Лише секунда

Казка про крамницю бажань

Високі хвилі з гуркотом розбивалися об скелястий берег. Тисячі дрібних бризок підхоплював вітер і закру­чував у стрімкому веселому танці. Що далі від берега, то спокійнішим був той танок, аж зрештою бризки плавно опускалися на бруківку і стіни будинків прибережного містечка. Потрапляючи на обличчя перехожих, краплини змушували людей мружитись і, висихаючи під променями сонця, залишали на губах солонкуватий слід.

Вінслоу було тихим провінційним містечком. Місцевий магістрат нещодавно зафіксував, що населення Вінслоу перевищило чотири тисячі мешканців. Мер міста у своєму виступі не забув із гордістю відзначити це як найбільш значущу подію минулого року. Неквапність Вінслоу була такою, що час, здавалося, заглядав сюди вдвічі рідше, ніж деінде. Місцеві чоловіки промишляли переважно риболовлею, виходячи на своїх суденцях в протоку Святого Георга. Жінки поралися по господарству, а кожну вільну хвилинку збиралися, щоб обговорити останні події. Та події як такі траплялися так рідко, що чиясь нова сукня або незначна сварка виявлялися для Вінслоу тривалообговорюваними сенсаціями.

І все ж один цілком визначний випадок стався саме тут, у цьому маленькому містечку. Втім, не варто запитувати про цю подію у місцевих жителів — вони лише здивовано чи загадково кивають, знизують плечима, розводять руками...

Той теплий червневий день тішив сонячною погодою. Піднявшись на один із пагорбів біля міста, можна було милуватися бірюзовим морем, на якому іграшковими фігурками застигли рибальські суденця. А повернувшись у протилежний від моря бік, можна було виявити чорну крапку, що рухалася у напрямку міста.

Тримаючись тонкої лінії дороги, яка огинала зелені пагорби, буркотів двигуном і посмиками просувався до центру Вінслоу автомобіль. Це була знаменита модель T, найкращий сучасний автомобіль, улюблене дитя великого і могутнього Генрі Форда. Будь-яке авто, що з’являлося у Вінслоу, сприймалося як надзвичайна подія. Що й казати про модель Т! Здійнявши хмари куряви і розполохавши курей, які походжали дорогою, автомобіль зупинився неподалік від центральної площі. Двигун ревнув наостанок, машина сіпнулася і завмерла. Із неї вийшов чоловік років тридцяти п’яти.

Ми будемо називати його Незнайомцем.

Він роззирнувся, ніби дивуючись із того, що потрапив сюди. Незнайомець стенув плечима, поправив на голові капелюха і двічі стукнув носком лівого черевика об кам’яну бруківку, ніби переконуючись в її справжності. Виконавши цей ритуал, він зустрівся поглядом з місіс Ріккерлі, яка з цікавістю оглядала нову для міста фігуру. Погляд жінки був настільки пронизливим, що ставало зрозуміло: інформацію зафіксовано до найдрібніших деталей і головну тему розмов для найближчих вечорів визначено однозначно.

На центральній площі Вінслоу розмістилися всі його громадські заклади: магістрат, банк, пошта, цирульня, крамниці. Незнайомець попрямував до банку, неспішним впевненим поглядом оцінюючи містечко і не знаходячи нічого суттєвого. Та пройшовши повз магістрат і ци­рульню, він несподівано побачив дещо, чого спершу не помічав. Здавалося, тут мала би бути якась крамничка, але жодна вивіска не позначала її, а крізь запорошене скло не виднілося полиць для товару, а отже — не зрозумілий був і рід діяльності цього закладу. Незнайомець повагався кілька секунд, а потім упевнено ступив у відчинені двері.

Усередині на нього чекала приємна півтемрява. Яскраві промені літнього дня ніби не могли пробратися сюди. Така різка зміна освітлення виявилася несподіваною для очей, і якусь мить Незнайомець не міг намацати поглядом предмети навколо себе. Але поступово очі звикали до сутіні, щільні потоки повітря прозорішали, і приміщення, в яке він увійшов, наповнювалося змістом. Невелика кімната, розділена навпіл темною дерев’яною перегородкою. Стіни пофарбовано в світло-коричневий колір. Дерев’яна підлога глухим звуком відлунювала кроки. Навпроти входу на стіні висів великий старий годинник. Схоже, він не працював: мала стрілка подолала цифру шість, а велика зробила рівно чверть повного обороту. Великий пухнастий білий кіт дрімав на краю прилавка, підібгавши під себе передні лапи. Коли Незнайомець увійшов, кіт ледь помітно здригнувся від звуку його ходи, ніби до нього докотилася хвиля повітря, піднята ходою Незнайомця, злегка підвів голову і розплющив вузенькою шпаринкою праве око. Ліве залишалося заплющеним. Не виявивши нічого гідного уваги, кіт знову поринув у дрімоту. З-за прилавка визирали тьмяні промені теплого жовтуватого електричного світла. Незнайомець зробив два кроки до них.

