Леся Українка. Книги Сивілли

Книга друга Школа політики

Іван Франко писав 1898 року, що феномен Лесі Українки, без сумніву, був «здобутком дуже інтенсивної духової праці над власного освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед» [102, с. 262]. Серед таких впливів на першому місці він ставить авторитет її дядька Михайла Драгоманова.

Драгоманов був її «куміром», за словами Ольги Косач-Кривинюк [55, с. 43], і одним із тих, хто «зробив» Ларису Косач тією, яку ми знаємо як Лесю Українку. Усе розпочалося ще в дитинстві. Як згадує сестра Ольга, коли до них у гості до Звягеля[29] приїздив Драгоманов (сам чи з родиною), у малої Лариси та її брата Михайла «встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу» [55, с. 38]. У їхніх розповідях він був «і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі <…>, строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore[30] різні віршовані жарти та прикладки» [55, с. 38]. Одним словом, ще в дитинстві в уявленні Лесі складається образ Драгоманова як «мало-мало не цілковито ідеальної людини» [55, с. 38].

Свідомо чи ні, але Ольга Косач-Кривинюк, витворюючи символічну біографію Лесі Українки, особливе місце в ній відводить стосункам із дядьком. Зав’язкою служить епізод прощання з Драгомановим напередодні його від’їзду за кордон. Природно, що цей епізод є зворушливим і загадковим для всіх рідних, включно з дітьми. Адже Михайло Драгоманов мав залишити Київ, можливо, назавжди, оскільки йому було заборонено жити й працювати в Україні. Тоді, на початку 1876 року, мати привозить Ларису та Михайлика до Києва. Вони зупиняються в Драгоманових, де збираються родичі й колеги, щоб провести молодого професора Київського університету в закордоння. Леся також була присутня на «прощальному вечорі М. П. Драгоманова». Як зауважує Ольга, сестра добре запам’ятала той момент.

А подія справді була бентежлива. 14 (1) лютого 1876 року Драгоманов виїжджає на еміграцію. В «Автобіографії» він прояснить історію свого вигнання. Причиною стало звинувачення в політичному сепаратизмі — такі ідеї начебто звучали в публікаціях і на лекціях Драгоманова, на той час доцента Київського університету. На вимогу попечителя залишити університет за звинуваченням, що він у закордонних виданнях проповідує «отделение Малороссии от России и присоединение ее к Польше»[31], «я щиро розсміявся, — згадував Драгоманов, — й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації <…>, рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом» [34, с. 34–35]. Справа доходить навіть до царя, якого про сепаратизм Драгоманова поінформував міністр граф Толстой. Царським указом Драгоманову рекомендується подати у відставку з Київського університету, уникати «південних університетів» (Харківського та Одеського) і податися до університетів «північних», тобто великоруських.

Позаяк Драгоманов подавати прохання про відставку відмовився, його було звільнено за статтею третьою, яка не дозволяла обіймати жодної державної посади. Усе це збіглося в часі з призначенням комісії з українських справ і горезвісним Емським указом, який заборонив українські видання, вистави, концерти, ліквідував відділення Географічного товариства в Києві. Репресії стосувалися й конкретних осіб, зокрема було висунуто заборону «проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову й Чубинському» [34, с. 38]. Як зауважує Михайло Петрович, «таким чином, мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію» [34, с. 38].

Отже, навесні 1876 року Драгоманов вирушає до Женеви, заручившись підтримкою членів київської «Громади» в тому, що вона фінансуватиме його перебування в еміграції та спонсоруватиме закордонні видання. Своєю головною метою він бачить збирання матеріалів із громадського й культурного життя України, ознайомлення з ними української та закордонної публіки, а також осмислення цих матеріалів на основі західноєвропейських ліберальних та соціально-демократичних ідей [34, с. 39].

Те, що епізод від’їзду залишив сильне враження, підтверджує той факт, що того ж таки 1876 року розпочинається листування малої Лариси Косач з родиною Драгоманових, причому ініціатором спілкування є п’ятилітня Лариса. Ольга Косач-Кривинюк зауважує, що «першого в житті листа» сестра адресує саме до Драгоманових, спеціально для цього навчившись писати. Дівчинка пише про зрозумілі й важливі для неї речі, по-дитячому перескакуючи з теми на тему: «Були у нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробили, скучила за вами всімы, гымнасьтику вже сьньялы а зімою повисить папа, вышыньска казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купила стакан» [94, с. 37].

Якщо шукати символічні речі, то з цим листом пов’язана знаменна подія — зміна імені. «Лося» — так доти називали Ларису в родині — підписує свого листа новим, обраним нею самостійно іменем — «Леся» [94, с. 37]. У другому листі, так само адресованому до родини Драгоманових, вона ще раз заявляє: «Мене перезвали на Лесю» [94, с. 38]. У третьому листі до Драгоманових дівчинка просить, щоб до неї персонально написали листа, бо «міні дуже хочыця щоб Вы до мене написалы бо я до вас напысала» [94, с. 39].

У біографії Лесі Українки листи до Драгоманова посідають знакове місце. Можна говорити навіть про три «драгоманівських» перейменування, спричинених впливом знаменитого дядька, які окреслюють етапи самовизначення письменниці. Перше перейменування — відмова від несерйозного дитячого імені «Лося» в п’ятилітньому віці; друге — зміна національної ідентифікації з «українофілів» на «українців» у двадцять років; і третє — визнання себе ученицею й духовною донькою Драгоманова по його смерті 1895 року.

Отже, Леся береться листуватися з дядьком, щоб звернути на себе увагу людини, яка вразила її уяву. Загалом, упродовж усього листування з Драгомановим вона грала різні ролі, то намагаючись завоювати його увагу, то проектуючи й випробовуючи на ньому зумисне обраний образ себе самої: як невпевненої через недостатню освіту дівчинки; розвиненої й начитаної дівчини; молодої людини, яка цікавиться політикою, знається на ній; товаришки-колежанки, готової допомогти. Відтак говорити про учнівство можна відносно: у певний період Леся Українка стає помічницею дядька. Павлик навіть називає її «правою рукою» Драгоманова, на що дівчина відповідає дещо іронічно, що «багато чести для мене зватись правою рукою дядька, добре було б як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен ніж я йому, се певне» [94, с. 342].

Щоб наголосити на оригінальності й винятковості сестри, Ольга Косач-Кривинюк, вибудовуючи хронологію не лише темпорально, але й знаково-символічно, звертає увагу ще на одну промовисту річ. Десь року 1877-го, коли її бабуся жалкує, що в родині Драгоманових народилася друга донька (Аріадна), а не хлопчик, Леся нібито сказала слова, які могли б стати ключем до всієї її творчості: «А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжуються від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!» [55, с. 30]. Олена Пчілка, згадуючи про це в листі до Драгоманових, говорить, що донька, очевидно, говорила про себе, бо вважала себе здатного на багато речей. Ольга, однак, висловлює припущення, що сестра «казала так собі на потіху», позаяк часто чула про себе, «ніби вона негарна, нерозумна» в порівнянні з «яскравим, показним Мішею» [55, с. 31].

Про цей контраст сестра говорить досить багато. Він служить засобом героїзації — перетворення Лариси з некрасивої та нелюбої дівчинки на символічну постать Лесі Українки. Брат Михайло — перша дитина, «вродою гарний, вдачею яскравий, показний» [55, с. 39], з феноменальною пам’яттю, ефектний, мамин мазунчик. Лариса натомість, за словами сестри, вдалася цілком інакшою: «вродою — негарна, вдачею — не яскрава, не показна» [55, с. 40]. Очевидно, що всі ці уявлення існують у переказах, адже Ольга молодша за сестру на шість років. Вона пише з перспективи вже прожитого життя Лесі Українки, знаючи її долю, тобто у свою хронологію вносить елемент агіографічний, властивий розповідям про життя святих.

Окрім контрасту «брат / сестра», у дещо агіографічну хронологію Ольга Косач уводить і протиставлення «материна / батькова дочка». Особливо травмувала, пише вона, в дитинстві Лесю материна неувага й критика [55, с. 40]. Компенсує таку нелюбов натомість любов братерська й мало не цілковите ототожнення з братом. Із ним Леся ділить і час, і свої заняття: «У них було спільне читання, спільні гри та забави, далі спільне учіння» [55, с. 40]. Наголошує й на особливих, хлоп’ячих прикметах і вподобаннях сестри: «вона любила рух» (танці, гімнастику, плавання, лазіння по деревах тощо); у неї не було суто дівчачих ігор, бо «все було спільне з братом», який верховодив, тож ігри теж були переважно хлоп’ячі; вона не мала дівчачих забав чи іграшок — як зізнавалася, «ніколи не мала ляльок, ніколи не гралася ними і не любила їх» [55, с. 32].

_{Михайло Петрович Драгоманов. Женева, 1881 рік}

Дядько в цій ситуації міг служити над-ідеалом. Хоча ранні листи адресовані всій родині Драгоманових, однак вони були звернені передусім до Михайла Петровича. У листуванні Лесі Українки з дядьком ціле десятиліття, власне період її дорослішання, випадає, бо не збереглася їхня кореспонденція з 1877 до 1888 року й невідомо, як відбувалося й чи відбувалося взагалі їхнє спілкування в означений час. Однак уже 1888 року сімнадцятилітня племінниця радіє листу від дядька й довірливо звіряється, що їй дуже легко пишеться до нього, а спочатку боялася писати. У всякому разі, коли він написав до неї персонально, вона «страшено зраділа». «Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас», — зізнається дівчина [94, с. 56]. Вона соромиться своєї невченості й перепрошує, що не має сталої освіти та мало читає. Але водночас демонструє досить широку лектуру, згадує Жорж Санд, Толстого, хвалиться, що не любить школи натуралістів, не симпатизує Золя (за «безпросвітну бридоту»), не визнає Толстого (за «містицизм»).

Але найважливіше те, що відбувається щось схоже на нове знайомство між ними. Уже зовсім не дитина, Леся сама знову представляє себе дядькові: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе описати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже білява як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається <…>» [94, с. 56]. Здається, що дівчина почувається самотньою і навіть комплексує, бо зізнається: «У мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить і від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то нічого й казати» [94, с. 56].

Загалом дівчина напрошується на інтелектуальні бесіди з Драгомановим. І здається, не без його впливу вже наступного року в листі до брата, відгукуючись на задум про видання українських перекладів світової літератури, ставить кардинальне «драгоманівське» питання: «Для кого писати?» «От тільки чого я не розумію як слід: чі ся перекладча література єсть те, що ти звеш народні видання, чі народні видання єсть щось зовсім окреме від перекладної літ[ератури]? А від сего, по моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа» [94, с. 75].

