Кров і пісок

І

Як і завжди в дні кориди, Хуан Гальярдо поснідав рано. З’їв він тільки кусень смаженого м’яса, а вина навіть не пригубив — пляшка так і стояла перед ним неторкана. Сьогодні йому треба зберегти свіжу голову. Випив дві чашки міцної чорної кави, запалив величезну сигару і сидів нерухомо, поставивши лікті на стіл, спершись підборіддям на долоні та знічев’я поглядаючи на постояльців готелю, що один за одним сходилися в їдальню.

Ось уже кілька років, відколи вперше виступив як матадор[1] на мадридській арені, Хуан завжди зупинявся тільки в цьому готелі на вулиці Алькала, де власник із дружиною ставилися до нього як до рідного сина, а всі офіціанти, швейцари, кухарчуки та старі покоївки любили його і вважали славою свого закладу. Вже двічі йому доводилось лишатися тут надовго — після поранень, коли він лежав весь забинтований у важкому, просякнутому випарами йодоформу та цигарковим димом повітрі. Але ці прикрі спогади не хвилювали Гальярдо. Як південець і людина, котра постійно наражається на небезпеку, він був забобонний і вважав, що цей готель для нього «щасливий». Поки він тут зупинятиметься, нічого страшного з ним трапитися не може. Хіба що якісь дрібниці, неминучі в їхньому ремеслі — подертий костюм або подряпина на тілі. Але ж це не те що впасти на арені й більше не підвестися, як уже сталось не з одним його товаришем — спогади про них тривожили Гальярдо навіть у найрадісніші хвилини.

У дні кориди він любив поснідати якомога раніше, а потім сидіти в їдальні й дивитися, як сновигають туди-сюди гості готелю — чужоземці або люди з далеких провінцій Іспанії; вони проходили з байдужими обличчями, навіть не поглянувши на нього, та відразу ж зацікавлено оберталися, коли слуги казали їм, що отой чисто поголений, чорноокий, ошатно вбраний хлоп’яга не хто інший, як славетний тореадор[2] Хуан Гальярдо, якого тут усі по-дружньому називають просто Гальярдо[3]. У цій атмосфері загальної цікавості він сидів, аж поки наставав час вирушати до цирку — так йому легше було згаяти тривожні хвилини очікування. Як нестерпно повільно тягнувся час! Йому здавалися нескінченними ці години непевності, найнеприємніші в його ремеслі, коли з глибини душі піднімався невиразний страх і тореро починав сумніватись у своїх силах. Виходити на вулицю Гальярдо не хотів, знаючи, що на кориді його чекає нелегка праця і треба добре відпочити, щоб почувати себе бадьорим і спритним. Не міг він також смачно й досхочу попоїсти, чи навіть розтягти сніданок на довший час — виступати на арені слід із необтяженим шлунком.

Сидів Гальярдо у самому кінці довгого столу, оповитий хмарою запашного диму. Підперши щоки долонями, він раз у раз самовдоволено поглядав на кількох дам, що з цікавістю дивились на славетного тореро.

Він звик бути улюбленцем натовпу і не сумнівався, що у звернених на нього поглядах світиться глибока шана й захват, що жінки милуються його вродою та елегантністю. На якусь мить Гальярдо забув навіть про свою тривогу і, спонукуваний інстинктом, притаманним кожному чоловікові, звиклому хизуватися перед публікою, підвівся, струсив нігтем сигарний попіл з манжет і поправив широкий, майже на півпальця перстень — його величезний діамант вигравав усіма барвами веселки і здавався прозорою краплею, всередині якої палахкотить чарівний вогонь.

Він окинув задоволеним поглядом свій ошатний костюм, шапочку, в якій ходив по готелю і яка тепер лежала на сусідньому стільці, тонкий золотий ланцюжок на жилеті, від кишеньки до кишеньки, перлину в краватці, що своїм молочним сяйвом, здавалося, пом’якшувала темний колір його смаглявого обличчя, черевики з російської шкіри, шовкові шкарпетки, які виглядали з-під коротеньких штанів, ажурні й гаптовані, мов панчохи кокотки.

Відчуваючи на собі цікаві жіночі погляди, Гальярдо несвідомо прибирав гордовитої й величної постави. Від його вбрання, від чорного лискучого волосся, хвилями начесаного на скроні, струміли ніжні пахощі тонких англійських парфумів, якими матадор щедро себе кропив. Як для тореро в нього не такий уже й поганий вигляд, подумав Гальярдо. Хто з них уміє триматися з такою гідністю, так засліплювати й чарувати жінок?

Але нараз матадора знов охопив неспокій, очі його потьмяніли, і він, як і перше, сперся підборіддям на руки, смокчучи сигару і втупившись у хмару тютюнового диму. Думав він про сьогоднішній вечір і палко жадав, щоб вечір цей настав якомога скоріше; думав про те, як повернеться сьогодні з арени, стомлений і спітнілий, але щасливий, як людина, котра щойно уникла великої небезпеки; як прокинеться у нього вовчий апетит і шалений потяг до розваг — адже попереду буде кілька спокійних і безтурботних днів. Коли бог не відступиться від нього й сьогодні, то після кориди він досхочу попоїсть, трохи вип’є і потім знайде оту співачку з мюзик-холу, з якою познайомився під час свого минулого приїзду, але не встиг натішитися її прихильністю. З його безпритульним життям, постійними мандрами по всій Іспанії, часу не лишалося ні для чого.

В їдальню стали заходити друзі-шанувальники, які хотіли побачитися з матадором, перш ніж податись додому снідати. Це були старі любителі кориди, що вважали за обов’язок мати власного кумира, навколо якого можна згуртуватись, і обрали «своїм матадором» молодого Гальярдо. Вони давали йому безліч мудрих порад, повсякчас нагадуючи, що колись захоплювалися високим мистецтвом Лагартіхо і Фраскуело[4]. З поблажливою фамільярністю вони казали еспаді[5] «ти», а той, розмовляючи з ними, навпаки, ставив перед кожним прізвищем «дон», дотримуючись традиційного етикету класової нерівності, яка існує між тореро, котрий вийшов із суспільних низів, та його шанувальниками. Ці люди завжди охоче вдавалися до спогадів, щоб молодий матадор відчув, яку перевагу дає людині вік і досвід. Говорили про «стару» мадридську арену, на якій можна було бачити тільки «справжніх» биків і «справжніх» тореро, а наближаючись до сучасності, схвильовано згадували про Чорного[6]. Цим «чорним» був Фраскуело.

— Бачив би ти його!.. Але в ті часи ти і твої перевесники ще смоктали цицьку або й на світ не з’явилися.

Заходили до їдальні й інші любителі, обшарпані, з голодними очима, а також нікому не відомі оглядачі газеток, що писали тільки про тореадорів, одних вихваляючи, інших — паплюжачи. Почувши про появу Гальярдо, як завжди збігалися до готелю люди якихось сумнівних професій, надокучаючи еспаді своїми лестощами та проханнями дістати квиток на кориду. Спільне захоплення ріднило їх із поважними сеньйорами, — багатими комерсантами або високими урядовцями, — які палко обговорювали з цим набродом усілякі тонкощі бою биків, не бентежачись жебрацьким виглядом співрозмовників.

Усі ці люди, підходячи до еспади, обіймали його, потискували йому руку, галасували, надокучали розпитуваннями:

— Вітаю, Хуанільйо!.. Як там твоя Кармен?

— Добре, дякую.

— А матуся, сеньйора Ангустіас?

— Чудово, дякую. Вона в «Рінконаді».

— А сестра й небожата?

— Усе гаразд, дякую.

— А ота мармиза, твій шуряк?

— Що йому станеться? Править теревені, як і завжди.

— А на збільшення родини якась надія є?

— Нема… Аніякої…

Кусаючи ніготь, Гальярдо енергійно й заперечливо хитав головою, а тоді в свою чергу починав розпитувати гостя, про чиє життя не знав анічогісінько, крім того, що його співрозмовник — любитель кориди.

— А як там ваша родина? Усе гаразд?.. Повірте, я дуже радий. Може, вип’єте чогось?

Потім розпитував про биків, з якими за кілька годин мав зустрітися на арені, бо всі ці друзі з’явилися в готель прямо з цирку, куди ходили дивитися, як відлучають і заганяють у корралі[7] тварин для кориди. Гальярдо виявляв також професійний інтерес до розмов, що точилися сьогодні в. кафе «Англійському», де збиралося багато любителів.

Це була перша корида весняного сезону, і шанувальники Гальярдо покладали на нього великі надії, згадуючи, скільки писали в газетах про його недавні тріумфи на інших аренах Іспанії. На цього тореро контракти так і сипалися. Починаючи від великодньої кориди в Севільї (якою, власне, відкривався сезон), Гальярдо не знав спочинку: мандрував від арени до арени, вбиваючи биків. А як наставали серпень і вересень, йому доводилося щоночі трястися в поїзді, і щодня — виступати. Його повіреного в Севільї закидали листами й телеграмами, і в того голова йшла обертом, бо він не знав, як задовольнити стільки замовлень на контракти — адже сезон не триватиме вічно.

Тільки вчора пополудні Гальярдо виступав на арені Сьюдад-Реаля і, навіть не встигши перевдягнутись, сів у поїзд, щоб наступного дня бути уже в Мадриді. Цілу ніч він майже не склепив очей і спав уривками, скорчившись на краєчку лави; пасажири посунулися, даючи змогу хоч трохи відпочити цьому чоловікові, який завтра важитиме життям.

Шанувальники захоплювалися витривалістю Гальярдо та відчайдушною сміливістю, з якою він кидався вперед, коли наставав момент заколоти бика.

— Ану, подивимось, як ти покажеш себе сьогодні, — вигукували вони з палкою вірою. — Любителі покладають на тебе великі надії. Ти маєш заткнути чимало пельок… Гляди, щоб виступив не гірше, ніж у Севільї.

Один за одним шанувальники прощалися і поспішали додому снідати. Кожен прагнув прийти на кориду якомога раніше. Незабаром Гальярдо лишився сам і вже хотів повернутись у свій номер, бо від нервового перенапруження не міг усидіти на місці. Але в цю мить у скляних дверях їдальні з’явився якийсь чоловік, що тримав за руки двох дітей. Не звертаючи уваги на окрики слуг, гість відшукав очима тореро, блаженно всміхнувся і рушив до нього, тягнучи малих за собою. Він не відривав погляду від свого божества і йшов, не помічаючи, куди ступає. Гальярдо впізнав його.

— Як вам ведеться, куме?

Вони обмінялися звичними розпитуваннями про здоров’я родичів, а тоді гість повернувся до хлопчаків і поважно сказав:

— Оце він і є перед вами. Ви ж бо стільки про нього розпитували… Такий самий, як на портретах.

Двоє малюків із побожним захватом дивилися на героя, якого щодня бачили на газетних та журнальних вирізках, що прикрашали стіни їхньої вбогої хати; вони милувались казковим богатирем, чиїми подвигами та багатством почали захоплюватись, тільки-но вибралися з колиски і стали щось розуміти.

— Хуанільйо, поцілуй руку хрещеному батькові.

Меншенький хлопчик припав до правиці тореро розпашілою мордочкою, яку заради цього візиту мати старанно вимила. Гальярдо неуважно погладив його по голівці. Скільки в нього тих хрещеників по всій Іспанії! Шанувальники просили його хрестити своїх дітей, гадаючи, що в такий спосіб забезпечують їхнє майбутнє. У міру того як зростала слава матадора, йому все частіше доводилось кумувати то на одних хрестинах, то на інших. Цей хрещеник нагадав Гальярдо про нелегкі часи, коли він лише починав як тореро, і тепер матадор відчув до батька цього малюка вдячність за те, що той повірив у його майбутню славу, коли майже ніхто в неї не вірив.

