то я вже й не знаю, на що тоді він здатний.

Тепер, через хвилину, я зможу відправитися куди завгодно. З цієї точки, в цю мить наділення можливостями я міг наказати Лабіринту переправити мене куди завгодно, і опинюся там, де побажаю. Таку можливість навряд чи варто витрачати на позбавлення від прогулянки вгору по сходах і на повернення в свої покої. Ні. У мене були інші плани. Через хвилину…

Я поправив одяг, провів рукою по волоссю, перевірив зброю і приховану Карту, почекав, поки не стихне скажене биття пульсу.

Люк отримав свої рани в битві біля Замку Чотирьох Світів, борючись зі своїм колишнім другом і союзником Далтом, найманцем, сином Осквернительниці. Далт мало що для мене значив, крім можливої перешкоди, так як він тепер, здавалося, служив господареві Замку. Але навіть роблячи знижку на будь-яку різницю в часі, яка, ймовірно, була не така вже й велика, я побачив його досить скоро після сутички з Люком. І цей факт, здавалося б, підтверджував, що коли я добрався до нього за допомогою Карти, він знаходився в Замку Чотирьох Світів.

Добре.

Я спробував знову згадати кімнату, в якій застав Далта. Спогад виявився вельми мізерним. Який мінімум даних вимагався Лабіринту для роботи? Я згадав кладку кам'яної стіни, обриси невеликого вікна, шматочок витертого гобелена на стіні, розкиданий по підлозі очерет; коли Далт рушив, в поле зору потрапила низька лава і табурет, а над ними — тріщина в стіні і жмут павутиння…

Я сформував як можна більш чіткий образ. І побажав перенестися туди. Я хотів опинитися в тому місці…

І опинився.

Я швидко обернувся, поклавши долоню на руків'я меча, але окрім мене в приміщенні нікого не виявилося. Я побачив ліжко і шафу, невеликий письмовий стіл, скриню — речі, які не потрапили в поле мого зору під час того короткого візиту я це приміщення. За вікном сяяло світло дня.

Я перетнув кімнату, підійшовши до єдиних дверей, і довгий час стояв там, прислухаючись. По той бік дверей була лише тиша. Я ледь прочинив двері і виглянув у довгий порожній коридор. Потім я розкрив їх ширше. Прямо навпроти дверей розташовувалися сходи, що ведуть вниз. Зліва глуха стіна. Я вийшов у коридор і зачинив двері. Куди піти — вниз або направо? По обидва боки коридору розташовувалися кілька вікон, я пішов до ближнього, яке перебувало праворуч, і виглянув назовні.

Виявилося, що я знаходився у куті прямокутного кріпосного двору, і по боках, ліворуч і праворуч, височіли інші будівлі, з'єднані одна з одною, крім невеликого проходу, який вів в інший двір, де за будівлями прямо навпроти мене піднімалось дуже велика будівля. У дворі внизу було близько дюжини солдатів, розставлених біля різних входів, хоча вони, здається, не знаходилися на своїх постах, а займалися чищенням і ремонтом свого спорядження. Двоє з них були сильно забинтовані. І все ж, більшість, здається, перебували в такому стані, що могли кинутися виконувати службові обов'язки хоч зараз.

У протилежному кінці двору нагромадили дивне сміття, схоже з виду на поламаного повітряного змія, досить великого і дивно знайомого з вигляду. Я вирішив податися по коридору, і пішов паралельно двору, так як це повинно було привести мене в будівлі на протилежній стороні двору і представилася б можливість оглянути наступний двір.

Я рушив по коридору, прислухаючись, чи немає якихось звуків, що вказують на те, що я можу когось зустріти. Поки я пробирався до кута, не вловив нічого, тільки тиша оточувала мене. Там я почекав довгий час, прислухаючись.

Не почувши нічого підозрілого, я завернув за ріг і завмер. Точно так само, як і людина, що сиділа на підвіконні праворуч. На ньому була кольчуга, шкіряна шапка, шкіряні штани і чоботи. На боці висів важкий меч, але в руці він тримав не його, а кинджал, явно займаючись чищенням нігтів. Він виглядав таким же здивованим, як і я, коли його голова повернулась в мою сторону.