Прилавок виявився досить високим. Лише набли­зившись, Незнайомець побачив, що за ним стояв чорний письмовий стіл. За столом на чорному стільці сидів літній чоловік, вбраний у сірий вовняний костюм, занадто жаркий для літньої погоди, але доречний для прохолоди цього приміщення. Сиве волосся зачесане назад,окуляри з великими скельцями зсунуті на кінчик носа. Чоловік зосереджено читав якусь товсту книжку, водячи вказів­ним пальцем по сторінці. Раптом він зупинився, зітхнув, закрив книжку, поклав її на стіл і підвів очі на Незнайомця.

— Доброго дня! — привітався Незнайомець.

— Добрий день, — вимовивши останнє слово з дещо запитальною інтонацією, відповів чоловік.

— Вирішив зайти подивитися, що тут у вас, — із ввіч­ливою посмішкою продовжував Незнайомець.

— Тут у нас крамниця, — сказав чоловік і, трохи вага­ючись, продовжив:— Її заснував мій прадід Джордж Кедді, і відтоді це родинна справа. Мене назвали на честь прадіда Джорджем, і я працюю тут продавцем.

Незнайомець мимоволі розсміявся.

— Я не бачу у вас тут тканин, тож ви, напевно, не шиєте одягу. Тут не пахне свіжим хлібом, овочі не розкладені у кошиках. Тут, очевидно, не продають церковне начиння. Я не відчуваю запаху шоколаду і не бачу діточок, які заглядають у вікна і розглядають привабні цукерки. Тут взагалі немає нічого! А ви працюєте тут продавцем. Що ж ви продаєте?

Джордж Кедді зняв окуляри, покрутив їх у руках, уважно дивлячись на Незнайомця, а потім поклав на книжку на столі.

— Я — продавець бажань.

— Продавець бажань? — Незнайомець здивовано звів брови і голосно розсміявся.

Відсміявшись, він пильно подивився на продавця, очікуючи на спростування. Але той дивився на нього ціл­ком серйозно.

— І як йдуть справи? — поцікавився Незнайомець.

— Непогано, але, схоже, скоро доведеться згортати справу.

— Чому ж?

— Розумієте, — зітхнув продавець. — Це виключно родинна справа. Так заповідав мій прадід. Однак її більше нікому продовжувати.

Незнайомець помовчав деякий час, а потім повів далі:

— І все ж, я не розумію, як це працює?

— Усе надзвичайно просто. Ви загадуєте бажання, розраховуєтесь із продавцем — і отримуєте виконання свого бажання. Усе так само, як у звичайній крамниці.

Незнайомець не сприйняв ці слова серйозно і чекав якогось підступу. Однак ситуація його цікавила, тож він оперся на прилавок, зняв капелюха і поклав його поруч, потім присунувся ближче до продавця.

— І де ж ваші покупці?

— Розумієте, є певні правила, — відповів Джордж. — Річ у тім, що одна людина може придбати лише одне бажання. Після цього за жодних обставин вона не зможе звернутися сюди. Проте це бажання здійсниться обов’язково. Усі жителі містечка вже скористалися своїм правом, а інші люди, як розумієте, потрапляють до нас нечасто.

— Але я не розумію, — трохи роздратовано відповів Незнайомець. — Я не помітив у вашому містечку нічого незвичайного. Так, воно виглядає дещо старомодно. Таке враження, ніби я здійснив подорож у часі. Або сам час зупинився тут перепочити та вирішив залишитися. І все ж ваше місто виглядає буденним і геть не схожим на таке, де люди мають можливість виконати будь-яке своє бажання. Як так могло статися?!