Також не без дядькового впливу включається Леся Українка й у поширення ідей європеїзації в колі київської молоді. Про це вона сама пише Драгоманову, переказуючи, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись европеїзм: вони починають учити европейські мови і інтересуватись европейською літературою» [94, с. 83]. Власне, доказом цього й стає задум молодих видавати «цілу серію перекладів найкращих творів европейських і російських авторів». Про себе принагідно зазначає, що хоче вчитись англійської мови, італійської вже трохи навчилася, взялася до французької та німецької.

Саме Драгоманов стає для Лесі Українки провідником у світ високої літератури, антропології та політики. Відомо про сім листів Михайла Петровича до племінниці, які вперше були оприлюднені в «Червоному шляху» за 1923 рік. Подаючи їх, Іван Ткаченко зауважував, що «листи ці писані “драгоманівкою” на звичайному поштовому папері в кліточку» [67, с. 188]. Зберігалися листи на той час у рукописному відділі Полтавського пролетарського музею, куди вони потрапили, як зауважує дописувач, з Гадяча випадково. Пізніше в статті «Леся Українка і М. П. Драгоманів (До питання про вплив М. П. Драгоманова на Лесю Українку)» (1954) Петро Одарченко, науковий редактор видання «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» О. Косач-Кривинюк, яке вийшло в Нью-Йорку, повідомляв, що він користувався копіями листів із архіву сина Драгоманова — Світозара. При цьому він згадував про дев’ять листів Драгоманова до Лесі Українки та тридцять чотири її листи до нього [74, с. 9].

_{Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Лариса Косач, Світозар Драгоманов, Ольга Косач-Кривинюк, Олександра Косач (Шимановська). Другий ряд: Михайло Кривинюк, Климент Квітка, Ізидора Косач, Олена Пчілка, Марія Карташевська}

Як видно з листів, Драгоманов консультував Лесю Українку щодо того, як записувати народні пісні, інформував про наявні переклади Ріґведи різними мовами, рекомендував вивчати англійську, просив дещо перекласти для себе, зокрема з Кардуччі (італійську вона на той час вивчала) та Ісаї (Леся зізнавалася, що хоче писати на біблійні теми). Особливо детальними є його коментарі щодо книжок з історії Ізраїлю, християнської церкви й раннього християнства. Він ґрунтовно пояснює зміст дискусій, які ведуться в колі науковців щодо монотеїзму, політеїзму, фетишизму в Старому Завіті, дуже тверезо говорить про те, що тогочасні коментатори часто підставляють власне раціональне розуміння на місце давнього вчення, наголошує, що найцікавішими є власне ті редакції та вставки до Второзаконня, які додавалися пізніше й відбивали історичні та локальні контексти. Далі розмова з «любою Лесічкою», як він називає племінницю в листах, переходить на поле політики, ситуації в Галичині, радикалізму, а також перекладів і творчості самої Лесі Українки. Детальність і серйозність порушених у листуванні тем засвідчують, що дядько трактував племінницю як серйозного бесідника; навчав і ангажував її як союзницю й помічницю.

Тоді, наприкінці 1880-х років, у період палкого захвату Драгомановим, Леся Українка щиро поділяла його ідеї щодо шляхів європеїзації української культури. Саме Драгоманов послідовно критикував романтичне українофільство, наполягаючи на тому, що національна ідея мусить виростати з демократичних, гуманістичних і просвітницьких ідей, розвинених Заходом. Шлях до них пролягає через знання іноземних мов і прямі зв’язки з європейськими культурами й рухами, а не через посередництво російської мови. «Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, — писав він у “Чудацьких думках про українську національну справу” (1891), — то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі» [36, с. 334]. Українське письменство, на його думку, «доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі» [36, с. 334]. Однак Драгоманов зізнається, що вивчення мов і «прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою» є радше ідеалом, оскільки іноземних мов в Україні не знають [36, с. 353].

Драгоманов уже від 1870-х років неодноразово наголошував на космополітичному характері європеїзму й визнавав, що «перебування у З[ахідній] Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].

У колі київської громади, а також серед галицького русько-українського середовища Драгоманов вирізнявся саме своїм космополітизмом. В опублікованих упродовж 1889–1892 років «Австро-руських споминах» він виділяв у тодішньому українському русі два напрями, які умовно називав «українофільським» і «хлопоманським». Він пояснював: «Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент — і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, — і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору)» [33, с. 162]. За своїми ідеями Драгоманов радше був прихильником другого напряму. Принаймні теза «розвивати літературу знизу вгору» лишається для нього важливою до кінця життя, як бачимо з його полеміки з Борисом Грінченком у 1892–1893 роках, хоча він і визнає зрештою, що для літератури обидва шляхи важливі — «і згори вниз», і «знизу вгору». При цьому, опонуючи «українофілам», він навіть визнавав певну цінність російської літератури, наприклад, творів Гліба Успенського, через які приходять в Україну демократичні ідеї.

Пильно дослухаючись до Драгоманова, Леся Українка, однак, уже в ранні роки виявляє самостійність і навіть опонує йому. Так, вона досить критично говорить про російських письменників, зокрема Толстого, а у своїй програмі європеїзації української літератури покладається не на поширення книжок для народу, як це пропонував Драгоманов, а на високу європейську культуру. «Бо коли перекладча літ[ература] має видаватись для народа (для простого народа), — пише вона братові з приводу програми перекладів, яку укладає київська “Плеяда”, — то тоді каталог творів для перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові принаймні тепер тіі Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шенье, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сірокомлю, Конопніцку, Надсона, Некрасова» [94, с. 75]. Її позиція полягає в тому, що всіх цих та інших авторів варто перекладати, «бо без сіх авторів наша література буде аж надто неповна» [94, с. 75], а список авторів і творів, який вона укладає, є дуже амбітним: від Петрарки до Леконта де Ліля, причому літераторка наполягає: «Треба конче перекладать з первотвору, бо инакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне» [94, с. 75]. Між тим Драгоманов іще в 1870-х роках наполягав на тому, що українською варто перекладати передусім твори народного епосу, казки Андерсена, оповідання Жуля Верна, романи Еркмана-Шатріяна, у яких фальшиво-солодкаво, але досить реалістично зображалося життя французького села, та «інші приступні для широких народніх мас твори світової літератури» [74, с. 12]. «Цією дорогою вірніше доберемось і до Аристотеля і Шекспира», — твердив він [74, с. 12].

У листі 1890 року до Драгоманова, ще будучи дев’ятнадцятилітньою дівчиною, Леся Українка вже наважується мати власну думку й боронитися проти популярних ідей, близьких дядькові. Вона не лише зізнається, що дехто з київського кола знайомих закидає, ніби в її віршах немає «міцної традиції», що бракує «громадських тем» і забагато романтизму, але й відстоює свою ідентичність. «Ба, що ж робить, хоч і так! Десь моя муза вдалась така нетенденційна і вбога, або може й те, що я так незручно вимовляю свої ідеї, — бо таки, сподіваюсь, єсть у мене якісь там ідеї» [94, с. 106]. Їй дорікають, що «ховається від “народніх” тем і складу мови народньої», лізе в «літературщину» та «інтелігенствує», але письменниця борониться й аргументує свою позицію: «Але тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова: народність, літературність та інтелігенція, ніж їх розуміють мої критики» [94, с. 106]. Накреслюється розрив із попереднім українофільським поколінням, що застрягло в псевдоромантизмі й народності; їй набридають типові для «старших» діячів-українофілів (і Драгоманова також!) суперечки на теми: «Чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи і т. і.» [94, с. 106].

У цей час усі теми, названі Лесею Українкою, є, так би мовити, «драгоманівськими». Саме навколо них відбуваються дебати Драгоманова з київськими українофілами й галицькими радикалами. Так розпочинається несвідомий бунт Лесі Українки проти романтичного періоду київського українофільства й львівського народовства, а підспудно — і проти епохи позитивізму, яка породила ці теми, і проти старшого покоління, яке втілювало й підтримувало їх. Письменниці противні «криві дороги», квазіпатріотичні вигуки, уся політика «лояльного патріотизму» старшого покоління. «Вже тая “політика”, “лойальність”, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, “повага до народних святощів”, “уміркований лібералізм”, “національна релігійність” etc, etc», що відзначають народовську політику в Галичині, так утомили «нас, молодих українців», зізнається вона, дедалі більше цікавлячись справами політичними, що «ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того “тихого болота”» [94, с. 126]. У листі до дядька вона говорить і про те, що ближче знайомство з галицькими радикалами, можливо, стане корисним для київської молоді. «Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить бути, бо може ті гостріші радикальні ідеї трохи розбудять нашу осталу та прибиту громаду, та поможуть виплисти на чистішу воду» [94, с. 127].

Однак «старі» українофіли в Києві на чолі з їхнім лідером Олександром Кониським не дуже симпатизують таким змаганням «молодих» українців. Між ними стається розрив. Адже епоха «молодих», — а отже, і Лесі Українки, — уже цілком інакша, нова, модерністська. Відмінність епохи проявляється не лише в політиці, але і в естетиці. Леся не сприймає російську літературу типу Успенського, відхиляє західний натуралізм на кшталт Золя, на якому виростав Драгоманов, якого він рекомендував Франкові на початку 1880-х і на якого й у 1890-х роках моляться молоді галицькі радикали, зокрема представники віденської «Січі» — об’єднання українських студентів у столиці Австро-Угорщини. Леся Українка протиставить натуралізму власну концепцію новоромантизму, сперечатиметься з «січовиками» про французьких символістів, потрапивши до Відня, відвідуватиме нові модерні вистави й назве «бідною» українську літературу, котра «поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. “корифеїв”» [94, с. 157], які взоруються на натуралізм. Усі ці настрої та ідеї в напрямі модернізму стимулювала її подорож до Європи 1891 року. Таким чином, модернізм Лесі Українки був європейського походження й визрівав унаслідок її закордонних поїздок, викликаних хворобою.

Збираючись до Відня оперувати хвору ногу, Леся Українка в листі до дядька тішиться: «Європу зобачу». Її уявлення про західні країни на той час були сформовані дядьковими словами та враженнями про правдиву Європу й «напів-Азію», тобто Болгарію, де Михайло Петрович на той час мешкає, і племінниці ця геополітика подобається, тож вона зараховує до неї й Україну: «Либонь же і Україну можна назвати Halbasien, як Ви прозвали Болгарію», — уточнює вона [94, с. 104]. Окрім того, Леся Українка щиро бажає й готова стати ученицею дядька, тож засипає його запитаннями про етнографію та спосіб записування народних пісень, просить порадити переклади ведичних гімнів французькою чи німецькою мовою, бо вони їй дуже сподобалися з уривків, що їх прочитала в «Історії стародавніх народів Сходу» Луї Менара, яку надіслав дядько.

