Лише секунда

Історія про справжню Снігурку

Мама повела мене в театр на ялинку. Я довго чекав цього, але коли ми прийшли, я трохи зніяковів. Навколо бігали незнайомі рожевощокі діти. Вони кричали й верещали, а мене всередині наче щось скувало. Тримало мене і не відпускало. Я підняв голову вгору, подивився на маму і зітхнув.

Ми пішли до гардероба. Там було мало місця і надто багато людей. Усі штовхалися і намагалися здати свої речі. Мама сказала, що потрібно зачекати, доки черга поменшає. Мені кортіло скоріше йти в зал, бо я переживав, що там вже все починається. Та ми стояли і чекали своєї черги.

Одяг приймала жінка з дуже білою шкірою і довгим світлим волоссям. Я подивився на неї — й одразу зрозумів, що це Снігуронька. Це було зрозуміло якось саме собою. Я одразу ж заспокоївся, адже не почнуть вони виставу без Снігуроньки. На гардеробницею ніхто не дивився: усі шуміли і сміялися, намагалися скоріше позбутися важких пальт, шуб і курток.

Нарешті мама потягнула мене за руку, і ми стали просуватися до Снігуроньки. Мама на ходу стягувала з мене пальто. І ось ми дісталися до стійки, за якою приймали одяг. Я звів очі й зустрівся зі Снігуркою поглядом. У неї була сліпучо біла шкіра. Снігуронька посміхнулася мені, а мама простягла їй наші пальта. Нас швидко відтіснили від стійки інші люди зі своїм одягом.

— Ходімо шукати наші місця, — сказала мама.

Ми пішли, я обернувся ще раз, але Снігуроньки вже не побачив.

А потім відбулася новорічна вистава. І там теж були Дід Мороз і Снігуронька. Але несправжні, я це відразу зрозумів. А в гардеробі нам повертала одяг вже інша жінка.

— А куди поділася попередня гардеробниця? — запитав я у мами.

— Здається, була ця ж, — сказала мама. — Тобі спо­доба­лася вистава?

А вже за кілька днів був Новий рік. Увечері я сидів перед телевізором і відчував, що не хочу рухатися. Тато підійшов і помацав мій лоб.

— Та в нього ж температура! — голосно промовив він так, щоби мама почула.

Вона примчала з кухні, доторкнулась губами до мого лоба — і одразу побігла за термометром.

Я сидів під пледом і дивився на картинки в телевізорі. У тілі відбувалося щось дивне, ніби хтось щось скручував усередині мене, але не знаходилося сил поворухнутися. Яскраве світло било в очі, а звуки навколо то пригасали, то ставали голоснішими.

— Потрібно обов’язково дочекатися Нового року, — вперто шепотів я собі. — Ось зараз тільки на секунду закрию очі, а потім знову розплющу.

Коли я розплющив очі, то спершу не міг втямити, чому так темно. Я лежав у своєму ліжку. Прислухався до звуків і зрозумів, що вся квартира занурилася в сон. Отже, Новий рік вже закінчився. Я вкрай засмутився. Хотілося плакати. От чому так? Адже я так чекав, коли настане той самий момент, коли голосно вистрілить пробка від шампанського, і дорослі закричать одне одному: «З Новим роком!» А бабуся піде відчиняти двері квартири, щоби впустити Новий рік. Чому не розбудили мене? Чому забули?

Я стиснув губи і схлипнув. І тут почув чийсь подих. Я повернув голову і побачив тонку незнайому постать, що сиділа на краю мого ліжка. Спершу я перелякався і збирався закричати і покликати батьків. Однак одразу зрозумів, що постать дивиться в бік вікна, і вона не зро­бить мені нічого поганого.

— Поглянь, — сказала вона, не обертаючись, — які прекрасні ці квіти.

Я глянув на вікно. Воно підсвічувалось з вулиці жовтуватим світлом ліхтаря. Хтось невидимий тонким пензлем вимальовував блискучі візерунки на склі. Диво­вижні білі квіти розцвітали за вікном.

Постать розвернулася до мене. Навіть у темряві я впізнав її.

— Ти ж Снігуронька? — обережно запитав її.

