Кров і пісок

IX

У ці дні Гальярдо отримав кілька листів від дона Хосе й Кармен.

Повірений намагався піднести настрій свого матадора, як завжди радячи йому іти прямо на бика… «Р-раз! Удар шпагою — і бик готовий». Але за бадьорими словами дона Хосе відчувалася якась розгубленість, ніби віра його захиталась і в душу закрався сумнів — а чи справді Гальярдо «перший матадор світу»?

До Севільї доходили чутки про те, з яким невдоволенням і ворожістю приймає Хуана столична публіка. А остання корида в Мадриді і геть засмутила дона Хосе. Ні, Гальярдо не такий, як інші матадори, що спокійнісінько виступають під свист публіки, цілком задовольняючись великими заробітками. Його матадорові дорога честь тореро, він виходить на арену тільки для того, щоб зривати бурхливі оплески. Для нього виступити посередньо — це вже поразка. Люди звикли бачити Гальярдо відчайдушно хоробрим, і всякий його недосить сміливий крок вважають провалом.

Дон Хосе хотів знати, що ж скоїлося з його матадором. Він став боягузом? Ні, це неможливо. Повірений скоріше дозволить себе вбити, аніж погодиться, що його герой втратив мужність. Гальярдо просто стомився, мабуть, досі як слід не одужав після поранення. «А тому, — радив дон Хосе у кожному своєму листі, — краще тобі якийсь час зовсім не виступати. Відпочинеш і повернешся на арену таким, яким тебе звикли бачити…» Він обіцяє все влаштувати. Лікарі видадуть довідку, що Гальярдо тимчасово неспроможний битися з биками, а повірений візьме на себе переговори з цирковими імпресаріо та скасування вже укладених контрактів. У кожному такому випадку він посилатиме якогось матадора-початківця, який замінить Гальярдо за скромну винагороду. Цирки тільки вигадають на цьому.

Кармен була наполегливіша в своїх домаганнях і не вдавалась до риторичних вивертів, як повірений. Хуан мусить негайно покинути арену, «одрізати колету», як кажуть його товариші по ремеслу, і спокійно зажити в Рінконаді або в їхньому севільському домі зі своїми рідними, бо тільки вони люблять його по-справжньому. Вона не знає спокою: боїться тепер навіть дужче, ніж у перші роки заміжжя, а вже й тоді кожна корида вкорочувала їй віку — так мучили її тривога й неспокій. Серце підказує їй, — а жіноче серце помиляється рідко, — що має статися страшне лихо. Вона не може заснути, кожна ніч видається їй нескінченною, сповненою кривавих видінь.

Далі дружина Гальярдо гнівно обурювалася поведінкою публіки. Юрба невдячних, вони вже не пам’ятають, з яким блиском виступав матадор, коли був здоровий. Нікчемні людці, вони хочуть, щоб він загинув заради їхньої розваги, наче в нього нема ні дружини, ні матері. «Хуане, і твоя мати, і я благаємо тебе: кидай своє ремесла. Навіщо тобі битися з биками? На життя нам вистачить, а мені боляче, що тебе ображають усякі покидьки, не варті твого мізинця… А якщо знову з тобою скоїться лихо? Ісусе! Я, мабуть, збожеволію тоді».

Прочитавши ці листи, Гальярдо стурбувався. Покинути арену!.. Яке безумство! Жіноча маячня! Таке легко сказати під напливом любові, але здійснити це неможливо. «Одрізати колету» в тридцять років! Як зловтішатимуться вороги! Він просто не має права зійти з арени, поки в нього цілі руки й ноги, поїш він може вбивати биків. Таке безглуздя ніколи навіть не спадало йому на думку. Гроші — це ще не все. А слава? А професійна честь? Що скажуть про нього тисячі й тисячі його палких шанувальників? Що відповідатимуть вони ворогам, коли ті кинуть їм в обличчя, що Гальярдо зійшов з арени від страху?..

Окрім того, матадор не був певний, що його грошові справи дозволяють йому зважитись на такий крок. Його багатство було оманливе, а суспільне становище нетривке. Усе, чим він володів, було здебільшого придбане в перші роки по одруженні, коли йому подобалося відкладати гроші, а потім дивувати Кармен та матір, повідомляючи про нові покупки. Згодом він теж заробляв багато може, навіть ще більше, але гроші розтікалися на незліченні потреби його нового життя. Він часто грав у карти, жив, як багатий гульвіса. Кілька ділянок землі, приєднаних до широких ланів Рінконади, були куплені за гроші, позичені в дона Хосе та інших друзів. Щоб сплатити картярські борги, він не раз брав позички в провінційних любителів. Гальярдо був багатий, але якби він покинув арену і втратив величезні заробітки від корид (двісті-триста тисяч песет щорічно), йому довелося б після сплати боргів оселитись у маєтку й жити на прибутки з господарства Рінконади, заощаджуючи на всьому й самому наглядаючи за роботами, бо досі ферма, полишена на чужі руки, не давала майже нічого.

Гордовитого і хвалькуватого Гальярдо, звиклого до слави та великих грошей, жахало таке життя скромного землевласника, приреченого на ощадливість і вічну боротьбу з нестатками. У міру просування Гальярдо вище й вище до слави, його багатство роздималося, мов гумова куля, але його потреби зростали ще швидше. Колись він вважав би себе казково багатим, маючи лише крихітну частку того, чим володіє нині… А тепер він стане мало не бідняком, якщо покине арену. Доведеться відмовитись від гаванських сигар, — а він же звик роздавати їх направо й наліво, — від дорогих андалузьких вин; доведеться стримувати свою великопанську щедрість і ніколи більше не кричати по кав’ярнях і тавернах: «За все заплачено!» — у щедрому пориві людини, яка щодня дивиться смерті в очі і для якої життя — безумне марнотратство; доведеться розлучитися з цілим гуртом дармоїдів-підлабузників, що роїлися навколо нього, розважаючи його своїм сльозливим канюченням; а коли закохається в нього якась бідна вродлива дівчина (якщо така знайдеться, після того як він перестане бути тореро), він уже не матиме змоги недбало почепити їй у вуха золоті сережки з перлами і милуватись її зблідлим від хвилювання обличчям, не зможе задля розваги облити вином дорогу китайську хустку, щоб потім купити ще кращу.

Так він досі жив і так мусить жити й далі. Адже він тореро на старий взірець, такий, яким люди й уявляють собі справжнього матадора: щедрий, відчайдушно сміливий, звиклий до безумного марнотратства, готовий подати князівську милостиню першому-ліпшому бідоласі, якому пощастить зворушити його грубу, але чуйну душу.

Гальярдо кепкував з багатьох товаришів по професії, тореро нової генерації, грубих ремісників тавромахії, що їздили від арени до арени, наче комівояжери, акуратні та дріб’язкові у своїх витратах. Декотрі з них, віком ще майже діти, возили з собою зошит прибутків і видатків і занотовували туди геть усе, навіть п’ять септимо, витрачених на станції на склянку води. Зналися воші лише з людьми багатими, — щоб приймати від них подарунки, — а самі ніколи нікого не пригощали. Були серед них і такі, які з настанням сезону роз’їздів заварювали вдома цілі казани кави, наливали її в пляшки і возили з собою, час від часу розігріваючи, щоб уникнути зайвих витрат у готелі. Не одна квадрилья жила впроголодь, і тореро відверто нарікали на скупість своїх маестро.

