Леся Українка. Книги Сивілли

Книга третя Жіночий роман: Леся Українка і Ольга Кобилянська

Леся Українка почула про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика. У 1891 році дорогою до Відня на лікування вона з матір’ю зупинилася у Львові, де й познайомилася з Павликом. Останнього вона, як і більшість тогочасної галицької інтелігенції, сприймала за найближчого учня й соратника Михайла Драгоманова, що цілком закономірно підсилило до нього симпатію. Павлик же після знайомства з Оленою Пчілкою та її донькою в листі до Драгоманова назвав Лесю на свій вік «геніальною жінкою» і написав, що вона «просто ошоломила мене своїм образованням та тонким розумом» [55, с. 131]. Ця характеристика стосувалася не лише інтелекту, але мала й гендерний відтінок: він здивований, зустрівшись із такою жінкою. Леся Українка жартувала в листі до Драгоманова, що віденські знайомі шуткують «з симпатії Павлика до мене», але «та симпатія взаємна» [94, с. 128]. Уже у Відні, познайомившись із «січовиками»-студентами, Леся сповіщала брата, що її з матір’ю часто навідують «кнакни січові» (кнакнами в їхній інтимній родинній мові називали хлопців), і, «як видно, кожна з них жде тілько приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти “жінки з України”». Вони говорять, сперечаються, грають, співають — і Косачівна коментувала: «Не знаю, чі вони зо всіма жінками, чи то тілько з нами так, але видно, що вони уважають нас спосібними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не те що “бавлять пань” (такий єсть вираз в Галичині)» [94, с. 116].

Отож Леся Українка повідомляла з Відня Павлику, що пишеться їй мало, «б’є байдики», і, на щастя, її не оперуватимуть, зате місяць перебуватиме в гіпсовому бандажу. «От і ціла потіха!» — пише жартома. А тим часом вона насолоджується життям у статусі a la touriste: «Живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, хожу до театру і нічогісінько не роблю» [94, с. 108–109]. Перебуваючи в австро-угорській столиці, вона просить Павлика прислати їй повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (попередня назва «Царівни»), про яку той згадував у Львові. «<…> Мені дуже цікаво прочитати її, тим більше, що се праця жіноча», — зауважує літераторка, згадуючи про задум видання «Другого вінка» — збірника жіночих творів, над яким працює її мати [94, с. 120].

Загалом, у її словнику цього часу багато відсилань і коментарів пов’язано саме з гендерними характеристиками. Вона пізнає звички, правила й моделі стосунків, зокрема між чоловіками й жінками, іронізує над правилами галицької добропорядності й над сентиментальністю німецьких жінок: «Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тілько що не-будь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, а я тілько собі думаю: ну, і чого вже так розливатися?!» [94, с. 122]. Загалом Леся Українка в цей час у грайливому гуморі й, описуючи братові свій віденський розпорядок, повідомляє: замість «юмористики для розривки я читаю Heratsantrag’i (призволення до шлюбу через газети) та Lebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій» [94, с. 116].

Прочитавши «Лореляй», Леся Українка відразу ж пише Павликові, що повість їй дуже сподобалася: «Щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в цій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не діллетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі» [94, с. 123]. Леся Українка відзначає впливи Жорж Занд, але особливу вагу твору вбачає в тому, що змальовано «історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва» [94, с. 123], із захватом зазначає, що краса повісті полягає «не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки» [94, с. 123–124].

Лист до Павлика засвідчив, що, попри зауважені «технічні» недоліки (те, що повість писана двома стилями — «дуже романтичним» і «чисто натуралістичним»; має впливи німецької мови, іншими словами, «Німеччини»; відзначається невикінченістю характеру Орядина тощо), «Лореляй» дуже «зачепила» Лесю Українку. У ній вона побачила свою власну історію та історію цілого інтелігентного українського жіноцтва, відчула шукання нового стилю й нової мови, пронизаної жіночою суб’єктивністю, зауважила психологію «нової жінки» fin de siècle, якою й сама була. Ключовим стало саме це: вона почула голос своєї сучасниці, розумної й інтелігентної жінки, українки, яка, подібно до неї, шукає свій шлях у літературі й суспільстві. На той час Лесі Українці було двадцять років, Кобилянській — двадцять вісім. Кобилянська говорила мовою, знайомою молодій письменниці, і говорила про речі, що були їй дуже близькі. У цей час Леся Українка працює над оповіданням «Жаль», де так само, як і Кобилянська, порушує питання про те, як жінка залежна від середовища і як середовище відбирає в неї право на власне життя. Зрештою, тенденційні твори про «жіноче питання» її не особливо цікавлять, натомість вона любить, коли «описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія, у гарній формі та ще й з таланом» [94, с. 197].

Досить цікаво, що перше заочне знайомство Лесі Українки й Ольги Кобилянської відбувається «літературно» поза межами України, ніби впізнати одна одну й відчути близькість і суголосність ці дві «нові» жінки можуть, лише віддалившись від батьківщини. Того ж року, вже повернувшись додому, Косачівна відписує Павликові, що її тішить бажання Кобилянської листуватися з нею, і через нього перепрошує, що не зможе відповідати їй німецькою.

Однак власне листування розпочалося дещо пізніше. Рання кореспонденція не збереглася. Складається, однак, враження, що першою написала Леся Українка. Кобилянська відповіла. І ось уже в травні 1899 року Леся Українка, перебуваючи на лікуванні, цього разу в Берліні, напише Кобилянській, назвавши її «дорогою і шановною товаришкою» [95, с. 125]. Головне, що підкреслює Леся, отримавши відповідь, це впізнаваність особи: Кобилянська у своєму листі постає для нею саме такою, якою уявляла собі на основі її творів.

У їхньому листуванні насамперед зринуть теми, співзвучні долі жінки-письменниці та її самореалізації на літературній ниві. Очевидно, Кобилянська нарікала, що доля не особливо сприяла її самореалізації, і шкодувала, що не мала «братньої руки помочі» ні від кого. Леся Українка її заспокоювала: «Врешті, може так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожен має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч власне не поміч: мені лехко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини похожу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі инших, про які не буду Вам говорити, бо Ви їх певне знаєте» [95, с. 125]. Ще важливішим є те, що Леся Українка розпізнала унікальність Кобилянської як письменниці в українській і, зокрема, як вона пише, «галицькій» літературі, де досить критично сприймалася екзотичність буковинської авторки-жінки. Кобилянській дорікали незнанням української та впливами німецької мови. Натомість Леся Українка переконує, що «Німеччина», себто німецькоцентризм, була порятунком, дозволила пізнати світову літературу і «вивела Вас в широкий світ ідей і штуки» [95, с. 126]. У письмі галицьких літераторів, як веде вона далі, «чути закуток, запічок, — у Вас гірську верховину, широкий горизонт». І, виголошуючи власні смаки, додає: добре, що «Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську»; добре, «що Ви пізно навчились нашої літ[ературної] мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли инші одразу думали, що знають» [95, с. 126].

