Кров і пісок

X

Тільки-но квадрильї вийшли на арену, як у Конюшенну браму гучно постукали.

До брами підійшов служитель цирку й роздратовано крикнув, що тут входу немає: нехай пошукають інші двері. Але голос іззовні наполягав, і служитель зрештою відчинив.

Зайшли чоловік і жінка; він — у білому кордовському капелюсі, вона — в усьому чорному і в мантильї.

Незнайомець потиснув служителеві руку і щось залишив у його долоні. Люте обличчя того відразу полагідніло.

— Ви мене знаєте, правда ж? — спитав прибулець. — Невже не знаєте?.. Я шуряк Гальярдо, а ця сеньйора — його дружина.

Кармен оглядала брудне подвір’я. Десь удалині, за товстими кам’яними мурами, грала музика, і відчувалося дихання тисячного натовпу, що уривалося криками захвату й вигуками подиву. Квадрильї проходили перед ложею президента.

— Де він? — запитала Кармен з тривогою в голосі.

— Де ж йому бути, жінко? — сердито відказав шуряк. — На арені, звичайно, виконує свій обов’язок… Справжнє божевілля — притарабанитися сюди. Який же я слабохарактерний!

Кармен усе озиралась навколо, але якось безпорадно, наче вже каялась у своєму вчинку. Що вона тут робитиме?..

Потиск руки Антоніо і те, що ці двоє — родичі знаменитого матадора, справили враження на служителя: він був тепер сама люб’язність. Якщо сеньйора хоче дочекатись кінця кориди, вона може посидіти в домі воротаря. Якщо бажає подивитися бій биків, він проведе їх на добрі місця, хоч квитків у них і немає.

На цю пропозицію Кармен аж здригнулася. Дивитися бій биків?.. Ні, ні. Їй і так нелегко було змусити себе приїхати до цирку, і вона вже кається в цьому. А бачити, як Хуан виходить проти бика, їй і зовсім несила. Ніколи вона не ходила на його виступи. Чекатиме краще тут, поки зможе витримати.

— О господи! — покірно зітхнув лимар. — Гаразд, ми залишимось тут, хоч я й не знаю, що нам робити біля цих стаєнь.

Чоловік Енкарнасйон супроводжував своячку ще з учорашнього дня, терпляче заспокоюючи охоплену страхом Жінку, яка майже весь час плакала.

У суботу опівдні Кармен покликала шуряка в чоловіків кабінет і сказала йому, що твердо вирішила їхати до Мадрида. У Севільї вона далі не здатна витримати. Ось уже тиждень, як її мучить безсоння, в уяві постають жахливі картини. Жіноче чуття підказує їй, що чоловікові загрожує страшна небезпека. Вона повинна бути поруч із Хуаном. Кармен не знала, ні з якою метою їде в Мадрид, ні чого доб’ється своєю поїздкою, але прагнула будь-що побачити Хуана, перейнявшись палкою вірою, що її присутність відверне біду від коханого чоловіка.

Це було не життя, а мука. З газет Кармін довідалась, якої великої невдачі зазнав Хуан минулої неділі на мадридській арені. Знаючи, який він гордий, як цінує свою професійну честь, дружина розуміла, що чоловік не змириться з поразкою. Він зважиться на будь-яке безумство, аби знову завоювати прихильність публіки. Цей намір угадувався між рядками його останнього листа.

— Не відмовляй мене, — рішуче заявила Кармен шурякові. — Сьогодні ж увечері я їду до Мадрида. Якщо хочеш — їдьмо разом; як не хочеш — добудусь туди й сама. Але ні слова донові Хосе; він перешкодить моїй поїздці. Про це знає тільки мати.

Лимар погодився. І справді, чом не поїхати задарма до Мадрида, хоча й у товаристві, яке не обіцяє нічого веселого. Дорогою Кармен ділилася своїми планами. Вона рішуче поговорить із чоловіком. Навіщо йому виступати далі? Чи ж у них не вистачить на життя грошей?.. Він має покинути арену, і то негайно — інакше вона загине. Нехай ця корида буде для нього останньою… А ще краще — не виступати й на ній. Вона прибуде до Мадрида вчасно і ще встигне умовити Хуана не виходити сьогодні на бій з биками. Серце підказує Кармен, що її присутність допоможе відвернути від чоловіка страшне нещастя.

Шуряк обурився:

— Яка нісенітниця! Ох уже ці жінки! Коли забере собі щось у голову — як стій, щоб було. Для тебе не існує ні влади, ні законів, ні порядку на арені. Гадаєш, досить якійсь полохливій жінці учепитися за чоловіка, і кориду скасують, а публіці покажуть дулю?.. Гаразд, кажи Хуанові все, що хочеш, але тільки після кориди. Інакше нас усіх посадять до в’язниці. З владою жарти погані.

І лимар намалював жахливу картину того, що їх чекає, коли Кармен виконає свій безглуздий намір і не дасть чоловікові виступити на кориді. Усіх трьох заарештують. Антоніо вже бачив себе у в’язниці як співучасника вчинку, що його він по простоті і справді вважав за злочин.