— Ну як вам живеться, куме? — спитав Гальярдо. — Просвіток якийсь є?

Шанувальник скривився. Сяк-так перебивається, працюючи маклером на ринку, на площі Себада: заробляє на шматок хліба — і то добре. Гальярдо співчутливо подивився на скромне вбрання бідняка, який причепурився по-святковому.

— Ви, мабуть, хочете подивитись кориду, еге ж, куме?.. Підніміться в мій номер, і нехай Гарабато дасть вам квиток. До побачення, славний хлопче!.. Ось нате, купіть собі що-небудь.

Хрещеник знову поцілував Гальярдо правицю, а лівою рукою матадор тим часом тицьнув дітям кілька дуро. Батько схопив своїх нащадків за руки й потяг до виходу, дякуючи та вибачаючись, проте з його плутаних слів годі було зрозуміти, що його дужче втішило: чи подарунок дітям, чи квиток на кориду, який мав йому дати матадорів слуга.

Гальярдо посидів ще трохи, бо не хотів знову здибатись у себе в номері з цим шанувальником та його дітьми. Потім глянув на годинник. Тільки перша! Скільки ще часу до кориди!..

Коли він вийшов з їдальні й попрямував до сходів, з комірчини швейцара вибігла жінка, запнута старою шаллю. Вона спинила тореро з рішучою фамільярністю, не зважаючи на сердиті окрики готельної обслуги.

— Хуанільйо!.. Хуане! Ти впізнаєш мене?.. Я Каракола, тітка Долорес, мати нещасного Лечугеро.

Гальярдо усміхнувся до старої: вона була чорна, маленька і зморшкувата, з відьомськими очима, що палали, немов жарини, балакуча і метушлива. Знаючи, чим закінчиться її торохтіння, тореро потягся рукою до жилетної кишені.

— Убогість, сину! Такі злидні, що й жити не хочеться!.. Почула я, що «ти сьогодні виступаєш та й кажу собі: „Піду побачуся з Хуанільйо, він не міг забути матері свого нещасного товариша…“ Ох, який же ти гарний, цигане! Недарма так упадають за тобою жінки, чортів сину… А я живу зовсім кепсько, хлопче. Навіть сорочки на тілі не маю. Зранку ще й ріски не було в роті, лише випила ковточок касальї. Мене тримають із жалості в домі Пепони, ми ж бо з нею землячки… з одного села. Заклад у неї дуже пристойний — по п’ять дуро беруть. Приходь до нас, тебе там зустрінуть із радістю. Я причісую дівчат та виконую всякі доручення сеньйорів… Ох, якби був живий мій нещасний синок! Ти пам’ятаєш Пепільйо?.. Пам’ятаєш той день, коли він загинув?

Гальярдо тицьнув у суху долоньку Караколи дуро і не знав, як спекатися цієї балакучої старої, чий голос уже затремтів од стримуваного плачу. Клятуща відьма! Перед самою коридою прийти нагадати йому про бідолашного Лечугеро, давнього товариша, якого бик штрикнув рогом у серце — і той помер прямо на його очах, на арені містечка Лебріха, коли вони виступали там удвох як новільєро![8] Стара віщунка лиха! Гальярдо відштовхнув жінку, але та з легковажністю пташки вже забула про своє горе і голосно та весело заходилася вихваляти хоробрих хлопців, мужніх тореро, які забирають у публіки гроші, а в жінок — серця.

— Ти гідний самої іспанської королеви, красунчику. Нехай сенья[9] Кармен пильнує… А то вхопить тебе якась дівчина та й не відпустить… Дав би ти мені квиточок на сьогодні, Хуанільйо! Ох і кортить побачити, як ти уб’єш бика, мій любчику!

Крики старої та її підлесливі вихваляння насмішили всю обслугу готелю і зламали сувору заборону, яка утримувала під дверима на вулиці юрмисько цікавих та волоцюг, що збіглись подивитися на тореро. Відтрутивши слуг, до вестибюля ринув цілий натовп жебраків, усяких нероб та продавців газет.

Малі шибеники з паками друкованого паперу під рукою зривали з голови кашкета і фамільярно вигукували:

— Оле Гальярдо! Слава героям!

Найсміливіші хапали його за руку, міцно потискували її і довго трясли, намагаючись якомога довше торкатися до великого національного героя, чиї портрети не раз бачили в газетах і журналах. Потім, прагнучи, щоб промені слави упали й на товаришів, умовляли їх галасливо й нецеремонно:

— Потисніть йому руку! Він не розсердиться. Ви ж бачите, який це чудовий хлопець!..

У своєму шанобливому захваті вони ладні були впасти перед матадором навколішки. Волоцюги з густою щетиною на обличчях, в обшарпаних, колись ошатних, костюмах поводилися інакше: вони човгали навколо свого божества розлізлими черевиками, скидали перед ним засмальцьовані капелюхи і, звертаючись до нього майже пошепки, називали його доном Хуаном, щоб відрізнити себе від охопленого бурхливим захватом непоштивого наброду. Нарікаючи на свою бідність, вони просили в Гальярдо подачку, а найзухваліші, — вдаючи з себе любителів, — квиток на кориду, з наміром відразу ж його продати.

Гальярдо сміючись відбивався від цієї навали, що притиснула його до стіни. Готельна обслуга була безсила визволити тореро, до того ж вони відчували майже страх і мимовільний захват перед такою популярністю. Гальярдо нишпорив у кишенях і навмання тицяв монети в жадібно простягнені руки, аж поки в нього не лишилося жодного мідяка.

— Нема уже нічого! Скінчилося вугіллячко!.. Пустіть мене, розбишаки!

Він прикинувся сердитим, хоча насправді його тішила така популярність, легко проштовхався своїми дужими плечима крізь натовп і кинувся навтіки, стрибаючи вгору сходами зі спритністю, властивою всім тореро. А тим часом готельні слуги, яких уже ніщо не стримувало, випхали гурт цікавих за двері.

Проминаючи кімнату, яку займав його слуга, матадор побачив крізь прочинені двері, що Гарабато вже порпається в скринях та валізах, готуючи вбрання для кориди.

Коли Гальярдо опинився сам у своєму номері, де й поділося веселе збудження, викликане в ньому навалою шанувальників. Попереду найтривожніші години, останні години перед виходом на арену, коли його завжди змагає непевність. Міурині[10] бики і мадридська публіка!.. Коли небезпека була зовсім поруч, вона ніби п’янила Гальярдо, і він ставав ще відважніший, але тепер, наодинці з собою, його, як завжди, охопила гнітюча тривога, якийсь первісний невиразний страх.

Він почував себе геть розбитим, наче на нього раптом навалилася вся втома безсонної минулої ночі. Хотів був упасти на одне з ліжок, що стояли в глибині кімнати, але тривога перед близькою небезпекою, незнаного і таємничою, зразу ж і розвіяла сонливість.

Гальярдо неспокійно заходив по кімнаті, припаливши нову гаванську сигару від недопалка щойно викуреної.

Сьогодні для нього починається мадридський сезон… Яким він буде? Що казатимуть вороги? Як виступлять суперники-матадори?.. Він уже заколов чимало міурців — зрештою, нічого надзвичайного в них немає, бики як бики. Так-то воно так, але майже всі його товариші, котрі полягли на арені, стали жертвами биків із цього стада. Клятущі міурці! Недарма ж і він, і всі інші матадори завжди вимагають на тисячу песет більше, коли в контракті вказано, що треба битися з цими биками.

Він ходив і ходив по кімнаті нервовими кроками. Спинявся, тупо дивився на якусь річ із свого спорядження, і знову падав у крісло, мов підкошений раптовим нападом слабості. Кілька разів поглядав на годинника. Ще нема другої. Як повільно тягнеться час!

Гальярдо знав, що зможе заспокоїтись, лише коли почне вбиратися, а надто, коли вже вирушить на арену, і тому бажав, щоб цей час настав якомога скоріше. Галасливий людський натовп, звернені на нього цікаві погляди, бажання бути на очах у публіки спокійним і веселим, а насамперед наближення небезпеки, реальної і відчутної, миттю розвіють тривогу і страх, що охоплюють його наодинці з самим собою.

Щоб спекатися цих думок, він засунув руку у внутрішню кишеню піджака і витяг звідти разом із гаманом конвертик, від якого струміли ніжні духмяні пахощі. Підійшовши до вікна, крізь яке проникало тьмяне світло з патіо, Гальярдо став уважно роздивлятися конверт — цього листа передали йому, коли він прибув до готелю. Адресу було написано гарним і рівним почерком.

Потім тореро витяг із конверта згорнений аркушик і з насолодою понюхав його. Який аромат! О, ці вельможні жінки, що стільки мандрували світом… як уміють вони виявляти своє благородство навіть у дрібницях!..

Гальярдо любив щедро напахчуватись парфумами — здавалося, він хотів забити гострий сморід колишніх злиднів, що в’їлися йому до кісток. Вороги глузували з цього атлетичного хлоп’яги, який у своїй пристрасті забував про всяку міру і чоловічу гідність. Шанувальники лише поблажливо всміхалися, згадуючи про це дивацтво, але не раз мимоволі одверталися, рятуючись від запаморочливих пахощів, що огортали матадора. Їздячи по країні, Гальярдо возив із собою цілу парфюмерну крамничку, і на арені, поміж мертвих коней, випущених кишок та залитих кров’ю кізяків, від його тіла линули духмяні жіночі пахощі. Кокотки, його шанувальниці, з якими він познайомився, виступаючи на аренах Південної Франції, навчили Гальярдо секретів змішування та поєднування деяких рідкісних парфумів. Але що могло зрівнятися з ароматом цього листа, ароматом жінки, яка писала його! Це були загадкові, тонкі й незбагненні пахощі, що їх Гальярдо називав „пахощами вельможної дами“.

Блаженно й гордо всміхаючись, він став захоплено перечитувати листа. Нічого особливого: всього п’ять-шість рядків. Вітання із Севільї, побажання великих успіхів у Мадриді, упевненість, що вже тепер можна заздалегідь поздоровити його з тріумфом. Якби такий лист навіть попав у чужі руки, він не скомпрометував би жінку, що підписала його. На початку: „Друже Гальярдо“, виведене такими гарними літерами, що тореро ніяк не міг намилуватися ними, а в кінці — „Ваша подруга Соль“. Тон листа Дружній, але стриманий, звертання на „ви“, слова люб’язні з відтінком поблажливості, наче їх адресовано не рівному собі, а кинуто як милостиню з недосяжної височини.

Тореро милувався листом із захопленням простолюдина, мало обізнаного з грамотою, а проте не міг уникнути прикрого відчуття, що до нього ставляться з погордою.

— Ну й жінка! — пробурмотів він. — Спробуй-но розкуси її!.. Подумати лишень, вона мені каже „ви“… Ви!., Хто ж я такий для неї?

Та відразу напливли приємні спогади, і тореро само-вдоволено посміхнувся. Стриманість і холодність — це тільки для листів: звичка світської дами, обережність сеньйори, яка побачила світа. Прикре почуття змінилося захватом.

— Ця жінка знав, що робить! Така здобич не кожному попадається!..

І в його посмішці проглянула професійна гордість приборкувача, який вимірює свою славу силою укоськаного звіра.

Поки Гальярдо милувався листом, його слуга Гарабато заходив і виходив, заносив одяг і валізи, які ставив на одне з ліжок.

Цей хлопчина робив усе швидко, вправно, але мовчки, ніби й не помічав матадора. Ось уже кілька років він супроводжував Гальярдо в усіх його турне як „носій шпаг“. Колись у Севільї він виступав одночасно з Гальярдо у коридах із молодими бичками, влаштовуваних для початківців; але удари рогів діставалися лиш йому, а успіхи та слава — товаришеві. Гарабато був смаглявий хлопчина, низенький на зріст і кволий; його зморшкувате й зів’яле, як у старого діда, обличчя перетинав кривий, погано зарубцьований шрам, схожий на білий крюк. То був слід від бичачого рогу, що мало не спровадив хлопця на той світ на одній сільській арені. Крім цієї жахливої рани, були в Гарабато й інші, сховані під одежею.