— Ти хто? — Запитав він.

Плечі його розпрямилися, він опустив руки, немов збираючись відштовхнутися від підвіконня і встати в оборонну стійку.

Ми обоє перебували в замішанні. Він, здається, стояв тут у караулі. Я не був упевнений, що зможу придумати що-небудь розумне, щоб запевнити його що я свій. І мені не хотілося нападати на нього, щоб не викликати шуму. Це звужувало можливість вибору. Я міг швидко і безшумно вбити його підготовленим заздалегідь заклинанням для зупинки серця. Але я занадто високо ціную життя, щоб розкидати смерть без потреби. Тому, як мені не хотілося витрачати інше припасене заклинання, я вимовив слово, що змусило мою руку мимовільно зробити рефлекторний супроводжуючий жест, і побачив мигцем Логрус, коли його сила запульсувала через мене. Ратник закрив очі і повалився назад на віконну раму. Я поправив тіло, щоб воно не впало, ізалишив його мирно похропувати, все ще з кинджалом у руці. До того ж пізніше у мене може виникнути нагальна необхідність у заклинанні зупинки серця.

Коридор виходив спереду в якусь галерею, ведучу, здавалося, в обох напрямках. Так як я все ще не встиг розгледіти все досконально, то змирився, що доведеться витратити ще одне заклинання швидше, ніж я хотів. Я вимовив слово для додання невидимості, і світ став на декілька тонів темніше. Взагалі-то я хотів ним скористатись трохи пізніше, так як воно гарантовано діяло приблизно хвилин двадцять, а я поняття не мав, де знаходиться шуканий предмет. Але я не міг і дозволити собі йти на ризик. Я поспішив вперед і ввійшов у галерею, яка опинилася порожній.

Однак, дещо я таки розглянув у цій цитаделі. Зі свого спостережного пункту я отримав можливість оглянути наступний двір, який виявився гігантським. На ньому височіла масивнеа будова, помічена мною з самого початку. Це була величезна, міцно складена фортеця, що мала, схоже, тільки один вхід, який добре охоронявся. Я побачив також, що існує і зовнішній фортечний двір, ведучий до високих, добре укріплених стін.

Я залишив галерею і відшукав сходи, майже впевнений, що та величезна будова з сірого каменю і є місцем, де мені треба шукати. Його оточувала аура магії, відчутна усіма клітинами мого тіла.

Я тихо побіг по коридору, звернув, побачив вартового на сходовому майданчику. Якщо він і відчув щось від мого руху, то тільки вітерець, який колихнув його плащ. Я збіг униз по сходах. Біля їх початку знаходився вхід, що вів в наступний коридор наліво. Коридор не освітлювався, а в стіні, що виходила на внутрішній двір, прямо переді мною були важкі оковані залізом двері.

Я поштовхом відчинив їх і пройшов, швидко ступив убік, так як стоячий неподалік вартовий обернувся і попрямував в мою сторону. Я ухилився від зіткнення з ним і кинувся до цитаделі. Зосередження сил, говорив Люк. Так. Чим ближче я опинявся до неї, тим сильніше це відчував. У мене не було часу спробувати обчислити, як впоратися з ними. І до того ж я приніс з собою особистий запас потужності.

Наблизившись до стіни, я різко повернув ліворуч. Потрібно було швидко озирнутися, щоб запастися інформацією. На середині шляху я переконався, що моя здогадка щодо одного входу вірна. До того ж самі нижні вікна розташовувалися не менше ніж в тридцяти футах від землі. Навколо будівлі розташовувалася висока металева огорожа з піками, а з внутрішньої сторони огорожі — рів. Однак, найбільше мене здивувала річ, з будівлею не пов'язана. На протилежному боці, неподалік від стіни лежало ще два великих зламаних змія і три відносно цілих. Цілі змії не походили на купи сміття, тепер схожість дозволила мені правильно оцінити їх. Загалом, це були дельтаплани. Мене так і кортіло оглянути їх ближче, але час невидимості добігав кінця, і я не міг дозволити собі такого відхилення від наміченого курсу. Я поспішив обійти до кінця цитадель і уважно вивчив ворота.