— Розумієте, як виявилося, з бажаннями відбуваються дивні речі, — зітхнув Джордж Кедді. — Часто люди за­га­дують те, що для них важливо сьогодні. А потім виявляється, що вони цілком можуть обійтися без цього. Тоді їхні бажання припадають порохом в коморах і на горищах. А ще бувало таке, що містер Адамс захотів собі великий гарний будинок, а після цього містер Сміт вирішив, що хоче, аби у містера Адамса такого будинку не було. Так обидва отримали свої бажання, але в підсумку нічого не змінилося. Буває, що покупці приходять сваритися, вимагають заміни свого бажання, посилаючись на законодавство, яке дає їм таке право, якщо товар не підійшов. Проте ми працюємо за встановленими правилами, інакше не можемо. Одна людина отримує тут лише одне бажання.

— Що ж, — посміхнувся Незнайомець. — То спробую і я.

— Ви вже визначилися з бажанням? — уточнив прода­вець.

Незнайомець замислився. На його обличчі проступила нерішучість. Схоже, вибрати йому було нелегко.

Тієї миті до крамниці забігла дівчинка років восьми. Біляві кучері весело розлетілися навколо рум’яного личка. З-під червоної сукенки визирали гострі колінка. Вона дзвінко розсміялася, підняла ногу і поправила ремінець на білій сандалі, стрибаючи на одній нозі.

— Вітаю, дядю Джордже! — голосно вигукнула вона, потім перевела погляд на Незнайомця, зніяковіла і повторила вже трохи тихіше і йому:

— Вітаю вас!

— Привіт, Мюренн! — відповів продавець.

— А діти також можуть придбати бажання? — поці­кавився Незнайомець.

— Ні, — відповів продавець. — Ми не продаємо бажань дітям до повноліття. Вважаємо, що вони ще не готові до таких серйозних справ. Утім, діти виростають і стають моїми новими покупцями.

— Так, а у дорослих це виходить значно краще, — зауважив із сарказмом Незнайомець, міркуючи про своє власне бажання.

Дівчинка підбігла до кота, який дрімав на прилавку, дмухнула йому на ніс і потріпала за вухо. Білий кіт невдо­волено поморщився, розплющив очі, неохоче підвівся і зістрибнув на підлогу за прилавком. Тоді увага дівчинки зосередилася на капелюсі. Вона захоплено оглянула його, потім перевела погляд на Незнайомця і сказала:

— Хотіла б я погратися таким капелюхом.

— А я б із радістю побавився з цим найгарнішим у світі котом. Хоча він такий свавільний! Та нехай таким і лишається, — посміхнувся їй у відповідь Незнайомець.

— А у вас є дитинка?

— Так. Донечка, така сама кучерява, як і ти.

Мюренн посміхнулася йому, при цьому на її щоках з’явилися милі потішні ямочки, і вибігла з крамниці. Незнайомець розсміявся і підійшов до вікна, але дівчинка вже десь щезла. Вулиця з вікна крамниці здавалася темно-бузковою.

Незнайомець повернувся до прилавка і виявив, що продавця бажань немає. Озирнувся, але не знайшов іншого виходу, крізь який продавець міг би залишити приміщення. Перехилився через стійку і подивився вниз. Потім уважно пройшов поглядом весь простір невеликої кімнати, намагаючись привести думки до ладу і згадуючи недавній діалог з Джорджем Кедді. Вслухаючись у тишу, він чекав. У пам’яті виринали постаті дивного продавця і безтурботної дівчинки.

Незнайомець подивився на стіл. Жовтаве світло лампи лилося на книжку й окуляри, які лежали на ній. Знизавши плечима, Незнайомець зайшов за прилавок і ступив до стола. Він акуратно переклав окуляри на стіл до красивої золотистої ручки поряд із чорнильницею і взяв книжку. Вона була товста важка і приємна на дотик, без жодних написів на обкладинці бордового кольору. Незнайомець навмання відкрив її та глянув на сторінки. Вони були м’якими і жовтуватими, приємно пахнули.

Але ці сторінки були порожніми. Незнайомець перегорнув одну, потім кілька, потім кількадесят. Жодних сум­нівів не залишалося — книжка не містила в собі ані слова. Білий кіт підійшов до Незнайомця, потерся сво­їм боком об ногу, витягуючи задні лапи і ледь чутно муркотячи.

Незнайомець залишив книжку розкритою на столі, присів і погладив кота. Той провів пухнастою головою по долоні, відійшов убік і сів, скоса поглядаючи на Незнайомця. Жовтаві промені світла від лампи падали на них згори. Велика безформна тінь чоловіка з’єдналася з маленькою витонченою тінню кота.