Він якимсь дивом залишився живий після своїх аматорських виступів на арені, відбувшись шрамами, які посмугували йому все тіло. Найгірше, що люди тільки сміялися з невдач Гарабато, ніби їм було приємно дивитися, як бики топчуть його ратицями та підкидають рогами. Кінець кінцем постійні нещастя зламали хлопцеву впертість, і він задовольнився роллю супутника та довіреного слуги товариша своєї юності. Гарабато був найпалкішим шанувальником Гальярдо, хоча, користуючись становищем близького друга, не раз дозволяв собі осудливі й критичні зауваження. Мовляв, якби він був у шкурі маестро, то впорався б із тим чи тим биком куди краще. Друзі Гальярдо досить часто підсміювалися над крахом честолюбних сподівань носія шпаг, але Гарабато не зважав на глузи. Він тореро і ніколи не перестане ним бути. Свято вберігаючи пам’ять про своє минуле, хлопець змащував ріденький чуб брильянтином, начісував волосся на вуха і, так само як у юності, заплітав на потилиці довгу кіску — священну колету, професійну ознаку, яка вирізняє тореро з-поміж інших смертних.

Коли Гальярдо сердився на слугу, його бурхливий гнів завжди виливався на цей жмутик волосся.

— І ти ще смієш носити колету, безсоромнику?.. Зараз я тобі відчикрижу цей щурячий хвостик, нахабна пико!

Гарабато вислуховував такі нахваляння спокійно, але потім за все помщався, замикаючись у зневажливій мовчанці та байдуже знизуючи плечима, коли після щасливої кориди маестро повертався надвечір радісно збуджений і запитував з дитячою самовтіхою:

— Ну як тобі здалося? Здорово я себе показав?

Як друг молодості, Гарабато володів привілеєм звертатися до хазяїна на „ти“. Розмовляти з маестро інакше слуга просто не міг, але своє „ти“ він завжди вимовляв з дуже поважним виразом і глибокою шанобливістю. З Такою самою товариською простотою колись ставилися до мандрівних рицарів їхні вірні зброєносці.

По потилиці — тореро, а в усьому іншому Гарабато мав у собі щось від кравця й камердинера. У лацканах його костюма з англійського сукна, хазяїнового подарунка, стриміло безліч усяких шпильок, а в рукаві — кілька голок із просиленою ниткою. Його сухі темні руки виконували всяку дрібну роботу з чисто жіночою вправністю.

Виклавши на ліжко все необхідне для одягання маестро, Гарабато перевірив, чи, бува, чогось не бракує. Потім став посеред кімнати і, не дивлячись на Гальярдо, ніби говорив сам до себе, хрипким голосом повідомив:

— Друга година!

Гальярдо рвучко підвів голову, наче тільки тепер помітив слугу. Засунув листа до кишені і знехотя рушив у глиб кімнати. Здавалося, він хоче відтягти момент одягання.

— Усе готово?

Та зненацька його бліде обличчя спалахнуло шаленим гнівом. Очі широко розкрилися, ніби побачили щось жахливе.

— Який костюм ти мені приніс?

Гарабато показав рукою на ліжко, але сказати нічого не встиг, бо маестро вже поливав його лютою лайкою.

— А хай йому чорт! Ти що, нічого не тямиш у нашому Ділі? Може, на косовицю мене виряджаєш?.. Корида в Мадриді, Міурині бики, а ти подаєш червоний костюм, такий самий, який був на нещасному Ману елеві Еспартеро!.. Чи ж ти мені ворог, безсоромна пико? Чи бажаєш моєї смерті, мерзотнику?..

Яскраво уявивши, до якого непоправного лиха могла призвести ця необачність, Гальярдо розлютився вкрай. Таж це однаково, що самому собі наврочити! Вийти на мадридську арену в червоному костюмі після того, що сталося!.. У зіницях Гальярдо палахкотів вогонь, ніби він щойно дістав підступний удар у спину; очі йому налилися кров’ю і, здавалося, матадор ось-ось кинеться на бідолашного Гарабато й почне молотити слугу своїми здоровенними кулачиськами.

Несміливий стук у двері урвав цю прикру сцену.

— Заходьте.

Увійшов юнак у світлому костюмі й червоній краватці; у руці в нього був кордовський фетровий капелюх, на пальцях блищали персні з великими діамантами. Гальярдо впізнав гостя відразу; він легко запам’ятовував обличчя — як людина, постійно оточена натовпом.

Матадор миттю притлумив свій гнів і привітно всміхнувся, так наче страшенно зрадів несподіваному візиту. Це був друг із Більбао, палкий любитель кориди і шанувальник Гальярдо. Оце й усе, що тореро міг пригадати. Але як його ім’я? Стільки тих знайомих та друзів! Як же все-таки його звуть?.. Проте Гальярдо знав напевне, що має казати гостеві „ти“, бо вони з ним давні друзі.

— Сідай… Яка приємна несподіванка! Коли ти приїхав? Як родина — усе гаразд?

Шанувальник опустився в крісло, охоплений тим блаженством, яке відчуває релігійна людина, опинившись у святилищі свого божества. Він був сповнений рішучості не виходити звідси до останньої миті; з насолодою слухав, як маестро каже йому „ти“, і сам через кожні два слова називав матадора Хуаном, щоб і меблі, і стіни, і всі, хто проходитиме коридором, дізналися, який він друг славетному чоловікові. Приїхав із Більбао сьогодні вранці і завтра повертається додому. Невеличка подорож, тільки щоб побачити Гальярдо. Читав про його успіхи: він добре розпочинає сезон. Сьогодні пополудні буде чудова розвага. Вранці ходив поглянути, як заганяють у корралі цирку биків, і накинув оком на одного бурого — ото буде втіха помилуватися, що він витворятиме, коли за нього візьметься Гальярдо…

Але маестро нараз урвав пророкування любителя.

— Пробач, я на хвилиночку, зараз вернуся.

Він вийшов з кімнати і попрямував до дверцят без номера у самому кінці коридору.

— Який костюм діставати? — гукнув йому навздогін Гарабато. Він намагався говорити покірливо, і від цих зусиль голос його ста» ще хрипкішим.

— Зелений, тютюнового кольору, синій… який хочеш.

І Гальярдо зник за дверцятами, а слуга, знаючи, що хазяїн його не бачить, посміхнувся із мстивим лукавством. Він добре знав, що означав ця раптова втеча перед одяганням. «Страх сечу гонить», — як кажуть люди їхнього ремесла. І в посмішці слуги блиснула втіха, ніби йому приємно було зайвий раз переконатися, що й великі майстри тавромахії, славетні і відважні матадори, страждають від тієї самої, спричиненої хвилюванням пекучої потреби, що колись мучила і його перед виходом на арену в якомусь глухому селі.

Гальярдо не було досить довго, а коли нарешті він повернувся в кімнату, тепер готовий убратися в бойовий костюм тореро, то побачив у себе нового гостя, доктора Руїса. Цей лікар ось уже тридцять років підписував медичні акти про нещасні випадки на кориді і лікував усіх тореро, поранених на мадридській арені.

Гальярдо щиро любив доктора Руїса, вважаючи його найпершим ученим світу, хоча й дозволяв собі по-дружньому кепкувати з його добродушної вдачі та недбалості, з якою той ставився до свого зовнішнього вигляду. Захоплення Гальярдо було захопленням простолюдина, який вважає, що вчені неодмінно мусять вирізнятися з-поміж інших смертних своєю незугарністю та дивацтвами.

Доктор Руїс був низенький чоловічок із круглим черевцем, широким обличчям, трохи приплюснутим носом і широкою бородою, від вуха до вуха, — сивою, з брудно-жовтим відтінком. Усе це надавало йому деякої схожості із Сократом*. Коли він стояв, його чималий живіт обвисав під просторим жилетом і колихався за кожним словом; коли сідав, живіт підіймався вище запалих грудей. Костюм на лікареві одразу ставав засмальцьованим і старим, не встигне він його й поносити, і завжди метлявся, ніби знятий з чужого плеча, на цьому недоладному тілі, опасистому і водночас такому рухливому.

— Він святий, — казав Гальярдо. — І мудрець… Доктор Руїс — чоловік добрий, як хліб, дивак, що ніколи не матиме за душею й песети… Усе, що мав, роздав, а бере лише стільки, скільки йому захочуть дати.

Дві великі пристрасті осявали життя доктора Руїса: революція і бій биків. Революцію він уявляв як щось таємниче і грандіозне, як бурю, що прогримить над Європою і не залишить каменя на камені від старого світу. Лікар сам до пуття не знав, які в нього політичні переконання і вважав себе водночас і республіканцем, і анархістом. Він ніколи не завдавав собі клопоту чітко сформулювати свої погляди і висловлювався ясно тільки в нищівних випадах проти тогочасного суспільного ладу. Тореро любили його, як рідного батька; усіх їх він називав на «ти», і щойно надходила телеграма з того чи того кінця Півострова, добрий лікар негайно сідав на поїзд і вирушав рятувати когось із своїх «хлопчиків», пораненого бичачим рогом, зовсім не думаючи про винагороду.

Він не бачив Гальярдо дуже давно і радісно обняв його, притулившись м’яким черевом до могутнього, наче вилитого з бронзи тіла. Оле, хоробрі хлоп’ята!

Лікар сказав, що в матадора просто чудовий вигляд.

— А як справи з республікою, докторе? Чи скоро вона настане? — спитав Гальярдо з лукавою андалузькою посмішкою. — Насйональ[11] запевняв, ніби старий лад не сьогодні-завтра впаде.

— А тобі хіба не однаково, лобуряко? Дай спокій бідолашному Насйоналеві. Хай думав не про республіку, а про те, як краще вгороджувати бикам бандерильї. А тобі слід цікавитись лише коридою — щоб і далі убивав биків, як сам господь бог… Гарна мав бути сьогодні забава! Мені казано, що бики…

Але тут лікаря перебив другий гість. Адже він бачив, як заганяли биків у корралі, і тепер прагнув поділитися враженнями, розповісти про бурого, на якого відразу «накинув оком», — о, той бик напевне себе покаже! Двоє чоловіків, які досі лише привітались, а потім довго просиділи вдвох у кімнаті мовчки, чекаючи повернення господаря, тепер заговорили між собою, і Гальярдо подумав, що треба б їх познайомити. Але як же звати оцього друга, з яким він на «ти»?.. Гальярдо пошкріб потилицю, наморщивши чоло й напружено міркуючи, але вагався недовго.

— Послухай-но… Як тебе звуть? Ти пробач… стільки щодня людей!..

Гість поблажливо всміхнувся, насилу приховуючи розчарування, — виходить, матадор забув його — і назвав своє ім’я. Гальярдо відразу ж усе пригадав і трохи пом’якшив неприємне враження від своєї забудькуватості, додавши після імені: «багатий шахтовласник із Більбао». Потім рекомендував «знаменитого доктора Руїса», і двоє чоловіків, захоплені спільною пристрастю, стали гомоніти про биків, яких загнали в корралі для сьогоднішньої кориди, немов були знайомі все життя.

— Сідайте отуди, — мовив Гальярдо, показуючи на диван у глибині кімнати. — Там ви зможете спокійно поговорити. Не звертайте на мене уваги — я мушу вбиратися. Зрештою, ми всі тут чоловіки…

Він скинув костюм і залишився в спідній білизні. Сів у крісло, якраз під аркою, що відокремлювала маленький салон від спальні і віддав себе в руки Гарабато. Слуга розкрив саквояж із російської шкіри і витяг звідти щось подібне до жіночого несесера, в якому зберігалися туалетні речі маестро.

