Кров і пісок

VIII

У розпалі весни несподівано похолодніло — звичайне явище для Мадрида з його нестійким кліматом і різкими змінами погоди.

Здавалося, повернулась зима. З сірого неба лилися рясні дощі, а іноді випадав і сніг. Люди, що вже були повбиралися в літні костюми, знову відкривали шафи та скрині, діставали пальта й плащі. Від дощу почорніли і втратили форму білі весняні капелюхи.

За ці два тижні не відбулося жодної кориди. Недільний бій биків перенесли на перший день, коли стане на погоді. Імпресаріо, працівники цирку та незліченні любителі — усі ті, кому ця вимушена затримка псувала настрій — поглядали на небо з тривогою селянина, який потерпає за свій урожай. Світлий клаптик поміж хмар або дві-три зірки, що проглядали опівночі, коли останні завсідники виходять із кав’ярень, сповнювали їх радістю.

— Розпогоджується… Післязавтра корида.

Але небо знову затягувалося сірою запоною, накрапав дощ, і любителі бою биків проклинали погоду, що ніби оголосила війну національній фієсті… Злощасна країна! В ній неможливо навіть улаштувати кориду!

Гальярдо був змушений тинятися два тижні без діла. Квадрилья ремствувала. У будь-якому іншому місті Іспанії тореро поставилися б до такої затримки спокійно. Адже готель оплачував їм матадор — усюди, крім Мадрида. Цей поганий звичай існував здавна, його запровадили маестро, які жили поблизу столиці. Чомусь вважалося, що кожен тореро повинен мати в Мадриді свій дім. От і доводилося бідолашним пеонам та пікадорам оселятися в убогому заїзді, який держала вдова одного бандерильєро, і, затягши пояси, заощаджувати геть на всьому. Вони майже не курили, не сміли ступити й на поріг кав’ярні. З жадібністю людей, які проливають кров за жменьку дуро, вони думали тільки про свої сім’ї. Їм ще виступати в Мадриді на двох коридах і не проїсти б наперед усі ті гроші, що вони отримають за пих.

Сидячи насамоті в готелі, матадор також був у кепському настрої. Він сумував не так через погоду, як через свою лиху долю.

Перша корида в Мадриді закінчилася для нього прикрою невдачею. Публіка вже не приймала його так, як раніше. Правда, ще залишалися в нього прихильники, які несхитно вірили в свого улюбленця і захищали його, але якщо торік вони трималися галасливо й зухвало, то тепер притихли, здавалися якимись пригніченими і навіть коли знаходили привід поплескати йому, робили це досить боязко. Зате вороги, навпаки, підвели голову, а з ними й основна маса публіки, що прагне кривавих видовищ. Які несправедливі були вони тепер до Гальярдо, з яким шалом обкладали його лайкою!..

До інших матадорів глядачі ставилися куди поблажливіше — а йому не прощали нічого.

Вони звикли бачити, що Гальярдо кидається на бика, не думаючи про небезпеку, і хотіли, щоб він завжди залишався таким відчайдушно хоробрим, аж поки смерть урве його кар’єру. Ще відтоді, як він почав створювати собі ім’я на арені, його мали за самогубця, якому таланить, і публіка не бажала миритися з тим, що він раптом згадав про обачність. Його природне бажання зберегти життя зустрічалося лайкою. Якщо еспада не підходив до бика зовсім близько і мулета не діставала морди, вибухали гнівні протести. Матадор боїться наблизитись до бика! А досить йому було відскочити від рогів хоч на крок, як з амфітеатру лунала найнепристойніша лайка.

Чутка про те, що сталося на великодній кориді в Севільї, мабуть, уже поширилася по всій Іспанії. Вороги тепер мстилися за довгі роки мовчазних заздрощів. Товариші по ремеслу, які, змагаючись із Гальярдо, теж нерідко змушені були ризикувати життям, тепер висловлювали лицемірний жаль, що слава суперника згасла. Куди поділась його хоробрість! Скуштувавши рогів, він став надто обачним. Підбурена такими пересудами, публіка очей не зводила з тореро, наперед готова присікатись до будь-якої дрібниці, ніби й забула, що раніше аплодувала навіть його невдачам.

Юрба, як відомо, непостійна й легко змінює свою думку. Людям набридло захоплюватись подвигами Гальярдо, і тепер вони втішалися, дивлячись, як він боїться та бережеться. Здавалося, публіка почувала себе відважнішою, бачачи страх матадора.

Глядачам весь час здавалося, що Гальярдо не хоче підходити до бика. «Ближче, ближче!» — горлали з амфітеатру. А коли неймовірним зусиллям волі віл таки пересилював інстинкт самозбереження і вбивав бика, як у свої кращі часи, йому однаково не аплодували так, як колись. Здавалося, порвалась невидима ниточка, що пов’язувала матадора з публікою. Успіх тепер випадав на його долю дуже нечасто і служив для любителів лиш приводом для набридливих порад і повчань. «Ось як слід убивати бика! Так би й робив завжди, хитрюго!»

Вірні шанувальники визнавали невдачі Гальярдо, але шукали їм виправдання і згадували про його колишні славні подвиги.

— Він не старається, — казали вони. — Стомився. Зате як захоче!..

Гай-гай! Гальярдо завжди хотів. Чому ж не виступити з блиском, завоювавши аплодисменти публіки?.. Але успіхи, які, на думку шанувальників, нібито залежали від примхи матадора, насправді були справою випадку або щасливого збігу обставин. Раніше на кожній кориді наставала мить, коли його охоплював порив безумної відваги; тепер таке траплялося чимраз рідше.

На кількох провінційних аренах Гальярдо вже освистали. Щоразу, як йому не щастило вгородити шпагу по саме руків’я і бик не падав після першого ж удару, глядачі на сонячному боці здіймали страшенний галас, сурмили в ріжки та дзеленькали бубонцями.

У Мадриді публіка, за висловом Гальярдо, «зустріла його в багнети» на першій же кориді. Щойно він підступив до бика зі шпагою та мулетою, як вибухнув справжній скандал. Хлопця із Севільї немов підмінили! Хіба це Гальярдо? Погляньте-но, як відсмикує руку, як відвертає обличчя! То відстрибне, мов ляклива білка, а то й кинеться навтіки, забувши, що бика треба чекати, твердо стоячи на місці. Де ж його колишня сила, де хоробрість?