Незнайомець підвівся й повернувся до стола. Потри­вожена його рухом сторінка розкритої книжки почала повільно рухатися, застигла на мить вертикально, а потім вигнулась у протилежний бік. Чоловік допоміг їй закінчити свій шлях, розгладив долонею, потім вмочив ручку в каламар, дав стекти краплі чорнила з кінчика пера і зробив запис впевненими замашними літерами. Тоді подмухав на нього, допомагаючи чорнилу висохнути, закрив книжку, акуратно поклав її на те місце, звідки брав, а потім, подумавши, повернув на неї і окуляри.

Вийшов з-за прилавка, забрав свій капелюх і попря­мував до виходу.

Зробивши крок на вулицю, на мить осліпнув від яскравого сонця і заплющив очі.

За секунду розплющив, і центральна площа Вінслоу стала поступово набувати своїх колишніх обрисів. Спер­шу Незнайомець ніби зібрався продовжити свій шлях містечком, але зупинився, подумав і повернувся до машини.

Місіс Ріккерлі бачила, як незнайомий чоловік вийшов із крамнички, зупинився на хвилинку, роздумуючи, а потім підійшов до своєї новенької витонченої американської машини. Він подивився кудись униз і відчинив задні дверцята. Їй не було видно, що він робить там, з проти­лежного боку машини. Незнайомець нахилився, повністю сховавшись за автомобілем, потім випростався. Його обличчя осяяла посмішка. Обійшовши машину, він постав перед місіс Ріккерлі в повен зріст, повернувся до неї, широко доброзичливо усміхнувся і привітався кивком. Потім сів у машину, відкинувся на м’яке сидіння, зняв із себе капелюх і поклав поруч. Двигун шумно завівся — і автомобіль рушив у напрямку, звідки приїхав.

Виїхавши із центру містечка, Незнайомець несподівано побачив Мюренн. У руках у дівчинки був чорний капелюх, саме такий, як у нього. З голосним сміхом вона підкидала капелюх догори, той крутився в повітрі та падав униз. Дівчинка ловила його на льоту і знову підкидала. Про­їхавши далі, Незнайомець поглянув у дзеркало заднього виду. Йому здалося, що він на мить побачив двох дітей, Мюренн і хлопчика її віку, які бігли, тримаючись за руки. Капелюха в руках Мюренн вже не було. Але цієї миті автомобіль підскочив, наїхавши на горбок, промінь сонця відбився в склі, засліпивши чоловіка на мить, — і картина у дзеркалі зникла.

Автомобіль виїхав із міста і попрямував дорогою, що петляла поміж зелених пагорбів. Вінслоу залишився позаду. Хмари білої дорожньої куряви здіймалися за машиною, застигали у повітрі, а потім повільно розчинялися.

Десь біля Вінслоу підпливав до берега рибальський човен. У містера Ріккерлі сьогодні був навдивовижу вдалий улов. Його задоволена посмішка губилася в густих вусах. Він уже уявляв, як буде вражена й здивована його дружина, як вона розповідатиме сусідам і рідним, який спритний і вправний у неї чоловік, і саме його удача буде найважливішою подією сьогоднішнього дня для всього міста.

На морі панував штиль. Хвилі неспішно накочувалися на скелі, нашіптуючи тиху мелодію.

Незнайомець подивився на свій годинник. Він пока­зував чверть на сьому. На задньому сидінні автомобіля, витягнувши передні лапи, дрімав пухнастий білий кіт.

Ховаючись у каптур від холодних поривів зимового вітру, я наближався до дверей будинку на вулиці Гого­лівській.

Взявшись за холодну металеву ручку, потягнув двері на себе. Замерзла пружина з гудінням піддалася, я ступив усередину.

Вітер лишився за спиною, я зробив глибокий вдих, відчув сирий запах старого під’їзду. Відпустив двері, які зі скрипом зачинилися, після чого декілька секунд нама­гався звикнути до темряви. Проте очі вперто не бажали знаходити обриси предметів навколо, тож, знявши з голови каптура, я рушив напомацки.

Коли повторюєш один шлях багато разів, тіло знає його вже краще, ніж очі, пам’ятає, якої висоти сходинки та скільки їх, де хитається плитка на підлозі й навіть як у цілковитій темряві з першого разу втрапити ключем у замковий отвір.