Хоча Гальярдо був гладенько поголений, Гарабато знов намилив йому обличчя і став водити бритвою по щоках зі спритністю людини, яка звикла щодня виконувати одну Й ту саму роботу. Потім Гальярдо вмився і знов сів у крісло. Слуга намастив йому волосся брильянтином, побризкав парфумами і начесав пасмами на чоло та скроні: далі заходився коло професійної ознаки — священної колети.

Він шанобливо розчесав довге пасмо, що спадало з потилиці маестро, заплів його в косу й заколов двома шпильками на маківці голови, відклавши остаточне впорядкування колети на потім. Тепер треба було зайнятись ногами. Слуга скинув з тореро панчохи, і той залишився тільки в спідній сорочці та шовкових панталонах.

Атлетичні м’язи Гальярдо випинали під тонкою білизною. На стегні було помітно глибокий шрам — ріг видер там цілий шматок тіла. На смаглявій шкірі рук біліли плями — сліди давніх ран. На темних безволосих грудях схрещувалися два ламані лілові рубці — теж пам’ять про криваві сутички на арені. На литці видніла кругла, ніби видавлена монетою заглибина фіолетового кольору. Від Цього могутнього торсу воїна пахло чистим здоровим тілом і духмяними жіночими парфумами.

Гарабато опустився навколішки біля ніг маестро з цілим оберемком бинтів та вати.

— Справжнісінький античний гладіатор, — мовив доктор Руїс, уриваючи розмову з любителем із Більбао. — Ти схожий на римлянина, Хуане.

— Старію, докторе, — сумовито відповів еспада. — Коли я бився не тільки з биками, а й з голодом, то й без усього цього мав ноги, як залізні, стояв на арені як укопаний.

Гарабато повсовував поміж пальці маестро жмутки вати; потім обклав ступні знизу і зверху цією м’якою прокладкою і став туго обмотувати їх бинтом, як у давнину обмотували мумії. Далі висмикнув із рукава голку з просиленою ниткою й акуратно зшив докупи краї бинтів.

Гальярдо тупнув об підлогу сповитими ступнями. У цій м’якій обгортці вони мов затвердли, і ноги матадора стали ніби ще дужчими й моторнішими. Слуга натягнув на них високі, до середини стегон, панчохи, товсті й еластичні, як гетри, вони були єдиним захистом для ніг під шовком бойового костюма.

— Порозправляй зморшки… Пильнуй, Гарабато, я не люблю, щоб костюм висів на мені мішком.

Матадор звівся на ноги й крутнувся перед дзеркалом, щоб самому подивитись на себе, нахилився й провів руками по ногах, розгладжуючи складки. Зверху на білі панчохи Гарабато натягнув ще одні — шовкові, рожеві. Потім Гальярдо сунув ноги в черевики, вибравши з кількох пар, що їх Гарабато виставив на велику валізу, — усі з білими підошвами, нові-новісінькі.

Власне, одягання почалося тільки тепер. Слуга подав тореро коротенькі панталони. Гальярдо встромив ноги в шовкові холоші тютюнового кольору, гаптовані золотом. Товсті шнури із золотими китицями звісилися додолу. Ці шнури туго стягували холоші панталонів під коліньми і викликали штучний приплив крові до ніг. Тореро називали їх «застібами».

Гальярдо напружив м’язи ніг і наказав слузі, щоб той не боявся затягнути шнури якомога тугіше. Ця операція дуже важлива. «Застіби» в матадора мають бути добре затягнуті. Гарабато вправно й швидко обмотав шнури навколо ніг, напустив на них холоші, і довгі шнури перетворилися на коротенькі підвіски.

Маестро одягнув батистову сорочку, яку подав йому слуга, тонку й прозору, мов жіноча білизна, з гофрованою маніжкою. Гарабато застебнув на ній ґудзики, а тоді дбайливо пов’язав довгу краватку, що червоною смугою розділила груди аж до пояса. Тепер лишалося найважливіше — намотати фаху, широку шовкову стрічку завдовжки понад чотири метри, яка, здавалося, заповнила всю кімнату, коли слуга зі звичною спритністю розгорнув її.

Еспада відійшов у протилежний куток, де сиділи його друзі, й закріпив на поясі один кінець фахи.

— Ну, починай. Але будь уважним, — наказав він слузі. — Зроби так, як ти це вмієш робити.

І тореро став неквапно обкручуватись на підборах, в кожним обертом наближаючись до слуги, який тим часом туго натягував фаху, що акуратно намотувалася на стан Гальярдо, надаючи йому довершеної граційності. Легкими і вправними рухами Гарабато раз у раз змінював положення шовкової стрічки. Вона накручувалась на матадора то складаючись удвоє, то розгортаючись, але щоразу прилягала до стану щільно й гладенько, кільця ніби зливалися в один сувій, без жодної зморшки. Гальярдо завжди був дуже уважний до своєї зовнішності, ось і тепер він не раз невдоволено спинявся й розкручувався на два або три оберти назад, щоб виправити якусь похибку.

— Погано лежить, — казав він сердито. — Нехай їй чорт!.. Не лови гав, Гарабато!

Після багатьох зупинок, Гальярдо нарешті добувся кінця своєї подорожі, і вся шовкова стрічка уклалася на його поясі. Спритний слуга позшивав голкою і посколював шпильками окремі одежини, перетворивши їх на одне ціле, на бойовий костюм матадора. Тепер тореро не зміг би вибратися зі свого вбрання без ножиць та чиєїсь допомоги. Аж поки вернеться до готелю, він не зуміє скинути з себе нічого, хіба що йому допоможе в цьому бик на арені, а остаточно його роздягнуть тоді на лікарняній кушетці.

Гальярдо знову сів, і Гарабато заходився біля колети. Він визволив її від шпильок і вплів у неї чорний бант із кокардою — колись, за найдавніших часів тавромахії, сюди вплітали сіточку.

Маестро ліниво потягнувся, ніби прагнучи віддалити ту мить, коли доведеться цілком убратися в бойовий костюм, і попросив Гарабато подати йому сигару, яку залишив на своєму нічному столику. Потім запитав, котра година, перекопаний, що всі годинники поспішають.

— Ще рано… Та й хлопці не приїхали… Не люблю з’являтися до цирку заздалегідь. Яка то нудьга — стовбичити там без діла!..

Службовець готелю повідомив, що екіпаж із квадрильєю вже чекає на вулиці.

Тепер пора. Більше немає приводу відтягувати хвилину від’їзду. Гальярдо вдягнув поверх фахи жилет, прикрашений золотими китицями, а на жилет накинув яскраву куртку, оздоблену осяйним гаптуванням — важку, наче панцир, і сліпучу, як полум’я. Шовк тютюнового кольору виднів тепер лише на внутрішній частині рукавів та двох трикутних вирізах на спині. Майже вся куртка блищала золотими кружальцями та золотими квітами, вінчики яких були з дрібнесеньких самоцвітів. З гаптованих золотом наплічників звисали золоті китиці. Бід найменшого поруху мерехтіли й переливалися густі золоті торочки по краях куртки. З облямованих золотом кишень стриміли ріжки двох шовкових носовичків, таких самих червоних, як фаха й краватка.

— Берет!

Гарабато обережно дістав з овальної скриньки головний убір матадора — чорний ворсистий берет із двома китичками, що звисали вниз, мов позументні вуха. Гальярдо надів його на голову, простеживши, щоб заплетений у колету бант залишився відкритим і звисав на спину, якраз посередині.

— Плащ!

Гарабато зняв зі спинки крісла й подав маестро так званий святковий або парадний шовковий плащ, справжню королівську мантію, того самого кольору, що й костюм, і теж оздоблену золотим гаптуванням. Гальярдо перекинув плащ через плече, подивився на себе в дзеркало й лишився задоволений своїм виглядом. Непогано, зовсім непогано!.. Можна рушати!

Двоє друзів квапливо попрощалися — обидва поспішали найняти екіпаж, щоб поїхати за матадором. Гарабато сунув під пахву великий червоний згорток, з якого виглядали вістря та руків’я шпаг.

Коли Гальярдо спустився у вестибюль готелю, то побачив крізь прямокутний отвір відчинених дверей, що на вулиці юрмиться люд, ніби щойно сталася якась незвичайна подія. До нього долинув також глухий гомін величезного натовпу, якого не було видно.

Хазяїн готелю і вся його родина проводжали матадора й махали йому руками, ніби той вирушав у далеку дорогу.

— Нехай вам щастить! Щоб усе було добре!

Від захвату й хвилювання готельні слуги забули про дистанцію, що відділяла їх від матадора, і теж потискували йому руку.

— Хай щастить вам, доне Хуане!

Тореро з усмішкою обертався на всі боки, мов і не помічаючи переляканих жіночих облич.

— Дякую, щиро дякую. До скорої зустрічі.

Гальярдо став невпізнанний. Як тільки накинув на плече свій осяйний плащ, обличчя його освітилося веселою усмішкою. Він був хворобливо блідий, на чолі блищали росинки поту, але сміявся, задоволений, що живе на світі, що йде до публіки. Матадор перейнявся новим настроєм з легкістю людини, якій потрібна поза, щоб з’явитися перед натовпом.

Він ішов, гордо вихиляючись і посмоктуючи сигару, яку тримав у лівій руці; стегна його так і грали під розкішним плащем, ступав він твердо і поглядав навколо із самовдоволеністю вродливого хлопця.

Годі вам, кабальєро… дайте пройти. Дякую… щиро Дякую.

Проштовхуючись до карети, він намагався вберегти Костюм від доторків брудних рук, бо під самими дверима готелю юрмився натовп обшарпанців, які палко вітали славетного матадора і, не маючи грошей, щоб купити квиток на кориду, прагнули бодай потиснути руку уславленому Гальярдо або хоча б торкнутися його вбрання.

Карета стояла біля тротуару — запряжена четвериком мулів, у пишній збруї, з китичками та бубонцями. Гарабато уже вмостився на передку з оберемком мулет[12] та шпаг. У кареті сиділи троє тореро з плащами на колінах, у яскравих костюмах, гаптованих так само пишно, як і костюм маестро, тільки що не золотом, а сріблом.

Допомагаючи собі ліктями, Гальярдо насилу пропхався крізь охоплену бурхливим захватом юрму. Діставшись до сходинок екіпажа, він відчув, як його грубо, але приязно підштовхують у спину і піднімають угору руки захоплених шанувальників.

— Добридень, кабальєро, — коротко привітався Гальярдо до своєї квадрильї.

Він сів позаду, біля самих дверцят, щоб усі могли його бачити, всміхнувся й кивнув головою, відповідаючи на вітальні вигуки якихось бідно вбраних жінок, на оплески малих рознощиків газет.

Дужі мули смикнули карету, і вона покотилася, наповнивши вулицю веселим передзвоном бубонців. Натовп розступився, даючи запряжці дорогу, але багато людей кинулись до екіпажа з таким шалом, ніби хотіли лягти під колеса. У повітрі замелькали ціпки й капелюхи, над юрмою прокотилася хвиля ентузіазму; таке буває, коли однакове почуття водночас охоплює безліч людей і всі вони немов навісніють, кричать — самі не знаючи чого.

— Оле, сміливцю!.. Слава Іспанії!..

Блідий, але усміхнений, Гальярдо кивав головою і раз у раз повторював «щиро дякую», зворушений цим спалахом народної любові, гордий, що його ім’я поєднують а ім’ям батьківщини.

Ватага обшарпаних хлопчаків та розпатланих дівчаток щодуху бігла за каретою, так ніби в кінці цих шалених перегонів їх чекала незвичайна винагорода.

