Кров і пісок

III

Взимку, якщо Гальярдо не був у Рінконаді, в їдальні його міського дому щовечора збиралась компанія друзів.

Першими звичайно приходили лимар та його дружина — двоє їхніх малюків постійно жили в домі еспади. Кармен хотіла, щоб найменшенькі діти зовиці були коло неї — тиша великого будинку пригнічувала молоду жінку, нагадувала про власну безплідність. Малята любили її і почасти від щирого почуття, почасти скоряючись напучуванням батьків, щохвилини лащилися до вродливої тітки та доброго знаменитого дядька, цілували їх і горнулися до них, мов кошенята.

Енкарнасйон була гладка, як і її мати. Від безперервних пологів живіт у неї одвис, на верхній губі з роками з’явилися вусики. Вона раз у раз облесливо посміхалася до зовиці та вибачалася, що тій доводиться терпіти з її дітьми стільки клопоту.

Та перш ніж Кармен встигала відповісти, втручався лимар:

— Облиш, жінко. Ці двоє так люблять своїх дядька та тітку. Маленька жити не може без любої тітусі Кармен…

І двійко небожат жили тут, мов у себе вдома. Своїм лукавим дитячим розумом вони вгадували, чого сподіваються від них батьки, й осипали ніжними пестощами багатих родичів, про яких усі говорять з такою пошаною. Повечерявши, вони цілували руку сеньйорі Ангустіас та своїм батькам, кидались на шию Гальярдо й Кармен і йшли спати.

Бабуся сиділа на чільному місці за столом. Коли в еспади збиралися гості, майже завжди люди з певним становищем, старенька відмовлялася сідати на почесному місці.

— Е, ні, — заперечував Гальярдо. — Ви, матусю, в нас голова. Сідайте сюди, а то не будемо їсти.

І, взявши її під руку, ласкаво вів до столу, ніби своєю пошаною і любов’ю хотів винагородити матір за все те горе, якого завдав їй за роки бродяжницького дитинства.

Коли увечері приходив Насйональ, — завжди з таким виглядом, ніби навідувати маестро входило в його обов’язки бандерильєро, — товариство одразу веселішало. Гальярдо, який сидів з непокритою головою і начесаною майже на чоло колетою, схожий у своїй дорогій хутряній куртці на багатого поміщика, весело вітав гостя. Ну, що там чувати в колах любителів? Які ходять плітки?.. Чи скоро буде в нас республіка?

— Гарабато, налий Себастьянові вина.

Але Себастьян, на прізвисько Насйональ, відмовлявся від частування. Не треба йому вина, він не п’є. Через пияцтво робітничий клас скніє в темряві. На ці слова товариство вибухало реготом, хоча чуло їх майже щодня. Бандерильєро вже осідлав свого коника.

Тільки лимар не сміявся, дивлячись на Себастьяна ворожим поглядом. Він ненавидів Насйоналя, вбачаючи в ньому суперника. Бандерильєро був зразковий сім’янин і теж багатодітний, у його таверні крутився навколо материної спідниці цілий рій малечі. Двох найменших хрестили Гальярдо та його дружина, отже, еспада й бандерильєро стали кумами. Лицемір! Щонеділі приводить у дім Гальярдо обох хрещеників у святкових костюмчиках, щоб ті поцілували руку хрещеним батькам. Щоразу як Насйоналеві діти отримували якийсь подарунок, лимар бліднув від обурення. Таж вони грабують його дітей! Чи не сподівається бандерильєро, що якась частина майна еспади дістанеться в спадок хрещеникам? Злодій! Яке він мас відношення до їхньої родини?..

Лимар завжди зустрічав слова Насйоналя ворожою мовчанкою і лютим поглядом, а часом відверто висловлював свою ненависть, заявляючи, що, якби його воля, він би постріляв усіх тих, хто баламутить народ і підбурює всякий набрід проти порядних людей.

Насйональ був на десять років старший за свого маестро. Коли Гальярдо тільки починав виступати в капеях, той уже повернувся з Америки, де вбивав биків на арені Ліми і брав участь як бандерильєро в уславлених квадрильях. На початку своєї кар’єри, коли Насйональ був молодий і спритний, він досяг певної популярності. Якийсь час його навіть вважали «тореро майбутнього», і севільські любителі покладали на нього великі надії, сподіваючись, що він затьмарить матадорів з інших провінцій. Але невдовзі ці надії розвіялись. Повернувшись з Америки, окутаний туманною славою далеких подвигів, Насйональ виступив на арені Севільї як матадор. Люди валом посунули на нього дивитись, багатьом не дісталося квитків. Але у вирішальний момент «йому зрадила мужність», як висловлювались любителі. Бандерильї він устромляв майстерно, з упевненістю досвідченого й сумлінного трудівника, який чесно виконує свій обов’язок, але коли пролунав сигнал убити бика, інстинкт самозбереження виявився сильнішим за волю і не дав матадорові наблизитися до рогів, отож він так і не зміг скористатися перевагами свого чималого зросту та дужої руки. І Насйональ свідомо відмовився від високих почестей у тавромахії, змирився з долею ремісника. Він буде бандерильєро — і тільки. Слугуватиме іншим тореро, молодшим за нього. Цього досить, щоб прогодувати родину, а також відкласти якісь копійки і згодом розпочати своє маленьке діло. Доброта і чесність Насйоналя стали приказкою серед людей з колетою. Дружина Гальярдо дуже любила бандерильєро і вірила, що він як ангел-охоронець збереже для неї чоловікову вірність. Коли влітку квадрилья виступала в якомусь провінційному містечку і ввечері Гальярдо з усіма своїми людьми йшов у кафешантан, прагнучи захмеліти й повеселитися після важкого дня, мовчазний і суворий Насйональ сидів серед наквацьованих співачок у прозорих халатиках, немов чернець-пустельник у колі александрійських куртизанок.

Він не обурювався, а тільки з сумом згадував свою дружину та малят, які чекають на нього в Севільї. Усі вади людські, усю розбещеність, яка панує в світі, він вважав наслідком неосвіченості народу. Звичайно ж, оті бідолашні дівчата зовсім не вміють грамоти. Він і сам людина неосвічена й темна. А що Насйональ пояснював своє невігластво і невміння мислити браком освіти, то був схильний приписувати цій же таки неосвіченості усю підлість людську і всі нещастя, які спостигають людей.

Колись, ще в юності, Себастьян працював ливарником, і був активним членом Інтернаціоналу трудящих*. Він любив слухати товаришів по роботі, які були щасливіші за нього, бо могли читати вголос газети, що боронили інтереси народу. За часів національного ополчення він грався в солдати й був у загонах, що носили червону шапку — символ федералістської непримиренності. Цілими днями простоював він перед спорудженими на майданах трибунами, де і вдень і вночі мітингували різні клуби, а оратори, змінюючи один одного, з чисто андалузькою велемовністю розводилися про божественне походження Ісуса та про зростання цін на предмети першої необхідності. Потім настали часи репресій, і після страйку він опинився у скрутному становищі робітника, затаврованого як бунтівник, — таких ніде на роботу не брали.

Себастьян любив кориду і, не знаходячи для себе іншого ремесла, став у двадцять чотири роки тореро. Проте він багато чого навчився і з осудом говорив про звичаї сучасного йому суспільства — бо ж недаремно стільки років слухав грамотіїв, які читали вголос газети. Чи ж не безглуздя хоча б те, що він, чорнороб на арені, заробляє більше і живе краще, ніж кваліфікований робітник?

Люди, які знали Себастьяна ще коли він ходив із гвинтівкою в загоні народного ополчення, прозвали його Насйоналем.

Про своє ремесло тореро Себастьян завжди говорив, ніби каючись і виправдовуючись, хоча й виступав на арені уже багато років. Комітет його району постановив виключити з партії усіх тих, хто ходить на кориди, затаврувавши їх варварами й ретроградами, але для Насйоналя було зроблено виняток і збережено за ним право ухвального голосу.

— Я знаю, — казав він, сидячи в їдальні Гальярдо, — що бій биків — це явище реакційне… Щось подібне відбувалося за часів інквізиції — не знаю, чи ясно я говорю. Людям як хліб потрібна грамота, і недобре, що на нас витрачають гроші, тим часом як шкіл бракує. Так пишуть у брошурах — ми їх отримуємо з Мадрида… Але товариші шанують мене. Сам дон Хоселіто виступив з промовою на мій захист, і комітет ухвалив залишити мене в партійних списках.

Він спокійно й незворушно вислуховував глузування та вдавано обурені вигуки, якими відповідали йому матадори та його друзі, і аж сяяв від гордощів, що товариші зробили для нього такий почесний виняток.

Районний комітет партії очолював дон Хоселіто, красномовний і запальний учитель початкової школи. Цей юнак єврейського походження провадив політичну боротьбу з шаленістю Маккавеїв*. Він був задоволений, що його смугляве негарне обличчя поцятковане віспою — адже це надавало йому деякої схожості з Дантоном*. Насйональ завжди слухав дона Хоселіто, мов зачарований.

Коли дон Хосе, повірений Гальярдо, та інші друзі маестро починали після вечері весело громити погляди бандерильєро, висуваючи найбезглуздіші заперечення, бідолашному Насйоналеві доводилося сутужно, і він розгублено шкріб потилицю.

— Ви всі сеньйори і навчалися різних наук, а я не вмію ні читати, ні писати. Нам, простим людям, бракує освіти, і через те ми тупі, мов барани. Але якби тут був дон Хоселіто!.. Ото голова! Ви б його послухали — говорить, як той ангел!..

І щоб укріпитися в своїй вірі, трохи похитнутій закидами насмішників, він ішов наступного дня до дона Хосе-літо. Нащадок гнаного народу, здавалося, зазнавав гіркої втіхи, показуючи Себастьянові свій так званий «музей страхіть». Повернувшись на батьківщину предків, цей єврей зібрав в одному із шкільних класів колекцію речей, які колись належали святій інквізиції, вишукуючи їх із мстивою ретельністю втеклого в’язня, що намагається скласти з окремих кісток скелет свого тюремника. У шафі стояли рядочком пергаментні книги — звіти про аутодафе* та запитальники для допитів під тортурами. На стіні висів розгорнутий білий прапор із грізним зеленим хрестом*. По кутках лежали цілими купами знаряддя катувань, страхітливі інструменти, якими ламали кістки, розрубували, рвали і розтягували людське тіло. Дон Хоселіто знаходив усі ті гаки та щипці серед залізного брухту в крамничках тандитників і відразу визначав їхню приналежність до знарядь святої інквізиції.