У цьому великому листі до Кобилянської з берлінської лікарні багато вражень та ідей; відгуки громадяться, тісняться; позитивні оцінки чергуються з критичними зауваженнями щодо дещо надмірного романтичного «залітання» її товаришки ins Blau і впливів Ніцше, про якого відразу ж Леся відгукується, що цей філософ їй ніколи не імпонував, а його ідея Ubermensch’a[46] якось не чарувала, однак це нічого не значить, бо в неї є друг-ніцшеанець, і він мириться з її антиніцшеанством. Леся Українка хоче виговоритися, вона схвильована. «Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю і на инші теми і в листах, і живим словом», — пише вона, знову й знову називаючи Кобилянську «дорогою товаришкою» [95, с. 127].

Дізнавшись, що Кобилянська планує їхати на Археологічний з’їзд до Києва, Косачівна сподівається особисто побачитися й запрошує «завітати до мене на хутір в Полтавщині», а коли не там, то «конечне привітаю Вас в нашій хаті, чі в Києві, чі в Гадячі, або і там і там» [95, с. 127]. При цьому розповідає досить особисті речі про себе, про операцію, про хворобу, що триває вже 16 років, зізнається, що «операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге собі й за царство небесне такого не хочу» [95, с. 128]. Кілька разів у листі вона називає себе «інвалідом». Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею — знайомою з творів і водночас незнайомою, далекою й такою ж заглибленою у творчість, як вона сама. Лариса Косач потребувала такої бесіди й такої щирості — занадто багато доводилося їй страждати, переборювати болі, бувати самотньою, — і розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть самооголення, вона не могла навіть рідним. Зрештою, вона зізнавалася Кобилянській, що є не досить одвертою, і навіть найближчі друзі «не знали мене всеї. Та я думаю, що се так і буде завжді» [95, с. 136].

У наступному листі з Берліна Леся Українка оповідає про себе детальніше, іронізує, повертаючись до звичного тону, рекомендує себе й свою «хронічну» натуру, зізнаючись, що «справді у мене все хронічне, і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть» [95, с. 134]. Вона вибачається за таку клінічну лексику й іронізує, перефразовуючи відомий вислів Ґете про те, що пізнати поета можна, лише відвідавши його в рідній країні. Леся натомість зауважує, що, аби зрозуміти поета, треба навідатися в його лікарню, «адже я мешкаю в шпиталі»: «Wer den Dichten will verstehen, mus[s] in Dichters — Klinik gehen!». І додає: «Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним», ніби передчуваючи, що таким насправді воно й буде. Із перервами вони листуються з 1899 до 1913 року, останнього листа до любої товаришки Леся Українка напише на початку травня, трохи більше ніж за два місяці до смерті.

У листах вони детально обговорюють план поїздки Кобилянської в Україну. Причому ця подорож постає вже справою не лише особистою, а національною. «Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як украінкам треба їздити в Австрійську Русь і взагалі за границю», — запевняє Леся Українка [95, с. 134]. Окремою темою стає «чудне, непросте відношення до жінок», яке вона помітила в галичан, коли на жінку («на нас», — пише, зараховуючи Кобилянську до союзниць) дивляться «або згори в низ, або знизу в гору, а щоб так просто, нарівні — зроду!» [95, с. 135]. Вона іронізує також над «мішаниною понять» «жіноча рівноправність» і «вільна любов», з якими ніяк не можуть розібратися віденські січовики. «Хіба ж могла б якась жінка чі дівчина сказати, або написати якомусь галичининові: “дорогий товаришу”, або й “дорогий друже” без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні» [95, с. 135], — писала вона буковинській товаришці, котра, власне, і моделювала у своїй «Царівні» нові форми братерських стосунків між статями.

_{Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Світозар Драгоманов, Олександра Косач (Шимановська), Олена Пчілка, Лариса Косач. Другий ряд: Климент Квітка, Ізидора Косач, Марія Карташевська, Ольга Косач-Кривинюк, Михайло Кривинюк}

Письменниця хоче показати Кобилянській Україну. Вона змальовує полтавські краєвиди й обіцяє різні задоволення: вони плаватимуть, читатимуть, розмовлятимуть, гратимуть Шумана й Шопена. Сестри («їх у мене три», — уточнює) покажуть усю околицю — таку Україну, що «украінійшої» й нема. «Гойдаючись у гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви може що нового тут напишете, лісовий гомін може навіє на Вас нові мрії та думки»; «я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі», — будує плани Леся Українка, спокушаючи подругу [95, с. 151].

Кобилянська приїхала в Київ на Археологічний з’їзд улітку 1899 року й гостювала в садибі Косачів у Зеленому Гаю. Вона особисто знайомиться з Лесею й пише в листі до батьків: «Сьогодні вранці приїхала сюди і зразу пишу. Вони мають тут ще нове, незакінчене, але велике помешкання. Тут є також і дружина Драгоманова з дочкою і сином — самі визначні люди. Сама Леся дуже приємна і говірка. Дуже втішилися мною і приймають щиро» [59, с. 141]. Для буковинської авторки це було не лише ближче знайомство з українськими діячами та родиною Косачів, але відкриття самої України. Її вражає Київ, його церкви, «подібні до театральних», як зауважує батькам, історичні пам’ятники («На кожному кроці стільки історії, аж страх!»). Після подорожі пароплавом до Канева на могилу Шевченка вона дивується безмежності степів і щедрості землі («Хліба тут дуже гарні, але вони мають тут і землю! Такі простори, такі степи — не можна собі уявити, хто їх не бачив»), та водночас не стримується, щоб не зауважити, як її вражає тутешній бруд. «Йой, Ви не уявляєте собі, який бруд тут подекуди панує. Наші селяни — це ідеал!») [59, с. 142, 143] — не втримується вона, зіставляли свої краї з великою Україною.

Восени, уже після цієї зустрічі, у листах Леся Українка знову запрошує приїздити, щоб szare godziny[47] справляти. Вона називає Кобилянську liebe, ferne Freundin[48], згадуючи про години спілкування, коли подруги ділилися «драмами та дикими історіями», чаювали, слухали музику та залітали ins Blau hinein[49]. Мовою спілкування стає музика: Леся згадує товаришку, граючи «Вашу наймилішу Poeme Erotique» Едварда Гріга, і посилає їй вітання: «Як би Ви могли чути там на своєму Новому світі!» [95, с. 160].