Ось уже годину вулицею Алькала* котив густий потік екіпажів, затиснутий, наче між берегами, між двома натовпами пішоходів, які сунули на околицю міста. У цій гуркотючій лавині були представлені всі види транспорту — від старовинних диліжансів до найновіших автомобілів. Трамваї їхали напхом напхані, з підніжок звисали грона людей. На розі вулиці Севільї чекали на пасажирів омнібуси, і кондуктори горлали згори громовими голосами: «До цирку! До цирку!» Весело подзвонюючи бубонцями, трюхикали обвішані китицями мули, запряжені у відкриті коляски, в яких сиділи жінки в білих мантильях з червоними квітами у волоссі; щохвилини то там, то там лунав вигук жаху, коли з-під коліс із мавпячою спритністю вискакував якийсь хлопчак і вистрибцем перебігав вулицю, анітрохи не зважаючи на стрімкий потік карет та машин. Гуділи сирени автомобілів, кричали машталіри; продавці газет голосно вихваляли свій товар, вимахуючи аркушами з фотографіями биків та розповідями про них, портретами й біографіями славетних тореро; раз у раз глухий гомін юрми перекривали вигуки подиву або захвату. Поміж кінними жандармами в темних мундирах проїздили барвисто вбрані верхівці на худих жалюгідних шкапах. Вони були в жовтих гетрах, у гаптованих золотом куртках та крислатих касторових капелюхах з товстою китицею на зразок кокарди. То були пікадори[13] — грубі й дикі на вигляд вершники. На крупах їхніх коней, за високим мавританським сідлом, наче якісь чорти в червоному, сиділи так звані «учені мавпи», служники цирку, що приводять шкап до дому пікадора.

Квадрильї їхали у відкритих каретах, і золото на костюмах тореро яскраво сяяло в променях надвечірнього сонця, засліплюючи натовп і сповнюючи його захватом. «Ото Фуентес». «А це Бомба». Бурхливо радіючи, що впізнали своїх улюбленців, роззяви невідривно стежили, як віддаляються екіпажі, ніби чекали якогось чуда і боялись його прогавити.

З найвищого місця вулиці Алькала було видно всю залиту сонячним промінням широку пряму дорогу, дві шеренги дерев, що вже зазеленіли під подихом весни, чорні від люду балкони і бруківку, вкриту розвихреним людським мурашником та екіпажами, які котилися згори до фонтана Кібели. Звідси вулиця знову піднімалася вгору між рядами дерев та високих будинків, а ще далі тріумфальною аркою здіймалася брама Алькала — її біле громаддя з отвором посередині чітко вирізнялося на тлі синього неба, по якому пропливали, мов поодинокі лебеді, клапті білих хмарин.

Гальярдо мовчки сидів у кареті, відповідаючи юрбі застиглою усмішкою. Привітавшися зі своїми бандерильеро, віл після того не зронив жодного слова. Вони теж сиділи бліді й мовчазні, охоплені тривогою перед невідомим. У своєму товаристві тореро не вдавалися до показних веселощів, необхідних на очах у публіки.

Здавалося, якийсь таємничий голос попереджав натовп про появу останньої квадрильї, що їхала до цирку. Шибеники, які мчали за екіпажем, вигукуючи: «Гальярдо! Гальярдо!» — давно відстали, розпорошилися поміж карет та машин, але люди все одно повертали голови, наче відчували в себе за спиною наближення славетного матадора; вони стишували ходу і ставали вздовж тротуару, щоб подивитись на нього.

Жінки в каретах, що котили попереду, теж оберталися, почувши дзеленчання бубонців на прудких мулах. То там, то там люди спинялися цілими групами і кричали щось нерозбірливе — мабуть, вітали Гальярдо. Одні вимахували капелюхами, інші — ціпками.

На всі вигуки Гальярдо відповідав своєю завченою усмішкою, але сам, здавалося, поринув у задуму й нічого не помічав. Поруч нього сидів Насйональ, його помічник і відданий Друг, бандерильєро, старший за матадора на десять років, суворий чоловік із насупленими бровами й поважним обличчям. Серед тореро він був відомий своєю добротою, порядністю та пристрастю до політики.

— На Мадрид тобі нема чого нарікати, Хуане, — озвався Насйональ. — Он як публіка казиться…

Але Гальярдо пропустив слова бандерильєро повз вуха і висловів уголос думку, яка, мабуть, давно його непокоїла:

— Чує моє серце — сьогодні станеться лихо.

Перед самим фонтаном Кібели карета зупинилась. Від Прадо до бульвару Кастельяна розтяглася довга похоронна процесія, перепинивши шлях потокові машин та екіпажів по вулиці Алькала.

Гальярдо зблід ще дужче, дивлячись сполоханими очима, як пропливає перед ним хрест і проходить ціла вервечка священнослужителів, що затягли заупокійну молитву, поглядаючи, одні — з осудом, інші — із заздрістю} на величезний натовп цих забутих богом людей, які поспішали в місце розваг.

Матадор поквапно скинув берет, і те саме зробила уся квадрилья — крім Насйоналя.

— А щоб тобі! — гукнув Гальярдо. — Скинь шапку, каторжнику!

Він глянув на товариша так люто, ніби збирався вдарити його; якесь невиразне передчуття підказувало Гальярдо, що це блюзнірство накличе на нього велику біду.

— Гаразд… я скину, — мовив Насйональ, схитрувавши, як уперта дитина, бо побачив, що хрест уже пронесли. — Я скину шапку… але тільки перед покійником.

Вони простояли досить довго, пропускаючи нескінченний кортеж.

— Лиха прикмета, — прошепотів Гальярдо. Голос його аж зривався від люті. — Якому йолопові спало на думку пронести мерця через цю дорогу?.. Прокляття! Казав же я, що сьогодні станеться лихо!

Насйональ усміхнувся і знизав плечима:

— Забобони і марновірство… Богові, тобто природі, байдуже до таких речей.

Ці слова, від яких Гальярдо скипів ще дужче, навпаки, розвіяли сумний тривожний настрій інших тореро. Вони почали сміятися з товариша — як завжди, коли той виголошував своє улюблене «бог, тобто природа».

Нарешті дорога стала вільною, мули рвонули з місця, і карета покотила щодуху, випереджаючи інші екіпажі та машини, які стікалися до цирку. На площі перед цирком вони звернули ліворуч і рушили до Конюшенної брами, яка вела до корралів та стаєнь. У густому натовпі доводилося просуватись повільно. Коли Гальярдо вийшов з екіпажа у супроводі своєї квадрильї, знову прокотилася хвиля вітальних вигуків. Знову треба відбиватися руками й ліктями, рятуючи костюм від брудних доторків, привітно усміхатися й ховати правицю, яку всі хотіли потиснути.

— Дайте пройти, кабальєро! Дякую, щиро дякую!

Просторе подвір’я між амфітеатром та муром, що огороджував службові будівлі, було заповнене людьми; перш ніж сісти на свої місця, вони хотіли роздивитися на всіх тореро зблизька. Над головами натовпу височіли на конях пікадори та альгвасіли у костюмах сімнадцятого сторіччя. По один бік двору тягся довгий ряд одноповерхових кам’яних споруд — ціле селище будиночків із обплетеними виноградною лозою дверима, з горщиками квітів на підвіконнях: контори, майстерні, стайні, хатини, в яких мешкали конюхи, теслі та інша обслуга цирку.

Матадор насилу пробивав собі дорогу крізь густий натовп. Його ім’я передавалося від уст до уст, викликаючи бурхливий захват.

— Гальярдо!.. Той самий Гальярдо! Оле! Слава Іспанії!

Сп’янілий від такого поклоніння, тореро йшов гордовитою і граційною ходою, незворушний, як господь бог, веселий і щасливий, ніби присутній на святі, влаштованому на його честь.

Чиїсь руки обхопили матадора за шию, і в ніздрі йому вдарило гострим духом винного перегару.

— Молодчага!.. Красень! Слава відважним хлопцям!

Це був пристойний на вигляд сеньйор, якийсь заможний міщанин, що поснідав сьогодні в Компанії друзів і втік з-під їхнього нагляду. А ті стояли трохи осторонь і, сміючись, Дивилися на нього. Шанувальник поклав голову матадорові на плече і Завмер, ніби збирався у цій позі заснути. З допомогою Друзів захмелілого любителя еспада випручався з цих чіпких обіймів. Побачивши, що його відтягують від кумира, п’яний став крикливо вихваляти Гальярдо. Слава справжнім чоловікам! Нехай зійдуться сюди всі народи, нехай помилуються на такого тореадора і помруть від заздрощів.

— Вони мають кораблі… мають гроші… але все те — облуда! Немає в них ні биків, ні відважних хлопців, що виходять з ними на бій. Оле, мій сину! Слава нашій батьківщині!

Гальярдо перейшов велику побілену залу, порожню, без меблів, де вже зібралися його товариші по ремеслу, оточені групами шанувальників. Проштовхавшись між людьми, що з’юрмилися перед одними дверима, він зайшов у вузьку темну кімнату, в глибині якої блимали вогники. То була каплиця. Передню частину вівтаря займав старовинний образ так званої богоматері з голубом. На столику горіли чотири свічки. У простих фаянсових вазах стояли гілочки штучних квітів — запорошених, поїдених міллю.

У каплиці було повно народу. Сюди набивалися любителі з бідняків, які прагнули побачити зблизька великих матадорів. Люди сиділи в сутіні з непокритими головами, одні — навпочіпки в передніх рядах, інші — на стільцях та лавах. Майже всі вони повернулися до богоматері спиною і жадібно дивилися на вхід. Тільки-но в дверях з’являвся чоловік у гаптованому золотом убранні, як десятки голосів вигукували його ім’я.

Бідолахи бандерильєро та пікадори, що важили життям не менше, ніж їхні маестро, викликали при своїй появі лише ледь чутний шепіт. Тільки найзавзятіші любителі знали їхні прізвиська.

Раптом знявся глухий гомін, усі уста повторювали одне ім’я:

— Фуентес!.. То Фуентес!

До вівтаря підійшов стрункий, елегантний і гожий тореро з плащем, перекинутим через плече; він театрально опустився на одне коліно, відкинувши назад гнучке, граційне тіло, і в білках його циганських очей затанцювали вогники свічок. Прочитавши молитву й перехрестившись, Фуентес звівся на ноги і позадкував до дверей, не відриваючи погляду від святого образа, схожий на тенора, що сходить зі сцени, кланяючись публіці.

Гальярдо був простіший у вияві своїх почуттів. Він зайшов з беретом у руці, зі згорнутим плащем, ступаючи так само гордо, як і Фуентес. Але, опинившись перед образом, став навколішки і поринув у молитву, не думаючи про сотні втуплених у нього очей. Його нелукава християнська душа тремтіла від страху та каяття. Він просив захисту з палкою вірою простої людини, що постійно дивиться смерті в очі й вірить у всілякі лихі прикмети та в заступництво надприродних сил. Уперше за сьогоднішній день Гальярдо подумав про дружину й матір. Бідолашна Кармен, як вона чекає там, у Севільї, його телеграми! А сеньйора Ангустіас, мабуть, спокійно годує курей на подвір’ї Рінконади і навіть не знає, де, на якій арені б’ється з биком її син!.. А в нього жахливе передчуття, що сьогодні неодмінно скоїться лихо!.. Свята діво з голубом! Захисти мене і помилуй. Я буду добрим, не піддаватимуся диявольським спокусам, житиму згідно з божими заповідями.

Укріпивши свій забобонний дух цією невиразною обітницею, Гальярдо вийшов із каплиці глибоко схвильований, очі його затягло вологим серпанком, і він майже не бачив людей, які юрмилися навколо нього.

У залі, де збиралися перед виходом на арену тореро, з Гальярдо привітався чисто поголений сеньйор у чорному костюмі, що здавався пошитим на когось іншого.

— Лиха прикмета! — пробурмотів тореро, пройшовши далі. — Недаремно я казав, що сьогодні добра не буде!..