Та тут я був лише вп’яте чи ушосте в житті, тож дово­дилося вивчати простір, вмикаючи на повну потуж­ність усі органи чуттів: вдивлятися в темряву, обмацувати стіни, дослухатися до шурхотіння.

Складним був шлях з шести сходинок до першого сходового майданчика, де перегоріла лампочка. А вже далі досягало тьмяне світло з верхніх поверхів, полегшуючи дорогу. Дещо розслабившись, я неспішно рушив нагору, рахуючи дорогою сходинки. Отже, пройдено шість найтьмяніших на початку шляху.

Сім, вісім, дев’ять… На десятій сходинці недопалок… Одинадцять, дванадцять, тринадцять. Біля тринадцятої сходинки видряпане у фарбі стіни серце, пробите стрілою. Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, поворот….

Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять одна, двадцять дві. Ось на стіні написано назву рок-гурту і намальовано череп із кістками. Певно, на цей череп автору малюнку знадобилося чимало часу, його вибито у стіні дуже ретельно, сумлінно й охайно. Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, поворот.

Десять сходинок в один бік, потім десять в інший — і я на другому поверсі.

Потім іще десять вгору, поворот, тут треба обійти виставлену кимось у спільний коридор засмальцьовану газову плиту. Сорок чотири, сорок п’ять, сорок шість сходинок, поворот ліворуч, квартира номер п’ять.

Шукаю ключі в кишені куртки. Чую, як відчиняються й зачиняються двері внизу. Судячи із шурхотіння, той, хто зараз увійшов до під’їзду, так само, як і я, не надто з ним знайомий. Ті ж невпевнені кроки і обмацування простору. Не можу знайти ключа. П’ять, шість — він піднявся на перший поверх. Ключа ніде немає. Дев’ять, десять — дійшов до недопалка. Я розстібую куртку. П’ятнадцять, шістнадцять — поворот. Шукаю ключ у кишені штанів, потім пригадую, що міг покласти його у внутрішню кишеню піджака. Вдаряю пальцями по під­жаку й відчуваю маленький металевий предмет. Двад­цять п’ять, двадцять шість, поворот. Дістаю ключ із кишені і встромлюю в замковий отвір, перший оберт наштовхується на перешкоду, тож беруся лівою рукою за ручку та тягну двері на себе, одночасно провертаючи ключ. Два оберти ключа. Тридцять три, тридцять чотири. Ліве око вловлює чоловічу фігуру в темній куртці, схожій на мою. Але каптура він не зняв. Відкриваю двері й роблю крок уперед. Одна нога вже всередині квартири, друга — назовні. Тридцять п’ять, тридцять шість, поворот. Піднімає руку і знімає каптур. Якщо зараз повернуся до нього, потрібно привітатися й дочекатися його відповіді, а я хочу якнайшвидше потрапити всередину. Крок другою ногою. Тридцять дев’ять, сорок. Зачиняю двері. Сорок два, сорок три, сорок чотири. Прокручую замок. Сорок п’ять? Нічого не чую. Після того як замкнув двері з цього боку, рухи на сходах припинилися. Стою біля дверей, готуючись продовжити рахунок. Проте звуків більше немає. Намацую вимикач — в коридорі спалахує світло. Повертаюся і дивлюся перед собою. Я вдома.

Дім. Мені поки що важко називати це місце домом. Але я тут живу. Уже четвертий день. І якщо я кажу, що йду додому, а приходжу сюди, то, певно, це і є мій дім.

Коли мені сказали ціну на оренду квартири в цьому будинку, я спершу не повірив. Хіба таке можливо? Це ж майже центр міста, а за такою ціною квартиру і на око­лицях Троєщини треба іще пошукати.

— Там якісь проблеми? — спитав у ріелтора.

— Та дім, звісно, старий, одразу попереджаю, навіть дуже старий і давно потребує капітального ремонту, але місце дуже гарне, а ціна взагалі смішна.

— Я хочу оглянути цю квартиру.

— Гаразд, давайте оглянемо, — без особливого опти­мізму в голосі вимовив він.

Ми пішли туди ввечері. Напевно, він не хотів, щоб я роздивлявся зовнішні тріщини, якими були помережані стіни будинку, від чого здавалося, що він може розвалитися будь-якої миті. Коли увійшли до під’їзду, щось велике й живе швидко сховалося під сходами й зашаруділо, втікаючи своїми потаємними ходами до підвалу.

— Здається, це кіт, — невпевнено вимовляє ріелтор, переминаючись з ноги на ногу на місці, ніби сумніваючись, що я таки піду нагору до квартири.