Корида закінчилась для Гальярдо нечуваним провалом, і про цю подію говорено всюди, де збиралося докупи хоч кілька любителів. Старі, що звикли лаяти все сучасне, ганили нинішніх тореро. Мовляв, спершу вони аж надто хоробрі; але тільки-но дряпне якого рогом… де й відвага поділася!

Змушений через негоду сидіти без діла, Гальярдо нетерпляче очікував другої кориди, готуючись приголомшити публіку небаченими подвигами. Його самолюбство жорстоко страждало від глузувань ворогів. Якщо йому судилося остаточно зганьбити себе в Мадриді, він повернеться р провінцію пропащою людиною. Гальярдо давав собі слово, що подолає свою нервозність, заглушить тривогу, яка змушує його втікати від биків, бо віднедавна вони стали здаватися йому набагато більшими й страшнішими, ніж раніше. Невже в нього не стане сили й мужності, щоб виступити на арені з колишнім блиском? Щоправда, слабість у руці й нозі ще відчувається, але це мине.

Повірений запропонував йому укласти дуже вигідний контракт на виступи в Америці. Ні, зараз не час вирушати за океан. Він повинен довести тут, в Іспанії, що він той самий матадор, яким був завжди. А вже тоді можна подумати й про подорож до Америки.

Охоплений тривогою, відчуваючи, як іде на спад його слава, Гальярдо з’являвся майже в усіх місцях, де збиралися любителі кориди. Заходячи в кафе «Англійське», куди сходилися шанувальники андалузьких тореро, він своєю присутністю уривав балачки та пересуди, що незмінно точилися навколо його імені. Скромно всміхаючись, він сам починав розмову про свою невдачу і говорив із таким смиренням, що обеззброював навіть найворожіше настроєних ганьбителів.

— Звісно, виступив я поганенько, сам знаю… Але на другій кориді побачите — хай-но лиш випогодиться… Зроблю усе, що в спромозі людини.

Проте він ніколи не зважувався заходити до кав’ярень на Пуерта дель Соль, де збиралися любителі з простолюду. То були закляті вороги андалузьких тореро, чистокровні мадридці, що обурювалися несправедливістю долі: чомусь усі матадори родом або з Кордови, або з Севільї, а столиця вже давно не давала жодної знаменитості. Ці люди свято берегли спогад про Фраскуело, якого вважали сином Мадрида. Його шанували, мов чудотворця. Були серед цих мадридських любителів і такі, що вже багато років не ходили на кориду. Який сенс дивитись на бій биків, коли Чорний перестав виступати? І вони вдовольнилися газетними звітами, переконані, що по смерті Фраскуело путящої кориди просто бути не може. Адже справжніх тореро немає, залишилися самі андалузькі шмаркачі —блазні, що вистрибують із плащами та кривляються, не розуміючи, як треба «зустрічати» бика.

Час від часу спалахувала слабка надія: нарешті Мадрид матиме свого матадора. Нещодавно відкрили одного попільєро, парубчака з передмістя; він уже покрив себе славою на аренах Вальєкаса й Тетуана, а тепер щонеділі виступає в дешевих коридах на великій столичній арені.

Ім’я такого початківця ставало популярним. Його вихваляли по всіх перукарнях бідняцьких кварталів, пророкуючи йому блискуче майбутнє. Герой мандрував від шинку до шинку, перехиляючи келих за келихом і здобуваючи собі нових прихильників. Навколо нього завжди гуртувалися бідняки, котрі не могли піти на велику кориду, бо не мали грошей на квиток і мусили чекати виходу вечірніх газет, щоб обговорити бої, яких не бачили. Вони допомагали майбутньому маестро мудрими порадами.

— Ми раніше, ніж багатії, помічаємо, коли сходить нова зірка тавромахії, — з гордістю казали вони.

Та минав час, а пророцтва не справджувались. Герой або гинув від смертельного удару рогом, не здобувши іншої слави, крім чотирьох рядків газетного некролога, або втрачав хоробрість після першого ж поранення і приєднувався до великого гурту невдах, що хизуються своїми колетами на площі Пуерта дель Соль, марно очікуючи контрактів. Але віра столичних любителів у те, що коли-небудь з’явиться таки матадор, який прославить Мадрид, була непохитна. І вони звертали свій погляд на якогось іншого новачка.

Гальярдо не зважувався підходити до цих демагогів від тавромахії; вони й раніше ставилися до нього вороже, а тепер відверто раділи занепаду його слави. Більшість із них навіть не бачили його на арені, так само, як і інших сучасних тореро. Вони вперто чекали приходу свого месії.

Блукаючи вечорами в центрі Мадрида, Гальярдо охоче спинявся погомоніти з невдахами-тореро, що вешталися на площі Пуерта дель Соль або по вулиці Севільї, в товаристві клоунів без ангажементу. Вони збиралися групками і розводилися про свої подвиги та проклинали відомих маестро — своїх щасливих товаришів по ремеслу.

Вітаючись із Гальярдо, ці хлопці шанобливо називали його «маестро» або «сеньйо Хуан», і часто, світячи голодними очима, вдавалися до пишномовних викрутасів, щоб виканючити в нього кілька песет. Але всі вони були добре вбрані, чисті, елегантні і прикидалися безтурботними, стомленими від життєвих утіх гультяями; усі носили персні з блискучими фальшивими діамантами та мідні ланцюжки.

Були серед них і порядні юнаки, які мріяли пробити собі дорогу на арену, щоб забезпечити родину трохи краще, ніж це дозволяє платня робітника-поденника. Інші, не такі вибагливі, заводили собі подружку, яка заробляла на прожиток таємним ремеслом і з радістю продавала своє тіло, щоб утримувати й одягати славного хлопця; адже він, якщо йому вірити, невдовзі стане знаменитістю.