Це був цирковий священик, палкий любитель кориди. Ховаючи під сюртуком святе миро, він приїздив сюди з кварталу Просперідад з кимось із своїх сусідів, що прислуговував йому як пономар у подяку за місце, звідки він міг подивитись кориду. Уже багато років цей панотець воював з однією парафією в центрі Мадрида, яка претендувала на релігійне обслуговування арени. У дні кориди він наймав карету, яку оплачувала дирекція цирку, засовував під полу чашу зі святими дарами, обирав з-поміж своїх друзів чи парафіян щасливця, що сидітиме на місці, призначеному для пономаря, і рушав до амфітеатру, де йому залишали два місця в першому ряду, біля самих воріт, якими випускають на арену биків.

З виглядом хазяїна священнослужитель зайшов до каплиці й був обурений поведінкою публіки: хоч шапки усі поскидали, але розмовляли на повен голос, а дехто навіть курив.

— Кабальєро, тут вам не кав’ярня. Будьте ласкаві вийти. Корида вже починається.

На цю звістку каплиця миттю спорожніла. Священик тим часом переклав святі дари в розмальовану дерев’яну скриньку; похапцем закрив її і побіг на своє місце в амфітеатрі, щоб встигнути до виходу квадрилей.

Глядачів на подвір’ї вже не було. Там стояли тільки тореро, вбрані в гаптований шовк, жовті вершники в крислатих касторових капелюхах, альгвасіли верхи на конях, та служники в синій, розшитій золотом, уніформі.

Тореро звично й швидко шикувалися неподалік від так званої Конюшенної брами, під аркою, що виходила на арену: попереду матадори, за ними — на значній відстані — бандерильєро, а в ар’єргарді топтався посеред подвір’я ескадрон закутих у залізо вершників-пікадорів; вони сиділи на худющих шкапах, що мали на одному оці пов’язку і пахли гарячою шкірою та кізяками. Позаду цього війська, ніби обоз, стояли запряжені по троє норовисті й дужі мули з лискучою шерстю, призначені витягувати з арени туші вбитих биків. Їхня збруя була обвішана китичками й бубонцями, а в хомутах стриміли прапорці національних кольорів.

Під склепінням арки, над дерев’яними ворітьми, що загороджували тільки нижню половину отвору, виднів клапоть навислого над ареною яскраво-синього неба і сектор амфітеатру, щільно заповнений схожою на розтривожений мурашник юрмою, над якою, мов барвисті метелики, тріпотіли віяла та газети.

З-під арки виривався могутній подув — здавалося, то дихають за ворітьми велетенські легені. Повітря тихо бриніло і доносило на своїх хвилях гармонійне гудіння — десь далеко грала музика; вухо скоріше вгадувало її, ніж чуло.

По краях воріт, під аркою, виглядали людські голови, безліч голів. Глядачам, що сиділи на ближніх лавах, не терпілось якомога скоріше подивитися на героїв.

Гальярдо став у ряд з двома іншими матадорами; усі троє привітали один одного поважним кивком. Вони не розмовляли і не всміхалися. Кожен думав про щось своє, мандруючи уявою десь далеко, або й зовсім не міг думати від хвилювання. Зовні їхній, неспокій виявлявся лише в тому, що вони раз у раз поправляли плащ, ніколи не вдовольняючись наслідком; перекидали його через плече, а кінці обкручували навколо стану, якраз над моторними і стрункими ногами, затягненими в шовк і золото. Обличчя в матадорів були бліді, але не матовою блідістю, а блискучою і мертвотною, на гладенькій, ніби полакованій шкірі блищали росинки поту. Вони думали про Ще невидиму для них арену, і їх змагав непереборний страх перед тим, що відбувається потойбіч муру, страх перед невідомою небезпекою, яка чигає на них сьогодні. Як закінчиться день?

Позаду квадрилей зацокотіли кінські копита, і під зовнішніми аркадами цирку з’явилися альгвасіли у своїх коротких чорних плащах та капелюхах, схожих на капелюхи священиків, тільки прикрашених червоними й жовтими перами. Вони щойно об’їхали арену, очистили її від цікавих і тепер скакали зайняти своє місце на чолі квадрилей.

Нарешті ворота під аркою і ворота внутрішнього бар’єру водночас розчинилися. Перед очима тореадорів, відкрилася простора кругла арена, великий майдан, де зараз відбудеться трагедія для забави чотирнадцяти тисяч збуджених глядачів. Невиразне мелодійне гудіння наростало, аж поки загриміло веселою і бадьорою музикою, тріумфальним маршем дзвінкої міді, від якого руки самі стали ритмічно розгойдуватись, а ноги зрушили з місця. Уперед, славні хлопці!..

І тореадори, кліпаючи від яскравого світла, вийшли з тіні на сонце, з тиші, що панувала під аркою, назустріч ревінню амфітеатру, на уступах якого перекочувалися хвилі охопленого цікавістю натовпу. Щоб краще бачити, усі посхоплювалися на ноги.

Тореро вийшли на широку арену і відразу здалися меншими. Тепер вони скидалися на блискучі ляльки в золотих одежинах, розцвічених усіма барвами веселки. Люди милувалися їхніми зграбними рухами і дивилися на них, як дивиться дитина на чудову іграшку. Над розбурханим амфітеатром промчав вихор шалу, який завжди налітає несподівано і доводить до нестями величезні маси людей. Глядачі плескали в долоні, найзапальніші і найзбудженіші кричали, гриміла музика, а посеред цього сум’яття, що прокотилося по всьому амфітеатру, від вихідної брами до президентської ложі, урочисто й повільно ішли квадрильї — тореро ступали дрібними кроками, але кожен порух їхнього тіла, кожен помах рук милував око вишуканістю й елегантністю. Під синім склепінням неба, що нависало над ареною, шугали білі голуби, ніби налякані могутнім ревом, який виривався з цього кам’яного кратера.

Вийшовши на арену, тореадори відчули себе іншими людьми. Вони важили життям за щось більше, аніж гроші. Їхня невпевненість і страх перед невідомою небезпекою залишилися потойбіч брами. Тепер вони на арені, перед публікою — починалося справжнє життя. В їхніх суворих і простих душах прокинулася жадоба слави, прагнення піднестися над товаришами; вони відчували себе дужими і спритними, і це відчуття засліплювало їх, проганяло страх, сповнювало їхні серця відчайдушною хоробрістю.

Гальярдо був невпізнанний. Він ішов, високо тримаючи голову, прагнучи здаватися якомога вищим; у кожному його порусі проступала гордість переможця, він дивився на всі боки з таким виразом, ніби обох його товаришів не існувало. Усе належало йому: і арена, і публіка. У цю мить він відчував, що здатен убити всіх биків, які випасалися на луках Андалусії та Кастілії. Усі оплески призначались йому — він був певен. Тисячі жіночих очей під білими мантильями, у ложах та в перших рядах амфітеатру, дивились лише на нього — Гальярдо не мав щодо цього найменшого сумніву. Він був улюбленець публіки, тож усміхався з такою гордістю, ніби й справді сьогодні вітали тільки його, ковзав поглядом по найближчих до арени рядах, знаючи, що там сидять найбільші групи його шанувальників, і вдавав, ніби не помічав тих секторів, де гуртувалися прихильники інших матадорів.

Скинувши берети, тореадори привітали президента[14], і блискучий кортеж розпався, піші та верхівці рушили в різні боки. Поки альгвасіл ловив у капелюх кинутий президентом ключ, Гальярдо підійшов до перших рядів, де зібралися найпалкіші його прихильники, і віддав їм на збереження свій парадний плащ. Безліч рук підхопили розкішну мантію, й вона повисла на парапеті, мов прапор, мов священна корогва ордену гальярдистів.

Найнетерплячіші шанувальники посхоплювались на ноги і махали руками й палицями, вітаючи матадора та викрикуючи свої побажання. Ану, покажи себе, сину Севільї!..

Спершись на бар’єр, Гальярдо задоволено всміхався.

— Дякую, щиро дякую. Зроблю все, що можу, — раз у раз повторював він, упевнений у своїй силі.

Та не тільки шанувальники Гальярдо дивилися на нього з надією. Уся публіка не зводила очей зі славетного матадора, сподіваючись, що сьогодні він дасть їм похвилюватися. Цей тореро здатен на справжні «фокуси», як висловлювалися старі любителі; фокуси, що майже неминуче закінчуються лікарняним ліжком.

Усі були переконані, що Гальярдо судилося загинути на арені під рогами бика, і саме через те аплодували йому з кровожерливим захватом, з дикунською цікавістю, з такою самою цікавістю пильно стежить за кожним рухом приборкувача мізантроп, боячись прогавити, коли звірі роздеруть того на шматки.

Гальярдо сміявся зі старих любителів кориди, з поважних докторів тавромахії, котрі вважали, що бик не може поранити тореро, поки той дотримується всіх правил мистецтва. Правила!.. Він не мав про них найменшого уявлення і не збирався вивчати їх. Мужність і відчайдушність — ось що треба для перемоги. І майже наосліп, керуючись тільки відвагою і звіряючись лише на спритність свого тіла, він зробив карколомний злет до слави, вражаючи і приголомшуючи публіку сміливістю, що межувала з безумством.

Він піднімався на вершину не дрібними кроками, як Інші матадори, що спершу довгі роки працювали підручними або виступали як бандерильєро поруч із відомими матадорами. Ріг бика не лякав його. «Найстрашніші роги — це роги голоду», — казав Гальярдо. Він хотів піднятися швидко і зразу став виступати як матадор, досягти за кілька років величезної популярності.

Гальярдо був улюбленцем публіки саме тому, що його загибель вважали неминучою. Зневага, з якою він ішов назустріч смерті, розбуджувала в глядачів ниці пристрасті. До нього ставилися з такою самою увагою і піклуванням, якими оточують у каплиці засудженого на смерть. Цей тореро не з тих, хто бережеться: він віддає публіці все, навіть власне життя. Він вартий грошей, які йому платять. І юрба, зі звірячою втіхою людей, що споглядають небезпеку з безпечного місця, захоплювалася героєм і заохочувала його. Обачні хитали головами, дивлячись на подвиги Гальярдо; вони вважали його самогубцем, якому довго щастить, і бурмотіли: «Поки що тримається…»

Загриміли литаври та сурми, і на арену вибіг перший бик. Гальярдо, перекинувши через руку робочий плащ, бе;і жодної оздоби, спокійно стояв біля бар’єра, неподалік від гурту своїх шанувальників, застигши в гордовитій позі, упевнений, що всі глядачі дивляться тільки на нього. Цей бик призначений для іншого матадора. Він, Гальярдо, покаже себе коли настане його черга. Але оплески, якими публіка нагороджувала інших тореро, наче розбудили Гальярдо, і він таки не витримав — підступив до бика і кілька разів махнув перед ним плащем, виявивши більше відваги, ніж майстерності. Весь амфітеатр вибухнув оплесками — публіці подобалася його відчайдушність.

Коли Фуентес убив першого бика й рушив до президентської ложі, вітаючи глядачів, Гальярдо аж побілів — його смертельно ображав кожен вигук захвату, призначений не для нього. Тепер його черга: зараз вони побачать щось надзвичайне. Він і сам не знав до ладу, що збирається показати, але твердо постановив приголомшити публіку.

Тільки-но з’явився другий бик, як Гальярдо, охоплений бажанням вразити глядачів, метнувся йому назустріч і, здавалося, заповнив собою всю арену. Його плащ маяв під самісінькою мордою тварини. Коли пікадор із квадрильї Гальярдо, на прізвисько Потахе, гримнувся з коня і його тіло розпласталося під самими рогами, матадор ухопив бика за хвіст і смикнув до себе з геркулесовою силою, відвернувши небезпеку від поваленого верхівця. Публіка шалено аплодувала.

