Кров і пісок

VI

— Аж не віриться, Себастьяне! Чоловік одружений, батько родини, а поводиш себе, як звідник… Не думала й не гадала, що ти на це здатен! Так довіряла тобі, так раділа, що ти всюди їздиш із Хуанільйо! Як добре, міркувала я, що біля мого сина буде чоловік твердої і чесної вдачі!.. До чого ж тоді всі оті балачки про твої ідеї і твою віру? То оце такого ти навчився на отих єврейських збіговищах у домі свого вчителя дона Хоселіто?..

Наляканий криками розгніваної матері Гальярдо і зворушений слізьми Кармен, що плакала мовчки, затуляючи обличчя хусткою, Насйональ розгублено виправдовувався. Але на останні слова він з гідністю випростався.

— Сеньє Ангустіас! Не чіпайте моїх ідей і дайте спокій донові Хоселіто, бо він тут ні при чому. Мій матадор наказав мені їхати в Рінконаду — я й поїхав! А що мені було робити? Чи знаєте ви, що таке квадрилья? У нас, як у армії: дисципліна й рабська покора. Матадор, наказав — а ти й не писни. Бо корида — це пережиток часів інквізиції, і нема на світі реакційнішого ремесла.

— Блазень! — крикнула сеньйора Ангустіас. — Годі базікати про інквізицію, реакцію та інші дурниці! Ви ніби змовилися мучити бідолашну Кармен, поглянь, вона щодня вмивається слізьми, як богоматір скорбна. За шматок хліба ти ладен покривати всі гріхи мого сина!

— Правду кажете, сеньє Ангустія, Хуанільйо мене годує. В тім-то й річ. Він годує мене, і я мушу йому коритись… Зрозумійте ж бо, сеньйоро, поставте себе на моє місце. Матадор наказує — поїдеш зі мною до Рінконади!.. Гаразд. Приходжу, коли мені сказано, і бачу в машині вродливу і знатну сеньйору!.. Що я маю робити? Матадор — мій начальник. І зрештою, я не сам туди їздив. З нами був Потахе. Він, хоча й грубіян, але чоловік уже в літах і статечний. Ніколи й не усміхнеться.

Мати тореро розсердилась геть:

— Потахе! Якби Хуанільйо мав сором, чи ж він узяв би цього непутящого в свою квадрилью? Не згадуй мені про того п’яничку, що б’є дружину і морить дітей голодом.

— Ну гаразд, про Потахе мовчу. Отож побачив я ту знатну сеньйору — ну й що мені було робити? Це ж не якась хвойда, а маркізова небога, шанувальниця маестро. Самі знаєте, що тореро мусять жити в злагоді з такими людьми. Ми залежимо від публіки. Що в цьому поганого?.. А в маєтку нічого такого не сталося. Присягаюся своїми дітьми — анічогісінько! Неподобства я не потерпів би, не подивився б і на матадора! Я чоловік порядний, сеньє Ангустія, і недобре з вашого боку обзивати мене таким негарним словом, як ви ото обізвали. Присягаюся життям!.. Я член комітету, в день виборів люди приходять до мене радитись, оцю саму руку потискували депутати — а ви звинувачуєте мене казна в чому!.. Запевняю вас: усе було дуже пристойно. Розмовляли вони між собою на «ви», як от я з вами; спали в окремих кімнатах; жодного погляду, жодного поганого слова. А як не вірите мені, покличте Потахе, він вам те саме скаже…

Але тут, захлинаючись від сліз, його урвала Кармен:

— У моєму домі! — простогнала вона тоном гіркого подиву, мов не вірячи власним словам. — У нашому маєтку! І вона спала в моєму ліжку!.. Я знала про все, але мовчала, мовчала!.. Та це вже занадто!.. Господи! У всій Севільї не знайдеться чоловіка, що стільки б собі дозволив!..

Насйональ став заспокоювати її. Не варто так перейматися цим, сеньйоро Кармен. То ж дрібничка! Ну заманулося жінці, шанувальниці маестро, побувати в його маєтку, подивитися, як він живе на селі. Ці знатні дами дуже схожі на чужоземок, такі самі примхливі й дивакуваті. Подивилася б Кармен на француженок, яких вони бачили, коли квадрилья виступала в Німі й Арле!..

— То все пусте. Химери!.. Слово честі — невже ви мені не вірите? Хотів би я знати, який негідник приніс вам цю плітку. Якщо котрийсь із наймитів маєтку, то на місці Хуанільйо я витурив би його геть, а якщо хтось інший, подав би на нього в суд, нехай його посадять до в’язниці за брехню.

Кармен плакала, не слухаючи обурених вигуків бандерильєро, а сенья Ангустіас, сидячи в кріслі з бильцями, через які перехлюпувало її опасисте тіло, хмурила чоло і стискувала вусаті зморщені губи.

— Замовкни, Себастьяне, і не бреши, — сказала стара. — Я знаю все. Ваша поїздка в маєток — то непристойна витівка, яка личить циганам, а не добрим людям. Кажуть, що з вами був навіть отой злодюга Плюмітас.

Насйональ аж підскочив від несподіванки й страху. Йому привиділось, як у патіо в’їжджає, цокаючи по мармурових плитах, кремезний присадкуватий вершник у засмальцьованому капелюсі, зіскакує з коня й цілиться у нього з карабіна, щоб покарати його за балакучість і боягузтво. Потім перед очима в бандерильєро замиготіли трикутні капелюхи, багато трикутних капелюхів із блискучої прогумованої тканини, а під ними — вусаті пики, губи, що ставлять запитання за запитанням, руки, які шкрябають пером по папері… І ніби наяву побачив Насйональ, як усі тореро з їхньої квадрильї, вбрані у блискучі бойові костюми і прикуті один до одного, прямують під конвоєм до в’язниці. Треба заперечувати — і якомога рішучіше!

— Химери! Безсоромна брехня! Хто вам намолов про Плюмітаса? Там усе було тихо й пристойно. Де це чувано, щоб такого громадянина, як я, що на виборах збирає сотню, а то й більше голосів у своєму кварталі, звинувачували в дружбі з Плюмітасом?

Сеньйора Ангустіас, яка була не дуже впевнена в правдивості останньої чутки, зрештою дозволила Насйоналеві переконати себе і відступила. Ну, гаразд: вона вірить, що Плюмітаса там не було. Але ж усе інше! Поїздка в маєток з отією… жінкою! У своїй материнській сліпоті старенька була переконана, що в усьому винні ті, хто супроводжував її сина, і знов заходилася лаяти бандерильєро.

— Я ось розповім твоїй жінці, яка ти цяця. Сердешна б’ється, як риба об лід, у своїй крамничці, а ти вієшся по гулянках, наче молодий парубок. Посоромився б… у твої роки! З купою малечі!

Насйональ зрештою не витримав і втік від розлюченої сеньйори Ангустіас, яка лаялася з не меншим хистом, ніж за тих часів, коли працювала на цигарковій фабриці. Бідолаха заприсягся, що й ногою більше не ступить у дім маестро.

На вулиці він зустрів Гальярдо. Той був явно не в гуморі, але, побачивши свого бандерильєро, прикинувся безтурботним і вдавано усміхнувся, наче домашні прикрощі анітрохи не хвилювали його.

— Кепські твої справи, Хуанільйо. Тепер ти мене силоміць у свій дім не затягнеш. Твоя мати поливав мене лайкою, ніби я найпослідущий циган із передмістя Тріана. Кармен плаче й дивиться такими очима, ніби у всьому винен тільки я. Іншого разу, чоловіче, ти про мене навіть не згадуй, зроби мені таку ласку. Бери з собою кого завгодно, коли розважатимешся з жінками, — тільки не мене.

Гальярдо самовдоволено посміхнувся. Пусте, усе минеться. Він виплутувався й не з таких халеп.

— А ти приходь частіше. Коли в домі багато людей, сварки не буде.

— Я?! — вигукнув Насйональ. — Краще на той світі Матадор зрозумів, що наполягати марна річ. Він сам тепер намагався якомога менше бувати вдома, утікаючи від жінок, які або вороже мовчали, або починали плакати, а коли приходив, то завжди з товариством, ховаючись за спішу повіреного та інших друзів.

Справжньою опорою для Гальярдо став лимар. Уперше матадор відчув до шуряка приязнь: цей чоловік таки має глузд у голові і гідний кращої долі. Коли Хуана не було вдома, Антоніо брав на себе обов’язок утихомирювати жінок, серед них і свою дружину, і не вмовкав, поки не доводив розлючених фурій до повної знемоги.

— Схаменіться! — казав він. — Ну що такого сталося? Ви ж не забувайте, що Хуанільйо людина знаменита і мусить зберігати добрі взаємини з можновладцями. Ну то й що, як та дама побувала в маєтку?.. Треба догоджати впливовим друзям — тоді в них можна просити чого завгодно, а родичам від цього тільки користь. Нічого поганого там не було — не слухайте всякі брехні. З ними їздив Насйональ, а це чоловік порядний, я його добре знаю.