Добряга Насйональ, з його простою і вразливою душею, не міг без гніву дивитись на іржаве залізяччя та зелені хрести.

— Який жах! І знаходяться такі, що кажуть… Присягаюся життям!.. Привів би я сюди декого — нехай подивиться!

З палкою вірою новонаверненого він висловлював свої погляди при будь-якій нагоді, незважаючи на глузи товаришів. Але й у цьому він був добродушний і ніколи не дратувався. Люди, що лишалися байдужими до долі батьківщини й не належали до партії, були для нього «нещасними жертвами неграмотності народу». Порятунок у тім, щоб навчити народ читати й писати. Сам Насйональ скромно відмовлявся брати участь у цьому відродженні, вважаючи себе вже надто тупим і нездатним учитися, але провину за своє неуцтво він складав на весь світ.

Коли влітку квадрилья мандрувала від провінції до провінції, Гальярдо часто приходив у вагон другого класу, в якому їхали «його хлопці». Траплялося, на якійсь станції до них підсідав сільський священик або двійко ченців.

Бандерильєро штурхали один одного ліктями і підморгували, поглядаючи на Насйоналя, який перед лицем ворога ставав ще поважнішим і величнішим. Пікадори Потахе і Трагабучес, хлопці задерикуваті й брутальні, любителі сварок і колотнечі, що відчували якусь підсвідому неприязнь до людей у попівських рясах, нишком під’юджували Себастьяна:

— Тепер він твій!.. Заходь справа… Ану встроми йому в загривок гостре слівце!

Маестро обертався й суворо дивився на Насйоналя. Під цим владним поглядом бандерильєро не зважувався розкрити рота — начальникові квадрильї треба коритись. Але в простій душі Себастьяна завжди нуртувало палке бажання проповідувати. Воно було сильніше за всякий послух, і незабаром Насйональ чіплявся до якогось випадкового слова і заводив з подорожніми суперечку, прагнучи відкрити їм істину. А істиною для нього були темні й плутані уривки з промов дона Хоселіто.

Тореро перезиралися між собою, вражені ученістю бандерильєро. Цим простим і грубим чоловікам було приємно, що їхній товариш здатен сперечатися з такими поважними особами і навіть заганяти їх у глухий кут, бо священнослужителі нечасто можуть похвалитися освіченістю.

Ошелешені палкими й безладними доводами Насйоналя та сміхом його товаришів, святі отці зрештою вдавалися до крайнього й найпереконливішого аргументу. Невже люди, які щодня дивляться смерті в очі, можуть забувати про бога й вірять у такі речі? А як, мабуть, зараз моляться за них їхні дружини та матері!..

Тореро з Хуанової квадрильї відразу переставали сміятись; у серця їм закрадався страх, і вони згадували про ладанки та образки, пришиті жіночими руками до їхнього бойового вбрання перед від’їздом із Севільї. А матадор, у якому прокидалася вся його забобонність, сердито вичитував Насйоналеві, ніби вбачав у товаришевій безбожності загрозу для свого життя.

— Замовкни і не верзи казна-що! Ви пробачте йому. Він чоловік добрий, але голова в нього геть задурена всякими брехнями. Сиди, кажу, мовчки! А хай тобі трясця! Я таки колись заткну твою нечестиву пельку…

І Гальярдо щедро обкладав бандерильєро лайкою та погрозами, прагнучи заспокоїти святих отців, котрі, як він гадав, могли розпоряджатися їхньою долею.

Насйональ замикався у зневажливій мовчанці. Повсюди неуцтво й марновірство: а все тому, що люди не вміють читати й писати. Його переконань ніщо не могло схитнути, він тримався за них з упертістю простодушної людини, яка знає всього дві-три ідеї і не зречеться їх, хоч би що їй казали. Тому невдовзі він знову починав суперечку, незважаючи на гнів матадора.

Насйональ залишався безбожником навіть на арені, куди інші бандерильєро та пікадори виходили після палкої молитви перед образами в каплиці, сповнені глибокої віри, що святі реліквії, пришиті до їхніх костюмів, порятують від небезпеки.

Коли назустріч Насйоналеві вибігав важкий, чорний, як смола, бик із могутньою шиєю, бандерильєро широко розводив руки з гострими дротиками і рушав на ворога, глузливо гукаючи:

— А йди-но сюди, панотче!

«Панотець» люто кидався вперед. Спритно ухилившись, Насйональ угороджував йому в загривок бандерильї і радісно й переможно гукав:

— Це тобі пожертва на святу церкву!..

Гальярдо не міг довго сердитись на товариша за його дивацькі вихватки і часто сміявся.

— Ти мене виставляєш на посміховисько, — казав він. — Скоро про нашу квадрилью стануть розповідати всякі небилиці, казатимуть, що ми банда єретиків. А публіці таке може й не сподобатися, ти ж знаєш… Наше діло — битися з биками, а не корчити з себе розумників.

Але він дуже любив свого бандерильєро і завжди пам’ятав про його відданість, яка іноді доходила до самопожертви. Насйопаля анітрохи не хвилювало, коли публіка освистувала його. Якщо бик здавався Себастьянові небезпечним, він устромляв бандерильї абияк, прагнучи скоріше його спекатись. Слава була йому непотрібна, він виступав заради заробітку. Та коли Гальярдо виходив зі шпагою проти «підступного» бика, бандерильєро завжди тримався поруч, готовий щомиті прийти на допомогу і важким плащем та дужою рукою приборкати могутнього звіра. Двічі доводилося Гальярдо падати на арену під самі роги, й обидва рази Насйональ кидався на бика, забувши і про своїх дітей, і про дружину, і про шинок, і про все на світі, готовий умерти, але врятувати маестро.

Коли вечорами Насйональ приходив у дім Гальярдо, його завжди зустрічали, як рідного. Сеньйора Ангустіас любила бандерильєро з тією щирістю, з якою горнуться одне до одного бідняки, що опинилися в незвичному для них середовищі, серед багатіїв.

— Сідай біля мене, Себастьяне. Може, чогось вип’єш?.. Дарма відмовляєшся. Ну як вам торгується в шинку? Тереса та малюки здорові?

Насйональ перелічував усе, що продано за останні дні, казав, скільки келихів вина з місцевих виноградників доставлено покупцям додому. Старенька слухала його дуже уважно: адже вона у свій час натерпілась лиха і добре знає ціну грошей, зароблених по сентимо.

А Себастьян провадив, що було б непогано розширити торгівлю. Скажімо, продавати в їхньому шинку ще й тютюнові вироби — це відразу підняло б виторг. Еспада міг би виклопотати для нього дозвіл, скориставшись своїми зв’язками, але з деяких міркувань Насйональ не може на це погодитись.

— Бачте, сеньє Ангустіас, монопольна торгівля на користь урядові, а в мене інші погляди; я федераліст, належу до партії і навіть входжу до комітету. Що скажуть мої ідейні товариші?..

Старенька щиро обурювалась. Про які там погляди він торочить? Його обов’язок думати лиш про те, як заробити на хліб. Сердешна Тереса! З таким виводком Дітлахів!..

— Не будь йолопом, Себастьяне! Викинь з голови весь отой мотлох… Мовчи, не перебивай… Не хочу я слухати нісенітниць, що їх і так наслухалась від тебе цими вечорами. Не блюзни, бо завтра я йду до меси в церкву богоматері Макаренської!..

Але Гальярдо та дона Хосе, які курили й потягували коньяк на другому кінці столу, розважали Насйоналеві розумування, і, щоб піддражнити бандерильєро, вони починали лаяти дона Хоселіто; той шахрай, мовляв, навмисне збиває з пуття таких невігласів, як Себастьян.

Проте бандерильєро спокійнісінько вислуховував глузливі закиди матадора та його повіреного. Брати під сумнів дона Хоселіто!.. Це було так безглуздо, що Насйональ не міг навіть обуритись. Однаково, що заявити, ніби Гальярдо, якого бандерильєро теж божествив, не вмів вбивати биків.

Та коли до насмішників приєднувався лимар, який викликав у Себастьяна непереборну відразу, бандерильєро уривався терпець. Як сміє дзявкати на нього цей нікчема, що сидить на шиї в його маестро!.. Спересердя Насйональ забував і про сеньйору Ангустіас, і про Кармен, і про Енкаряасйон, яка, наслідуючи свого чоловіка, копилила вусату губу і зневажливо поглядала на бандерильєро, забував про все на світі і сторчголов кидався в суперечку, з таким шалом викладаючи свої погляди, ніби виступав на засіданні комітету. За браком кращих аргументів, він починав громити вірування насмішників.

— Біблія?.. Химери! Світ створено за шість днів?.. Химери! Байка про Адама та Єву?.. Ще одна химера! Усе брехня й марновірство!

І слово «химери», яке він десь почув і відтоді застосовував до всього, що вважав брехливим або нікчемним (аби не вживати іншого, непристойного слова), набирало в його устах відтінку найглибшої зневаги.

«Байка про Адама та Єву» була для нього невичерпним джерелом глузливих дотепів. На цю тему він багато й довго розмірковував у нічні безсонні години, коли квадрилья переїздила з одного міста в інше, і власним розумом дійшов незаперечного висновку. Хотів би він знати, як це можуть усі люди бути нащадками єдиної пари?..

— Мене звуть Себастьян Венегас, це всім відомо. А тебе, Хуанільйо, кличуть Гальярдо, і ви, доне Хосе, також маєте своє прізвище, і кожна людина має своє, а однакові прізвища бувають тільки в родичів. Якби ж усі ми були Адамові нащадки, й Адама, приміром, звали Пересом, то й усі ми мали б прізвище Перес. Адже так?.. Проте в кожного з нас є своє прізвище, отож виходить, що Адамів було багато і попи втовкмачують нам у голови… химери! Ми скніємо у невігластві й забобонах, нам бракує освіти — от вони нас і дурять… Мені здається, я висловився ясно.

Гальярдо сміявся, відкинувшись усім тілом назад, і вітав промову свого бандерильєро, мукаючи, як бик на арені. Дон Хосе з андалузькою поважністю потискував Насйоналеві руку.