Коли приїхали до Мадрида, лимареві насилу пощастило відмовити Кармен спинитись у тому самому готелі, що й чоловік. Ну, чого вона цим доб’ється?

— Ти тільки розтривожиш його; він вийде на арену в поганому настрої, роздратований, і коли станеться лихо — провина буде твоя.

Це міркування вплинуло на Кармен, і вона зрештою звірилась на шуряка. Дозволивши відвести себе до готелю, який вія вибрав, вона цілий ранок пролежала в своєму номері на канапі, плачучи, ніби лихо вже сталося. Антоніо, задоволений, що приїхав до столиці й добре влаштувався, лаяв Кармен за ці сльози, вважаючи її розпач безглуздим.

— Годі тобі, перестань! Просто біда з вами, жінками. Можна подумати, ти уже вдова, а тим часом твій чоловік зараз готується до кориди, відважний і гарний, як сам Роже де Флор. До чого ж ви всі дурні!..

За сніданком Кармен майже нічого не їла, вона ніби й не чула, як шуряк вихваляє готельного кухаря. Пополудні її знов охопив неспокій.

Їхній готель був неподалік від Пуерта дель Соль, і Кармен чула глухий гомін натовпу, що квапився на бій биків. Ні, вона не може лишатися в цій чужій для неї кімнаті, тим часом як її чоловік важить життям. Вона мусить бути коло нього. У неї не стане мужності дивитися кориду, але вона хоче почувати, що Хуан десь поруч. Вона піде в цирк. Де він, той цирк? Кармен ніколи ще там не була. Як не пустять досередини, вона ходитиме поблизу. Головне — почувати себе поруч із чоловіком; якщо вона буде близько, біда обмине Хуана.

Лимар став її відмовляти. А хай йому!.. Він хотів подивитись кориду; уже був зібрався вийти, щоб купити собі квиток, а тепер Кармен порушує всі його плани.

— Ну що ти там робитимеш, жінко? Чого доб’єшся, пішовши туди? А як Хуанільйо тебе побачить?

Вони довго сперечалися, але на всі доводи Антоніо Кармен уперто відповідала:

— Можеш не проводжати мене. Я піду сама.

Кінець кінцем шуряк здався. Взявши візника, вони доїхали до цирку й зайшли туди через Конюшенну браму. Лимар добре знав цирк та всі його будівлі, бо якось навесні супроводжував Гальярдо до Мадрида на перші кориди сезону.

І він, і служитель, охоплені досадою, розгублено стояли перед жінкою з почервонілими очима й запалими щоками, яка нерішуче озиралася на всі боки… Обох чоловіків нестримно вабив гомін та музика, що долинали від арени. Що ж їм, стовбичити тут до вечора, так і не побачивши кориду?

Та ось служителю спала рятівна думка.

— Може, сеньйора хоче піти в каплицю?..

Парад квадрилей уже закінчився. Крізь ворота, що виходили на арену, клусом поверталися на подвір’я вершники. То були пікадори, які виступали не в першу чергу; вони покидали арену, щоб потім, у разі потреби, замінити товаришів. Прив’язані до вмурованих у стіну кілець, стояли в ряд шість осідланих шкап, які мали поповнити перші втрати на арені. Щоб згаяти час, вершники стали робити пробіжку своїм коням. Один із конюхів пустив учвал гарячу й лякливу кобилу, щоб виморити її і вже потім передати пікадорам.

Замучені ґедзями, шкапи хвицали ногами і смикалися на припонах, ніби відчували близьку небезпеку. Інші коні скакали подвір’ям, розпалені острогами вершників.

Кармен із шуряком були змушені відступити під аркади, і зрештою дружина тореро погодилася піти в каплицю. Там їй буде спокійніше, і там вона зможе хоч помолитися за чоловіка.

Опинившись у каплиці, де застояне повітря нагадувало про безліч людей, що приходили дивитися, як моляться тореро, жінка глянула на скромний вівтар. Перед богоматір’ю з голубом горіло тільки чотири свічки — цей дар видався Кармен убогим.

Вона відкрила сумочку й дала служителеві дуро. Чи не зможе він принести свічок?.. Той пошкріб потилицю. Свічок?.. У всьому цирку їх, мабуть, не знайдеш. Але нараз йому згадалося, що сестри одного матадора завжди приносять свічки і запалюють їх перед виступом брата. Минулого разу вони ледь надгоріли і, певно, лежать десь у кутку каплиці. Після тривалих пошуків їх пощастило знайти. Бракувало тільки підсвічників, але кмітливий служитель приніс кілька порожніх пляшок, запалив свічки і, повставлявши їх у шийки, поставив перед богоматір’ю.

Кармен опустилась навколішки, а двоє чоловіків мерщій кинулися в амфітеатр, щоб не прогавити початок кориди.

Молода жінка з цікавістю дивилась на темне лице образа, освітлене червоним відблиском свічок. Кармен не знала цієї богоматері, але вона мусить бути лагідна й добра, як та свята діва, що їх матадорова дружина так часто молилась у Севільї. До того ж це заступниця тореадорів, та сама, яка вислуховує їхні молитви перед виходом на арену, коли відчуття близької небезпеки сповнює душі цих грубих чоловіків глибокою побожністю. Тут часто молився і її Хуан. На цю думку Кармен відчула таку глибоку довіру до богоматері з голубом, ніби знала її змалечку.