Особиста зустріч із Ольгою Кобилянською справила на Лесю Українку значний вплив, вона хоче прочитати «Некультурну» й уже в грудні 1899 року виступає в Києві з рефератом про українських письменників на Буковині, де чи не головну увагу приділяє новій товаришці. Та ще важливішим є те, що саме на основі текстів Кобилянської Леся Українка формулює стиль новоромантизму, не лише звернений до емансипації — бажання свободи та протесту особистості проти середовища, яке перешкоджає самореалізації, — але й такий, що включає «пориви ins Blau» — устремління за межі реальності, осягнення повноти буття, злиття з ідеалом і ствердження його в житті. Прочитавши з сестрою «Некультурну», літераторка у захваті пише: «Що то за пишне оповідання, ота “Некультурна”!» [95, с. 180]. А щодо головної героїні гуцулки Параски, яка почувається вільною та діє цілком вільно, згідно зі своїми почуттями, є самодостатньою та по-чоловічому сильною, то Лесю Українку дивує сміливість Кобилянської: «Даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип і ситуації; читаючи, я раз у раз покрикувала в думці: браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit![50]» [95, c. 180]. При цьому вона пояснює, що «Вас мусіли добре лаяти Ваші “dobrze wychowani”[51] краяни, бо вони не звикли, щоб жінка — хоч і писателька — могла на “щось такого” одважитись» [95, с. 180]. Вона також пояснює: «щось такого» не бачить у новелі, «в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo[52] доброго піаніста, що ніколи не буває різке» [95, с. 180]. Водночас її цікавить, чи Павлик читав «Некультурну». «Се мене дуже інтересує», — додає Леся Українка [95, с. 180].

Що ж ховається за таємничими евфемізмами про «щось такого»? Мова йде про сексуальну свободу «некультурної» Параски, яка вільна у своїх почуттях і сама вирішує, з ким бути й кому віддаватися, та не приймає сексуального насильства дико закоханого в неї «молодого чабаниська». Отже, новелу можна було трактувати і в сенсі модної на той час теми «вільної любові». До речі, саме Михайлові Павликові інкримінувалася проповідь «вільної любові» в оповіданні «Ребенщукова Тетяна» (1878), за яку він мусив відсидіти у в’язниці шість місяців. Імовірно, саме згадкою про цю історію і обумовлена Лесина ремарка про Павлика.

Спілкування двох жінок набуває інтимності й довіри, воно схоже на порозуміння споріднених Платонових душ. Вони вдаються до інтимних називань, передусім німецькомовних (liebe, ferne Freundin; liebe Morgenseele; liebe Ferne; liebe, liebste; meine liebe Wunderblume[53]), якими Косачівна підписується в листах. А в січневому листі 1901 року з Мінська, де опікується хворим товаришем Сергієм Мержинським, вона не лише звертається до Кобилянської «liebe ferne Lotosblume» — «любий далекий лотосовий квіте», але й себе ідентифікує «Irhem armen Schwan» — «ваш бідний лебідь» [95, с. 229]. Лариса довірливо розповідає про стан хворого та свої переживання: що мусить бути найспокійнішою серед усіх, хоча має найменше ілюзій і надій, зокрема й зі слів лікаря, на одужання друга; що пише замість нього листи й підтримує його плани на спільну поїздку в Швейцарію на лікування.

_{Лариса Косач (Леся Українка) і Ольга Кобилянська. Чернівці, 1901 рік}

Особливо інтенсивне духовно-творче, навіть інтимне спілкування Ольги Кобилянської та Лесі Українки ведеться від 1901 року. Тлом, на якому зароджується особлива близькість подруг, стає саме перебування Лесі в Мінську, коло хворого Мержинського. Вона поїхала доглядати його всупереч волі батьків і була приголомшена станом здоров’я друга: «Він уже близько півроку зовсім не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка без перестанку, сили менше ніж у дитини, — каже лікарь, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення» [95, с. 228]. Кобилянська поділилася, очевидно, з нею, що має нерозділену симпатію до Осипа Маковея, тож Леся закликає і її «не давати свого товариша на поталу недузі». З січня до березня 1901 року написала Кобилянській чотири листи з десяти, надісланих різним адресатам. 25 (12) березня 1901 року повідомляє з Києва: «Я вже тут, отже нещастя вже впало на мою голову. Сьогодня як раз девьятий день по смерти мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, — здорова, чи ні?» [95, с. 240].

У ті важкі дні перебування коло недужого вона шукала в Кобилянській бесідницю-товаришку, яка могла б її зрозуміти, і зверталася до неї зі ще більшою ніжністю, ніж раніше, називаючи не лише liebe ferne Lotosblume, але й liebe, liebste. У листах до Чернівців із Мінська Леся Українка звірялася, що життя має «досить трагічне», говорила про «натягнені нерви», які не дають узятися до белетристики, писала, що перебуває в стані, коли якщо «не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опію, то треба хоч роботою задурити себе» [95, с. 229]. Там же в одну з ночей, «не перетравивши туги, а в самому її апоґею», вона створила «Одержиму». Уже значно пізніше в листі до Івана Франка вона зізнавалася, що то була така ніч, «після якої — певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась» [95, с. 524]. Так уже вдруге Леся Українка близько зустрілася зі смертю: перед тим на її руках помер Драгоманов, тепер — Мержинський.

Втрату близького друга вона пережила важко й зізнавалася Кобилянській: «Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тілько лежу часами по цілих днях» [95, с. 240]. На дев’ятий день по смерті Мержинського, уже повернувшись до Києва, пише товаришці про свою непережиту травму й каже: «Нічого мені не хочеться». Однак у цьому ж листі говорить і про нестримне, велике бажання — «таки справжнє, виразне бажання»! — «се поїхати до Вас на зелену Буковину» [95, с. 240]. Леся Українка дуже щира й прагне заспокоєння: «Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще нечуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала» [95, с. 240]. Уже за місяць, у квітні, вона їде до Львова, а звідти — до Чернівців. Поїздка, отже, є відрухом пережитої драми й водночас сублімацією пережитої в Мінську травми. Вона також фантазійна та «літературна» за своєю суттю.

Іще в січні 1900 року, тобто через якісь пів року після особистого знайомства з Кобилянською на Полтавщині, Леся Українка писала їй, що разом із сестрою планує вибратися «до Вас, на зелену Буковину». «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, аніж Парижської вистави, надто як начиталися Вашої “Некультурної”. Що то за пишне оповідання, ота “Некультурна”!» — не втримується вона [95, с. 180]. Лесі Українці подобаються змальовані в оповіданні карпатські пейзажі, вона зачарована гуцулкою, «емансипованою не по теорії, а за інстинктом».

Поїздка до Чернівців — довірлива й навіть інтимна. Леся Українка приїздить у місто 26 (13) квітня поїздом зі Львова, де кілька днів гостювала проїздом із Києва, і мешкає в родині Кобилянських. Це місце Ольга називає «санаторієм на Новім світі» [95, с. 250]. Гості подобається спокійний темп життя, її приймають тепло й сердечно, вона мешкає в одній кімнаті з подругою, але це не заважає: «з нею лехко жити». Лягають спати дуже рано, як там зведено, читають, розмовляють. Жінка багато часу проводить на свіжому повітрі: у садку чи прогулюючись містом. Околиця ідилічна: красуються близькі гори, видно всю «буковинську весну». Ольга «не дає ні шити, ні писати багато». У Лесі Українки розладнані нерви, апатія та істеричні напади, вона також потребує лікування, позаяк, здається, підхопила сухоти від хворого Мержинського. Отже, підтекстом зароджуваної близькості подруг є своєрідна терапія, яку обіцяють «зелені гори», щире спілкування й взаєморозуміння. Кобилянську в цей час вона сердечно називає «ідеальною товаришкою, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом» [95, с. 258]. А ще за терапію для її «циганської душі» править сама подорож. Іще в Києві вона дивується: «Се дивно: я втомлена розбита, а про те щось мене жене в світ, кудись так, де я не була ніколи, далі, далі, все далі… Я може й на Буковині не забарюсь, а ще куди небудь повіюсь, не знаю ще… Побачимо» [95, с. 240]. Вони з Ольгою планують їхати до Кімполунгу, в ті околиці, які описала у творах буковинська авторка. Леся Українка не проти провести літо в горах або на селі.