_{Михайло Петрович Драгоманов. Софія, 1891 рік}

Поїздка до Відня видалася знаменною в кількох планах. Олена Пчілка повезла її до Відня на операцію, але, на щастя, дівчину не оперували, і ця подорож перетворилася для них на туристичну. Дорогою до Відня вони зупиняються у Львові, де Леся Українка знайомиться з Михайлом Павликом, якого Драгоманов уважав за свого першого учня, а також заглиблюється в питання партійного життя в Галичині. Павлик був вражений знаннями дівчини, оскільки сприймав її раніше радше як молоду поетесу й писав Драгоманову, що «Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться» [55, с. 131]. Згадка Павлика про недугу в протиставленні до інтелекту розумної дівчини та справжнього життя, якого вона позбавлена, засвідчує традиційну стигматизацію хвороби, зокрема щодо жінки, у колі тогочасної радикальної інтелігенції, переважно чоловічої. При цьому варто зауважити, що в листуванні самих чоловіків стигматизація власної хвороби відсутня. Так, Драгоманову Павлик відверто розповідає про те, що лікується від сифілісу [75, с. 73–74], а Драгоманов інформує його про свої гемороїдальні вузли [75, с. 81].

Півторамісячну віденську курацію мати назвала «найвеселішою для Лесі». Стан доньки був досить важкий, нога дуже боліла, дівчина пересувалася на милицях. Однак віденський світило, професор університету хірург Теодор Більрот, у якого вони консультувалися, сказав, що операцію поки що не варто робити, натомість порекомендував спеціальний апарат — індивідуально підібраний і досить важкий, який треба носити цілий рік. Отже, як прокоментувала Олена Пчілка, «поки буде готов апарат, щоб ходить без палки, Леся уживає віденського життя: буваєм у опері, у концертах, у театрі. Не можна ж! Коли то Лесі доведеться бути в Європі!» [59, с. 71]. Віденське життя не було дешевим, і мати пише синові Михайлу: «Для Лесі все дорожче стоїть — треба вигідніші місця брати, треба звозчиками їздить, а се все дорого стоїть» [59, с. 71]. Леся Українка в листі до Михайла Павлика також радо зізнається, що «тим часом живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі “a la touriste”[32]» [94, с. 108–109]. Саме Відень познайомив дівчину із сучасною західною культурою та модерними мистецькими напрямами, які на той час формувалися в Європі.

Не без опосередкованого посилання на Драгоманова й певною мірою опонуючи його прагматичному розумінню літератури, вона в цей час навіть критикує «антипоетичний і антиартистичний» напрям радикалів, подібний до російських народників à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti[33]. Вона іронізує, що в молодих галицьких радикалів усе ще актуальні суперечки, схожі на ті, що були в російських «народників», а саме: «Що краще: Шіллер чі нові чоботи, Венера Мілоська чі куль соломи» [94, с. 113]. Вона дивується, що для української радикальної молоді у Відні досі авторитетом є Золя, якого ставлять вище за всіх інших французьких письменників, яких зрештою й не читали.

Львівський радикальний орган «Народ» вона критикує за те, що вже сприкрилися «оті вічні переклади з Толстого та Успенського»; «тай справді: чи тілько ж світла, що в вікні?» [94, с. 127]. Однак, опосередковано заперечуючи дядькові, вона разом з тим ретранслює його думки, наприклад повторюючи його вислів із листа від 5 січня 1891 року, де він жаліється, що радикали й той самий Павлик «вскочили» в російське народництво й ніяк не перейдуть цю фазу. «Jа колись думав, — писав він, — шчо наші заведуть европейськиj соціалізм у себе, — а “Друг” Павлика ускочив у “Что Дѣлать” і росеjське “отщепенство”, — тепер ja думаjу про европеjскиj радікалізм, а навіть галичане не перескочать через “народничество”» [67, с. 189].

Якщо Драгоманов підкреслював, що нові ліберальні ідеї в Україну часто приходять через російську пресу й літературу, Леся в листі до нього з Відня називає «бідою» те, що «більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном» [94, с. 127]. Констатуючи, що серед молодих українців поширюється «западничество», вона радіє, що юні беруться до вивчення іноземних мов, хоча ще недавно їй доводилося «змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська» [94, с. 127]. Вона також сподівається, що знайомство із західною літературою допоможе позбутися в українській літературі «отого невдалого дилетантизму, що тепер панує в ній» [94, с. 127]. Розвитку цього «западничества», адресується вона до Драгоманова, «чимало помогли і Ви» [94, с. 127]. Правда, у дужках вона додає: «Хоч може і не знаючи о тім», і це Драгоманов міг би взяти за зле, оскільки саме він завжди виступав промотором українського «західництва» та вивчення мов.

Після Відня вона щиро запалюється політичними суперечками, боротьбою радикалів проти москвофілів та народовців, «молодих» проти «старих», і навіть маніфестує від імені наддніпрянської «молоді» повагу й підтримку Драгоманову, «не зважаючи на всю брехню та поклеп», який здіймається проти нього в колі київських «українофілів», зокрема О. Кониським. Вона також повідомляє дядькові від імені «невеличкої але чесної» громадки київської молоді («так звана “література”») про розрив із цією традицією «українофілів» та говорить про їхнє перейменування: «Ми відкинули назву “українофіли” а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо окрім всякого “фільства”» [94, с. 128].

У Відні Леся Українка мало не щодня сперечається з молодими радикалами «за неоромантизм, за поезію». Врешті-решт зізнається, що змусила їх визнати: «У літературі мають вартість портрети, а не фотографії <…>, що без “видумки” нема літератури» [94, с. 114]. Дедалі частіше в її листах із Відня звучить посилання на неоромантизм. Так, прочитавши повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (перша назва повісті — «Царівна»), вона відгукується до Павлика, що Кобилянська — «писателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у де-яких новітніх французьких письмовців» [94, с. 123]. Складається враження, що її улюблениця в цей час — французька література (Флобер, Теофіл Ґотьє, Леконт де Ліль, Альфред де Мюссе), а також німецький романтизм в особі Гайне, якого вона перекладає. Прикметно, наприклад, що брат Михайло добре відгукується про роман «Учень» («Le Disciple», 1889) Поля Бурже, один із текстів декадентського напряму, однак Леся не рекомендує його для українського перекладу, зауважуючи, що це «щось таке werwegene[34]» [94, с. 77].

Знаменною для розуміння поглядів Драгоманова в 1890-ті роки та реакції Лесі Українки на них стала дискусія, яка розгорнулася в 1892–1893 роках між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, де оприявнилися вагомі питання про шляхи розвитку української літератури, «загальноросійську» та «українофільську» традиції української культурної самосвідомості, «простонародну» і «високу» літературу. Борис Грінченко виступив під псевдонімом Вартовий у газеті «Буковина» з «Листами з Украіни Наддніпрянськоі» (1892–1893), спрямованими, зокрема, проти радикалів та їхнього провідника й вождя Драгоманова. Зі свого боку, Драгоманов у відповідь розпочав свої «Листи на Наддніпрянську Україну» (1892–1893). У них він наголошував, що вже від 1870-х років сповідував принцип розвитку української літератури «знизу вгору»: «По моїм поглядам, виложеним в статтях “Література російська, велико-руська, українська й галицька”, українським писателям радилась певна система праці: “знизу вгору” (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для просто-народної літератури» [31, с. 33].

У полеміці з Грінченком Драгоманов наполягає, що «тепер ще виступи українських беллетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну, бо в усякім разі ті виступи не вдачні, тоді як в крузі “простонароднім” українська белетристика й поезія завоювала собі значну пошану» [31, с. 69]. Проповідуючи необхідність «простонародної» української літератури й критикуючи звернення «теперішніх українських літераторів» до «високої» літератури й тем із життя інтелігенції, Драгоманов застерігав проти «Тредьяковщини, котра так часто кидається в очі у писателів галицьких, більше затягнутих в високу і широку літературу». «Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!» — закликав він [31, с. 113].

Грінченко, який виділяє три напрями в українському русі: українофілів, радикалів та «правдивих націоналів і правдивих народовців» — і виступає від імені третіх, зараховує Драгоманова до «общерусів». Він згоджується, що не варто мати дві літератури — «одну для панів, а другу для мужиків», «народну» і «штучну мудровану літературу», доступну лише посвяченим. Однак він принципово не підтримує ідеї Драгоманова про те, що не варто творити по-українськи так звану високу літературу про інтелігенцію та для інтелігенції. Грінченко говорить про шлях «згори вниз» та закликає творити «яко мога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду» [23, с. 173].

Отож на тлі відгуків Драгоманова про невиробленість і навіть шкідливість «високої» літератури еволюція Лесі Українки в напрямі світових сюжетів, інтелігентської тематики й високих тем стане своєрідною акцією розриву з драгоманівською тезою про літературу для народу. Однак усе це відбудеться пізніше, уже по смерті Михайла Петровича. Хоча й на початку 1890-х літераторка вже проявляє інші смаки, а її реакція на дискусію Драгоманова та Грінченка є досить стриманою.

У листі від 17 травня 1893 року Драгоманов запитує племінницю про те, скільки «листів Вартового», себто Грінченка, вона читала, і обіцяє надіслати їх разом зі своєю відповіддю: «Jа можу тобі прислати кінець, вирізавши з Бук. [«Буковини»]. Так само пришльу і своjу одповідь, або власне дві…» [67, с. 193]. У кількох листах літа 1893 року Леся Українка повідомляє, що не має всіх листів, «кінця листів Вартового» не дочитала і їй цікаво було б прочитати їх разом з відповіддю самого Драгоманова, опублікованою в «Народі» [94, с. 195]. Характерно, що жодного разу, пишучи про цю полеміку Драгоманова та Грінченка, не висловлює власної думки, хоча очевидно, що вона на боці дядька. У листі від квітня-травня 1893 року Леся Українка відгукується неприхильно про «Левицько-Чайченківську школу», яка запанувала в літературі. Коментує вона й появу романів Грінченка з життя інтелігенції: «Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як На розпутті, Поміж ворогами etc. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!» [94, с. 197].

