Кров і пісок

VII

На страсному тижні Гальярдо зробив матері велику приємність.

У попередні роки матадор одягав чорний плащ із високим каптуром та маску з прорізами для очей, що закривала все обличчя, і ходив у процесії парафіян святого Лаврентія, які належали до братства Ісуса Христа, могутнього владики.

У це братство входили тільки сеньйори, і матадор, що почав багатіти, вирішив вступити саме в нього, а не в якесь бідняцьке братство, де вияви благочестя поєднувалися з пиятикою та бійками.

Гальярдо з гордістю розповідав про суворі правила свого релігійного братства. У всьому точність і дисципліна, як у війську. Коли на страсний четвер на вежі святого Лаврентія пробивало другу годину ночі, в церкві розчинялись усі двері — і перед очима натовпу, що юрмився на темному майдані, відкривалися нефи храму, де горіло безліч свічок і рядами стояли брати.

Потім люди в чорних каптурах рушали вперед; ішли по двоє, зберігаючи чималу відстань між парами; похмурі, мовчазні, вони сунули неквапною ходою, блискаючи очима крізь прорізи в темних масках; у руках палахкотіли мертвотно блідим полум’ям смолоскипи, довгі шлейфи плащів волочилися по кам’яних плитах.

Натовп вразливих, як і всі південці, людей зачудовано споглядав урочисту процесію братів у каптурах, яких у народі називали «покутниками»; під кожною з таємничих масок міг ховатися знатний сеньйор, який із побожності бере участь у традиційній нічній процесії, що триває до сходу сонця.

Це було братство мовчунів. Покутникам заборонялося розмовляти, тож їх супроводжували жандарми, які стежили, щоб до братів не чіплялися бешкетники. Скрізь було повно п’яних. Вулицями вештались невтомні християни, що в пам’ять страстей господніх починали свій урочистий хресний похід від шинку до шинку ще в середу і, повалявшись на всіх вулицях і провулках, що ставали для них справжнім шляхом скорботи, падали без тями в якійсь таверні аж у суботу.

Коли брати, зобов’язані мовчати під страхом смертного гріха, ішли в процесії без охорони, ці волоцюги-безбожники, яких вино та горілка позбавляли всякої совісті, підходили до покутників і шепотіли їм на вухо найбрутальнішу лайку, паплюжачи і невпізнаних братів, і їхніх родичів, яких теж не знали. Покутник мовчки терпів лайку і цим приносив жертву на олтар Ісуса Христа, могутнього владики. А бешкетник, підбадьорений лагідним смиренням брата, ставав уїдливим, наче ґедзь, і дзижчав, аж поки святій масці вривався терпець, і вона вирішувала, що хоч озиватись і не можна, але давати волю рукам цілком дозволено, і заходжувалася лупцювати смолоскипом пияка, який зважився порушити благочестивий спокій священної церемонії.

Коли під час процесії носії «страстей господніх» потребували перепочинку і важкі помости, заставлені статуями та обвішані ліхтарями, опускались на землю, досить було ледь чутно прошепотіти наказ, і люди в каптурах зупинялися; кожен брат повертався обличчям до своєї пари, приставляв смолоскип до ноги і дивився на юрбу таємничим поглядом крізь прорізи в масці. Здавалося, ці зловісні примари прийшли сюди з часів аутодафе, і від чорних шлейфів, які волочаться по землі, пахне ладаном і тхне горілим м’ясом спалених на кострищах єретиків. У пічній тиші жалібно ридали мідні сурми. Над гостроверхими каптурами маяли на вітрі штандарти братства — прямокутники чорного оксамиту із золотими торочками та вишитою на них римською анаграмою S. Р. Q. R.*, що нагадувала про причетність прокуратора Іудеї до смерті сина божого.

Повільно сунули «страсті» Ісуса Христа, могутнього владики — важкий металевий поміст з чорними оксамитовими завісами, що звисали до самої землі, ховаючи двадцятьох напівголих носіїв, зрошених рясним потом. По кутках помосту палали світильники, підтримувані золотими ангелами, а посередині стояв Ісус із мертвотно блідим обличчям і повними сліз очима — Ісус трагічний, скорботний, закривавлений, увінчаний терням, зігнутий під вагою тяжкого хреста. На ньому була оксамитова туніка, так густо заткана золотими квітами, що тканина ледь проглядала крізь гаптування тонкими химерними візерунками.

При появі господа — могутнього владики із сотень грудей виривалися глибокі зітхання.

— Господи Йсусе! — шепотіли старі баби, прикипівши нестямним поглядом до святого образа. — Господи, могутній владико! Спаси нас і помилуй!

Сцена «страстей господніх», оточена чорними каптурами, спинялася серед майдану, й андалузький люд, що звик усі свої переживання виливати в піснях, вітав святий образ дзвінкоголосими трелями та протяжним тужливим співом.

Першим серед тиші озивався ніжний і тремтливий дитячий голосок. Якась дівчинка проштовхувалася крізь натовп наперед і заспівувала саету на честь Ісуса — пісню із трьох куплетів, присвячену господові, могутньому владиці, «найбожественнішій статуї світу», та її творцеві скульптору Монтаньєсові*, сучасникові великих митців іспанського золотого віку.

Та саета була ніби перший постріл у битві, після якого гримить буря залпів. Не встигала вона стихнути, а вже десь-інде заводили іншу, потім ще одну, ще, і майдан ставав схожий на величезну клітку, повну потривожених пташок, які пробуджуються на голос подруги і щебечуть на всі лади. Хрипко гуділи чоловічі голоси, солов’їними трелями лилися жіночі. Кожне співало, втупивши очі у святий образ, нікого не бачачи навколо себе, забувши про натовп, не чуючи інших співців, але впевнено виводячи вигадливу мелодію саети, і всі голоси, перебиваючи один одного, зливалися в безладний хор. Люди в каптурах стояли нерухомо, мовчки слухаючи й поглядаючи на Ісуса, який приймав хвалу, але й далі плакав, пригнічений важезним хрестом, змучений гострим терням, що впиналося йому в чоло. Та ось керівник процесії вдаряв по срібному дзвіночкові, що висів на помості — сигнал кінчати перепочинок. «Піднімай!» Господь — могутній владика, похитнувшися, здіймався над натовпом, і знову човгали по землі, ворушилися, мов щупальці, ноги невидимих носіїв.

Далі пливла на плечах свята діва, богоматір скорбна, бо кожна парафія несла по двоє «страстей» — сина божого і його матері. Під оксамитовим балдахіном мерехтіла, віддзеркалюючи вогні свічок, золота корона цариці небесної. Шлейф її мантії завдовжки кілька метрів тягся за ношами, напнутий на дерев’яні розпірки, щоб краще було видно розкішне золоте гаптування, над яким терпляче трудилося ціле покоління вишивальниць.

За богоматір’ю ішли брати у каптурах; освітлена вогнем смолоскипів пишна мантія, здавалося, палахкотить яскравим полум’ям. Далі, ступаючи в такт барабанному бою, сунув натовп жінок; постаті їхні ховалися в темряві, а на обличчях миготіли червоні відблиски свічок, що їх жінки тримали в руках. Тут були старі баби, в мантильях і босі; дівчатка в білих сукнях, у яких їх мали класти в труну; жінки, що ледве волочили ноги, насилу тягнучи величезні, роздуті від якихось невідомих хвороб животи; ціле військо болящих, урятованих від смерті добрістю Ісуса Христа, могутнього владики, та його пресвятої матері. Тепер вони йшли за їхніми статуями, виконуючи свої обітниці.

Неквапно промарширувавши вулицями, з тривалими зупинками, під спів священних кантів, брати поверталися до собору, двері якого залишались розчинені цілу ніч, Осяяна тремтливими вогнями процесія заходила у храм, нефи якого здавалися величезними до безглуздя. Полум’я смолоскипів вихоплювало з темряви височенні пілястри, обтягнуті червоним, помережаним золотими смугами оксамитом, але під склепінням храму висів густий морок. Унизу розтікалося червоне світло смолоскипів, у відблисках якого сунули люди в каптурах, ніби вервечки чорних трикутних комах, а вгорі темрява робилася ще чорнішою. Потім усі знову виходили з густої, як у підземеллі, сутіні під зоряне небо, і незабаром назустріч процесії викочувалося сонце; вогні свічок і смолоскипів одразу тьмяніли, зате спалахувало сліпучим сяйвом золоте гаптування на святих мантіях і переливались барвами веселки краплі сліз та передсмертного поту на обличчях статуй.

Гальярдо був палким шанувальником господа, могутнього владики, і захоплювався урочистою мовчанкою братів. О, то справді поважні люди! В інших процесіях нема ні порядку, ні благочестя, а що вони часом витворяють — сміх, та й годі! Але ця! Ого, чоловіче!.. Тореро аж морозом пробирало від хвилювання, коли він дивився на величного Ісуса, «найпершу статую світу», і бачив, з якою урочистістю виступають чоловіки в чорних каптурах. До того ж у братство входили тільки достойні люди.

Та, незважаючи на ці міркування, матадор вирішив нинішнього року покинути могутнього владику і приєднатися до процесії передмістя Макарена, яка супроводжує чудотворну богоматір, що подає надію.

Сеньйора Ангустіас дуже зраділа, довідавшись про синове рішення. Атож, Хуан мусить віддячити святій діві, адже це вона врятувала його від певної смерті. Окрім того, синів намір потішив плебейську гордість матері.

— Кожен має триматися своїх, Хуанільйо. Це добре, що ти водишся з панством, але ж не забувай: бідняки завжди любили тебе і вже почали ображатися, бо думають, що ти зневажаєш їх.