Не маючи за душею анічогісінько, крім того, що на собі, майбутні знаменитості з ранку до вечора хизувалися в центрі Мадрида, розповідали про контракти, від яких нібито відмовилися, і придивлялись один до одного, намагаючись угадати, хто сьогодні має гроші і може пригостити товаришів. Коли, дякуючи незбагненній долі, котрогось із них запрошували в якесь провінційне містечко на кориду молодих бичків, то щасливчикові доводилося насамперед подумати про викуп відданого в заставу бойового костюма. Здебільшого то були старі заслужені шати, що переходили від одного героя арени до іншого. Їхнє золоте гаптування давно потьмяніло і зблякло. «Сяє, як каганець», — казали про таку позолоту люди, схильні до порівнянь. Шовкова тканина була вкрита латками — славними пам’ятками про бичачі роги, а штани ще й жовтими плямами — ганебними слідами пережитого страху.

Серед цього наброду служителів тавромахії, озлоблених невдачами, відкинутих на саме дію через нездарність або боягузтво, існували свої герої, що користувалися загальною пошаною. «Сміливець», який на арені втікав від бика, навіював страх своїм умінням володіти навахою[35]. Інший убив кулаком людину і відсидів у в’язниці. Знаменитий Капелюхоїд тішився заслуженою славою від того вечора, коли в таверні передмістя Вальєкас з’їв порізаного на шматочки й засмаженого фетрового капелюха, запиваючи його вином.

Декотрі з цих хлопців, завжди добре вбрані й чисто поголені, підходили до Гальярдо, коли той прогулювався, і, хизуючись витонченістю своїх манер, ішли за ним назирці, сподіваючись, що він запросить їх обідати.

— Мені живеться непогано, маестро, — казав один такий юний красень. — Виступати доводиться рідко, — часи тепер тяжкі, — але я маю покровителя… маркіза… ви його знаєте.

Гальярдо загадково посміхався, а юнак нишпорив у кишенях.

— Маркіз дуже прихильний до мене… Ось погляньте, який портсигар привіз він мені з Парижа!..

І з гордістю показував металеву цигарницю, на кришці якої виблискували голими тілами емальовані янголята, пурхаючи над ніжними словами дарчого напису.

Ставні молодці із зухвалим поглядом, пишаючись своєю чоловічою снагою, розважали матадора веселими оповідками про свої любовні пригоди.

Кожного погожого ранку вони виходили на полювання, о тій порі, коли гувернантки виводять гуляти дітей з багатих родин на бульвар Кастельяна. Усі ці англійські «міс» та німецькі «фройляйн» прибували до Мадрида, сповнені найфантастичніших уявлень про легендарну Іспанію, і, побачивши чисто поголеного молодця в крислатому капелюсі, не сумнівалися, що це тореро… У неї буде наречений тореро!

— Ці дівчата дурні, як хліб без солі. Цибаті, коси, як мичка, але все, що треба, в пих є, будьте певні, маестро!.. Вони майже не тямлять, що їм говориш, і тільки сміються, витріщають очиська та показують зуби — а зуби в них білі-білі… Хоч вони й не розуміють християнської мови, але кумекають, коли покажеш на кишеню, і якщо ти справжній кабальєро і вони тобою задоволені, то дають на тютюн та дрібні витрати… Отак ми й живемо… У мене їх зараз аж три.

Оповідач пишався своєю вродою та чоловічою снагою, що давали йому змогу запускати руку в гаманці довірливих гувернанток.

Інші хлопці присвячували свій час танцівницям та співачкам із мюзик-холів, що приїздили до Іспанії з інших країн і прагнули якомога скоріше зазнати солодкої втіхи, яку може дати коханець «тогего». То були жваві француженки з кирпатими носиками, пласкогруді і такі тендітні, що, здавалося, під напахченими, шурхітливими і збористими, на капуста, спідницями немає нічого тілесного; пишнотілі німкені — могутні, біляві валькірії; оливково-смугляві італійки з чорними блискучими косами і трагічним поглядом.

Молоді тореро сміялися, спогадуючи, що витворяють ці шанувальниці на першому ж любовному побаченні. Розчарована тим, що легендарний герой — звичайнісінький хлопець, такий самий, як і всі інші, чужоземка недовірливо перепитувала, чи справді він «тогего»?.. Потім намацувала колету й усміхалася, задоволена зі своєї здогадливості — адже цей хвостик на потилиці був для неї все одно, що посвідка про особу.

— Ви собі не уявляєте, маестро, що то за дивачки. Усю ніч обціловує колету, ніби чоловік не має нічого кращого… А примхливі! Щоб догодити такій, доводиться підводитись опівночі з ліжка, ставати посеред кімнати і показувати їй кориду… Перекинеш стільця та й вимахуєш перед ним простирадлом або штрикаєш пальцями, як бандерильями… сміх, та й годі! А потім, — бо ж, тиняючись по світу, ці дівулі звикли оббирати чесних християн, — вона починає канючити своєю тарабарською говіркою, що її сам господь бог не втне: «Любий тогего, ти мені подагуєш гаптований золотом плащ? Я вийду в ньому танцювати». Чи бачили ви, маестро, таких дуреп? Можна подумати, ми купуємо плащі, як газети! Немовби в кожного з нас їх десятки!..

З князівською великодушністю парубійко обіцяє дівчині плащ. Адже всі тореро багаті. Щедра обіцянка зміцнює дружбу, і «наречений» просить у своєї подруги позичку; якщо ж грошей у неї нема, віддає в заставу якусь її коштовність і помалу прибирає до рук усе, що може, а коли дівчина, опам’ятавшись від любовного чаду, протестує проти цього грабунку, славний хлопець на ділі показує, з яким шалом уміє кохати тореро, і повертає собі престиж легендарного героя, давши подрузі добрячої хлости.

Гальярдо радо слухав такі розповіді, а надто тішився, коли доходило до розв’язки.

— Так їй… правильно робиш! — вигукував він з диким торжеством. — Нема чого з ними панькатись! Усі вони однакові. Як поб’єш, то тільки дужче тебе любитимуть. Нема нічого гіршого, як попасти такій жіночці під каблук. Чоловік повинен домогтися, щоб його шанували.

Він щиро захоплювався нахабством цих юнаків, що безсоромно ошукували довірливих чужоземок, і жалів сам себе, згадуючи, як попихала ним одна жінка.