Губи молільниці заворушились, бездумно повторюючи слова молитви, але думки її витали далеко, поривалися туди, звідки долинав глухий гомін величезного натовпу. Той гомін нагадував гудіння вулкана, що вивергає лаву й каміння, або гуркіт далекого прибою. Вряди-годи западала моторошна тиша. Кармен здавалося, ніби вона невидимо присутня на кориді. По тому, як наростав чи стихав гамір, вона вгадувала трагічний розвиток подій на арені. Іноді там вибухали обурені крики та свист; іншого разу тисячі й тисячі голосів хором вигукували якісь слова, але розчути їх було неможливо. А то раптом лунав вигук жаху, довгий пронизливий крик, що, здавалося, летів аж до неба, накочувався хвилями, і в уяві поставали побілілі від хвилювання обличчя, тисячі голів на витягнутих шиях, очі, що жадібно дивляться, як женеться за людиною бик… Та крик раптово замовкав, публіка заспокоювалась. Небезпека минула.

Западала довга, зловісна, могильна тиша, в якій чулося лише дзижчання мух, що літали побіля стаєнь. Так ніби чотирнадцять тисяч глядачів переставали дихати й ворушитись, і тоді здавалося, що Кармен єдина жива істота у велетенському порожньому цирку.

Потім тиша уривалася таким оглушливим, нескінченним гуркотом, ніби враз обвалювалися стіни амфітеатру. То були бурхливі оплески, від яких весь цирк ходив ходором. А тим часом на подвір’ї, що прилягало до церковки, ляскали палиці об шкури жалюгідних шкап, чулася лайка, брязкіт підків і вигуки: «Чия черга?» На арену викликали нових пікадорів.

Раптом десь зовсім близько зазвучали нові голоси. Заскрипіли, відчиняючись, двері, почулося тупотіння ніг і важке дихання кількох людей, які несли щось важке.

— Пусте… трохи забився. Крові нема. Ще й корида не скінчиться, як ти знову сядеш на коня.

Хрипкий, здушений і ослаблий від болю голос ледь чутно простогнав:

— Богородице скорбна!.. Здається, щось у мене зламалося. Погляньте, лікарю… Бідолашні мої дітоньки!..

Почувши рідну андалузьку вимову, Кармен уся затремтіла і втупилась у святу діву розширеними від страху очима. Ніс Кармен від хвилювання, здавалося, загострився й витягся, запалі щоки поблідли. Їй стало так погано, аж вона злякалася, що зараз знепритомніє. Спробувала зосередитись, забутися в молитві, щоб не чути звуків, які проникали знадвору і моторошно відлунювали в стінах каплиці. Але, незважаючи на цей намір, до вух Кармен долинав і зловісний плюскіт води, і чоловічий гомін — мабуть, голоси санітарів та лікарів, які намагались підбадьорити скаліченого пікадора, що тяжко страждав від болю у потрощених кістках.

Марно намагаючись стримати з чоловічої гордості глухий стогін, він хрипко повторював:

— Богородице скорбна!.. Мої діточки!.. Що їстимуть бідолашні крихітки, коли їхній батько не виступатиме!..

Кармен підвелася. О ні, більше вона не може. Ще зомліє, як залишиться й далі в цьому темному закутні, де жахливо відлунюють крики страждань. Їй хотілося на свіже повітря, на сонце. Стогін незнайомця відбивався болем у всьому тілі.

Вона вийшла на подвір’я. Всюди кров: криваві плями на землі, червоні калюжі навколо діжок з водою. Уже дали сигнал на вихід бандерильєро, і пікадори один за одним поверталися з арени. Коні під ними були забризкані кров’ю, з розпорених боків огидними гронами звисали кишки.

Верхівці спішилися і стали жваво обговорювати події на арені. Кармен побачила Потахе; він незграбно звалився на землю всією вагою свого могутнього тіла і вилив цілий потік лайки на «вчену мавпу», що загавився й не допоміг йому злізти з коня. Ноги пікадора в схованих під штаньми залізних поножах майже не згиналися, побите тіло немов заклякло. Кривлячись від болю, він потягнувся, почухав спину і силувано всміхнувся, ощиривши жовті конячі зуби.

— Бачили, що витворяє на арені Хуан? — казав він усім, хто до нього підходив. — Сьогодні на нього любо дивитись.

Помітивши на подвір’ї єдину жінку і впізнавши її, він навіть не здивувався.

— Ви тут, доньє Кармен! Це добре!..

Потахе говорив з незворушним спокоєм; спиртні випари постійно тримали пікадора в стані такого очамріння, що, здавалося, його не може здивувати ніщо в світі.

— Ви бачили Хуана? — провадив Потахе. — Він улігся під самою мордою у бика. Ніхто не здатен зрівнятися з цим хлоп’ягою… Сходіть подивіться на нього, сьогодні він чудеса показує.

Потахе покликали до лазарету. Поранений пікадор хотів поговорити з товаришем, перш ніж його повезуть до лікарні.