Тореро й сам добре це знав. Галасливий простолюд, якому доводиться пектись на сонячному боці амфітеатру, почав виявляти до нього ворожість, вважаючи його відступником. Мовляв, він водиться тільки з багатіями й нехтує своїми давніми шанувальниками. Щоб подолати цю ворожість, Гальярдо був ладен на все. Він підлещувався до бідняків з рабською покірливістю людини, яка не може жити без аплодисментів публіки. Отож Хуан навідав найвпливовіших людей братства Макарени і сказав, що піде в їхній процесії. Не треба нікому розповідати. Він робить це із щирої побожності і хоче, щоб його вчинок залишився в таємниці.

Проте за кілька днів усе передмістя тільки про це й говорило, захлинаючись від гордощів. Ох і гарна ж буде нинішнього року богоматір Макаренська!.. Бідняки зневажали багатіїв, що супроводжують могутнього владику, зневажали їхню добропристойну, прісну процесію; головне для земляків Гальярдо було затьмарити своїх суперників з того берега річки, крикунів із передмістя Тріана*, які так вихваляються своєю богоматір’ю-заступпицею та Ісусом, що копає на хресті, — чомусь вони називали його «пресвятим немовлям».

Люди збиралися купками на перехрестях і жваво обговорювали рішення матадора.

— Ось побачать, якою буде наша Макарена, — хвалилися вони. — Сенья Ангустіас засипле ноші квітами. Сотню дуро витратить — не менше. А Хуанільйо почепить на святу діву всі свої скарби. Цілий капітал!..

Так воно й було. Гальярдо зібрав усі свої та дружинині коштовності, щоб богоматір Макаренська засяяла в усій красі. У вуха їй почеплять сережки Кармен, які матадор купив у Мадриді, віддавши за них усе, що одержав за кілька корид. На грудях у неї красуватиметься золотий ланцюжок тореро з нанизаними на нього перснями та діамантовими застібками, якими він сколював сорочку, коли виходив на прогулянку в парадному костюмі.

— Ісусе! Ох і гарною ж буде наша смаглявка! — казали сусідки про святу діву. — Сеньйор Хуан піде з нами. Пів-Севільї сказиться від заздрощів.

Коли матадора запитували, з ким він піде, той у відповідь скромно всміхався. Він завжди палко шанував богоматір Макаренську. Вона свята заступниця передмістя, в якому він народився, і до того ж його небіжчик батько щороку надягав костюм воїна і йшов у процесії. Ця честь віддавна належить їхньому роду, і він буде не він, коли не вдягне шолом, не візьме в руки списа і по вийде на вулицю римським легіонером, як виходив не один Гальярдо із тих, хто тліє тепер під землею.

Матадорові лестило, що він знову стає популярним серед своїх земляків; йому й хотілося, щоб усе передмістя знало про його участь у процесії, і водночас він боявся, як би ця новина не розійшлася по всій Севільї. Він вірив у святу діву і з побожного егоїзму хотів би їй догодити на випадок майбутніх небезпек, але з острахом думав, як глузуватимуть з нього друзі аристократи, що збираються по кав’ярнях та клубах на вулиці Змій.

— Таж вони засміють мене, як упізнають у процесії, — казав він. — Треба жити в злагоді з усіма.

Увечері страсного четверга Гальярдо пішов з дружиною в собор послухати «Мізерере»*. Храм із неймовірно високими стрілчастими склепіннями був освітлений лише червоними вогниками свічок, закріплених на пілястрах: молільникам доводилося просуватись майже навпомацки. За ґратчастими дверима бічних каплиць збиралися люди вищих суспільних верств, які не хотіли стояти серед спітнілого натовпу, що юрмився в нефах.

На темних хорах блищали червоні сузір’я свічок, запалених для музикантів та співаків. У моторошній таємничій темряві звучала весела італійська мелодія «Мізерере», складена Еславою*. Це було «Мізерере» в андалузькому дусі; грайливе і граціозне, наче пурхання пташки, з аріями, схожими на любовні серенади, з хорами, що скидалися на застольні пісні; радість життя у чудовому краї перемагала смерть, повставала проти похмурого розпачу страстей господніх.

Коли дзвінкий голос тенора докінчив останню арію і під високим склепінням розтанув зойк, що волав до міста-боговбивці: «Єрусалим! Єрусалим!» — молільники посунули до виходу з церкви, прагнучи якомога скоріше опинитись на вулиці. Місто стало схоже на величезний театр: скрізь висіли електричні ліхтарі, на тротуарах рядами стояли стільці, на майданах було споруджено ложі.

Гальярдо рушив додому, щоб одягтися покутником. Сеньйора Ангустіас, згадуючи свою молодість, із великою любов’ю приготувала синові костюм. Ох, бідолашний її чоловік, він же цієї ночі також убирався у войовничий обладунок, брав у руку списа й виходив на вулицю, щоб повернутися аж наступного дня у продавленому шоломі та вимазаній багнюкою туніці, обійшовши з товаришами по зброї геть усі шинки Севільї!..

Одягався матадор з жіночою ретельністю. Він оглянув свій убір покутника не менш пильно, ніж костюм тореадора перед коридою. Натяг на ноги шовкові панчохи, взув лаковані черевики. Надів білу шовкову туніку, пошиту матір’ю, а поверх неї зелений оксамитовий плащ, схожий на ризу священнослужителя; плащ спадав нижче колін, а вгорі закінчувався гостроверхим каптуром, що закривав обличчя, як маска. На грудях красувався вишитий яскравими різнокольоровими нитками герб братства. Нарешті тореро надів білі рукавички й узяв у руку високу патерицю — ознаку старійшини братства; то була обтягнута зеленим оксамитом палиця із срібним наконечником, увінчана срібним овалом.

Було вже за північ, коли елегантний покутник рушив до церкви святого Хіля. Вулиці роїлися людом, на білих стінах будинків мерехтіли відблиски від свічок та світла, яке лилося з розчинених дверей таверн: здавалося, там танцюють чорні тіні поміж язиками полум’я.

Не доходячи до церкви, Гальярдо зустрів на вузенькій вуличці, якою мала пройти їхня процесія, загін воїнів-іудеїв. Згораючи від нетерплячки похизуватися своєю виправкою, люті кати марширували на місці під безугавний гуркіт барабана.

Серед «іудеїв» були й молоді хлопці, і старі діди усі в шоломах з металевими підборідниками, сагумах[33] винного кольору, рожевих, мов жіноче тіло, панчохах і високих сандалях. На поясі в кожного висів римський меч, а через плече був почеплений на ремені спис — як гвинтівка в сучасних солдатів. Попереду загону майоріло римське знамено з вишитим на ньому сенаторським написом. Воно коливалося в такт барабанному бою, як і шеренги легіонерів.

На чолі цього війська красувався ставний воїн у пишному обладункові з мечем у руці. Гальярдо відразу впізнав його.

— А, чорт — буркнув він, засміявшись під маскою. — Сьогодні на мене ніхто й не гляне. Уся слава дістанеться цьому хлоп’язі.

То був капітан Чіво, циган-співак. Скоряючись військовій дисципліні, він прибув сюди вранці з самого Парижа, щоб очолити своїх воїнів.

У Севілью його кликав обов’язок честі, і не з’явитися на цей поклик — означало б для Чіво втратити звання капітана, яким він хизувався на всіх афішах паризьких мюзик-холів, де співав і танцював із своїми дочками. Його дівчата були граційні і жваві, мов ящірки; їхні величезні очі, рум’яні личка, тонкі й по-диявольському гнучкі тіла зводили чоловіків з розуму. Найстаршій страшенно поталанило — вона втекла з якимось російським князем, і паризькі газети кілька днів розводилися про розпач «доблесного офіцера іспанської армії», який ніби-то присягнувся вбити кривдника, щоб помститися за свою зневажену честь. Вони порівнювали його з Дон-Кіхотом. В одному бульварному театрику навіть поставили оперету, присвячену викраденню циганки, — з танцями тореадорів, хорами ченців та іншими сценками іспанського колориту. Зрештою Чіво, погодившись на певні відшкодування, помирився зі своїм «зятем» і танцював далі з дочками в Парижі, чатуючи на нового князя. Його капітанський чин навіював невеселі думки не одному чужоземцеві з тих, які знають геть усе, що діється на білому світі: «Ох, Іспанія!.. Убога країна, що не може? утримувати своїх мужніх солдатів І змушує благородного ідальго посилати дочок на кін…»

З наближенням страсного тижня капітан Чіво не міг усидіти далеко від Севільї і, напустивши на себе вираз батьківської суворості, прощався з дочками.

— Я їду, дівчатка. Щоб ви мені тут шанувалися! Поводьтеся скромно й пристойно… Моя рота чекав на мене. Що скажуть солдати, якщо їхнього командира не буде на місці?..

І вирушив у подорож з Парижа до Севільї, з гордістю думаючи, що і батько його, і дід, і прадід завжди були капітанами макаренських «іудеїв», та й сам він овіяв новою славою успадковане від предків почесне звання.