Коли настала черга бандерильєро, Гальярдо відійшов і став між бар’єрами, чекаючи сигналу на вихід матадора. Насйональ із двома дротиками в руці дражнив бика й центрі арени. В його рухах не було ні витонченості, ні відчайдушної сміливості. «Головне — заробити на хліб». У Севільї на нього чекають четверо малюків, і вони не знайдуть собі іншого батька, як він загине. Насйональ виконував обов’язок — більш нічого: устромляв бандерильї з ретельністю поденника тавромахії, не прагнучи оплесків і уникаючи по змозі освистувань.

Коли він устромив першу пару, дехто з глядачів зааплодував, а інші глузливо закричали, натякаючи на погляди бандерильєро:

— Тримайся далі від політики і ближче до бика!

А Насйональ, здалеку не чуючи, що кричать, відповідав з усмішкою, як і маестро:

— Дякую, щиро дякую!

Коли загриміли литаври й сурми, оголошуючи вихід матадора, і Гальярдо знов з’явився на арені, публіка схвильовано загомоніла. Це був її матадор. Зараз він дасть їм похвилюватися.

Гальярдо взяв у руку згорнуту мулету, яку Гарабато подав йому через бар’єр, вибрав у слуги шпагу, потім дрібними кроками рушив до президентської ложі і став перед нею з беретом у руці. Усі повитягували шиї, прикипівши очима до свого улюбленця, але ніхто не почув, що він каже. Щоб надати більшої ваги своїм словам, тореро перегнув стрункий стан і відкинув могутній торс трохи назад, і ця його гордовита поза справила на публіку не менше враження, ніж найблискучіша промова. Закінчивши говорити, він напівобернувся і кинув берет на землю, а весь амфітеатр вибухнув оплесками та криками захвату. Оле, син Севільї! Зараз ми побачимо справжню кориду!.. І глядачі мовчки перезиралися, очима обіцяючи одне одному неймовірні чудеса. По рядах прокотилася хвиля збудження, усі чекали чогось надзвичайного.

Зненацька оплески стихли. Натовп охопило таке хвилювання, що запала глибока тиша. Здавалося, в амфітеатрі — нема ні душі. Тисячі людей тільки дивилися — наче ніхто й не дихав.

Гальярдо повільно рушив назустріч бикові. Він тримав мулету лівою рукою, уперши держално в живіт, а правою — шпагу. Її кінчик коливався в такт його крокам, як маятник.

Обернувшись на мить, він побачив за собою Насйоналя та ще одного бандерильєро зі своєї квадрильї; вони йшли з перекинутими через руку плащами — допомогти матадорові.

— Всі з арени!

Голос Гальярдо лунко продзвенів у глибокій тиші, досяг найдальших рядів, і публіка у відповідь вибухнула криками захвату. «Всі з арени!.. Ви чули — він наказав, щоб усі покинули арену! Оце чоловік!»

Матадор підійшов до бика сам-один, і знову запала тиша. Він спокійно розмотав мулету, розгорнув її і ступив уперед ще кілька кроків — спинившись майже перед самою мордою бика, приголомшеного й розгубленого від такої зухвалості.

Публіка не зважувалась розмовляти, боялася навіть дихнути, але в усіх очах світився щирий захват. Який молодець! Іде прямо на роги!.. Тореро нетерпляче тупнув ногою, заохочуючи бика до нападу, і величезна тварина, наставивши свої гострі списи, з ревом кинулась на людину. Роги пройшли під самою мулетою і черкнули по китицях та торочках матадорового костюма, а той навіть ногою не ворухнув, лише граційно відхилився назад. Юрма відповіла на цей вишуканий прийом схвальним ревом. Оле!..

Тварина повернулася й знову кинулась на людину з червоним клаптем, і Гальярдо під могутній рев публіки повторив свій маневр. Бик, усе дужче лютуючи після кожного обману, кидався й кидався на матадора, а той щоразу махав перед рогами мулетою і обкручувався на місці, розпалений близькою небезпекою, сп’янілий від захоплених вигуків натовпу.

Гальярдо відчував на собі гарячий подих бика, бризки слини попадали йому на обличчя та праву руку. Він уже звик бачити перед собою цю могутню тварину і дивився на бика, як на свого доброго друга, що дасть убити себе заради його слави.

На якусь мить бик став як укопаний, ніби стомився від цієї гри; він похмуро й підозріливо втупився в людину та в червоний клапоть, невиразно здогадуючись своїм темним розумом, що його дурять, що з кожним промахом він наближається до загибелі.

А Гальярдо відчув порив шаленої відваги, як траплялося з ним завжди перед блискавичним і точним ударом. Пора!.. Крутячи держалном, він змотав мулету, потім підняв на рівень очей праву руку зі шпагою і спрямував її вістря в загривок бика.

Публіка захвилювалась, почулися невдоволені крики:

— Не бий! — загукали тисячі голосів. — Не треба!

Було ще рано. Бик «погано стояв», міг будь-якої миті кинутися на матадора і настромити його на ріг. Гальярдо діяв усупереч усім правилам тавромахії. Але що цьому одчайдухові до правил, що йому до власного життя?..

Зненацька матадор кинувся зі шпагою вперед і водночас рвонувся йому назустріч бик. Зіткнення було страшним, нещадним. На мить людина і звір злилися докупи. Годі було збагнути, хто переможець: людина опинилася між рогами, а бик біг далі, мотаючи головою і марно силкуючись настромити на роги строкату золоту ляльку, що вислизала з-під них.

Нарешті злита докупи маса розпалась. Пошматована на клапті мулета впала на арену, а матадор із порожніми руками відступив на кілька кроків назад. Він заточувався від удару, але зрештою віднайшов рівновагу і став твердо. Його костюм був розхристаний, жилет подертий рогом, краватка висмикнулась.

Бик з розгону помчав далі, не стишуючи бігу. На його могутньому загривку червоніла ледь помітна цятка вгородженої по саме руків’я шпаги. Нараз тварина спинилася, зігнула в колінах передні ноги, ніби в болісному поклоні, і майже тицьнулася мордою в пісок, жалібно заревівши. І нарешті важко впала й засмикалася в передсмертних корчах.

Здавалося, що стіни амфітеатру раптово обвалилися, що з гуркотом сиплеться каміння, а охоплена панікою публіка зараз кинеться навтіки: це глядачі, усі, як один, посхоплювались на ноги. Бліді, тремтячі, вони нестямно вимахували руками. Бик мертвий!.. Який удар! Була мить, коли всі подумали, що бик настромив матадора на роги. Чекали, що ось-ось тореро впаде, закривавлений, на арену, а побачили його на ногах. Він стояв ще оглушений від удару, але уже всміхався. Тепер, після пережитого хвилювання, публіка нетямилася від захвату.

— Звір, а не чоловік! — кричали глядачі, не знаходячи інших слів, щоб висловити своє захоплення. — Який одчаюга!

На арену полетіли капелюхи, і, здавалося, по рядах залопотів густий град — то покотилася за матадором хвиля оплесків, коли він пішов понад бар’єром до президентської ложі.

Перед ложею Гальярдо широко розвів руки, вітаючи президента. В амфітеатрі знялася справжня буря. Усі кричали, вимагаючи, щоб матадора вшанували найвищою відзнакою — піднесли йому вухо. Хто-хто, а він цього заслуговує. Такі удари шпагою побачиш нечасто. І знову крики, знову овація, коли служитель цирку підніс тореро темний трикутник, волохатий і закривавлений: кінчик бичачого вуха.

На арену вже вибіг наступний бик, а вигуки та оплески на честь Гальярдо усе не вщухали, ніби публіка ніяк не могла отямитися від подиву і вважала, що на кориді уже не відбудеться нічого вартого уваги.

Інші тореро, бліді від заздрощів, з усієї сили намагалися здобути прихильність публіки. Оплески лунали, але рідкі і досить мляві порівняно з недавньою овацією. Подвиги Гальярдо довели глядачів до нестями, і тепер їх охопила якась солодка знемога, вони ледь чи й дивилися на те, що відбувалося на арені далі. В рядах амфітеатру спалахували палкі суперечки. Заспокоївшись після першого пориву, що захопив усіх глядачів до одного, прихильники інших матадорів тепер виправдовувались за свій мимовільний захват і гудили Гальярдо. Атож, він дуже хоробрий, справжній сміливець і смерті не боїться — але то не мистецтво. Та матадорові шанувальники, які захоплювалися відвагою Гальярдо тим палкіше, що й самі були одчайдухами, не давали огудникам і рота розкрити; вони кидались у суперечку з шалом релігійною фанатика, котрий нікому не дозволить засумніватись у чудотворній силі свого святого.

Увагу публіки весь час відвертали сутички, що виникали то там, то там. Раз у раз у якомусь секторі амфітеатру зчинялася колотнеча, глядачі схоплювалися на ноги, повернувшись спиною до арени, над головами мелькали ціпки та руки. Решта публіки переставала стежити за коридою і вдивлялася в той бік, де спалахувала бійка, намагаючись розібрати намальовані на стіні другого бар’єру великі цифри, що позначали сектори амфітеатру.

— Б’ються в секторі три! — весело кричали глядачі. — А тепер зчепилися в п’ятому!

Скоряючись стадному почуттю, усі збуджено схоплювались на ноги, намагаючись що-небудь роздивитися через голови сусідів, але бачили тільки поліцаїв, які розштовхували юрму і піднімалися уступами амфітеатру, прямуючи до гурту, в якому кипіла бійка.

— Сядьте! — кричали найрозважливіші, що хотіли дивитися на арену, де й далі виступали тореро, але бачили перед собою тільки голови та спини людей, які посхоплювалися на ноги.

Помалу хвилі розбурханого людського моря вляглися; ряди голів знову підрівнялися по концентричних дугах амфітеатру, і корида тривала. Але нерви в публіки були ще збуджені, і її мінливий настрій виливався то в несправедливій ворожості до деяких тореро, то в зневажливій мовчанці.

Після пережитого хвилювання усе, що відбувалося тепер на арені, здавалося глядачам прісним і нецікавим. Щоб розвіяти нудьгу, вони стали випивати й закусувати. Між рядами забігали торговці, з дивовижною спритністю вони кидали покупцям свої товари. Мов червоні м’ячики, летіли аж до найвищих рядів сектора апельсини, прокреслюючи від руки продавця до руки котрогось із глядачів таку пряму лінію, ніби котилися по туго натягнутій нитці. Ляскали, вилітаючи з пляшок, корки. У склянках пінилися шипучі напої й іскрилося розтоплене золото андалузьких вин.

Нараз по уступах амфітеатру прошелестіла хвиля цікавості. Фуентес рушив до бика з бандерильями, і всі чекали від нього чудес спритності і грації.

Він вийшов на середину арени сам, тримаючи обидві бандерильї в одній руці, незворушний, спокійний. Ішов неквапно, ніби збирався почати якусь гру. Бик зацікавлено стежив за його рухами, здивований, що бачить тільки одну людину після недавньої метушні, коли перед ним метлялося кілька плащів, списи боляче вгороджувалися йому в загривок, а коні крутилися під самими рогами, ніби напрошувалися, щоб він їх буцнув.

Чоловік мов гіпнотизував звіра, підійшов до нього так близько, що майже торкнувся загривка кінчиками бандерилей. Потім кинувся підтюпцем утікати і бик потрюхикав слідом, ніби тореро умовив його перебігти за ним на другий кінець арени. Здавалося, матадор видресирував бика і той повторює всі його рухи. Та ось Фуентес вирішив, що пора кінчати гру. Він розвів руки — у кожній по бандерильї, — звівся навшпиньки, витягтись усім своїм гнучким тендітним тілом, з величним спокоєм рушив уперед і встромив барвисті дротики в шию розгубленого бика.