Крім юних тореро, що розважали Гальярдо своїми розповідями, йому не давав проходу один любитель, доймаючи матадора проханнями. То був шинкар з передмістя Вентас, червонопикий рудий галісієць з могутніми м’язами та короткою шиєю. Він держав таверну, де по неділях витанцьовували солдати із служницями, і на цьому збив собі невеликий статок.

Його єдиний син, миршавий слабосилий хлопчисько, згідно з волею батька, мав стати зіркою тавромахії. Палкий шанувальник Гальярдо та всіх уславлених матадорів, шинкар твердо постановив домогтися свого.

— Хлопець путящий, — казав він. — Ви ж бо знаєте, сеньйоре Хуане, в цьому ділі я трохи тямлю. Хлопчина має батька, і я викинув уже чимало грошенят, щоб пробити йому дорогу, але без покровителя він ніколи не стане справжнім тореро, а про кращого покровителя, ніж ви, і мріяти не доводиться. От якби ви погодились керувати новільядою, на якій мій хлопець виступив би матадором!.. Прийде море народу, а всі витрати я візьму на себе.

Ця постійна готовність «узяти на себе всі витрати» аби тільки «вивести сина в люди», уже завдала шинкареві чималих збитків. Але він не спинявся ні перед чим, тішачи себе надією на величезні заробітки сина, коли той стане професійним матадором.

Бідолашний парубійко, що в дитинстві справді мріяв про виступи на арені, як і більшість хлопчаків з простолюду, став жертвою батькового ентузіазму. Старий несхитно вірив у синове покликання і щодня відкривав у ньому нові здібності. Його малодушність він вважав лінощами, а страх — браком професійного самолюбства. Навколо шинкаря хмарами роїлися всякі дармоїди, безробітні любителі та нікому не відомі тореро, що зберегли від свого славного минулого одну тільки колету; усі ці волоцюги задарма пили в шинкаря та випрошували дрібні позички в обмін на всілякі поради. Разом з батьком вони утворювали своєрідний комітет, діяльність якого була спрямована тільки на те, щоб оповістити публіку: у передмісті Вентас нидіє в невідомості яскрава зірка тавромахії.

Шинкар улаштовував кориди на аренах Тетуана й Вальєкаса, ніколи не питаючи згоди в сина і завжди «беручи всі витрати на себе». Ці арени на околицях Мадрида були відкриті для кожного, хто відчував бажання, щоб бик шпортонув його рогом або потоптав ратицями на очах у кількох сотень глядачів. Але удари діставались тут не задарма. За честь покотитися по арені в роздертих штанях, вимазаних кров’ю та кізяками, тореро-початківець мусив оплатити всі місця амфітеатру, причому продати чи роздати квитки брався або він сам, або його повірений.

Захоплений своєю мрією, шинкар оплачував місця, і амфітеатр заповнювався його друзями — товаришами по ремеслу та бідними «любителями». Крім того, батько щедро платив капеадорам та бандерильєро, які складали квадрилью сина — він набирав їх на Пуерта дель Соль з-поміж волоцюг із колетою; квадрилья виступала в звичайних костюмах, а «маестро» сяяв розкішними шатами матадора. Усе заради кар’єри хлопця!

— Мій син мас новісінький бойовий костюм, я замовив його найкращому кравцеві, що шиє для Гальярдо та інших знаменитих матадорів. Сім тисяч реалів виклав. У таких блискучих шатах будь-який тореро виступить із блиском!.. Нехай знає, що задля його кар’єри я ладен віддати останню песету. Кожному б такого батька, як я!..

Під час кориди шинкар стояв між бар’єрами і підбадьорював еспаду, вимахуючи товстою палицею, з якою ніколи не розлучався. Щоразу, коли хлопець відступав до загорожі, щоб перевести дух, перед ним, мов жаска примара, з’являлося товстощоке червоне обличчя батька, а під самісіньким носом мелькала головка важкої палиці.

— Питається, заради чого я викидаю гроші? Щоб ти отут прохолоджувався, мов панянка? Май, негіднику, совість, ти ж тореро! Гайда насеред арени, красуйся перед публікою. Ех, мені б твої роки та скинути б трохи жиру!..

Коли, тримаючи в одній руці шпагу, а в другій мулету, блідий і тремтячий від страху хлопець опинявся віч-на-віч із молодим бичком, батько, мов тінь, ходив за сином потойбіч бар’єра. Він весь час був поруч, немов суворий учитель, щомиті готовий виправити найменшу помилку учня.

Та найдужче боявся горе-матадор, затягнутий у червоний шовк, щедро гаптований золотом, повертатись додому після кориди, коли батько бував невдоволений і грізно супив лоба.

Прикриваючи розкішним плащем подерті штани, крізь які світили клапті сорочки, хлопець заходив до шинку. Побите лобом та ратицями бичка тіло нестерпно нило. Мати, жінка дужа й негарна, змучена довгим тривожним очікуванням, кидалась до сина з розкритими обіймами.

— Ось маєш свого лобуряку! — гримав шинкар. — Геть осоромився! Заради чого я трачу гроші!..

Батько гнівно підіймав палицю, і чоловічок у шовку й золоті, який щойно порішив двох молодих бичків, затулявся ліктем і відстрибував назад. Але мати прикривала сина своїм тілом.

— Він поранений — хіба не бачиш?

— Поранений! — гірко вигукував батько, шкодуючи, що до цього не дійшло. — Тільки справжні тореро бувають поранені. Полатай йому штани та подивись, чи не треба їх випрати… Цей бевзь, мабуть, наклав від страху.

Та минало кілька днів, і шинкарева віра в сина воскресала. З ким не буває! Найславніші матадори — і ті часом осоромлюються на арені. Вперед до слави! І він влаштовував кориди вже на аренах Толедо чи Гвадалахари, доручаючи справу повіреному з числа своїх друзів і, як звичайно, «беручи всі витрати на себе».

Новільяда, яку шинкар зумів улаштувати для сина на великій арені Мадрида, була, за його словами, небаченим досі видовищем. Завдяки щасливій випадковості, «матадор» сяк-так упорався тоді з двома бичками, і глядачі, більшість яких потрапили до цирку задарма, бурхливо аплодували шинкаревому синові.