Уперше лимар похвалив бандерильєро. Шуряк крутився в домі майже весь час, і його допомога була для Гальярдо неоціненною. Він умів заспокоїти жінок, оглушуючи їх своїм безугавним базіканням. Тореро не забарився віддячити шурякові. Справи Антоніо геть занепали, і він закрив свою крамничку, сподіваючись, що свояк виклопоче для нього якусь посаду. А тим часом матадор утримував його родину і врешті запропонував сестрі з чоловіком переселитись до них. Бідолашна Кармен менше нудитиметься, не почуватиме себе такою самотньою.

Одного дня матадорова дружина переказала Насйоналеві, щоб він прийшов. Вона хоче поговорити з ним. Передала її прохання жінка бандерильєро.

— Сьогодні вранці я зустріла Кармен. Вона йшла з церкви святого Хіля. Очі в сердешної геть запухли — мабуть, день і ніч плаче. Сходи провідай її… Бути за чоловіком-красенем! Яка то кара господня!

Кармен повела Насйоналя у чоловіків кабінет. Тут вони зможуть спокійно поговорити, сюди не загляне ні сеньйора Ангустіас зі своїм дошкульним язиком, ні свояк із зовицею, які, користуючись тим, що в родині еспади не все гаразд, розташувалися тут з усім виводком, як у себе вдома. Гальярдо пропадав у клубі на вулиці Змій. Уникаючи дружини, він тікав з дому і часто обідав з друзями в «Ерітаньї».

Насйональ сів на диван, похнюпився й крутив у руках капелюх, не зважуючись звести погляд на дружину свого маестро. Як вона змарніла! Під почервонілими очима залягли темні тіні. Щоки і кінчик носа здавалися покритими рожевим лаком — так були натерті носовичком.

— Розкажіть мені всю правду, Себастьяне. Ви добрий чоловік, найкращий Хуанів друг. Забудьте, як вас вилаяла тоді мати. Ви ж бо знаєте, вона жінка запальна, але добра. Покричала трохи й заспокоїлась. Не зважайте на неї.

Бандерильєро згідно кивав головою, чекаючи запитань. Про що саме хоче довідатися від нього сеньйора Кармен?..

— Розкажіть, як усе було в Рінконаді. Що ви бачили там, а як не бачили, то могли здогадатися?

Добрий, славний Насйональ! З яким благородним обуренням підвів він голову, радий, що може втішити цю бідолашну!.. Що він там бачив? Нічого поганого!

— Присягаюся рідним батьком, присягаюся своїми ідеями!

Насйональ не вагаючись присягнувся найсвятішим для нього — своїми переконаннями, — бо таки справді нічого не бачив. А як не бачив, то нічого й не сталося — робив він висновок, пишаючись своєю мудрою проникливістю.

— Я гадаю, вони просто друзі, тільки й усього… Може, раніше щось і було, цього я не знаю. Ходили чутки… Люди плещуть язиками… раді намолоти сім мішків гречаної вовни! Ви не зважайте, сеньє Кармен. Живіть і веселіться — іншої правди на світі нема!

Та Кармен допитувалася далі. То що ж усе-таки було в маєтку?.. Адже маєток — то її дім, і виходить, чоловік не просто зрадив її, а й учинив блюзнірство, завдав їй особистої образи. Ось що найдужче обурювало Кармен.

— Ви гадаєте, я зовсім дурна, Себастьяне? Я все бачу. Відколи він почав задивлятись на цю сеньйору — не знаю, як там у них усе почалося, — я відразу помітила — з Хуаном діється щось не те. А того дня, коли він убив на її честь бика і прийшов додому з діамантовим перснем, я зрозуміла, які між ними взаємини, і мені хотілося схопити той перстень і затоптати його в землю… Відтоді я знаю про все… про все! Завжди знайдуться люди, що принесуть тобі плітку — їм приємно, коли хтось мучиться. А ті двоє і не ховалися, на очах у всіх їздили верхи, ніби вони подружжя, ніби двоє циганів, що мандрують від ярмарку до ярмарку. Коли ми жили в маєтку, мені розповідали про все, що робить Хуан, та й у Санлукар чутки доходили…

Побачивши, що схвильована Кармен ось-ось заплаче, Насйональ поквапився перебити її:

— І ви вірите в ці брехні, дитино? Невже не розумієте, що все це вигадки? Люди заздрять вам і тому бажають лиха.

— Ні, я Хуана знаю. Ви гадаєте, він зраджує мене вперше?.. Такий він є, й іншим ніколи не стане. Будь прокляте це ремесло, що робить чоловіків божевільними! Уже через два роки по тому, як ми побралися, він завів шури-мури з дівчиною, що торгувала м’ясом на ринку. Як я страждала, коли довідалася про це!.. Але й словом не прохопилась, і він досі думає, ніби я нічого не знаю. А потім — скільки їх у нього було! Танцівниці з кафешантанів, потіпахи, що вештаються по тавернах, і навіть повії з домів розпусти… Годі порахувати, скільки їх пройшло крізь його руки, — десятки! — і я мовчала, аби тільки зберегти мир у домі. Але ця, що в нього тепер, зовсім не така, як інші. Хуан схибнувся на ній. Він наче здурів, і я знаю, що принижувався хтозна-як, аби тільки ця жінка не витурила його за двері, згадавши, що вона вельможна дама і не личить їй водитися з тореро… Тепер вона поїхала. Хіба ви не знаєте? Атож, поїхала, бо в Севільї вона, бачте, знудилася. Мені розповідають усе. Поїхала, навіть не попрощавшися з Хуаном, і коли він прийшов до неї другого дня — двері замкнені. І ось тепер він никає, як хворий кінь, ходить із друзями, а в самого обличчя, мов у мерця, і п’є з розпуки, додому ж вертається, як побитий. Ні, він не забуває тієї жінки. Сеньйор, бачте, пишався, що його кохає така висока пані, і тепер, коли вона покинула його, дуріє з горя. Ох, який же він мені осоружний! Він мені більше не чоловік, ми з ним стали чужі одне одному. Майже не розмовляємо, лише вряди-годи перемовимося словом, та й то ворожим. Ніби незнайомі люди. Я сплю нагорі сама, а він — унизу, в кімнаті, що виходить у патіо. І бог свідок — ми вже ніколи не будемо разом! Досі я все прощала йому: мовляв, таке вже їхнє кляте ремесло, нікуди від цього не дінешся, адже тореро переконані, що всі жінки упадають за ними… але тепер я не хочу навіть дивитися на нього, такий він мені бридкий.

Вона говорила збуджено, очі її палали ненавистю.

— Ох, ця жінка! Що вона з ним зробила!.. Його годі впізнати! Водиться тепер тільки з високим панством, а люди з нашого передмістя та бідняки Севільї — давні друзі, і вони ж так підтримували його спочатку, — невдоволені, що він гордує ними, і коли-небудь освистять його за де на арені. Гроші течуть до нас у дім річкою — не порахуєш. Хуан сам не знає, скільки їх у нього. Та на догоду своїм новим приятелям він часто грає в карти, багато програв, отож гроші в одні двері пливуть, а в другі — витікають. Я мовчу, адже заробляє їх він. Але на витрати по маєтку нам уже довелося позичати в дона Хосе та й за оливняки, куплені цього року, теж заплачено чужими грішми. Майже все, що він заробить у нинішньому сезоні, піде на сплату боргів. А як станеться лихо і йому доведеться покинути своє ремесло, як багатьом іншим тореро?.. Він і мене хотів би переробити на свій копил. Коли повертався додому від своєї доньї Соль, отого чорта в спідниці, йому, бачте, впадало в очі, що ми з мамою вдягнені надто скромно, бо ходимо в халатах та шалях, як усі жінки нашого передмістя. І він примусив мене носити оці капелюшки, замовлені в Мадриді, а вони ж мені, я знаю, зовсім не личать, і я схожа в них на мавпу, що танцює під катеринку. Хіба можна їх рівняти з нашою прегарною мантильєю!.. І, нарешті, він купив отой диявольський повіз — автомобіль, у якому я завжди тремчу від страху і задихаюсь від смороду. Якби його воля, він би й на бідолашну маму надів капелюха з півнячими перами. У нього все на думці та жінка, тож і нас йому кортить зробити схожими на неї. Він пустий хвалько і вважає, що ми ганьбимо його.

Бандерильєро обурився. Ну, це вже неправда. Хуан добрий, він любить свою родину і робить усе це тільки заради них, бо хоче, щоб жили вони в розкошах і достатку.

— Хай там який є Хуанільйо, сеиьє Кармен, але щось треба йому й пробачити… Подумайте лишень, скільки жінок, дивлячись на вас, помирають від заздрощів! Це ж не жарти — бути дружиною найвідважнішого матадора, загрібати пригорщами гроші, жити в такому чудовому будинку і бути повновладною господинею в домі — адже маестро дає вам повну волю в усьому!