— Щиро вітаю! Ти сьогодні просто чудовий. Справжній Кастелар!*

Сеньйора Ангустіас, як стара жінка, що відчуває наближення смерті, обурювалася, чуючи в своєму домі такі розмови:

— Замовкни, Себастьяне. Стули свою нечестиву пельку, антихристе, а то виштовхаю за двері. Не смій верзти в моєму домі таку єресь, чортове насіння… Якби ж я тебе не знала! Якби не була певна, що ти чоловік порядний!

Зрештою старенька все прощала бандерильєро, знаючи, як він любить Хуана, згадуючи, скільки разів рятував її сина від смертельної небезпеки. Окрім того, і для неї, і для Кармен було справжнім полегшенням знати, що в квадрильї є такий поважний, витриманий і порядний чоловік, зовсім не схожий на інших «хлопців» та й на самого матадора, який, відчувши себе на волі, любив розважитись і похизуватися перед жінками.

Ворог церковників та Адама з Євою не видавав таємниці свого маестро, але через те завжди ставав мовчазний і похмурий, коли бачив його вдома, з матір’ю та Кармен. Якби ці жінки знали те, що відомо йому!..

Хоча кожен бандерильєро мусить ставитись до свого матадора з глибокою пошаною, Насйональ якось зважився поговорити з Гальярдо по щирості — адже він чоловік набагато старший, та й дружба у них з маестро давня.

— Гляди, Хуанільйо, у Севільї вже знають усе! Тільки про це й говорять, і коли чутка дійде до твоїх, почнеться таке, що й небові жарко стане… Сенья Ангустіас репетуватиме, як мати скорбна біля хреста, а Кармен такого наробить ґвалту!.. Згадай-но, скільки було галасу через оту співачку — а тепер чекай гіршого. Ця тварюка куди нахабніша, куди небезпечніша.

Гальярдо вдав, ніби нічого не розуміє. Він дратувався, але водночас і тішився на думку, що все місто знає про його любовну пригоду.

— Яка тварюка? І до чого тут ґвалт у домі — кажи ясніше.

— Та яка ж іще, як не донья Соль?* Ота пишна дама, що про неї стільки розмов. Племінниця маркіза де Морайми, багатія-скотовласннка.

Еспада мовчав і всміхався. Те, що в Насйоналя такі точні відомості, лестило його самолюбству, а бандерильєро тим часом провадив з виглядом пророка, який таврує мирську марноту.

— Одружений чоловік повинен дбати насамперед про спокій у своєму домі. Пхе, жінки!.. Усі вони однакові, усі мають одне й те саме в тому самому місці, і тільки дурень може псувати собі життя, перескакуючи від однієї—до іншої. Я ось прожив зі своєю Тересою двадцять чотири роки і за весь цей час жодного разу не скочив у гречку, навіть у думці, а я ж тореро, знав колись і кращі часи, і не одна дівчина накидала на мене оком.

Кінець кінцем Гальярдо став сміятися з бандерильєро. Читає проповідь наче той отець настоятель. А чи ж не він хотів би живцем пожерти усіх попів?..

— Не будь йолопом, Насйоналю. У кожного своя голова на в’язах, і я так вважаю: якщо жінка сама до тебе липне, було б безглуздо гнати її геть. Треба жити, поки живеться!.. Не сьогодні-завтра мене можуть винести з арени ногами вперед… Та й не розумієш ти, що це таке — справжня сеньйора. Коли б ти бачив, яка то жінка!..

І, мов бажаючи заспокоїти Насйоналя, що стояв перед ним обурений і засмучений, додав із щирою переконаністю:

— Я дуже люблю Кармен, розумієш? Люблю, як і раніше. Але й ту другу також люблю; Це зовсім інше… не знаю, як тобі пояснити. Зовсім не те!

Оце й усе, чого домігся бандерильєро в розмові з Гальярдо.

Донью Соль матадор уперше побачив кілька місяців тому, на початку осені, коли вже закінчився сезон корид. Це сталося в церкві святого Лаврентія.

Він тоді відпочивав у Севільї, збираючись невдовзі поїхати з родиною в Рінконаду. Коли восени закінчувався сезон, найбільшою радістю для матадора була можливість пожити вдома, забути про постійну тряску в поїздах. Сотня вбитих за рік биків, безліч труднощів і небезпек на арені не так виснажували його, як багатомісячні мандри по всій Іспанії, в самому розпалі літа, під спекотним сонцем. Дах старих вагончиків, що торохтіли по рейках через випалені рівнини, здавалося, розпікався до білого жару. Великий глек, який возила з собою квадрилья, наповнювали водою на кожній станції, але цього не вистачало, щоб погамувати спрагу. Вагони завжди були напхом напхані пасажирами, усі їхали до міста, в якому відзначалося храмове свято і давали кориду. Не раз, щоб не спізнитися на поїзд, Гальярдо квапився вбити на арені свого останнього бика і мчав із цирку прямо на станцію, навіть не скинувши бойового костюма. Мов сліпучий метеор, пролітав він поміж екіпажами та юрмами людей на пероні І перевдягався уже в купе першого класу на очах у попутників, щасливих, що їдуть із такою знаменитістю. Ніч перебував, скорчившись на м’якому сидінні, — пасажири шанобливо тіснилися, щоб дати якомога більше місця цьому чоловікові, котрий завтра подарує їм стільки гострих переживань без ніякої небезпеки для них самих.

Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.

Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.

— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.

І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.

Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень — убивав на аренах биків, а вночі — куняв у вагонах.

— Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! — казав Гальярдо. — Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.

На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.

Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.

— Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто — бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..

Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір — бо наступного дня не було кориди — й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.

Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.

Прокидався пізно, не думаючи, що спізнюється на поїзд, не відчуваючи ніякого хвилювання на згадку про бій биків. Нічогісінько не треба робити ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Усі його подорожі обмежуватимуться вулицею Змій та площею Сан Фернандо. Настрій у домі був тепер зовсім інший. Знаючи, що ці кілька місяців Хуан житиме дома, в повній безпеці, дружина й мати ставали невпізнанні, здавались веселими і щасливими.

Помахуючи ціпком із золотою головкою, Гальярдо виходив на денну прогулянку — фетровий капелюх збитий набакир, на пальцях сяють великі брильянти. У передпокої завжди чекало на нього кілька чоловіків, що тулилися до ґратчастих дверей, крізь які виднілося біле, блискуче патіо, чисте й прохолодне. Від цих засмаглих людей у брудних сорочках і подертих крислатих капелюхах плинув терпкий запах поту. Серед них були наймити, що мандрували в пошуках роботи і, проходячи через Севілью, не соромилися попросити допомоги в славетного матадора, якого називали «сеньйор Хуан». Інші прохачі жили в місті, вони зверталися до еспади на «ти» і кликали його «Хуанільйо». Цих Гальярдо легко впізнавав і теж називав їх на «ти» — як людина, що постійно спілкується з безліччю народу, він мав добру пам’ять на обличчя. Здебільшого то були друзі його дитинства — по школі або по бродяжництву.

— Доводиться сутужно, еге?.. Усім тепер живеться нелегко.

І, не чекаючи, поки підбадьорений його привітністю прохач почне по-дружньому оповідати йому про свою скруту, матадор обертався до Гарабато, що стояв, тримаючись за ручку дверей.

— Скажи сеньйорі, нехай дасть по кілька песет на кожного.

І виходив на вулицю, насвистуючи якусь пісеньку, пишаючись своєю щедрістю, радіючи, що життя таке гарне.

З дверей ближньої таверни вибігали діти шинкаря Монтаньеса та завсідники. Вони всміхалися й витріщалися на тореро з такою цікавістю, ніби бачили його вперше.

— Вітаю вас, кабальєро!.. Щиро дякую, але я не п’ю, — і Гальярдо чемно відводив рукою повний по вінця келих, якого підносив йому котрийсь із шанувальників.

Матадор ішов далі, аж поки, вже на іншій вулиці, його не спиняли старі жінки, материні подруги, і якась обов’язково просила, щоб він хрестив у неї онука. Її донька ось-ось народить, а зять, переконаний «гальярдист», що вже не раз встрявав у бійки біля цирку, захищаючи честь улюбленого матадора, не зважується попросити його про це.

— А хай йому абищо! Чи я вам нянька?.. У мене вже тих хрещеників, як у сирітському притулку.

Щоб відкараскатись від жінок, він посилав їх до своєї матері. Як вона скаже, так він і зробить. І рушав далі, не спиняючись уже до самої вулиці Змій, з ким — просто вітався, а з ким і пройтися не гордував, щоб знайомий міг похизуватися його дружбою під заздрісними поглядами перехожих.

Потім Гальярдо заходив до клубу Сорока п’ятьох подивитися, чи там немає його повіреного; це було аристократичне товариство з обмеженою кількістю членів, як свідчила його назва, де розмовляли тільки про биків та коней. Воно складалося із заможних любителів кориди і скотовласників — найшанованішим серед них був маркіз де Морайма, якого в клубі завжди слухали, наче оракула.

Під час однієї з таких прогулянок, у четвер пополудні, Гальярдо, прямуючи, як звичайно, до вулиці Змій, відчув бажання зайти в церкву святого Лаврентія.

На майдані, перед папертю, вишикувались у ряд розкішні екіпажі. Кращі люди міста молилися того дня перед чудотворним образом Ісуса Христа, могутнього владики. З карет виходили дами у чорних сукнях та гарних мантильях; приваблені таким напливом жінок, набивалися в церкву й чоловіки.

Гальярдо зайшов і собі. Тореро не Повинен пропускати жодної нагоди потертися серед високих осіб. Син сеньйори Ангустіас відчував гордість переможця, коли його вітали багаті сеньйори, а дами показували на нього очима й шепотіли його ім’я.

До того ж Гальярдо щиро вірував у Ісуса, могутнього владику. Він без особливого гніву терпів розбалакування Насйоналя «про бога, тобто природу», бо всевишній був для нього чимось дуже невиразним, таким собі поважним паном, про якого можна базікати що завгодно, адже ніхто ніколи його не бачив і кожен знає про нього тільки з чуток. Але богоматір, що подає надію, та Ісуса, могутнього владику, Хуан бачив змалечку і нікому не дозволив би їх образити.