Гальярдо ніколи не каявся, що живе таким бурхливим життям. А тепер його умовляють відмовитися від нього…

Думав матадор і про потреби власного дому. Його рідні давно звикли до легкого, безтурботного життя, ніхто з них не рахував грошей і не думав, звідки їх узяти, вони текли невпинно, як вода з джерела. Крім матері та дружини, на шиї в нього сиділа ще одна родина: сестра, її базіка-чоловік, який ніде не працював, — ніби родинний зв’язок зі знаменитістю давав йому право бити байдики, — та цілий виводок племінників, що росли і з кожним роком вимагали все більших витрат. І він має закликати до ощадливості та поміркованості всіх цих людей, що звикли весело й безтурботно жити його коштом!.. І всі вони, навіть бідолаха Гарабато, змушені будуть переселитися на ферму, працювати під палючим сонцем і перетворитися на грубих селюків! А бідолашна мати в останні дні життя буде позбавлена святої втіхи виручати зі скрути вбогих сусідок і ніяковіти, мов соромлива дівчинка, коли син прикидається розгніваним, побачивши, що від сотні дуро, які він дав їй тільки два тижні тому, вже не лишилось нічого!.. А Кармен, жінка ощадлива, звичайно, зробить усе, щоб обмежити витрати, і насамперед принесе в жертву себе, відмовившись від багатьох маленьких радощів, які так прикрашають життя.

А будь воно прокляте!.. Приректи свою родину на бідність, на сумне животіння! Гальярдо соромно було навіть думати про таке. Це справжній злочин — позбавити рідних добробуту, до якого він сам їх привчив. І що треба, аби нічого цього не сталося?.. Підступати до биків ближче — тільки й того!.. І він підступатиме до них ближче!

Старанно виводячи літери, Гальярдо відповів повіреному та Кармен двома коротенькими листами, в яких висловив свою непохитну волю. Покинути арену? Нізащо!

Він заприсягнувся донові Хосе, що стане колишнім Гальярдо. Робитиме достоту так, як радить йому повірений. «Р-раз! Удар шпагою — і бик готовий». Він знову відчув себе сміливим та дужим і вірив, що зуміє упорати будь-якого бика, хоч би яким той був здоровенним.

Дружині Хуан написав веселого листа, висловивши, однак, невдоволення, що Кармен засумнівалась у його силах. Скоро вона отримає вісті про наступну кориду. Він приголомшить публіку, нехай їй стане соромно за несправедливе ставлення до нього. Якщо попадуться добрі бики, він виступить не гірше, аніж Роже де Флор, той самий, який завжди на язиці в їхнього пришелепуватого шуряка.

Добрі бики! Ось що особливо непокоїло Гальярдо. Раніше він хизувався тим, що ніколи не цікавиться, яких тварин проти нього випустять, і не ходить дивитися на них перед коридою.

— Я вб’ю якого завгодно бика, що мені дістанеться, — похвалявся він.

І вперше зустрічався з биком, аж коли той вибігав на арену. А тепер йому хотілось роздивитися тварин зблизька, вибрати для себе підходящих і заздалегідь підготувати успіх, вивчивши їхні повадки.

Небо прояснилося, засяяло сонце. Завтра відбудеться друга корида.

Пополудні Гальярдо сам-один пішов до цирку. Викладена з червоної цегли кругла будівля з віконцями в арабському стилі самотньо височіла на тлі зелених пагорбів. Широкий і досить одноманітний краєвид замикався на обрії білою плямою, схожою на отару овець, що паслась на косогорі. То було кладовище.

Коли матадор підійшов до цирку, його обступив гурт обшарпанців, усяких дармоїдів та волоцюг, що з ласки конюхів сплять у стайнях, а годуються милостинею любителів та недоїдками з ближніх таверн. Дехто з них прийшов сюди з Андалусії, супроводжуючи биків, та так і залишився жити на задвір’ї цирку.

Гальярдо кинув у простягнені до нього шапки кілька монет і зайшов у відчинену Конюшенну браму.

У корралі він побачив гурт любителів, що дивились, як пікадори вибирають собі коней. Дзеленькаючи величезними ковбойськими острогами, Потахе з гаррочею в руках готувався вискочити на сідло. Постачальник коней, опасистий, неговіркий чолов’яга в крислатому андалузькому капелюсі стояв, оточений конюхами; він спокійно відповідав на глузування й лайку пікадорів, що зійшлися на пробу коней.

«Учені мавпи» із закасаними рукавами привели кількох жалюгідних шкап, яких вони об’їжджали і муштрували протягом останніх днів. На боках нещасних конячин досі видніли червоні сліди від острогів. «Учені мавпи» ганяли коней клусом по навколишніх пагорбах і ударами підборів змушували раз у раз повертати, щоб привчити їх бігати по арені. До цирку тварини поверталися з закривавленими боками, і, перше ніж загнати їх до стаєнь, на них виливали по кілька цебер води. Навколо басейну, у вибоях поміж плитами, застоювалися калюжки темно-червоної води, схожої на розлите вино.

Призначених для завтрашньої кориди коней майже силоміць тягли зі стаєнь. Пікадори мали їх оглянути і вибрати годящих.

Жалюгідні сухоребрі шкапи ішли хисткою ходою; на їхніх запалих боках можна було прочитати сліди сумної старості, хвороб та людської невдячності, яка не цінує вірної служби. Тут були неймовірно худі конячки, живі кістяки, туго обтягнені шкірою, з довгою зваляною шерстю. Поруч із ними здиблювалися й били копитами баскі лискучі огирі з вогнистими очима, ніби щойно випряжені з розкішної карети; здавалося незрозумілим, як вони опинилися серед приречених на смерть покидьків. Але ці коні якраз і були найнебезпечніші; невиліковно хворі, вони могли раптово забитись у корчах і впасти на землю, скинувши вершника через голову. А серед цих недолугих та хворих шкап сумно подзенькували підковами інваліди праці: коні, що крутили жорна, працювали на фабриках, орали землю, бігали у візницьких бричках — усі мляві й отупілі від звички роками тягати за собою плуга або воза, нещасні парії, яких люди змушують трудитися до останньої миті життя, аж поки бичачий ріг розпоре їм черево, і навіть тоді вони ще розважатимуть публіку, дригаючи ногами та смикаючись у передсмертних корчах.

Сумне видовище! Добрі жовтаво-тьмяні очі; худі шиї, в які жадібно повпиналися роздуті зелені ґедзі; на кощавих мордах кишать паразити, шерсть на сухоребрих боках злиплася і звалялась; вузькі груди здригаються від глухого іржання; тонкі ноги, що підламуються за кожним кроком, заросли аж до копит довгою і густою шерстю.