— До побачення, донье Кармен. Піду погляну, чого треба тому бідоласі. Кажуть, у нього черепок луснув, коли він гепнувся. Вже йому не сідати на коня з пікою.

Кармен утекла під аркади; їй хотілося замружитись, щоб не бачити огидного видовища; її нудило, але вона ніяк не могла відірвати погляду від червоних потоків крові.

«Учені мавпи» вели за повіддя покалічених коней; нутрощі волочилися по землі, з-під хвостів од болю й страху струменями бризкали рідкі екскременти.

Побачивши напівдохлих шкап, старший конюх замахав руками й затупотів ногами в нападі гарячкової діяльності.

— Готуйся, хлопці! — закричав він своїм помічникам. — Сюди його! Сюди!

Остерігаючись копит ошалілого від болю коня, конюх скинув з нього сідло, потім спритно спутав реміняччям передні та задні ноги й повалив тварину на землю.

— Ось так!.. Нумо, хлопці, до роботи! — кричав старший конюх, усе махаючи руками й притупуючи.

Хлопці закасали рукави й нахилилися над розпореним черевом, звідки бризкали цівки крові й сечі; треба було заштовхати назад у черево важкий клубок нутрощів, що вивалились назовні.

Один з конюхів схопив коня за вуздечку і придавив йому голову до землі, наступивши на неї ногою. Морда бідолашної тварини жахливо кривилася, відкриваючи жовті зуби, що клацали від лютого болю, з придушеної ногою пащі вихоплювалося глухе іржання. Закривавленими руками хірурги-самоуки щосили запихали в черево в’ялі нутрощі, але тіло нещасної жертви судорожно стріпувалося, виштовхуючи кишки назад, і вони знову розсипалися кривавими клаптями. Величезний сечовий міхур валявся під ногами, заважаючи роботі.

— Пузир, хлопці! — крикнув головний. — Запихайте пузир!

І міхур з усіма своїми придатками зник у глибинах черева, а конюхи швидко й спритно зашили рану.

З варварською поквапністю «полагодивши» коня, на нього бурхали цебро води, скидали пута й ударами палиць змушували тварину підвестися на ноги. Деякі шкапи падали, не ступивши й двох кроків, із поспіхом зашитої рани бив фонтан крові. Смерть наступала зразу. Інші якимось надприродним зусиллям трималися на ногах, і конюхи, «полагодивши» тварину, вели її на «лакування», щедро поливаючи з цебер черево й ноги шкапи. Струмені води з кров’ю стікали додолу, і шкура коня знов набувала блиску, ставала білою чи гнідою.

Коней лагодили, мов старі зношені черевики; безжально розтягували їхню агонію, щоб до решти використати сили тварини. Всюди на землі валялися криваві клапті, відрізані для прискорення «операції». Присипані піском шматки нутрощів були розкидані й по арені, вони лежали там, аж поки бика вбивали і з’являлися прибиральники з кошиками та лопатами, щоб навести лад. Зашиваючи тварині черево, грубі коновали нерідко пхали в нього клоччя замість кишок, що невідомо куди поділися.

Одне слово, робилося все, щоб кінь утримався на ногах ще кілька хвилин, поки пікадор виїде на арену, а там уже бик довершить роботу… І напівмертві шкапи терпляче зносили своє жорстоке воскресіння. Тих, що спотикалися, нещадно били палицями. Від цих ударів коняка вся тремтіла й, ошалівши від болю, кусалася, вириваючи клапоть шкіри або жмут волосся у «вченої мавпи», який необачно підходив до неї надто близько. А бувало, що, відчувши в череві роги, жалюгідна шкапа вгороджувала зуби бикові в шию з відчаєм оскаженілого ягняти.

Покалічені коні тужливо іржали, з-під задертих хвостів шумно виривалися гази; пахло кров’ю і смерділо кізяками, між кам’яними плитами стікали червоні цівки, кров висихала й темнішала.

Гомін невидимого натовпу долинав і сюди. По тривожних вигуках, які вихоплювалися з тисяч горлянок, можна було здогадатися, що бик наздоганяє якогось бандерильєро. Потім западала глибока тиша. Втікач обертався лицем до бика, і публіка гучними оплесками вітала майстерно всаджені бандерильї. Сурми оголошували вихід матадора, й оплески гриміли знову.

Кармен захотілось утекти з цирку. «Мати божа, що подаєш надію! Чого я сюди прийшла?» Вона не знала, в якому порядку виступають сьогодні матадори. Можливо, оті сурми оголошують, що зараз її чоловік вийде назустріч звірові! А вона стоїть тут, за кілька кроків, і нічого не бачить!.. Краще втекти звідси якомога скоріше, звільнитися від цієї нестерпної муки.

До того ж їй було тяжко дивитися на забризкане кров’ю подвір’я, на страждання нещасних коней. Чутливе жіноче серце Кармен повставало проти такої жорстокості, і вона затуляла носа хусточкою — її нудило від смороду різниці.