Цей простий і дужий хлопець мав чуле серце і не міг без хвилювання дивитися на театральні муки Ісуса з важезним хрестом на спині; мертвотно бліде обличчя сина божого, зрошене краплями поту й перекошене від лютого болю, нагадувало Хуанові обличчя товаришів, яких виносили на ношах з арени. Ні, з могутнім владикою треба Жити по-доброму і, стоячи перед образом, Гальярдо з почуттям проказав кілька отченашів. Червоні вогники свічок відбивалися в його африканських очах.

Силкуючись налагодити взаємини з надприродними силами і виблагати собі їхнє заступництво у своєму сповненому небезпек житті, матадор забув про все на світі. Аж раптом жінки, які молилися перед ним навколішках, збуджено заворушилися.

Привертаючи до себе загальну увагу, поміж молільницями пройшла надзвичайно гарна, висока і струнка дама у світлому костюмі. Під крислатим капелюхом з перами сяяло блискуче, як золото, пишне волосся.

Гальярдо упізнав даму. То була донья Соль, племінниця маркіза де Морайми, «Посланниця» — як прозвали її в Севільї. Вона пройшла поміж жінками, ніби й не помічаючи загальної цікавості, але задоволена, що всі на неї дивляться; вона, мабуть, звикла відчувати на собі захоплені погляди, чути зацікавлений шепіт і сприймала все це як щось цілком природне.

Екзотичний костюм і крислатий капелюх дами яскраво вирізнялися серед темних мантилей. Вона опустилась навколішки і на кілька хвилин схилила голову, ніби молилася, а потім спокійно обвела церкву зеленаво-синіми очима, в яких мерехтіли золоті іскорки. Здавалося, вона в театрі й роздивляється на публіку, шукаючи знайомих. Дама ледь помітно всміхалася, коли бачила якусь подругу, потім дивилася далі, ще далі і врешті зустріла втуплений у неї погляд Гальярдо.

Матадор не був скромником. Звикши під час кориди відчувати на собі тисячі поглядів, він щиро вірив, що там, де з’являється він, усі мають дивитися тільки на нього. Чимало жінок у хвилини відвертості розповідали йому, яка схвильованість, цікавість і жага охоплювали їх, коли вони вперше бачили його на арені.

Зустрівши погляд тореро, донья Соль не відвела очей; навпаки, вона пильно подивилася на нього з холодною байдужістю вельможної дами, і матадор, що ставився до багатіїв з пошаною, сам опустив очі.

«Яка жінка! А чом би цій кралі не стати моєю?» — подумав Гальярдо із самовпевненістю героя натовпу.

Коли матадор вийшов з церкви, то відчув, що не може піти, не побачивши її ще раз, і став поблизу виходу. Серце його завмирало в передчутті надзвичайного, як у ті дні, коли він особливо вдало виступав на арені. Відчував, як охоплює його та сама безумна відвага, що змушувала його стрімголов кидатись уперед, не слухаючи протестів публіки, і завдавати блискавичного удару.

Вийшовши з церкви, донья Соль знову подивилася на Гальярдо без ніякого подиву, наче знала, що він чекатиме її на паперті. Потім сіла з двома подругами у відкритий екіпаж, і коли машталір натягнув віжки, обернулась і з ледь помітною усмішкою поглянула на матадора ще раз.

Гальярдо до самого вечора ходив під враженням цієї зустрічі. Він згадував про свої колишні любовні пригоди, про те, з яким захватом і цікавістю дивились на нього жінки, приваблені його мужньою зовнішністю тореро; досі він пишався цими перемогами, вірячи, що жодна жінка не може перед ним встояти, а тепер, думаючи про свою самовпевненість, відчував мало не сором. Йому б отаку світську даму, багату сеньйору, що об’їздила півсвіту, а тепер живе у Севільї, мов королева, скинута з трону. Ото була б перемога! До захвату перед красою доньї Соль додавалася глибока пошана, яку колишній обшарпанець почував до багатих, адже, в Андалусії родовитість і заможність завжди ставились над усе. Якби йому пощастило здобути прихильність цієї жінки — ото був би тріумф!..

Повірений Гальярдо, близький друг маркіза де Морайми і своя людина у вищому товаристві Севільї, уже не раз розповідав матадорові про донью Соль.

Після багаторічної відсутності вона кілька місяців тому повернулася до Севільї, викликавши бурхливий захват серед аристократичної молоді. Донья Соль довго жила за кордоном і тепер жадібно тяглася до місцевої екзотики, захоплювалася народними звичаями — усе їй здавалося таким цікавим, таким… «театральним». Вирушаючи на кориду, вона вдягала старовинний костюм махи, наслідуючи у манері вбиратися граційних дам із картин Гойї. Донья Соль уміла чудово їздити верхи і любила всілякі спортивні розваги. Люди не раз бачили, як вона мчала на коні околицями Севільї, вбрана в чорну амазонку і чоловічий жакет із червоною краваткою, в білому касторовому капелюсі на буйному волоссі. Іноді, з гаррочею поперек сідла, в супроводі цілої кавалькади друзів зі списами в руках, вирушала вона на пасовище, де тішилася дикою, небезпечною грою, ганяючись за биками і валячи їх на землю.

Донья Соль була вже не дівчинка. Гальярдо туманно пригадував, що бачив її в дитинстві, на бульварі Делісіас; вона тоді сиділа поруч із матір’ю, вся в білому мереживі, — мов гарненька лялька на вітрині, а він, жалюгідний малий обшарпанець, гасав поміж колесами екіпажів, збираючи недокурки. Вони з нею десь одного віку: їй уже, звичайно, близько тридцяти, але яка ж вона гарна! Як відрізняється від інших жінок!.. Донья Соль здавалася матадорові екзотичним пернатим створінням, райською пташкою, що залетіла на пташарню й опинилася поміж відгодованих, лискучих від жиру курей.

Дон Хосе, повірений Гальярдо, знав багато про цю даму… Відчайдушна голова ота донья Соль! Звучне, як у героїні романтичної драми ім’я[26] дуже пасує до її примхливої і незалежної вдачі.

По смерті матері донья Соль отримала чималий спадок і незабаром вийшла в Мадриді заміж за чоловіка набагато старшого — зате він був дипломат і представляв Іспанію в столицях найбільших держав. Дівчині, яка прагнула блискучого життя і постійної зміни вражень, це давало приємну можливість помандрувати світом.

— Ох і повеселилося це дівча, Хуане! — казав повірений. — Скількох чоловіків звела вона з розуму за десять фоків у всіх кінцях Європи! Це не жінка, а географічний атлас із таємними позначками на кожній сторінці. Я певен, вона може поставити на карті хрестики біля кожної з великих столиць. Дівчинка націлялася високо. А бідолашний посол зрештою помер — напевне, з нудьги, бо кінець кінцем йому вже не було куди їхати. Посилають доброго сеньйора представляти нас до якоїсь столиці, і не минає й року, як королева чи імператриця тієї країни пише в Іспанію і просить відкликати посла з його жахливою дружиною. Газети називали її «іспанською чаклункою». Скільки коронованих голів вона заморочила!.. Королеви боялися її приїзду, немов холери. І настав час, коли для бідолашного посла не лишилося жодного місця, де він міг би виявити свій хист, окрім американських республік. А що був він благородний сеньйор, прихильник монархії і чоловік твердих принципів, то вирішив за краще померти… Проте не думай, ніби дівчинка цікавилася тільки особами, які їдять і танцюють у королівських палацах. Чого лише не розповідають про неї!.. Вона не терпить середини — їй подавай або все, або нічого. То злітає під саме небо, то шукає собі розваги, длубаючись у землі. Мені розповідали, ніби в Росії вона закохалася в одного з тих патлатих, що кидають бомби, такого собі хлопчика з жіночим личком, який не зважав на неї, бо вона відривала його від діла. Проте дівчинка все бігала за ним і бігала, аж поки його повісили. А ще кажуть, ніби в Парижі у неї був роман із художником, і той навіть намалював її в чім мати спородила, а щоб не впізнали хто це, вона, коли позувала, затуляла обличчя долонею, і потім ту картину начебто сфотографували і використали як етикетку для сірникових коробок. Та це, мабуть, брехня: люди звикли перебільшувати. А от те, що вона була у великій дружбі з одним німцем, який пише опери, скидається на правду. Коли б ти чув, як вона грає на фортепіано!.. А як співає! Не гірше за тих артисток, що приїздять на Великдень у театр Сан Фернандо. І не думай, ніби співає вона тільки по-італійському. Ця жінка розмовляє якою хочеш мовою: французькою, англійською, німецькою. Її дядько, маркіз де Морайма, чоловік, як ми з тобою знаємо, досить неотесаний, якось сказав у клубі Сорока п’ятьох, що не здивувався б, якби вона заговорила латиною… Яка дамочка, га, Хуанільйо? Правда ж цікава жінка?

Дон Хосе говорив про донью Соль із щирим захватом. Він вважав незвичайними й гідними подиву геть усі пригоди цієї дами — і вигадані, й не вигадані. Її аристократичне походження і багатство навіювали йому по меншу пошану, аніж Гальярдо. Обидва розмовляли про маркізову небогу, схвально всміхаючись, захоплюючись тими вчинками, які викликали б у них цілий потік нешанобливих зауважень, коли б ішлося про іншу жінку, що її вони, звичайно, порівняли б із рудою пишнохвостою хижачкою, оспіваною в байках.

— У Севільї, — провадив повірений, — вона живе зразковим життям. Тому я гадаю, що в цих розповідях про її пригоди за кордоном — чимало брехні. Наклепи молодиків, яким не пощастило поласувати виноградом — от вони й кричать, що він зелений!

З веселим сміхом розповідав дон Хосе про витівки цієї жінки, яка не раз показувала себе хороброю і рішучою, мов чоловік. Повірений поділився з Гальярдо чутками, що ходили по клубах вулиці Змій. Як «посланниця» приїхала до Севільї, то, мовляв, уся аристократична молодь утворила її почет.