Приблизно тоді ж, коли Леся Українка вибирається на Буковину, Кобилянська переживає власну травму в стосунках з Осипом Маковеєм, якому здавна симпатизує. В одному з неопублікованих за життя творів, датованому орієнтовно 1902–1903 роками, вона досить відверто описала почуття до Маковея. «Хто може кому з того закид зробити, що любов має свої мрії? — зізнається Марія, головна героїня її оповідання “Доля”. — Її любов мала свої мрії. А, може, і він мав свої мрії. І він, і вона панували страшенно над собою. Так лячно, а заразом так залізно держали тую стіну між собою, що не раз приводила з собою таке мучливе мовчання. А, властиво, без причини, бо він знав, що вона його любить, а вона знала, що він її шанує і що прихильний їй» [49, с. 397]. Подібно до того, як це сталося в реальному житті у стосунках Кобилянської з Маковеєм, героїня оповідання написала професору, в якого була залюблена і якого ідеалізувала, листа, де виговорила всі свої почуття, а у відповідь дістала цілком ввічливу відповідь, що він загалом-то ніколи не думав ні з ким одружуватися. Отже, Марія, як і реальна Ольга, лишилася з «грубим і брутальним словом “накинулася”» — «прецінь, вона була жінка, а він мущина» [49, с. 401]. Про цю ситуацію знала Леся Українка, і ця тема часто зринає в листуванні товаришок.

Утрата близької людини для Лесі Українки, як і острах розриву з Маковеєм для Кобилянської, склали тло, на якому вироюється особлива довіра між жінками. Тут, у Чернівцях, виникає їхня близькість, народжуються довірчі бесіди про те, що дозволено жінці, й що — чоловікові, зринають приватно-інтимні називання «хтось» й «хтосічок», «когось біленького» і «когось чорненького», тут зав’язується щире спілкування, з’являються «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають одна в одної напади істерії. Ці масажні «паси» — погладжування, постукування, розтирання — Леся Українка передає графічно хвилястими лініями, рисками та крапками у своїх листах. «Ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом», — зізнається вона кузинці Аріадні [95, с. 263].

Перебування в Чернівцях повертає Лесі Українці сили й гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою «ведмедем») на «циганську музику», підписуються «хтось і ще хтось»: «Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-й на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде. До побачення» [95, с. 279].

Вони діляться творчими планами й читають одна одній свої твори, а Кобилянська навіть переписує для подруги чернетку народженої в Мінську драматичної поеми «Одержима» (Леся називає її в листуванні «Міріам», а також однією зі своїх «дітей»). Згодом Лариса Косач вибирається разом із Климентом Квіткою на води до Буркута й звідти пише товаришці, що їй бракує їхніх розмов («хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає»), що живе, відновлюючи сили, «як ростина»: «Живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, <…> Міріам ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульпторної теж не зачіпав» [95, с. 303] (ідеться про драматичну поему «У пущі», над якою письменниця працювала вже кілька років і про яку, очевидно, розповідала Кобилянській). Водночас Леся Українка підтримує Ольгу в момент сумнівів і розчарувань, запевняючи, що «розуміє когось і через те і жалує когось дуже і зовсім не жалує», бо впевнена, що та має силу ходити по «гострім камінні» й зможе перейти по ньому до «чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками» [95, с. 303]. Згадуючи, як несамовито Кобилянська писала свою новелу в останні дні перед виїздом із Чернівців, запевняє подругу, що коли хтось так може робити, то «хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку з неба і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато инших людей не знають» [95, с. 303].

Дружба цих жінок перейнята відвертістю й довірою. «Хтось когось дуже любить», — пише Леся Українка [95, с. 303]. Ідеться не лише про особливу форму стосунків між жінками, але й про взаємини з чоловіками, Осипом Маковеєм та Климентом Квіткою (з останнім вона сходиться ближче під час буковинської подорожі). Торкаючись взаємин Кобилянської з Маковеєм, Леся Українка в листі переконує подругу в тому, що немає ніякого приниження, коли жінка першою говорить про свої почуття до чоловіка, як це зробила Кобилянська. Лист, у якому Ольга фактично освідчилася й запропонувала себе за дружину Маковеєві, ймовірно, і був написаний під впливом щирих розмов із товаришкою. «Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? що посьмів виступити з етикети? що сказав одважне, щире слово? що вийшов з пассивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? що тут низького? чі він чий вік занапастив? Чі він когось одурив? чі він кого “каптував”? чі він собі “партию” вишукував?» — заспокоює Леся Українка подругу [95, с. 306–307]. Вона, очевидно, знає ситуацію в подробицях. Не отримуючи тривалий час відповіді від Маковея, Кобилянська відписує товаришці, і в листі картає себе за «неміч» і називає «подлою», а водночас почувається ображеною і хоче втекти до Відня, щоб там страждати. Леся Українка натомість переконує, що до Відня варто поїхати, але тільки не для страждання, а щоб дістати нові враження й інтереси. Вона з власного досвіду знає, що таке мужність, і тому навчає Кобилянську: «Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись» [95, с. 306]. «Хтось мусить мати одвагу до життя», бо нікого не втратив навіки, як вона сама, і «як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі ведмеді здадуться малими» [95, с. 307]. Окрім того, «квітка з папороті», як вона називає Кобилянську, занадто незвична рослина для всіх, а для людей буденних і прагматичних a la «ведмідь» — не зовсім зрозуміла.

У спілкуванні двох жінок складається особлива мова й особлива форма розмови, суголосна розмові «з душею своєю» й пов’язана з винятковою атмосферою довірливості та близького (навіть тілесного) контакту. Леся Українка зізнається, що звична мова, як «чорне по білому», нездатна передати почуття: у ній «нема тону, нема жесту, нема мовчання» [95, с. 307]. Такою була не лише мова щоденного спілкування, але й та традиція оповіді, яка домінувала в письменстві. У листуванні товаришок-літераторок натомість витворюється нова мова й народжується нове — жіноче — письмо, де слова зливаються з жестами, пов’язуються з тілесністю, вбирають мовчання, здобувають свій емоційний ритм і захоплюють усю істоту. Ідеться також про особливе спілкування й розуміння без слів, або «навіть мовчання у двох, сам на сам» [95, с. 346]. Ідеальною комунікацією стають напівінтимні розмови двох подруг. Леся Українка зізнається, що описати свої думки й почуття їй досить важко й буде «не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє» [95, с. 313]. «Хтось» дуже часто «про когось думав і хотів з кимсь говорити, — зізнається вона, — найбільше так, щоб сісти на-пів розібраним на чиєсь ліжко, як лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими искорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим…» [95, с. 313].