В одному з тиражів національної лотереї Чіво виграв десять тисяч песет і всі їх витратив на уніформу, гідну його високого чину. Всі кумасі передмістя збіглися подивитись на капітана, що красувався в гаптованому золотом сагумі, у блискучих нагрудних латах і в сталевому осяйному шоломі, над яким маяв цілий жмут розкішних білих пер і в якому відбивались, мов у дзеркалі, вогні процесії. Цей обладунок задовольнив би найбарвистішу уяву червоношкірого вождя; розкішніший убір не зміг би примаритися навіть п’яному арауканцеві*. Жінки мацали руками поли оксамитового плаща, милувалися розкішним гаптуванням, що зображувало цвяхи, молотки, терня, тобто всі атрибути страстей господніх. Ботфорти капітана Чіво мов спалахували за кожним його кроком — так сяяли блискуча, як дзеркало, шкіра і фальшиві діаманти на носаках та халявах. Темне африканське обличчя капітана здавалося ще чорнішим на тлі білих пер на шоломі та сивих циганських бакенбардів. Бакенбарди були порушенням військового статуту, капітан чесно це визнавав, але ж йому доведеться повертатись до Парижа, а мистецтво вимагає жертв.

Капітан по-молодецькому випинав груди, повертав голову й дивився на своїх легіонерів орлиним поглядом.

— Ану, хлопці! Щоб ніхто не смів глузувати з нашої роти! Щоб були мені пристойність і дисципліна!

Він вигукував крізь щербаті зуби слова команди тим самим хрипким циганським голосом, яким покрикував на своїх дочок, коли ті танцювали на сцені.

Рота марширувала, карбуючи крок під барабанний бій. На кожній вулиці було по кілька шинків, і в дверях кожного стояли веселі гультяї у розхристаних жилетах, зі збитими на потилицю капелюхами. Вони вже давно згубили рахунок келихам, які спорожнили, щоб забути про страждання і смерть Христа.

Побачивши хвацького воїна, пияки весело вітали його і здалеку пропонували склянку із запашним бурштиновим трунком. Капітан, приховуючи хвилювання, мужньо відвертав від спокуси очі і ще дужче випинав закуті в залізо груди. Ех, якби не служба!..

Іноді котрийсь зухвалець перебігав через вулицю і підносив склянку під самий ніс, що стримів з-під пишноперого шолома, намагаючись звабити славного воєначальника пахощами вина, але непідкупний центуріон сахався від спокусника і замахувався на нього мечем. Обов’язок є обов’язок. Цього року не буде так, як раніше, коли рота, щойно вийшовши на вулицю, губила стрій і воїни йшли, похитуючись та спотикаючись.

Та минав якийсь час, і вулиця починала здаватися капітану Чіво дорогою на Голгофу*. Він задихався під своїм обладунком; зрештою від склянки вина дисципліна не постраждає. Бравий воєначальник перехиляв один келишок, потім другий, і невдовзі лави його війська починали танути, хоробрі вояки відставали один по одному й розбрідалися по шинках.

Процесія сунула з традиційною повільністю, годинами простоюючи на перехрестях. Поспішати було нікуди. Виносили богоматір Макаренську опівночі, а повернутися у свій храм вона мала не раніше дванадцятої години дня. Щоб пройти по місту, процесії треба було більше часу, ніж на подорож залізницею від Севільї до Мадрида.

Першою несли сцену «Засудження господа нашого Ісуса Христа» — великий дерев’яний поміст, на якому виднілося безліч статуй: на золотому троні сидів Понтій Пілат*, а навколо стояли кати в різнобарвних спідничках легіонерів та шоломах із перами — вони стерегли сумного Ісуса, готового йти на муки. На ньому була лілова оксамитова туніка, щедро гаптована золотими візерунками; у терновому вінці стриміли три позолочені пера, що мали означати промені божественного німба. Та, незважаючи на безліч статуй і пишні оздоби, ця сцена «страстей» майже не привертала до себе уваги натовпу. Всі погляди були прикуті до помосту, який несли слідом за першим: на ньому красувалася цариця бідняцьких передмість, чудотворна богоматір, що подає надію, — Макарена.

Коли, погойдуючись під оксамитовим балдахіном влад із рухами невидимих носіїв, у дверях церкви святого Хіля з’явилася мати божа, рожевощока, з довгими віями, на майдані перед храмом, де хвилювалося море людей, пролунав одностайний крик захвату… Яка ж вона гарна, наша цариця небесна! І літа її не беруть!

За ношами тяглася, мов опущений хвіст велетенської пави, довга розкішна мантія, оздоблена рясною золотою вишивкою. Скляні очі богоматері поблискували, наче вона плакала, зворушена галасливим захватом віруючих; сліпуче сяяли коштовності — здавалося, поверх гаптованого оксамиту накинули ще одну золоту мантію, поцятковану дорогоцінним камінням. Сотні, а може, й тисячі прикрас висіли на святій діві. Так ніби її щойно побризкав дощ і безліч іскристих крапель грали на ній усіма кольорами веселки. На шиї богоматері висіли разки перлового намиста та золоті ланцюжки з десятками нанизаних на них перснів, що, коливаючись, спалахували чарівними вогниками. На туніці та полах мантії шпильками були приколоті золоті годинники, смарагдові й брильянтові сережки, персні з величезними, схожими на блискучі кругляки, діамантами. Усі парафіяни віддавали свої коштовності, щоб найсвятіша богоматір Макаренська мала в чому показатись на люди. У цю ніч молитви й скорботи жінки виходили на вулицю без перснів і браслетів, радіючи, що мати божа прикрасила себе оздобами, які були їхньою гордістю. Люди вже знали, кому належить та чи та коштовність, бо ж бачили їх щороку, і новинки відразу впадали в очі. Он на грудях у святої діви висять на золотому ланцюжку скарби Гальярдо, тореадора. Але не тільки воші викликали загальний захват. Жінки не могли відірвати очей від двох величезних перлин та цілої низки перснів. Ці прикраси належали одній дівчині з їхнього передмістя, що два роки тому подалась шукати щастя до Мадрида, а тепер приїхала вшанувати богоматір Макаренську з якимось старим кабальєро. Ото пощастило дівчині!

Затуливши обличчя каптуром і спираючись на патерицю, — ознаку влади, — Гальярдо зі старійшинами братства ішов попереду «страстей». Інші покутники тримали в руках довгі сурми, прикрашені прямокутниками зеленого сукна із золотими торочками. Вони підносили сурми до прорізів у масках, і тишу пронизували надривні звуки, повідомляючи про початок жахливої страти. Але цей моторошний сигнал не знаходив відгуку в душах людей, не навертав їх на думки про смерть. З бічних провулків, темних і безлюдних, налітав поривами весняний легіт, пропахчений ароматом садів, напоєний пахощами помаранчевого цвіту та кімнатних квітів, що стояли за віконними ґратами й на балконах. У небі розливалося ніжне місячне сяйво, нічне світило солодко потягувалось на перинах хмар і раз у раз висовувало кругле обличчя поміж дахами будинків. Здавалося, що скорботна процесія іде супроти плину Природи і з кожним кроком утрачає свою похоронну урочистість. Марно стогнали й жалібно голосили сурми, марно плакали співаки, виводячи священні куплети, марно карбували крок похмурі кати-легіонери: весняна піч сміялася з усього цього, дихаючи п’янкими пахощами. Ніхто й не згадував про смерть.

Навколо святої діви Макаренської безладно юрмилися її палкі шанувальники; садівники й городники з околиць міста та їхні розпатлані дружини до світанку тягали за собою цілі виводки дітлахів. Підлітки з передмістя в новеньких фетрових капелюхах, з начесаним на вуха волоссям, войовничо вимахували палицями, готові провчити кожного, хто виявить недосить пошани до прекрасної діви. Натовп вирував у вузьких вуличках, люди тиснулися до стін, пропускаючи широченні ноші, і всі не відривали очей від статуї, розмовляли з нею, вихваляли її вроду та чудотворну силу з веселою легковажністю захмелілих людей.

— Оле, Макарена!.. Найперша діва у світі!.. Іншої такої діви нема ніде!..

Через кожні п’ятдесят кроків ноші зі святими образами спинялися. Квапитися нема куди, попереду ще ціла ніч. З багатьох будинків кричали, щоб свята діва трохи затрималася, бо хочуть, мовляв, надивитись на неї. Кожен шинкар, на правах жителя передмістя, також просив, щоб процесія зупинилась біля його закладу.

Якийсь чоловік перебіг через вулицю і підійшов до братів з патерицями, що йшли попереду «страстей».

— Ану ж бо, хай зачекають! Тут із нами найперший співак світу, і він хоче виконати саету на честь святої діви.

«Найперший співак світу», що ледь стояв на тремтячих ногах, спираючись на товариша, передав свою склянку ще одному горілчаному братові й, заточуючись, підійшов до святого образа; прокашлявшись, він загудів хрипким голосом, у густих переливах якого потонули слова. Насилу можна було розчути, що співає він кант на честь «матері», божої матері, і на цьому слові голос його аж тремтів від зворушення — адже народна поезія завжди знаходила найвище натхнення саме в материнській любові.

Співак не добрався й до половини своєї тягучої пісні, коли задзвенів ще один голос, потім ще один, і почався справжній музичний конкурс. Уся вулиця ніби заповнилась невидимими співучими птахами: одні виводили хрипко, надриваючи легені, інші пускали півня, заливаючись таким пронизливим криком, що в уяві поставала червона і роздута від натуги шия, яка мало не лопне. Більшість співаків ховалися в натовпі, не бажаючи виставляти напоказ свою щиру побожність. Інші, навпаки, пишалися своїм голосом та «манерою» і прагнули бути на видноті; вони проштовхувались на середину вулиці і ставали перед святою дівою.

Склавши руки на впалих животиках і втупивши погляд в очі цариці небесної, співали худі дівчатка в брудних спідничках, з волоссям, змащеним оливковою олією. Тоненькими голосочками вони виводили про страждання матері, що бачить, як її син спливає кров’ю і спотикається на камінні під вагою хреста.