Вона посміхнулася і кивнула.

— А я пропустив Новий рік, — сумно зітхнув я. — А ти ще не полетіла далі?

— Затрималася ненадовго, — знову посміхнулася вона. —

Скоро полечу.

— Я захворів, а тато з мамою забули про мене.

— Ні, не забули, вони люблять тебе, просто ти захворів, і вони не хотіли тебе будити.

— Але я ж не встиг загадати своє бажання!

— А чого б тобі хотілося?

— Мені хочеться стати дорослим!

Снігуронька зітхнула, повернулася у бік вікна і сиділа так мовчки якийсь час. Потім обернулася до мене і посміхнулася. Я не бачив її обличчя виразно, тільки контур, але точно знав, що вона посміхається.

— Гаразд, — сказала Снігуронька. — А тепер тобі по­трібно поспати. Вранці тебе чекатимуть твої подарунки. Тож заплющуй очі, а я тобі буду снитися.

Я заплющив очі, і відчув, як вона поправляє моє ковдру. А потім наблизилася і поцілувала мене в чоло. Палючий холод скував моє тіло. Мені було і жарко, і холодно одночасно.

Я розплющив очі. Моє чоло торкалося холодної поверхні скла. З висоти п’ятого поверху відкривався вид на вулицю: неспішно переміщалися машини, люди йшли до продуктового супермаркету, темні вологі плями розпливлися асфальтом, голі сірі дерева заснули в очікуванні весни. Внизу стелився густий туман. За спиною монотонно стукали по клавіатурі комп’ютера чиїсь пальці.

Я відсунувся від вікна і потер рукою захололе чоло. Скоро Новий рік. Для мене він вже тридцять п’ятий. До свята залишилося кілька днів. Схоже, що і цей рік ми зу­стрі­немо без снігу, а мороз не малюватиме на склі хи­мер­­них візерунків.

І цей дивний невластивий зимі туман застеляє вулицю.

До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Він зупинився, і з нього почали виходити люди. А тролейбус усе стояв і не від’їжджав. Було видно, що там щось відбувається, наче вивантажують великі важкі речі. Нарешті тролейбус поїхав, а на зупинці залишилися люди з лопатами і сірими металевими візками на великих колесах.

Вони щось недовгий час обговорювали, перейшли дорогу і вишикувалися біля нашого офісу поруч із дорогими лімузинами VIP-стоянки. А потім взялися за роботу. Загрібали лопатами густий туман і складали його у візки.

Поступово туман розсіювався. Він раз за разом норовив вилізти з візків, але робочі прибивали його зверху лопатами.

І ось туману майже не залишилося. Лише окремі його клапті почіплялися за голі гілки кущів і бетонні бордюри. Робочі поклали лопати зверху на візки і повезли їх через дорогу до зупинки. Вони жваво розмовляли і сміялися. Повз них проходили люди й несли до офісу важкі білі пакети з супермаркету.

Один із робітників з візком зупинився, зняв із себе шапку, провів по лобі тильною стороною долоні, витираючи піт, і підвів голову. Він стояв далеко, але чо­мусь я був упевнений, що він дивиться на мене. Ми зустрілися поглядом, і я зрадів і посміхнувся. Він помахав мені рукою і кілька разів беззвучно вимовив якісь слова.

— З Новим роком! — пролунав у мене в голові незна­йомий голос.

До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Робочі почали завантажувати в нього візки. Поруч проїздили машини, пішоходи переходили дорогу. Нерухомо застигли сірі гілки дерев.

Тролейбус від’їхав і повіз із собою робітників. Я по­махав йому вслід рукою і беззвучно сказав:

— З Новим роком!

На склі залишався витягнутий в сторони овальний відбиток мого чола. Я заплющив очі і нахилився вперед.

Голову обдало холодним жаром.

Була ніч. Переді мною слалося снігове поле. Я йшов по ньому, а коли обернувся, то не побачив за собою слідів. Поруч зі мною повільно кружляла в танці дівчина з дивовижно білим обличчям.

До Нового року залишилися лічені дні.

Марина серйозно дивилася на мене, коли я закінчив говорити. Її погляд застиг, і я невпевнено прокашлявся:

— Це ніби все, — сказав я.