На очах у Кармен затремтіли сльози, і вона втерла їх хустинкою.

— Краще бути дружиною простого шевця. Як часто я про це думала! І чом Хуан не взявся за ремесло свого батька, чому його потягло до цих клятущих биків!.. Я була б куди щасливіша, якби, накинувши на себе благеньку мантилью, носила йому обід у підворіття, а він шив би чоботи, як шив усе життя його батько. Тоді б не вішалось йому на шию стільки потіпах, він був би лише моїм. Жили б ми скромно, але щонеділі вбиралися б по-святковому й ішли до таверни… А скільки страху натерпілась я через биків — щоб вони повиздихали всі! Хіба це життя? Грошей у нас справді багато, але повірте, Себастьяне, вони, як отрута, і що більше їх у домі, то тяжче в мене на душі. Нащо мені ці капелюшки, ця розкіш?.. Люди гадають, я бозна-яка щаслива і заздрять мені, а я не можу відвести очей від бідних жінок, що живуть у злиднях, зате мають на руках дитинку, і коли їм буває тяжко, глянуть на усміхнене личко малого, самі засміються і забудуть про своє горе… Ох, діти, діти! Ось у чім моє лихо. Якби в нас було хоч одне малятко!., Якби Хуан бачив у домі своє рідне дитя, свою кров! Племінники — зовсім не те…

Кармен плакала, сльози котилися по її запалених почервонілих щоках, змочували зім’яту хусточку. Це було горе безплідної жінки, яка заздрить щасливій материнській долі, розпач дружини, що втрачає чоловіка, і чим тільки не пояснює його збайдужіння, але в глибині душі переконана: він розлюбив її за те, що вона не може народити йому дитину, яка поєднала б їх!., Кармен уже змирилася з думкою, що мрія її нездійсненна, і тепер вона заздрісно дивилася на свого мовчазного співрозмовника — адже доля щедро обдарувала його тим, чого їй так палко хотілося.

Похиливши голову, бандерильєро попрощався з Кармен і подався шукати маестро. Він побачив його на порозі клубу Сорока п’ятьох.

— Хуане, я оце розмовляв із твоєю дружиною. Дома в тебе що далі — то гірше. Ти повинен заспокоїти її, помиритися з нею.

— Будь воно все прокляте! До чортів і її, і тебе, і мене разом з вами. Дай боже, щоб у неділю бик підняв мене на роги, і все скінчилося б! Це не життя, а каторга!..

Він був напідпитку. Його гнітила похмура мовчанка вдома, та ще дужче страждав він (хоча нікому в цьому не признався б), що донья Соль поїхала, не попрощавшись, не залишила йому навіть коротенької записки. Його просто виставили за двері — мов служника, а то й гірше, Він навіть не знав, куди подалася ця жінка. Маркіза мало цікавили подорожі племінниці. Навіжена, що з неї візьмеш! Дядька вона теж не попередила про свій раптовий від’їзд, але він і гадки не мав турбуватися. Не загубиться, колись та пришле звістку з якоїсь «екзотичної» країни, куди завела її скороминуща примха.

Вдома Гальярдо не приховував свого розпачу. Роздратований мовчанкою дружини, яка не підводила на нього очей або дивилась ворожим поглядом, не озивалася й не відповідала на його запитання, матадор якось не витримав:

— Будь проклята моя доля! Бодай у неділю штрикнув мене Міурин бик та й принесли мене додому на ношах!

— Не кажи такого, поганцю! — скрикнула донья Ангустіас. — Не спокушай бога, а то й справді накличеш біду.

Але тут, користаючись нагодою зайвий раз полестити матадорові, втрутився шуряк:

— Не зважайте на нього, мамо, — мовив він, як завжди, повчально. — Нема такого бика, щоб дістав його рогом. Скоріше Хуан обламає йому обидва!..

У неділю Гальярдо мав виступити в останній кориді цього сезону. Прокинувшись уранці, він, як на диво, не відчув ні невиразного страху, ні забобонної тривоги, що завжди мучили його перед коридою. Одягся весело, відчуваючи нервове збудження і приплив сил. Яка це втіха — кружляти по арені, посипаній жовтим піском, вражаючи своєю спритністю та відвагою багатотисячний натовп!.. Справжня радість тільки в його мистецтві; воно дає йому славу і гроші. Усе інше, — родина, любовні пригоди, — лише ускладнює життя і завдає прикрощів. Сьогодні він покаже, як треба бити шпагою!.. Почував себе іншою людиною, могутнім, мов казковий велетень, — ні страху, ні тривоги. Йому не терпілося якомога скоріше вирушити до цирку, а досі ж він завжди намагався відтягнути цю фатальну мить. Сьогодні він відіграється на биках і за домашні прикрощі, і за втечу коханки, що так вразила його самолюбство!

Коли під’їхала карета, Гальярдо твердим кроком перейшов патіо. Сьогодні він навіть не подивився на схвильованих жінок, які ойкали та зітхали. Кармен не вийшла. Пхе, жінки!.. Вони тільки й здатні отруювати життя. Лише серед чоловіків знайдеш вірного друга, тільки в їхньому товаристві можна повеселитись. Взяти хоча б шуряка. Он він крутиться перед дзеркалом, збирається до цирку й оглядає на собі новісінький перешитий на нього костюм Хуана. Нехай він блазень і базіка, але на нього можна покластися. Цей ніколи не їв його поїдом.

— Ти сьогодні гарніший, аніж Роже де Флор, — весело пожартував маестро. — Сідай у карету, я тебе підвезу до Цирку.

Сяючи від гордощів, шуряк умостився поруч із славетним родичем. Нарешті він проїде вулицями Севільї в екіпажі квадрильї, і всі побачать його серед шовкових плащів та гаптованих золотом і сріблом костюмів тореро.

Амфітеатр був переповнений. На цю останню осінню кориду стеклися люди не лише з міста, а й з довколишніх сіл. На сонячному боці було повно селян.

З першої ж миті проявилося нервове збудження Гальярдо. Він не міг спокійно стояти біля бар’єра, раз у раз вибігав назустріч бикові, дражнив його плащем, і пікадори ніяк не могли дочекатися, коли бик кинеться на їхніх жалюгідних шкап.

Відчувалося, що публіка настроєна до тореро не дуже прихильно. Йому плескали, як і завжди, але аплодисменти та вигуки захвату частіше лунали на затінених місцях амфітеатру, де рівними рядами біліли капелюхи, і дуже рідко на місцях, освітлених сонцем, де хвилювалася галаслива й строката юрма людей, багато з яких поскидали піджаки і сиділи в самих сорочках.

Гальярдо відчував небезпеку. Досить йому хоч раз дати маху, і Половина публіки підхопиться на ноги й горлатиме, осипаючи його лайкою і називаючи невдячним до тих, хто створив йому славу.

Першого бика Хуан убив без особливого блиску. Як і завжди, він сміливо кинувся прямо на роги, але шпага попала в кістку. Шанувальники Гальярдо підтримали його оплесками. Удар було нанесено влучно, і матадор не винен, що його зусилля пропали марно. Хуан знову пішов на бика і вдарив удруге: шпага встромилася не глибше, ніж першого разу, а бик, рвонувшись за мулетою, труснув головою і віджбурнув її далеко вбік. Тоді Гальярдо взяв у Гарабато нову шпагу й повернувся на середину арени. Бик чекав на нього, міцно впершись ногами в землю; шия його була залита кров’ю, а заслинена морда майже торкалась піску.

Тримаючи мулету перед очима в бика, маестро спокійно відкинув шпагою бандерильї, що стриміли в загривку. Зараз він повалить тварину «ударом у голову»… Кінчиком леза Гальярдо намацав між рогами чутливе місце і щосили натиснув; бик стрепенувся від болю, але встояв на ногах і могутнім помахом голови відкинув шпагу.

— Раз! — пролунав на сонячному боці глузливий багатоголосий вигук.

А будь воно прокляте!.. І чого ці люди такі несправедливі до нього?

Гальярдо знову націлився в голову й ударив, цього разу влучно. Вражений у життєвий центр мозку, бик упав як підкошений; роги його зарились у пісок, а ноги задерлися вгору й застигли.

Глядачі в затінених рядах зааплодували із шляхетною стриманістю, а з сонячного боку почулися свист і лайка:

— Лакиза!.. Аристократ!

Гальярдо повернувся до крикунів спиною і салютував своїм шанувальникам шпагою та мулетою.

Він був прикро вражений лайкою простолюдинів, що досі ставилися до нього прихильно, і гнівно зціплював кулаки.

«Чого цим людям від мене треба? Чи я винен, що мені попався поганий бик? Це все підступи ворогів».

Більшу частину кориди Гальярдо простояв біля бар’єра, зневажливо поглядаючи на товаришів по ремеслу, які виступали після нього, переконаний, що це вони підстроїли його невдачу.