Питання про «жіночу культуру» стає досить актуальним, зокрема у зв’язку з поширенням феміністичного руху. Так, Ґеорґ Зіммель у статті «Жіноча культура» (1911) порушив питання про внесок жінок у культурну царину, оскільки, як він зауважує, об’єктивний зміст цієї галузі переважно асоціюється зі внеском чоловіків і має чоловічий характер. Зіммель дотримується есенціалістського уявлення про культурну спроможність статей, закорінену в природних властивостях. Чоловіки, на його думку, мають більшу схильність до об’єктивації своїх цілей і відділяють професійну діяльність від особистісного буття, натомість жінки не здатні до цілковитої об’єктивації своїх цілей, позбавлені персонального чуття. За словами німецького філософа, у жінок «периферія тісніше пов’язана з центром, частини більше відповідають цілому, ніж це властиво чоловічій натурі» [45, с. 237]. Відтак жінки звичайно сильніше повністю віддаються своєму захопленню чи заняттю. Зіммель прагне визначити ті сфери культури, де така властивість жінок могла б дати плоди, і називає, зокрема, мистецтво і вчителювання. Звичайно, таке уявлення про «жіночу культуру» є дискримінаційним, однак фактом лишається те, що присутність жінок у культурі та їхній внесок у культуру поволі стають предметом обговорення на початку XX століття. До того ж так звана суб’єктивність також визнається культурною цінністю в епоху, яку зазвичай називають модерною.

Власне, і персональна жіноча дружба, і художня творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської засвідчують актуальність і культуротворчу спроможність авторок-жінок. Уплітаючи чимало суб’єктивних і навіть інтимних моментів, переосмислюючи світові теми й сюжети, які зазвичай асоціювалися з «чоловічою» культурою, даючи право голосу жінці в історії та культурі, вони творять таку «жіночу культуру», яка виходить за межі біологічної, як твердив Зіммель, спроможності статей і постає культурним феноменом. Така формула «жіночої культури» виявляється суголосною високій культурі модернізму, зорієнтованій не лише на творення культурних об’єктів, але й на суб’єктивні цінності та розширення сфери індивідуальної та соціальної чуттєвості. Формула стосунків двох жінок існує в рамках інтимного особистого зв’язку, який можна назвати еротичним. У листах «хтось» зізнається, що «когось чорненького і дорогенького дуже цілує й пасами злегенька гладить»; «хтось і тепер і завжді однаково когось любить і хоче комусь “неба прихилити”», але листи не можуть передати, «як думає про когось, як любить когось» [95, с. 346]. Усе їхнє спілкування в цей час пронизане духовною близькістю і чуттєвістю. Леся, повернувшись до Києва, мріє бути разом із подругою: «Ліг би собі коло когось, наводив би на когось пасси, може б мало що говорив, а про те більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі» [95, с. 346].

Питання про таку форму «лесбійської фантазії» чи лесбійської любові двох подруг стосується не лише мови, але й тілесності. У листах Лесі Українки багато згадок про тілесні доторки й «паси», якими обмінюються подруги. «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…» — читаємо в листі від 1–2 січня 1902 року [95, с. 364]. Можна було б вважати ці згадки суто риторичними фігурами мовлення, однак варто пошукати ключі до таких висловів, наприклад, у творах Кобилянської. На жаль, за винятком кількох, послання її до Лесі Українки не збереглися. В усякому разі, Олена Пчілка, відгукуючись на листи співчуття від Кобилянської, писала через кілька місяців після смерті доньки: «Ваші палкі, гарячі слова співчуття й гіркого жалю за нещасливою Лесею діймають мене до глибини душі. Так, я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, а й любили її особисто. Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здавалось мені, що з перших днів особистої знайомості Ви обидві зійшлися близько надовше» [59, с. 281].

В автобіографічному оповіданні Кобилянської «Доля», розповідаючи про свої почуття до професора (прототипом якого, можливо, є Маковей), героїня Марія зізнається, що про них не казали вголос, між нею й коханим стало мовчання, однак і мовчання «багато говорило. Часом більше, ніж слова». Зокрема «промовляли» дотики. Отже, у мріях Марія уявно «пестила» професора: «Дуже несміливо. Він сидів у себе в хаті, щось писав. А вона прийшла потихенько-потихенько ззаду і діткнулася (се Morgenseele[54] робила) устами волоссячка його там, де воно на шию спадало і ковнірця дотикалося… Він усміхнувся, нічого не сказав медвідь, він був “gut”[55]» [49, с. 396]. Кобилянська у художніх творах не оминає еротичних фантазій, де тілесні доторки й почуття зливаються, і часто передає їх музичними сугестіями (як в оповіданнях «Impromptu phantasie» чи «Valse melancolique»[56]). Листування з Лесею Українкою, яка також називала її «поранковою душею» (Morgenseele), як і Марія свого професора, поєднує психологічну сугестію та еротику.

У листі Лесі Українки від 15 (2) серпня 1901 року живо відтворено гіпнотично-сугестивну атмосферу інтимних зустрічей і розмов із товаришкою: «А якби тепер тут був хтось тай ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч і слухали б, як вода шумить і дивились би, як зорі побиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. <…> чі хтось чує, як його хтось любить? хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чі образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь иншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тілько зробить пасси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки» [95, с. 307].

_{Климент Васильович Квітка, чоловік Лариси Косач (Лесі Українки)}

Перебравшись із Чернівців до Кімполунга, згодом перебуваючи на лікуванні в горах, Леся Українка поволі відживає й у листах до Кобилянської жартує та зізнається, що «тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох і втрьох» [95, с. 262]. У горах жінку супроводжує її новий товариш Климент Квітка — 21-річний студент юридичного факультету Київського університету, з яким вона познайомилася ще в Києві. Квітка вибирався на лікування до Швейцарії, однак затримався на Буковині. Їхнє спілкування викликає закиди з боку родини, і в листі до батька Леся досить роздратовано коментує: «Мені дуже дивно, що ти пишеш мені “не удерживай Квитку, пусть ѣдет в Швейцарію”. Коли се я кого удержую? і чого б я мала удержувать в даннім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там де я <…> Тілько ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, — я держусь у цій справі нейтрально, бо инакше не вмію. Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене, чі дбання про моє здоровья має називатись “вмѣшательством в наши семейные дѣла” — коли й так, то й порада твоя “їхати в Швейцарію” теж є “вмѣшательство”? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чі бути Квітці там де я, чі ні, — се мене ставить в фальшиве положення» [95, с. 291].

Братерське спілкування з Квіткою, однак, не є таким довірливим та інтимним, як із Кобилянською, і Леся прагне жіночого товариства. Вона пише, повертаючись із Буркута 6 вересня 1901 року: «Та й хочеться комусь із кимось про де-що по-щирости поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось тай ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [95, с. 313].

Дещо пізніше, уже після буковинської поїздки, Леся Українка писатиме Кобилянській, що не певна щодо «форми чи формули» їхньої близькості з Квіткою, але певна, що вони потрібні одне одному, і сподівається на розуміння подруги: «Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з “Квіточкою”, але тепер тримається ще ліпше і тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю» [96, с. 184].