За кілька кроків від богоматері став смаглявий молодий циган з посіченими віспою щоками, у брудному смердючому лахмітті; мнучи в обох руках капелюх, він, мов у екстазі, також заспівав про «матір», «матусю душі моєї», «божу матінку», а навколо схвально кивали головами друзі, захоплюючись його високим «хистом».

Гуркотіли, не вмовкаючи, барабани, жалібно голосили сурми, і всі співали водночас, але в цьому безладному різноголоссі кожен починав і закінчував свою саету, жодного разу не збившись, так ніби люди поглухли, ніби релігійний екстаз відгородив їх від зовнішнього світу, і вони нічого не чули, крім власного голосу, що тремтів від побожного захвату, нічого не бачили, крім образу святої діви, від якого не могли відвести нестямного погляду.

Наспівавшися, стали вигукувати захоплені, хоч і не завжди пристойні славослів’я богоматері Макаренській — найвродливішій красуні, діві, якій можуть позаздрити усі діви світу. Біля ніг статуї полилося в склянки вино, найпалкіші кидали їй до ніг капелюхи, наче гарненькій дівчині, і вже годі було збагнути, чи це шаліють охоплені священним захватом християни, чи справляв свою оргію бродяча орда поган.

Перед «страстями» ішов парубійко в ліловій туніці, з терням на голові. Ступаючи босими ногами по синюватих кругляках бруківки, він згинався у три погибелі під вагою хреста, вдвічі більшого, ніж він сам, і коли по тривалій зупинці процесія рушала далі, добрі душі піддавали бідоласі на спину його важку ношу.

Жінки співчутливо схлипували, дивлячись на хлопця з хрестом. Сердешний! З яким святим запалом одбував він свою покуту!.. Усі в передмісті знали, яке він учинив блюзнірство. Клятуще вино, воно геть одбирає в чоловіків тяму! Три роки тому, вранці на страсну п’ятницю, коли Макарена, промандрувавши всю ніч вулицями Севільї, вже поверталася до свого храму, цей грішник, який був веселим хлопцем і ще з учорашнього дня почав пиячити з друзями, спинив «страсті» перед шинком на базарному майдані. Він заспівав величальну святій діві, а потім, охоплений побожним захватом, став голосно вихваляти її. Оле, гарнуля Макарена! Він любить її палкіше, ніж свою наречену! Не знаючи, як ще висловити свою любов, він вирішив кинути до ніг святої діви капелюха і пожбурив те, що тримав у руках, а то виявився не капелюх… Склянка розлетілася на скалки, вдарившись об прекрасне обличчя божої матері, а злочинця відвели до в’язниці… Бідолаха ридав ридма. Адже він любить Макарену, як рідну матір! В усьому винне клятуще питво, воно позбавляє чоловіка глузду, і той сам не знає, що робить! Хлопець тремтів од страху. За образу святині йому загрожували кілька років в’язниці. Він гірко плакав, каючись у своєму блюзнірському вчинку, і зрештою навіть ті, хто найдужче обурювався, стали клопотатися за нього. Хлопця випустили в обмін на обіцянку, що він подаватиме приклад грішникам, одбуваючи тяжку покуту.

Сердега волік хреста, обливаючись потом і геть засапавшись, підтримуючи страшний тягар то одним, то другим затерплим плечем. Жінки плакали, по-південному драматично висловлюючи свої почуття. Товариші жаліли бідолаху і, не зважуючись сміятися з його покутних страждань, співчутливо пропонували йому хильнути вина. Він же зараз упаде від перевтоми, чом би не освіжитися, вони ж не глузують із нього, а хочуть допомогти, як другові…

Але хлопець одвертався од спокуси і дивився на святу діву — нехай вона буде свідком його страждань. Краще він досхочу вип’є завтра, коли Макарена щасливо повернеться до свого храму, і можна буде не боятися її гніву.

Підмостки з богоматір’ю затрималися на одній з вулиць Ярмаркового кварталу, а голова процесії вже добулася до центру Севільї. Брати в зелених каптурах і загін «воїнів» посувалися вперед бойовими лавами, як військо, що йде на приступ. Вони прагнули вийти на Камгіану і в такий спосіб оволодіти підступами до вулиці Змій, перш ніж з’являться інші процесії. Якщо авангардові пощастить здобути ці позиції, можна потім спокійно чекати, поки піднесуть святу діву. Щороку «макаренці» ставали господарями головної вулиці й ішли по ній не одну годину, втішаючись нетерплячкою та обуренням братів з інших кварталів. Нікчемні людці, хіба можуть їхні святі рівнятися з образом діви Макаренської, отож нехай собі плентають у хвості і не ремствують.

Барабани війська капітана Чіво загриміли на підступах до вулиці Кампана якраз у ту мить, коли з другого боку з’явилися чорні каптури іншого братства, що також прагнуло пройти першим. Натовп, затиснутий між двома процесіями, захвилювався, охоплений радісною нетерплячкою. Буде бійка!.. Покутники в чорних каптурах не дуже-то злякалися «іудеїв» та їхнього грізного капітана, а той зі свого боку тримався холодно й зарозуміло. Регулярному війську не личить устрявати в сутички між селюками. Зате «макаренці», що супроводжували процесію, на славу своєму передмістю кинулися в атаку на чорних «покутників», вимахуючи палицями та смолоскипами. Збіглася поліція, двох хлопців з одного ворожого стану, які кричали, що загубили свої палиці та капелюхи, було заарештовано, а кількох «покутників» з протилежного табору довелось повести до аптеки — зірвавши каптури, вони трималися руками за голови й кривилися від болю.

Тим часом капітан Чіво, хитрющий, як конкістадор, здійснював зі своїм військом важливий стратегічний маневр. Незабаром Кампану було окуповано аж до виходу на вулицю Змій; барабани гуркотіли весело й тріумфально, у дедалі швидшому темпі, лунали войовничі вигуки доблесних захисників честі кварталу:

— Тут не пройде ніхто! Слава діві Макаренській!

Вулиця Змій перетворилася на театральну залу. Балкони були забиті людом, на протягнутих від будинку до будинку дротах висіли електричні ліхтарі, до яскраво освітлених вікон кав’ярень і крамниць попритискалося багато облич, попід мурами та стінами стояли рядами стільці, на яких сиділи глядачі; вони щоразу підхоплювалися на ноги, коли сурми та барабани повідомляли про наближення нових «страстей».

Цієї ночі ніхто в місті не спав. Навіть богобоязливі бабусі, які після вечірньої молитви замикаються в своїх будинках, вийшли сьогодні на вулиці, щоб подивитися, як проходитимуть удосвіта численні процесії.

Пробило третю годину, але ніщо не свідчило про такий пізній час. У кав’ярнях і тавернах було повно людей. З рибних крамничок струміли пахощі гарячої олії. Прямо посеред вулиці розташувалися мандрівні торговці, галасливо пропонуючи солодощі та напої. Родини, які виходять на вулицю лише на великі свята, стояли тут ще з учорашнього дня й дивилися, як проходить процесія за процесією. Під захоплені вигуки пропливали мантії святих дів, метри й метри розкішного оксамиту; статуї спасителя в золотій короні та парчевих шатах; цілий світ якихось дивовижних істот, чиї трагічні, залиті кров’ю або зрошені слізьми обличчя різко контрастували із театральним блиском обвішаних коштовностями уборів.

Чужоземці з подивом дивилися на цю химерну християнську церемонію, схожу на веселе поганське свято, бо ж сум і біль можна було бачити лише на обличчях статуй. Севільці, що сиділи поруч, пояснювали їм, як називається той чи той образ.

Ось пронесли Христа осудженого, потім Христа мовчальника, богоматір скорбну, Ісуса з хрестом на плечі, богоматір у долині, господа Ісуса, що тричі впав, святу діву в сльозах, господа, що впокоївся, і богоматір трьох печалей. А за кожним образом ішли процесії «покутників» у чорних, білих, червоних, зелених, синіх і лілових плащах. Їхні обличчя ховалися під гостроверхими каптурами, і тільки очі загадково блищали крізь прорізи в масках.

Повільно сунули важкі ноші-помости, часто застряючи у вузьких вулицях. Вибравшись з тіснини, процесії виходили на площу Сан-Франціско, де перед ратушею височіли ложі. Тут носії робили півоберта й опускалися на одне коліно. Статуї повертались обличчям до глядачів і, здавалося, вітали легким поклоном чужоземців та осіб королівської крові, що прибули в Севілью на фієсту.

Біля помостів ішли хлопчаки, вони несли глеки з водою. Тільки-но похід спинявся, оксамитова завіса, що спадала до самої землі, піднімалась, і під платформою ставало видно двадцятьох або тридцятьох чоловіків з пов’язаними хустинкою головами — голі по пояс, червоні від натуги, зарошені потом, вони скидалися на замучених утомою дикунів. То були «галісійці»; цих дужих носіїв чомусь називали тільки так, хоч би звідки вони походили, немовби діти сонячної Андалусії вважали себе нездатними до тяжкої стомливої праці. «Галісійці» жадібно пили воду, а якщо поблизу був шинок, то бунтували, вимагаючи від розпорядника процесії вина. Перебуваючи в своєму ув’язненні багато годин підряд, вони і їли, згорбившись під помостом, і тут-таки справляли інші потреби. Не раз, коли сцена «страстей» після тривалої зупинки рушала далі, в натовпі сміялися, бачачи сліди, що лишалися на бруківці. На місце події хутко збігалися підмітальники з кошиками і прибирали вулицю.