Він проклинав бика та його хазяїна. І треба ж було, щоб якраз сьогодні, коли Хуан наготувався приголомшити публіку своєю майстерністю, проти нього випустили цю зловмисну тварюку! Постріляти б усіх скотарів, що вигодовують таких виродків!

Коли знову настала його черга виходити на арену зі шпагою й мулетою, Гальярдо звелів, щоб Насйональ та ще один з його підручних заманили бика плащами ближче до тих рядів, де сидів простолюд.

Він знав публіку. Треба улестити «громадян» на сонячному боці, галасливу і грізну юрму, що навіть на кориді не забувала про класову ненависть, але напрочуд легко переходила від свисту до оплесків, коли хоч трохи потішити її самолюбство.

Два тореро з Хуанової квадрильї замахали плащами перед биком і побігли до освітлених сонцем рядів, заманюючи звіра за собою. Побачивши цей маневр, здивовані глядачі на дешевих місцях весело заворушилися й загомоніли. Найцікавіша подія — смерть бика — відбудеться тут, на очах простолюду, а не з протилежного кінця арени, як це звичайно траплялося на догоду багатіям, що сиділи в затінку.

Опинившись на сонячному боці арени, бик розглянувся навколо й побачив здохлого коня. Низько нахиливши голову, він, мов ганчірку, підхопив на роги жалюгідну тушу; з розпореного черева бризнув кізяк і повивалювалися кишки. Віджбурнувши понівечене падло, бик відступив назад, але якось нерішуче. Незабаром повернувся до туші і став обнюхувати її, голосно форкаючи та штрикаючи рогами роздерте черево, а публіка тим часом заходилась реготом. Глядачів смішила тупа впертість розлюченої тварини, що знов і знов кидалась на дохлятину.

— Ану дай йому перцю! Так його, так! Молодець! Ач який дужий!

Та ось публіка перестала дивитися на бика, і всі погляди звернулись на Гальярдо; граційно вигнувши стрункий стан і пругко погойдуючись, він ішов через арену невеличкими кроками — в одній руці згорнена мулета, у другій шпага, якою він вимахував, мов ціпком.

Глядачі на сонячному боці зааплодували, дякуючи матадорові за увагу.

— Тепер вони всі твої! — мовив Насйональ, що стояв неподалік з плащем напоготові.

Юрма вимахувала руками, звідусіль лунали голоси! «Сюди, сюди!» Кожен хотів, щоб Гальярдо убив бика саме перед його лавою, боячись прогавити хоча б один рух матадора, Тисячі голосів кликали еспаду — і він завагався.

Поставивши ногу на приступку бар’єра, Хуан прикидав, Де йому найзручніше заколоти бика. Треба заманити його трохи далі, бо тут заважає туша здохлого коня та розкидані навколо кишки.

Він уже повернувся до Насйоналя, щоб наказати йому відвести бика, коли раптом почув за спиною знайомий голос. У першу мить тореро не згадав, де він уже чув цей голос, але відразу несамохіть обернувся.

— Добридень, сеньйо Хуане… Ось коли ми побачимо, як по-справжньому вбивають бика!

У першому ряду, за натягнутою над другим бар’єром линвою, спершись ліктями на згорнуту куртку й обхопивши долонями кругле, акуратно поголене обличчя, затінене низько насунутим капелюхом, сидів чоловік у самій сорочці. Він мав вигляд добродушного селянина, що прийшов до міста подивитися кориду.

Матадор упізнав його. То був Плюмітас.

Він дотримав обіцянки і прийшов подивитися на виступ Гальярдо, сміливо з’явився серед дванадцяти тисяч глядачів, ризикуючи, що його впізнають. Еспада подумки подякував розбійникові за таку відданість і довіру.

Яка відчайдушна зухвалість! З’явитися в Севільї і зайти до цирку, опинитися далеко від гір та пустельних рівнин, де так легко захищатись від ворогів, відмовитися від своїх єдиних друзів — коня та карабіна — і все заради того, щоб побачити, як Гальярдо вбиває биків! Обидва вони сміливці, але до Плюмітаса йому далеко.

Матадор подумав також, що маєток його цілком у руках розбійника, що спокійно жити на селі можна тільки бувши в злагоді з цим незвичайним чоловіком, і вирішив убити бика на його честь.

Він усміхнувся розбійникові, який дивився на нього спокійним поглядом, скинув берет і, не відриваючи очей від Плюмітаса, вигукнув у бік розхвильованого натовпу:

— На вашу честь!

Матадор кинув берет у публіку, і десятки рук жадібно потяглися, щоб заволодіти священною річчю.

По знаку Гальярдо Насйональ, вимахуючи плащем, підманив бика ближче.

Матадор розгорнув мулету, і тварина, сопучи та форкаючи, промчала під червоним клаптем.

— Оле! — ревнула юрба, що простила своєму улюбленцеві і тепер вітала кожен його рух.

Матадор дражнив і дражнив бика мулетою під безугавні вигуки натовпу. Глядачі були всього за кілька кроків і раз у раз давали йому всякі поради. Стережися, Гальярдо! Бик ще не виморений. Не ставай між ним і бар’єром! Дивися, щоб було куди відступити.

А найзавзятіші, навпаки, підохочували тореро:

— Ану покажи йому, хто ти такий!.. Ти ж це вмієш… Р-раз! Удар — і бик готовий!

Е, ні, ця тварюка надто велика й розумна і так просто в нею не впоратись. Кінська туша, що лежала неподалік, збуджувала бика, і він весь час поривався туди, ніби одурманений смородом із розпореного черева.

Кидаючись то за мулетою, то до коня, бик нарешті стомився і застиг нерухомо, впершись ратицями в пісок. Здохлий кінь лежав якраз за спиною в Гальярдо. Становище досить складне, але він виходив переможцем і за гірших обставин.

Бик стояв дуже зручно, і треба було нападати негайно. Публіка заохочувала матадора. Глядачі за другим бар’єром посхоплювалися на ноги й подалися вперед, щоб не прогавити найменшої подробиці, коли настане вирішальна мить; серед них тореро впізнав багатьох любителів із простолюду, які останнім часом збайдужіли до нього, а тепер знову палко аплодували йому, зворушені, що він виявив таку увагу до «народу».

— Не лови гав, хлопче… ану покажи справжній удар… Вперед!

Гальярдо ледь повернув голову, щоб привітати Плюмітаса; той сидів, так само спершись ліктями на куртку й обхопивши долонями усміхнене, кругле, як місяць, обличчя.

— На вашу честь, друже!..

Матадор підняв шпагу і наготувався до вирішального удару, але в ту саму мить земля задвигтіла і його відкинуло далеко вбік. Гальярдо здалося, що арена під ним провалюється; його оповила густа чорна темрява, а над головою із страшним ревом пролетів ураганний смерч. Матадорове тіло засмикалося в болісних корчах; голова гуділа й розколювалась; смертельна мука здавила груди… і він полетів у похмуру бездонну прірву, у чорну ніч небуття…

У ту саму мить, коли Гальярдо наготувався вдарити шпагою, бик несподівано рвонувся вперед, приваблений смородом, що йшов від кінської туші, яка була в тореро за спиною. Від могутнього удару вбрана в шовк і золото людина впала й покотилася тварині під ратиці. Бик не настромив матадора на роги, але зі страшною силою буцнув його лобом. Могутня голова, увінчана грізними рогами, вдарила людину, як важезний кістяний молот.

Тепер бик бачив перед собою тільки здохлого коня, але, відчувши під ногами якусь перешкоду, він миттю забув про понівечену тушу і шалено накинувся на блискучу ляльку, що лежала на піску. Підчепив її рогом, підкинув угору, віджбурнув на кілька кроків і наготувався кинутись на свою жертву втретє.

Усе сталося блискавично. Приголомшена публіка мовчала, затамувавши подих. Він уб’є тореро! А може, вже й убив!.. Зненацька у тривожній тиші пролунав крик, що водночас вихопився з усіх горлянок. Між звіром і жертвою майнув червоний клапоть; чиїсь могутні руки майже накинули плащ на роги, засліпивши тварину. То в пориві розпачу стрибнув на бика Насйональ, ладний загинути під рогами, але прикрити свого маестро. Спантеличений новою перешкодою, бик одвернувся од непритомного матадора і кинувся на червону шматину. Бандерильєро опинився між рогами і став бігцем задкувати, вимахуючи плащем. Він не знав, як виплутається з цього небезпечного становища, але радів, що заманює бика усе далі від пораненого.

Захоплена новим видовищем, публіка майже забула про матадора. Здавалося, Насйоналеві не пощастить уникнути загибелі, ухилитися від грізних рогів. Чоловіки кричали, ніби криком можна було врятувати бандерильєро, жінки відверталися від арени, заламуючи руки і задихаючись від хвилювання. Але Насйоналеві вдалося таки відскочити вбік, якраз коли бик пригнув голову, щоб підхопити його на роги, і засліплений люттю звір промчав мимо, метляючи пошматованим червоним плащем.