— Так, я зрозуміла, — тихо відповіла вона. — Я просто все ще там, поруч з цією танцівницею. У мене навіть руки замерзли. Спробуй.

Я доторкнувся до її руки своєю, але одразу відсмикнув. Вона була неприродно холодною. Простягнув свою руку знову і поклав зверху на її пальці. Мені здавалося, що вони поступово почали відігріватися. І нарешті я не відчував ані тепла, ані холоду. Схоже, наші пальці вже мали однакову температуру, і якби я заплющив очі, то не зміг би точно сказати, де закінчується моя рука і починається її.

Я подивився на свої пальці — і ситуація здалася мені незручною, тому я зніяковіло відсунув їх до себе і знову подивився в обличчя Марині. Воно залишалося так само серйозним.

— Колись і я розповім собі одну із своїх історій, — вимовила нарешті Марина.

Ямочки на щоках знову з’явилися. Вона посміхалася і чекала на мою реакцію.

— Розповідай, — сказав я і посміхнувся у відповідь.

Цієї миті з її сумки почувся дзвінок мобільного. Марина швидким рухом дістала його і сказала в слухавку:

— Алло, так, зараз їду, за півгодини буду. Так, бувай.

Натиснула кнопку відбою дзвінка і подивилася на дисплей.

— Ого, вже пів на дев’яту, — здивувалась вона. — Тому сьогодні вже ніяк. Якщо колись зустрінемось, то вже з мене історія. До речі, здається, я тобі нічогісінько щодо роботи не розповіла. Та пробач, мені потрібно бігти.

— То, може, справді наступного разу? — я з надією подивився на Марину та її реакцію.

Вона склала великий і вказівний палець кільцем, під­несла до ока і підморгнула.

Цієї миті до нас підійшов хлопець-офіціант, зібрав порожні чашки з-під третьої для кожного з нас порції кави і саркастично поцікавився:

— Повторити?

— Ні, — відповіла Марина і полізла в сумку у пошуках гаманця.

— Я заплачу, — сказав я.

Вона припинила пошуки і сказала:

— Гаразд, тоді я наступного разу пригощаю.

Закинула тонкі ручки сумки на плече і побігла до ви­ходу. Я хотів сказати щось наостанок, але лише злегка махнув рукою услід постаті, що віддалялася.

— Рахунок, будь ласка, — попрохав я офіціанта і глянув на годинник.

Хвилинна стрілка завмерла неподалік від цифри «шість». Ми проговорили понад півтори години, які про­летіли незвично швидко. Я розплатився за рахунком і окинув кав’ярню поглядом. Більшість столиків були зайняті. Розслаблені люди весело щебетали. Здається, всі вони прийшли вже після мене. Невідомі мені люди, з якими ми перетнулися в цій точці часу і простору.

Я вийшов на вулицю. Коли заходив до кав’ярні, місто тільки починало згасати разом із променями призахідного сонця, а тепер вже повністю занурилося у вечірній морок, заспокоїлося і розслаблено бурмотіло свою індустріальну лаунж-музику.

Зробивши кілька глибоких вдихів і наповнивши груди міським вечірнім смогом, я повернувся до свого звичного стану, попрямував до машини і рушив додому.

Натиснув кнопку дзвінка. Оля відкрила двері і уваж­но подивилась на мене. Мені здається, вона трохи здивувалася. Ніби у мене на обличчі щось було не так.

— Привіт, — сказав я і поцілував її в щоку.

— Привіт. Втомився? — запитала вона.

Я прислухався до свого стану і відповів:

— Ні.

— Це добре! — зраділа Оля.

— Напевно, адаптувався.

— Хочу запросити тебе на вечерю, — загадковим тоном сказала вона, почекала моєї реакції і після паузи продовжила. — У ресторан. Післязавтра.

— Ого! — здивувався я. — Скажеш, на честь чого?

— Ні-і, не зараз, — вона похитала головою. — Тільки післязавтра.

І дзвінко розсміялася. Її очі блищали маленькими іскорками.