Звиклі до голодування шлунки не могли перетравити доброго корму, яким хотіли підтримати їхні сили, і все подвір’я було заляпане смердючими кізяками. Щоб сісти верхи на таку коняку, ошалілу від хвороби або ладну звалитися від виснаження, треба було не менше мужності, ніж для того, щоб виїхати назустріч бикові. На спину коневі клали велике мавританське сідло з високою лукою, жовтим сидінням та ковбойськими острогами. Траплялося, що під тягарем сідла шкапа мало не падала на землю.

У розмові з постачальником Потахе тримався погордливо. Він говорив не тільки від себе, а й від імені товаришів. Навіть «учені мавпи» сміялися, слухаючи його циганську лайку. Інші пікадори цілком покладались на нього — він сам порозуміється зі стайничими. Ніхто краще за нього не знає повадок цього люду.

Конюх підводив якусь пікапу з опущеною головою, довгою шерстю та випнутими ребрами.

— Що ти мені даєш? — казав Потахе, повертаючись до постачальника. — Воно ж зовсім негодяще, ніхто на цю скотину не сяде. Посади на неї свою бабусю.

Флегматичний постачальник був незворушний. Якщо Потахе не зважується сісти на цю конячку, то тільки тому, що нинішні пікадори всього бояться. Колись, за добрих давніх часів, сеньйори Кальдерон, Тріго або навіть інший пікадор змогли б на такому смирному й слухняному конику виступити на двох коридах поспіль, жодного разу не впавши, та й тварина не дістала б навіть подряпини. А тепер!.. Тепер пікадори тремтять від страху, геть утратили сором.

Пікадор та постачальник лаялися спокійно і якось подружньому, так ніби внаслідок звички найстрашніші прокльони в їхніх устах втрачали вагу.

— А ти такий, як і завжди, — відповів Потахе. — Нахаба й сучий син, не згірший за Хосе Марію, того, що люди кличуть Поспіхайлом. Можеш забрати цю шкапу собі, нехай їздить на ній твоя відьма-бабуся, що суботньої ночі на помелі літає.

Усі засміялись, а постачальник тільки знизав плечима.

— І чим тобі не до вподоби цей кінь? — заперечив він спокійно. — Даремно прискіпуєшся, поганцю. Може, ти хочеш, щоб тобі підсунули коня зачумленого або хворого на падучу, який скине тебе на арену, ще й до бика не встигнеш наблизитись? А цей здоровісінький і свіжий, мов яблуко. Двадцять вісім років пропрацював він на фабриці шипучих напоїв, і ніхто ні в чому не міг йому дорікнути. І ось ти, де такий взявся, горлаєш, як навіжений, ганьбиш ні за що цього чесного трудягу!

— Мені його не треба — і годі! Катайся на ньому сам!

Постачальник неквапно підійшов до Потахе і спокійно, як людина досвідчена в таких справах, прошепотів йому щось на вухо. Пікадор, усе ще прикидаючись сердитим, зрештою попрямував до коня. Йому то що — можна й подивитися. Проте хай не кажуть, ніби він людина непоступлива — не може ж він підвести товариша.

Поставивши ногу в стремено, він навалився на бідолашну конячину всією вагою свого здоровенного тіла. Потім, узявши гаррочу під руку, вгородив її у товстий стовп, вмурований у стіну корралю і кілька разів щосили натиснув на ратище, ніби на кінці списа пручався могутній бик. Бідолашна шкапа тремтіла й падала на коліна після кожного поштовху.

— Нічогенько вона повертається, — примирливо мовив Потахе. — Конячка краща, ніж я гадав. Зуби в неї добрі, та й ноги непогані. Ну що ж, твоя взяла. Можете заганяти її до стійла.

І пікадор спішився. Мабуть, після таємничої наради з постачальником він був готовий прийняти все, що той йому запропонує.

Гальярдо відійшов від гурту любителів, які, посміхаючись, спостерігали за цими переговорами. Воротар цирку провів його туди, де тримали биків. Матадор відчинив дверці і зайшов до корралю, огородженого з трьох боків кам’яним муром заввишки по шию людині. Над цією загорожею здіймалися міцні стовпи, що підтримували довгий балкон. То там, то там у мурі видніли отвори, такі вузенькі, що людина могла протиснутися в них лише боком. У просторому загоні було вісім биків — одні лежали, підігнувши ноги, інші стояли, опустивши голови, й принюхувались до покладеного перед кожним оберемка сіна.

Тореро пройшов зовнішнім коридором, придивляючись до биків. Раз у раз він пропихався крізь вузенький отвір, вимахував кулаками й дико горлав. Бики одразу втрачали спокій. Одні схоплювались і, наставивши роги, кидались на зухвальця, що посмів порушити їхній мирний спочинок. Інші піднімали голову й, упершись ногами в землю, грізно чекали, поки зухвалець підійде ближче.

Гальярдо поквапно відступав за огорожу і пильно роздивлявся биків, намагаючись розгадати їхню вдачу і вибрати двох для себе.

Поруч стояв старший загонщик худоби — дужий чолов’яга в гетрах з острогами, у грубій сукняній куртці та крислатому капелюсі, стягнутому біля підборіддя ремінцем. За відлюдкувату вдачу його прозвали Лобато[36]. Більшу частину року він жив у чистому полі, майже не злізаючи з коня, а в Мадриді поводився, як дикун, анітрохи не цікавився містом і не виходив за околиці цирку.

Для нього столицею Іспанії була арена з амфітеатром, а також навколишні пагорби та пустирища. Він не мав найменшого бажання ознайомитись з таємничим нагромадженням будинків, яке починалося далі. Найважливішим закладом Мадрида пастух вважав таверну «Курка», що стояла біля самого цирку, благословенний райський куточок, чарівний палац, де він обідав і вечеряв коштом імпресаріо, аж поки наставав час повертатися на пасовище, і він виїздив з Мадрида верхи на своєму коні, з темним плащем, перекинутим через сідельну луку, із саквами на крупі та списом у руці. Лобато заходив до корчми, і слуги тремтіли від страху перед його дружнім привітанням; коли він потискував комусь руку, хрускали кістки, й людина зойкала від болю. Загонщик посміхався, втішений своєю силою і задоволений, що його називають «звірюкою». Потім сідав за стіл, і перед ним ставили величезну, як умивальний таз, миску, повну смаженої картоплі з м’ясом, та глек вина.

Лобато доглядав куплених для цирку биків, випасаючи їх на луках Муньйоси, а з настанням спеки — на полонинах Гвадаррамських гір. З допомогою кінних пастухів він приганяв череду до цирку за два дні перед коридою, переправляючись опівночі бродом через струмок Абронігаль на околиці Мадрида. Негода доводила його до розпачу, через неї кориду відкладали, і бики мусили чекати в корралях цирку, а він не міг одразу повернутися на луки, де випасались інші його годованці.