Ворота в огорожі були закритими, а по обох сторонах їх охороняли двоє вартових. У декількох кроках за воротами виднівся підйомний дерев'яний місток, укріплений металевим каркасом і перекинутий через рів. По кутах його розташовувалися великі болти з вушком, а в стіні над ними був внутрішній воріт; воріт ніс чотири ланцюги, що закінчувалися крюками. Я гадав, наскільки важкий цей міст. Двері в цитадель знаходилася в ніші кам'яної стіни глибиною приблизно в три фути; вона була високою, окутою, і, схоже, здатна була витримати удари тарана.

Я підійшов до воріт огорожі і вивчив їх. Ніякого замку немає, просто вручну відкривається металевий засув. Я міг відкрити їх, пробігти, стрілою пролетіти через міст і опинитися біля великих дверей перш, ніж з'являться вартові і проявлять інтерес до того, що тут відбувається. З іншого боку, враховуючи природу цієї фортеці, вони цілком могли отримати інструкції щодо можливості неприродного нападу. Якщо так, то їм не знадобиться мене бачити, якщо вони швидко відреагують і заженуть мене у кут дверної ніші. А у мене склалося таке враження, що важкі двері аж ніяк не залишені незамкненими.

Я поміркував кілька митей, згадуючи свої заклинання. А також ще раз перевірив місцезнаходження шести-восьми інших ратників у дворі. Ні один з них не перебував дуже близько, ні один не рухався в цьому напрямку.

Я тихо підійшов до вартових і поклав Фракіра на плече стоячого зліва, наказавши швидко придушити. Потім три швидкі кроки направо, і я вдарив іншого часового з лівого боку по шиї ребром долоні. Я схопив його під пахви, не давши виникнути шуму від падіння, і опустив його на зад, притуливши спиною до огорожі праворуч від воріт. Однак позаду почувся-таки брязкіт піхов іншого ратника об огорожу, коли він осів, схопившись за горло. Я поспішив до нього, опустив його тихенько на землю і зняв Фракіра. Швидкий погляд навколо показав, що решта ратників не дивилися в цьому напрямку.

Прокляття.

Я відімкнув ворота, прослизнув за них, закрив і замкнув їх за собою. Потім поспішив через міст і озирнувся. Двоє найближчих ратників рухалися тепер сюди. Отже, мені необхідно було зробити ще один вибір. Я вирішив подивитися, наскільки важким може виявитися стратегічно більш виграшний варіант.

Присівши навпочіпки, я схопився за найближчий кут моста. Рів, через який перекидався міст, здавався приблизно дванадцяти футів глибиною і майже вдвічі більшим у ширину.

Я почав випрямляти ноги. З біса важкий, але споруда зарипіла, і сторона, за яку я тримав, піднялася на кілька дюймів. Я коротку мить потримав її в такому положенні, регулюючи дихання, потім спробував ще раз. Знову скрип і ще кілька дюймів. Знову… Долоні мої страшно боліли в тих місцях, де в них врізалися краї, руки, здається, повільно виходили з суглобів. Коли я випрямив ноги і напружився, піднімаючись з ще великим зусиллям, то прикинув, скільком людям не вдалося добре задумане підприємство через раптову проблему, що виникає нижче спини. Вважаю, це ті, про кого ніхто ніколи не чув. Серце моє калатало так, немов заповнювало всі груди. Кут моста знаходився тепер у футі над землею, але лівий край все ще стикався з нею. Я знову напружився, відчуваючи, як у мене з'являються немов за помахом чарівної палички, піт на лобі і пахвами. Вдих… Ривок!