— Та воно й не дивно, Хуанільйо. Раптом з’являється елегантна жінка, яких тут зроду не бачили — вбрання й капелюшки замовляє в Парижі, парфуми — в Лондоні, та ще й дружить із королями… Як сказали б у нас — позначена таврами кращих скотарень Європи… Ті хлоп’ята бігають за нею, мов очманілі, і дівчинка дещо їм дозволяє, бо хоче, щоб до неї ставились як до чоловіка. Але дехто зрозумів це хибно, сприйнявши товариську фамільярність за інше, і, не знайшовши слів, дав волю рукам… Ну й дістав ляпаса, а то й гірше. Цієї жінки слід стерегтися. Кажуть, вона чудово володіє холодною зброєю, боксує, як англійський матрос і навіть знає прийоми японської боротьби джіу-джітсу. Тобто досить християнинові легенько до неї торкнутись, і вона, навіть не дуже розсердившись, хапає його своїми прекрасними ручками і миттю робить із нього ганчірку. Тепер її остерігаються, але вона нажила ворогів, які поширюють про неї всякі плітки. Одні вихваляються тим, чого не було, а інші навіть заперечують, що вона гарна.

За словами повіреного, доньї Соль страшенно подобалося в Севільї. Довго проживши у туманних і холодних краях, вона просто в захваті від густо-синього неба, від світло-золотого зимового сонця і раз у раз повторює, як добре у цій країні, такій… мальовничій.

— Вона знай вихваляє простоту наших звичаїв, мов ті англійки, що приїздять сюди на великдень. Можна подумати, вона бачить Севілью вперше, а не тут народилася! Тепер донья Соль має намір жити за кордоном лише влітку, а взимку — тут. Каже, їй остогидли королівські палаци та придворний етикет! Коли б ти бачив, з якими людьми вона тут водиться!.. Домоглася, щоб її прийняли в найубогіше братство, — братство Христа, пресвятого немовляти, що в передмісті Тріана, і вже витратила купу грошей на мансанілью для братів. А то напустить увечері повен дім гітаристів і танцюристок — кличе всіх севільських дівчат, що навчаються співати або танцювати. З дівчатами приходять їхні вчителі, батьки і навіть деякі родичі, усіх щедро пригощають ковбасами, оливами та вином, а тоді донья Соль сідає в крісло, мов королева на трон, і вимагає, щоб їй показували танець за танцем і щоб усі були андалузькі. Так вона просиджує не одну годину і каже, що має не менше втіхи, ніж той, не пригадую, який саме король, котрий змушував ставити опери для себе одного. Лакеї у фраках, яких вона привезла з собою, пихаті і статечні, мов лорди, розносять танцюристкам вино на великих тацях, а дівчата, перепившись, скубуть лакеїв за бакенбарди і стріляють їм у очі оливковими кісточками. Які невинні й веселі розваги!.. Останнім часом донья Соль щоранку бере уроки гри на гітарі у старого цигана Лечусо, одного з найвідоміших знавців андалузької народної музики. Коли Лечусо приходить, то застає її або з гітарою на колінах, або з апельсином у руці. Скільки апельсинів з’їла ця сеньйора, відколи сюди приїхала! І чи повіриш — вони й досі їй не обридли!

Отаке розповідав дон Хосе своєму матадорові про витівки доньї Соль.

А за чотири дні після зустрічі в церкві він підійшов до Гальярдо, що сидів у кав’ярні на вулиці Змій, і з таємничим виглядом сказав:

— Ну, хлопче, ти таки щасливчик. Знаєш, хто про тебе запитував?

І, нахилившись, голосно прошепотів на вухо тореро:

— Донья Соль!

Вона розпитувала в дона Хосе про його матадора і просила, щоб він представив їй Гальярдо. «Такий своєрідний, чисто іспанський тип!»

— Каже, що бачила тебе кілька разів на арені: у Мадриді й десь іще. Вона аплодувала тобі — вважає тебе сміливцем… Ану ж тобі пощастить устромити їй бандерильї! Яка честь! Гляди, породичаєшся з усіма королями європейської карточної колоди!

Гальярдо опустив очі і скромно всміхнувся, але водночас так самовпевнено випнув груди, що було ясно: він не вбачає у сміливому припущенні свого повіреного нічого неможливого чи важко здійсненного.

— Але не слід плекати ніяких ілюзій, Хуанільйо, — провадив дон Хосе. — Подивитися зблизька на тореро доньї Соль просто цікаво — як і брати уроки в цигана Лечусо. Місцева екзотика — й більше нічого. «Приведіть його післязавтра в Табладу», — попросила мене вона. Ти вже знаєш, про що йдеться: валятимуть биків із череди Морайми. Маркіз влаштовує цю розвагу, щоб повеселити свою небогу. Поїдемо разом — мене запрошено теж.

І через два дні матадор та його повірений, спорядившись як гаррочисти-любителі, виїхали пополудні з Ярмаркового кварталу. Люди виглядали у двері, збирались купками на тротуарах і проводжали їх цікавими поглядами.

— Їдуть у Табладу, — повідомляли вони один одному. — Там сьогодні биків валятимуть.

Повірений сидів верхи на сухоребрій білій кобилі. На ньому була груба куртка, суконні панталони з жовтими гетрами, а поверх них — шкіряні штани, які називалися сахони. Матадор задля цієї урочистої нагоди убрався в химерний костюм, у яких колись красувалися тореро, поки нові звичаї не змусили їх одягатися так само, як усі смертні. На ньому був оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами та гофрованим наголовником, стягнутий біля підборіддя ремінцем; сорочка без краватки, застебнута на шиї двома діамантовими запонками — а ще два діаманти, більші, блищали на брижуватій маніжці; оксамитова, куртка й жилет винного кольору, оздоблені торочками та декоративними чорними ґудзиками; червона шовкова фаха; чорні плетені панталони, які туго обтягували стрункі мускулясті ноги тореро і зав’язувалися під коліньми шнурками з чорними китицями; гетри бурштинового кольору із шкіряними торочками; черевики того самого кольору, прикрашені великими срібними острогами і наполовину сховані в широких арабських стременах. Через сідельну луку був перекинутий яскравий хересанський плащ з пишними торочками, а поверх нього лежала простора сіра куртка з чорними нашивками та червоною підкладкою.

Кожен вершник тримав під рукою, мов спис, гаррочу в пружного й міцного дерева; на вістря, з обачності, були настромлені ганчір’яні м’ячики. Коли матадор та його повірений скакали передмістям, навздогін їм лупали вітальні вигуки. Оле, молодці! Жінки махали руками.

— З богом, красеню! Веселої вам розваги, сеньйоре Хуане!

Вершники підострожили коней, щоб відірватися від ватаги хлопчаків, які бігли за ними, і підковані копита лунко зацокотіли по вистелених синіми кругляками провулках, затиснутих між білими стінами.

Будинок, у якому жила донья Соль, стояв на тихій вулиці серед інших багатих особняків з опуклими віконними ґратами та великими заскленими балконами. Перед ворітьми вже зібрався цілий гурт верхівців з гаррочами, що нерухомо сиділи на конях, спершись на свої списи. Усі ці молоді сеньйори були родичами або друзями прекрасної дами. Вони по-дружньому привітали тореро, задоволені, що він братиме участь у їхній розвазі.

З будинку вийшов маркіз де Морайма й відразу скочив на коня.

— Дівчинка зараз буде. Ви ж бо знаєте… жінки збираються довго.

Кожне слово маркіз вимовляв так поважно і так повчально, ніби виголошував пророцтво. Це був високий кощавий дід з буйними сивими бакенбардами, але очі його та уста зберігали якусь дитячу наївність. Ґречний і стриманий у розмові, невимушений у поводженні, скупий на усмішку, маркіз де Морайма був справжнім сеньйором давніх часів. Він завжди ходив у простому костюмі і дратувався, коли світські обов’язки, коритись яким маркіза зобов’язувало високе становище, затримували його в Севільї, бо жити в місті він не любив. Йому подобалося товариство пастухів, до яких він ставився просто й по-дружньому. Писати маркіз майже розучився за відсутністю практики, але тільки-но розмова заходила про худобу, про розведення биків та коней або про сільськогосподарські роботи, як очі його спалахували і він говорив з упевненістю справжнього знавця.

Раптом освітлені сонцем білі стіни по один бік вулиці потемніли й поблякли. Дехто з вершників подивився вгору. По синій доріжці, між двома лініями дахів, котилася прямо на сонце велика хмара.

— Не бійтеся, — поважно мовив маркіз. — Коли я виходив з дому, то побачив, як за вітром летів клаптик паперу. Коли віє в тому напрямку, дощу бути не може.

І всі одразу заспокоїлись. Адже маркіз де Морайма сказав, що дощу не буде — отже, його не буде. Він угадував погоду, як старий пастух, і ніколи не помилявся.

А маркіз уже заговорив до Гальярдо.

— Цього року я влаштую для тебе кілька чудових корид. Які бики! Побачимо, чи зумієш ти спровадити їх на той світ по-божому. Ти знаєш, що торік я не завжди бував тобою задоволений. Бідолахи заслуговували на краще.

Нарешті з’явилася й донья Соль. Однією рукою вона підтримувала довгий шлейф чорної амазонки, з-під якої виглядали халяви високих чобіт із сірої шкіри. На ній була чоловіча сорочка з червоною краваткою, оксамитова куртка та жилет лілового кольору, а на пишних кучерях — оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами, граціозно збитий набакир.

Незважаючи на знадливу повноту свого прегарного тіла, вона вискочила на сідло напрочуд легко й узяла з рук у слуги гаррочу. Привіталася з друзями, попросивши пробачення за затримку, і відразу знайшла очима Гальярдо. Повірений дав остроги коневі, щоб під’їхати до дами й представити свого матадора, але донья Соль випередила його і сама рушила до тореро.

Гальярдо неабияк збентежився, побачивши її так близько. Яка жінка! Що він їй скаже?..

Дама простягла йому гарненьку руку, від якої струміли райські пахощі, і розгублений від несподіванки матадор не додумався, до чогось кращого, як міцно потиснути її своїм ручиськом, що одним ударом валило на арену биків. Але біло-рожева лапка не затремтіла під цим мимовільно брутальним потиском, від якого інша жінка зойкнула б від болю, а напружилася й легко вивільнилася з кліщів.

— Спасибі, що приїхали. Мені приємно познайомитися з вами.

Геть розгубившись і розуміючи, що треба відповісти на привітання, Гальярдо бовкнув, ніби звертався до котрогось із шанувальників:

— Дякую. Ну як родина — усі здорові?..