На виході героя очікував батько на чолі галасливої ватаги безпритульників. Він зібрав докупи всіх малих шибеників: і тих, що тинялися навколо цирку, і тих, що прослизнули всередину, бо контролерів на входах того дня не було. Шинкар був людиною діла. По п’ятдесят сентімо на брата, але щоб усі кричали до хрипоти: «Слава Манітасові!» — і підхопили славного новільєро на плечі, як тільки він вийде з воріт.

Манітас, який усе ще тремтів після пережитого страху, зненацька опинився в самому центрі галасливого гурту малих обшарпанців; його оточили, стиснули, підняли вгору і тріумфальний кортеж рушив від цирку до передмістя Вентас, по всій вулиці Алькала, маршируючи під цікавими поглядами людей, що виглядали з трамваїв, які раз у раз нешанобливо перетинали шлях славній маніфестації. Щасливий батько йшов слідом, тримаючи палицю під пахвою і вдаючи, ніби не має ніякого відношення до вигуків захвату. Але тільки-но крики стихали, як шинкар забував про всяку обережність. Охоплений гнівом торговця, що не отримав сповна за виплачені гроші, він забігав наперед і сам кричав: «Слава Манітасові!» Галас вибухав із новою силою.

Після великої події минуло вже кілька місяців, але шинкар досі не міг згадувати про той славний день без хвилювання.

— Мені його принесли на руках, сеньйоре Хуане; так само, як часто носили вас — даруйте за сміливе порівняння. Та ви самі побачите, що хлопець путящий… Йому бракує лише одного: вашої підтримки…

Щоб спекатися шинкаря, Гальярдо відповідав невиразними обіцянками. Може, він і погодиться керувати новільядою. Поживемо — побачимо, до зими ще далеко.

Одного вечора, коли вже почало сутеніти, матадор, звернувши з Пуерта дель Соль на вулицю Алькала, раптом аж позадкував від несподіваніш. Перед готелем «Париж» спинилася карета, і звідти вийшла золотокоса дама… Донья Соль! Якийсь чоловік, із вигляду чужоземець, подав їй руку, допомагаючи зійти. Вони перемовились кількома словами, й незнайомець пішов, а дама зникла за дверима готелю.

То була донья Соль. Тореро не сумнівався, що то вона. Не міг він помилитися і щодо характеру її взаємин з тим чужоземцем. Досить було побачити, якими поглядами обмінялись вони на прощання і як вона всміхнулася. Так само дивилась вона на нього, так само всміхалася йому в ті щасливі часи, коли вони скакали вдвох по неозорій пустельній рівнині, затопленій м’яким червоним сяйвом призахідного сонця. «А будь воно все прокляте!..»

У дуже похмурому настрої він просидів весь вечір з друзями. Вночі раз у раз перевертався з боку на бік — спогади довго не давали йому заснути. Коли прокинувся, у кімнату крізь вікна вливалося тьмяне світло похмурого дня. Накрапав дощ упереміш із мокрим снігом. Усе було чорне: небо, стіни будинків по той бік вулиці, дахи, з яких скапувала вода, заляпана багнюкою бруківка, дашки карет, що блищали, мов дзеркала, розкриті парасольки над головами перехожих.

Одинадцята година. А що як йому піти зараз до доньї Соль?.. Чом би й ні? Учора ввечері Гальярдо гнівно відкинув цю думку. Ні, він не стане принижуватись. Вола поїхала, навіть не попрощавшись із ним, а потім лиш один раз поцікавилася його здоров’ям, хоч і знала, що він при смерті. Звичайна собі телеграма, перший порух — і більше нічого; навіть коротенького листа на кілька рядків не прислала — і це вона, яка писала своїм друзям часто й з такою легкістю. Ні, він не піде до неї. Справжній чоловік не повинен забувати про свою гідність…

Але на ранок, після тривожного сну, воля його ослабла. «Чом би й ні?» — раз у раз запитував себе матадор. Він мусить її побачити. З усіх жінок, яких знав Гальярдо, донья Соль була для нього єдина; інших він просто любив, а ця вабила його до себе з нездоланною силою. «Не можу її забути», — повторював тореро, ніби виправдовуючись за свою слабкість… Як страждав він од несподіваної розлуки з цією жінкою!

Тяжке поранення на арені Севільї, нестерпний фізичний біль притлумили його любовний розпач. Хвороба, а потім ніжне замирення з Кармен, коли він став одужувати, допомогли йому пережити своє нещастя. Але забути?.. Ні, це йому було над силу. Він намагався не згадувати про минуле, але будь-яка незначна обставина воскрешала в його пам’яті образ доньї Соль: поїздка по місцях, де він скакав поруч із прекрасною амазонкою, зустріч на вулиці з якою-небудь золотоволосою англійкою, прогулянки із севільськими молодими сеньйорами, що доводилися їй родичами. Ох ця жінка!.. Іншої такої він не зустріне ніколи. Втративши її, він немовби змізернів, став не таким, як був. Гальярдо навіть здавалося, що тепер він стоїть на кілька сходинок нижче в очах громадської думки. Чи не через те відвернулося від нього щастя на арені? Поки донья Соль належала йому, він був відважніший. Із втратою золотокосої коханки почалися всі його прикрощі. Якщо повернеться до нього вона, повернеться й колишня слава. Матадор твердо в це вірив і, весь у полоні забобонних ілюзій, то впадав у розпач, то сповнювався надії.

Може, бажання побачити її — це якраз той натхненний порив, що так часто рятував його на арені. Чом би й ні?.. Гальярдо завжди був самовпевнений. Легкі перемоги над жінками, засліпленими його славою, привчили Хуана до думки, що чари його невідпорні. Ану ж донья Соль, побачивши його після тривалої розлуки… Хто знає!.. Адже саме так трапилось, коли вони вперше зустрілися наодинці.

Сповнений віри у свою зірку, з гордовитим спокоєм чоловіка, якому завжди щастить і який упевнений, що кожна жінка кинетьоя йому в обійми тільки-но він на неї гляне, Гальярдо попрямував до готелю «Париж», що був неподалік від його готелю.

Майже півгодини йому довелося чекати, сидячи на дивані, під цікавими поглядами обслуги та постояльців, що оберталися, зачувши його ім’я.