Хвилювання вилилося в бурхливі оплески. Мінлива юрба, що під враженням моменту забувала про все, тепер вітала подвиг Насйоналя. То був один із найславніших днів у його житті. Аплодуючи бандерильєро, публіка майже забула про Гальярдо, що лежав на піску. Кілька тореро та служителів цирку підняли матадора й понесли з арени. Голова його звисала, як у неживого.

Надвечір у місті тільки й говорили що про поранення Гальярдо, найнебезпечніше за все його життя. В багатьох містах вийшли термінові випуски газет; уся іспанська преса писала про цю подію. В усі кінці країни полетіли телеграми — ніби відбувся замах на життя високого державного діяча.

На вулиці Змій ходили страшні чутки, розцвічені палкою південною фантазією. Хтось повідомив, ніби бідолашний Гальярдо щойно помер. Він, мовляв, сам бачив його на кушетці в лазареті цирку, білого, як папір, з хрестом у руках. За іншою версією, справи були трохи кращі: Гальярдо живий, але помре з хвилини на хвилину.

— В нього ушкоджені і серце, і очерев’я — геть усе! Бик подірявив його, як сито.

Перед цирком вартував наряд поліції, щоб люди, які стояли, очікуючи новин, не набивалися в лазарет. Натовп біля вхідної брами зростав і зростав. Кожного, хто виходив, розпитували про стан матадора.

Кілька разів з’являвся Насйональ, ще в костюмі тореро, роздратований і похмурий. Він сердито кричав, щоб приготували ноші — треба якомога скоріше перенести матадора додому.

Побачивши бандерильєро, люди миттю забували про пораненого і бучно вітали героя дня.

— Сеньйо Себастьяне, ви сьогодні були просто чудовий. Якби не ви!..

Але Насйональ був байдужий до привітань. Нічого особливого він не зробив. Усе це… химери. До чого тут він, коли бідолашний Хуан зараз на волосинку від смерті.

— То як він там, сеньйо Себастьяне? — спохопившися, питали люди.

— Дуже кепсько. Оце тільки прийшов до тями. Нога роздроблена, під пахвою рана, весь потовчений… Бідолаха між життям і смертю… Зараз понесемо його додому.

Уже споночіло, коли Гальярдо винесли на ношах із брами. Натовп мовчки посунув слідом. Дорога була неблизька. Насйональ ішов з плащем через руку, вирізняючись своїм блискучим костюмом тореро на тлі скромно вбраного простолюду. Раз у раз він нахилявся над клейонкою, що вкривала ноші, й наказував носіям спинитись на перепочинок.

Позаду йшли лікарі цирку, а поруч із ними маркіз де Морайма та дон Хосе. Повірений Гальярдо був ледь живий від хвилювання, і товариші з клубу Сорока п’ятьох підтримували його попід руки. Багаті сеньйори ішли в цій сумній процесії впереміш із обшарпаними бідняками — їх об’єднувало спільне горе.

Усі були такі приголомшені, ніби сталося велике національне лихо, перед лицем якого стирається всяка різниця між багатими й убогими.

— Яке нещастя, сеньйо маркізе! — мовив, звертаючись до Морайми, товстощокий білявий селянин з перекинутою через плече курткою.

Уже двічі він рішуче відтручував одного з носіїв і підставляв своє плече під ноші. Маркіз приязно поглянув на білявого селянина: мабуть, один із тих хлопців, що часто вітаються з ним на дорогах.

— Еге ж, хлопче, велике нещастя.

— Ви гадаєте, він помре, сеньйо маркізе?..

— Боюся, що так, як не станеться чуда. Він весь потовчений.

На обличчі незнайомця відбився глибокий сум, і маркіз поклав йому на плече руку, ніби дякуючи за участь у спільному горі.

Перед будинком Гальярдо відбулася тяжка сцена. З патіо долинали Жалібні зойки. На вулиці зібрався цілий натовп сусідок та приятельок. Вони голосили і рвали на собі Коси, гадаючи, що Хуанільйо вже мертвий.

Пікадор Потахе з товаришами змушений був стати у воротях і щедро роздавати штурхани, стримуючи юрму, яка сунула за ношами прямо в будинок. Вулиця вирувала людьми, вони гули, як бджолиний рій, обговорюючи новішу. Усі дивилися на дім Гальярдо, прагнучи вгадати, що діється за його стінами.

Ноші занесли до кімнати, яка виходила в патіо, і матадора з великою обережністю переклали на ліжко. Він був увесь обмотаний бинтами, кров сочилася крізь марлю, стояв гострий запах йодоформу. Від бойового костюма на Гальярдо лишилася тільки одна рожева панчоха. Білизна була подерта або порізана ножицями.

Розтріпана і сплутана колета звисала на шию, обличчя було біле, як облатка. Відчувши, що хтось торкнувся його руки, поранений розплющив очі і, побачивши Кармен, кволо всміхнувся. Вона здавалася ще білішою, ніж Хуан, а її сухі очі та помертвілі губи видавали такий жах, ніби чоловік доживав останні хвилини.

Поважні сеньйори, друзі матадора, вирішили обережно втрутитися. Так не годиться, Кармен мусить вийти. Адже пораненому зробили тільки першу перев’язку, і лікарям треба ще чимало потрудитися.

Зрештою друзі дому таки виштовхали Кармен з кімнати. Поранений очима покликав Насйоналя, і той схилився над ліжком, намагаючись розібрати ледь чутний шепіт маестро.

— Хуан каже, щоб послали телеграму доктору Руїсові, — прошепотів бандерильєро, вийшовши в патіо.

Повірений Гальярдо, задоволений зі своєї завбачливості, сказав, що він послав телеграму докторові Руїсу ще вдень, коли зрозумів, яке тяжке поранення дістав матадор. Лікар уже, напевне, в дорозі і завтра вранці буде тут.

Потім дон Хосе знову звернувся з розпитуваннями до лікарів, які зробили Гальярдо першу перев’язку в цирку. Бачачи, що тореро прийшов до тями, лікарі висловили надію, що він житиме. Його дужий організм таїть у собі невичерпні сили!.. Найстрашніше — це струс, якого він зазнав, інший би відразу випустив дух від такого удару. Але потерпілий уже опритомнів, хоча ще дуже кволий. Ну, а рани не такі вже й страшні. Та, що в боці, легко загоїться, може, тільки рука втратить колишню спритність, з ногою, на жаль, справи куди серйозніші. Кістка потрощена, і Гальярдо може на все життя залишитись кульгавим.

Дон Хосе, який кілька годин тому, коли всі вважали смерть Гальярдо неминучою, доклав усіх зусиль, щоб зберегти витримку, тепер страшенно схвилювався. Як, його матадор буде кульгавим?.. То він не зможе виступати на арені?..

Дона Хосе обурив спокій, з яким лікарі повідомили, що Гальярдо, мабуть, доведеться покинути своє ремесло.

— Це неможливо! Вам здається логічним, що Хуан житиме й не битиметься з биками?.. Хто ж його замінить? Повторюю, це неможливо! Перший матадор світу!.. А ви хочете, щоб він перестав виступати!

Усю ніч дон Хосе, хлопці з квадрильї та шуряк Гальярдо просиділи біля ліжка пораненого. Лимар раз у раз бігав на другий поверх утішати жінок і відмовляти їх від наміру прийти в кімнату хворого. Треба коритися лікарям і не хвилювати Хуана. Він ще дуже кволий, і ця кволість викликає в лікарів більші побоювання, ніж рани.

Коли розвиднілось, дон Хосе побіг на вокзал. Прибув мадридський експрес, а в ньому доктор Руїс. Він вийшов із вагона без ніякого багажу, одягнений, як завжди, недбало, посміхаючись у рудувато-сиву бороду; коротенькі ніжки переступали швидко-швидко, а випнуте черево, схоже на черево Будди, розмірено коливалося під просторим жилетом. Звістка про нещасливий випадок застала його в Мадриді, він саме повертався додому з кориди молодих бичків, влаштованої, щоб показати публіці одного хлопця з Вентас. Потішне було видовище, сміх, та й годі… І лікар весело реготав, згадуючи про ту кумедну кориду, ніби й не було безсонної ночі в поїзді, ніби він геть забув, з якою метою сюди приїхав.

Тільки-по доктор Руїс переступив поріг, як Гальярдо відразу прийшов до тями, хоч і був ще дуже кволий. Він розплющив очі, впізнав лікаря і радісно, й довірливо всміхнувся. Руїс пошепотівся в кутку з лікарями, які надали тореро першу допомогу, і з рішучим виглядом підійшов до хворого.

— Не падай, хлопче, духом, ти житимеш. Тобі пощастило!..

І додав, звертаючись до колег:

— Ох і живучий же цей Хуанільйо! Інший на його місці вже не завдавав би нам ніякого клопоту.