Донья Соль стримано засміялась і пустила коня клусом. Лунко зацокотіли по бруківці підкови, й чоловіки рушили слідом за дамою, мов почесний ескорт. Засоромлений Гальярдо трюхикав у хвості. Він ніяк не міг отямитись від розгубленості і невиразно здогадувався, що змолов дурницю.

Вони проминули околиці Севільї і поскакали берегом річки; залишилася позаду Золота вежа*; потяглися тіняві сади з алеями, посипаними жовтим піском, а далі дорога, край якої стояли обабіч заїзди й. таверни.

Наблизившись до Таблади, вершники побачили багато екіпажів. Біля загорожі, яка відділяла пасовище від обори, де була худоба, на зеленій рівнині чорнів величезний натовп.

Петляючи луками, котив свої води Гвадалквівір. На стрімкому, протилежному березі височіла увінчана руїнами старого замку гора, а на її крутих схилах тулилося село Сан Хуан де Аснальфараче. Сільські хатини біліли поміж тьмяним сріблом оливняків. На другому кінці широкого обрію, де по синьому небі пливли білі пухнасті хмарини, видніла Севілья — безкрає море дахів, над яким здіймалося громаддя собору й височіла красуня Хіральда*, забарвлена вечірнім сонцем у ніжний рожевий колір.

Вершники насилу протиснулись крізь густий натовп. Заінтриговані дивацькими вихватками доньї Соль, сюди з’їхалися майже всі дами Севільї. Сидячи в екіпажах, подруги вітали чарівну амазонку і захоплювалися, яка вона гарна у своєму чоловічому вбранні. Були тут і маркізові дочки — двоюрідні сестри доньї Соль, — і дівчата, і заміжні, що приїхали сюди з чоловіками. Вони радили їй бути обачною. На бога, Соль! Не лізь прямо на роги!..

Верхівці в’їхали в загороду. Простолюд, який зібрався помилуватися незвичайним видовищем, вітав їх оплесками.

Побачивши здалеку і зачувши нюхом ворога, коні стали рватися з рук, іржати й ставати дибки під дужою правицею вершників, що туго натягували повіддя.

Бики розташувалися посеред загороди. Одні спокійно паслися або, підігнувши ноги й опустивши морду, нерухомо лежали на зеленій трохи пожовклій траві зимового лугу. Інші, не такі спокійні, раз у раз зривалися бігти до річки, і тоді мудрі й шановані ватажки, дзеленькаючи бубонцями, підвішеними на шиї, кидались утікачам навперейми; пастухи допомагали завертати непослухів — вони жбурляли камінці з метавок, цілячись у роги.

Верхівці довго стояли на місці, ніби про щось радилися. Глядачі хвилювалися, чекаючи чогось незвичайного.

Перший помчав уперед маркіз з одним зі своїх друзів. Обидва вершники під’їхали до самої череди. Спинивши коней, вони звелися на стременах і стали вимахувати гаррочами та гучно кричати, намагаючись наполохати тварин. Чорний бик з могутніми рогами відділився від інших і потрюхикав у глиб загону.

Недаремно маркіз так пишався своїми табунами. Вони складалися лише з добірних, виведених за допомогою селекції тварин. Це була не та худоба, що відгодовується на м’ясо, — з брудною, грубою і зморіреною шкірою, з широкими ратицями, з опущеною головою, з довжелезними розчепіреними рогами. Це були бики прудкі й жваві, могутні й дужі. Коли вони бігли, окутані хмарою куряви, земля двигтіла в них під ногами. Це були справжні красені: шерсть тонка й лискуча, як у породистого скакуна; вогнисті очі; могутня, гордо вигнута шия; короткі ноги; хвіст тоненький і гнучкий; граціозні роги — гострі і гладенькі, наче відполіровані; маленькі ратиці, заокруглені і тверді, як криця, — вони зрізали траву, мов косою.

Двоє вершників погналися за биком, який відбіг від череди, завертаючи його кожен зі свого боку й намагаючись не підпустити до річки. В якусь мить маркіз дав остроги коневі, вирвався вперед і наблизився до бика майже впритул; наставивши гаррочу, він угородив її біля хвоста і щосили натиснув на ратище; від могутнього поштовху, подвоєного стрімким бігом коня, тварина втратила рівновагу й перекинулась догори черевом; ноги її задерлися, а роги сколупнули землю.

Побачивши, з якою силою і спритністю скотовласник повалив на землю бика, глядачі вітали його бурхливими оплесками та криками. Оле, старий сміливцю! Ніхто так добре не розуміється на биках, як маркіз. Він доглядає їх, наче рідних дітей, піклується про кожного, тільки-но той народжується в череді, і потім проводжає його на арену вмирати, мов героя, гідного найкращої долі.

Інші вершники теж захотіли спробувати щастя і здобути оплески натовпу, але Морайма заперечив: зараз черга його племінниці. Якщо вона бажає взяти участь у розвазі, то ліпше робити це відразу, поки бики ще не ошаліли від гонитви.

Донья Соль підострожила свого коня, який весь час ставав дибки, стривожений близькістю табуна. Маркіз хотів супроводжувати небогу, але та відмовилась. Ні, нехай краще поїде з нею Гальярдо, адже він тореро. Де ж Гальярдо? Матадор, досі відчуваючи сором за свою недорікуватість, мовчки став поруч із дамою.

Обоє помчали галопом у саму гущу череди. Кінь доньї Соль кілька разів круто ставав дибки, виставивши черево, ніби відмовлявся бігти далі, але дужа амазонка приборкувала його. Гальярдо вимахував гаррочею і ревів та мукав, як робив на арені, коли треба було роздражнити бика.

їм досить легко пощастило відлучити від череди одну тварину — білого бика з бурими плямами, могутньою, вигнутою шиєю та гострими, як списи, рогами. Він так хутко помчав у глиб загороди, наче там була його керенсія[27] і йому нестримно кортіло повернутись туди. Донья Соль поскакала за биком. Еспада тримався неподалік.

— Пильнуйте, сеньйоро, — кричав Гальярдо. — То старий бик, він заманює вас!.. Глядіть, щоб не повернув назад.

Так воно її сталося. Коли донья Соль наготувалася повторити прийом свого дядька і відвернула коня, щоб ударити гаррочею бика в зад і повалити його, той, немов відчувши небезпеку, миттю обернувся і став як укопаний, погрозливо наставивши на загонщиків роги. Кінь промчав мимо, бо донья Соль не змогла його стримати — надто швидко він біг, — і бик погнався за ним, перетворившись з переслідуваного на переслідувача.

Але дама не збиралася втікати. Здалеку на неї дивилися тисячі людей, і вона із страхом подумала, як потім сміятимуться подруги, як співчуватимуть їй чоловіки — отож натягла повіддя і повернула коня назустріч бикові. Тримаючи гаррочу під рукою, як пікадор, вона вгородила її в шию тварини, що сунула на неї, мукаючи й низько опустивши голову. З могутнього загривка чвиркнула кров, але бик нестримно посувався вперед, мов і не відчуваючи, як поглиблюється рана, аж поки устромив роги коневі в черево й відірвав його від землі.

Під тисячоголосий зляканий крик амазонка вилетіла з сідла. Кінь, зісковзнувши з рогів, кинувся тікати, мов ошалілий; на череві у нього проступили плями крові, підпруги лопнули, і сідло метлялося на спині.

Бик кинувся за ним навздогін, але в ту саму мить побачив ближчого ворога. То була донья Соль. Замість лежати й не ворушитись, вона миттю підхопилась на ноги, підібрала свою гаррочу і відважно наставила її перед собою, знову викликаючи бика на бій: горда красуня думала тільки про те, що на неї всі дивляться. Краще смерть, аніж перелякатись і виставити себе на посміх.

За огорожею вже не кричали. Натовп завмер, охоплений жахом. Здіймаючи хмару куряви, до місця події мчали щодуху вершники. Але хоча вони, здавалось, виростали прямо на очах, допомога явно запізнювалась. Бик рив передніми ногами землю і вже опустив голову, щоб кинутися на зухвалу жінку, яка замірялась на нього списом. Удар рогами — її не стане. Але в ту саму мить люте мукання відвернуло увагу бика, і щось червоне, як спалах полум’я, промайнуло в нього перед очима.

То був Гальярдо. Він зіскочив з коня, відкинув убік гаррочу і схопив куртку, що лежала в нього поперек сідла.

— Му-у-у!.. Сюди!

Побачивши перед собою достойнішого ворога, бик кинувся на червоне полум’я, зневажливо відвернувшись від постаті в чорній спідниці та ліловому жакеті. Донья Соль усе ще стояла, наставивши перед собою списа, не зразу отямившись після грізної небезпеки.

— Не бійтеся, доньє Соль. Тепер він мій, — сказав тореро. Він був блідий від хвилювання, але усміхався, впевнений у своїй спритності.

Озброєний лише курткою, матадор став дражнити бика і відводити його від сеньйори, граційно ухиляючись від шалених наскоків звіра.

Забувши про недавній страх, люди почали захоплено аплодувати. Яке щастя! Прийти на просту собі гонитву за биками й попасти на справжнісіньку кориду, задарма подивитись на виступ Гальярдо!

Розпалений двобоєм, тореро забув і про донью Соль, і про глядачів, думаючи тільки про те, як ухилитися від ударів. Бачачи, що людина раз у раз вислизає з-під самих рогів, бик шаленів, знову й знову кидався вперед, але весь час натикався на червоний клапоть.

Нарешті бик притомився і став нерухомо, низько опустивши голову; з морди його капала слина, ноги тремтіли. Тоді Гальярдо, скориставшись із розгубленості тварини, скинув капелюха і ляпнув бика по загривку. За огорожею пролунав захоплений рев — публіка вітала його хоробрість.

За спиною в Гальярдо почулися крики і задзеленчали бубонці. То пастухи пригнали ватажків, і ті помалу відтіснили втікача у саму гущу череди.

Гальярдо не довелося довго шукати свого коня — звикнувши до биків, той спокійно стояв на місці. Тореро підняв гаррочу, вискочив на сідло і неквапом поскакав до огорожі, намагаючись якомога розтягти гучні оплески натовпу.

