— Засинай. Ну чого ти вовтузишся? Лягай уже на бочок і заплющуй очі. Чого ти дивишся на мене так, сонечку? Нам рано прокидатися, уже давно треба спати.
— Мамусю, а розкажи мене про тата.
— Ще раз розповісти про нашого тата?
— Так. Про те, який він.
— І тоді ти заснеш?
— Обіцяю. А тато мені насниться.
— Добре, люба.
— Мамусю, я вже заплющую очі та слухаю.
— Так, сонечку.
— Мамо, а чого ти мовчиш?
— Може, краще я розкажу тобі казку?
— Але ж ти обіцяла мені — про тата. Ти пообіцяла!
— Так, сонечку, я обіцяла, але мені трохи важко. Давай я погладжу тобі спинку.
— Добре.
— Чого ти зітхаєш, чого? Хочеш почути про тата?
— Хочу.
— А давай-но я розповім тобі казку, а в ній буде тато.
— Тато в казці?!
— Так, але тільки ми з тобою знатимемо, що це тато.
— Цікаво. А всі решта не зрозуміють?
— Усі решта подумають, що це просто якийсь собі чоловік.
— Тож тільки ми з тобою будемо знати, що то наш тато?
— Так. Ти, я і він.
— Мамо!
— Що, сонечку?
— Хочу тебе про щось попросити.
— Так, мишенятко.
— Мені хотілось би також побувати там, у тій казці.
— Гаразд, там будеш і ти, разом із татом. А зараз ти заплющиш оченята, я їх тобі поцілую і почну розповідати казку.
— Добре, я вже заплющую очі — так мені набагато краще уявляти. Мамо, а можна, щоб у цій казці тато розповідав мені свою казку?
— Нічого собі! Та це вже буде казка в казці.
— Так, казка в казці! Добре я придумала?
— Так, сонечку, ти гарно придумала! Хоча це складно, мамі треба трішки подумати.
— Мамо!
— Що ще, Маринко?
— Розповідай мені, будь ласка, так, щоб ця казка не закінчувалася. Добре? Нехай уві сні я побачу продовження.