Кармен ніколи не була на кориді. Майже все своє життя вона слухала розповіді про бій биків, але в уяві бачила лише його показну сторону, те, що бачать у ньому всі: осяяну сонцем арену, де відбувається пишна вистава, в якій метляються червоні плащі, блискають шпаги, мерехтить шовк і золото. Ніколи не думала вона, що за лаштунками цього торжества ховається така огидна правда. І вони живуть ціною знущання зі слабких тварин, на прибутки від таких жорстоких спектаклів!..

В амфітеатрі знову загриміли оплески. На подвір’ї пролунав владний голос, що віддавав якісь розпорядження. Першого бика вбито. У глибині проходу, що починався від Конюшенної брами, розчинилися ворота, і на подвір’я увірвався гомін натовпу й музика.

На арену вибігли два запряги мулів: один — витягти трупи коней, другий — тушу вбитого бика.

Під аркадою з’явився лимар і попрямував до Кармен. Він аж тремтів од захвату.

— Хуан сьогодні незрівнянний, просто чудеса творить! Не бійся за нього. Хлопець живцем ковтає биків!

І Антоніо стривожено поглянув на своячку — не зіпсувала б вона йому таку рідкісну втіху… То що вона вирішила? Може, все-таки подивиться кориду?

— Виведи мене звідси! — благально мовила Кармен. — Мені погано… Проведи мене до найближчої церкви.

Лимар невдоволено скривився. Присягаюсь ім’ям Роже! Піти з такої чудової кориди!.. І, прямуючи до виходу, бідолаха напружено міркував, де б його покинути Кармен, щоб якомога скоріше повернутись до цирку…

Уже й другий бик вибіг на арену, а Гальярдо, прихилившись до бар’єра, усе ще приймав поздоровлення від своїх шанувальників. Яким відважним бував цей хлопець… «коли захоче»!.. Весь амфітеатр аплодував йому за першого бика, забувши про колишні невдачі. Коли один з пікадорів гримнувся з коня й не міг підвестися, Гальярдо кинувся на бика з плащем і заманив його на середину арени. Після кількох бездоганних веронік звір стомився бігати за оманливим червоним клаптем і став як укопаний. Скориставшися з розгубленості тварини, тореро спинився за кілька кроків від бика, підставивши під роги незахищені груди. Хуан відчував приплив відчайдушної хоробрості, цієї передвісниці великих подвигів. За всяку ціну він мусить прихилити до себе публіку якимось сміливим вчинком! І матадор опустився навколішки прямо перед рогами, готовий відскочити вбік при найменшій спробі до нападу.

Але бик стояв нерухомо. Гальярдо простяг руку і торкнувся до заслиненої морди — тварина навіть не ворухнулась. Тоді тореро зважився на щось нечуване. Він ліг на арену, поклавши під голову замість подушки плащ, і якусь мить лежав під самими ніздрями у звіра. Запала напружена тиша. Ніби відчуваючи небезпеку, бик майже з острахом обнюхав нерухоме тіло, що зухвало вивернулося під самими його рогами.

Коли ж бик знову розлютився й нахилив голову, тореро перекотився під передні ратиці, де роги не могли його дістати. Засліплений шалом, звір перестрибнув через нього, марно шукаючи, куди поділася людина, за якою він так довго ганявся.

Гальярдо скочив на ноги й обтрусив порох з костюма, а публіка, яка схиляється перед безумною хоробрістю, заплескала йому з колишнім захватом. Юрба аплодувала не тільки матадорові, а й собі, потішена власного могутністю, адже глядачі розуміли, що своєю відвагою тореро шукає з ними замирення, прагне знову завоювати їхню прихильність. Сьогодні Гальярдо вийшов на арену, сповнений рішучості заплатити будь-яку ціну, аби тільки здобути оплески натовпу.

— Іноді він не дуже старається, — перемовлялись між собою глядачі. — Буває, що дає маху, але совість у нього є, і він дорожить честю тореро.

Радісне збудження публіки, схвильованої відчайдушною сміливістю Гальярдо, а також влучним ударом, яким інший матадор убив першу тварину, змінилися досадою й обуренням, коли на арену вибіг другий бик. Величезний і гарний звір кружляв посеред арени, тримаючись оддалік од галасливого натовпу в перших рядах, сахаючись від свисту та криків, якими глядачі хотіли роздратувати його; здавалося, він утікав навіть від власної тіні, і скрізь йому ввижалися всілякі пастки. Тореадори ганялися за ним, вимахуючи плащами. Бик то кидався на червоний клапоть — то форкав, повертався до плаща задом і великими стрибками мчав геть. Моторність, з якою він утікав від людей, розлютила публіку.

— Це не бик, а мавпа якась!

Нарешті матадори підманили звіра плащами до бар’єра, де чекали пікадори, нерухомо застигши на своїх шкапах, з гаррочами напереваги. Нахиливши голову і грізно форкаючи, бик кинувся на одного з вершників, ніби збирався напасти. Та не встигло вістря гаррочі торкнутися його шиї, як він відстрибнув убік і дременув, проскочивши між плащами капеадорів. Перестрівши іншого пікадора, бик знову сахнувся вбік, зафоркав і помчав далі. А коли третій вершник таки дістав його гаррочею, то звір геть очманів від страху і припустив навскач.