Процесії аж гнітили своєю театральною пишнотою: потік рухливих ешафотів, мертвотно блідих облич та розкішних мантій не припинявся до самого ранку, а навколо вирувала гомінка, весела юрма. Марно голосили мідні сурми, оплакуючи найжахливіший з усіх злочинів, підле вбивство божого сина. Природа залишалася незворушного й не хотіла розділяти з людьми їхню освячену традиціями скорботу. Річка, дзюркочучи, несла свої води під мостами, осяйною стрічкою стелилася на мовчазних луках; помаранчеві дерева, ці кадильниці ночі, розтуляли тисячі білих ротиків і дихали пахощами любострасної плоті; зелені водограї пальм шелестіли листям над зубчастими мавританськими мурами Алькасара*; затуляючи куточок неба своїм стрімким громаддям, здіймалася вгору Хіральда, схожа на блакитний привид, який ковтає зорі; і висів угорі місяць, сп’янілий від нічних пахощів — здавалося, він усміхається до землі, напоєної весняними соками, до міста, затопленого морем вогнів, і до людського мурашника, що комашився в його червоних надрах, до всіх тих, хто тішився життям, хто випивав і співав, хто поминав давню смерть бурхливими веселощами та гульнею.

Ісус помер. Заради нього жінки вдяглися в жалобу, а чоловіки закуталися в плащі з каптурами, ставши схожими на якихось чудернацьких комах. Мідні сурми театрально ридали, оплакуючи мученицьку смерть сина божого, храми поминали його глибокою мовчанкою, запнувши двері чорними завісами… А річка, як і завжди, зітхала й ніжно дзюркотіла, ніби припрошувала закоханих посидіти на її берегах; і пальми байдуже хитали гіллям над зубчастими мурами; і помаранчеві дерева розливали п’янкі пахощі, ніби визнавали тільки одного бога — кохання, яке дарує життя і втіху; і місяць усміхався незворушно; і вежа куталася в блакитний пічний серпанок, гублячись у таємничій височині, — мабуть, вона думала з притаманною неживим речам простотою, що з плином сторіч людські уявлення змінюються, адже ті, хто її створив, вірували в іншого бога.

Зненацька натовп на вулиці Змій заворушився й загомонів, охоплений веселою нетерплячкою. Під звуки музики щільними рядами наближалася процесія Макарони. Шалено гуркотіли барабани, завивали сурми, галасувала весела юрма «макаренців», і люди попідводилися зі стільців, щоб краще роздивитися гамірний похід, який неквапно сунув вулицею.

Попереду йшли розхристані молоді хлопці — вони вимахували палицями і крикливо славили святу діву. Гордо виступали під цікавими поглядами міської знаті розпатлані жінки в убогих лахах, пишаючись, що йдуть по вулиці Змій, у самому центрі Севільї, де їм доводилось бувати лише вряди-годи.

Цієї чудесної ночі вони мстилися за свою бідність і кричали у вікна кав’ярень, заповнених пристойною публікою, та клубів, де збиралися молоді сеньйори:

— Ось ідуть макаренції Дивіться усі на святу діву — найкращу в світі! Слава матері божій!

То там, то там котрась із жінок смикала за руку чоловіка, який після трьох годин походу в процесії не міг утримати прямо голову і ледь стояв на ногах. Додому!.. Але захмелілий «макаренець» опирався і белькотів, дихаючи п’яним перегаром.

— Відчепися, жінко. Спершу я заспіваю нашій смуглявці.

Прокашлявшись і піднісши руку до горла, він утуплював погляд у статую і хрипко заводив пісню, яку ніхто, крім нього, не міг почути серед неймовірного галасу, оплесків, завивань сурми та гуркоту барабанів. Шаленство затопило вузеньку вулицю, ніби туди щойно вдерлася п’яна орда. Сотні голосів водночас виспівували на всі лади. Навколо нош із святою дівою юрмилися молоді хлопці — бліді, зарошені потом, без капелюхів, що їх давно погубили, в розстебнутих жилетах. Спотикаючись і виснучи на руках у друзів, вони голосами вмирущих тягли саету. На підступах до вулиці Змій валялися на тротуарах Кампани тіла «макаренців», що полягли у славному поході.

У дверях кав’ярні стояв Насйональ з дружиною та дітьми і дивився, як проходять «покутники». «Забобони й відсталість!..» Але за звичаєм він щороку був присутній при штурмі вулиці Змій буйними «макаренцями».

Бандерильєро відразу впізнав Гальярдо по стрункій постаті та характерній для тореро зграбності, яких не могла приховати навіть його інквізиторська мантія.

— Хуанільйо, скажи нехай спиняться. Тут у кав’ярні сидять кілька сеньйор-чужоземок, їм хотілося б краще роздивитися Макарену.

Поміст із священною ношею застиг на місці. Музика заграла один із тих бравурних маршів, якими розважають публіку на кориді, і відразу ж невидимі носії почали дружно переступати з ноги на ногу, від чого поміст заходив ходором, ледь не розчавлюючи людей об стіни, а свята діва з усіма своїми коштовностями, квітами, ліхтариками та важким балдахіном затанцювала під музику. Це була заздалегідь відрепетирувана вистава, якою «макаренці» дуже пишалися. Хлопці з передмістя, ухопившись руками за краї платформи, розгойдувалися разом з нею і весело кричали, захоплені цим чудом сили і спритності.

— Нехай дивиться вся Севілья!.. Оце гарно! Так уміють лише «макаренці»!..

А коли музика замовкла і поміст перестав розгойдуватись, гримнули оплески та вітальні вигуки — блюзнірські, безсоромні, але викликані щирим захватом. Вигукували заздоровниці найсвятішій діві Макаренській, яка, мовляв, уміє і се й те краще від усіх інших відомих і невідомих дів.

Братство продовжувало свій тріумфальний похід, залишаючи полеглих на кожній вулиці і відсталих у кожному шинку. Коли зійшло сонце, воно застало процесію дуже далеко від її парафії, на протилежному кінці Севільї. Перші промені заіскрилися в діамантах, що прикрашали статую, й освітили мертвотно бліді обличчя простолюду та «покутників», які поскидали з себе маски. У вранішньому світлі кортеж здавався ватагою пияків, що повертаються з нічної гульні.

Неподалік базарного майдану обидва помости було покинуто серед вулиці, і процесія розбрелася по ближніх шинках «пропустити вранішню чарочку», Про місцеве вино забутій і великими келихами жлуктали агвардієнте[34] з Касальї та Руте. Білі плащі «покутників» давно перетворилися на брудні, покриті плямами ганчірки. Рукавички було погублено. На розі вулиці зігнувся в три погибелі якийсь брат із погаслою свічкою. Підтримуючи рукою каптур і роззявивши рота, він спорожняв отруєний алкоголем шлунок.

Від блискучого «іудейського вояцтва» лишилися жалюгідні рештки — здавалося, воно повертається після нищівного розгрому. Капітан плентав, ледь тримаючись на ногах, зламані пера звисали на його мертвотно бліде обличчя, але він старанно оберігав свій пишний обладунок від брудних доторків. Честь мундира — над усе!

Коли зійшло сонце, Гальярдо покинув процесію. Досить і того, що він супроводжував святу діву всю ніч — вона йому цього, звичайно, не забуде. Останні години урочистого походу, що тривав до полудня, коли Макарена поверталася в церкву святого Хіля, були найтяжчими. Виспані, тверезі глядачі глузували з п’яних і брудних після веселої ночі братів, які при світлі дня здавалися кумедними у своїх каптурах. Негаразд, якщо матадора побачать у цій череді п’яних, що не минають жодного шинку.

Сеньйора Ангустіас уже чекала на сина в патіо і допомогла йому скинути вбрання покутника. Гальярдо треба було добре відпочити, після того як він виконав свій обов’язок перед святою дівою. У неділю, на Великдень, корида — перша після його поранення. Прокляте ремесло! З таким не відпочинеш, та й бідолашні жінки недовго пожили спокійно — знов для них починаються дні страху й тривоги.

Усю суботу та недільний ранок еспада приймав візити шанувальників, що прибули до Севільї з навколишніх сіл на страсні свята та великодній ярмарок. Усі радісно всміхалися, вірячи, що улюблений матадор здійснить у неділю великі подвиги.

— Подивимось, як ти себе покажеш! Любителі покладають на тебе великі надії. Із здоров’ям уже гаразд?

Гальярдо вірив у свої сили. Проживши кілька місяців у маєтку, на природі, він зміцнів і почував себе тепер не гірше, ніж до поранення. Щоправда, іноді, полюючи у своїх володіннях, матадор відчував у нозі слабість. Але тільки після тривалих переходів.

— Зроблю усе, що зможу, — казав Хуан з удаваною скромністю. — Гадаю, вам сподобається.

Дон Хосе перебивав Гальярдо — він, як завжди, сліпо вірив у свого матадора.

— Ти виступиш, як ангел… Усі бики будуть твоїми!..

Забувши на мить про кориду, шанувальники Гальярдо стали обговорювати новину, яка щойно поширилася по місту.

Серед лісистих гір у провінції Кордова жандарми натрапили на розкладений труп. Голова була знівечена до невпізнання, майже розтрощена пострілом упритул. Упізнати вбитого виявилося неможливим, але, судячи з одежі та карабіна, то майже напевне був Плюмітас.

Гальярдо слухав мовчки. Після свого поранення він не бачив розбійника, але зберіг про нього добрий спомин. Наймити переказували матадорові, що коли він лежав при смерті, Плюмітас двічі заїздив до Рінконади й запитував про його стан. А коли еспада перебрався з родиною до маєтку, до нього не раз підходили пастухи й нишком повідомляли, що їм стрічався в полі Плюмітас і, довідавшись, що вони з Рінконади, передавав сеньйорові Хуану вітання.