Скупий на слова, тугий на думку, цей кентавр, що пахнув шкірою та сіном, ставав красномовним, коли розповідав про своє вільне пастуше життя серед биків. Мадридське небо здавалося йому вузеньким, та й зірок на ньому ніби менше. З мальовничим лаконізмом описував він ночі на пасовищі, коли бики сплять під мерехтливим світлом зірок, а глибока тиша порушується тільки таємничими шерехами у траві та кущах. Гірські змії співають у такій тиші дивними голосами. Атож, сеньйоре, співають. І не сперечайтеся з Лобато, він сам чув це безліч разів, і заперечувати йому — значить, обізвати його брехуном, а рука в нього важкенька. Так, так, гади вміють співати, а бики — розмовляти, хоча, на жаль, він досі не розкумекав їхньої мови. Бики в усьому схожі на людей, тільки що вони на чотирьох ногах і з рогами. Побачили б ви, як прокидаються вони на світанні! Вистрибують і радіють, як діти; пустують, жартома б’ються, зчеплюються рогами; а то видираються один на одного і весело мукають, наче вітають появу сонця, благословенного богом світила.

Потім Лобато розповідав про свої мандри у Гвадаррамських горах, понад бурхливими річечками, які збігають із покритих талим снігом вершин і несуть у великі річки свої прозорі, як кришталь, води; про зелені квітучі полонини; про те, як кружляють над сонними биками птахи і сідають відпочивати на роги; про вовків, що виють ночами десь далеко, дуже далеко, ніби налякані нашестям могутніх тварин, які йдуть за дзвіночками ватажків, щоб відвоювати в сіроманців частину дикої пустелі… А про Мадрид він і слухати не хоче: тут люди задихаються! У цьому нескінченному лісі будинків пастух визнавав тільки таверну «Курка» з її вином та смачними стравами.

Лобато озвався до матадора і порадив йому, яких двох биків вибрати. Старший пастух не відчував ніякої пошани до цих знаменитостей, якими так захоплюється публіка. Він майже зневажав матадорів. Убивати таких благородних тварин — та ще й обманом! Справжній сміливець — вій: сам-один живе серед биків, ходить перед самими рогами, не маючи ніякої зброї, — тільки свої дужі руки, — і ні від кого не чекаючи оплесків.

Коли Гальярдо та Лобато вийшли з корралю, до маестро з шанобливим поклоном підійшов якийсь чоловік. То був старий прибиральник цирку. Він виконував цю роботу багато років і знав усіх славетних тореадорів свого часу. Одягнений був він бідно, але на його пальцях часто виблискували жіночі персні, а сякаючись, прибиральник витягував звідкись із глибин своєї блузи малесенького батистового носовичка з вишитою монограмою і тонким мереживом, від якого ще струміли ніжні пахощі.

Цілий тиждень він сам підмітав величезну арену, амфітеатр і ложі, ніколи не нарікаючи на те, що багато роботи. Коли імпресаріо бував ним незадоволення і хотів його покарати, він відчиняв ворота волоцюгам, що вешталися поблизу цирку, і бідолаха-прибиральник слізно обіцяв виправитися, боячись, що цей вуличний набрід відбере в нього роботу.

Лише зрідка старий брав собі на допомогу з півдесятка хлопчаків, які вчилися на тореро, і вони виконували всі його розпорядження за дозвіл подивитися кориду з «собачої ложі», тобто крізь штахетні дверці поруч із стійлами для биків — туди виносили поранених тореро. Ухопившись за чавунні штахети, підручні прибиральника дивились на сцену, сварилися й заводили бійку за краще місце, як мавпи в клітці.

Протягом тижня старий спритно розподіляв обов’язки по прибиранню цирку. Хлопців посилав підмітати ряди на сонячному боці, там, де сиділа брудна й убога публіка, що залишає після себе ціле звалище апельсинових шкаралуп, клаптиків паперу та недокурків.

— Пильнуйте мені тютюн! — наказував прибиральник своєму війську. — Хто привласнить хоч один недокурок, той не побачить у неділю кориди.

А сам неквапно й терпляче, мов шукач скарбів, підмітав тіньовий бік, нишпорячи по ложах та ховаючи до кишень усякі знахідки: віяла, персні, носовички, монети, жіночі прикраси — усе те, що лишалося після нашестя чотирнадцятитисячної орди. Тютюн з недокурків він висушував на сонці й продавав. Цінні знахідки відносив до однієї тандитниці, яка скуповувала все, що глядачі забули в ложах або випустили з рук від хвилювання.

Гальярдо відповів на улесливе привітання старого, дав йому сигару і попрощався з Лобато. Він домовився із загонщиком, що той відлучить для нього двох відібраних биків у окремий загін. Інші матадори не заперечуватимуть. То хлопці молоді, сміливі, їм щастить, і вони вб’ють якого завгодно бика, що їм дістанеться.

Коли Гальярдо вийшов на подвір’я, де й досі випробовували коней, від гурту цікавих відійшов високий худорлявий чоловік із смаглявим обличчям, одягнений як тореро. З-під чорного фетрового капелюха вибивалися пасма посрібленого сивиною чуба, а від кутиків рота розбігалися зморшки.

— Пескадеро! Як живеш? — вигукнув Гальярдо, із щирою радістю потискуючи простягнуту йому руку.

Це був колишній матадор, замолоду добре відомий публіці, але тепер його мало хто пам’ятав. Інші матадори, які з’явилися після нього, затьмарили його скромну славу, і Пескадеро, трохи повиступавши в Америці й діставши там кілька ран, пішов з арени. Гальярдо чув, що на свої заощадження Пескадеро купив таверну неподалік цирку, живе скромно й уникає товариства любителів та тореро. Тому він здивувався, побачивши його тут.

— Що поробиш! — меланхолійно відповів Пескадеро. — Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.

Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..

Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися — не такі могутні, як колись.

Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.

Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.

— Випиймо по склянці монтільї, — запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.

Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.

— Здається, я тебе знаю, — сказав він.

— Ще б пак не знаєш, — озвався Пескадеро. — Це Піпі.

Почувши юнакове прізвисько, — Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.

— Я взяв його до себе, Хуане, — провадив Пескадеро. — Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина… Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.

Гальярдо посміхнувся. Він уже чув, що Пескадеро відкрив поблизу своєї таверни школу тавромахії.

— Що поробиш, друзяко! — мовив старий тореро, ніби виправдовуючись. — Треба якось жити, а школа дає більше прибутку, ніж усі відвідувачі таверни. У ній навчаються дуже достойні люди: молоді сеньйори, що хочуть відзначитись у любительських боях; чужоземці — любителі кориди, яким на старості років забандюрилося стати тореро. Зараз у мене є один такий учень. Щодня приходить. Ходімо, покажу.

Вони перейшли через вулицю й попрямували до обгородженого високим парканом загону. На дощаних воротях красувався виведений смолою напис: «Школа тавромахії».

Коли зайшли досередини, Гальярдо насамперед звернув увагу на бика — дерев’яне, обплетене рогозом опудало на колесах, із хвостом-мичкою, солом’яною головою, оцупком коркового дуба замість шиї і парою найсправжнісіньких рогів, які нагонили учням жах.

Парубійко з начесаним на вуха волоссям, у шапчині та розхристаній сорочці керував рухами звіра, штовхаючи його вперед щоразу, коли до нього підступав «учень» з плащем у руці.