Публіка схопилася на ноги, як один чоловік, вимахуючи руками й горлаючи. Смирний бик! Яка ганьба!.. Усі погляди звернулися до ложі президента: «Сеньйоре президент! Цього не можна терпіти!»

З кількох рядів долинули голоси, які дружно скандували:

— Вогню!.. Во-о-огню!..

Одначе президент вагався. Бик утікав, переслідуваний тореадорами з плащами в руках. Коли комусь щастило забігти наперед і розгорнути плащ, бик нюхав червоний клапоть, форкав і кидався в протилежний бік, підстрибуючи та відбрикуючись.

Обурений гомін щодалі наростав. «Сеньйоре президент! Чи ваша милість осліпла?..» На арену полетіли пляшки, апельсини та подушки з крісел у ложах. Глядачі цілилися в бика, зненавидівши його за боягузтво. Одна пляшка влучила в ріг, і публіка оплесками привітала того, хто пожбурив її. Люди перехилялися через бар’єр, ніби хотіли кинутись на арену і своїми руками роздерти на шматки підлу екотипу. Який скандал! Щоб на арену Мадрида випускали волів, придатних лише на м’ясо! «Вогню! Вогню!»

Нарешті президент махнув червоною хусточкою, і злива оплесків привітала цей жест.

Запалені бандерильї були незвичайним видовищем, яке робило кориду набагато цікавішою. Багато з тих, хто щойно обурювався до хрипоти, в глибині душі навіть раділи з такого повороту подій. Зараз вони побачать, як бика підсмажуватимуть живцем, як він бігатиме, очманівши від жаху, з вогненними стрілами в шиї.

З’явився Насйональ, тримаючи в руках, вістрями донизу, довгі товсті бандерильї, що здавалися обгорнутими чорним папером. Без особливої остороги, так ніби боягузлива тварина не заслуговувала на вправні маневри, він підійшов до бика і під мстиві оплески натовпу устромив йому в шию пекельні дротики.

Почулося сухе потріскування, і над шиєю тварини піднялися дві струминки білого диму. При сонячному світлі полум’я не було видно, але шерсть обгорала, і на загривку бика стала розпливатися чорна пляма.

Наполоханий цим нападом, бик помчав ще прудкіше, ніби сподівався втекти від болю. Та ось на його шиї затріскотіли сухі розряди, схожі на постріли з рушниці, а перед очима затанцювали охоплені полум’ям клапті паперу. Нажаханий звір став високо підстрибувати, водночас підкидаючи всі чотири ноги і крутячи рогатою головою в марній спробі вирвати зубами диявольські штуки, що повпиналися йому в шию. Глядачі сміялися й плескали в долоні, потішені цими вистрибами та конвульсіями. Здавалося, незграбна важка тварина танцює або виконує цирковий номер.

— Ага, кусається! — кричала публіка, зловтішно регочучи.

Бандерильї догоріли, стихло тріскотіння та вибухи. Тільки на обпаленій шиї ще шкварчав лій. Не відчуваючи більше пекучого болю, бик став як укопаний, важко роздимаючи боки, понуро опустивши голову й висолопивши сухого темно-червоного язика.

Та зразу ж до нього підкрався інший бандерильєро й устромив ще два дротики. Знову зазміїлися над обпаленою шерстю струминки диму, заляскали вибухи, і бик знову кинувся бігти, вигинаючись усім своїм незграбним тілом і силкуючись дотягтися зубами до бандерилей; але тепер рухи його були спокійніші, ніби він почав звикати до катування.

Потім устромили ще й третю пару, і шия бика вся обвуглилась; навколо ширився нудотний сморід розтопленого лою, обгорілої шкіри та смаленої шерсті.

Охоплена мстивою люттю, публіка аплодувала й аплодувала, немовби смирна тварина була єретиком, і, підсмажуючи її, вони чинили святе діло. Глядачі реготали, дивлячись, як у бика тремтять ноги і, мов ковальський міх, роздимаються боки, як, жалібно мукаючи від болю, бідолаха поводить налитими кров’ю очима та лиже язиком пісок, марно намагаючись освіжити пересохлу пащу.

Спершись на бар’єр навпроти президентської ложі, Гальярдо чекав, коли прозвучить сигнал убити бика. Гарабато вже наготував йому шпагу та мулету, поклавши їх на огорожу.

Прокляття! Так чудово почалась для нього корида — і от маєш, не пощастило з биком, якого Хуан сам же й вибрав, спокусившись на його красу. Хто ж міг знати, що на арені він усього лякатиметься?..

Розмовляючи із знавцями, які сиділи в передніх рядах, Гальярдо наперед виправдовувався, що не покаже з цим биком нічого надзвичайного.

— Зроблю лиш те, що можливо, — казав він, знизуючи плечима.