Бідолаха! Гальярдо із сумом подумав, що розбійник угадав свою долю. Він загинув не від кулі жандарма. Його убили, коли він спав. Укоротив йому віку хтось із своїх, котрийсь «любитель» із тих, що ходять за тобою, мов тінь, шалено пориваючись до слави.

У неділю, перед від’їздом матадора на кориду, атмосфера в домі була ще гнітючіша, ніж звичайно. Кармен силкувалася зберегти спокій і навіть була присутня, коли Гарабато вдягав маестро. Вона болісно всміхнулася, вдаючи безтурботність, бо помічала, що чоловік теж стривожений, і прагнула хоч трохи розвеселити його. Сеньйора Ангустіас никала біля дверей, бажаючи ще раз подивитись на свого Хуанільйо, ніби прощалася з ним навіки.

Коли Гальярдо, в береті і з плащем через руку, вийшов у патіо, мати кинулась йому на шию, гірко плачучи. Вона не вимовила ні слова, але сумні зітхання видавали її думки. Хуан виступає уперше після поранення і на тій самій арені, де скоїлося нещастя!.. Проста й забобонна душа матері не могла змиритися з такою необачністю. Ох, коли нарешті він покине цю проклятущу роботу? Чи ж у нього мало грошей?..

Але втрутився шуряк з виглядом найавторитетнішої людини в сім’ї. Годі, мамо, нема чого так тривожитись. Звичайнісінька корида — не перша й не остання. Треба дати Хуанові спокій і не хвилювати його своїм хлипанням.

Кармен трималася з більшою мужністю. Вона не плакала і провела чоловіка аж до воріт — їй хотілося його підбадьорити. Тепер, коли їхня любов відродилася і воли з Хуаном жили мирно, кохаючи одне одного, Кармен просто не могла повірити, щоб нове лихо зруйнувало її щастя. Той удар рогом був промисел божий, адже господь часто обертає зло на добро, і то він захотів поєднати їх через велике горе. Сьогодні Хуан виступить, як звичайно, і повернеться додому живий і неушкоджений.

— Нехай щастить тобі!

І Кармен закоханим поглядом провела карету, за якою мчала ватага хлопчаків, що захоплено й заздрісно милувалися блискучими костюмами тореадорів. Залишившись сама, бідолашна жінка піднялася до себе в кімнату й запалила свічки перед образом богоматері, що подає надію.

Насйональ сидів у кареті поруч із маестро, насуплений і похмурий. Сьогодні день виборів; але товариші з квадрильї навіть не чули про це. Усі говорили тільки про смерть Плюмітаса та про кориду.

До самого полудня бандерильєро працював сьогодні з товаришами по комітету «задля ідеї». Клятуща корида, вона заважає йому виконати свій обов’язок громадянина — привести до виборчих урн кількох друзів, що так і не проголосують, як він не прийде по них!

На виборчі пункти пішли тільки «ідейні», а місто, здавалося, не мало найменшої уяви про те, що сьогодні вибори. На всіх перехрестях купками стояли люди, палко сперечаючись між собою, але сперечалися вони тільки про бій биків. Що за народ!.. Насйональ обурено подумав, що якби не ця байдужість, вороги не посміли б удаватися до підступів і насильства, не вкинули б до в’язниці дона Хоселіто, який із красномовністю трибуна виступив проти несправедливості, не заарештували б його друзів.

Бандерильєро хотів би розділити їхню мученицьку долю, а натомість був змушений одягати костюм тореро і йти до свого маестро. І таке знущання над громадянам залишиться безкарним? І народ не повстане?

Їдучи однією з вулиць, прилеглих до Кампани, тореро побачили оддалік великий натовп. Люди галасували й вимахували палицями, немов збиралися бунтувати. Поліцаї тіснили розхвильовану юрбу, відбиваючи удари палиць шаблями і луплячи направо, наліво плазом.

Насйональ підхопився на ноги, готуючись вискочити з карети. Нарешті! Настала сподівана мить!..

— Революція! Народ узявся за зброю!

Але маестро, не знаючи, сміятися йому чи сердитись, штурханом посадив бандерильєро на місце.

— Не будь йолопом, Себастьяне. Тобі всюди ввижаються революції та заколоти.

Тореро з квадрильї зареготали, одразу здогадавшись, що там насправді діється. Коли в касі на вулиці Кампана оголосили, що всі квитки на кориду продано, народ у благородному гніві кинувся палити будку, а поліція розганяла збурений натовп… Насйональ сумно похнюпив голову.

— Реакція й темнота! От якби вони вміли читати й писати…

Тореро прибули в цирк. Коли квадрильї вийшли на арену, їх зустріла бурхлива овація, нескінченні оплески. Усі вони призначалися для Гальярдо. Публіка вітала його перший виступ після тяжкого поранення, про яке стільки говорено по всій Іспанії.

Коли Гальярдо вийшов убити свого першого бика, знову знялася буря оплесків та вітальних вигуків. З усіх лож дивилися на нього в біноклі жінки в білих мантильях; на сонячному боці кричали й аплодували не менше, ніж у затінених рядах. Навіть вороги піддалися загальному спалаху приязні. Бідолаха! Він стільки вистраждав!.. Амфітеатр цілком належав Гальярдо. Ніколи ще публіка не вітала його так одностайно.

Матадор скинув берет перед ложею президента і виголосив посвяту. Оле! Оле! Ніхто не почув жодного слова, але всі прийшли в захват. Мабуть, чудово сказано! Аплодисменти проводжали Гальярдо, аж поки він підійшов до бика.

Запала очікувальна тиша. Матадор підступив до тварини й махнув мулетою, але підступив не так близько, як бувало раніше, коли він хвилював публіку до нестями, тицяючи червоним клаптем у самісіньку морду. По притихлих рядах амфітеатру прокотилася хвиля подиву, але ніхто не сказав ні слова. Гальярдо кілька разів тупнув ногою, роздражнюючи бика, і той нарешті ліниво подався вперед, але не встиг він пробігти під мулетою, як тореро з видимою поквапністю відскочив убік. Глядачі здивовано перезирнулись. Як це розуміти?..

Матадор побачив зовсім поруч Насйоналя, а трохи далі ще одного тореро зі своєї квадрильї, але цього разу не звелів: «Усі з арени!»

По рядах амфітеатру прокотився гомін, глядачі палко засперечалися. Друзі матадора визнали за потрібне пояснити незрозумілу поведінку свого улюбленця.

— Він ще не зовсім одужав. Рано йому виступати!.. Хіба не бачите?..

Двоє тореро вимахували плащами, допомагаючи матадорові в його маневрах. Бик очманіло гасав поміж червоних полотнищ і тільки-но кидався на мулету, як уже бачив перед очима плащ, що відманював його від еспади.

Мабуть, Гальярдо вирішив, що треба якомога скоріше покінчити з цим дивним становищем. Він став у позицію, підняв шпагу й кинувся на бика.

Серед глядачів прокотився розгублений гомін. Шпага увійшла менше ніж на третину й, задрижавши, ледь трималась у шиї бика. Матадор відскочив від рогів раніше, ніж устиг угородити лезо по руків’я.

— Зате який точний удар! — кричали шанувальники Гальярдо, показуючи на шпагу, і гучно зааплодували, прагнучи заглушити оплесками гомін невдоволення, викликаний невдачею матадора.

Справжні знавці співчутливо посміхалися. Цей хлопець утратив єдине що мав: мужність і відчайдушність. Вони помітили, як він інстинктивно відсмикнув руку, коли вістря шпаги вгородилося в бика; помітили й те, як злякано він одвернувся — так іноді людина заплющує очі, щоб не бачити небезпеки.

Шпага впала на арену; тоді Гальярдо взяв іншу і знову пішов на бика в супроводі помічників. Насйональ тримав свій плащ напоготові, щоб у потрібну мить відвернути увагу бика. Крім того, бандерильєро оглушував тварину могутнім ревом, змушуючи бика обертатися щоразу, як той підступав надто близько до Хуана.

Матадор знову вдарив — і не краще. Лезо не встромилося навіть наполовину.

— Таж він не підходить близько! — обурено загомоніли в рядах. — Рогів боїться.

Гальярдо, стоячи перед биком, широко розвів руки, показуючи публіці, яка була в нього за спиною, що бик своє дістав і з хвилини на хвилину впаде. Але тварина трималася на ногах і лише мотала головою з боку в бік.

Роздражнивши бика червоним полотнищем, Насйональ змусив його побігти і, вибираючи слушний момент, кілька разів щосили вдарив плащем по загривку. Публіка вгадала намір бандерильеро й обурено запротестувала. Він навмисне жене тварину, щоб від бігу лезо увійшло глибше. Та ще й б’є по руків’ю шпаги плащем. Насйоналя обзивали з рядів душогубом, осипали лайкою його матір, сумнівалися в законності його появи на світ; над сонячними рядами погрозливо здійнялися палиці, на арену полетіли пляшки й апельсини, але Насйональ, здавалося, оглух і осліп. Він гнав і гнав бика по арені, радіючи, що виконує свій обов’язок і рятує друга.

Нарешті з пащі бика вдарив струмінь крові, ноги в нього підломилися, й він упав, але голову не опустив, ніби щомиті ладен був підхопитися й кинутися в бій. До бика підбіг пунтільєро, прагнучи якомога скоріше добити його й виручити маестро зі скрути. Тим часом Насйональ непомітно натиснув на шпагу і загнав її по саме руків’я.

Глядачі на сонячному боці помітили цей маневр.