— Може бути, це на честь... — почав було я, але вона легенько вдарила мене в груди маленьким кулачком:

— Мовчи, не вгадуй завчасно. Все одно не скажу.

Ми вечеряли, згадували якісь історії з минулого, я розповідав про свої робочі плани, але потім раптом подумав, а що ж це за історія, яку Марина не розповіла. Я задумався, згадуючи гіркуватий смак кави в кав’ярні й усміхнені ямочки на Марининих щоках.

— Щось пригадав? — поцікавилася Оля.

Я відкрив рота, щоби розповісти про зустріч з Мариною, але подумав, що зараз це не дуже до місця. І взагалі треба було б розповісти одразу, щойно прийшов. Тому так нічого і не сказав, переключився на іншу тему.

Вночі, коли ми вже лежали в ліжку і я майже занурився в сон, теплий м’який податливий подих доторкнувся до моєї шиї. Її м’яка грудь доторкнулася до руки і рушила вгору, досягнувши мого підборіддя. Губи обсипали мене легкими торканнями поцілунків, волосся лоскотало груди. Язик проводив тонку змієподібну вологу лінію, опускаючись усе нижче. Досягнувши мого пупка, ця змія зупинилася, ніби знайшовши жертву, і заходилася жалити його, покусуючи шкіру живота. Моє тіло напружилося і витягнулося, як стріла. Я гладив її волосся і пестив груди, перевертав її на живіт і залишав беззахисною і оголеною, сповнювався напругою і в шаленому стародавньому ритмі вирушав у дикий танець. У вухах пульсували зітхання і скрипи. Стогони зливалися воєдино з грізним звірячим гарчанням, доки нарешті я не відчув гостро кожну клітину свого тіла і доки не настав довгоочікуваний момент розслаблення.

Моє чоло вкрилося потом, я ледве рухав губами і важко дихав. Я відчував себе слабким і беззахисним, засинаючи на її плечі. І лише іноді, виходячи зі сну на частки секунди, гладив її шкіру своїми губами, ковзав по гладкому плечу і провалювався в сон.

Марина подзвонила наступного дня.

— Привіт, доброго ранку! — вона застала мене за розмовою з Борисом, моїм співробітником, який належав до тієї категорії людей, які, коли їх запитуєш «як справи», справді починають у подробицях розповідати, як у них справи. Тому я був радий показати Борі, що більше говорити не можу, показуючи телефон.

— Так, добрий ранок! — діловито відповів я, відходячи вбік.

— Не люблю залишатися в боргу, — сказала Марина. — Обіцяла, що з мене історія. Буду в обід у вашому районі. Може, вип’ємо кави?

— Із задоволенням, — зрадів я.

Ми обмінялися ще кількома фразами, і я повернувся до роботи. Сьогодні історія від Марини, а завтра розгадка від Олі.

Передчуття цікавої зустрічі додало мені енергії, і я з потроєною силою взявся за вирішення робочих пи­тань, так що час до обіду пролетів непомітно. Вона передзвонила близько двох.

— Не хочу підходити до офісу. Так почнеш у розмову з одним, потім із іншим... Зможеш підійти? — Вона назвала мені адресу місця, яке було за п’ять хвилин ходи від роботи.

— Виходжу, — коротко відповів я і поклав слухавку.

Коли я увійшов у кав’ярню, мене вже чекала моя чашка кави, яку поставили на вільне місце за столом.

Марина підвелася, посміхнулася своїми дивними ямочками і злегка притулилася своєю щокою до моєї. Потім вказала на каву, зробила паузу, подивилася мені у вічі і промовила:

— Знаєш, Андрію, якось я почула цю історію, і навіть не знаю, чи правдива вона. Щось у ній мене зачепило до глибини душі, і я все перебирала в пам’яті деталі й думала, що якби переповісти її комусь, то, може, й зрозумію. І після твоєї снігуроньки мені захотілося розказати це тобі.

— Так, мені дуже приємно, — сказав я, відчуваючи себе ніяково і не знаходячи слів для належної реакції.

Марина неначе вагалась і не знала, з чого почати, потім посміхнулася, махнула рукою, одним ковтком випила каву, попросила в офіціанта повторити для нас обох.