Дізнавшись про шлюб Лесі Українки з Квіткою, Кобилянська вітає подругу й дякує за те, що «хтосічок любенький саме так, а не інакше, собі поступив, і є тепер п[анею] “Квіточкою”. Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любовію, і що її ніщо не може вбити». І додає: «Хтось аж знов починає вірити в “силу любові”» [61, с. 146, 147].

У листах літа 1901 року до Кобилянської Леся Українка щира перед подругою та водночас твереза, немов старша сестра, котра розраджує в хвилини сумнівів. Вона мовить про її особливий дар піднестися на вершини духу, подалі від юрби й буденщини, бо «хтось не з подлої маси скований, а з благородної» [95, с. 306]. «Все минеться, одна правда зостанеться», — заспокоює вона Кобилянську після того, як Маковей відповів, що їх можуть поєднувати лише дружні відносини й він не бачить її своєю дружиною. «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?» — втішає Леся Українка подругу [95, с. 307]. Так, розраджуючи, вона протиставляє буденне «щастя» тому, «чому нема назви в людській мові», апелюючи до особливої форми «вищого» за буденне щастя буття. Ідеться про новий тип людей — «вищих», чиє буття нагадує Заратустрине й позначене пориванням вверх, у безмежність, угору, «куди нетілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають»; там може бути холодно і самотньо, але стрінуться й «инші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї искри на всю Україну» [70, с. 57]. Так письменниця формулює ідею модерністської «високої» культури, зараховуючи свою товаришку і себе до її творців. Це той модус буття і та модель спілкування, що їх пізніше Леся Українка опоетизує в образі Мавки в «Лісовій пісні».

У «Лісовій пісні» побачимо й відгомін важливого для обох жінок мотиву честі-безчестя та «вільної» любові. Цілком природно, що минулого літа Мавка кохалася з Перелесником, і також природно, що вона перша запитує Лукаша «Чи гарна ж я тобі?», руйнуючи тим самим приписи традиційної моральної «скромності». Еротизмом перейнята вся перша частина «Лісової пісні»: тут про шлюб «солов’ї весільним співом дзвонять», а Лукаш, який «не любився ні з ким ще зроду», приймає Мавчині «любощі такі солодкі». З погляду ж традиційної моралі, яку уособлює Лукашева мати, Мавка «накинулася» хлопцеві — так розцінює жінка «вільність» лісовички. Природність і рівність стосунків жінки й чоловіка, що їх сповідує Мавка, зближують драму-феєрію з ідеєю жіночої свободи, яку практикували у власному житті обидві письменниці, а слово «накинулася» прямо відсилає до стосунків Кобилянської з Маковеєм.

«Іскра в серці», «огонь в душі» — ці фрази з листа Лесі Українки 1901 року до Кобилянської дістануть фінальне відлуння в Мавчиному зізнанні «Я в серці маю те, що не вмирає». Мавка загалом уособлює той ідеальний тип любові-як-розуміння, який склався в стосунках Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Саме любов, яка спрямована на відкриття «душі», символізована перетворенням Мавки на ідеальну сутність, де зникає тілесність, натомість народжується «душа». У процесі таких трансформацій виникає ідеальна форма спілкування — неопосередкована розмова споріднених «душ», що перетворюється на мовчання-розуміння, як у спілкуванні двох подруг. Така комунікативна утопія «Лісової пісні» — герменевтична, спрямована на повне взаємне розуміння-вслухання. Ця утопія має жіноче підложжя і, як у Платона, стає шляхом до пізнання вищого буття.

Так дружба-любов двох подруг сублімується в «Лісовій пісні», а образ Кобилянської відлунює в багатьох жіночих постатях письменниці: Кассандрі, Долорес, Йоганні, Хадіджі, Мавці. Естетична сублімація жіночої дружби й лесбійської любові є загалом прикметою епохи модернізму: подібно народжується «Орландо» Вірджинії Вулф, що відбиває її зв’язки з Вітою Секвілл-Вест, «Автобіографія Еліс Б. Токлас» Ґертруди Стайн, яка виростає з любовних стосунків із Еліс Токлас, чи «Повість про Сонічку» Марини Цвєтаєвої, що відсилає до її стосунків із Софією Голідей.

Основою ідеальної комунікації в листуванні подруг стає творення нової мови. Винайдення називань «хтось», «хтосічок», «хтось біленький» і «хтось чорненький» не означає лише інфантильність у їхніх стосунках. Так твориться інтимний жіночий дискурс, дестабілізується граматика й формується нова ідентичність, зокрема й гендерна. Жінки переборюють стереотипи, приміряють чоловічі ролі, витворюють власну фемінну форму спілкування, що є не чим іншим, як культурною моделлю існування. Вони також спростовують слова Ніцшевого Заратустри, що «ще не здатні жінки до дружби — вони й досі ще кішки й пташки. Або ж, у кращому разі, корови» [70, с. 57]. Так німецький філософ говорив про типові іпостасі жіночого існування — як вірної дружини, мрійливої дівчини й матері, яку він уподібнював до молочної годувальниці-корови.

Експеримент українських жінок-письменниць у творенні «вищої» культури цілком природний у контексті модерністської епохи та гендерних експериментів нової літератури. Вірджинія Вулф писала про гендерну інверсію статі в псевдобіографії «Орландо» (1928), де головний характер до тридцяти років ідентифікує себе як чоловіка, а після — як жінку. Тим самим вона дестабілізувала й перевертала традиційні в літературі уявлення про сталу ідентичність і суб’єктивність. Письменниця також зізнавалася, що прагнула змінити сам тип оповідання, підмінюючи акцію суб’єктивними мріяннями й тим стверджуючи інакший, ніж у текстах, написаних чоловіками-авторами, спосіб творення характеру.

Важливу роль відіграє в жіночій літературі й тема сексуальності. Ще до близького знайомства з Кобилянською у «Блакитній троянді» (1896) Леся Українка змалювала спробу героїні відмовитися від сексуальності та втекти в ідеальну рицарську любов «блакитної троянди». Кобилянська, зі свого боку, одну зі своїх іпостасей ототожнювала, зокрема в листах до Маковея, з невагомою і безстатевою «душею». Скидалося на те, що письменниця захищалася й навіть відмовлялася від фізіологічного потрактування дружби. Вона писала до Маковея: «Переймім (яко говорили ми собі з Лесею) на хвильку позу утомлених коней, а потім запалім собі теплом нашої душі ватру і гріймося. Як огріємось, полетимо високо-високо! Там не будем самі. Знайдем товаришів» [53, с. 490]. Ці слова не лише відтворюють фрази з листа Лесі Українки, якими та заспокоювала подругу: «Тяжке то слово: я можу все витримати, але нехай хтось скаже його собі, так як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить у гору, куди не тілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають <…>» [95, с. 306]. Вони також відсилають до платонічної концепції любові, нагадуючи про дружбу-любов і любовний порив, який у Платона порівнюється з кіньми та візничим, і говорять про піднесення «душі» до вищого буття, яке в інтерпретації Лесі Українки співвідноситься з пориванням ins Blau hinein, себто в невідомість.