— Душогуб! Убивця!.. — гнівно кричали вони, посхоплювавшись на ноги.

Публіка шаленіла, заступаючись за бідолашного бика, наче той не був приречений на смерть так чи інак. Насйоналові погрожували кулаками, ніби він учинив казна-який злочин, і бандерильєро, опустивши голову, зрештою втік з арени.

Тим часом Гальярдо рушив до президентської ложі із звичайним привітанням. Найвідданіші шанувальники провели його оплесками, ріденькими, зате гучними.

— Не пощастило йому, — казали вони з палкою вірою, що не піддавалася розчаруванню. — Зате які точні удари! Тут уже ніхто не стане сперечатись.

Матадор на хвильку спинився перед рядами, де сиділи найвірніші його прихильники і, спершись на бар’єр, став виправдовуватись. Бик попався негодящий, з таким неможливо показати справжню роботу.

Шанувальники на чолі з доном Хосе згідливо кивали головами — вони й самі такої думки.

Майже всю кориду простояв Гальярдо, спершись на бар’єр. Шанувальники охоче вислуховували його пояснення, але в душі тореро ворушився сумнів, невіра в свої сили, якої досі він не знав.

Бики здавалися йому тепер більшими, та ще й наділеними «двома життями» — ніяк не хотіли вмирати. А раніше ж вони падали під ударами його шпаги просто-таки з дивовижною легкістю. Нема сумніву, проти нього сьогодні випустили найпідступніших тварин із череди, щоб зганьбити його. Це каверзи ворогів, не інакше.

У темних закапелках матадорової свідомості жевріла інша підозра, але Гальярдо не хотів прислухатись до неї, не мав ніякого бажання витягувати її з таємничих глибин. Рука його ніби ставала коротша в ту мить, коли завдавала удару. Раніше вістря шпаги досягало шиї бика зі стрімкістю блискавки: тепер же йому доводилось долати, здавалося, нескінченну відстань, жахливу, непроникну порожнечу. Ноги теж стали не ті. Вони не корилися матадорові, жили власним, незалежним від тіла життям. Марно він напружував волю і наказував їм стояти як колись, спокійно і твердо. Вони не слухались. Так ніби самі відчували небезпеку і напрочуд спритно відскакували вбік, щойно їх обдувало повітрям, развихреним важкою тушею бика, який мчав на нього.

Увесь сором за свою невдачу, усю лють, викликану раптовим нападом страху, Гальярдо обернув проти публіки. Чого хочуть від нього ці люди? Щоб їм на втіху він дав настромити себе на роги?.. У нього й так уже досить на тілі шрамів — слідів безумної відваги. Йому нема чого доводити свою хоробрість. Він і так чудом залишився живий і має за це дякувати тільки божому заступництву та молитвам матері і сердешної Кармен. Він бачив кощаве обличчя смерті так близько, як ніхто інший, і краще за будь-кого розуміє, яка це радість — жити.

«Не сподівайтеся, що задля вашої втіхи я полізу прямо на роги!» — думав матадор, поглядаючи на публіку.

Віднині він убиватиме биків, як більшість його товаришів. Коли краще, а коли й гірше. Зрештою, корида — це ремесло; він уже вибився нагору, і тепер найважливіше — зберегти життя. Він буде хоробрим, але в розумних межах. Не дасть бикові настромити себе на роги тільки заради того, щоб люди потім розводилися, який він сміливий.

Коли Гальярдо вийшов зі шпагою проти другого бика, він так перейнявся цими думками, що відчув приплив холодної мужності. Жоден бик тепер йому не страшний. Він зробить усе можливе, щоб не напоротись на роги.

Прямуючи назустріч звірові, він гордо вигукнув, як під час своїх найславніших виступів;

— Всі з арени!

По радах прокотився збуджений гомін. Гальярдо сказав: «Всі з арени!» Зараз покаже, на що він здатний.

Але сподівання публіки не виправдались. Насйональ і далі йшов за маестро з плащем через руку. Своїм гострим розумом досвідченого бандерильєро, звиклого до марнославних вихваток матадорів, він збагнув фальшиву театральність гордого наказу.

Гальярдо спинився далеченько від бика і з явною осторогою змахнув кілька разів мулетою. Насйоналів плащ весь час метлявся поруч.

Коли мулета опустилась, бик мотнув головою, ніби збирався напасти, але з місця не зрушив. Матадор, що тримався насторожі, дав себе одурити цим рухом і квапливо відступив, майже відскочив, на кілька кроків назад, рятуючись від бика, який і не думав нападати.

Цей непотрібний відступ поставив Гальярдо в безглузде становище. Багато глядачів засміялись. Почулися здивовані вигуки й навіть свист.

— Тікай, а то заколе! — насмішкувато порадив хтось із глядачів.

— Ой, лячно! — пропищав жіночим голосом інший.

Гальярдо спалахнув від гніву. І це йому! На арені Севільї!.. Відчув, що в ньому зроджується порив шаленої відваги, як траплялося за часів, коли він був початківцем, коли сліпо кидався на бика — а там як бог дасть! Але тіло йому не скорилося. Рука, здавалося, мислила, а ноги збунтувались перед небезпекою і насміхалися з його волі.

Та публіка сама прийшла на допомогу матадорові. Обурені образливими вигуками, глядачі зацитькали на крикунів. Як можна так ставитись до чоловіка, що тільки-но одужав після тяжкої рани… Це не достойно арени Севільї. Поводьтеся ж по-людському!

Гальярдо скористався несподіваним співчуттям публіки, щоб вийти зі скрутного становища. Зайшовши збоку, він завдав бикові підступного удару в шию. Тварина впала забита, як на різниці, з рота в неї бризнула кров. Декотрі глядачі зааплодували, самі не знаючи за віщо, інші свистіли, більшість сиділа тихо.

— Проти нього випустили не биків, а підлих собак! — кричав зі свого місця повірений, хоч і знав, що всі бики — з маркізових черед. — Хіба це бики!.. Нехай дадуть справжніх благородних тварин, тоді подивимося, що буде!

Виходячи з цирку, Гальярдо помітив, що публіка мовчить. Люди проходили повз нього, навіть не вітаючись, він не почув жодного вигуку, якими зустрічали його після вдалих виступів. Навіть не посунула за каретою юрма голодранців, які завжди вешталися перед цирком, чекаючи на новини, і ще до закінчення кориди знали про всі події на арені та про подвиги матадора.

Вперше у своєму житті зазнав Гальярдо такої невдачі. Навіть його бандерильєро були мовчазні й похмурі, мов солдати після розгрому армії. Та коли матадор приїхав додому й потрапив у обійми матері, Кармен і сестри, побачив, як радісно хапають його за ноги малі племінники, він одразу повеселішав. «Будь воно все прокляте!.. Головне — жити. Не дуже хвилювати родину, отримувати гроші від публіки, як інші тореро, й не робити дурниць, що рано чи пізно доведуть до смерті».

За кілька днів Гальярдо відчув потребу вийти на люди, погомоніти з друзями в дешевих кав’ярнях та в клубах на вулиці Змій. Він сподівався, що при цьому недоброзичливці мовчатимуть і в такий спосіб пощастить уникнути розмов про його провал. Вечори еспада просиджував тепер у товаристві любителів-бідняків, з якими був перестав зустрічатись, відтоді, як заприязнився з багатіями. Потім ішов у клуб Сорока п’ятьох, де його повірений, галасуючи, вимахуючи руками та нав’язуючи всім свою думку, як і раніше боронив славу Гальярдо.

Незрівнянний дон Хосе! Віра його була непохитна, сильніша за всякі сумніви. Хуан є і буде найкращим матадором світу. Він не зробив Гальярдо жодного критичного зауваження, жодним словом не дорікнув за невдалий виступ: навпаки, сам узявся шукати йому виправдання і на додачу втішав тореро мудрими порадами.

— Ти ще не одужав від рани. Я всім кажу: «Ось як він зовсім одужає — тоді побачите». Все буде, як і раніше. Підеш прямо на бика, — адже бог нагородив тебе відвагою, — і р-раз! По саме руків’я — і бик готовий!

Гальярдо відповідав загадковою посмішкою… Нанизувати биків на шпагу — одного за одним! Нічого іншого він і не прагне. Та леле! Якими великими й грізними вони стали! Як виросли за той час, поки він не виходив на арену!..

Якусь розраду Гальярдо знаходив у грі. За зеленим столом він забував про свої турботи. Знову став програвати скажені гроші молодим сеньйорам, які прощали його невдачі на арені, бо ж він був «світський» тореро.

Одного вечора друзі запросили його повечеряти в готелі «Ерітанья». Там мала відбутися весела гулянка в товаристві кількох чужоземок легких звичаїв, з якими ці юнаки познайомилися в Парижі. Дами приїхали до Севільї подивитися ярмарок та фієсти, що відбуваються на страсному тижні, і тепер вимагали, щоб їм було показано усе «найколоритніше». Краса їхня вже прив’яла, і вони підтримували її за допомогою всілякої мудрованої косметики. Приваблені чаром екзотики, багаті молодики упадали за француженками й усіляко домагалися їхньої прихильності, в чому рідко зазнавали невдачі.

Дівчата мріяли познайомитися зі славетним тореро, з красенем матадором, на ім’я Гальярдо, чий портрет стільки разів бачили на поштових листівках та сірникових етикетках. Вони вже були на кориді і тепер попросили своїх друзів, щоб ті представили їм еспаду.