Посеред загону стояв опецькуватий літній пан з рум’яним обличчям та жорсткими сивими вусами. Він був без піджака і тримав у руках бандерильї. Під парканом на стільці, спершись руками на спинку другого стільця, сиділа дама в капелюшку з квітами — також літня й не менш огрядна, ніж чоловік. Її червоне обличчя, вкрите жовтими, наче висівки, плямами, так і спалахувало радістю щоразу, як чоловік майстерно всаджував бандерилью. Коли вона сміялася, коливались троянди на капелюшку і підстрибували фальшиві, руді, аж червоні, кучері. Плескаючи в долоні, жінка широко розставляла ноги, і спідниця підсмикувалась угору, трохи відкриваючи пишні, але вже зів’ялі принади.

Стоячи біля хвіртки, Пескадеро пояснив Гальярдо, що то за люди. Вони ніби французи чи то інші якісь чужоземці; він до пуття не знає, звідки вони, та йому й байдуже. Це подружжя мандрує світом і де тільки не побувало. Чоловік, якщо вірити його розповідям, змінив тисячу професій: був шахтарем у Африці, орендував землю на далеких островах, ганявся з лассо за дикими кіньми по безкраїх рівнинах Америки. А тепер надумав стати тореро, щоб, як іспанці, заробляти цим ремеслом гроші. Він щодня приходить у школу, прагне до своєї мети, як уперта дитина, і щедро платить за уроки.

— Уявляєш собі тореро з отаким черевом!.. Та ще й у п’ятдесят років!

Побачивши Гальярдо та Пескадеро, учень опустив руки з бандерильями, а дама обсмикнула спідницю й поправила заквітчаний капелюшок. — Oh, cher maílre![37]

— Добривечір, мосью. Вітаю вас, мадам, — мовив учитель, підносячи руку до капелюха. — Ану, мосью, подивимось, як ваші успіхи. Не забули моєї науки? Ви стоїте на місці і дражните бика, він нападає і коли опиняється біля вас, ви відхиляєтесь і встромляєте бандерильї в загривок. Вам не треба пі про що думати, бик усе зробить сам. Увага! Готові?

Маестро відійшов трохи вбік і спинився перед грізним биком чи то пак перед шибеником, який стояв за опудалом, впершись у нього руками й наготувавшися штовхати його вперед.

— Е-г-гей!.. Сюди, Моріто!

Рибакеро люто заревів і затупотів ногами, роздражнюючи бика, збуджуючи бойовий дух у його порожньому рогозяному череві та солом’яній голові. І Моріто кинувся вперед, як живий, поскрипуючи колесами і трясучи головою на нерівному ґрунті, а ззаду підштовхував звіра хлопчак, щоб той швидше біг. Жоден бик з найкращого табуна не переважив би розумом цього Моріто, безсмертну скотину, яку тисячі разів кололи бандерильями та шпагами, але на тілі її лишалися тільки подряпини, що з ними легко справлявся тесляр. Моріто був мудрий, наче людина. Грізно насунувшись на учня, він спритно звернув убік, щоб не зачепити його рогами, і покотився далі з двома бандерильями в корковій шиї.

Присутні вітали цей майстерний удар бурхливими оплесками, а бандерильєро спокійно залишався на місці, підтягуючи шлейки штанів та поправляючи манжети сорочки. Його дружина, охоплена буйною радістю, аж відкинулася назад, плескаючи в долоні та сміючись. Під натиском пишних тілес спідниця знову підскочила вгору, відкривши сховані принади.

— Чудово, мосью! — вигукнув Пескадеро. — Першокласний удар!

Потішений похвалою вчителя, чужоземець скромно відповів, ударивши себе в груди:

— Я маю найголовніше: мужність, багато мужності.

Потім, бажаючи відсвяткувати свій успіх, він кивнув пажеві Моріто, який аж облизнувся, угадавши наказ. Принести пляшку вина! Три порожні пляшки вже валялися біля дами, яка аж пашіла рум’янцем і чимраз вище підсмикувала спідницю, гучним реготом вітаючи подвиги чоловіка-тореро.

Довідавшись, що з учителем прийшов сам знаменитий Гальярдо й упізнавши його в обличчя, яким вона так часто милувалася в газетах та на сірникових етикетках, чужоземка аж побіліла, а очі її заволоклися серпанком ніжності. «Oh, cher maítre!» Вона всміхалася матадорові, терлась об нього, жадала впасти в його обійми усією вагою свого пишного розм’яклого тіла.

Дзеленькнули склянки з вином у славу нового тореро. Навіть Моріто узяв участь у святкуванні — за нього вишів шибеник, що був йому за няньку.

— За два місяці, а то й раніше, мосью, — сказав Пескадеро з андалузькою поважністю, — ви всаджуватимете бандерильї на мадридській арені, як сам господь бог, і вам дістанеться вся слава, всі гроші і всі жінки… з дозволу сеньйори.

А сеньйора, умліваючи від задоволення, не зводила з Гальярдо ніжного погляду, і її пишні форми коливалися від гучного сміху, як хвилі.

Чужоземець з упертістю людини, що твердо постановила домогтися мети, захотів негайно продовжити урок. По можна гаяти часу. Він прагнув якомога скоріше опинитися на мадридській арені й здобути ті дари, які пообіцяв йому вчитель. Його червонощока подруга, побачивши, що обидва тореро зібралися йти, знову вмостилася на своє місце з пляшкою вина, залишеною під її охорону.

Пескадеро провів Гальярдо до кінця вулиці.

— Прощай, Хуане, — мовив він невесело, — Може, завтра зустрінемося в цирку… Тепер ти бачиш, до чого я дійшов. Доводиться заробляти собі на хліб цим обманом та блазнюванням.

Гальярдо пішов, глибоко замислившись. І це той самий чоловік, якого він колись бачив гордим і безтурботним, який розкидався грішми, мов князь, упевнений у своєму майбутньому!.. Але всі свої заощадження він утратив на невдалих спекуляціях. Життя тореро не може навчити людину розважливо обходитися з грішми. І його, Гальярдо, умовляють покинути своє ремесло? Ніколи! Просто треба підходити до биків ближче.

Усю ніч ця думка витала над чорною порожнечею його сну. Треба підходити до биків ближче! Вранці він прокинувся сповнений твердої рішучості. Він підходитиме до биків зовсім близько, приголомшить публіку своєю відвагою.

Гальярдо відчував таке піднесення, що вирушив до цирку без звичного забобонного страху. Він не сумнівався, що все буде гаразд, відчував себе хоробрим і дужим, як у дні, коли виступав з особливим блиском.