Потім прислужник запросив Гальярдо до ліфта і висадив його на другому поверсі, в невеликому салоні, вікна якого виходили на Пуерта дель Соль. Уся площа здавалася темною: чорніли дахи темних будинків, тротуарів не було видно під двома зустрічними потоками парасольок, по блискучому асфальту швидко мчали у всі боки карети, наче підстьобувані дощем, по сталевих рейках котили туди-сюди трамваї, безугаву дзеленькаючи, щоб попередити перехожих, які, здавалося, геть поглухли під своїми опуклими матер’яними дашками.

Прочинилися майже непомітні під шпалерами невеликі двері, й, зашарудівши шовком, увійшла донья Соль. Від неї линули п’янкі пахощі ніжного біло-золотавого тіла, що було в повному розквіті свого пишного літа.

Гальярдо жадібно вп’явся у неї очима знавця, який не пропустить жодної рисочки. Така сама, як у Севільї!.. Ні, мабуть, іще прекрасніша, іще жаданіша після тривалої розлуки.

Вдягнена з чарівною недбалістю, у тій самій екзотичній туніці з химерними діамантами, в якій колись постала перед Гальярдо у своєму севільському домі, в щедро гаптованих золотом пантофельках, вона сіла перед ним, закинувши ногу на ногу; пантофелька ковзнула й зависла на самих кінчиках пальців. Донья Соль простягла гостеві руку й посміхнулася з холодною люб’язністю:

— Як живете, Гальярдо?.. Я знала, що ви в Мадриді й уже бачила вас.

Вас!.. Вона вже не казала йому «ти» тоном світської дами, яка звертається до шанобливого коханця з нижчих суспільних верств. Це «ви», що начебто їх рівняло, кинуло матадора в розпач. Він хотів лишитися рабом, якому кохання дає право схопити в обійми великосвітську даму, а до нього звертаються з холодною чемністю, як до звичайнісінького друга.

Донья Соль розповіла, що вже бачила Гальярдо на арені була якраз на тій єдиній кориді, в якій він виступив у Мадриді. Вана ходила на бій биків з одним чужоземцем, що хоче познайомитися з екзотичними іспанськими звичаями, її другом по мандрах — він спинився в іншому готелі.

Гальярдо кивнув головою. Він уже знає цього чужоземця: бачив їх разом.

Запала довга мовчанка, обоє не знали, що говорити. Донья Соль озвалася першого.

На її думку, вигляд у матадора чудовий; їй невиразно пригадується, що він був тяжко поранений; здається, вона навіть телеграфувала до Севільї і просила повідомити про його стан. З таким кочовим життям, як у неї, — коли сьогодні ти в одній країні, завтра в іншій, коли щодня у тебе нові друзі, — усе так скоро забувається!.. Але ось він перед нею, такий, як і завжди, та й на арені здався їй сміливим і дужим… Можливо, йому трохи не щастило, але що вона тямить у тих коридах?

— То поранення було не тяжке?..

Гальярдо аж скипів, почувши, як байдуже вона про це спитала. А він же, перебуваючи між життям і смертю, тільки про неї й думав!.. Стримано, ледь приховуючи досаду, розповів їй, як його поранено, як він цілу зиму одужував.

Донья Соль удавала, ніби слухає з цікавістю, але очі її лишались байдужими. Яке їй діло до нещасть цього тореро… В його ремеслі поранення неминучі, і кого вони можуть цікавити, окрім нього самого?

Розповідаючи про своє життя в маєтку під час одужування, Гальярдо згадав, як вони їздили туди разом з доньєю Соль, і в пам’яті його постав образ чоловіка, що був тоді їхнім гостем.

— А пам’ятаєте Плюмітаса?.. Убили його, бідолаху. Не з і гаю, чи ви про це чули…

Атож, донья Соль щось таки чула про його смерть. Напевне, прочитала в якійсь паризькій газеті, вони часто писали про розбійника, цього колоритного героя мальовничої Іспанії.

— Бідолаха, — байдуже озвалася донья Соль. — Я ледь пригадую того неотесаного, нецікавого селюка. На віддалі завжди бачиш усе, як воно б насправді. Єдине, що запам’яталось мені, це як ми снідали з ним на фермі.

Гальярдо підхопив нитку спогадів. Сердега Плюмітас! А з яким хвилюванням узяв він з рук доньї Соль квітку!.. Бо ж вона дала йому на прощання троянду. Чи пам’ятає вона про це?..

В очах доньї Соль відбився щирий подив.

— Ви певні? — спитала вона. — Невже справді таке було? Слово честі, я нічогісінько не пам’ятаю… Ох, Андалусія! Напоєна сонцем країна, де так легко втратити розум! Яких дурниць там можна накоїти!

В її голосі бриніли нотки каяття. Та раптом вона засміялася:

— А що як той убогий волоцюга зберігав мою квітку до останньої миті свого життя? Адже могло так статися, правда, Гальярдо? Не заперечуйте. Йому ж бо ніхто ніколи не дарував квітів… І, може, на трупі розбійника знайшли засохлу троянду — і ніхто не зміг розгадати, звідки в нього цей таємничий дар… Ви такого не чули, Гальярдо? Може, в газетах про це писали?.. Мовчіть: не кажіть мені, що не чули, не розвіюйте моїх ілюзій. Усе сталось, як я кажу, — так мені хочеться. Бідолаха Плюмітас! Як цікаво. А я ж геть забула про ту троянду!.. Неодмінно розповім про все це своєму другові, він збирається писати про Іспанію та її дивовижі.

Гальярдо засмутився на згадку про того друга, якого за кілька хвилин розмови донья Соль згадала вже двічі.

Його сумні, пойняті вологою африканські очі, що невідривно дивилися на прегарну жінку, здавалося, благали співчуття.

— Доньє Соль!.. Доньє Соль!.. — прошепотів він у розпачі, ніби дорікаючи їй за жорстокість.

— Що таке, мій друже? — спитала вона, всміхаючись. — Що з вами діється?

Збентежений насмішкуватим блиском світлих очей, у яких мерехтіли золоті іскорки, Гальярдо похнюпив голову й нічого не відповів.