Вечірка відбулася в ресторані «Ерітанья», вікна й двері якого виходили в сад. Велика зала була оздоблена у вульгарному мавританському стилі — жалюгідне наслідування пишнот Альгамбри. Тут влаштовувано і політичні банкети, і веселі учти; іноді в цій залі лунали полум’яні промови про відродження батьківщини, іноді під бренькіт гітар пливли й вигиналися в ритмі танго звабливі жіночі тіла, ляскали по кутках корки з відкупорюваних пляшок, лунали поцілунки й вереск дівчат.

Троє жінок зустріли Гальярдо, як бога. Забувши про всіх інших поклонників, вони дивилися тільки на нього, сперечалися за честь сидіти поруч із ним, пестили його очима, гризлися за нього, як голодні вовчиці за здобич… Вони будили в матадорові спогад про іншу, майже забуту жінку. Ці теж мали золотаве волосся й були в елегантних сукнях; від їхніх тіл, напахчених тонкими парфумами, струміли п’янкі пахощі спокуси.

Дивлячись на їхніх приятелів, тореро відчував ще гостріший сум. Усі вони були друзями доньї Соль; декотрі навіть доводились їй ріднею — цих Гальярдо вважав майже своїми родичами.

Усі їли й пили жадібно, як це завжди буває на нічних гульбищах, куди йдуть із твердим наміром не стримувати себе пі в чому і якомога скоріше напитися, щоб пізнати радість забуття.

У глибині зали бренькали на гітарах кілька циганів, наспівуючи меланхолійних пісеньок. Одна з француженок, охоплена захватом неофітки, вистрибнула на стіл, бажаючи похвалитися успіхами, яких досягла за ці кілька днів під керівництвом севільського вчителя, і стала незграбно вихиляти розкішними стегнами, певна, що танцює андалузький танець.

— Одоробло! Блазнючка!.. Корова! — іронічно викрикували молоді сеньйори, плескаючи в такт долонями.

Вони глузували з її вайлуватості, але жадібно милувалися гнучким тілом. А вона, пишаючись своїм умінням і приймаючи ці незрозумілі викрики за похвалу, вихилялася ще завзятіше, втуплювала погляд у стелю і здіймала руки над головою, вигинаючи їх у вигляді дужок амфори.

Опівночі усі перепилися. Жінки, геть забувши про сором, напосідали на Гальярдо зі своїми пестощами. Вони виривали матадора одна в одної, раз у раз палко притулялись устами до його шиї та щік. Він байдуже дозволяв їм робити з собою все. Гальярдо був п’яний, але то було сумне сп’яніння. О, та інша, незабутня жінка!.. Золотокоса по-справжньому! А золото розпатланих голів, що притулялись тепер до нього, було штучне, воно покривало грубе й цупке, обезживлене хімією волосся. Губи цих жінок мали присмак жиру, пропахченого помадою. Їхні округлості здавалися якимись затвердлими, відполірованими від чужих доторків, як вичовганий тротуар. Крізь аромат парфумів йому вчувався вульгарний природний запах. О, та інша жінка! О, незабутня!..

Сам не знаючи як, Гальярдо раптом опинився в саду, де урочиста тиша ніби струменіла від зірок. Він ішов покрученою стежкою між альтанок, що ховалися в густих заростях; крізь листя освітлені вікна ресторану здавалися розчахнутими брамами пекла — людські тіні миготіли на червоному тлі, мов чорні демони.

Якась жінка стискала його за лікоть і тягла за собою, а він скорявся, навіть не помічаючи її і витаючи думками далеко-далеко.

За годину вони повернулися до компанії. Його супутниця, поправляючи розпатлану зачіску і люто блискаючи очима, про щось розповідала подругам. Ті сміялись і шепотілися з приятелями, зневажливо киваючи на Гальярдо.

Чоловіки сміялися теж. Ох Іспанія! Країна розчарувань, де все виявляється легендою, навіть мужність героїв!..

Гальярдо усе пив і пив. Жінки, які раніше сварилися за матадора й надокучали йому своїми пестощами, тепер утратили до нього всякий інтерес і горнулися до інших чоловіків. Захмелілі гітаристи куняли над інструментами, ледь торкаючи струни.

Тореро уже вмощувався на канапі поспати, коли один із друзів запропонував підвезти його в своїй кареті. Той молодий сеньйор хотів вернутися додому раніше, ніж прокинеться його мати, графиня — вона щоранку ходить до меси.

Нічний вітерець не протверезив тореро. Приятель висадив Гальярдо на розі його вулиці, і він, хитаючись, попрямував до свого дому. Під самими дверима спинився, сперся ліктями на стіну й обхопив голову руками, ніби не міг далі витримати тягар спогадів.

Він геть забув і про друзів, і про вечерю в «Ерітаньї», і про трьох наквацьованих чужоземок, які спершу сварилися на нього, а потім стали ображати його. Спогад про донью Соль ще жеврів у його свідомості, — о, він ніколи не забував про неї! — але образ її якось затьмарився, подаленів. Скоряючись забаганкам п’яного розуму, думки Гальярдо тепер звернулися до бою биків.

Він був першим матадором світу — оле! Так казав повірений, так вважали всі його друзі, і це була правда. Він ще покаже ворогам, на що здатен, коли знову вийде на арену. А недавній провал був чистою випадковістю; примхлива доля захотіла зіграти з ним лихий жарт.

У п’яному чаду він бачив себе могутнім і непереможним, а всі андалузькі й кастільські бики здавались йому слабкими козами, яких нічого не варто повалити ударом кулака.

Те, що сталося, — то пусте. «Химера!» — як каже Насйональ. Навіть найкращому співцеві трапляється пускати півня.

Згадавши це прислів’я, яким утішалися після невдалих корид найшанованіші патріархи тавромахії, Хуан раптом відчув невтримне бажання заспівати, розбудити своїм голосом притихлу безлюдну вулицю.

Усе ще спираючись головою на руки, він затягнув пісню власного витвору, що не дуже складно прославляла його високі прикмети. «Ось я Хуанільйо Гальярдо… хоробріший, ніж сам господь бог». А що більше нічого на свою честь придумати він не міг, то повторював і повторював ті самі слова хрипким і монотонним голосом, аж поки на другому кінці вулиці прокинувся якийсь пес і загавкав йому у відповідь.

Мабуть, у Хуанові пробудився спадковий потяг до співу, який охоплював його батька-шевця щотижня, коли той повертався п’яний додому.

Двері розчинились, і ще напівсонний Гарабато вистромив надвір голову. Він вирішив поглянути, що то за п’яний горлає таким знайомим голосом.

— А! Це ти? — озвався матадор. — Почекай-но, я доспіваю.

І ще довго виводив незакінчену оду на честь своєї хоробрості, поки нарешті вирішив зайти в дім.

Лягати йому не хотілося. Здогадуючись, у якому він стані, Хуан не квапився іти нагору до спальні, де Кармен, мабуть, не спить, чекаючи на нього.

— Іди лягай, Гарабато. У мене ще багато справ.

Він сам не знав, які в нього можуть бути справи, але йому раптом закортіло посидіти в своєму кабінеті, обвішаному його портретами, стрічками, зірваними з биків, та афішами, що кричали про його подвиги.

Коли слуга пішов, Гадьярдо увімкнув світло, став, похитуючись, посеред кабінету і захопленим поглядом обвів стіни, ніби вперше бачив цей музей слави.

— Чудово. Ох і чудово! — мурмотів він. — Оцей славний хлоп’яга — я. І отой — також я. І всі вони — я!.. А ще знаходяться такі, що погано говорять про мене!.. Прокляття! Я перший матадор світу. Так каже дон Хосе, і це правда.

Він зірвав з голови капелюх, ніби корону слави, що гнітила йому чоло, і пожбурив його на диван. Заточуючись, сперся руками на письмовий стіл і втупив погляд у величезну бичачу голову, що прикрашала стіну навпроти дверей кабінету.

— Оле! Добривечір, красеню!.. Чого тобі тут треба?.. Му-у! Му-у!

Гальярдо привітав опудало, по-дитячому передражнивши рев бика на пасовиську чи арені. Спершу він ніяк не міг пригадати, чого це раптом опинилася тут оця кошлата голова з грізними рогами. Та помалу пам’ять його прояснювалась.

— А, впізнаю тебе, парубче… Пригадую, до чого ти мене колись довів. Глядачі свистіли, жбурляли на арену пляшки… навіть шпетили мою бідолашну матір… А ти радів!.. А ти втішався — еге ж, негіднику?..

Крізь п’яний туман матадорові привиділося, ніби покрита лаком морда зморщилася від сміху, а в скляних очах замиготіли глузливі вогники. Ось заворушилася шия, і рогата голова кивнула йому у відповідь.

Досі п’яний добродушно всміхався, але на згадку про той злощасний день він скипів гнівом. І ця капосна тварюка ще й сміється!.. Ось через таких мерзенних, лукавих і підступних биків, що глузують з тореадора, публіка поливає чесну людину лайкою і знімає її на глум. Як ненавидів їх Гальярдо! З якою люттю втупився він у скляні очі рогатої голови!..

— То ти ще й смієшся, виродку? Будь ти проклятий, блазню! Будь проклята корова, що тебе спородила, і мерзотник-хазяїн, на чиїх луках ти скуб траву! Щоб його запроторили до в’язниці… То ти й досі смієшся? І досі мене передражнюєш?

Тіпаючись від люті, матадор схилився над столом і квапливо висунув кілька шухляд. Потім випростався і простяг руку до рогатої голови.

Бах! Бах!.. Гримнули два револьверні постріли…

Скляне око розлетілося на дрібні скалки, а на волохатому лобі з’явилася чорна дірка в кружечку смаленої шерсті.