— Так. Або ж щур, — байдуже повідомляю я та рушаю першим. — Ходімо, Костю.

— Та ні, кіт, — ріелтор все ще намагається заспокоїти мене або ж передовсім себе самого.

На кожному сходовому майданчику по дві квартири. Коли опиняюся між ними, думаю, що з обох боків на мене крізь дверні вічка дивляться очі потенційних сусідів.

Із кожним кроком нагору я все більше розумію, чому ціна така низька. Цей будинок уже давно мали би знести, зрівняти з землею, щоби звільнити місце для чогось нового й свіжого. Він схожий на старий людський організм, стоячи біля якого, лікар розводить руками, немов би кажучи: «Я можу полагодити щось одне, але тоді що буде із усім іншим?» А потім хитає головою на знак того, що нехай все йде своїм ладом, бо те, що має померти, помре.

Старенька, проте чистенька квартира не надто дружньо дивиться на мене старим паркетом, чудернацькими візерунками килима та білими стінами. Та я витримую цей погляд і кажу:

— Гаразд, я беру. Коли можна зустрітися з господарем?

Ріелтор Костя здригається, дивиться на мене, ніби вичікуючи, чи я не зайдуся реготом, адже ця квартира аж ніяк не відповідає моєму попередньому запиту, та не знайшовши навіть натяку на жарт, обережно відповідає:

— Тут така справа. Господар поїхав за кордон. Надовго. І доручив здати квартиру. Гроші треба класти на банківську картку.

— Нехай, — знизав плечима я. — А як йому телефонувати, якщо трапиться щось?

— Є телефон його племінника, свого він не залишив.

— Добре, хай буде так.

І ось тепер я тут живу. Перший тиждень на цьому місці.

Стягую з ноги лівий черевик, впираючись правою но­гою в його п’яту, а правий знімаю вже рукою. Проходжу в кімнату, звільняюся від куртки і кидаю її на стілець. Сідаю в крісло й витягую ноги. Знаходжу десь під собою пульт від телевізора і з силою тисну на верхню червону кнопку, знаючи, що треба, щоб вона увійшла глибоко, лише тоді телевізор включиться. Перемикаю канали, зупиняюся на випуску новин.

Накриваюся пледом і дивлюся в телеекран. Картинки змінюють одна одну. Після наших новин диктор переходить до міжнародних.

В Африці у Судані йде війна двох племен. Розма­льований білою і червоною фарбою темношкірий хлопець з довгим чорним волоссям дивиться на мене і посміхається. Він піднімає спис і трусить ним у повітрі. «Треба ж, у них досі є списи», — міркую я. Хлопець наближається. Напевно, підходить до кореспондента. Його великі нерівні білі зуби — все ближче до мене. Його губи рухаються. Який безстрашний кореспондент. Як дивно: здається, я відчуваю дихання того чорношкірого хлопця. Здається, я готовий запропонувати йому жувальну гумку, щоб у цьому диханні було щось знайоме, замість запаху сухої трави, м’яса диких тварин, засмажених на багатті, щоби замість запаху свободи і сексу почути звичний аромат гумки Orbit. Звідки цей запах? Його губи шепочуть щось. Якесь слово. Він повторює одне й те ж саме слово. Я намагаюся читати по губах. Але звуку немає. Що ж він каже?

— Andre, — раптом чую це абсолютно чітко. — Андре... Андре...

Він заклично махає мені рукою, а я боюся поворух­нутися. Потім все ж простягаю вперед руку, і він торкається її. Чорні вологі слизькі пальці торкаються моєї руки.

Я стою на величезній площі-галявині. Зверху нещадно палить сонце, і це анітрохи не краще за наш сьогоднішній мороз. Моє чоло вкривається потом.

— Андре!

Я не знаю, що це за мова, але все розумію.

— Сьогодні наша остання битва, найголовніша, я такий щасливий, що ти з нами.

Озирнувшись на всі боки, бачу, що з обох сторін площі стоять войовничо налаштовані люди. А ми перебуваємо в самому центрі. Вони дивляться на нас і кричать. Я від­чуваю, що зараз від мого рішення багато залежить. Чи братиму участь у цій сутичці? У цій війні.

— Де наші? — запитую я його.

Він махає рукою в бік натовпу.

— Зараз почнеться битва, — говорить він. — Я готовий пожертвувати життям заради нашої перемоги.