Та ось він випростався, як людина, котра на щось зважилась.

— Де ви були весь цей час, доньє Соль?..

— Мандрувала світом, — просто відповіла вона. — Я перелітна пташка. Побувала в безлічі міст, про які ви навіть не чули.

— А цей чужоземець, що вас тепер супроводжує… хто вій?..

— Мій друг, — холодно відказала донья Соль. — Друг, що люб’язно погодився супроводжувати мене і, користаючись нагодою, хоче ознайомитися з Іспанією. Це достойний чоловік із дуже знатного роду. Спершу він огляне мадридські музеї, а тоді ми поїдемо до Андалусії. Що вам ще хотілось би знати?..

У погордливому тоні дами відчувалося бажання утримати тореро на відстані, дати йому відчути їхню соціальну нерівність. Гальярдо розгубився.

— Доньє Соль! — простогнав він у пориві наївної відвертості. — Бог не простить вам того, що ви зі мною вчинили. Ви повелися зі мною погано, дуже погано… Чому ви годі поїхали і слова мені не сказали?

На очі тореро набігли сльози, а пальці судомно стислися в кулаки.

— Не переймайтеся цим, Гальярдо. Моя втеча — для вас велике щастя… Чи ж ви ще не досить мене узнали? Чи вам не набридли мої химери?.. Якби я була чоловіком, то тікала б від жінок із таким характером. Закохатися в мене — все одно, що заподіяти собі смерть.

— Але чому ви тоді поїхали? — наполягав Гальярдо.

— Поїхала, бо мені стало нудно. Вам зрозуміло?.. А коли людина нудиться, вона має право податися на пошуки нових розваг — я так вважаю. Я знуджуюся до смерті скрізь — пожалійте ж мене!

— Таж я кохаю вас усім серцем! — вигукнув тореро з таким простодушним розпачем, який в устах іншого чоловіка видався б театральним.

— Я кохаю вас усім серцем! — вигукнула донья Соль, передражнюючи тореро. — Ну то й що?.. Ох ці егоїсти чоловіки, що звикли до оплесків публіки і забрали собі в голову, ніби їм належить усе на світі!.. «Я кохаю тебе усім серцем, то й ти мусиш мене кохати…» Ні, сеньйоре. Я вас не кохаю, Гальярдо. Ви мені друг, і більше ніхто. Те, що було в Севільї, — то сон, божевільна примха, про яку я ледь чи й згадую. Ви теж повинні забути про це.

Тореро підвівся і з простягнутими руками рушив до дами. У своєму невігластві він не знав, що сказати, та й розумів, що своєю недотепною мовою не переконає донью Соль. Він більше вірив не в слова, а в дію, сподівався оволодіти цією жінкою, палко пригорнути її до себе і в обіймах розтопити крижану стіну ввічливості, що розділяла їх.

— Доньє Соль! — благав він, простягуючи до неї руки.

Але вона рішучим жестом відштовхнула від себе руки тореро. В очах її спалахнув гордий гнів, і вона погрозливо подалася вперед, ніби жінка, якій завдано жорстокої образи.

— Спокійно, Гальярдо!.. Не будьте грубіяном, а то я перестану вважати вас другом і виставлю за двері.

Рішучість тореро де й ділася. Принижений і засоромлений, він геть розгубився. Запала довга мовчанка; нарешті донья Соль відчула жаль до Гальярдо.

— Не будьте дитиною, — сказала вона. — Навіщо згадувати про те, чого ніколи не вернеш? Навіщо думати про мене?.. Ви маєте дружину, і я чула, вона жінка розумна й гарна. А як не вона, то є інші. Згадайте, скільки в Севільї вродливих дівчат, у мантильях, з квіткою в косах, тих самих, які колись так подобалися мені. Кожна вважатиме за щастя, коли її покохає Гальярдо… А зі мною все скінчено. Звичайно, вашу гордість зачеплено, ви ж бо звикли до слави й успіху, але нічого не вдієш. Усе минулося, ми тепер добрі знайомі — не більше. Я не така, як інші. Коли мені щось набридне, я вже до того не повертаюся. Ілюзії живуть у мені недовго і зникають, не лишаючи сліду. Я гідна жалю, повірте.

Вона дивилася на тореро, і в погляді її світилося співчуття, цікавість і водночас жаль — ніби раптом їй відкрилися всі його вади, вся його неотесаність.

— Ось що мені подумалося, та ви, мабуть, не зрозумієте, — провадила донья Соль. — Ви тепер ніби інший Гальярдо, не той, що в Севільї. Ви не змінилися, кажете?.. Може, й так, але не для мене… Як би вам пояснити… В Лондоні я познайомилася з одним раджею… Знаєте, хто такий раджа?

Гальярдо заперечливо похитав головою і почервонів, засоромившись свого невігластва.

— Це індійський князь.

Вдові посла пригадався магнат з Індостану, його смагляве обличчя з чорними вусами, пишний білий тюрбан з величезним діамантом, що сяяв над чолом, і білі шати — безліч тонесеньких покривал, схожих на пелюстки квітів.

— Той раджа був молодий, вродливий і закохано дивився на мене своїми загадковими очима, але мені він здавався якимсь дуже чудним, і я щоразу сміялася з нього, коли він белькотів по-англійському якісь східні компліменти. Сердега тремтів від холоду, кахикав у лондонському тумані, щулився під дощем, ніби птах, і махав своїми покривалами, як мокрими крильми. Коли він говорив слова кохання, невідривно дивлячись на мене вологими очима газелі, у мене виникало бажання піти купити йому шапку й пальто, щоб він перестав тремтіти від холоду. І все ж таки він був справжній красень і міг би на кілька місяців ощасливити кожну жінку, яка мріє про щось незвичайне. Усе лихо в середовищі… Не ті декорації… Вам, Гальярдо, не відомо, що це таке.