Потім глянув на ложі і спинив погляд на тій, де сиділа донья Соль. Вона аплодувала йому, коли він учинив свій подвиг — улігся перед биком. Її затягнуті в рукавички долоні захоплено плескали, коли він підійшов до бар’єра і вітав публіку. Помітивши на собі погляд тореро-, донья Соль приязно махнула йому рукою, а її супутник, отой ненависний чужинець, перегнувся в такому різкому поклоні, ніби переломився надвоє. Згодом Гальярдо кілька разів помічав, що донья Соль наводить на нього бінокль і шукає його між бар’єрами, де він відпочивав. Ох ця жінка!.. Може, вона знову відчула потяг до хороброго хлопця? Гальярдо вирішив, що завтра неодмінно зробить їй візит — ану ж вітер перемінився.

Прозвучав сигнал на вихід матадора, і Хуан, сказавши кілька слів перед ложею президента, рушив до бика.

Любителі голосно напучували його своїми порадами:

— Кінчай відразу! З цим волом довго панькатися не варт!

Гальярдо махнув мулетою, і бик, не кваплячись, грізно посунув на матадора. Ошалівши від катування, він явно хотів знищити, заколоти рогами ворога, першу людину, яка з’явилася перед ним після перенесених мук. Здавалося, знущання таки розлютили звіра.

Публіка відчула, що її мстива ненависть до бика розвіюється. Не такий він уже й поганий — зараз кинеться на тореро. Оле! І глядачі стали захоплено кричати й плескати на кожен помах мулетою, вітаючи тепер не тільки еспаду, а й звіра.

Бик завмер на місці, нахиливши голову й висолопивши язик. Як завжди перед останнім смертельним ударом, запала глибока тиша, ще моторошніша, ніж у пустелі. Тисячі людей не ворушилися і стримували подих, у мертвому безгомінні навіть найнечутніші шерехи на арені долинали до останніх рядів амфітеатру. Почувся сухий стукіт дерева об дерево: кінчиком шпаги Гальярдо скидав обпалені дротики бандерилей, що стриміли в загривку. Після цієї підготовки до останнього удару глядачі ще дужче витягли шиї, відчуваючи, як між її волею та волею матадора встановлюється таємничий зв’язок. «Пора!» — подумали всі водночас. Зараз він повалить звіра майстерним ударом шпаги. Юрба вгадувала думки матадора.

Гальярдо кинувся на бика, і довго стримуване зітхання шумно вирвалося з тисяч грудей. Після короткої сутички з людиною бик побіг по арені, люто мукаючи, а амфітеатр задвигтів од свисту та обурених вигуків. Повторилося те саме: в момент удару Гальярдо відвернувся й відсмикнув руку. Кілька стрибків — і гнучке сталеве лезо, що неглибоко стриміло в загривку, покотилося по арені.

Чимало глядачів обкладали Гальярдо лайкою. Урвалась чарівна ниточка, що поєднала матадора з публікою на початку кориди. Ожили недовіра й ворожість. Усі, здавалося, забули, з яким ентузіазмом щойно вітали тореро.

Гальярдо підібрав шпагу й, похнюпивши голову, знову пішов на бика. Його охопив такий розпач, що він не мав сили навіть обурюватися несправедливістю публіки, поблажливої до інших матадорів і невблаганної до нього.

У голові шуміло, але він помітив, що за ним іде якийсь тореро. Мабуть, Насйональ.

— Спокійно, Хуане. Не гарячкуй.

Прокляття! Невже тепер так і буде? Невже ніколи більше він не зможе сміливо кидатись прямо на роги і вгороджувати шпагу по саме руків’я? Невже він на все життя залишиться посміховиськом публіки?.. І перед ним зараз но бик, а жалюгідний віл, якого довелося роздрочувати вогнем!..

Гальярдо спинився перед биком, що, здавалося, чекав на нього, впершись ногами в пісок, ніби прагнув якомога скоріше позбутися своїх мук. Матадор не захотів навіть махнути мулетою. Відразу став у позицію, низько опустивши червоний клапоть і піднявши шпагу на рівень очей… Тільки б не відсмикнути руку!

Публіка в одному пориві підхопилась на ноги. На якусь мить чоловік і звір ніби злилися в один величезний клубок, що стрімко покотився по арені. Найавторитетніші знавці вже махали руками, висловлюючи своє схвалення. Матадор кинувся на бика, як за кращих своїх часів. Який чудовий удар!

Та зненацька, мов випущений з катапульти снаряд, людина злетіла вгору і покотилася по арені. Бик нахилив голову, підхопив нерухоме тіло на роги, ще раз підкинув його й побіг далі із застромленою по саме руків’я шпагою в шиї.

Похитуючись, Гальярдо зіп’явся на ноги, й амфітеатр вибухнув оглушливими оплесками, прагнучи залагодити несправедливість. Оле, сміливцю! Слава синові Севільї! Оце удар!

Але тореро не відповідав на вітальні вигуки натовпу. Болісно скоцюрбившись, він ухопився обома руками за живіт і з низько опущеною головою ступив кілька непевних кроків. Хитаючись як п’яний, він двічі підводив голову й шукав очима виходу з арени та раптом упав, скрутившись, як величезна гусінь, замотана в шовк і золото. Четверо робітників цирку незграбно підняли його і сяк-так поклали собі на плечі. Насйональ рушив за ними, підтримуючи голову друга; на блідому й пожовклому обличчі матадора тьмяно блищали з-під приплющених повік осклілі очі.