Доктор Руїс уважно оглянув пораненого. Шпортонуло рогом добряче, але в своїй практиці він бачив і не таке!.. Коли йшлося про «звичайні», як він казав, захворювання, доктор Руїс завжди вагався, перш ніж поставити діагноз. Але рани від бичачих рогів були його спеціальністю, і лікар знав, що навіть найстрашніші з них можуть загоїтися. Мабуть, роги, які нещадно шматують тіло тореро, мають водночас невідомі нам цілющі властивості.

— Хто не помер одразу на арені, — казав доктор Руїс, — вважай, урятований. Одужання для нього — лише питання часу.

Цілих три дні терпів Гальярдо тяжкі операції; він стогнав від лютого болю, бо наркозу його ослаблений організм міг не витримати. Доктор Руїс витяг із пораненої ноги кілька скалок потрощеної гомілки.

— Хто сказав, що ти залишишся калікою і більше не виступатимеш? — весело гукнув лікар, задоволений зі своєї вправності. — Ти ще битимешся з биками, сину, і публіка не раз вітатиме тебе оплесками.

Повірений підтакував лікареві. Атож, атож. Не може того бути, щоб цей відважний хлопець, перший матадор світу, так безглуздо зійшов з арени…

За наказом доктора Руїса, родина матадора тимчасово перебралася в дім дона Хосе. Жінки тільки заважають, а під час операції їхню присутність просто неможливо терпіти. Досить було Хуанові застогнати, як у відповідь чулися жалібні зойки матері та сестри, а Кармен доводилося втримувати силоміць, бо вона, як божевільна, поривалась до чоловіка.

Горе до невпізнання змінило матадорову дружину: Кармен забула про всі колишні кривди. Тепер її мучили докори сумління, і вона гірко плакала, вважаючи себе винною в нещасті, яке спіткало чоловіка.

— Це моя провина, я знаю, — в розпачі казала вона Насйоналеві. — Скільки разів він повторював: «Настромив би мене бик на роги — та й по всьому!» Я була поганою дружиною… Я отруювала йому життя…

Марно бандерильєро розповідав усе з найменшими подробицями, запевняючи Кармен, що нещастя сталося цілком випадково. Ні, Хуан шукав смерті, вона певна цього, і якби не Себастьян, його винесли б з арені неживим.

Коли останню операцію було зроблено, родина повернулась додому.

Кармен зайшла до кімнати хворого, ступаючи навшпиньках і опустивши очі, ніби соромилася своєї колишньої ворожості.

— Як ти себе почуваєш? — спитала, взявши Хуанову руку в обидві долоні.

Так вона і стояла, мовчазна, боязка, перед ліжком пораненого, від якого не відходили доктор Руїс та друзі тореро.

Якби в кімнаті нікого не було, Кармен, мабуть, упала б перед чоловіком навколішки і просила б у нього прощення. Бідолашний! Це вона своєю безсердечністю довбла його до розпачу, навіяла йому думку про смерть. Та нехай вія про все забуде. І Кармен дивилася на нього з материнською ласкою й некорисливою любов’ю. Уся її проста душа світилася в цьому ніжному погляді.

Стільки натерпівшись, Гальярдо ніби поменшав, зблід, став кволий і боязкий, мов дитина. Куди й подівся безстрашний хлопець, що вражав публіку відчайдушною сміливістю. Він нарікав, що змушений лежати, що не може навіть поворухнути ногою, яка стала важка, мов налита свинцем. Здавалося, він утратив мужність, перенісши без наркозу кілька тяжких операцій, і стогнав тепер від найменшого болю.

Кімната Гальярдо стала ніби клубом, де збиралися найвідоміші севільські любителі. Дим від сигар змішувався з гострим духом йодоформу та інших ліків. На столах поміж флаконами, пакетами вати та рулонами бинтів стояли пляшки вина — частування для відвідувачів.

— Пусте! — кричали друзі, прагнучи підбадьорити тореро своїм галасливим оптимізмом. — Місяців за два ми побачимо тебе на арені. Ти попав у надійні руки. Доктор Руїс чудеса творить.

Лікар також був веселий.

— Він у нас молодець. Погляньте-но, уже палить. А якщо хворий закурює, то він уже не хворий!..

До пізньої ночі засиджувалися біля пораненого дон Хосе й тореро з Хуанової квадрильї. Заходячи в кімнату, Потахе завжди намагався сісти ближче до столу, щоб пляшки були під рукою.

Розмова між Руїсом, повіреним та Насйоналем завжди крутилася навколо бою биків. Розмовляти з доном Хосе про щось інше було неможливо. Обговорювали вади кожного матадора, сперечалися про їхні достойності, підраховували скільки хто заробляє, а прикутий до ліжка Гальярдо слухав їхні теревені або, заколисаний розмовою, поринав у дрімоту.

Найчастіше говорив один Руїс, а Насйональ ловив кожне його слово, дивлячись на лікаря захопленим поглядом. Скільки всього цей чоловік знає!.. Не раз бандерильєро, заворожений красномовністю доктора Руїса, відчував до нього не меншу довіру, ніж до свого вчителя дона Хоселіто, і запитував, коли ж буде революція.

— А тобі що до неї? Думай краще про биків, про те, як не напоротись бикові на роги, сподобатися публіці і заробити більше грошей.

Насйональ обурювався. Хоч він і тореро, але не заслуговує на таку зневагу. Він громадянин, як і всі інші, мав право голосу, і в день виборів на його думку зважають найвідоміші політичні діячі міста.

— Гадаю, я маю право на власні переконання. Мені так здається… Я член комітету своєї партії, он як… Звичайно, моя професія принизлива й реакційна, але вона не заважає мені мати свої погляди.

Насйональ уперто називав ремесло тореро реакційним, не звертаючи уваги на глузи дона Хосе. Хоч бандерильєро шанував повіреного, але тепер звертався тільки до доктора Руїса. Що не кажіть, лікарю, у всьому винний Фердінанд Сьомий*. То він звелів закрити університети й відкрити у Севільї школу тавромахії, і цим зганьбив мистецтво кориди, виставив його на посміховище.

— Будь він проклятий, тиран!

Говорячи про історію країни, Насйональ не відділяв політики від тавромахії і, з осудом говорячи про таких матадорів як Капелюхеро, — прихильників абсолютної монархії, — він з пошаною згадував сміливого Хуана Леона, який у часи абсолютизму кидав зухвалий виклик владі: оскільки лібералів називали тоді «чорними», він умисне виходив на арену в чорному костюмі і не звертав найменшої уваги на грізний рев публіки. Насйональ завзято обстоював свої погляди: тавромахія це варварський пережиток минувшини, але й серед тореро можна зустріти людей, гідних усілякої пошани.

— Звідки ти взяв, що корида — явище реакційне? — спитав лікар. — Ти славний хлопець, Насйоналю, наміри твої якнайкращі, але, при всьому тому, ти невіглас.

— Чиста правда! — вигукнув дон Хосе. У комітеті йому геть заморочили голову всякими лицемірними проповідями.

— Корида — явище прогресивне, — з посмішкою провадив лікар. — Збагнув, Себастьяне? Вона дуже пом’якшила звичаї нашої країни, витіснивши жорстокі розваги, яким віддавалися іспанці в давнину, у ті далекі часи, що про них весь час торочить тобі дон Хоселіто.

Не випускаючи з руки келиха, Руїс говорив і говорив, замовкаючи лиш для того, щоб ковтнути вина.

— Брехня, ніби корида існує з давніх-давен! Справді, в Іспанії вбивали биків для розваги, але кориди в сьогоднішньому розумінні не знали. Сід виїжджав проти бика із списом, як свідчать перекази. Рицарі — і маври, і християни — іноді розважалися в такий спосіб, але тореро-професіоналів тоді не було і биків не вміли вбивати благородно й красиво, згідно з чіткими правилами.

Лікар говорив далі про те, що протягом сторіч національне торжество іспанців зазнавало змін. Хоча бій биків влаштовували і в давнину, але в дуже рідкісних випадках, на честь якихось особливо урочистих подій: коли, наприклад, одружувалися королі, укладали мир або освячували нову каплицю при соборі. Відбувалися такі торжества нечасто, матадорів тоді не було. На арену виїздили верхи на своїх бойових конях ставні, вбрані у блискучий шовк кабальєро, щоб на очах у дам ударити бика списом. Якщо ж бик скидав вершника з коня, той вихоплював шпагу і з допомогою слуг убивав тварину як попало, не дотримуючись ніяких правил. Коли влаштовували народну кориду, на арену вибігав цілий натовп людей, які всім тлумом кидалися на бика, валили його з ніг і добивали кинджалами.

— Таких корид, як нині, тоді не знали, — провадив лікар. — Власне, то було полювання на диких биків. Воно й не дивно, бо за тих часів люди жили іншими турботами, віддавалися іншим розвагам, притаманним їхній добі, і не мали ніякої потреби вдосконалювати кориду.