Він піднявся до рівня колін, потім вище. Лівий кут, нарешті, відірвався від землі… Я чув голоси двох підбігаючих стражників, гучні, збуджені голоси. Тепер вони поспішали сюди. Я почав потроху подаватися вліво, тягнучи за собою всю споруду. Коли я це зробив, кут прямо навпроти мене рушив зі свого місця вперед. Я продовжував рухатися. Добре. Кут зліва від мене знаходився тепер на пару футів за краєм рову. Я відчував пекучий біль у руках, плечах і шиї. Трошки далі…

Ратники вже дісталися до воріт, але зупинилися вивчити полеглих вартових. Це добре. Я все ще не був упевнений, що міст не зачепиться і залишиться, якщо я його кину. Він повинен звалитися в рів, або я даремно перетворюю себе в кандидата на дискову хірургію. Ще наліво…

Він почав коливатися в моїх руках, накренився вліво. Я здогадався, що через кілька митейй втрачу над ним контроль. Знову вліво, вліво… майже… Ратники тепер переключили увагу з полеглих вартових на пливучий кудись міст і завозилися з засувом. Через двір до них на підмогу бігли ще двоє, і я почув крики. Ще крок. Тепер ця штука дійсно ковзала. Мені не втримати її… Ще один крок.

Відпускай і назад!

Кут, який я тримав, вдарився об край рову, але дерево розщепилося, і край подався. Падаючи, міст перекинувся, двічі зачепивши протилежну сторону і з чудовим гуркотом ударився об дно. Руки тепер висіли у мене уздовж тіла, ставши в одну мить вільними.

Потім я повернувся і попрямував до дверей. Заклинання все ще діяло, тому, принаймні, я не стану мішенню для метальних снарядів з іншого боку рову.

Коли я добрався до дверей, то мені знадобилися всі наявні у мене сили, щоб підняти руки до великому кільцю з правого боку і вхопитися за нього. Але коли я потягнув на себе, нічого не сталося. Ця штука виявилася замкненою. Однак, саме цього я й очікував і підготувався до цього. Тим не менше, спочатку потрібно спробувати. Я не витрачаю заклинання попусту.

Я вимовив слова, цього разу три слова. Це менш елегантно, так як заклинання було спрацьовано трохи недбало, хоча і володіло величезною силою.

Потім моє тіло здригнулося, коли двері вилетіли всередину, немов їх стусаном ноги вибив велетень. Я відразу ж увійшов і в цю ж мить опинився в замішанні, до сутінку мої очі виявилися непідготовленими. Праворуч і ліворуч піднімалися сходи, які змикалися на обнесеному перилами майданчику, від яких брав початок коридор на другому поверсі. Під тим коридором, прямо навпроти мене, мався інший коридор. Двоє сходів також вели вниз, беручи свій початок від тих, що вели наверх. Ось і вирішуй тут…

У центрі цього височенного холу красувався фонтан з чорного каменю, розбризкуючий в повітрі полум'я, а не воду; вогонь падав в чашу фонтану, де кружляв вирами і танцював. У повітрі полум'я відсвічувало червоним і помаранчевим, а внизу рябіло білим і жовтим. Хол наповнювало відчуття могутності. Всякий, хто був здатний управляти силами, які концентрувалися в цьому місці і справді буде грізним супротивником. При удачі, мені, можливо, не доведеться з'ясовувати, наскільки він грізний.

Я мало не спалив даремно чергове заклинання, коли помітив кілька фігур в кутку справа. Але вони зовсім не ворушилися. Вони перебували в нерухомості. Звичайно, це статуї.

Я намагався збагнути, йти мені наверх, вниз або рухатися прямо вперед, і зовсім вже було вирішив спускатися, так як по теорії ворогів зазвичай запроторювали в сирі підземні каземати, коли щось в двох статуях знову привернуло мою увагу. Зір вже майже пристосувався до напівтемряви, і можна було розібрати, що одна з скульптур зображала сивого старого, а інша — темноволосу жінку. Я протер очі і трохи згодом зміркував, що бачу обриси своєї руки. Моє заклинання невидимості розсіюється.

Я тут же попрямував до статуй. Старий тримав пару плащів і капелюхів, і це послужило натяком. Але я все одно підняв поділ його синього балахона. При більш яскравому спалаху світла від фонтану, я розглянув, що у нього на правій нозі вирізане ім'я Рінальдо. От бешкетник!