Він на мить робиться серйозним, але потім знову розпливається в посмішці. Я раптом розумію, що його обличчя розмальовано русалками-танцівницями. Чому русалки? Вони посміхаються разом із ним. Що ширша його посмішка, що більше зморшок в куточках очей, то веселіші русалки. Вони регочуть і крутять хвостами.

— Я з тобою, — кажу впевнено.

Він сміється і починає якийсь дикий танець.

— Він із нами, — кричить він і підкидає списа. — Андре з нами.

Натовп з одного боку площі радісно здіймає списи. На іншому ж чується грізний гуркіт.

Він бере з землі іншого списа і подає мені. Я беру його, але почуваюся якось ніяково. Піт заливає мені очі. Тож кладу спис на землю, кажу йому: «Зараз!» і починаю роздягатися. Я роззуваюся, знімаю штани і сорочку, стягаю шкарпетки і залишаюся в одних трусах. Вони аб­солютно невдалі. Просто інші я не встиг випрати. А ці широкі, зі смішними мультиплікаційними тиграми. Такий відповідальний момент, а я в цих трусах!

Дивлюся на нього, а він широко посміхається. А раптом це через мої труси? Русалки на обличчі верескливо сміються, вигинаючи хвости. Чому я не виправ інші труси? Адже у мене були ті, що просто чорні, без усіляких дурних малюнків, такі доречні зараз. Мені здається, що вся площа сміється з мене. Я відчуваю, як червона фарба заливає моє обличчя. Я хапаюся за свій спис. Я ненавиджу їх. Я нена­виджу свої труси. Свої смішні труси. І я ненавиджу всіх, хто посміє сміятися над ними.

Нічого, доведеться провчити їх. Піднімаю спис над головою й видаю дикий звірячий крик. Я готовий битися! Я готовий до бою. Озираюся на хлопця, щоб сказати «Вперед!» — і завмираю. Він дивиться вниз. Дивиться на мої труси і сміється. І його русалки також.

Мене переповнює гнів. Я розмахуюся і б’ю у найбільш зухвалу, найгидкішу русалку, яка регоче з мене. Хочу поцілити в її жирний хвіст і влучаю. Кров заливає його обличчя, але він продовжує сміятися. І вона теж. Її хвіст б’ється в конвульсіях у ритмі її хихотіння.

Я ненавиджу їх усіх, я хочу, щоб сюди прилетіли американські бомбардувальники і розбомбили цей їхній маленький дикий світ, зрівняли із землею це містечко, цю площу, цей відсталий народець. Щоб вивітрилися звідси назавжди запахи смаженого м’яса і сухої трави. І щоби потім поставили сюди рекламний щит, на якому по-справжньому щасливі люди будуть пригощати один одного жуйкою Orbit.

Я хочу, щоб тут були хвилі піску, щоб холодний нічний вітер грав піщинками, щоб протяжна пісня пустелі звучала тонкою мелодією. І щоб тут стояв рекламний щит жувальної гумки Orbit.

Мене розбудив дзвінок мобільного. Я лежав під теплою ковдрою і думав, що в неділю зранку все одно не може бути невідкладних і важливих справ. Телефон вібрував секунд п’ятнадцять, потім той, хто телефонував, зрозумів, що відповіді не дочекається, — і звук припинився. Я за­плющив очі і поринув у роздуми, що сьогодні маю зробити. Телефон задеренчав знову. Що ж, інтерес до наполегливості того, хто телефонував, змусив мене під­вестися. Підійшовши до телефону, я побачив напис «Марина». Швидко розвів руки в сторони, відганяючи від себе різким рухом сон та ніби шукаючи у повітрі додаткову енергію, і натиснув кнопку приймання виклику.

— Що, розбудила? Просто потім я буду зайнята, а зараз у мене є годинка, щоби зустрітися з тобою. То що, змо­жеш? — на мене полився потік закликів до дій, до якого я не був готовий.

— Котра година? — запитав я

— Восьма.

— Так сьогодні ж неділя! — вдавано обурився я.

— То ти зможеш чи ні? Давно тебе не бачила, хотіла розповісти історію. Потім їду за місто. Можемо зустрітися о 8:30 в «Шоколадниці» на Саксаганського.

— Гаразд, пішов умиватися, — сказав я і натиснув кнопку відбою.

Ми з Мариною були знайомі не так вже й довго, трохи більше року. Та інколи мені здавалося, що я знав її завжди. А іноді — навпаки, ніби ми побачили одне одного не більше, ніж секунду тому.