Для войовничих іспанців була відкрита інша дорога до пригод і слави — в усіх кінцях Європи не втихали війни. До того ж у будь-яку мить можна було сісти на корабель і податися до Америки, де завжди були потрібні сміливі люди. і нарешті релігія часто влаштовувала для народу пишні видовища: людина втішалася, споглядаючи муки ближнього, від яких мороз ішов поза шкірою, та ще й отримувала задарма індульгенцію для своєї грішної душі. Хіба могли скромні ігрища з дикими биками зрівнятися з аутодафе — грандіозними спектаклями, на яких живцем спалювали людей? Найурочистіші торжества влаштовувала тоді інквізиція.

— Але настав день, — провадив доктор Руїс з тонкою посмішкою, — коли інквізиція почала занепадати. На цьому світі немає нічого вічного. Інквізиція померла від старості ще до того, як її скасували революційні закони. Вона стомилася жити: світ змінився, і її грандіозні вистави ставали такими же недоречними, як, скажімо, бій биків у Норвегії — серед снігів, під сірим північним небом. Інквізиції бракувало відповідного середовища. Вона стала соромитися спалювати людей і вже не наважувалась влаштовувати пишні аутодафе зі співом молитов, процесіями в безглуздих уборах, зреченням грішників абощо. Коли їй хотілося довести, що вона таки існує, грішника шмагали за зачиненими дверима — і все. Водночас іспанцям остогидло блукати світом у пошуках пригод, і вони стали сидіти вдома. Закінчилися війни у Фландрії та в Італії, завершилося завоювання Америки, куди плавом пливли наші відважні хлопці, і саме тоді виникає мистецтво кориди, будуються цирки й організовуються квадрильї тореро-професіоналів. Було розроблено чіткі правила бою, винайдено всякі прийоми для бандерильєро, вдосконалено останній удар шпагою — усе те, що ми сьогодні бачимо на арені. Простолюдові сподобалася нова розвага. З появою тореро-професіоналів корида стала демократичною. Замість аристократів-кабальєро на арену вийшли плебеї, що ризикують життям за гроші, і народ посунув у цирк юрмами, став єдиним його хазяїном. Адже там кожен сам собі пан, перший-ліпший голодранець може вилаяти зі свого місця представника влади, перед яким деінде тремтить від страху. Нащадки тих, хто побожно й замішувано споглядав, як підсмажують на кострищах єретиків та іудеїв, тепер галасливо й радісно вітають тореадора, що виходить на герць із биком, поєдинок, який лише вряди-годи закінчується смертю сміливця. Хіба ж це не поступ?

Руїс розвивав свою думку далі. В середині XVIII сторіччя, коли Іспанія сховалася вдома*, мов черепаха під панциром, відмовившись од війн у далеких краях та од завоювання нових колоній, коли за браком відповідного середовища пригасла нещадна жорстокість церкви, настала епоха розквіту мистецтва кориди. Войовничість народу, який прагнув слави й багатства, шукала нових шляхів. Жорстокість юрби, що сторіччями виховувалась на спогляданні тортур і призвичаїлась до грандіозних видовищ смерті, потребувала якогось виходу. Вона знайшла його б кориді, що прийшла на зміну аутодафе. Той, хто сто років тому пішов би воювати у Фландрію або зі зброєю в руках подався колонізувати пустельні простори Нового Світу, тепер ставав тореро. Побачивши, що більш нема чого завойовувати, — народ вигадав нову національну фієсту і в такий спосіб відкрив шлях до слави усім честолюбцям, наділеним мужністю і відвагою.

— Бій биків — це великий поступ, — вів далі доктор Руїс. — Гадаю, тут нема про що сперечатися. Тому я, хоч: і вважаю себе людиною передових поглядів, не соромлюся визнати, що корида мені до вподоби… Людині просто необхідно іноді скрашувати одноманітність свого життя гострою присмакою зла. Алкоголь також зло, і ми чудово знаємо, що вживати спиртне шкідливо, але майже усі п’ємо. Віддаючися час від часу варварським інстинктам, ми ніби набираємось нових сил, і нам стає легше тягти далі ярмо життя. Кожному з нас кортить коли-по-коли оглянутися назад і хоч трохи пожити, як наші далекі предки. Споглядаючи щось жорстоке, ми відчуваємо, як у глибині нашого єства зроджуються таємничі сили, і пригнічувати їх не годиться. Кажуть, ніби корида — варварське видовище. Згоден, але це далеко не єдина варварська розвага на світі. Потяг до диких і жорстоких забав — це людська недуга, від якої однаковою мірою страждають усі народи. Ось чому я обурююсь, коли бачу, як чужоземці показують на Іспанію пальцем, ніби лише в нас існують жорстокі і грубі народні розваги.

І доктор Руїс із благородним гнівом заговорив про безглузді верхогони, на яких люди гинуть куди частіше, ніж на арені в бою з биками; про цькування пацюків спеціально видресируваними собачками, влаштовувані для розваги культурної публіки; про сучасні спортивні ігри, після яких спортсменів виносять із переламаними ногами, пробитим черепом або розтовченим носом; про дуелі, єдиним приводом до яких найчастіше стає хворобливе прагнення до сумнівної слави.

— Люди, що в своїх країнах байдуже спостерігають, як падає на іподромі загнаний на смерть, покалічений скакун і вважають зоологічний сад неодмінною окрасою великого міста, ці самі люди, бачте, гірко оплакують наших биків і коней! — вигукнув Руїс.

Лікар гнівно осуджував тих, хто в ім’я цивілізації віддає анафемі бій биків, — Мовляв, це варварська і кривава розвага, — і в ім’я тієї ж таки цивілізації поселяє в зоопарках найшкідливіших і найнепотрібнішпх звірів, утримуючи їх там із воістину царською розкішшю. Навіщо таке робити? Наука давно вивчила й описала ці види. Якщо деяких чутливих людей так обурює винищення тварин, то чом не повстануть вони проти таємних трагедій, які щодня відбуваються в зоологічних садах? Козу вкидають у клітку до пантери, і нещасна тварина, мекаючи від страху, марно наставляє роги — вони не можуть захистити її від лютого звіра; стрибок — із моторошним хрускотом тріщать кістки, гострі пазурі вгороджуються в жертву, а ікла шматують забризкане кров’ю створіння. Бідолашний кролик, вирваний із духмяної лісової волі, тремтить від жаху, шерсть його кошлатиться під подихом підступного удава, який гіпнотизує беззахисне звірятко і нечутно підповзає ближче й ближче, щоб задушити його в крижаних обіймах своїх плямистих кілець… Сотні слабких, нездатних оборонити себе тварин гинуть заради прогодування хижаків, з яких нема ніякої користі, — але ж їх тримають і милуються ними в містах, що вважають себе казна-якими цивілізованими! І з цих же таки міст чуються крики, що ми, іспанці, — варвари, бо в нас хоробрі і спритні чоловіки, дотримуючись незаперечно мудрих, науково обґрунтованих правил, сходяться в чесному герці з гордим і грізним звіром під синім небом і гарячим сонцем, на очах у галасливого строкатого натовпу — таке видовище збуджує, воно чарівне і мальовниче… Боже праведний!..

— Нас ображають, бо наша країна тепер у занепаді, — казав Руїс, обурюючись такою несправедливістю. — Людство скидається на мавпу, яка наслідує звичаї та розваги свого хазяїна. Нині в світі порядкує Англія, і тому на обох земних півкулях схибнулися на верхогонах, і люди нудяться, дивлячись, як біжать по круговій доріжці коні — чи можна уявити собі безглуздіше видовище? Справжня корида виникла пізно, коли слава наша вже згасла. Якби бій биків досяг свого розквіту за Філіппа Другого, у багатьох країнах Європи дотепер збереглися б арени… Не кажіть мені про чужоземців! Я шаную їх, бо в них відбулись революції, і ми багато чого їм завдячуємо. Але що стосується бою биків, то тут вони — хай їм біс! — лише верзуть усяку нісенітницю!

І запальний лікар у своєму фанатичному засліпленні без розбору кляв усі країни світу, які ганять іспанську національну розвагу і водночас влаштовують у себе інші криваві видовища, позбавлені навіть мальовничості, єдиного, що могло б їх виправдати.

Пробувши у Севільї десять днів, доктор Руїс зібрався до Мадрида.

— Ну, хлопче, — мовив він до свого хворого, — тобі я вже не потрібен, а справ у мене багато. Побережися і за два місяці ти будеш здоровісінький. Може, нога ще трохи болітиме, але організм у тебе залізний, тож усе буде гаразд.

Гальярдо одужував швидко, як і обіцяв доктор Руїс. Через місяць зняли гіпс, і тореро нарешті зміг ворушити ногою й підводитися з ліжка; хоч і був ще дуже кволий, він виходив, накульгуючи, в патіо і сідав у крісло, де тепер приймав своїх друзів.

Протягом усієї хвороби, навіть коли його тіпала лихоманка і мучили жаскі сновидіння, одна невідчепна думка пробивалася крізь маячню. То була думка про донью Соль. Чи знає вона, що з ним сталося?..