Вершники, які примчали до доньї Соль, захоплено вітали матадора. Повірений підморгнув йому й таємниче сказав:

— Ти не даремно сьогодні старався, хлопче. Непогано, ой як непогано! Тепер вона твоя — я певен.

Донья Соль уже була за огорожею — вона сиділа в ландо з маркізовими дочками. Кузини стривожено нахилялись до неї, торгали її й обмацували, допитувалися, чи по забилась вона, коли впала. Пропонували їй випити мансанільї, щоб заспокоїтись, а вона лише гордо всміхалася, поблажливо вислуховуючи жіночі ойкання.

Побачивши Гальярдо верхи на коні, що ніби плив на хвилях бурхливого моря капелюхів та піднятих рук, дама всміхнулась уже по-іншому.

— Під’їдьте ближче, Сіде-войовнику*. Дайте вашу руку.

І знову зустрілися їхні долоні в міцному тривалому потиску.

Увечері в домі матадора довго обговорювали цю подію, про яку гомоніло все місто. Сеньйора Ангустіас аж сяяла від радості, наче після щасливо завершеної кориди. Її син порятував від смерті вельможну сеньйору — а бідна жінка завжди перед такими схилялася, довгі роки поневірянь по панських господах привчили бідну жінку до глибокої шанобливості. Кармен мовчала, сама не знаючи, як їй поставитися до цього випадку.

Протягом кількох наступних днів Гальярдо не чув нічого про донью Соль. Повіреного не було в місті — у товаристві кількох друзів із клубу Сорока п’ятьох він вирушив на полювання з собаками. Та якось увечері, вже на смерканні, дон Хосе розшукав свого матадора в одній із кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі кориди. Дві години тому він повернувся до Севільї і побачив удома записку від доньї Соль, у якій вона просила його негайно прийти до неї. Він оце щойно звідти.

— Ну, хлопче, та ти дикіший за вовка! — мовив повірений, витягуючи свого матадора з кав’ярні. — Сеньйора сподівалася, що ти навідаєшся до неї. Невідь-скільки вечорів просиділа вдома, чекаючи, коли ти з’явишся. Так не годиться. Ти був представлений доньї Соль, і після того, що сталося, повинен зробити їй візит і розпитати, як вона себе почуває.

Еспада сповільнив ходу й почухав потилицю.

— Бачите… — затинаючись, промурмотів він, — річ у тім… що мені ніяково. Хоч вірте, хоч ні, а таки ніяково. Ви знаєте, я не зовсім йолоп і з жінками язика не ковтаю. Умію погомоніти з дівчиною не гірше за когось іншого. Але з цією сеньйорою — ні. Вона страх яка вчена, і коли я бачу її, то здаюся собі дурним як чіп, і або не можу розтулити рота, або верзу щось не до ладу. Ні, доне Хобе… Не піду я до неї! Так буде ліпше!

Але повірений не став слухати тореро і повів його прямо до будинку доньї Соль, розповідаючи про свою недавню зустріч із дамою. Мабуть, вона трохи образилася, що Гальярдо забув про неї. Уся знать Севільї навідала її після того випадку в Табладі, а він — ні.

— Чи ти не знаєш, що тореро мусить ладнати з аристократами? Покажи, що ти людина вихована, а не якийсь там відлюдько, що виріс серед худоби. Така вельможна сеньйора — і вшановує тебе своєю увагою, чекає твого візиту… Навіть і не думай відмовлятися. Я піду з тобою.

— Ну, якщо з вами, то інша річ!..

І Гальярдо зітхнув з глибоким полегшенням, ніби скинув з пліч хтозна-який тягар.

Вони зайшли до будинку доньї Соль і опинилися в патіо в арабському стилі, — його барвисті аркади, оздоблені тонкими візерунками, нагадували підковоподібні арки Альгамбри*. Над великою чашею, у якій плавали золоті рибки, розсипався сріблястими бризками водограй, ніжно й монотонно дзюркочучи у вечірній тиші. У чотирьох галереях з ліпною стелею, відокремлених від патіо мармуровими колонадами, тореро побачив старовинні бюро, потемнілі картини, статуї святих із мертвотно блідими обличчями, масивні меблі, оббиті іржавим залізом і так густо поточені шашелем, наче в них стріляли зарядами шроту.

Слуга повів їх широкими мармуровими сходами, і тореро з подивом побачив надвівтарні барельєфи з майже стертими образами на позолоченому тлі; статуї тілистих святих дів, здавалося, витесані сокирою, пофарбовані в білий колір і колір тьмяного золота, — їх, мабуть, зняли з якихось стародавніх вівтарів; килими ніжних відтінків сухого листя, облямовані яблуками та квітами — на одних були зображені сцени розп’яття Христа, на інших — напівголі сеньйорити дражнили, наче биків на арені, якихось волохатих хлопців з рогами й ратицями.

— От що значить темнота! — вражено мовив тореро до свого повіреного. — Я думав, усе це годиться тільки для монастирів! А виходить, цим людям воно теж подобається!

Тільки-но вони зайшли, як нагорі спалахнули електричні лампочки, хоча на шибках вікон ще мерехтіли останні відблиски вечірньої заграви.

На Гальярдо чекали нові несподіванки. Він дуже пишався своїми важкими розкішними меблями, доставленими з Мадрида — оббиті яскравим шовком і прикрашені вигадливим різьбленням, вони, здавалося, кричали, як дорого вони коштують, — і тепер еспада геть розгубився, побачивши, що крісла в цьому домі легкі й ажурні — білі або зелені, столи та шафи — спрощених строгих ліній, стіни — пофарбовані в один колір, прикрашені тільки невеличкими картинами, які висіли на товстих шнурах, — усе напрочуд витончене й просте. Гальярдо було соромно і своєї розгубленості, і того, чим він пишався вдома як найвищим шиком. «От що значить темнота!» Він обережне сів у крісло, побоюючись, щоб воно не поламалося під його вагою.

Та коли з’явилася донья Соль, матадор одразу забув пре все. Такою він ще ніколи її не бачив — без мантильї і без капелюха, з непокритими золотими косами, що так пасували до її романтичного прізвища; Витончені білі руки виступали з широких шовкових рукавів японського кімоно, загорнутого навхрест на грудях; ніжна, уся відкрите шия полискувала світлим бурштином і мала внизу дві рисочки, що робило її схожою на шию Венери. Колі донья Соль ворушила пальцями, мерехтіли чарівним сяйвом різнобарвні камінці, вправлені у персні найхимернішої форми. На тонких зап’ястках подзеленькували золоті браслети, одні філігранної східної роботи із таємничими написами, інші — масивні, з підвісками у вигляді амулетів та екзотичних фігурок, привезені на пам’ять із далеких країв.

Донья Соль по-чоловічому закинула ногу на ногу і легенько погойдувала розшитим яскравими візерунками черевичком на високому позолоченому підборі, який тримався на кінчиках пальців, такий малесенький, що здавався іграшковим.

У Гальярдо шуміло у вухах, перед очима висів туман, і він бачив тільки її світлі очі — вони дивилися на нього щойно і водночас насмішкувато. Щоб приховати своє збентеження, він раз у раз усміхався, блискаючи зубами; на його обличчі ніби застиг вираз малого хлопчика, який хоче сподобатись.

— Пусте, сеньйоро… Щиро дякую. Нічого особливого я не зробив.

Так відповідав він, коли донья Соль стала дякувати йому за сміливий вчинок, що врятував їй життя.

Потроху Гальярдо заспокоювався. Дама та повірений заговорили про биків, і матадор одразу відчув себе впевненіші. Донья Соль кілька разів бачила його на арені і досить детально розповіла про те, що відбулося на тих коридах. Гальярдо відчув гордість на думку, що ця жінка бачила його подвиги і зберегла їх у пам’яті.

Вона відкрила лаковану коробочку, розмальовану чудернацькими квітами, і запропонувала чоловікам цигарки з позолоченим мундштуком, від яких струміли гострі й незвичні пахощі.

— Вони з опіумом. Дуже приємні.

І закурила, стежачи, як піднімається вгору дим. Її зелені очі на світлі ставали зовсім прозорими й мерехтіли, як розтоплене золото.

Тореро, звиклий до міцного гаванського тютюну, з цікавістю смоктав цигарочку. Чиста тобі солома: розвага для жінок. Але дивні пахощі, змішані з димом, помалу розвіяли його ніяковість.

Невідривно дивлячись на матадора, донья Соль стала розпитувати про його життя. Їй хотілося знати про лаштунки слави, про те, яких прикрощів завдає популярність, вона цікавилась, як жилося тореро, коли він ще не здобув прихильність публіки. І Гальярдо, перейнявшись несподіваною довірою, почав розповідати про своє бродяжницьке дитинство. Він знову й знову з гордістю підкреслював, що вийшов із простолюду, але в своїй розповіді пропускав ті подробиці свого життя, які здавалися йому ганебними.

— Як цікаво… Як оригінально, — повторювала прекрасна дама.

І погляд її, відірвавшись від тореро, линув кудись у простір, ніби вона хотіла розгледіти невидиме.

— Перший матадор світу! — вигукував дон Хосе в грубому захваті. — Повірте мені, доньє Соль: іншого такого сміливця ніде немає. А як він зносить удари рогів!..

Дон Хосе з такою гордістю розводився про могутнє здоров’я Гальярдо, наче це він спородив його. Потім заходився перелічувати рани, які дістав матадор, розповідаючи про них із такими подробицями, ніби бачив їх крізь одежу. Донья Соль слухала цю анатомічну лекцію, і в очах її світилося щире захоплення. Справжній герой — скромний, сором’язливий і простодушний, як усі сильні люди.

Повірений став прощатися. Вже за сьому вечора, на нього чекають удома. Але донья Соль підвелася і, всміхаючись, заявила, що нізащо його не відпустить. Ні, ні, вони повинні залишитись і пообідати з нею, вона запрошує їх як друзів. Сьогодні ввечері вона нікого не чекає. Маркіз із усією родиною поїхав у свій маєток.

— Я сама як палець… Нічого не хочу слухати. Я наказую: лишайтеся нудьгувати зі мною.

І вийшла з кімнати — напевне, вважала, що її наказ є законом.