Звичайно, її симпатії явно не на боці Грінченка. Вона солідаризується з думкою Драгоманова про те, що внесок Нечуя-Левицького та Грінченка у творах із життя інтелігенції та в справі творення «високої» літератури є невдалим. У «Листах на Наддніпрянську Україну» Драгоманов зокрема писав: «В беллєтристиці “простий народ” відходить на задній план, писателі беруться за романи з “вищого” життя, при чому сам Мирний пада до “Перемудрив”, а Нечуй до “Опеньків”, написавши окрім того темноту “Над Чорним Морем” і водевільну нісенітницю в “Навіженій”. <…> Один Чайченко уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати оппозиція, почав рятувати славу української літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми “високими” романами…» [31, с. 37].

Отримавши й прочитавши частину відповіді Драгоманова, Леся Українка відгукується, що Грінченко справляє дивне враження: «Чудна людина сей Варт[овий], часом говорить, як чоловік, а часом як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з “шматом гнилої ковбаси” і т. п. се щось несвіцьке!» [94, с. 231]. Вона згодна, що «відповідь ся робить на людців враження» [94, с. 231] та викликає дискусію. Але також зауважує, що, мовляв, Драгоманов, оцінюючи «наших патріотів-літератів», даремно говорить, що Левицький має більший талант, аніж Кониський, якого в київському середовищі всі називають Циклопом. «Ні, се трудно зважити!» — іронізує вона [94, с. 231]. І все ж її критика «Левицько-Чайченківської школи» зовсім не означала підтримку ідеї Драгоманова про непотрібність «високої» літератури для України. Її радше не влаштовував сам тип такої літератури у творах на інтелігентську тематику авторства Нечуя-Левицького чи Грінченка. Через якихось три-чотири роки вона напише «Блакитну троянду» — свою першу драму з життя інтелігенції. Тематика, мова, образи, історія постановки драми — усе буде вказувати на її виклик старій літературній традиції.

У віденській поїздці Косачівна стає політично активною та модерною. Ще дорогою до Австрії вона з матір’ю зупиняється у Львові, де знайомиться з Михайлом Павликом і дізнається від нього більше про галицький радикальний рух, до якого був причетний і її дядько. Радикальний рух — важлива суспільно-політична й культурна громадська діяльність у Галичині наприкінці XIX — на початку XX століття, що ґрунтувалася на ідеях соціальної рівності, свободи слова, національної солідарності й політичної автономності. У 1890 році за ініціативи студентської молоді було створено радикальну партію. Всередині радикального руху, однак, досить швидко сформувалися дві групи: «старші» й «молодші» радикали [66]. Суспільно-політичні погляди перших (до них належали Павлик і Франко) значною мірою ґрунтувалися на ідеях Драгоманова про політичну свободу, автономність і федералізм. «Молодші» радикали (В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький, М. Ганкевич, Ю. Бачинський) були рішучішими в поглядах і обстоювали соціалізм, національну незалежність і державницькі інтереси. Їх іще називали радикалами-націоналами, державниками. «Молодші» радикали ґрунтувалися навколо віденської «Січі».

Із молодими «січовиками» Леся Українка багато спілкується й дискутує, зокрема й у питаннях естетики та літератури під час подорожі до Відня. Водночас ідеї та й саме ім’я Драгоманова тісно пов’язують її з Павликом. Опосередковано вона опиняється у вирі непростих стосунків Павлика з «молодими» радикалами. Листування з Павликом, з одного боку, і спілкування з «січовиками» — з другого, а ще комунікація з Драгомановим сильно впливають на її почуття й думки. Вона й сама стає радикалкою.

Леся Українка гостро відчуває контраст між демократичними свободами в Австро-Угорщині й деспотизмом у Росії. Європа асоціюється в неї з вільним життям і свободою, себе ж вона називає «ув’язненою». Листи її дедалі більше сповнюються політичними враженнями та ідеями. Вона втягується в політичні дебати й ретранслює їх братові, переймаючи радикальну риторику й висловлюючи антиімперські ідеї. Леся Українка зізнається, що в Європі почувається вільнішою, однак «ніколи і нігде я не почувала так діткливо, як тяжко носити кайдани, і як ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю» [94, с. 110]. Підневільне життя й брак свободи в Російській імперії подібні до ярма, і «всі бачать тиї сліди і мені сором за себе перед вільним народом» [94, с. 110].

Загалом вона переймає не лише політичну риторику галицьких радикалів, але й радикальні оцінки та по-іншому бачить угодовську «Нову еру» (1890) австрійського уряду та українських громадських діячів, згідно з якою українці мали висловити на виборах підтримку полякам, а натомість із їхнього боку мати собі деякі поступки в національному питанні. Леся Українка раніше вірила, що така угода може мати позитивний вплив на громадські справи в Галичині. Однак тепер, у Відні, переконана, що ніякої користі це не принесе, що довіри між русинами й поляками немає, що ніякої політичної свободи співпраця з цісарським урядом не дасть. Загалом, потрапивши в орбіту радикального руху, вона покладається, що серед усіх галицьких партій радикальна партія є «найпрогресивніша і найрозумніша» [94, с. 111].

Іще рік тому вона зізнавалася Драгоманову, що товариші закидають їй брак тенденційності та громадських мотивів, що її муза «нетенденційна», що їй набридли дискусії про «народну літературу». Тепер, після знайомства з радикалами, активно спілкуючись з одним із найпослідовніших учнів дядька, драгоманівцем Михайлом Павликом, вона навіть візьметься писати популярні статті для органу радикальної партії «Народ».

Особливо активним спілкування з дядьком стає впродовж перебування Лесі Українки в Софії, у родині Драгоманова. Приїхала Леся на початку червня 1894 року. Головною метою візиту було побачення з дядьком, стан якого був критичним і про небезпечну хворобу якого її повідомив Павлик. Гостювала в Драгоманових аж до дядькової смерті влітку 1895 року. Вона зізнавалася Павликові, з яким у цей час велося дуже активне спілкування, що завжди буде вважати подорож до дядька Михайла «за дуже щасливий час» і впевнена, що «вона не минула для мене безслідно» [94, с. 298]. Це також був акт самопожертви й посвячення. Витримавши досить важку поїздку, з перетином трьох кордонів, вона писала матері: «Приїхала сюди, що колиб за се треба було б заплати[ти] й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем» [94, с. 287].

На цей час, від червня 1894-го і до смерті Драгоманова 2 липня 1895 року, вона фактично стає секретарем Михайла Петровича (за винятком того відтинку, який Драгоманов з дружиною проведе в Парижі), а по смерті береться за впорядкування його бібліографії, архівування, підготовку текстів та переписування листів. У важкий період вона переймає на себе турботи і про дядька, і про родину, підтримує їх морально й фізично, допомагає доглядати за хворим.

«Я тепер сплю в другій хаті близько його, то чую, як йому погано вночі», — повідомляє вона Павликові й оповідає, що дядина захворіла на грип, і всі справи з догляду за хворими взяла на себе [94, с. 347]. «Якби се все було в давніші часи, то я б уже в листах Лазаря співала, але тепер я, певне, навіки одвикну киснути, минула зима повернула щось в моїй натурі, не знаю, чи на добре, чи на зле се вийшло», — звіряється довірливо Павликові [94, с. 347]. Вона посвячує себе інтересам дядька й зізнається йому, що хоче бути його ученицею й «заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростей та інкримінації, які дістаються Вам, то я об тим не буду журитись ні трохи» [94, с. 305].

Ніякими словами не можна висловити, «як я Вас люблю і як палко бажаю Вам сього доброго», — пише вона Драгоманову в Париж [94, с. 312]. А Павликові зізнається, що допомагає дядькові, «скілько він позволяє». Павлик навіть назвав її «правою рукою» [60, с. 84]. Досі він одноосібно звався послідовним драгоманівцем і його учнем, тож тепер досить менторськи повчає її, щоб лишалася якнайдовше біля Драгоманова: «Вже потерпіть і особисто, без України, і нехай потерпить діло, бо тепер головне діло — помагати й послужити дядькові. Ви ж тепер його права рука, як же йому бути без Вас?» [60, с. 84]. На що Леся відповідала, що добре було б назватися «одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія» [94, с. 342].

Водночас це період інтенсивного навчання: Леся Українка багато консультується в дядька, вивчаючи історію християнства, перекладає «священну історію» Моріса Луї Верна, цікавиться апокрифами, читає Ренана, бере курси англійської мови. Як зізнається, вона «гребеться» в бібліотеці дядька, яка віддана їй на помешкання, кращого за яке «для мене не могли видумать! Думайте собі — чотири стіни книжок, та ще яких!» [94, с. 303]. Павликові, який домагається від неї статей і перекладів, нагадує: «Не забувайте, що я тут учуся, отже більше читаю й слухаю, ніж пишу» [94, с. 325], кидаючи шпильку в бік українських інтелектуалів, які більше пишуть, ніж читають.

Вона перебуває в постійному контакті з дядьком і Павликом, удаючись у політичні події та інтриги в Галичині між радикалами й народовцями, уважно стежачи за тамтешніми виборами, обговорюючи стосунки між київською громадою та радикалами. Їдучи до дядька, вона має доручення від київського громадівця Миколи Ковалевського, відомого під конспіративним псевдонімом Arbeitgeber, передати зібрані кошти та бути посередником між ним, Драгомановим і Павликом. Леся досить добре знає ситуацію в Галичині. Коли йдеться про вимоги дати гроші на «Громадський голос», вона борониться, що «не вправі розпоряджатися ними, бо я не відпоручник взагалі A[rbeit] G[eber’a], у мене було одно всього діло і я його справила, а більш нічого не було доручено мені» [94, с. 349]. Ковалевський — близький товариш і послідовник Драгоманова, який підтримував його фінансово, збирав кошти на допомогу українським діячам на еміграції та в Галичині й спонсорував радикальні видання «Народ» і «Хлібороб». Леся стає адвокаткою радикалів, недаремно ще після віденської поїздки 1891 року Драгоманов писав Павликові, що «сестра і Леся розкусили до дна галицьке народовство й ентузіястично стають на наш ґрунт. Будемо мати гарячих двох адвокатів, таких, яких я навіть не ждав» [55, с. 139].

Леся Українка завжди із захватом згадувала Ковалевського, болісно сприйняла смерть його доньки, своєї товаришки, а також його смерть і пізніше залишила про нього незавершені спогади, де, між іншим, пригадувала, як він боронив Драгоманова перед одним зі «старих» громадівців, який дорікав, що тому добре сидіти 15 літ в «чарівній Женеві» за кордоном і «посилати молодіж на каторгу». Назвавши себе другом Драгоманова, Ковалевський застерігав щодо безпідставності звинувачень, а «що ж до 15-літнього пробування Драгоманова в “чарівній Женеві”, то нехай би “старий” перше, ніж говорити про тії “чари”, скуштував би сам емігрантського хліба», — переповідала вона [92, с. 228].