Публіка здивовано притихла, оплески змовкли. Усі невпевнено озиралися, не знаючи, наскільки серйозна рана Гальярдо… Але незабаром стали ширитися бадьорі вісті, які невідомо звідки беруться і яким у таких випадках натовп охоче вірить, то збуджуючись, то холонучи від жаху… Нічого страшного. Удар в живіт, від якого матадор знепритомнів. Крові ніхто не бачив.

Глядачі відразу заспокоїлись і посідали, зосередивши увагу на бикові, який усе ще тримався на ногах, борючись із неминучою смертю.

Насйональ допоміг покласти маестро на кушетку в цирковому лазареті. Гальярдо лежав нерухомо, руки його безживно звішувались додолу.

Себастьян, який не раз бачив свого матадора пораненим і залитим кров’ю, досі ніколи не втрачав самовладання, але тепер відчув, як його поймав гнітючий страх перед цим бездиханним, як у мерця, тілом і блідим, майже зеленим обличчям.

— О лихо! — простогнав бандерильєро. — Де ж лікарі? Невже тут немає жодного?

Весь персонал лазарету, відправивши до лікарні покаліченого пікадора, поквапився в свою ложу дивитись кориду.

Охоплений розпачем, Насйональ щось кричав Гарабато та Потахе, які прибігли зразу за ним, сам не усвідомлюючи, що каже. Секунди здавались йому годинами.

З’явилися два лікарі і, зачинивши двері, щоб ніхто не заважав, нерішуче схилилися над нерухомим тілом еспади. Насамперед треба його роздягти. При тьмяному світлі, що падало згори крізь слухове віконце, Гарабато почав розстібати, розпорювати та рвати на тореро одежу.

Насйональ ледве бачив тіло товариша за лікарями, що заступили пораненого. Вони мовчали, консультуючись тільки очима. Мабуть, він зомлів від страшного удару, через те й здається неживим. Крові ніде не видно. Одяг на ньому подертий рогом — мабуть, коли бик підкинув його вдруге.

До кімнати поквапно зайшов доктор Руїс, І колеги шанобливо пропустили його наперед. Лікар нервував і лаявся, допомагаючи Гарабато роздягати пораненого.

Навколо ліжка сталося замішання, почулися вигуки подиву й жаху. Бандерильєро боявся щось запитати. Заглянув через голови лікарів і побачив тіло Гальярдо з піднятою до шиї сорочкою. Крізь розстебнуті і спущені панталони чорніло волосся в паху. На оголеному животі зяяла страшна крива рана, між закривавленими краями якої видніли синюваті клапті кишок.

Доктор Руїс похитав головою. Крім жахливої смертельної рани, тореро дістав страшний струс від удару. Він не дихав.

— Лікарю… лікарю! — простогнав бандерильєро, благаючи сказати йому всю правду.

По тривалій мовчанці доктор Руїс знову похитав головою.

— Все скінчено, Себастьяне… Можеш шукати собі іншого матадора.

Насйональ звів очі вгору. Отакий чоловік, а помер, навіть не змігши потиснути друзям руки, не сказавши жодного слова, раптово, мов жалюгідний кролик, якого стукнули обухом по голові!..

Охоплений розпачем, бандерильєро вибіг з кімнати. Ні, він не спроможний на це дивитися. Він не такий, як Потахе, що й далі похмуро стоїть у ногах ліжка, втупивши невидющий погляд у покійника і крутячи в руках капелюха.

Себастьян ладен був заплакати, як дитина. Груди його тяжко й болісно здіймалися, очі переповнилися слізьми.

На подвір’ї йому довелося відступити до стіни, даючи дорогу пікадорам, що поверталися на арену.

Жахлива новина миттю облетіла весь цирк. Гальярдо мертвий!.. Одні сумнівалися, інші вірили, але ніхто не зрушив з місця. Корида тільки починається — зараз мають випустити третього бика. Не відмовлятися ж від видовища.

З амфітеатру долинав гомін натовпу, звучала музика.

Бандерильєро відчув, як його затоплює люта ненависть і огида до всього, що його оточувало, до свого ремесла та до публіки, заради якої це ремесло існує. У пам’яті його зазвучали красиві слова, над якими завжди сміялися його друзі. У цю мить вони здалися Себастьянові як ніколи глибокими і правдивими.

Потім думки Насйоналя звернулися до бика, що його якраз волочили повз нього з арени; шия звіра була обвуглена й закривавлена, ноги нерухомі, а осклілі очі мертво дивилися в синє небо.

І в уяві Себастьян побачив друга, який лежав за кілька кроків, по той бік кам’яної стіни; руки й ноги його заклякли, задерта сорочка оголювала розпорений живіт, з-під приплющених повік каламутним і таємничим блиском мерехтіли неживі очі.

Нещасний бик! Нещасний матадор!.. Зненацька з амфітеатру долинули гучні радісні крики — публіка вітала продовження вистави. Насйональ замружився і зціпив кулаки.

А звір ревів — найкровожерливіший, найстрашніший на світі звір.

Мадрид, січень — березень 1908 р.