Ще прикутий до ліжка, він якось наважився спитати про неї в свого повіреного — коли вони залишилися вдвох.

— Аякже, чоловіче, — відповів дон Хосе. — Вона про тебе згадала. Через три дні після нещастя надіслала мені з Ніцци телеграму, в якій запитувала про твій стан. Мабуть, довідалася з газет. Бо ж про тебе всюди говорено й писано, наче про короля.

Повірений відповів на телеграму, але після того не мав від доньї Соль ніякої звістки.

Це втішило Гальярдо, але за кілька днів він знову почав надокучати донові Хосе розпитуваннями з наполегливістю хворого, який гадає, ніби весь світ має турбуватися про його стан. Чи не було від неї листа? Чи не запитувала вона про нього?.. Повірений заспокоював матадора, намагався якось пояснити мовчанку доньї Соль. Вір же знає: та дама весь час у мандрах. Хіба вгадаєш, де вона може бути в цю мить!..

Гальярдо зрозумів, що його забуто, і тяжко зажурився. Тоді жалісливий дон Хосе зважився на брехню. Мовляв, кілька днів тому він отримав коротенького листа з Італії, в якому донья Соль запитує про здоров’я пораненого.

— Покажіть мені лист! — схвильовано попросив матадор.

Повірений сказав, що забув листа вдома, але Гальярдо не відставав:

— Принесіть мені його завтра. Я так хочу побачити, що вона написала, на власні очі переконатися, що не забула мене!..

Дон Хосе брехав і далі, але щоб уникнути нових ускладнень, розповідав тепер про листи, які нібито надходили іншим людям і не потрапляли до його рук. Мовляв, донья Соль листується з маркізом у справах своєї маєтності і в кінці кожного листа неодмінно запитує про здоров’я Гальярдо. Іноді вона пише своєму кузенові і теж згадує про тореро.

Гальярдо вислуховував ці вигадки з радістю, але водночас безнадійно хитав головою. Коли то він побачить її! І чи побачить узагалі?.. Незбагненна й примхлива жінка! Взяти й утекти без ніякої причини, скоряючись лише дивацьким забаганкам!

— Я радив би тобі забути про жінок і подумати про справи, — казав йому повірений. — Ти вже піднявся з постелі, майже одужав. Як ти себе почуваєш? Будемо ми виступати чи ні? Попереду ще ціла зима, устигнеш набратися сили. Укладати мені контракти на наступний сезон чи всім відмовляти?..

Гальярдо гордо підвів голову, ніби йому запропонували щось ганебне. Відмовляти? То це він має цілий рік не виходити на арену?.. Таж публіка ніколи не погодиться так довго не бачити свого улюбленця!

— Підписуйте контракти, доне Хосе. До весни далеко, і я ще встигну оклигати. Битимуся з биками всюди, куди мене запросять. Можете домовлятися також про мій виступ на великодній кориді в Севільї. Відчуваю, що з ногою буде мені добра морока, але на весну, як бог дасть, я стану мов залізний.

За два місяці тореро вже цілком одужав. Трохи накульгував і в руках не було колишньої сили, але це дрібниці. Головне, що він відчував, як його могутнє тіло знову наливається здоров’ям.

Залишаючись сам у подружній спальні, бо після одужання він повернувся туди, Гальярдо підходив до великого дзеркала, напівобертався, як перед биком, і схрещував перед собою руки, так ніби тримав у одній шпагу, а в другій — мулету. Р-раз! І лезо вгороджувалося в невидимого бика. По саме руків’я!.. Хуан самовдоволено усміхався, думаючи, яке розчарування чекає його ворогів, котрі після кожного поранення Гальярдо пророкували кінець його слави.

Йому не терпілося скоріше вийти на арену. Як юний початківець, мріяв він про бурхливі оплески і вітальні вигуки натовпу. Здавалося, недавнє поранення розкололо його життя надвоє: той колишній Гальярдо був зовсім іншою людиною, і тепер треба починати життя спочатку.

Щоб набратися сили, він вирішив прожити решту зими з родиною в Рінконаді. Полювання та тривалі прогулянки підуть на користь пораненій нозі. Крім того, їздячи верхи, він наглядатиме за роботою, огляне табуни коней, гурти кіз і свиней та череди рогатої худоби, що випасаються на його луках. Справи в маєтку йшли кепсько. Утримувати його коштувало Гальярдо дорожче, аніж іншим землевласникам, а прибутки були зовсім малі. Типове господарство тореро, незнайомого з ощадливістю, звиклого заробляти великі гроші і тринькати їх бездумно. Його роз’їзди протягом усього літа, а також недавній нещасливий випадок спричинили повне безладдя в домі, і господарство залишилося, по суті, без догляду.

Антоніо, шуряк Гальярдо, тимчасово поселився в маєтку і взявся навести там лад, але своїми диктаторськими методами тільки заважав наймитам працювати і дратував їх безглуздими розпорядженнями. Досі лише завдяки постійним прибуткам від виступів на арені — цьому невичерпному джерелу багатства — Гальярдо щастило з лишком покривати марнотратність свого непутящого родича.

Перше ніж перебратися до Рінконади, сеньйора Ангустіас попросила сина піти помолитися богоматері, що подає надію. Мати дала святій діві таку обітницю того страшного вечора, коли побачила сина на ношах, блідого й нерухомого, наче мрець. А скільки сліз пролила вона перед богоматір’ю Макаренською, прекрасною царицею небесною з довгими віями і смаглявим обличчям, благаючи її не забувати про бідолашного Хуанільйо!..

Паломництво Гальярдо до церкви стало великим народним святом.

Мати тореро звернулася до садівників Макарени, і церква святого Хіля наповнилася квітами; над вівтарями здійнялися запашні барвисті піраміди, під арками простяглися гірлянди, зі світильників звисали яскраві грона.

Священна церемонія відбулася погідного сонячного ранку. Незважаючи на будень, церкву заповнили найповажніші люди з ближніх кварталів: опасисті кароокі жінки в чорних шовкових сукнях, які туго обтягували пишні клуби та перса, в мереживних мантильях, що опускалися на бліді обличчя, й акуратно поголені ремісники в круглих капелюхах і нових костюмах з довгим золотим ланцюжком на жилеті. Мов на весілля, плавом пливли жебраки і шикувалися двома рядами обабіч паперті. Купками стояли розпатлані кумасі з передмістя з дітьми на руках, нетерпеливо очікуючи появи Гальярдо з родиною.

У церкві мали правити службу божу з органом і хором — щось незвичайне, подібне до великодньої вистави в оперному театрі Сан Фернандо. Потім священики, точнісінько як у день в’їзду до Севільї короля Іспанії, заспівають Те Deum[32], подячну молитву господові за врятування сеньйора Хуана Гальярдо.

Нарешті люди розступилися і з’явилась урочиста процесія. Попереду простували мати й дружина тореро, оточені родичками та подругами; вони Щасливо всміхалися під своїми мантильями, і за кожним їхнім кроком шарудів цупкий шовк пишних спідниць. За ними йшов Гальярдо, супроводжуваний нескінченним ескортом тореро та друзів — усі в світлих костюмах, з ланцюжками й блискучими перснями, у білих фетрових капелюхах, що здавалися ще білішими на тлі темних жіночих уборів.

Гальярдо мав дуже поважний вигляд, як і личить доброму християнинові. Про бога він згадував рідко, а в тяжкі хвилини життя часто, не задумуючись, блюзнив. Але тепер інша річ. Він ішов скласти подяку пресвятій богоматері Макаренській і вступив до храму з виглядом розкаяного грішника.

Усі зайшли до церкви, крім Насйоналя, який пропустив дружину з дітьми, а сам лишився на майдані.

— Я вільнодумець, — визнав він за потрібне нагадати друзям. — Я шаную всі вірування, але те, що відбувається зараз там, у церкві… то химери. Я нічого не маю проти богоматері Макаренської, але ж самі подумайте, хлопці: якби я хоч на мить загавився, чи відвела б вона бика від Хуанільйо, коли той лежав на арені?..

Крізь розчинені двері лилася жалібна музика та голоси хору} ніжна й пристрасна мелодія, мов пропахчена духмяним ароматом квітів і гострим запахом воску.

Тореро та любителі, що з’юрмилися перед храмом, викурювали сигару за сигарою. Раз у раз той чи той відділявся від гурту і йшов скоротати час до найближчого шинку.

Тільки-но процесія з’явилася в дверях церкви, як жебраки кинулися вперед, сварячись та штовхаючись під дощем дрібних монет. Вистачило на всіх. Маестро Гальярдо був щедрим.

Сеньйора Ангустіас плакала, схиливши голову на плече подруги.

Матадор вийшов із храму усміхнений і величний. Він вів під руку дружину, яка аж тремтіла від хвилювання й не підводила очей; на кінчиках її він блищали сльози.

У Кармен було таке відчуття, ніби вони з Хуаном щойно повінчалися вдруге.