Перебування в Софії, спілкування з Драгомановим і Павликом могли б цілковито перетворити Лесю Українку на політика. Обидва досить наполегливо впливають і навіть тиснуть на неї. Павлик узагалі був особливо вимогливий і капризний. Він іпохондрик, тож нескінченно жаліється на свої хвороби (часто уявні), бідкається, що не має грошей, і головне — вимагає від дівчини в обмін на дружбу участь у виданнях, призначених для народу. Він пропонує Лесі Українці стати членом радикальної партії. На що та відповідає, мовляв, поки що не вирішила, але сподівається бути «фактичним членом», якщо не формальним. «Але ж Ви знаєте, що ставши мені другом, Ви взяли на себе обов’язок: відтепер я Вас буду визискувати для праці в “Народі” і інших наших виданнях», — пише Павлик [60, с. 75], а діставши згоду, дякує: «Велике Вам спасибі, що обіцяєте писати в “Народ”. Це буде мені чимала поміч, бо й так з України не пише ніхто, та й галичани не пишуть, окрім Франка <…>» [60, с. 77]. Павлик, зокрема, всіляко ангажує її до видань для простого люду. Від нього Леся отримує для перекладу книгу «Старий Завіт» французького богослова й популяризатора християнства Моріса Луї Верна. Книга ця, як зізнавався Павлик, «для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут» [60, с. 76]. Для «народу» Леся пише замітку про штундистський рух, а в часописі «Народ» публікує статтю «Безпардонний патріотизм» і памфлет «Пророчий сон патріота», підписуючись криптонімом «Н. С. Ж.».

Зі свого боку, щодо «популярних видань» для народу на неї тисне і Драгоманов. Коли Леся Українка зізналася, що «Плеяда» готує брошурки для народу, останній енергійно агітував за писання популярних видань: «Буду ждать квіток плеjади, а надто поп[улярних] брошур. Jак собі хочете, а се дльа нас наjголовнішче діло. Друге треба наjбільше дльа того, шчоб було кому робити се. Та шчоб були поп[улярні] бр[ошури] добрі треба, окрім літ[ературного] таланту, доброjі науки, звісно при думці, шчо правда одна — дльа мужика і пана» [67, с. 197]. Загалом у своїх літературних смаках Драгоманов був досить категоричний і утилітарний. Мріяння, романтизм, фантазія та уява його не дуже цікавили, натомість він стояв за користь, просвіту та твори для народу. Досить показовим у цьому плані є спілкування Драгоманова й Франка. Драгоманов був різкий і немилосердний у своїй критиці. Йому не подобалося, що Франко, замість братися до партійних справ, «залітає» в поезію і творчість. Натомість Павлик, який іде слід у слід за Драгомановим і не «залітає» в літературу, для нього ідеальний помічник і учень. Драгоманов досить гострий і в листуванні з Лесею Українкою. Він гнівається, іронічно називає «азіаткою», не отримуючи вчасно її листів, особливо коли залежить від того, чи виконала вона його прохання. Дівчина змушена боронитися: «Любий дядьку, як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова!» [94, с. 219].

У їхньому листуванні, попри симпатію та навіть повагу до інтелектуальних задумів і планів племінниці, яку називає в листах «Лесічкою», Драгоманов явно проявляє покровительство щодо її творчості та називає її музу «розумненькою і тепленькою дівчиною». Ще перед поїздкою до Відня 1891 року, навіть не читаючи її віршів, Драгоманов відгукується про поезію дівчини: «Моjа думка завше одна: твоjа муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралась. Льуде з неjі будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на “доморощену премудрість”». Драгоманов особливо рекомендує вивчати англійську мову: «От жалко, шчо ти англ[ійську] мову закинула. Англичане все таки наjрозумнішчиj народ у світі і в них завше вивчишсьа більше, ніж у других. Коли ти поправишсьа в Відні, то ja тобі дам книжок англіjських і ти таки почни знову вчитись, тим паче шчо знаjучому по німецькому і по франц[узькому] англ[ійська] мова зовсім легка — на очі по кр[айній] мірі, бо на ухо ja напр[иклад] нічого в ніj не розуміjу» [67, с. 188–189]. Лариса Косач вивчає англійську — спочатку в Києві у міс Копєйкіної, де показує великі успіхи, а згодом бере уроки в Софії разом із донькою Драгоманова.

Пізніше, уже на початку 1893 року, прочитавши її переклади з Гайне, що вийшли окремим виданням, Драгоманов відгукується: «Переклади з Геjне читаjутьсьа легко», але далі, не особливо церемонячись, критикує: «Це вже багато, тілько досить далеко переложені. Особливо злість Геjне не виjшла, може через те, шчо Ви з М[аксимом] С[лавинським] добрі льуде. В мене тепер не ма книги Buch der Lieder[35], та ja можу свірьати тілько з тим, шчо памjатаjу, ось напр[иклад] Da knikset höflich den höflichssen kniks! у тебе переведено зовсім без злости і т. д.» [67, с. 191]. Леся Українка перекладає фразу досить нейтрально: «Ти гречно вклонилась на гречне вітання» [87, с. 138].

Уперше почувши цю критику, Леся Українка дуже стримано відреагувала на неї, пообіцявши переказати її іншому співперекладачеві з Гайне — Максиму Славинському. Дещо пізніше вона вже спокійніше подякує за критику про «недохват у нашому Гейне», пояснюючи, що «завжди була проти лібералізму у справі перекладу» і «тільки брак техніки» спонукував її «уживати ліберальних способів» перекладу, але «тепер може у нас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі» [94, с. 195]. Її насправді цікавить думка дядька про свою поезію. Вона б хотіла почути його оцінку й скромно допитується про це. Що відповів Драгоманов, не знати, бо не всі листи збереглися, але з того, що відписує Леся Українка, зрозуміло, що ця оцінка не була особливо прихильною. «Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, — пише вона і борониться: — Але звісно буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо» [94, с. 283]. Вона намагається виправдовуватися, говорить, що досить критично оцінює свою збірку «На крилах пісень» і вважає своє «дотеперішнє життя й працю за Lehrjahre[36]» та сподівається, що колись усе-таки «вилюдніє»: «Я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та може ж я таки колись вилюднію, а “не уподоблюся крученому барані в християнському стаді яко Терешко”, або яко поети, що пишуть у Правдах» [94, с. 283]. Однак, як уже зазначалося, Драгоманов майже не цінує літератури й письменства, окрім як засобу просвіти та пропаганди, тому насправді від нього годі було чекати підтримки. До того ж це справді були тільки роки навчання для Лесі Українки — письменниці.

Уже в той час, коли гостює в Софії, у вересні 1894 року, вона отримує від Драгоманова, який перебуває в Парижі, відгук про свій переклад Верна. Очевидно, він досить критичний, з покликанням до «авторства, що хапає кленовий листочок» та «помпадурства у Львові» [94, с. 315]. Леся Українка навіть не відразу відписує, бо лист, як згодом пише, «завдав роботи моїй голові» [94, с. 315]. Письменниця згоджується: «Мій переклад поганий», але виправдовується тим, що сам Верн досить важко пише, окрім того, не звикла перекладати белетристичні, а не поетичні тексти. Водночас, приймаючи критику за «тісність і бідність» мови, вона борониться, бо в такий спосіб постає проти «новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової», пересипаної неологізмами та чужоземними словами. Тож, як говорить, можете мене лаяти за «бідність», але вилайте інших за «її багатство».

Коли ж Драгоманов застерігає щодо перекладання задля «помпадурства у Львові», очевидно натякаючи на активність у львівських радикальних колах, Леся Українка стримано відповідає, що її ця фраза не стосується («Я довго думала над сею Вашою фразою і примірювала її до себе, але, здається, вона до мене не пришилась» [94, с. 315]), а своє співробітництво вона вважає «роботою», і то «потрібною» для політичної та громадської справи. І навіть визнає, що, можливо, їй варто почати все з іншого боку, адже «в 23 роки ще можна починати спочатку» [94, с. 315]. Зрештою, вона вдячна Драгоманову за таку критику: досі ніхто з нею так, як він, не говорив про питання принципові. Критика знайомих і рідних стосувалася мови та стилю. Почуваючись захваленою змалечку («деж, з 10 літ попасти в поети!» [94, с. 315]), вона навіть дивується сама собі, що в неї не розвинулася mania grandiosa[37]. Так, у «дядькових університетах», Леся Українка здобуває не лише знання, але й моральну та фізичну витримку, яка знадобиться їй пізніше в житті.

Драгоманов помер несподівано від розриву аорти 2 липня 1895 року. У «Хронології…» Ольга Косач-Кривинюк подає інформацію, що в останню хвилину коло нього була саме Леся. Нібито вона «дала йому звичайних його ліків, він усміхнувся до неї. Закашлявся, хотів підвестися, схопився рукою за серце, упав знов на подушку і за кілька хвилин помер» [55, с. 323]. Детальність описаної сцени, зрештою, породжує сумніви в її правдивості, а надто, що сама Леся уникала докладних розповідей про останні хвилини дядька, хоча не раз згадувала про вузлик землі з його могили, яким дуже дорожила. Однак сестра подає цю інформацію, тим самим викінчуючи міфологізовану історію про відносини вчителя й геніальної учениці — «доньки» Драгоманова.

Сьомого липня Леся Українка пише матері про останні хвилини Драгоманова, з мукою зізнається, що, можливо, і вона, і рідні егоїстично чинили, намагаючись утримати його при житті, а помер він «на полі честі» і останнього свого дня ще читав лекцію для студентів. «Він навчив мене, як люде терплять лихо і боряться з долею!..» [94, с. 361], — такий головний урок вона здобула в дядька. А у вірші «На пам’ять 31 іюля 1895 року» (1895), написаному невдовзі після смерті Драгоманова, звертаючись до його доньки і своєї подруги Аріадни, вона вже зізнавалася, що, від’їжджаючи з Софії, везе з собою в Україну «великий заповіт»:

Познайомившись ближче з Михайлом Павликом, «січовиками», радикальним рухом, утягуючись в орбіту політичних зацікавлень Драгоманова, Леся Українка багато й часто говорить про політику. Один із мотивів її листування з дядьком — конфлікти й партійні чвари в українському культурному й політичному світі, а головне — геокультурний розрив у відносинах «галичан» і «наддніпрянців». Окрім питання про «простонародну / популярну» літературу та літературу «високу / для інтелігенції та про інтелігенцію», у її політичних рефлексіях значну частку становить фактичне непорозуміння між двома таборами української спільноти.