Корида з самого початку була багата на події. Перший бик шалено кинувся на верхівців. В одну мить поскидав він на землю трьох пікадорів, що чекали його зі списами напереваги. Дві шкапи відразу випустили дух — з пробитих грудей ударили струмені чорної крові. Третя, очманівши від болю та жаху, помчала через усю арену з розпореним черевом; сідло волочилося за нею по піску, а стремена переплутались із синюватими й червоними кишками, схожими на довжелезні ковбаси. Кінь наступав на них задніми ногами, витягував і розмотував величезний клубок власних нутрощів. Роздражнений бик погнався за нещасною жертвою, підсунув могутню голову їй під черево, підняв і жбурнув на арену понівечену тушу, та ще й кілька разів шпортонув її рогом. Коли бик покинув шкапу, яка смикалася в агонії, підбіг «учений мавпа», щоб добити її ударом кинджала. Та зненацька смирна тварина, ошалівши від передсмертних мук, укусила людину за руку. Скрикнувши й замахавши скривавленою долонею, «учена мавпа» ударив кинджалом у голову і тримав його, аж поки він перестав хвицатись і завмер, витягши ноги. Інші робітники цирку метушилися по арені з великими кошиками, засипаючи піском калюжі крові та кінські трупи.

Публіка схопилася на ноги, галасуючи й вимахуючи руками. Лютість бика привела глядачів у захват. Обурені, що на арені не лишилося жодного пікадора, вони хором гукали: «Коней! Коней!»

Усі знали, що пікадори негайно виїдуть, але ж минуло кілька хвилин без пролиття крові, і глядачів це сердило. Бик стояв посеред арени, грізно мукаючи й гордо піднявши вимазані кров’ю роги; з його шиї, мов орденські стрічки, звисали голубі та червоні кишки. Виїхали нові верхівці, і вдруге повторилося огидне видовище. Як тільки наближався пікадор, виставивши перед собою гаррочу і завертаючи коня так, щоб він був до бика зав’язаним оком, могутній удар скидав вершника на землю. З сухим тріском ламався спис, настромлений на роги кінь наче підстрибував угору, бризкала кров, розліталися екскременти та клапті м’яса, а пікадор котився по арені, мов лялька з жовтими ногами, і капеадори миттю прикривали його плащами.

Один кінь, поранений у живіт, випустив цілий фонтан смердючих зелених екскрементів, обляпавши всіх тореро, що стояли поблизу.

Публіка вибухала реготом і криками щоразу, як пікадор важко тримався на землю. Арена глухо гуділа від ударів важких тіл із закутими в залізо ногами. Деякі вершники надали навзнак, гепаючи, мов туго набиті мішки, а удар голови об дощаний бар’єр відбивався довкола зловісним відлунням.

— Цей уже не встане! — кричали глядачі. — У нього, мабуть, черепок луснув.

Але пікадор підводився, розпростував руки, шкрябав забиту потилицю, підбирав грубий касторовий капелюх, що злетів із голови під час падіння, і знову сідав на того самого коня, якого «вчені мавпи» штурханами та ударами палиць ставили на ноги. Верхівець у яскравих шатах пускав коня клусом, і той волочив по арені свої нутрощі, що все більше вивалювалися від труського бігу. Пікадор спрямовував цю напівмертву шкапу назустріч бикові.

— На вашу честь! — кричав він, жбурляючи капелюха в гурт своїх друзів.

Та тільки-но вістря списа вгороджувалось у шию бика, як людина з конем підлітали вгору, і від страшного удару верхівець котився в один бік, а кінь — у другий. Іншим разом, бачачи, що бик ось-ось підніме коня на роги, «учені мавпи» та дехто з глядачів кричали вершникові: «Стрибай з коня!» Але закуті в залізо ноги погано скорялися пікадорові, і поки він незграбно висмикував їх із стремен, кінь важко падав, миттю випускаючи дух, а верхівець скочувався додолу, стукаючись головою об землю.

Бик досі не дістав жодного вершника рогами, але декотрі пікадори, впавши на арену, лежали як неживі, і тоді гуртом підбігали робітники цирку, брали потерпілого й несли до лазарету, де бідоласі накладали гіпс на зламану кістку або оживляли його від глибокого, схожого на смерть шоку.

Гальярдо, прагнучи завоювати симпатії публіки, весь час був на арені, і викликав гучні оплески, коли відтяг бика за хвіст, урятувавши від рогів пікадора, що впав з коня.

Під час виходу бандерильєро Гальярдо, спершись на бар’єр, блукав поглядом по ложах. У одній з них напевне сидить донья Соль. Нарешті він побачив її, але не було на ній білої мантильї, і взагалі нічого такого, що нагадувало б про ту севільську сеньйору, схожу на маху з картини Гойї. У своєму елегантному капелюшку на золотистому волоссі вона здавалася чужоземкою, що вперше потрапила на бій биків. Поруч із нею сидів її друг, той самий, якого вона так вихваляла і якому показувала всякі іспанські дивовижі. Ох, донья Соль! Зараз вона побачить, на що здатен простий хлопець, якого вона покинула. Доведеться їй аплодувати йому перед ненависним чужоземцем; навіть проти своєї волі вона буде в захваті, підхоплена загальним поривом публіки.

Коли Гальярдо вийшов на арену зі шпагою та мулетою — його бик був другим, — глядачі зустріли матадора доброзичливо, наче вже простили йому попередню кориду. За два тижні очікування любителі, здавалося, набрались терпіння й полагідніли. Їм хотілося, щоб на цій довгожданій кориді усе було добре. До того ж бойовий запал биків та велика кількість убитих коней привели публіку в чудовий настрій.

Гальярдо рушив до звіра з непокритою головою (після вітальної промови він не надів берета), виставивши перед собою мулету й помахуючи шпагою, як ціпком. Тримаючись оддалік, за ним ішов Насйональ і ще один тореро. З амфітеатру почулися обурені вигуки. Скільки помічників!.. Наче піп зі своїм кліром ідуть ховати покійника!

— Всі з арени! — гукнув Гальярдо.

Обидва тореро скорилися: тон матадора не лишав місця для сумнівів.

Гальярдо рушив далі сам і підійшов до бика зовсім близько. Він розгорнув мулету і, як за добрих давніх часів, ступив уперед ще кілька кроків, підсунувши червоний клапоть під саму заслинену морду. Помах мулетою — оле!.. По рядах пробіг задоволений гомін. Син Севільї згадав про своє добре ім’я, про честь І совість тореро. Зараз він, як і в кращі свої часи, покаже все, на що здатний. За кожним помахом лунали вигуки захвату, а шанувальники матадора, підбадьорившись, стали докоряти противникам. Ну що вони тепер скажуть? Гальярдо інколи недосить старається, що правда, то правда… але коли він захоче!..

Ця корида почалася для Хуана щасливо. Коли бик нерухомо застиг на місці, впершись ногами в пісок, глядачі підбадьорливо закричали:

— Пора! Бий!

І Гальярдо кинувся на бика, ударивши шпагою й миттю вискочивши з-під грізних рогів.

Пролунали оплески, але дуже короткі, після яких відразу ж почувся погрозливий гомін і перші свистки. Прихильники Гальярдо перестали дивитися на бика й обурено повернулися до сусідів. Яка несправедливість! Яке невігластво! Він же вдарив шпагою просто чудово…

Але противники гнівно показували пальцями на бика, й незабаром весь амфітеатр наповнився оглушливим свистом.

Шпага увійшла криво і, пронизавши бикові шию, вистромилась кінчиком біля передньої ноги.

Глядачі вимахували руками й горлали. Яка ганьба! Цього собі не дозволить навіть найшмаркатіший новільєро!