І донья Соль замислилась, згадавши бідолашного раджу, що завжди тремтів від холоду у своїх безглуздих шатах під туманним лондонським небом. Вона уявила цього східного володаря у його далекій країні, в ореолі могутності, у променях золотого південного сонця. Темне обличчя із зеленавим полиском тропічної рослинності враз перемінилося, стало паче викарбуваним з бронзи. Донья Соль побачила раджу на слоні, покритому золотою попоною, що звисала аж до землі; побачила блискучий почет озброєних вершників та рабів з курильницями в руках; на голові у володаря пишний тюрбан, оздоблений самоцвітами, над яким коливаються білі пера; груди мерехтять діамантами; тонкий стан перехоплений прикрашеним смарагдами поясом, з якого звисає золотий ятаган; а навколо казкового принца баядерки з підмальованими очима й тугими персами; приручені тигри; цілий ліс списів; а вдалині мріють химерні палаци, оповиті таємничим серпанком, з безліччю дахів, що нависають один над одним, із дзвіночками, що співають екзотичні мелодії за кожним подмухом вітерцю; зеленіють дрімучі хащі, в затінку яких скрадаються смугасті хижаки… Ох, середовище! Якби вона побачила того бідолашного раджу в такому оточенні, величного, як бога, під безхмарним густо-синім небом, у золотих променях гарячого сонця, їй нізащо не спало б на думку подарувати йому пальто. Навпаки, вона напевне сама кинулась би в його обійми і віддалась йому як раба кохання.

— Ви нагадуєте мені того раджу, Гальярдо. У себе в Севільї, в андалузькому костюмі і з гаррочею в руці, ви доповнювали краєвид і були красенем. Але тут!.. Мадрид став європейським містом, таким самим, як усі інші. Тут уже ніхто не носить народних костюмів, а манільські шалі побачиш хіба на сцені. Не ображайтеся, Гальярдо, я сама не знаю чому, але ви нагадали мені того індуса.

Донья Соль дивилася крізь вікно на похмуре захмарене небо, на мокру бруківку площі, на сніжинки, що кружляли в повітрі, бачила, як снують туди-сюди перехожі, ховаючись під блискучими від крапель води парасольками. Потім перевела погляд на матадора і з подивом втупилась у жмутик волосся на маківці голови, у зачіску та капелюх — усі ці ознаки тореро різко контрастували із сучасним елегантним костюмом.

В очах доньї Соль Гальярдо був вирваний із свого «обрамлення». Ох, цей Мадрид, дощовий і похмурий! її друг, який приїхав з мрією про вічно синє небо над Іспанією, геть розчарований. Та й сама вона, коли бачить на тротуарах біля готелю групки хвацьких юних тореро, то згадує екзотичних звірів, завезених із сонячних країв на північ, у зоологічні сади, над якими завжди висить сіре дощове небо. Там, у Андалусії, Гальярдо був героєм, справжнім дитям країни неозорих пасовищ і незліченних черід худоби. Тут, у Мадриді, зі своїм поголеним обличчям та клоунськими вихилясами, він здавався їй блазнем, що звик до оплесків публіки; з тією тільки різницею, що замість розважати глядачів баляндрасами, він змушує їх завмирати від жаху, виходячи на бій із звіром.

О, солодка омана сонячного краю! Облудне сп’яніння від світла та кольорів!.. І вона могла протягом кількох місяців кохати цього грубого, неотесаного селюка, захоплюватися його тупістю й невіглаством, вважаючи, що це додає йому оригінальності, і навіть вимагала, щоб він не зрікався своїх дикунських звичок, щоб не забивав парфумами тваринний запах, яким був наскрізь просякнутий, щоб смердів биками та кіньми!.. Ох, середовище! На які безумства може штовхнути воно людину!..

Доньї Соль пригадалося, як бик мало не розтерзав її рогами. Потім, як вона снідала в товаристві розбійника, як слухала його, мліючи від захвату, а на прощання подарувала йому троянду. Які безумства! І як усе це тепер далеко!..

Від нього минулого, що здасться їй безглуздим і сповнює її каяттям, залишився тільки оцей хлоп’яга, який стоїть стовпом і благально дивиться на неї, по-дитячому сподіваючись воскресити колишнє щастя… Бідолаха! Хіба ж можна повторити безумства, навіяні чаром ілюзій, коли ти в тверезому розумі?..

— Усе скінчено, — мовила дама. — Треба забути минуле. Коли ми оглядаємось на нього, воно постає перед нами зовсім в іншому світлі. Чого б я тільки по віддала, аби й тепер дивитися на все колишніми очима!.. Але, повернувшись до Іспанії, я бачу її зовсім іншого. Та й ви уже не той, яким я вас знала. Мені навіть здалося, що на арені ви менш відважний… що публіка вітає вас не так палко.

Вона сказала це просто, без лукавства, але Гальярдо вчулася в її тоні насмішка, і він похнюпився, густо почервонівши.

Прокляття! Його думками знову оволоділи професійні турботи. Усі його прикрощі від того, що він тепер не підходить близько до биків. Донья Соль дала йому це на здогад. Він здався їй уже не тим, що колись. Якби він був колишнім Гальярдо, вона, мабуть, прийняла б його краще. Жінки кохають тільки сміливих.

Тореро морочив себе марними ілюзіями. Не розумів, що донья Соль цілком забула про свою скороминущу примху, і вірив, що зможе повернути її кохання, вчинивши подвиг.

Візит затягнувся, а тореро, здавалося, й не думав іти. Він був щасливий сидіти поруч із доньєю Соль, і далі сподіваючись на якусь випадковість, що знову їх зблизить. Але дама підвелася, і Гальярдо довелося встати також. Вона попросила вибачення і сказала, що мусить попрощатися з ним. Незабаром прийде її друг, і вони підуть разом до музею Прадо.

Донья Соль запросила його прийти якось поснідати у дружньому колі, у неї в номері. Її другові, безперечно, буде цікаво побачити зблизька тореро. По-іспанському він майже не розмовляє, але буде радий познайомитися з Гальярдо.

Матадор потиснув простягнуту йому руку, буркнув у відповідь щось нерозбірливе і вийшов. Гнів затуманював йому очі, у вухах дзвеніло.

Ця жінка вирядила його за двері, мов надокучливого знайомого! Та сама жінка, що кохала його в Севільї!.. Та ще й запрошує на сніданок зі своїм другом, щоб той роздивився зблизька на тореро, мов на якогось рідкісного звіра!..

Прокляття! Але він таки має чоловічу гідність… Кінець усьому. Більше він до неї не прийде.