На початку 1902 року листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською дещо втрачає інтимність і напруження, навіть пробивається певна незручність і штучність, коли Леся допитується: «Що ж там хтось дорогенький за новельку пише? Чом хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться» [95, с. 363]. Приблизно в цей час у листі до сестри вона розмірковує про природу любові й урешті-решт визнає, що «в кожному почутті єсть іще щось недослідиме, un je ne sais quoi[57] і то власне теє “щось” дає барву цілому почуттю» [95, с. 373]. Її думки все частіше звертаються до Квітки, а в стосунках із Кобилянською дедалі більше проявляється не так еротичний, як дружній настрій. Зрештою, листування подруг то стихає, то розгорається знову. У 1902 році, перебуваючи в Сан-Ремо, Леся Українка планує спільну подорож до Криму, а наступного року сама ненадовго приїздить у Чернівці.

Любовний епізод відходить у минуле, але резонування «душ» стане мотивом їхнього художнього діалогу у формі обміну новелами «Сліпець» — у варіантах Лесі Українки й Кобилянської. Навесні 1902 року Кобилянська напише нарис під такою назвою, і він засвідчить її глибоку тугу й одинокість. Можна відчитати в ньому й прямі відсилання до недавнього спільного побуту двох подруг. Зберігся авторський коментар до «Сліпця», де згадуються «добрі товаришки», що «мешкають на Новім світі, і мають в себе в городі добрі груші вліті!» [50, с. 347]. У нарисі йдеться про сліпця, що в лікарні перебував із «другим таким темним, як я».

«Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого.

— Ні, — каже він.

— А ти?

— І я ні.

По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?» — подумки звертався сліпець до товариша [52, с. 344]. Коли ж той залишає лікарню й виходить на волю, величезна туга й самотність огортають сліпця. Єдиним співрозмовником стає його власна «душа», і він поринає «в глибінь своєї душі»:

«Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки смутна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили» [52, с. 345].

Окрім дещо манірної символістської образності й теми самотності, прикметними в цьому самооголенні почуттів, є апеляція до «душі» й акт прощання з товаришем, що, імовірно, відсилає до певного розчарування й охолодження, яке з’являється в стосунках між подругами. Леся Українка, очевидно, відчувала це й перепрошувала в листах восени 1901 року, що «пише якось так блідо, апатично», турбувалася, чи хтось «не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за “подлого”». «Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче», — писала вона. Отримавши рукопис «Сліпця» від Кобилянської, вона не втримується й пише до пари свій нарис-pendant[58] «Сліпець» і надсилає його товаришці, засвідчуючи, що «хтось думає, що зрозумів» смисл послання. «Хоч ведмідь “Сліпця” не зрозумів, — пише вона, — то ще то не значить, аби й ніхто не міг зрозуміти. Хтось думає, що зрозумів, а як зрозумів, то видко з нарису-pendant, що тут приложений до листа» [95, с. 434–435]. Власне, ідеться про те, як розуміти текст, у якому зашифровано їхню близькість.

Як motto[59] до «Сліпця» Лесі Українки служать слова «Душі ніхто не бачить, а чує — не кожний» [91, с. 198]. У відповідь на однойменний образок Кобилянської письменниця надає слово одинокому хворому — тому товаришу, про якого згадує Ольга. Він не розуміє, є видющим чи сліпим, і, потрапивши до шпиталю, зустрічається там зі сліпою дитиною й сестрою милосердя. Зрештою зізнається, що спілкування з ними вилікувало його. Відгомони реальної історії прочитуються досить легко, зокрема апеляція як до самої Кобилянської, так і до «татарської дитини» — Євгенії Пігуляк, з якою вони подружилися в Чернівцях. «Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий…), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією», — зізнається ліричний герой [91, с. 196].

Головне навантаження, однак, мають не так постаті, як поняття «слухати» й «бачити». Дитина дивується: навіщо взагалі «дивитись», коли можна «слухати». Герой натомість знає, що «тільки слухати — для людини не досить» [91, с. 197]. Тихий голос і руки сестри милосердя дозволяють йому повірити, що можна бачити слухаючи, бо «тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки», якими вона торкалася очей, втишували біль і давали ілюзію, «ніби я “бачу” їх аж до самого дна душі» [91, с. 198]. Тема «очей» і «бачення» здобуде розвиток у драматичній поемі Лесі Українки «Кассандра».

Урешті-решт покинувши шпиталь, герой мріє про зустріч із сестрою. Хоче зійтися з нею, звільнити її від клопотів і віддати себе самого — як провідника й товариша. Мріє про те, що вони зможуть працювати й ніхто не буде вести їх: «…просто ми йдемо — сами, але поруч». «Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо с л у х а т и разом і розкажемо вголос, що ми д у м а є м о про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, як в мушлі шумить “душа океану”, і так ми будемо с л у х а т и д у ш у» [91, с. 199]. Так метафорично відтворює Леся Українка ту спільність душ і близькість, яка існувала між ними й дала обом щось вище за буденне «щастя». Обидві новели служать діалогом-резонансом, як мушля, що увібрала в себе «слухання-душі» — розуміння-суголосність, цю квінтесенцію філії-любові, яка складається в стосунках двох українських письменниць.

Варто зауважити, що десь у той час, коли вони обмінюються цими посланнями, Кобилянська зацікавлюється спіритизмом. Цей інтерес, імовірно, відбився й у її символістському образку. Леся Українка відраджує й застерігає подругу, що «хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, по правді, не любить». Вона визнає, що, спіритизм, коли досліджувати його серйозно й професійно, може послужитися для «нової психології, чи скоріш нейропатії», але в тій формі, у якій він поширюється, це радше «напів забавка, напів хороба, напів шарлатанерія» [95, с. 397]. Контрастним до «духів» спіритуалізму постане задум про хвору «духом» трагічну пророчицю Кассандру — цей особливий жіночий тип, який «все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже: “я знаю”, а тілько: “я бачу”, бо вона справді бачить те, що буде <…>» [96, с. 78]. Леся Українка повідомляє подругу про свій задум у березні 1903 року, вони обговорюють його під час другої зустрічі в Чернівцях, про «Кассандру» Кобилянська часто запитує в листах, бо авторка змушена вибачатися, що досі ніяк її не допише. Так само як і Мавка, образ Кассандри вбирає в себе чимало з характеру «чутливої мімози», якою Леся бачить Кобилянську.