Тварина посунула вперед хисткою ходою, важко погойдуючись із боку на бік. Було видно, яких страждань завдає їй криво вгороджена шпага. Це видовище зворушило всіх, і публіка, здавалось, ошаліла від гніву. Бідолашний бик! Добра, благородна тварина… Багато глядачів аж ревли від люті й перехилялись через бар’єр, ніби збиралися кинутись сторчголов на арену. Мерзотник! Сучий син! Знущатися з тварини, якої він не вартий!.. Люди кричали, співчуваючи стражданням бика, наче то не вони заплатили якраз за те, щоб подивитись на його смерть.

Приголомшений невдачею, Гальярдо низько похилив голову під зливою лайки й погроз. «Будь проклята моя доля!..» Сьогодні він кинувся на бика, як за кращих своїх часів, спромігшись подолати нервовий страх, що змушував його відвертатися, ніби він не міг бачити, як насувається на нього грізний звір. Але гостре відчуття небезпеки й бажання якомога раніше вискочити з-під рогів і цього разу призвело до того, що він закінчив свій випад таким невправним і ганебним ударом.

В рядах кипіли палкі суперечки. «Таж він нічого не вміє. Відвертає обличчя. Ні, він уже нікуди не годиться». А прихильники Гальярдо з не меншим запалом виправдовували свого кумира. «Таке може з кожним статися. Йому просто не пощастило. Головне — точний і вправний удар, а це він уміє».

Кульгаючи й хитаючись від болю, бик пробіг кілька кроків під обурений рев публіки і став, щоб не роз’ятрювати свої муки.

Гальярдо взяв іншу шпагу й підійшов до тварини.

Публіка вгадала намір матадора. Він збирається добити бика ударом у голову: це єдине, що лишається після його підлого злочину. Вістрям шпаги матадор став намацувати між рогами чутливе місце, водночас махаючи мулетою, щоб роздражнена червоним клаптем тварина пригнула голову до землі. Але тільки-но Гальярдо натиснув на руків’я, як бик труснув головою від болю і шпага відлетіла вбік.

— Раз! — насмішкуватим хором вигукнула юрба.

Матадор підібрав зброю і повторив спробу. Бик знов здригнувся всім тілом.

— Два! — глузливо проспівали в рядах.

Матадор натиснув на шпагу втретє і знову марно. Бик лише заревів від болю.

— Три!..

Але тепер до глузувань додалися обурені вигуки та свистки. Чи збирається він кінчати, цей горе-матадор?

Нарешті Гальярдо пощастило намацати кінчиком шпаги те місце, де починається спинний мозок. Вражений у життєвий центр, бик упав як підкошений, задерши ноги.

Матадор обтер з обличчя піт і, важко дихаючи, повільно рушив до президентської ложі. Нарешті він спекався клятущої скотини. Йому вже стало здаватись, що цьому кінця не буде. Публіка проводжала його тюканням або зневажливою мовчанкою. Ніхто не аплодував. Гальярдо привітав президента серед байдужої тиші і квапливо сховався за бар’єром, наче присоромлений школяр. Поки Гарабато подавав йому склянку води, матадор поглянув на ложі й зустрівся поглядом з очима доньї Соль. Що подумає про нього ця жінка! Як вона, мабуть, сміялася разом зі своїм другом, коли публіка обкладала його лайкою!.. І чого тій дамі заманулося прийти на цю клятущу кориду!..

Він залишився стояти між бар’єрами, намагаючись хоч трохи перепочити, перш ніж випустять другого призначеного для нього бика. Після біганини по арені боліла нога. Так, він уже не той, тепер це ясно. Ні до чого його вихваляння та твердий намір підходити до бика ближче. Ноги втратили колишню легкість і силу, ослабла права рука, що раніше не знала страху й поривалася вперед, влучно вгороджуючи шпагу в загривок звіра. Тепер він весь мимоволі зіщулювався, скоряючись тупому інстинкту, як ті полохливі тварини, що сподіваються уникнути небезпеки, скулюючись і заплющуючи очі.

Давній забобонний страх — грізний і неподоланний — знову пойняв усе його єство.

«Мені не щастить, — думав Гальярдо. — Серцем чую, що п’ятий бик настромить мене на роги… Настромить і нікуди від цього не дінешся!»

Одначе коли п’ятий бик вибіг на арену, перше, що він побачив, був плащ Гальярдо. Який звірюга! Зовсім не схожий на того, що він вибрав учора ввечері. Мабуть, биків випускають не в тому порядку, який намітили. Страшне передчуття не відпускало тореро. «Не щастить!.. Від цих рогів я не врятуюся. Сьогодні мене винесуть з арени ногами вперед…»

Та, незважаючи на страх, Гальярдо наступав на бика з плащем і відманював його від пікадорів, що опинялися в небезпеці. Спочатку всі його прийоми публіка зустрічала мовчанкою. Потім трохи змилосердилась і почулися ріденькі оплески.

Проте коли настав час убити бика і Гальярдо вийшов зі шпагою та мулетою, усі, напевне, здогадалися, що з ним коїться. Рухи його були безладні; тільки-но бик мотав головою, як матадор злякано відстрибував на кілька кроків назад, а публіка кожну таку спробу до втечі вітала градом глузувань:

— Тікай!.. Тікай!.. А то вдарить!

Та ось ніби охоплений бажанням якомога скоріше з усім покінчити, Гальярдо кинувся на бика зі шпагою, але вдарив криво, бо надто поквапно ухилився від рогів. Вибухнув оглушливий рев і свист. Шпага встромилася лише на кілька сантиметрів, задрижала і відлетіла далеко вбік.

Гальярдо підібрав шпагу і знову рушив на бика. Став у позицію для удару, але бик напав перший. Матадор хотів утекти, та в ногах уже не було колишньої спритності. Бик наздогнав його, підняв на роги й жбурнув на арену. Товариші кинулись йому на допомогу. Гальярдо підвівся весь вимазаний землею, без одного черевика; з роздертих іззаду штанів вилізала спідня білизна, стрічка, вплетена в колету, розв’язалася.

І той самий гордий красень, чиєю елегантністю так захоплювалася колись публіка, стояв тепер нікчемний і жалюгідний, в роздертих штанях, з розпатланим чубом та розтріпаною колетою, що сумно звисала, мов шолудивий хвостик.

Навколо нього замелькало кілька плащів. Усі тореро об’єдналися в милосердному пориві допомогти Гальярдо. Навіть інші матадори з почуття товариської солідарності стали готувати для нього бика, щоб він міг покінчити з ним одним ударом. Але Гальярдо ніби осліп і оглух: при найменшому порусі бика кидався навтіки. Здавалося, після падіння він геть очманів від страху. Навіть не розумів, що кажуть йому товариші. Блідий як смерть, він супив чоло, ніби силкувався зібратись на думці, і белькотів, сам не усвідомлюючи, що говорить:

— Всі з арени! Залиште мене самого!

А тим часом страх усе нашіптував йому на вухо: «Сьогодні тобі кінець. Сьогодні бик настромить тебе на роги».

По нервових рухах матадора публіка вгадала його думки.