Проте повірений правив своєї. Ні, залишитися він ніяк не може: тільки оце пополудні повернувся до міста і ледве встиг побачитися з дружиною та дітьми. Окрім того, він запросив на сьогодні двох друзів. А Гальярдо, звичайно, повинен залишитись. Адже запрошують, власне кажучи, його.

— Як же я без вас буду! — розгубився еспада. — Не кидайте мене самого — будь воно усе прокляте!.. Що я тоді робитиму? Що казатиму?

За чверть години донья Соль повернулася, але вже не в тому екзотичному й недбалому вбранні, у якому зустріла їх, а в одній із суконь, що їх отримувала з Парижа, від Пакена, на превелику заздрість усіх родичок і подруг.

Дон Хосе знову заявив, що йому конче треба йти. Але матадор лишається. Він зайде до нього додому й попередить, щоб його не чекали.

На обличчі в Гальярдо промайнув вираз тривоги, але повірений поглядом дав йому зрозуміти, що все буде гаразд.

— Заспокойся, — прошепотів дон Хосе, прямуючи до дверей. — Я ж не мала дитина. Скажу їм, що тебе запросили пообідати любителі з Мадрида.

Які муки витерпів еспада в перші хвилини обіду!.. Його бентежила розкіш величезної їдальні — дама та він, здавалося, загубились у ній, сидячи одне проти одного за довжелезним столом, біля важких срібних канделябрів, у яких горіли електричні свічки під рожевими абажурами. З острахом і пошаною дивився Гальярдо на церемонних і незворушних лакеїв, які, напевне, давно звикли до екстравагантних витівок своєї сеньйори, і ніщо не могло здивувати їх. Він соромився своїх манер і костюма, здогадуючись, що вони мало пасують до цього середовища.

Але збентеження матадора помалу розвіювалось. Донья Соль сміялася з його боязкості, її тішило, що гість із таким острахом торкається до якоїсь страви або келиха. Гальярдо дивився на неї із щирим захватом. Ох і любить же попоїсти оця білявочка! Звикши до манірності та кривлянь знайомих сеньйорит, які вважали добрий апетит ознакою поганого тону, тореро був вражений, побачивши, з якою втіхою їсть донья Соль, з яким благородством і майже священною урочистістю задовольняє вона потреби шлунку. Кусні зникали між її рожевими губами, не лишаючи ніяких слідів; щелепи ворушилися, анітрохи не порушуючи погідної вроди обличчя; а коли вона перехиляла келих з вином, жодна крапля не блищала в кутиках уст. Напевне, саме так їдять богині.

Підбадьорений цим прикладом, Гальярдо їв багато й охоче пив, шукаючи в різноманітних запашних винах ліків від своєї скутості. Він страшенно нітився перед дамою і тільки й міг, що всміхатися та відповідати на все: «Щиро дякую».

Потроху розмова пожвавішала. Матадор відчув, як У нього розв’язується язик, і став розповідати про всякі кумедні випадки з життя тореро, про чудернацькі проповіді Насйоналя, про подвиги свого пікадора Потахе: цей здоровило ковтає цілими круто зварені яйця, а якось У бійці кум відкусив йому половину вуха; коли Потахе приводять, оглушеного, в цирковий лазарет і ця закута в залізо гора м’язів падає на ліжко, величезні остроги пробивають матрац, і потім він не може сам підвестися, доводиться відривати його від постелі, мов розп’ятого Ісуса від хреста.

— Як оригінально! Як цікаво!

Донья Соль усміхалася, слухаючи розповіді про життя цих грубих чоловіків, які завжди дивляться смерті в очі і якими вона досі захоплювалася лише здалеку.

Після шампанського в Гальярдо зашуміло в голові, і, підводячись із-за столу, він навіть подав дамі руку, сам перелякавшись своєї зухвалості. Адже так заведено у вищому світі?.. Не такий уже він дикун, яким здається на перший погляд!

У вітальні, куди їм подали каву, еспада побачив гітару, мабуть, ту саму, з якою донья Соль брала уроки в цигана Лечусо. Дама показала на інструмент і попросила Гальярдо що-небудь заграти.

— Ні, не можу!.. Єдине, що я вмію — це вбивати биків!..

Матадор пошкодував, що тут немає пунтільєро з його квадрильї, хлопця, який має великий хист до музики. Жінки нетямляться від захвату, коли він торкається струн гітари.

Досить довго обоє мовчали. Гальярдо сидів на канапі і посмоктував чудову гаванську сигару, що її подав йому лакей. Донья Соль курила цигарочку, пахощі якої навіювали на неї дрімоту. Розімлілий після ситого обіду, матадор не міг навіть рота розтулити. Лише дурнувата застигла посмішка свідчила, що він іще не заснув.

Дамі, мабуть, набридла мовчанка, на яку наштовхувались її слова. Вона підійшла до рояля і, сильно вдаривши по клавішах, заграла веселу малагенью.

— Оле!.. Як гарно… просто чудово, — мовив тореро, долаючи млявість.

Після малагеней зазвучали севільяни*, потім інші андалузькі народні мелодії, сумовиті, напоєні східною млостю. Донья Соль навчилася їх грати як палка шанувальниця місцевої екзотики.

Гальярдо уривав музику схвальними вигуками, так само, як він це робив, коли сидів у кафешантані неподалік сцени.

— Ох і золоті ручки! Ану ще одну!..

— Вам подобається музика? — спитала дама.

О дуже!.. Досі Гальярдо над цим не замислювався, але, безперечно, музика йому подобалась.

Від жвавих і мелодійних народних пісень донья Соль перейшла до іншої музики — повільної, урочистої. «Як у церкві», — подумав матадор, відчувши себе знавцем.

Він уже не скрикував від захвату. Його огорнула солодка знемога, очі заплющились. Ще трохи такої музики — і він засне.

Щоб подолати сонливість, Гальярдо став роздивлятися на красуню, що сиділа до нього спиною. Мати божа, яке тіло! Африканські очі тореро так і вп’ялися в округлу білу шию, увінчану ореолом золотого волосся, буйного й неслухняного. Відчайдушна думка затанцювала в затуманеній голові матадора, спокусливо залоcкотала його й остаточно прогнала сон.

«Що зробить ця гарнуля, як я підведуся, нишком підійду й поцілую її в отой розкішний загривок?..»

Але таким зухвалим тореро міг бути лише в думках. Ця жінка викликала в нього непереборну пошану. Та й пригадалася йому розповідь дона Хосе: як гордо вміє вона присікти зухвалих залицяльників; яких прийомчиків навчилася за кордоном, що дають їй змогу жбурнути на землю здоровенного чолов’ягу, мов клумак з ганчір’ям… Він дивився й дивився на білу шию, яка просвічувала крізь сонний туман, наче місяць, огорнутий золотим німбом. Він засинає! Матадора охопив страх, що в цю незрозумілу для нього і вже через те, напевне, чудову музику увірветься його хропіння. Він щипав себе за ноги, потягувався, затуляв рота долонею, стримуючи позіхи.

Минуло багато часу. Гальярдо не знав напевне, заснув він чи не заснув. Зненацька голос доньї Соль урвав тяжку дрімоту тореро. Вона відклала цигарку, над якою заструменіла вгору синя спіралька диму, й упівголоса заспівала, акомпануючи собі на роялі, пристрасно й ніжно вимовляючи кожне слово.

Тореро прислухався, але нічогісінько не міг зрозуміти… Пісня була чужоземна. «А хай йому біс! Чом би їй не заспівати танго або соледад*?.. І після цього ще хочуть, щоб чесний християнин не спав!»

Донья Соль закинула назад голову: її замріяний погляд блукав десь далеко-далеко, пальці били по клавішах, а тугі перса тремтіли влад з тужливою музикою.

То було благання Ельзи*, плач золотокосої діви, що кличе дужого і прекрасного воїна, непереможного в битвах і ніжного та боязкого з жінками.

Співаючи, дама марила наяву, вкладала у свій трепетний голос жагучу пристрасть. Очі її затягувалися слізьми, груди важко здіймалися від хвилювання. Чоловік простодушний і дужий! Безстрашний воїн!.. Чи не він оце сидить у неї в кімнаті?.. А чом би й ні?

Він не схожий на легендарного лицаря, він невихований і грубий, але з її пам’яті ще не стерлося, з якою відвагою кілька днів тому кинувся він їй на допомогу; як весело й безтурботно бився з ревучим звіром — достоту вагнерівський герой*, що вийшов на битву із страхітливим драконом. Атож, це її воїн.

Любострасний жах залоскотав донью Соль від голови до п’ят і, наперед скоряючись, вона дослухалася до солодкої небезпеки, що причаїлась у неї за спиною. Бачила в уяві, як підводиться з канапи її герой, її паладин, втупивши в неї свої арабські очі; чула, як шарудять обережні кроки, а його руки ніжно опускаються їй на плечі; потім — палкий поцілунок у шию, що позначить її розпеченим тавром пристрасті і навіки зробить рабинею… Вона доспівала арію, але нічого не сталося, ніхто не торкнувся до неї… Тільки дрож непогамованого жадання пробіг по її спині…

Розчарована такою шанобливістю, вона обкрутилася на стільчику, і музика стихла. Її воїн сидів, відкинувшись, на канапі, з сірником у руці; він уже вчетверте пробував припалити сигару й розпачливо витріщав очі, з останніх сил намагаючись не заснути.

Побачивши, що донья Соль обернулась і дивиться на нього, Гальярдо звівся на ноги… Ось вона, мить блаженства! Герой прямує до неї, щоб схопити її в жагучі обійми, приборкати і зробити своєю!

— Добраніч, доньє Соль… Я піду, бо вже пізно. Вам, мабуть, пора спочивати.

Здивована, розгнівана, вона також звелася на ноги і, сама не тямлячи, що робить, простигла йому руку… Незграбний і простодушний — справжній герой!

У голові її безладно завирували думки, що треба дбати про жіночу гордість, дотримуватися суспільних умовностей — жодна жінка не забуває про це навіть у хвилини повного забуття. Ні, вона мусить погамувати своє бажання… Адже сьогодні він уперше прийшов у її дім!.. І здатися без найменшого опору!.. Самій зробити перший крок!.. Але потискуючи матадорові руку, вона заглянула йому в очі — ті очі світилися мовчазною пристрастю, несміливою і водночас палкою надією.

— Не йди від мене… Залишся… Залишся!

І не сказала більше нічого.