Хоча після Відня письменниця негативно відгукується про мішанину клерикалізму й патріотизму під «національним стягом», притаманну народовському напряму в Галичині, а також про «оскудение» літературних сил за панування «Левицько-Чайченківської школи» на сторінках львівського журналу «Зоря», однак вона дивиться на Галичину досить оптимістично щодо можливостей розвитку українського руху. «От у Галичині видно се скоріше робиться, та врешті і повинно бути скоріше», — констатує вона [94, с. 197], тоді як у київській плеяді відзначає значну розпорошеність: «Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний робить solo на власну річ» [94, с. 196].

_{Іван Франко. Світлина початку 1900-х років, зроблена Іваном Трушем}

У відповідь Драгоманов одразу ж підхоплює розмову про галичан і пише їй: «Ти Галичину дуже не ідеалізуj. Робучих льудеj там страшенно мало, — а сурjозно робльашчих шче менше. І там певні думки — іграшка в молоді часи, котра зліта jак льудина виходить зі студенчеського кругу. До того там біда, шчо властиве про політ.-економічні справи говорьать студенти-медіки (Відень) і через те говорьать самі загальні тези без деталів, а надто краjевих, котрих властиво ніхто не знаjе. Через те там надто важко вирости попульарніj літературі, котра б давала поступові думки в краjевих фактах. До того і там постіjності, товар[иської] «етіки», jак ти кажеш, — шче менше може, ніж у миргородців» [67, с. 194].

Дається взнаки й Франкові. Про нього Драгоманов говорить критично і з натиском: «На шчо вже Франко. Тебе дивуjе jого статьа в Зорі. Але він увесь свіj вік такі сьурпризи робить на право і на ліво. Може тут винна і “поетична натура” (avec votre permission, mademoiselle la poètesse![38]). Наjгірше, шчо він такими скоками шкодить і справам, і собі самому. Наjменше всего тут “лакомства нещасного”; се jакась натурально наjівна ассімільаціjа до тих кругів, куди прискочив наш поет». Водночас він переконаний, що, «коли хочеш, зовсім надежниj чоловік один тілько і jесть на всьу Галичину, — П[авли]-к, — і jа зі страхом думаjу, — шчо стане з усім рухом, коли він умре, а се може стати і не забаром, бо він дуже слабиj і вимучениj». У своїх оцінках та симпатіях Драгоманов залишається радикально настроєним і вірить у просвіченого «мужика»: «А не багато і треба — хоч би душ 5 твердих та робучих, поки просвітліjє в головах мужиків, в котрих і тепер — противно всім примірам історіjі більше світла в головах, ніж у академиків і профессорів галицьких» [67, с. 194].

Леся Українка змушена пояснювати, що її похвала галичанам має цілком конкретне значення: «Я не конче ідеалізую Галичину, — захищається вона, — а тілько думаю, що там все таки легше робити тому, хто охочий до роботи, і що там видніша всяка робота, чи то особиста, чи то партійна, чи то добра, чи то лиха, і через те про неї легше судити людям і легше зважати, що до ладу робиться, а що ні» [94, с. 207]. Натомість на підросійській Україні все робиться «в герметично закритих скриньках», де тісно й душно, «хоч може і скринька добра і люди в ній не згірші». Леся Українка образно описує цей стан: коли чути гук, та невідомо звідки, у скриньці «і тісно, і душно», а насправді «одні точать, другі риють, треті підкопуються, і нікому тії роботи не видно зверху як слід, поки аж кротовини не повилазять, тай тії вилазять частіше уже в Галичині а не тут…» [94, с. 207].

Хоча Лесині симпатії на боці Галичини (Павликові вона пише 1893 року, що «очарована звістками з Вашого краю» і «наша доля не загинула, коли у нас такий народ є» [94, с. 211]), симпатії Драгоманова схиляються натомість у бік наддніпрянців: «Зрештоjу jа все таки сподіваjусь більше од рос[ійської] укр[аїнської] інтеллігенціjі, ніж од галицькоjі». Він загалом має застереження щодо західних слов’ян та покладає надії в плані освоєння «теперішнього європейсько-американського життя і культури» на Східну Європу. «Чим більше jа пізнаjу Европу і славjаншчину, — твердить він, — тим більше впевньаjусь, шчо дльа Европи більше грунту на Неві, Волзі, Дніпрі, ніж на Дунаjу з Савами, Дравами і Моравами, і шчо націоналистична дрібнота інтересів і гризньа в зах[ідних] слов['ян] не даjе льудім зрозуміти основні думки теперішнього европ[ейсько]-америк[анського] житьа і культури. Навіть знатьа нім[ецької] мови не помага нашим земльакам, — бо j по німецькому вони читають те, шчо німці починаjуть забувати. Хаj би наші надніпрьане почали читати фр[анцузькі] та англ[ійські] і нім[ецькі] книжки та revues[39], — то вони в 10 років випередьать всіх тих братів, котрі властиво ні европеjці, ні азіати і навіть не середніj світ (видуманиj Вол. Ламанським), а просто повітові панночки, котрі страх хотьат одьягтись по моді, та тілько моди беруть застарілі та шче j чорт-зна в jаких прихвостнів справжніх модниць» [67, с. 194–195].

Іншим разом, ведучи далі розпочату розмову про галичан, дядько знову говорить про вирішальну роль «мужиків» для розвитку української культури та критикує українську інтелігенцію за поступливість і сервілізм. «Сміjсьа, коли хочеш, а jа тобі скажу, шчо j досі з ycijeji гал. інтеллігенціjі один jединиj П[авли]к маjе jасні [очі] і за него одного можно ручатись, шчо він не стребне до чорта в мішок, — твердить він і пояснює: <…> Про Галичину справді можна сказати, шчо там одна надіjа на мужиків. Але мужики потрібуjуть письменних льудеj — a jіх з галичан не набереш і 3-х. Набрати можна б було з наших украjінців, — jак би… та jак би…» [67, с. 196]. Позицію Драгоманова досить добре прокоментував І. Франко: Драгоманов виступав «на боротьбу проти усякої національної ексклюзивности, проти ширення національної ненависти і шовінізму, а з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр[аїнської] нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр[аїнських] мас народних» [99, с. 551–552].

Явні чи приховані камінці кидають то в бік «галичан», то в бік «наддніпрянців» й інші кореспонденти Лесі Українки. Покликаючись на полеміку, спричинену статтею Бориса Грінченка «Галицькі вірші» (1891), де йдеться про засилля польськомовних слів, росіянізмів і старослов’янізмів у творах галицьких поетів, від чого нібито ніхто в Україні їх не читає і не розуміє, Осип Маковей у листі до Лесі Українки висловлює, навпаки, закиди наддніпрянським письменникам щодо використання російської мови. Літераторка відповідає на це рішуче й не без іронії, зокрема коментуючи заклик «абисьмо вже раз всі однаково писали» [94, с. 227]. «Чі не варто б щоб був уже один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу…» — пише вона у відповідь [94, с. 227–228]. Також відкидає докір — і персонально, і політично — щодо вживання російської мови в українських сім’ях. Якби українська мова мала такі ж права в Росії, як українська в Польщі, «то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями». І веде далі: «Тільки я сього каменя не зважуся здійняти», адже «вихована я в україньській мові і до нашої семьї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. <…> Жаль мені що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої правди», — закінчує вона свого листа Маковеєві [94, с. 228].

Досить скоро, однак, їй самій доведеться вступити в дискусію між «Галичиною» та «Україною». Згодившись допомогти львів’янам у редагуванні журналу «Дзвінок», вона все одно чує докори в «космополітизмі» та непатріотичності. І такі звинувачення лунають не лише зі Львова. «Прокляття» Драгоманова падає і на неї. У колі київських українофілів дехто, а саме «правдивий псевдонім», як вона називає Кониського, проклинає всіх «єлика суть от Драгоманова». Під «се прокляття і я підійшла — з тремтінням в голосі було об’явлено усім головам слухающим, що я проважу самий шкодливий космополітизм… Es ist alte Geschichte[40] але я сього дуже рада», — із гордістю повідомляє вона дядькові [94, с. 251]. Той реагує із захватом: «Так ти попала під інтердікт за космополітизм! Цікавиj би jа знати, чи ти виjдеш і зрадницеjу, хоч “гнилоjі ковбаси” і не jіси?» [67, с. 197]. «Може бути, що я вийду і зрадницею хутко, тоді я буду дуже рада, бо, значить, матиму добрий атестат», — відповідає вона дядькові [94, с. 267]. Адже саме Драгоманов, починаючи з 1870-х років, навчає, що «саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].

У листуванні з дядьком Леся Українка поступово бере на себе роль провідника, лідера київської молоді. Дуже красномовно й точно передає настрої серед київської молоді на початку 1890-х, насамперед фіксуючи відхід цього покоління від українофільства. У її словах відчутна сила переконання, так говорить уже не дев’ятнадцятилітня учениця, а зріла й освічена особа. Такою вона стає особливо цікавою для Михайла Драгоманова, схоже, він відкриває й бачить її по-новому. Аргументи та тверезий критичний спосіб мислення племінниці суголосні його власним поглядам, він навіть радить їй написати щось до журналу про інтелектуальне й політичне бродіння та настрої серед київської юні.

Загалом, у листах цього часу зафіксовано важливий суспільно-культурний факт в історії українського руху, а саме розкол у прошарку київської інтелігенції. На початку 1894 року Леся Українка пише Драгоманову про те, що молоді «зреклися назви українофільства», бо її страшно носити, щоб «не уподобитись крученому барану в християнському стаді» [94, с. 268]. Вона різко відгукується на адресу всіх тих, «хто звуть себе патріотами та українофілами», критикує уявлення, наче досить говорити по-українськи, «щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. ін.» [94, с. 267]. Краще зробити нову корогву, — свідома вона, — «ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули як корогва їм випала з рук <…>» [94, с. 268].

Так маніфестується акт сецесії — розрив зі старшим поколінням «українофілів», і він насправді є маніфестом і стає актом модернізаційним. Листування Лесі Українки з Драгомановим фіксує не лише «учнівство», але й генераційний розрив зі старшим українофільським поколінням, причому на цьому сецесійному переломі космополітизм Драгоманова виявляється ближчим для «молодих», аніж уся українофільська традиція. Леся Українка цілком свідомо говорить, що, «наслухавшись таких милих розмов від людей що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто не назвав сими йменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару» [94, с. 268].