— Та він боїться бика! Помирає від страху!..

І навіть найпалкіші прихильники Гальярдо засоромлено мовчали, не можучи збагнути, що ж діється. Такого вони ще ніколи не бачили.

З непохитною мужністю людей, які сидять у безпечному місці, глядачі відверто тішилися з жаху, що охопив Гальярдо. Інші, згадуючи про марно витрачені гроші, кляли матадора, який піддався інстинкту самозбереження і позбавляє їх оплаченої втіхи. Це ж грабунок!

Найбрутальніші шпетили еспаду, висловлюючи сумнів щодо його статі. По стількох роках поклоніння й захвату юрба перейнялася такою ненавистю, що пригадувала тепер подробиці з дитинства тореро, про які він сам давно забув… Йому докоряли нічними походеньками з ватагою безпритульників, що збирались на алеї Геркулеса. Сміялися з його подертих штанів, крізь які виглядали клапті спідньої білизни.

— А що в тебе видно! — кричали глядачі писклявими голосами, підробляючись під жінок.

Гальярдо, здавалося, не чув ні криків, ні свисту. Ховаючись за плащами товаришів, він користався з кожної нагоди, щоб ударити геть ошелешеного бика шпагою. Та бик майже не відчував цих ударів. Матадор так боявся попасти на роги, що витягував руку здалеку і ранив тварину лише кінчиком вістря.

Шпага то вгороджувалася всього на кілька пальців і одразу відлітала вбік, то натикалась на кістку і стриміла з шиї більш ніж наполовину, тріпочучи від кожного поруху звіра. Низько опустивши голову, бик біг по колу понад бар’єром і ревів,’ ніби протестуючи проти цих безглуздих катувань. Його переслідував матадор з мулетою в руці, прагнучи скоріше закінчити і водночас боячись напоротися на роги, а за ним сунуло ціле військо помічників, що так завзято вимахували плащами, ніби сподівалися переконати бика добровільно підігнути коліна й упасти. А бик, весь наїжачений шпагами, біг понад бар’єром, бризкаючи слиною і накликаючи на матадора град глузувань та прокльонів.

— Таж це святий мученик! — кричали одні.

Інші порівнювали бика з подушечкою для голок. Душогуб! Нікчемний тореро!

А найбрутальніші весь час згадували про стать Гальярдо і кричали, спотворюючи його ім’я:

— Оце так Хуаніта! Тримайся, люба!

Минуло вже багато часу, і частина публіки, прагнучи вилити свою лють ще на кого-небудь, повернулася до ложі президента.

— Сеньйоре президент! Доки триватиме це неподобство?..

Президент підняв руку, намагаючись утихомирити натовп, і віддав якийсь наказ. За бар’єром проскакав альгвасіл у капелюсі з перами та розмаяному плащі. Він спинився навпроти бика, повернувся До Гальярдо і простяг перед собою стиснуту в кулак руку з піднятим угору вказівним пальцем. Публіка заплескала в долоні. То було перше попередження. Якщо до третього попередження бика не буде вбито, його заженуть назад у корраль, а на матадора ляже пляма тяжкого безчестя.

Настраханий цією погрозою, Гальярдо наче прокинувся з летаргічного сну, наставив шпагу й кинувся на бика. Та й цей удар не заподіяв тварині майже ніякої шкоди.

Матадор у розпачі опустив руки. Ця скотина, мабуть, безсмертна!.. Шпаги в неї не втикаються. Напевне, цей бик не впаде ніколи.

Останній невдалий удар розлютив публіку. Усі посхоплювалися на ноги. Від оглушливого свисту жінки позатуляли вуха долонями. Глядачі вимахували руками й перехилялись через бар’єр, ніби хотіли кинутись на арену. В матадора полетіли апельсини, окрайці хліба, подушки з крісел у ложах. Із сонячного боку долинули пронизливі зойки, ревіння, схоже на гудки парової сирени. Аж не вірилося, що ці звуки вихоплюються з людських горлянок. Час від часу бамкав якийсь дзвін — ніби на сполох. Десь поблизу корралів численний хор затягнув похоронний псалом.

Багато хто знов повернувся до президентської ложі. Коли ж буде друге попередження? Гальярдо обтирав хустинкою піт і роззирався на всі боки. Здавалося, він здивований несправедливістю публіки і звинувачує в усьому бика. Мимохіть він кинув погляд на ложу доньї Соль. Дама сиділа спиною до арени. Може, їй стало жаль Гальярдо, а може, вона відчула сором за своє колишнє захоплення.

Еспада знову кинувся вперед із шпагою, та за плащами, які безперервно метлялися навколо нього, майже ніхто не побачив, що він зробив. Бик упав, з його пащі ринула кров.

Нарешті!.. Публіка трохи втихомирилась і перестала махати руками, проте крики та свист не припинялися. Пунтільєро добив бика, з нього повитягували шпаги, підчепили гаками за роги, і трійка мулів поволокла тушу з арени, залишаючи за собою широку смугу вдавленої землі та рівчачки крові. Робітники цирку швидко заскородили все граблями й засипали піском.

Гальярдо сховався між бар’єрами, рятуючись від образ та лайки. Він був виснажений і засапаний, боліла нога, але сильніше за розпач у ньому озивалася радість, що небезпека минула. Бик не настромив його на роги… і це лише тому, що він берігся. Пхе, публіка! Юрба душогубів, які прагнуть смерті ближнього, ніби тільки вони дорожать життям і люблять свої родини!..

Повернення квадрильї було сумне. Довелося пробиватись крізь людські юрми, крізь потік карет та автомобілів, обминати довгі вервечки трамваїв.

Затиснутий у густому натовпі глядачів, що виходили з цирку, екіпаж Гальярдо ледве посувався. Люди розступалися перед мулами, але, впізнавши матадора, здавалося, каялись у своїй люб’язності.

По тому, як ворушилися губи, тореро вгадував найбрутальнішу лайку. Їх проминали карети з вродливими жінками в білих мантильях. Одні відверталися, мов не хотіли бачити тореро, інші дивилися на нього з принизливою жалістю.

Матадор весь скулився, ніби хотів зробитися непомітним, і сховався за широкими плечима Насйоналя, насупленого й мовчазного.

За екіпажем погналася з пронизливим свистом ватага малих шибеників. Бідняки, що стояли на тротуарах, стали свистіти й собі, мов хотіли в такий спосіб помститися за свою вбогість, через яку змушені були всю кориду простовбичити за ворітьми цирку, сподіваючись побачити хоч що-небудь. Вони вже знали про невдачу Гальярдо і тепер зловтішно ображали його, раді, що можуть познущатися з чоловіка, який заробляє такі величезні гроші.

Крики та свист волоцюг вивели матадора з покірливої мовчанки.

— Прокляття!.. А чого ці свистять?.. Чи вони були на кориді? Чи платили гроші за квиток?..

Об колесо екіпажа вдарив камінь. Шибеники горлали вже біля самої підніжки, але з’явилися два кінні жандарми, розігнали крикунів і поїхали за каретою по вулиці Алькала, охороняючи славетного Хуана Гальярдо… «першого матадора світу».