У наших зустрічах склався певний ритуал. Вони завжди незаплановані: просто хтось із нас телефонує іншому та призначає час і місце. Зустрічі короткі, займають саме стільки часу, щоби лише хтось один зміг розповісти свою історію. І за цей час зустрічі ми маємо випити не менше трьох горнят кави. До третього горняти зустріч не закінчується.

Я, позіхаючи, поплентався до ванної. Відкрутив кран, з якого линув струмінь холодної води. Дивився якийсь час на воду, уявляючи, наскільки вона холодна, зробив глибокий вдих, гучний видих, затримав дихання, склав долоні човником і підставив під струмінь. Вода запінилася в долонях, обпекла їх холодом, я швидко нахилився і виплеснув її на обличчя. Подих перехопило, але тут головне — не зупинятися. Швидко повернув долоні під воду і вихлюпнув з них на обличчя другу порцію. І так іще п’ять разів. Подивився на себе в дзеркало. Так набагато краще: майже прокинувся. Зробив коротку руханку та пішов у душову кабінку під теплу воду — змити залишки сну.

Потім вимкнув воду, витягнув уперед ліву руку. Почекав, поки на середньому пальці збереться велика краплина води, впаде і розіб’ється на дрібні бризки, відкрив розсувні дверцята душової кабінки, виліз і витерся. Вийшовши з ванної, подивився на годинник. Восьма двадцять.

Пішов на кухню і вже збирався зварити каву, та згадав, що незабаром мене чекатимуть щонайменше три горнятка, і повернувся до кімнати. Натягнув шкарпетки, джинси та светр і пішов сушити голову феном. Під потоками теплого повітря волосся куйовдилося і стирчало в різні боки. О 8:35 уже натягував на себе черевики і, захопивши куртку, збігав сходами униз.

Стара плита, поворот, одягаю куртку, другий поверх, поворот, череп під рок-гуртом, застібаю замок аж до самої шиї, поворот, недопалок на десятій сходинці на місці, поворот, шість кроків сходами до виходу, відкриваю важкі металеві двері і натягую каптур.

Моя машина стоїть за десять метрів від будинку. Швидким кроком долаю їх, сідаю на тверде, холодне і скрипуче крісло, вставляю ключ у замок запалювання. Повернувши його, чекаю, поки кілька секунд двигун міркує, відвикнувши їздити, а потім заводиться.

Переїхавши сюди, думаю про те, що коли настане весна, на роботу ходитиму пішки, а мій Ford Mondeo чекатиме на мене біля будинку. Не чекаючи, доки двигун прогріється, вирулюю на дорогу. За хвилину чую вібрацію телефону в кишені.

— Ти з молоком будеш? — вона не питає, де я знаходжусь і коли буду.

— Так, тільки щоб молоко було гаряче та окремо, нехай не наливають його в каву, — кажу суворо.

— Міг би не уточнювати, — пирхає і кладе слухавку.

Рухатися центром Києва недільним ранком приємно: вулиці порожні, тож мій шлях забирає лише п’ять хвилин. Спустившись Володимирською, я паркую автомобіль на перетині із Саксаганського, переступаю через металевий парканчик і заходжу в кафе «Шоколадниця». Марина потягує тонку коричневу сигарету на диванчику на межі зон для курців та для тих, хто не палить. Побачивши мене, вона примружується і вказує долонею на горня, над яким підіймається пара.

Я йду до столика, беру горня і роблю маленький ковточок. Гіркувата рідина, пройшовши крізь моє горло, спускається стравоходом і досягає шлунка, змушуючи його стиснутися і випустити зворотний сигнал до мозку.

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — відповідає вона.

Я знімаю куртку, кидаю її на спинку стільця й сідаю навпроти Марини. Кладу в каву ложку цукру, додаю молока. Однотонна поверхня кави збурюється й перетворюється на нервово-нерівні круги, світло-коричневі та брудно-білі. Одним духом випиваю каву і кажу офіціантці, що проходить повз:

— Повторіть, будь ласка.

— З молоком? — уточнює вона.

— Так.

Марина гасить об попільничку свою сигарету — і приємний аромат її диму змінює затхлий сморід. Робить зі свого горнятка маленький ковток і питає:

— То що, готовий слухати?

— Давай, — удавано недбало відповідаю я, старанно приховуючи власну цікавість.