Жінка поруч із старим виявилася Ясрою, що ліквідувало проблему шукати її внизу, серед щурів. Руки її також були витягнуті, ніби вона від чогось захищалася, і хтось навісив блакитний зонтик на ліву і світло-сірий плащ на праву, а на голову насунув набакир такого ж кольоруу капелюх. Обличчя їй розмалювали, що зробило її схожою на клоуна, і хтось пришпилив на грудях зеленої блузки пару жовтих квіток.

Світло за моєю спиною спалахнуло ще яскравіше, і я обернувся подивитися, що відбувається. Виявляється, фонтан тепер вивергав схожу на рідину вогонь на висоту двадцяти футів. Він падав, переповняючи чашу, і вихлюпувався на кам'яні плити підлоги. Один великий струмочок потік у моєму напрямку. У цей момент важкий смішок змусив мене поглянути наверх.

Одягнений у темний балахон з капюшоном і рукавички, якийсь чарівник в кобальтово-синій масці стояв на сходовому майданчику вгорі, поклавши одну руку на поруччя, а іншу направивши на фонтан. Так як я передбачав нашу зустріч, це явище не виявилося для мене несподіванкою. Коли полум'я злетіли ще вище, утворюючи велику яскраву вежу, що почала майже відразу ж гнутися, і раптом повалилася на мене, я широким помахом підняв руки і вимовив слово для самого гідного із трьох заготовлених мною раніше захисних заклинань.

Заворушилися, підживлені енергією Логрус, повітряні потоки, майже відразу досягнувши сили шквалу і відкинувши полум'я геть від мене. потім я перемістив його так так, що його понесло на вартуючого нагорі чародія. Той миттєво зробив пас, і полум'я впало назад в фонтан, спавши до ледь палаючої цівки. Гаразд. Нічия. Я прийшов сюди не для розборок з цим хлопцем. Я прийшов сюди, щоб перехитрити Люка, викравши звідси тільки Ясру. Коли скоро вона опиниться моєї полонянкою, Амбер, напевно, буде убезпечений від всього, що задумав Люк. Однак, коли розбуджена мною стихія вгамувалася, і знову пролунав смішок, я виявив, що ламаю голову над тим, чи застосовує чарівник заклинання так само, як я. Або, живучи в присутності подібного джерела міці, він зумів добитися прямого управління силами і надавати їм будь-яку обрану форму. Якщо моє припущення вірне, то у нього в рукаві практично невичерпний запас трюків, і тому в будь-якому повномасштабному змаганні на його полі мій вибір практично зводиться до втечі або виклику бомбардувальників з атомними бомбами — тобто викликом самого Хаосу на допомогу для знищення всього, що тут є, а саме цього-то я і не збирався робити — знищити всі ці таємниці, включаючи і таємницю особистості цього чародія, замість пошуків відповіді на них, які можуть виявитися дуже важливими для благополуччя Амбера.

У повітрі перед чародієм матеріалізувався блискучий металевий спис — повисів з мить, а потім стрімко метнувся до мене. Я застосував своє друге заклинання для оборони, викликавши щит, який відбив його в сторону.

Єдиною для себе перспективою в даній ситуації я бачив спробу навчитися управляти тутешніми силами і спробувати обіграти цього парубка в його ж грі. Але часу тренуватися зараз не було; мені було потрібно виконати своє завдання, як тільки я зможу виграти кілька секунд для цього. Однак, раніше чи пізніше все ж доведеться битися з ним на повну котушку, оскільки він, здається, мав на мене зуб і, цілком імовірно, навіть був ініціатором нападу в лісі.

В даний момент я не горів бажанням ризикнути зайнятися вивченням тутешньої міці. Та й не дивно, адже Ясра виявилася досить вмілою, щоб обставити першого господаря Замку, Шару Гаррула, а цей хлопець у масці переміг Ясру. Однак, я багато чого б віддав за можливість дізнатися, чому він мав на мене зуб.