Сформульовані під впливом Драгоманова цінності та ідеї Леся Українка буде особливо принципово відстоювати й по смерті дядька. Вона зізнається Кобилянській, що вважає Драгоманова «своїм учителем», шкодуватиме, що він помер рано, упевнена, коли б він довше жив, «то може б з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер» [95, с. 133]. Уся історія спілкування учениці з учителем свідчила про те, що «культ Драгоманова» для неї багато що важив. До того ж, цілком можливо, те «ліпше», що могло б статися з нею під впливом виховання Драгоманова, означало не що інше, як бути політиком, а не літератором.

Так склалося, що Леся Українка повинна була далі сама вирішити питання, ким бути — політиком чи літератором. Після смерті Драгоманова вона разом із Павликом упорядковує дядькові листи, укладає бібліографію тощо. Дещо пізніше, року 1903-го, Павлик навіть пропонує їй перебратися до Львова, де вона зайнялася б винятково архівом Драгоманова. При цьому він пише, що це її обов’язок, і натякає, що вона мала б «скинутися всякої політики», на що Леся відповідає, що власне дядькове бажання полягало в тому, щоб їй оселитися десь у вільнішому краї (тобто не в підросійській Україні) і «щоб власне до кінця набратись, а не скинутись політики» [96, с. 89]. За її словами, Драгоманов уявляв її не своїм епігоном, а «духовною дитиною». Тож вона не бачить себе «тілько консерваторкою паперів» [96, с. 89]. Навіть своє слово вона уявляє політичною зброєю і не хоче його «скинутись». Вона ще більше загострює ситуацію і навіть порівнює відмову від творчості з самогубством: «Може той архів, для якого я, “розуміється мусіла б” (кажете Ви) зробити таку жертву, — пише вона Павликові, — і вартий її, може одно слово з нього варте більше, ніж мої слова минулі і ще ненарожденні, тілько — у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили і — маю вже її занедбати, придушити, “скинутись”? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене камінем. Не можу» [96, с. 90]. На цей час Леся Українка вже цілком сформована письменниця, авторка «Блакитної троянди» й «Одержимої», вона задумує свою «Кассандру», тож подібна жертва — відмова від творчості («слів минулих і ще ненарожденних») — для неї рівноцінна самогубству.

Однак варто пригадати, що сім років перед тим саме пам’яттю про вчителя пройнята її дискусія з Іваном Франком, яка розгорнулася вже наступного року по смерті Драгоманова. Франкова критика поглядів Драгоманова наростала повільно, але проявилася після його смерті. В одинадцяту річницю смерті, 1906 року, Франко навіть опублікує статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», у якій висловить низку критичних міркувань, і зокрема головну суперечність у світогляді філософа назве «мішаниною двох ідейних кругів»: «круга поступових європейських ідей і круга спеціально-російського хлопофільства» [104, с. 426]. Він також стверджуватиме, що для Драгоманова «суспільність — се, властиво, тільки продуктивна, робуча, в нашім краю хлопська маса», отже, «мужикофільство» [104, с. 426]. Важливо, що на цей час Франко вже відходить від радикального «мужикофільства» в бік націоналізму. Проте є ще одна причина його виступу: Франко береться критикувати Драгоманова після смерті свого вчителя, прагнучи таким чином звільнитися від його впливів і його влади.

У 1906 році Франко також видав листи Драгоманова, де зізнавався, яким болісним був його вплив на нього. «Мені видасть ся, що Драгоманов, — писав Франко, — певне сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бож ані для загальної справи, ані для мене самого се не принесло ніякої користи» [35, с. 9]. Називаючи Драгоманова «правдивим учителем», сотвореним бути «духовним провідником великої нації», «авторитетом», Франко водночас говорив про фатальний вплив діяча на його самооцінку. «Я ніколи не мав претензії ані до Драгоманова, ані до нікого іншого, щоб зглянувся на мою бідність, щоб признавав мені якусь вартість, якусь заслугу, чи що, і я нікому не можу докоряти, що мені того не признав, що мене осуджував або підіймав на сміх. Але мене боліло се в листах Драгоманова, — зізнавався знову й знову Франко, зокрема в листі до Людмили Драгоманової, — і заболіло наново, коли я порядкував їх до друку» [100, с. 314].

Леся Українка, зі свого боку, після смерті Драгоманова певний час перебуває повністю в орбіті його ідей. Її розрив із дядьком був не таким болісним, як у Франка. У болісних видіннях-галюцинаціях, про які оповідав хворий Франко, Драгоманов наказував йому «повіситися», а в «Історії моєї хвороби» письменник оповідав, що його мучив «суд Божий», який зорганізував над ним Драгоманов. У хворій Франковій уяві саме Драгоманов накликав на нього демонів, які довгими дротами скрутили йому руки, і засудив його на страшні пекельні муки на довгі роки.

Леся Українка натомість після смерті дядька лишається «драгоманівкою». Вона обстоює радикальну партію в Галичині, цікавиться соціал-демократичним рухом в Україні. Імовірно, дядьковими закидами в бік Франка обумовлена і її полеміка 1896–1897 років з Іваном Яковичем, що є в повному сенсі «драгоманівською», і не лише тому, що його ім’я згадується в статтях, але й через те, що головні дискусійні питання, до яких апелюють опоненти, відсилають до Драгоманова.

Теза про учнівство й вірність ідеям Драгоманова стала спільною в численних спогадах та розправах про Косачівну. Микола Зеров, однак, у 1920-х роках поставив питання про те, «в якому саме розумінні Л[еся] Українка лишилася “вірною заступницею” драгоманівської думки» [44, с. 386]. Зеров додав до цієї тези важливе уточнення. Серед усіх тих людей, «що перейшли в історію громадського нашого життя як учні Драгоманова, ясно вирізняються два одмінні типи», — зауважив він [44, с. 386]. Одні, як Павлик, цілком залишилися в «полоні його яскравої індивідуальності» й своїх власних стежок не проклали. Другі, як Франко, засвоївши «зерно драгоманівської науки», ішли власними шляхами й «плід дали свій власний». До цього, другого, типу Зеров відносив і Лесю Українку, наголошуючи, що, «зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма розумовими своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, — вона здобулася, проте, на повну розумову самостійність <…>» [44, с. 386].

Проте поки що, відразу після смерті Драгоманова, Леся Українка лишається в орбіті дядькових ідей. У 1920-х роках критик Андрій Музичка, та й сам Зеров, очевидно, не без ідеологічних запитів, проводили пряму аналогію між вірністю ідеям дядька й участю письменниці в політичній боротьбі, зокрема соціал-демократичних угрупованнях наприкінці 1890-х років. Проти цієї участі в соціал-демократичних змаганнях, однак, виступив ще за життя Лесі Українки й невдовзі по смерті Драгоманова інший його учень — Франко.

Наприкінці 1896 року він публікує в журналі «Житє і слово» статтю «З кінцем року» — фактично лист до наддніпрянських українців. Така форма звернення вже була апробована в дискусії між Б. Грінченком та М. Драгомановим. У цій статті Франко висловлює претензії до українських діячів (передусім молодих), які, на його переконання, не є активними, зацікавлені переважно абстрактними теоретичними питаннями, а до того ж підтримують російський соціал-демократичний та народовольський рух, ігноруючи українські інтереси. Водночас він зауважує, що для політичних цілей уже не досить «ані красномовних проповідей, ані голословного береження народних святощів, ані платонічної любові [до народу. — Т. Г.]» [103, с. 802], а треба важкої конкретної праці на різних полях. Лист Франка звернений насамперед до молоді, а провідною ідеєю послання на тлі критики романтичного українофільства є заклик до просвітницької роботи серед селянства та побажання українській інтелігенції «встоятися на становищі просвітителя та провідника народного» [103, с. 804]. Такі ідеї, за Франком, і визначають програму радикальної партії в Галичині, мета якої — «зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути)» [103, с. 805]. Цій меті, на його думку, мають служити «вища література» й «наукова праця», самоусвідомлення інтелігенції та розвиток загальнолюдської культури.

Як видно зі статті, головною суспільною силою, тобто «народом», Франко вважає передусім селянство (мужицтво). І тут він є вірним «драгоманівцем», бо Драгоманов не раз повторював племінниці, що в Галичині «одна надія на мужиків» [67, с. 196]. Основний заклик Франка, однак, зводиться до поширення ідей радикалізму серед київської молоді. Багато з молодих називають себе «радикалами», але, на його переконання, це радше «настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм». Ідеологія справжнього радикалізму випливає з єднання інтелігенції з «народом». «Поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духових і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться», — твердить Франко [103, с. 807].

Свої закиди Франко спрямовує в бік наддніпрянців, зауважуючи, що «кождий українець по сей чи той бік Збруча» має право висловитись про українське духовне життя, а отже, і він це хоче зробити. Він критикує «безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобінство, з другого боку». Виразно звучить при цьому антидрагоманівський настрій: Франко досить скептично відгукується про «драгоманівців» («Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сьому повірити» [103, с. 808]), а також відкидає ідеї Драгоманова про соціалізм і федералізм через їхню абстрактність.

Свого часу Драгоманов писав: «Будучи соціалістом по своїх поглядах… переконаний <…> через те, що Україна, моя батьківщина, поділена на двоє — Австрійську й Російську — і через те, що у першій єсть повна політична свобода, котрої бракує в Росії, то, помоєму, діяльність соціалістів у кождій державі мусить бути ріжна: в Австрії можливо братись за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів <…>; а в Росії перш за все треба здобуть політичну волю <…> Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з иншими націями й країнами Росії через федералізм» [34, с. 39–40]. Фактично, Франко заперечує Драгоманову, наголошуючи на спільній меті австрійських та українських соціалістів (він називає їх «радикалами»), а також відкидає необхідність спільної боротьби українських і російських революціонерів за політичні свободи.

Леся Українка могла не лише образитися через нехтування Драгоманова, але й сприйняти закиди Франка дуже навіть персонально. Адже, пишучи про те, що інтелігенція не знає народу, він згадує якусь журнальну статтю в «Житті і слові» про штунду, де «всі свої відомості про дані явища в житті народу вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно» [103, с. 807]. Хоча Франко не називає автора статті, Леся могла сприйняти це зауваження персонально, бо вона сама опублікувала в «Народі» почуту з чужих уст історію про штундистський рух на Полтавщині.