Тричі він повторив свій помер під захоплені вигуки й оплески глядачів. Ті, що вважали себе знавцями, тепер відігралися за вибух ентузіазму, викликаний подвигами Гальярдо. Оце справжній тореро! Оце чисте мистецтво!..

Гальярдо стояв біля бар’єра і витирав з обличчя піт рушником, який йому подав Гарабато. Потім випив води, повернувшись до арени спиною, щоб не бачити подвигів товариша по ремеслу. Поза цирком він шанував своїх суперників, ставився до них з братньою любов’ю, що поєднує людей, які наражаються на одну й ту саму небезпеку, але тільки-но виходив на арену, всі вони ставали його ворогами, а їхні успіхи він сприймав як образу. Ось і тепер овація публіки здавалася Гальярдо грабунком — вона відбирала в нього частину його тріумфу.

Коли вибіг п’ятий бик, призначений для нього, Гальярдо стрімко кинувся на арену, прагнучи знову приголомшити публіку своєю відвагою й спритністю.

Тільки-но падав з коня котрий-небудь пікадор, як Гальярдо стрибав на бика з розгорнутим плащем і заманював його в протилежний кінець арени. Там він заморочував бика такими стрімкими помахами, що ошелешена тварина завмирала на місці. Тоді Гальярдо торкався до морди ногою або клав між роги свій берет. Іншого разу, користуючись із розгубленості бика, він зухвало підставляв йому свої груди або ставав перед ним навколішки. Здавалося, він ось-ось ляже під самі роги.

Старі любителі нишком обурювались. Блазнювання!.. У давнину не стали б терпіти таких вихилясів!.. Але оглушливі крики захвату змусили їх замовкнути.

Коли прозвучав сигнал на вихід бандерильєро, здивовані глядачі раптом побачили, що Гальярдо взяв у Насйоналя його дротики й попрямував до бика. Залупали вигуки протесту. Навіщо йому ті бандерильї?.. Усі знали, що в цьому ділі Гальярдо майстер такий собі. Воно для тих, хто пройшов усі сходинки на шляху до кар’єри, хто, перш ніж стати матадором, багато років виступав як бандерильєро у квадрильях знаменитих маестро; а Гальярдо відразу почав із кінця — став убивати биків, тільки-но вийшов на арену.

— Не треба, не треба! — горланила публіка.

Доктор Руїс, що сидів за другим бар’єром, також закричав і замахав руками.

— Облиш це, хлопче! Роби справжні речі — які ти вмієш!.. Бий шпагою!

Та коли Гальярдо охоплював порив відваги, він не зважав на публіку і не слухав, що йому кричать. Під гучні вигуки матадор спокійно підійшов до бика і — бац! — устромив йому бандерильї — той навіть поворухнутись не встиг. Обидва дротики попали не туди, куди слід, стриміли криво, а коли тварина здивовано труснула головою, один із них упав на землю. Але це вже не мало ваги. Натовп завжди ставиться до своїх кумирів поблажливо, прощає і виправдовує їхні вади, і глядачі сміхом вітали сміливий вчинок тореро. А він, ще дужче розпалившись, узяв нову пару бандерилей і встромив їх, ніби й не чуючи протестів публіки, яка боялася за його життя. Пішов він з бандерильями на бика і втретє, знову невміло, але з такою безстрашністю, що в амфітеатрі знялася буря овацій, хоча когось іншого на його місці давно освистали б. Який сміливець! Як щастить отому одчайдухові!..

У загривку бика стриміли лише чотири бандерильї з шістьох, та й ті ледве трималися — мабуть, тварина зовсім не відчувала болю.

— Цілий-цілісінький! — кричали любителі, показуючи на бика.

Тим часом Гальярдо надів берет, узяв шпагу, а в другу руку — мулету, і спокійно й гордо рушив до бика. Він вірив у свою зірку.

— Всі з арени! — знову крикнув він.

Але матадор відчув, що хтось не послухався його наказу і йде за ним. Обернувшись, він побачив за кілька кроків позаду Фуентеса. Той ішов за Гальярдо з плащем на руці, вдаючи, ніби залишився на арені з неуважності, але готовий у будь-яку мить кинутись товаришеві на допомогу. Здавалося, він передчуває біду.

— Залиште мене, Антоніо, — мовив Гальярдо сердито і водночас шанобливо, наче звертався до старшого брата.

І так подивився на нього, що Фуентес тільки знизав плечима, ніби знімаючи з себе всяку відповідальність, одвернувся й повільно рушив геть, переконаний, що з хвилини на хвилину його допомога все ж таки знадобиться.

Гальярдо розгорнув мулету під самою мордою в бика, і той рвонувся вперед, проскочивши під червоним клаптем. «Оле!» — ревнули шанувальники. Але тварина миттю обернулась і знов кинулась на матадора, вибивши рогом мулету у нього з рук. Обеззброєному тореро довелось утікати до бар’єра, бик погнався за ним, але в цю мить перед звіром майнув плащ Фуентеса, відвернувши його увагу. Гальярдо відчув, що бик за ним уже не женеться і не став перестрибувати через бар’єр: він тільки прихилився до загорожі і якийсь час дивився на свого ворога. Поразка обернулася перемогою, і глядачі палко привітали тореро за його зневагу до небезпеки.

Гальярдо підняв мулету і шпагу, акуратно розгорнув червоний клапоть і знову став перед биком, але вже не такий спокійний. Його охопила жадоба вбивства, він прагнув якомога скоріше порішити цю тварюку, що змусила його втікати на очах у тисяч шанувальників.

Махнувши червоною шматиною лише один раз, він вирішив, що цього досить. Опустивши мулету, підняв руків’я шпаги на рівень очей і наготувався завдати смертельного удару.

Публіка, боячись за його життя, знов закричала:

— Не бий! Не треба!.. А-а-а!

По рядах амфітеатру прокотився переляканий зойк. У єдиному пориві чоловіки посхоплювались на ноги з широко розкритими від жаху очима, а жінки затуляли руками обличчя або судорожно хапалися за лікоть сусіда.

Коли матадор ударив бика шпагою, лезо наскочило на кістку. Через це Гальярдо не встиг ухилитися, і бик дістав його рогом. Вродливий, дужий і атлетичний хлопець заметлявся на кінчику гострого рога, мов жалюгідна ганчір’яна лялька; нарешті могутня тварина мотнула головою і віджбурнула його на кілька метрів. Матадор важко впав на арену, розчепіривши руки й ноги, схожий на жабу, вбрану в золото й шовк.

— Убитий! Удар у живіт! — кричали глядачі.

На арену збіглися люди з плащами, щоб прикрити Гальярдо від бика і винести його з арени. Але матадор сам підвівся на ноги. Він усміхався. Обмацав себе і знизав плечима, показуючи публіці, що не поранений. Удар бур добрячий, але обійшлося подертою на клапті фахою. Ріг застряв у цій обгортці з цупкого шовку і не дістав до тіла.

Гальярдо знову зібрав свої «знаряддя вбивства», але ніхто не хотів сідати — усі розуміли, що тепер сутичка буде блискавичною і нещадною. Матадор рушив на бика, як одержимий, ніби вибравшися цілям з-під рогів, більше не вірив у їхню силу, Він був сповнений рішучості або вбити свого ворога, або вмерти, і то негайно, без найменшого зволікання, без остороги. Або бик, або він! Усе перед ним злилося в червону пляму, ніби очі його запливли кров’ю. Як із того світу долинали до нього крики глядачів, що радили йому зберігати спокій.

Гальярдо лише двічі змахнув мулетою і раптом кинувся на бика, — із швидкістю думки, із стрімкістю розправленої пружини, — завдавши удару, який його шанувальники порівнювали з ударом блискавки. Матадор так далеко витягнув руку, що не встиг відскочити, і його знову черкнуло рогом; хитаючись, він поточився на кілька кроків, проте втримався на ногах, а бик шалено промчав через усю арену й упав на передні ноги, уткнувшись мордою в пісок. З’явився пунтільєро[15] й добив тварину.

Публіка ошаліла від захвату. Яка чудова корида! Скільки хвилювань! Цей Гальярдо не задурно бере гроші: за квиток на таке видовище не шкода було б заплатити й більше. Тепер любителям днів на три буде про що розмовляти за столиками в кав’ярнях. Який сміливець! Який одчаюга!.. І найпалкіші прихильники Гальярдо з войовничим азартом озирались довкола, ніби назорюючи ворогів:

— Найперший матадор світу!.. А хто з цим не згоден, тому доведеться мати справу зі мною.

На інші виступи майже ніхто не дивився. Після подвигів Гальярдо усе здавалося прісним і сірим.

Коли останній бик упав на пісок, на арену ринув натовп хлопчаків, любителів із простолюду, учнів тореро. Вони утворили навколо Гальярдо почесний ескорт, що урочисто рушив від президентської ложі до вихідної брами. Шанувальники штовхались біля свого кумира, кожен хотів потиснути матадорові руку, доторкнутись до його костюма, і, нарешті, найзавзятіші, не звертаючи уваги на стусани Насйоналя та інших бандерильєро, підхопили маестро, підняли його на плечі й через арену та галереї понесли до виходу з цирку.

Любителі зустрічали Гальярдо оплесками, а він вітав їх, скинувши берет. Загорнувшись у свій розкішний плащ, величний і нерухомий, як божество, славетний матадор плив над морем кордовських капелюхів та мадридських кашкетів, з-під яких гриміли крики захвату.

Потім Гальярдо сів у екіпаж до своєї квадрильї, і вони рушили вниз по вулиці Алькала. Дорогою матадора гучно вітав величезний натовп людей, що не були на кориді, але вже начулися про його подвиги. На зрошеному потом обличчі тореро, ще блідому від пережитого збудження, сяяла гордовита і самовпевнена посмішка.

Насйональ, Що не забув, як бик підчепив маестро рогом і пожбурив його на арену, спитав, чи той не поранений і чи не покликати доктора Руїса.

— Пусте, трохи полоскотав рогом… Ще не народився той бик, який мене вб’є.

Але ось у голові сп’янілого від гордощів тореро промайнув спогад про недавній страх, і йому здалося, ніби Насйональ іронічно всміхається.

— Таке зі мною буває лиш перед виходом на арену, — сказав Гальярдо. — Трохи наморочиться в голові, яку жінки. Але як ото ти кажеш, Себастьяне… Як же пак ти кажеш?.. А, згадав: «бог, тобто природа»… Так от, «богові, тобто природі» нема чого втручатися у справи тореро. Тут кожен викручується як уміє, і не поможуть йому ні земля, ні небо, а тільки власна спритність і відвага… Ти здібний чоловік, Себастьяне. Якби ти зміг учитися, то пішов би далеко…

Радість від пережитого тріумфу зробила Гальярдо поблажливим, і він тепер дивився на бандерильєро, як на вченого, забувши, що досі завжди глузував з його плутаних розумувань.

У вестибюлі готелю вже юрмилося безліч шанувальників, які прагнули обняти тореро. Тут розповідали справжні чудеса про його подвиги — на короткому шляху від арени до готелю людський Поголос перебільшив і змінив їх дог невпізнання.

Нагорі, в кімнаті, Гальярдо, було повно друзів. Усі ці сеньйори казали йому «ти» і, наслідуючи говірку андалузьких пастухів та селян, вигукували, поплескуючи його по плечах:

— Ох і гарний же ти був сьогодні… Ох і гарний!

Гальярдо не став довго слухати цих захоплених вихвалянь, гукнув Гарабато і вийшов з ним у коридор.

— Сходи дай моїм телеграму. Ти знаєш яку. «Усе, як завжди».

Гарабато став відмовлятись. Він же має роздягнути маестро. Нехай телеграму пошле хтось із обслуги.

— Ні, краще ти. Я почекаю… І дай ще одну телеграму. Ти знаєш кому… Отій сеньйорі, доньї Соль… Слова ті самі: «Усе, як завжди».