— Чого ти, власне, хочеш? — Крикнув я йому.

І відразу е знайомий металевий голос відповів:

— Твою кров, твою душу, твій розум і твою плоть.

— А як щодо моєї колекції марок? — Крикнув я у відповідь. — Можна мені залишити конверти першого дня погашення?

Я підібрався ближче до Ясри і обхопив її правою рукою за плечі.

— Навіщо тобі потрібна ця жінка, дивна ти людина? — Запитав чародій. — Вона самий нікчемний предмет я цієї Фортеці.

— Тоді чому ж ти чиниш перепони того, щоб я звільнив тебе від клопоту з нею?

— Ти колекціонуєш марки. А я колекціоную самовпевнених чаклунів. Вона моя, і ти наступний.

Я відчув, як міць знову піднімається проти мене, і крикнув:

— Що ти маєш проти своїх братів і сестер по Мистецтву?

Відповіді не було, але повітря навколо мене заповнився гострими виблискуючими предметами — ножами, сокирами, метальними зірками, битими пляшками. Я вимовив слово для створення останньої захисту, Завіси Хаосу, який підняв навколо мене тріскучу димову завісу. Летячі на мене предмети, потрапивши в неї, миттєво подрібнювались в космічний пил.

Намагаючись перекричати виникаючий від цього гуркіт, я гукнув його:

— Яким ім'ям тебе називати?

— Маска! — Одразу ж відповів чарівник. Не дуже-то оригінально, подумав я. Можливо, можна було очікувати звернення до Джона Д. Макдональда — що-небудь типу «Кошмар в ліловому» або «Кобальтова Маска» <в названих романах Джона Д. Макдональда з серії про Тревіса Мак-Гі, великого детективаа-інтелектуала, завжди присутній якийсь колір>. А, неважливо…

Я тільки що використав останнє захисне заклинання. А також підняв ліву руку, щоб рукав з Картою Амбера виявився прямо перед очима. Справа моє йшла суворо за регламентом, хоч я все ще не розіграв всі свої карти. До цих пір я тільки оборонявся; та крім того, дуже пишався тим заклинанням, яке я залишив в резерві.

— Тобі не буде від неї ніякого пуття, — сказала Маска, коли обидва наших заклинання нейтралізувалися, і він приготувався до нового удару.

— Моє шанування, — повідомив я і закрутив китицями, націливши пальці, направляючі потоки, і виголосив слово для нанесення попереджувального удару. — Око за око! — Крикнув я, коли на Маску обрушилося вміст цілого квіткового магазину, абсолютно поховавши його під самим великим букетом, який я коли-небудь бачив. У повітрі рознісся приємний аромат.

Настало затишшя. Я відчув загасання ворожих сил і подивився на Карту, встановлюючи контакт, і коли мені вдалося це, в купі квітів виникло хвилювання, і Маска піднявся над ними, немов Алегорія Весни.

Ймовірно, моє зображення вже тануло, тому що він пригрозив:

— Я ще доберуся до тебе!

— Приємне за приємне, — відгукнувся я, потім виголосив слово, завершаюче заклинання, і на нього обрушилася гора лайна.

Потім я ступив у хол Амбера, несучи з собою Ясру. Біля буфету стояв Мартін зі склянкою вина в руці і розмовляв з Борсом, сокольничим. Він змовк, коли Борс втупився на мене, а потім повернувся і подивився сам.

Я поставив Ясру на ноги біля дверей. Я не збирався зараз возитися з накладеним на неї закляттям, так як поняття не мав, що з нею робити, якщо визволю її. Тому я повісив на неї свій плащ, пройшов до буфету і налив келих вина, кивнувши мимохідь Борса і Мартіну.

Випивши келих, я поставив його, а потім попередив їх:

— Робіть все, що завгодно, але не вирізуйте на ній свої ініціали.

Слідом за цим я пішов і відшукав диван, розтягнувся на ньому і закрив очі. Немов міст над бурхливими водами. Деякі дні — алмази. Куди поділися всі квіти?

Щось на зразок цього.