Та чи не найбільший закид Франка стосується участі українців у всеросійському народовольському русі (ідеться про Желябова, Кибальчича та інших українців, які пішли «на боротьбу за всеросійську революцію»). «Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади», — пише Франко [103, с. 810]. Він дуже неприхильно відгукується про соціалістів і народовців, оскільки вони, на його думку, ігнорують національні ідеї та не працюють для «рідного народу». Здобування політичних свобод не може стати метою українського руху, бо «сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними?» — нетерпеливиться він [103, с. 809]. Усі такі втрачені сили Франко пропонує повернути для праці на рідному полі: «Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна» [103, с. 810].

Леся Українка була особисто обурена листом Франка й відповіла на нього статтею-зверненням «Не так тії вороги, як добрії люди» (1896) й надіслала її для публікації до того самого журналу «Житє і слово», що його видавав Франко й де він надрукував свій лист. Франко, очевидно, не очікував цього й не хотів його публікувати. Леся Українка наполягала й відмовлялася його забирати. Тож наступного, 1897 року Франко змушений був опублікувати її лист, підписаний криптонімом Н. С. Ж.

Вона розчарована тим, що Франко повчає й сміє заявляти, ніби всю українську справу доводиться робити самим галичанам. До того ж, очевидно, почувала образу за те, що Франко взявся критикувати Драгоманова відразу після його смерті. Окрім того, Леся Українка вже пережила період зачарування галицьким радикалізмом та його ідеями й пристала до співпраці з соціал-демократичним рухом. Відтак, опонуючи Франкові, вона, по-перше, висловлює розчарування радикальним рухом у Галичині, яким колись так захоплювалася. Її відгук має і загальний, і персональний зміст. Вона пише, що «загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати укр[аїнському] радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався» [92, с. 20].

По-друге, вона критикує головну заповідь Франка, що полягає в «безпосередній пропаганді серед народу», називаючи її народницькою. Адже «слово “народ” д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: “селяни”» [92, с. 21]. Вона також твердить, і це зрештою й радикали визнали, що не можна визволитися «виключно при помочі селянства», обмежуючись його інтересами, бо варто мати на увазі «загальні просвітньо-визволяючі інтереси цілого народу». А це означає, що інтелігенція «перш ніж послужити своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу» [92, с. 21], тобто політичні свободи. Такі цілі, на її думку, і мають на увазі народовольці та соціалісти.

По-третє, вона опонує Франкові, який говорить, що українці не мають віддавати свої сили боротьбі за загальноросійські політичні свободи, а працювати на своєму національному полі. Таким чином вона, навпаки, підтримує драгоманівську ідею про те, що лише здобування політичної волі в Росії може принести розв’язання національного питання в Україні. Для соціалістів головною силою є не селянство, як для Франка, а робітники, а сама Леся Українка звертає особливу увагу на те, щоб «здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок», а потім «вкупі з сусідами» здобути політичну волю, вважаючи на те, щоб та воля не пішла на користь «державно пануючої народності» [92, с. 22]. Відтак вона підтримує політичних активістів і борців, котрі, як той самий Желябов, ідуть здобувати «всеросійської політичної волі».

Леся Українка іронізує, мовляв, Франко думає, що, «якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля» [92, с. 22]. Її симпатії на боці соціал-демократів і пролетарів, тому важливо «здобувати політичну волю, сюю conditio sine qua non[41] можливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу» [92, с. 21]. Закономірно, що вона апелює при цьому до ідей Драгоманова: «Щоб політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною» [92, с. 22]. А закінчуючи це речення, прямо покликається на ім’я Драгоманова: «Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма» [92, с. 22].

Тінь Драгоманова стоїть між нею і Франком. У передмові до видання листів Драгоманова Франко відзначав ясний і гострий розум останнього, а також «безоглядний егоїзм у поводженню з людьми» [35, с. 8–9]. Якщо Франко після смерті Драгоманова поволі звільнявся від його впливу, Леся Українка, навпаки, бере на себе обов’язок вести далі справу дядька. Сестрі вона пише, що нехай ніхто не наважується при ній зачіпати його пам’ять «зневажливим словом».

Це одна з причин того, що ця дискусія виявилася занадто емоційною та гарячою. Отож, відповідаючи на Франкову критику, Леся Українка натякає, що загалом-то радикальний рух у Галичині спонсорували українці зі Східної України, а вона сама певний час служила посередником між дядьком, Києвом і Галичиною. Тож коли Франко досить нешанобливо згадує про «підмогу» галичанам, вона не втримується й говорить, що «знов-таки д. Франкові слід було не називати її “10 чи 100 рублями”, бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 та 100 р. щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одно досить відоме мені джерело помочі з України гал[ицьким] радикалам), а інший рік, то й більше» [92, с. 25].

Франко відповідає на її статтю новою публікацією, «Коли не по конях так хоч по оглоблях», опублікованою 1897 року в тому ж таки журналі «Житє і слово». Він, по-перше, пояснює, що ніяких закидів народовольцям типу Желябова не робив, але «жалкував, що їх праця вийшла поза рамки нашої національности і смерть їх не вийшла нам на користь» [103, с. 812]. Із приводу селянства як нації дещо іронічно виправдовується: «Полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Меа culpa[42], спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-европейськи. Поправляюся і повторюю: укр[аїнським] радикалам конечно взятися до роботи між укр[аїнським] селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації» [103, с. 817–818]. Іще виразнішим стає його ставлення до українських народовців і соціал-демократів, з огляду на нехтування ними ідеї національного: «А що значить, що укр[аїнські] радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національности зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національности, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?» [103, с. 814–815].

Франко, як виявляється, є більшим націоналістом, ніж Леся Українка. Він висловлює також ідеї антиколоніального характеру. Не сприймаючи соціалістичних ідей, а також співпрацю з російськими народовцями, які нехтують ідеєю національності, він натомість закликає повчитися в неросійських етносів, зацікавлених у просвіті свого народу. «Я не без розмислу посилав і посилаю укр[аїнських] радикалів учитися практики агітаційної до поляків, литовців, латишів, грузин і инших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів[43], Стефановичів[44] і тих росіян, що ходили в народ, і дармо мені ш[ановний] полеміст тиче ними в очі», — твердить він і наголошує раз по раз, що вважає російське народництво «роботою зовсім хибною і безплодною», бо народники йшли в народ для очищення власної совісті [103, с. 816]. «Се зовсім не те саме, що у латишів і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожний мужик уміє читати і — має в руках нецензурну, за границею друковану, газету та брошуру <…>, нецензурну не змістом, а головно тим, що надрукована рідною мовою», — констатує Франко [103, с. 816–817].

Статтю Лесі Українки, яка виступала під криптонімом Н. С. Ж. й особа якої не розкривалася в полеміці, разом зі своєю відповіддю Франко опублікував у журналі «Житє і слово» під назвою «Український і галицький радикалізм», а у вступному слові до публікації заявив, що порушені питання будуть, напевне, цікаві й для галичан, і для українців, тож можна сподіватися на продовження дискусії. Пізніше, 1910 року, Франко ще раз передрукував усі статті (включно зі своїм ще одним дописом на цю тему), назвавши всю дискусію «Між своїми. Епізод зі взаємин між галичанами й українцями 1897 р.».

Дискусія ця спричинила певне напруження в стосунках Лесі Українки не лише з Франком, але й з Павликом. Наступного року вона писала останньому, що тепер би можливо все висловила б в іншому тоні й інакше за змістом, а тоді, в полемічному запалі, не могла зробити інакше: «Скажу знов, не могла “по долгу совести і чести”», — і додала про «довги», які мусила платити, натякаючи на свій борг перед Драгомановим: «Такі довги, повірте, не завжді приємно платити, але вже натура моя така, що кожний довг я мушу виплатити, инакше не буду в згоді з собою» [95, с. 62]. Дещо пізніше вона кілька разів повертається до дискусії, пишучи Павликові, то згадуючи про криптонім Н. С. Ж., то коментуючи перехід частини київських радикалів у соціал-демократичну фракцію як річ натуральну, очікувану й навіть «зовсім не сумну». При цьому вона не могла не пригадати про «обкидання болотом своїх недавніх товаришів, як годиться “тілько непомнящим родства”» [95, с. 108].

Уся ця дискусія між Франком і Лесею Українкою, яку вона назвала публіцистичним контроверсом, закінчилася мирно. Письменниця не збиралася здаватися чи підкорятися, однак під кінець важкого для них обох 1897 року в листі до Івана Яковича зізналася, що дискусію варто-таки припинити, бо «слово по слові ми могли б ще й справді посваритись — ми обоє поети, gens irritable[45], як відомо, я дуже рада, що сього не сталось» [94, с. 487]. «Даремне гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас, — зауважувала вона. — Я завжди вміла відрізняти публіцистику від приватних справ» [94, с. 487].

Мало значення, очевидно, і те, що 1897 рік видався важким і для Франка. До Лесі Українки доходили зі Львова чутки про його неприємності, і вона в одному з листів до родичів згадувала про ці чутки: ніби Франко змушений був закрити журнал «Житє і слово», що він вийшов (чи його вигнали) з Наукового товариства імені Шевченка, що «ніби поляки всіх напрямків ображені якоюсь його статтею про памятник Міцк[евичу] і напались нього в прессі і т. и.» [94, с. 441]. «Щось не віриться, певне міфологія», — коментувала вона.

Однак це не були лише чутки. 1897 рік у житті Франка насправді був особливо драматичний — зокрема після публікації в німецькомовній віденській газеті «Die Zeit» статті «Поет зради» («Ein Dichter des Verrathes», 1897), що була сприйнята образливою не лише щодо пам'яті Адама Міцкевича як національного поета, але й самих поляків. Про глибоку кризу письменника свідчила й опублікована 1896 року лірична драма «Зів’яле листя» та передмова до збірки «Мій Ізмарагд» (1897). Усе це та інше повернуло персональну симпатію Лесі Українки до Франка, відкрило глибоку драму його як поета, а за цією драмою вона побачила, як у дзеркалі, і власну долю українського поета, змушеного працювати задля громадської «користі», а не заради натхнення.

І все ж Леся Українка не здалася. «Прийшла коза до воза», — написала вона матері, отримавши листа від Франка. І хоча він не перепрошував, вона повідомила матері, що «відповіла йому в гречному тоні» й що рада такому закінченню «конфлікту», бо Франка «яко писателя і діяча я ніколи не переставала поважати» [94, с. 489]. У цій дискусії Леся Українка проявила себе талановитою ученицею свого духовного батька — Михайла Драгоманова. Увесь духовний, моральний та ідейний досвід, здобутий від учителя, став уже частиною її ідентичності. Період навчання для неї скінчився. Вона вже вийшла на свій шлях.