Між 1906 і 1911 роком пролягає тривалий період мовчання між товаришками. У цей час помирає мати Кобилянської, яку Лариса називала святою Анною, сама Ольга хворіє і є частково паралізованою, а Леся переживає тяжкі періоди загострення хвороби, живе то на Кавказі, то в Єгипті. Але в лютому 1911 року, після тривалої перерви, вона пише до «любої, дорогої товаришки»: «Я так винна проти Вас за своє мовчання, вже не знаю, чи смію тепер писати. Напишіть, чи не буде Вам прикро тепера мати від мене листа» [96, с. 508]. Листи йдуть не часто, але емоційна атмосфера відновлюється, і Леся Українка просить в одному з передостанніх послань до подруги в січні 1913 року: «Нехай хтось комусь напише, бо хтось тай ще хтось die gehoren zusammen[60]. Хтось когось любить» [96, с. 628]. Згадки зринають після прочитання повісті Кобилянської «Через кладку», що містить чимало автобіографічних моментів із життя авторки. Леся Українка зізнається, що не може сприймати її об’єктивно, бо для неї вона «немов шматок життя ще непережитого», але знаного з минулого. Такою була згадка про «білу мрію» — дружбу-любов. Читаючи, «переживала “білу мрію” так виразно», — звіряється вона щиро [96, с. 664], а водночас визнає, що літературне оброблення теми їй прикре, «все одно, як колиб я побачила раптом голову клясичної статуї на тілі моєї сестри, замість неклясичного та любого, рідного обличчя» [96, с. 664].

Ще одним твором, який стає дзеркалом стосунків і характерів обох жінок, є «Камінний господар». Так сталося, що про нього йдеться в останньому листі до Кобилянської, написаному подругою. Леся Українка виправдовується й виговорюється, як це робила не раз у листах до Кобилянської, а ще зізнається, що хотіла б зробити в «Камінному господареві» головною героїнею Долорес, а не Донну Анну. Саме Долорес є вільною від влади — цього камінного принципу, якому піддається й лицар Дон Жуан, і горда, свободолюбна Донна Анна. «Долорес ближча моїй душі, — зізнавалась авторка: — Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути, розпята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [96, с. 673]. Така Долорес — образ значною мірою автобіографічний, але це також дзеркало, у якому відбивається образ її дорогої та любої товаришки. Леся також мріє про їхню спільну подорож до Єгипту: «Прекрасно було б, якби хтось та ще хтось могли собі колись, узявши дагабію[61] податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь Люксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тілько мрія, бо хтось тепер може тілько — лежати (як сидить, то вже щастя), на морі, чи на суходолі, в Єгипті, чи де-инде, однаково…» [96, с. 672]. І водночас «Es lebe das Leben[62] — яке вже там кому суджено!» — додає вона.

Той тип жіночої дружби-кохання, який склався між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, подібний до лесбійського роману, а їхня духовна й емоційна інтимна близькість має еротичне забарвлення. Вони створили свою мову й свою «білу мрію». Однак невіддільною складовою такого жіночого роману є духовно-творча сублімація їхнього зв’язку — перетворення своєї близькості на образ і текст. Відгомони їхнього спілкування звучать у текстах обох письменниць. Цей союз є своєрідною формою самозахисту жінок у патріархальному світі, де домінують структури чоловічої культури й чоловічої свідомості. Жіноче кохання виявляється також вибудовуванням особливого інтимного поля культури, де поєднуються почуття, гра й мова.

Одні й ті самі вислови фігурують в обох письменниць, перегукуючись і резонуючи між собою. Леся Українка не раз називає подругу «квіткою папороті», але цим ім’ям не раз називала себе й сама Кобилянська. В одному з неопублікованих творів, написаному, очевидно, у часи тісного товаришування з Лесею, близька до автобіографічної героїня зізнається: «Я той цвіт папороті», і «цвіт папороті не цвіте для широкої товпи, що шукає червоної пересиченої барви і любується нею. Цвіт папороті цвіте о тихій півночі, і лиш для тих, що мовчати вміють» [51, с. 348]. Дружба-кохання Кобилянської та Лесі Українки дали шанс товаришкам випробувати свою чуттєвість, знайти спільну мову символів, натяків і умовчувань, витворити ідеального бесідника й перетворити своє життя на культурно-естетичний акт. У цьому плані вони обидві виявилися яскравими представницями епохи fin de siècle.

Що ж символізує в нашій культурі лесбійський епізод Лесі Українки та Ольги Кобилянської — цей «небувалий ще в українській мові літературний факт кохання двох жінок, “хтося біленького” та “хтося чорненького”», як через якісь пів століття назвав цей випадок Ігор Костецький [56, с. 149]? Соломія Павличко побачила в їхніх листах «лесбійську фантазію» і «мрію про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою» [73, с. 86]. Найрадикальніший український критик-модерніст прочитав у цій історії травму всієї модерної української літератури, яка могла бути «інакшою». Ішлося про нереалізованість нового стилю, богемного літературного побуту й нової літератури. Він побачив у Кобилянській поверховість та «неймовірну, просто мімозну перечуленість», а в Лесі Українці — острах проявити свою небуденну індивідуальність і стати «дієвою особою великого життєвого театру» [56, с. 148]. Адже їхня любов лишилася літературним актом, вона розпочалася літературно й сублімувалася текстологічно, не вийшовши в публічне життя, ставши прихованою історією. Хоча ця історія могла б бути гарантією «інакшої» української літератури. Адже, як проникливо зауважив Костецький, «чисто літературна “нижня” свідомість Кобилянської накопичила досить матеріалу, з якого вийшло б щось видатне, для всіх цікаве й важливе» [56, с. 153]. А коли б Леся Українка «усім огромом свого мовного світовідчування» відтворила «свої взаємини з дядьком, Михайлом Драгомановим, своє співжиття з умираючим Сергієм Мержинським, своє співіснування з Ольгою Кобилянською…», усе було б інакше в українській літературі [56, с. 148–149].

На цій основі Костецький виніс присуд: ця історія лише ствердила українську літературу як «німу для інших», зрозумілу лише для «домашнього вжитку». Знаком цього, на його думку, стало фото двох жінок, зроблене в Чернівцях 1901 року, яке говорить лише те, щоб нічого не сказати. На ньому двох убраних у темне жінок зафіксовано «у гранично вимушених позах», без жодного враження «ні про їхні дійсні стосунки, ні про їхнє відношення до літератури» [56, с. 144]. Костецькому бракувало модерністської ролі й відвертості в жінок. Іншими словами, історія могла б бути скандальною, не «німою». Та все ж і листування, і навіть фото подруг промовляють достатньо для того, щоб цей епізод жіночого кохання Лесі Українки й Ольги Кобилянської став частиною культури, стилю й літературного побуту українського письменства на самому вступі до нового XX століття.

Згадуючи про свої стосунки з Мержинським, в одному з листів Лариса Косач зізнавалася, що чула не раз, як таку дружбу називали ламанням, самообманом, у кращому разі «ненормальністю». «Впрочем, “особенная” — это, пожалуй, недалеко от “ненормальной”, но это меня не смущает, — писала вона. — <…>, а мне самой кажется, что если эта “ненормальность” никому не причинила зла и страданий (болѣезнь и смерть измучили меня, а не самое чувство которое давало только счастье нам обоим), то она не заслуживает отрицательнаго отношения. Мнѣ всегда казалось, что это лучшее чуство, на какое я способна, и я не стала бы подавлять его в себе, если бы оно явилось в другой раз»[63] [95, с. 418]. Такою «особливою», «ненормальною» була і її дружба з Ольгою Кобилянською, що принесла їм обом щастя розуміння й пориви творчого безумства.